Танок з драконами

Даянерис

Пагорб скидався на каменястий острів посеред зеленого моря. Спуститися з нього забрало в Дані половину ранку. Коли, вщент засапавшись, вона досягла підніжжя, їй боліли всі м’язи, паморочилося у голові й починалася лихоманка, ще й руки стерлися на каменях до сирого м’яса. «Та все ж потроху гояться» — вирішила вона, колупаючи пухиря, що саме луснув. Шкіра під ним була рожева і чутлива, з потрісканих долонь цебеніла світла, наче молоко, рідина, проте опіки справді починали гоїтися.

Відти, де вона стояла, пагорб здавався ще більшим, ніж згори. Дані вже звикла звати його Дракон-Каменем — за назвою стародавньої твердині, де народилася. Про той Дракон-Камінь вона нічого не пам’ятала, зате цей забуде не скоро. Нижні його схили вкривали жмути жорсткої трави та колючі кущі; вище починалася зубчаста плутанина голих скель, що круто і гостро стирчали просто в небо. Саме там, у неглибокій печері серед потрощеного каміння, гострих, наче бритва, гребенів та вузьких шпилів Дрогон облаштував собі лігво. Коли Дані уперше побачила пагорб, то зрозуміла, що дракон загніздився там уже давно. Повітря смерділо попелом, кожен камінь та дерево в полі зору були обпечені та почорнілі, ґрунт всипали розтрощені, обгорілі кістки… але дракон почувався тут у рідній домівці.

Дані знала, що то таке — коли тебе вабить рідна домівка. Два дні тому, видираючись на скелястий шпиль, вона помітила на півдні воду — тонку нитку, що на мить зблиснула під західним сонцем. «Струмок» — подумала Дані. Він був невеличкий, але ж мав привести до більшого, а той — до якоїсь річечки, а всі річки у цій частині світу рано чи пізно вливалися до Скахазадхану. А коли вона знайде Скахазадхан, лишиться тільки піти униз течією — і потрапиш до Невільницької затоки.

Певно, вона б охочіше повернулася до Меєрину на драконових крилах. Але скидалося, що Дрогон не поділяв її палких бажань.

Драконовладці старої Валірії давали ради своїм звірям за допомогою в’язальних чар та рогів, створених ворожбитством. Даянерис обходилася лагідним словом і жорстоким батогом. Верхи на драконовій спині вона часто почувалася так, наче знову навчається їздити. Коли Дані хльоскала свою срібну кобилку по правому боці, та повертала ліворуч, бо найперша звичка коня — тікати від небезпеки. Коли ж батіг прикладався до правого боку Дрогона, той повертав праворуч, бо дракон у відповідь на загрозу завжди нападає. Та інколи бік, по якому вона била, зовсім не важив, бо дракон летів туди, куди хотів, і її тягнув з собою. Ані ласкаве слово, ані удар батога не могли звернути Дрогона зі шляху, якщо він цього не бажав. Батіг радше дратував його, ніж завдавав болю — вона зрештою це зрозуміла, бо драконова луска стала твердіша за ріг.

І хай як далеко дракон залітав щодня, на захід сонця звичка вабила його додому, до Дракон-Каменя. «До його дому, не мого.» Її дім знаходився далеко, у Меєрині, де перебували її чоловік та її коханець. Певно ж, саме там було її місце.

«Іди, не спиняйся. Якщо озирнуся — пропаду.»

Разом із нею дорогу долали спогади. Хмари, побачені згори. Коні, дрібніші за мурах, що з громом копит чвалували крізь траву. Срібний місяць — так близько, що ось доторкнешся. Річки, сріблясто-блакитні згори, яскраві та мерехтливі у сонячних променях. «Чи побачу я ще хоч раз такі дива?» На Дрогоновій спині вона почувалася цілою. Високо в небі смуток цього світу не зачіпав її. Хіба можна таке покинути?

Але настав час. Юна дівчинка може бавитися цілісінький день, не зважаючи ні на що навколо. А вона була вже не дівчинка — доросла жінка, цариця, дружина, матір тисяч людей. Її діти мали в ній потребу. Дрогон схилився перед батогом, і вона мала схилитися теж. Мала знову вдягти корону, повернутися до гебанової лави та обіймів свого ясновельможного вінценосного чоловіка.

«Гіздахра, млявих поцілунків нареченого.»

Сонце того ранку було жарке, небо — блакитне і безхмарне. То було на краще, бо від Даніного одягу лишилися жалюгідні ганчірки, які зовсім не зігрівали. Один з її сандалів упав під час шаленого лету з Меєрину, а другий вона лишила коло Дрогонової печери, бо краще вже подорожувати зовсім босоніж, ніж взутою наполовину.

Свій токар та серпанок Дані кинула ще в ямі, а лляну нижню сорочку не на те шили, щоб вона витримувала спекотні дні та холодні ночі Дотракійського моря. Піт, трава, земля заплямували її; до того ж Дані відірвала смужку від подолу, щоб перев’язати литку. «На вигляд я, мабуть, заморена голодом жебрачка, — подумала вона, — та якщо дні стоятимуть теплі, то хоч не задубію на смерть.»

Перебування у степу виявилося самотнім, а на додачу — болісним та голодним… і все ж попри всі негаразди вона почувалася тут дивно втішеною. «Тут чи там поболить, у шлунку посмокче, вночі приморозить… та хіба це важить, коли вмієш літати?! Якби все повторилося, я б не вагалася.»

Нагорі піраміди у Меєрині мали чекати Іррі та Джихікі, пригадала вона. А також її мила книжниця-драгоманка Місандея і всі маленькі чашники та чашниці. Вони б принесли їй попоїсти, а вона б купалася у водоймі під хурмовим деревом. Добре було б знову відчути себе чистою. Дані не потребувала люстра, щоб знати, як страшно загидилася.

І нарешті, голод. Одного ранку вона знайшла трохи дикої цибулі на півдорозі донизу південним схилом, а пізнішої години того ж дня — їстівну рослину, схожу на чудернацьку червонясту капустину. Хай що воно було, Дані не знудило. Попри ці знахідки та ще одну рибинку, впійману в ставку з підземними джерелами коло Дрогонової печери, вона живилася, як могла, з решток драконових трапез: зчорнілих кісток, недогризків димливого м’яса, напівсирого, напівспаленого. Та Дані розуміла і відчувала, що цього не досить. Одного дня вона зненацька копнула босою ногою потрісканий овечий череп, що застрибав за гребінь пагорба. Дивлячись, як він котиться крутим схилом до моря трави, Дані усвідомила, що має піти йому вслід.

Крізь високу траву вона спершу вирушила доволі жвавим кроком. Земля між пальцями звеселяла теплом. Трава стояла зеленим гаєм, з неї заввишки. «Коли я сиділа на срібній біля мого сонця-та-зорь на чолі халазару, вона чомусь не здавалася такою високою.» Крокуючи вперед, вона відбивала лад на стегні пужалном батога, забраного в розпорядника ями. Батіг і ще хіба ганчір’я на спині — то було все, що Дані взяла з собою з Меєрину.

Хоча рухалася вона крізь живе зелене царство, зелень його не була темною і насиченою зеленню літа — навіть тут вже відчувався подих осені, якій услід невдовзі прийде зима. Трава була світлішою, сивішою, ніж Дані її пам’ятала — змарніла, немічна зелень на межі зжовтіння. А далі за жовтими барвами настане черга брунатних… а далі на траву чекає смерть.

Даянерис Таргарієн не була чужа у Дотракійському морі — величезному обширі трави, що простягався від Кохорської пущі до Матері Гір і Черева Світу. Вперше вона побачила його ще зовсім дівчинкою, але вже молодою дружиною хала Дрого, під час мандрівки до Ваес Дотраку, де її мали показати старим бабам-дошхалін. Тоді вигляд трави, що простягалася у нескінченність, аж перехопив їй подих. «Небо було блакитне, трава — зелена, а я — повна сподівань.» Поруч тоді їхав пан Джораг, буркотливий старий ведмідь, про неї дбали Іррі, Джихікі та Дорея, уночі її пригортав до себе сонце-та-зорі, а в черевці зростало дитя. «Раего. Я хотіла назвати його Раего. А дошхалін казали, що в мене народиться огир, який покриє світ.» Ніколи ще від тих напівзабутих днів у Браавосі та будинку з червоними дверми вона не почувалася такою щасливою.

Але в Червоній Пустелі всі її радісні надії обернулися на попіл. Її сонце-та-зорі впав з коня, маегі Міррі Маз Дуур замордувала Раего просто у череві матері, а Дані мусила власноруч, з милосердя задушити порожню оболонку хала Дрого. По смерті Дрого великий халазар тріснув і розбігся. Ко Поно першим оголосив себе халом Поно і повів за собою багато вершників та рабів. Ко Джахако став халом Джахако і повів геть ще більше. Маго, його кревноїзник, зґвалтував і вбив Ерою — дівчинку, яку Даянерис колись врятувала від нього. Лише народження драконів серед вогню та диму поховального вогнища хала Дрого врятувало Дані від тих, хто бажав би відтягти її до Ваес Дотраку і на решту днів життя оселити серед дошхалін.

«Вогонь спалив мені волосся, та не зачепив ніщо інше.» Так само сталося і в Дазнаковій ямі. Принаймні, це вона могла пригадати, хоча наступні події пам’ятала як у тумані. «Стільки людей верещало і штовхалося одночасно.» Пригадала Дані також іржання коней, що ставали дибки, водоспад кавунів з перекинутого воза. Знизу прилетів спис, потім ціла зграя арбалетних стріл, одна з яких шуснула просто повз Даніну щоку, а інші відбилися від Дрогонових лусочок, застрягли між них або прорвали шкіру крил. Дані пригадала, як дракон скрутився і засмикався під нею від ударів, як відчайдушно вона намагалася не впасти з його лускатої спини. Рани, завдані стрілами, диміли; Дані побачила, як одна зі стріл спалахнула раптовим вогнем, а ще одна випала, здмухнута помахом крил. Унизу виднілися охоплені вогнем люди, що навіжено витанцьовували, здійнявши руки у повітря, наче мартопляси з якоїсь божевільної ватаги. Жінка у зеленому токарі схопила заплакану дитину, пригорнула до себе, рятуючи від полум’я. Дані запам’ятала яскравий колір її вбрання, але не обличчя. Люди наступали на неї, зронену на бруківку разом з дитиною; деякі з них палали.

А тоді все зблякло і віддалилося, галас ущух, люди зменшилися, списи та стріли зникли позаду… а Дрогон продер собі пазурями стежку просто в небо. Вище й вище він уносив її, понад пірамідами та ямами, розкинувши крила і ловлячи потоки гарячого повітря від спеченої сонцем цегли міста. «Якщо зараз навіть упаду і загину, то не матиму про що жаліти» — подумала вона в ту мить.

Вони летіли на північ, далеко за річку; Дрогон ковзав на посічених крилах крізь уривки хмар, що проносилися повз, наче знамена якогось примарного війська. Дані мимохідь помітила береги Невільницької затоки і стару валірійську дорогу, що бігла поряд крізь піски та пустку і зникала на заході. «Дорога додому.» А далі не лишилося нічого, крім трави, якою під вітром гуляли хвилі.

«Невже той перший політ стався тисячу років тому?» Іноді їй здавалося саме так.

Сонце, підіймаючись небом, пекло дедалі лютіше; невдовзі їй вже гупало у голові. Волосся в Дані відростало знову, але дуже повільно.

— Бриля б мені, — мовила вона вголос.

На Дракон-Камені вона намагалася сплести собі зі стеблин трави якусь накритку на голову. Дані пригадала, як щось таке плели дотракійські жінки, коли вона ще була з Дрого. Та чи Дані брала не ту траву, а чи не мала належного хисту, але її брилі розвалювалися просто у руках. «То пробуй ще, — сказала вона собі. — Наступного разу вийде. Ти ж кров дракона, авжеж упораєш і бриля.» І пробувала знов і знов, але наступні брилі виходили не кращими за попередні.

Коли Дані нарешті знайшла помічений нею з верхівки пагорба струмок, вже добряче перевалило за полудень. Струмочок був крихітний — цівка води, не ширша за її руку… а рука її з кожним днем на Дракон-Камені дедалі марніла. Дані зачерпнула жменю води і плюхнула нею в обличчя, а коли склала долоні мисочкою, то чвакнула кісточками пальців у намулі на дні струмка. В ній негайно прокинулася пристрасна надія знайти холоднішу, чистішу воду… але ні, якщо вже покладати пристрасні надії, то на порятунок, а не на зайвий ковток води.

Дані не припиняла чіплятися за сподівання, що хтось таки вирушить на її пошуки. Перш за все то мав бути пан Барістан — лицар її Королевогвардії, що присягнувся захищати життя королеви хоч би й за ціну власного. Далі — кревноїзники. Дотракійське море було їм не чуже, а їхні життя — прив’язані до її власного. Міг вислати шукачів і її вельможний чоловік, Гіздахр зо’Лорак. А ще Дааріо… Дані подумки змальовувала його на коні, який мчав учвал крізь високу траву. Вершник посміхався до неї, виблискуючи золотим зубом у останньому світлі західного сонця.

От лишень Дааріо віддали юнкайцям — як запоруку недоторканності юнкайських вельмож та воєвод. «Дааріо та Зуха, Джохого та Гролео, і ще трьох Гіздахрових родичів.» Певно, дотепер усіх заручників мали вже звільнити. Втім…

Дані спитала себе, чи висять досі на стіні коло ліжка клинки її полковника — чекаючи, щоб Дааріо повернувся і знову взяв їх до рук. «Лишаю тобі моїх дівчаток, — сказав він тоді. — Збережи їх для мене, мила та кохана.» А ще її непокоїло, чи знають юнкайці про те, що для неї означає її полковник. Те саме питання вона вже ставила панові Барістану того дня, коли заручники поїхали до ворога.

— Вони чутимуть плітки, — відповів лицар. — Можливо, Нахаріс навіть вихвалявся, е-е-е… великою прихильністю вашої милості до нього. Прошу дарувати мені зухвалість, але до чеснот полковника не належать скромність і поміркованість. Він схильний пишатися, е-е-е… своїми звитягами.

«Скоєними у ліжку зі мною.» Але навіть Дааріо вистачило б розуму не вихвалятися такими речами серед її ворогів. «Утім, байдуже. Юнкайці, певніше за все, вже рухаються до свого міста.» Саме заради цього вона вчинила так, як вчинила. Заради миру.

Вона обернулася туди, звідки прийшла — туди, де стиснутим кулаком з трав’янистого степу здіймався Дракон-Камінь. «Він здається таким близьким. Я вже кілька годин у дорозі, а ось руку простягну — і торкнуся його.» Ще не пізно було повернутися назад. Біля Дрогонової печери у ставку, що живився підземними джерелами, водилася риба. Першого ж дня вона спіймала там одну — то спіймає ще. А як ні, то завжди є Дрогонові недоїдки — спечені кістки, на яких ще лишилися шматочки плоті.

«Ні, — сказала собі Дані. — Озирнуся назад — пропаду.» Справді, на випалених сонцем скелях Дракон-Каменя вона б жила ще багато років — удень літала б Дрогоном у небі, а ввечері жвакувала б кістки з його здобичі, дивлячись, як велике трав’яне море перекидається з золотого на помаранчеве. Та хіба для такого життя вона народилася? Відтак Дані знову обернула спину до віддаленого пагорба і зробилася глухою до пісні вільного лету, заспіваної для неї вітром серед скелястих гребенів. Струмок дзюрив на південь та південний схід — зовсім вже близько. Дані рушила уздовж нього. «Приведи мене до річки — більшого я не прошу. Приведи до річки, а далі вже я сама.»

Години минали повільно. Струмок вихилявся туди й сюди; Дані покірно слідувала за ним, відбиваючи лад на стегні батогом і намагаючись не думати про подоланий шлях, гупання у голові чи порожній шлунок. «Зроби крок. Зроби наступний. І ще один. І ще.» Більше нічого не лишалося робити.

У її морі панували тиша та спокій. Коли дмухав вітер, трава зітхала — то стебла терлися одне об одне — і шепотіла мовою, зрозумілою лише богам. Натрапляючи на камінь та обтікаючи його, маленький струмочок весело дзюрчав. Мокра грязюка чвакала між пальців ніг. Навколо в повітрі товклися комахи: ліниві неквапні бабки, зелені лискучі шершні, кусюча мушва, надто дрібна для очей. Дані розвіяно ляскала по руках чи плечах, коли хтось на них сідав, жадаючи її крові. Якось вона натрапила на пацюка, що пив зі струмка, та він хутко втік — прошурхотів між стеблами і зник у високій траві. А ще іноді Дані чула птахів, і від того їй бурчало у животі, але сітки чи сильця вона не мала, і гнізда ще жодного не знайшла. «Колись я мріяла полетіти, — майнула в неї думка, — і ось полетіла, і тепер мрію вкрасти в пташки яєчко.» Дані мимоволі засміялася.

— Люди навіжені, а боги ще навіженіші, — мовила вона до трави, і трава тихо прошелестіла свою згоду.

Тричі того дня вона накидала оком на Дрогона. Уперше він летів так далеко, що міг здатися орлом, пірнаючи у хмари та виринаючи з них, але Дані вже впізнавала його навіть тоді, коли дракон був не більший за цятку в небі. Вдруге він пролетів на тлі сонця, простерши чорні крила, і світ на мить потемнішав. Останнього разу дракон майнув просто їй над головою — так близько, що вона розчула шум його крил. На пів-удару серця Дані здалося, що дракон полює на неї, та він не звернув на неї уваги і швидко зник на сході. «То й по тому» — подумала вона.

Вечір майже застукав її зненацька. Коли сонце вже ковзало униз далекими шпилями Дракон-Каменя, Дані раптом перечепилася на низькій кам’яній стінці, поруйнованій і зарослій бур’янами. Можливо, то був підмурок якогось храму чи маєтку сільського пана. За ним лежали ще руїни: старий колодязь та кілька кіл у траві, що позначали місця, де колись стояли селянські хижі. Хатини, вочевидь, були побудовані з глини та соломи — так розсудила Дані, — але за довгі роки дощі та вітри вигладили їх до землі. До заходу сонця Дані знайшла вісім, але у траві могли ховатися ще.

Кам’яна стінка вціліла краще за решту споруд. Ніде не вища за три стопи, все ж вона пропонувала деякий захист від стихій, особливо там, де стрічала іншу, нижчу стінку — а ніч насувалася швидко. Дані увібралася в куток між двома стінками, насмикала трави навколо руїн і виклала собі щось на кшталт гнізда. Сили її виснажилися, на обох ногах — навіть на мізинцях — з’явилися свіжі пухирі. «Ти ба, зовсім ходити не вмію» — подумала вона і захихотіла.

Поки світ навколо темнів і зникав, Дані улаштувалася і заплющила очі. Але сон все не приходив. Ніч була холодна, земля — тверда, шлунок — порожній. Думки мимоволі звернули на Меєрин, на Дааріо, її коханого, і Гіздахра, її чоловіка, на Іррі, Джихікі та милу крихітку Місандею, пана Барістана, Резнака і Скахаза Голомозого. «Чи не бояться вони, що я загинула? Я ж полетіла на спині дракона. Вони могли подумати, що Дрогон мене з’їв.»

Дані спитала себе, чи лишився царем її чоловік Гіздахр. Його влада походила від неї; чи зуміє він без жінки втримати корону на голові? «Він хотів Дрогонової смерті. Я сама його чула. «Вбийте його, — верещав Гіздахр, — забийте чудовисько!» І обличчя його палало хіттю.» А Могутній Бельвас стояв на колінах, трусився і блював. «Отрута. Напевне, то була отрута. Медові коники. Гіздахр так наполягав, щоб я ними пригостилася, але усіх з’їв Бельвас.» Вона зробила Гіздахра царем, узяла його до ліжка, відчинила заради нього бійцівські ями. Навіщо йому було бажати її смерті? Але кому ще? Резнакові, напахченому підстолієві? Юнкайцям? Синам Гарпії?

Десь удалині завив вовк. Почувши його, вона відчула сум і самотність, але і голод теж. Лише коли над степом зійшов місяць, Дані нарешті занурилася у неспокійний сон.

Їй наснилося, що всі турботи та клопоти облишили її, а з ними біль і туга, і вона злетіла просто у небо. Вона летіла і крутилася, сміялася і танцювала, а навколо вихорилися зірки, шепочучи на вухо таємниці. «Щоб потрапити на північ, ви маєте їхати на південь. Щоб досягти заходу, ви мусите їхати на схід. Щоб просунутися уперед, ви мусите повернутися назад, а щоб торкнутися світла, ви маєте пройти під тінню.»

— Квайфа? — покликала Дані. — Де ви, Квайфо?

А тоді вона побачила. «Її личину зроблено з зоряного світла.»

«Пам’ятайте, хто ви є, Даянерис, — прошепотіли зірки жіночим голосом. — Дракони знають. А ви?»

Наступного ранку вона прокинулася затерпла, задубла і зсудомлена. По руках, ногах і обличчі їй повзали мурашки. Коли Дані усвідомила, що вони справжні, то відкинула жмути сухої брунатної трави, які послужили їй постіллю та ковдрою, і сяк-так зіп’ялася на ноги. Все тіло їй вкривали маленькі червоні горбочки укусів, що палали та свербіли. «Де взялися ці кляті мурахи?!» Дані струсила їх з рук, ніг та живота, а коли пробігла долонею по колючому черепі, де вигоріло волосся, то відчула мурашок і там, а один побіг униз шиєю. Поскидавши на землю, вона розчавила їх босими ногами, дивуючись їхній кількості та завзяттю.

З’ясувалося, що просто за стінкою розташувався мурашник. Дані стало цікаво, чи легко було мурахам перелізти через стінку і знайти її. Адже їм ця жалюгідна купа старого каміння мала здаватися величезною, мов Стіна Вестеросу. «Найбільша стіна у всьому світі!» — колись вихвалявся її брат Візерис так, наче сам її збудував.

А ще Візерис розповідав їй про лицарів таких убогих, що ті мусили ночувати під старовинними заплотами на узбіччях доріг Семицарства. Та зараз Дані чимало б віддала за гарний щільний запліт. «Якби ще й без мурашника…»

Сонце ще тільки сходило на небо; у синьому небі виднілося кілька яскравих зірок. «Можливо, одна з них — то хал Дрого верхи на своєму вогняному огирі у нічних землях. Він посміхається до мене.» Над трав’яним морем степу досі виднівся її Дракон-Камінь. «Так близько. Я ж відійшла на багато верст, а скидається, що можу повернутися за годину.» Дані закортіло лягти на спину, заплющити очі й віддатися сну. «Ні. Мушу йти далі. За струмком. Туди, куди веде течія.»

Дані вирішила на хвильку спинитися і перевірити, чи правильно знає шлях — не хотіла-бо піти у хибному напрямку і загубити струмок.

— Це мій друг, — мовила вона гучно до себе. — Як не загублю друга, то й сама не загублюся.

Вона б і спала коло струмка, якби сміла, та вночі до водопою могли прийти тварини. Дані бачила їхні сліди й не хотіла стати вечерею для вовка або лева — хай змарнілою та негожою, але ж кращою за нічого.

Упевнившись, у якому напрямку лежить південь, Дані почала рахувати кроки. Струмок з’явився на восьмому. Дані склала долоні напитися; від води шлунок почало судомити, але судоми терпілися легше, ніж голод. Вона не мала іншого напою, ніж вранішня роса на високій траві, та іншого харчу, крім тієї-таки трави, якби вирішила її їсти. «Можна спробувати з’їсти мурашок.» Маленькі жовті давали надто злиденну поживу, але в траві бігали ще й червоні — більші за жовтих, значно більші.

— Я загубилася в морі, — сказала вона собі, шкутильгаючи біля звивистого потічка, — то може, знайду крабів чи порядну товстеньку рибинку.

Батіг тихо ляпав їй по стегні, «ляп-ляп-ляп». Крок за кроком, крок за кроком — і струмок приведе додому.

Опівдні чи трохи пізніше вона натрапила коло струмка на кущ, чиї покручені гілки вкривали тверді зелені ягоди. Дані примружилася на них підозріливо, тоді зірвала одну з гілки і обережно скуштувала. Ягода була терпка, жилувата, мала знайомий гіркуватий післясмак. «У халазарі такими ягодами присмачують печеню» — начебто згадала вона, а повторивши уголос, і зовсім упевнилася. У череві забуркотіла ціла буря, і за миг ока Дані вже зривала ягоди обіруч та закидала жменями до рота.

За годину її шлунок почав судомитися так страшно, що Дані не змогла іти далі та решту дня вибльовувала зелений слиз. «Якщо залишуся тут, то помру. А може, вже помираю.» Але як це має статися? Чи не розступиться трава, чи не постане перед нею кінський бог дотракійців і не понесе її до зоряного халазару — вічно їздити нічними землями поруч із халом Дрого? На Вестеросі покійників дому Таргарієн віддавали поховальному вогнищу, але хто запалить його для неї тут, у степу? «Моя плоть нагодує вовків і стерв’ятників, — сумно подумала вона, — а черево прогризуть хробаки.» Погляд очей повернувся до Дракон-Каменя. Він виглядав меншим; з посіченої вітром вершини, видної за багато верст, здіймався дим. «Дрогон повернувся з полювання.»

Захід сонця вона зустріла, сидячи навкарачки та болісно стогнучи. Кожне наступне спорожнення було рідкіше за попереднє і смерділо огидніше. Коли зійшов місяць, з неї текла вже сама лише бура вода. Що більше вона пила, то більше гидила. А що більше гидила, то гірше потерпала від спраги — і вперто лізла до струмка всмоктувати в себе ще води. Коли Дані нарешті заплющила очі, то не знала, чи матиме силу розплющити їх знов.

І їй наснився покійний брат.

Візерис виглядав точно так, як вона бачила його востаннє. Вуста були скривлені мукою, волосся згоріло, а обличчя зчорніло та спливало димом там, де розплавлене золото пролилося чолом, щоками і очницями.

— Ти ж помер, — мовила Дані.

«Мене вбили!» Вуста його не ворушилися, та вона чомусь чула голос, що шепотів їй у вухо. «Ти не оплакала мене, сестро. Важко помирати, коли по тобі ніхто не плаче.»

— Колись я тебе любила.

«Колись, — відповів він так гірко, що вона аж здригнулася. — Ти мала стати мені дружиною, народити дітей зі срібним волоссям і фіалковими очима, щоб не порушити чистоту драконової крові. Я дбав про тебе. Я навчив тебе, ким ти є. Я годував тебе. Продав материну корону, щоб ти не потерпала з голоду.»

— Ти кривдив мене. Страшно і боляче.

«Лише тоді, коли ти будила дракона. Я кохав тебе.»

— Ти мене продав. Ти мене зрадив.

«Ні. Зрадила мене ти. Це ти обернулася проти мене, проти власної крові та плоті. Мене обдурили. Твій чоловік-коногон і його смердючі дикуни. Нещирі брехуни та облудники. Вони пообіцяли мені золоту корону, а дали ось це.» Візерис торкнувся розплавленого золота, що стікало йому обличчям, і з пальця здійнявся дим.

— Ти міг отримати свою корону, — мовила Дані. — Моє сонце-та-зорі звоював би її тобі, якби ти почекав.

«Я вже зачекався. Я все життя чекав. Я був їхнім королем за правом та законом, а вони з мене посміялися.»

— Тобі варто було лишитися у Пентосі з магістратом Іліріо. Хал Дрого мав показати мене дошхалін. Але ти їхати з нами не мусив. То був твій власний вибір. І твоя власна помилка.

«Хочеш збудити дракона, дрібна тупа хвойдо? Халазар Дрого був мій. Я купив у нього вершників — сто тисяч верескунів. І заплатив твоєю цнотою.»

— Ти так нічого і не втямив. Дотракійці не купують і не продають. Вони дарують і приймають подарунки. Якби ти почекав…

«Я чекав! На свою корону, на свій престол, на тебе. Стільки років чекав, і чого дочекався? Горщика рідкого золота? Чому яйця драконів подарували тобі? Вони мали бути мої. Якби я мав дракона, то навчив би весь світ, чого варте моє слово.»

Візерис почав реготати і не спинявся, доки щелепа, спливаючи димом, не відпала від обличчя, і кров та золото не ринули крізь роззявлену пащу.

Коли Дані прокинулася, хапаючи повітря, стегна її липли від крові.

Якусь мить вона не розуміла, в чому справа. Світ лише почав ясніти, високі трави тихо шелестіли під вітром. «Ні, благаю, дайте мені ще поспати. Я так втомилася.»

Дані спробувала була знову закопатися у купу трави, яку насмикала собі для сну. Деякі її пасма здалися вогкими. Невже знову дощило? Вона випросталася і сіла, лякаючись, чи не обгидилася вночі, а коли піднесла пальці до обличчя, то винюхала на них кров. «Невже я помираю?» Але побачила блідий серп місяця високо над морем трави і раптом дотямила, що то всього лише її місячна кров.

Якби не хвороба і переляк, вона б відчула полегшення, та натомість почала труситися, мов у пропасниці, потім витерла пальці об землю і вхопила жменю трави — витерти між ніг. «Дракон не плаче.» Так, вона спливала кров’ю, але ж то була лише жіноча кров. «Щоправда, місяць не уповні. Як таке може бути?» Дані спробувала пригадати свою останню кровотечу. На минулий повний місяць? Чи на той, що перед ним? «Ні, авжеж не так давно.»

— Я — кров дракона! — гучно мовила вона до трави.

«Ти була нею, — прошепотіла трава у відповідь, — доки не прип’яла драконів на ланцюг у пітьмі.»

— Дрогон убив маленьку дівчинку. Її звали… звали…

Дані не змогла пригадати ім’я дівчинки. І так засмутилася, що заплакала б, якби всі її сльози не вигоріли геть.

— А я ніколи не матиму маленької дівчинки. Я була Матір’ю Драконів.

«Авжеж, — мовила трава, — але ти протистала своїм дітям.»

Шлунок її був порожній, ноги — стерті, вкриті пухирями, ще й судоми, здавалося, погіршали. У кишках наче звивалося зміїне кубло, намагаючись вигризти нутрощі. Дані черпнула тремтливими руками жменю води разом з намулом. До полудня вода мала нагрітися, але з досвітнього холодку ще могла освіжити і примусити розплющити очі. Плюхнувши водою в обличчя, Дані розгледіла свіжу кров на стегнах. Подертий подол нижньої сорочки був геть нею заплямований. Червоний потоп налякав її. «Це ж місячна кров, усього лише місячна кров, — казала вона собі, та не могла пригадати, щоб колись текла так рясно. — Невже винувата вода?» Якщо справа у воді, її приречено. Адже доведеться або пити погану воду, або померти від спраги.

— Іди! — наказала собі Дані. — Іди струмком, і він приведе тебе до Скахазадхану. А там тебе знайде Дааріо.

Але навіть стати на ноги забрало всі її сили; по тому лишилося тільки стояти, трусячись у лихоманці та спливаючи кров’ю. Вона здійняла очі до чистого блакитного неба, примружила очі. «Половина ранку вже минула» — усвідомила вона розпачливо. Та примусила себе зробити крок, тоді інший… і невдовзі знову вже рухалася уперед уздовж невеличкого струмка.

День щодалі теплішав, сонце пекло голову і спалені рештки волосся. Навколо п’ят хлюпала вода. Вона йшла просто річищем струмка — та чи довго? М’яка брунатна грязюка приємно огортала пальці, пом’якшувала біль у пухирях і мозолях. «Чи в струмку, чи за ним — а треба йти. Вода пливе униз схилом. Струмок приведе мене до річки, а річка приведе додому.»

Хоча насправді все було не так. Меєрин не був їй домівкою — і ніколи вже не стане. То було місто чудернацьких богів і ще чудернацькішого волосся, місто загорнутих у токари з облямівкою людопродавців. Місто, де святими та божими вважали хвойд, криваву різанину підносили як мистецтво, а за добірний харч вживали собак. Меєрин завжди буде містом Гарпії, а Даянерис не могла і не хотіла нею стати.

«Ніколи, — мовила трава буркотливим голосом Джорага Мормонта. — Вас попереджали, ваша милосте. Дайте цьому місту спокій, казав я. Ваша війна — на Вестеросі, казав я.»

Голос був не дужчий за шепіт, але Дані все ж здалося, що лицар іде просто поруч із нею. «Мій ведмідь, — подумала вона, — мій старий любий ведмідь, який мене кохав і зрадив.» Вона так за ним скучила, так хотіла знову побачити його неоковирну пику, обійняти його обіруч, пригорнутися до грудей. Але знала, що як обернеться, пан Джораг миттю зникне.

— Я сплю і бачу сон, — мовила вона до себе. — Сплю просто на ногах. Іду і сплю. А насправді я самотня і загублена.

«Загублена, бо затрималася у місці, де не мала опинитися, — промурмотів пан Джораг тихо, наче вітерець. — А самотня, бо сама прогнала мене від себе.»

— Ти мене зрадив. Ти шпигував за мною заради золота.

«Заради повернення додому. Понад усе я прагнув повернутися додому.»

— А ще ти прагнув мати мене. — Дані бачила це в його очах.

«Так, прагнув» — зажурено прошелестіла трава.

— Ти поцілував мене. Я тобі не дозволяла, ніколи не вабила, а ти поцілував. Ти продав мене ворогам, але коли цілував, то був щирий, як ніколи.

«Я давав тобі добру пораду. Збережи свої мечі та списи для Семицарства, казав я тобі. Кинь Меєрин на меєринців і рушай на захід, казав я. А ти не слухала.»

— Я мусила взяти Меєрин, бо інакше мої діти голодували б у поході. — Дані досі бачила перед собою вервечку трупів, залишену позаду під час переходу Червоною Пустелею. І не хотіла знову бачити те саме. — Я мусила взяти Меєрин, щоб прогодувати моїх людей.

«Ти взяла Меєрин, — сказав він їй, — але затрималася тут.»

— Щоб стати справжньою королевою!

«Ти вже є королева, — відповів її ведмідь. — На Вестеросі.»

— Але дотуди так далеко, — поскаржилася вона. — Я була втомлена, Джорагу. Виснажена війною. Я хотіла відпочити, повернути посмішку на обличчя, посадити дерева і побачити, як вони ростуть. Адже я всього лише юна дівчина.

«Ні. Ти — кров дракона.» Шепіт зникав, тихшав, ніби пан Джораг не встигав за її кроками. «Дракони не садять дерев. Запам’ятай. Не забувай, хто ти є, ким створена бути. Пам’ятай слова свого дому.»

— Вогнем та кров’ю, — мовила Даянерис траві, що хвилювалася під вітром.

Камінь зсунувся під її ногою. Вона впала на коліно і скрикнула з болю, без надії сподіваючись, що її ведмідь підхопить її під руку і поставить на ноги. Та коли обернулася подивитися, то побачила лише струмочок брунатної води… і траву, що поволі ворушилася. «Вітер, — сказала вона собі, — вітер хитає стебла, пускає травою хвилі.» Але ж вітру не було. Над головою висіло сонце, спекотний світ застиг навколо. Комашня юрмилася у повітрі, над струмком висіла бабка, смикаючись із боку в бік. А трава рухалася, хоча не мала причини цього робити.

Вона понишпорила у воді, знайшла камінь завбільшки зі свій кулак, витягла його з мулу. Зброя була вбогенька, та все ж краща за голі руки. Краєм ока Дані побачила, як трава знову заворушилася, цього разу праворуч — хитнулася, низько схилилася, наче перед королем. Але ніякого короля не було. Світ стояв зелений і порожній, зелений і мовчазний. Світ жовтів і помирав. «Треба вставати, — мовила вона до себе. — Треба йти. За течією струмка.»

Крізь траву почулося тихе сріблясте теленькання.

«Дзвоники» — подумала Дані й посміхнулася, пригадавши хала Дрого, своє сонце-та-зорі, його косу і вплетені у неї дзвіночки.

«Коли сонце зійде на заході, а сяде на сході, коли висохнуть моря, а гори полетять за вітром, немов листя, коли моє черево знову стане спроможне виносити живе дитя, тоді хал Дрого повернеться до мене.»

Але нічого з того не сталося. «Дзвоники» — знову подумала Дані. Її знайшли кревноїзники.

— Агго, — прошепотіла вона. — Джохого. Рахаро.

А чи не приїхав з ними і Дааріо?

Зелене море розступилося, і з’явився вершник. Він мав чорну лискучу косу, шкіру — кольору начищеної міді, очі — схожі обрисами на гіркий мигдаль. У косі його теленькали дзвіночки. Він мав на собі паса з блях і мальованого лейбика, на одному стегні — арах, на іншому — батіг. При сідлі висіли мисливський лук і сагайдак стріл.

«Один вершник, на самоті. Дозорець. Розвідник.» Один із тих, хто їде попереду халазару видивлятися дичину і добру зелену траву, винюхувати ворогів, хай де б вони ховалися. Якби він її знайшов, то вбив би, зґвалтував або забрав у полон… у кращому разі відвіз би до бабів-дошхалін, серед яких повік належало жити порядній халісі по смерті її хала.

Але вершник її не побачив — вона ховалася у траві, а він дивився в іншому напрямку. Дані простежила, куди витріщаються його очі… і побачила тінь з широко розкинутими крилами. Дракон був од нього версти за дві, але вершник застиг з переляку, наче приморожений, доки його огир не почав нажахано іржати — а тоді зненацька прокинувся, наче від сну, рвучко розвернув коня і чкурнув щодуху крізь високу траву.

Дані довго дивилася йому вслід, а коли грім копит ущух, почала кричати — і кричала, доки не захрипла… і доки не з’явився Дрогон, пирхаючи хмарами диму. Трава схилилася перед драконом; Дані застрибнула йому на спину. Вона смерділа кров’ю, потом і страхом, але ніщо з того вже не важило.

— Щоб просунутися уперед, я мушу повернутися назад, — мовила Дані вголос.

Голі ноги стиснулися навколо драконової шиї. Дані копнула Дрогона п’ятами, і він стрибнув у небо. Батога вона тепер не мала і мусила скористатися руками та ногами, щоб спрямувати дракона на північний схід — туди, куди зник вершник. Дрогон охоче підкорився — напевне, і сам унюхав переляк утікача.

За десяток ударів серця вони проминули дотракійця, що чвалував далеко внизу. Праворуч і ліворуч Дані побачила плями, де трава була випалена на попіл. «Дрогон тут уже бував» — зрозуміла вона. Сліди його полювань плямували зелене трав’яне море, мов ланцюжок сірих островців.

Під ними з’явився величезний табун коней. Були там і вершники — десятків зо два чи більше, — але вони розвернулися і здиміли, щойно побачили дракона. Коли на них впала тінь, коні перелякалися і теж кинулися учвал через траву, аж на боках забіліла піна, а ґрунт під копитами наче хтось зорав… та хай які швидкі й спритні, літати вони не вміли. Невдовзі один кінь почав відставати від решти. Дракон налетів на нього з ревищем, і зненацька бідолашну тварину охопив вогонь… та неборака ще якось примудрявся бігти і бігти уперед, відчайдушним вереском позначаючи кожен крок. Нарешті Дрогон сів з повітря просто на нього і зламав коневі хребет. Тим часом Дані чіплялася за драконову шию всіма силами, наче востаннє у житті.

Туша була надто важка, щоб забрати до лігва, тому Дрогон зжер здобич просто на місці, шматуючи зубами смалену плоть і не зважаючи на підпалену траву навколо, на густий дим у повітрі й сморід горілого кінського волосу. Голодна Дані зіслизнула зі спини дракона і попоїла разом з ним, відриваючи шматки димливого м’яса з мертвого коня голими обпеченими руками. «У Меєрині я була цариця у шовках, відкусувала маленькі шматочки від солодких фініків та ягняти у меді, — згадала вона. — Що б сказав мій вельможний чоловік, якби побачив мене зараз?» Добре, якби Гіздахра хоч не вхопив грець од жаху. Але Дааріо…

Дааріо б зареготав, вирізав арахом шмат конятини і сів поруч навпочіпки, щоб зжерти його так само жадібно.

Коли західне небо вже оберталося кольором на кривавий синець, Дані почула стогін землі під копитами коней. Вона підвелася, витерла руки лахміттям, що лишилося від нижньої сорочки, і стала поруч зі своїм драконом.

Саме такою її знайшов хал Джахако, вигулькнувши з пливкого туману разом з півсотнею кінних воїнів.