Танок з драконами

Даянерис

Щоранку зі свого західного парапету цариця рахувала вітрила на Невільницькій затоці.

Нині вона налічила двадцять і п’ять — хоча деякі рухалися дуже далеко, і мати певність було важко. Інколи вона якесь проминала, а інколи двічі рахувала одне. «Та чи не байдуже? Душителеві стане й десяти пальців.» Торгівля затокою припинилася, навіть рибалки не сміли потикатися на воду. Найзухваліші зважувалися закидати вудки й тенета у річку, але навіть їм загрожувала небезпека; більшість човнів стояли припнуті попід меєринськими мурами барвистої цегли.

Чимало в затоці було і меєринських кораблів — бойових та торговельних галер, чиї капітани вивели їх у море, щойно Даніне військо облягло місто. Тепер вони повернулися зміцнити флоти, прислані з Карфу, Толосу та Нового Гісу.

Її власний адмірал не зумів порадити нічого до пуття, ба навіть гірше.

— Покажіть їм драконів! — наполягав Гролео. — Хай юнкайці скуштують вогню! Тоді й торгівля знову попливе цими водами.

— Все, що мій адмірал зумів придумати проти кораблів — це дракони? — спитала Дані. — Я нічого не плутаю — ви ж мій адмірал?

— Адмірал без жодного корабля.

— То побудуйте їх собі!

— Кораблі не будують із цегли. А кожен пристойний шмат дерева невільникарі спалили на сто верст навколо.

— То подолайте сто десять. Я дам вам вози, робітників, мулів — що забажаєте.

— Я вмію плавати кораблями, а не будувати їх. Мене надіслали повернути вашу милість до Пентосу. А ви натомість привели нас сюди й розшматували мого «Садулеона» заради цвяхів, брусів та дощок. Такого корабля я більше не побачу. І дім свій не побачу, і стареньку дружину. Це не я відмовився від галер, які дарував отой Даксос. А боротися з карфійцями на рибальських човнах я не в змозі.

Від гіркоти у його словах Дані охопив розпач — такий, що вона мимохіть подумала, чи не може сивочолий пентосець бути одним із її трьох зрадників. «Та ні, годі тобі — він просто старий, що побивається за домівкою в чужій землі.»

— Але ж бодай щось ми можемо зробити!

— Можемо. Я вже казав. Що є в тих кораблях? Линви, смола, полотно. Кохорська сосна, тика з Софоріосу, старий дуб з Пана Великого Норвосу, ялина, ясен і тис. Дерево, ваша милосте. А дерево горить. Якщо дракони…

— Не хочу більше чути про моїх драконів. Ідіть собі. Помоліться пентоським богам, щоб наслали згубний шторм на моїх ворогів.

— Мореплавці не моляться про шторм, ваша милосте.

— Я вже стомилася слухати, чого ви не вмієте чи не хочете робити. Ідіть.

Пан Барістан залишився.

— Наразі маємо непогані запаси, — нагадав він, — до того ж ваша милість наказали посадити квасолю, виноград і пшеницю. Ваші дотракійці зігнали невільникарів з пагорбів і збили кайдани з їхніх рабів. Там тепер теж засівають лани і скоро повезуть урожай на меєринські базари. А ще ви матимете дружбу лазарян.

«Її для мене звоював Дааріо. Хай скільки вона коштує в наші важкі часи.»

— Ягнятників. Якби ж ягнята мали гострі зуби…

— Це б навчило вовків остороги.

Дані посміхнулася і запитала:

— Як там ся мають ваші сирітки, добрий пане?

Старий лицар усміхнувся у відповідь.

— Добре, ваша милосте. Дякую, що спитали. — Хлопчики були його гордістю та втіхою. — Четверо чи п’ятеро мають хист, що в змозі привести їх до лицарства. Можливо, навіть десяток.

— Якби ж мати хоч одного, зате такого, як ви. — Колись настане день, і їй знадобиться кожен лицар. — Ваші хлопчики покажуть кінний герць? Мені б сподобалося.

Візерис розповідав їй про турніри, які бачив у Семицарстві. Але сама Дані ще ніколи не бачила кінного двобою списами.

— Вони не готові до герцю, ваша милосте. А коли будуть готові, то матимуть за честь показати свою вправність.

— Сподіваюся, той день вже недалеко.

Дані хотіла поцілувати свого доброго лицаря у щоку, але тут у високих дверях з’явилася Місандея.

— Так, Місандеє?

— На ласку вашої милості чекає Скахаз мо’Кандак.

— Хай увійде.

Голомозого супроводжували двоє з його Мідних Звірів. Один мав на собі личину сокола, інший — щось на кшталт шакала. З-під міді виднілися тільки очі.

— Ваша преосяйносте! Минулого вечора мої люди бачили, як Гіздахр зо’Лорак входив до піраміди Цхак. А пішов звідти лише пізньої ночі.

— Скільки пірамід він відвідав? — запитала Дані.

— Одинадцять.

— А скільки часу минуло від останнього убивства?

— Двадцять і шість днів.

У очах Голомозого кипіла лють. Це він придумав приставити Мідних Звірів стежити за її нареченим і доповідати про кожен його крок.

— Отже, Гіздахр наразі дотримується слова.

— Але як?! Нехай Сини Гарпії склали ножі… але чому й навіщо? Бо ясновельможний Гіздахр ласкаво їх попрохав? Кажу вам — він один із них. Саме тому вони йому коряться. Можливо, він сам і є Гарпія!

— Якщо Гарпія існує.

Скахаз був переконаний, що десь у Меєрині Сини Гарпії мають верховного ватажка вельможного роду — такого собі таємного полководця при війську тіней. Дані його віри не поділяла. Мідні Звірі захопили кількадесят Синів Гарпії. Ті, які пережили полон, були суворо допитані й назвали імена — як на її смак, забагато. Втішно було думати, що всі смерті спричинив один могутній ворог, котрого можна упіймати і скарати. Але Дані підозрювала, що правда зовсім інакша. «Ім’я моїм ворогам — легіон.»

— Гіздахр зо’Лорак уміє переконувати і має багато друзів. А ще він дуже заможний. Можливо, купив нам мир за золото чи переконав інших вельмож, що його шлюб — усім на користь.

— Якщо він сам не Гарпія, то може знати того, хто нею є. Правду дізнатися легко. Дайте мені дозвіл допитати Гіздахра, і я принесу вам зізнання.

— Ні! — заперечила Дані. — Таким зізнанням я не довіряю. Ви принесли їх забагато, і всі марні.

— Ваша преосяйносте…

— Кажу вам, ні!

Невдоволено скривлена мармиза Голомозого була ще бридкіша, ніж зазвичай.

— Це помилка. Великий Хазяїн Гіздахр має намір пошити вашу превисокість у дурні. Невже ви хочете пригріти змію у власному ліжку?

«Я хочу пригріти в своєму ліжку Дааріо. Але відіслала його заради тебе і твоїх людей.»

— Можете далі пильнувати Гіздахра зо’Лорака, але ні в якому разі не завдавати йому шкоди. Це зрозуміло?

— Я не глухий, препишносте. Слухаю і корюся наказові. — З одного рукава Скахаз видобув сувій пергамену. — Вашій превисокості варто на це подивитися. Список усіх меєринських кораблів, що беруть участь у облозі, разом із капітанами. Всі належать до Великих Хазяїв.

Дані переглянула список. Він містив прізвища усіх можновладних родів Меєрину: Хазкар, Мерек, Кваццар, Цхак, Раздар, Газин, Пахл, навіть Резнак та Лорак.

— Що мені робити з цими іменами?

— Усі перелічені тут особи мають у місті родичів. Синів і братів, дружин і дочок, матерів та батьків. Дозвольте моїм Мідним Звірям їх схопити. За їхні життя ми викупимо назад кораблі, які пішли з міста.

— Якщо я кину Мідних Звірів на піраміди, то розв’яжу відверту війну всередині міста. Ні, я мушу довіритися Гіздахрові та сподіватися на мир.

Дані потримала пергамен над свічкою і дивилася, як імена поволі зникають у вогні, поки Скахаз супив брови і кривив губи.

Опісля пан Барістан сказав, що її брат Раегар пишався б нею. Але Дані пригадала слова, мовлені паном Джорагом іще у Астапорі: «Раегар бився відважно, Раегар бився шляхетно, Раегар бився з честю. І Раегар загинув.»

Зійшовши у палату лілового мармуру, вона знайшла її майже порожньою.

— Невже сьогодні немає прохачів? — запитала Дані в Резнака мо’Резнака. — Ніхто не вимагає справедливості або срібла за вівцю?

— Ніхто, ваша превисокосте. Місто боїться.

— Але ж боятися нема чого!

Та ввечері вона дізналася, що боятися є чого. Поки юні заручники Міклаз та Кезмія ставили на стіл просту вечерю з осінньої зеленини та юшки з ванберцем, з’явилася Іррі й розказала, що повернулася Галацца Галаре з трьома храмовими Блакитними Граціями.

— Прийшов і Сірий Хробак, халісі. Усі благають прийняти їх негайно.

— Приведи їх до палати. І поклич Резнака та Скахаза. Чи сказала Зелена Грація, у якій справі прийшла?

— Астапор, — відповіла Іррі.

Розповідь почав Сірий Хробак.

— Він виїхав з ранкового туману. Вершник на блідій кобилі, що помирала. Коняка наблизилася до міської брами, запинаючись. Боки їй рожевіли кров’ю та піною, очі викотилися з жаху. Вершник заволав: «Палає, палає!» і впав із сідла. По сього-одного послали; сей-один наказав привести вершника до Блакитних Грацій. Коли ваші слуги ввели його до брами, він знову скричав: «Палає!» Під токаром з нього лишився самий кістяк і трохи запаленої плоті.

Продовжила одна з Блакитних Грацій:

— Неблазні принесли цю людину до храму, де ми її роздягли і скупали в прохолодній воді. Одяг його був забруднений, а у стегні сестри знайшли половину стріли. Стрижень він відламав, але гостряк лишився у м’ясі. Рана загнилася і отруїла йому кров. Прибулець помер за годину, волаючи «палає».

— Палає, — повторила Даянерис. — Що палає?

— Астапор, ваша преосяйносте, — відповіла інша Блакитна Грація. — Він устиг це сказати. «Астапор палає.»

— Може, то говорила його лихоманка?

— Ваша преосяйність мудро кажуть, — мовила Галацца Галаре, — проте Еццара бачила дещо інше.

Блакитна Грація на ім’я Еццара склала руки.

— Ласкава царице, — промурмотіла вона, — його лихоманку спричинила не стріла. Він закаляв себе, і не один раз, а багато. Плями досягали колін, а серед посліду ми бачили засохлу кров.

— Сірий Хробак казав, що кров текла з його кобили.

— Щира правда, ваша милосте, — підтвердив євнух. — Бліда кобила була скривавлена його острогами.

— Була, ваша преосяйносте, — кивнула Еццара, — але засохла кров була змішана з викидами його черева і плямувала спіднє.

— Кров текла з його нутрощів, — пояснила Галацца Галаре.

— Ми не можемо бути певні, — закінчила Еццара, — та може статися, Меєринові загрожує гірша небезпека, ніж юнкайські списи.

— Ми мусимо молитися, — мовила Зелена Грація. — Боги надіслали нам того чоловіка. Він прибув буревісником. Це знак.

— Знак чого? — запитала Дані.

— Лиха та руїни.

Але їй не хотілося вірити.

— Лише одна людина. Поранена стрілою в ногу. Принесена до нас кобилою, не богами.

«Бліда кобила.» Дані рвучко підвелася.

— Дякую всім за поради і турботу про того бідолаху.

Зелена Грація поцілувала Дані пальці, перш ніж відкланятися.

— Ми молитимемося за Астапор.

«І за мене. Благаю, моліться за мене, превелебна пані.» Якщо Астапор програв, Юнкаєві ніщо не завадить обернути очі на північ.

Даянерис обернулася до пана Барістана.

— Вишліть гінців у пагорби. Хай знайдуть моїх кревноїзників. Відкличте звідти також Бурого Бена і «Других Синів».

— А «Буревісників», ваша милосте?

«Дааріо.»

— Так. Так.

Лише три ночі тому їй наснилося, як Дааріо лежить мертвий при дорозі, витріщаючись наосліп у небо, а над трупом його сваряться гайворони. Іншими ночами вона неспокійно перекидалася у ліжку, бо уявляла, як він зрадив її, як колись зрадив полковників у «Буревісниках». «І приніс мені їхні голови.» А раптом тепер він повів свій полк назад до Юнкаю — продати царицю за дзбан золота? «Ні, він такого не зробить! Нізащо! Адже так? Адже справді?»

— «Буревісників» теж. Негайно надішліть по них гінців.

Першими повернулися «Другі сини» — за вісім днів після заклику цариці. Коли пан Барістан сказав, що полковник бажає перемовитися, Дані на мить уявила собі Дааріо, і їй аж серце тьохнуло. Але полковник, про якого казав лицар, був Бурий Бен Бросквин.

Бурий Бен мав посічене рубцями та вітрами обличчя, шкіру кольору старого темного дерева, біле волосся і зморшки у кутиках очей. Дані була така щаслива бачити лице Бена, схоже на стару вичинену шкуру, що кинулася обійняти полковника. Очі старого пройдисвіта зблиснули веселим подивом.

— Чув я, що ваша милість беруть собі чоловіка, — мовив він, — та не гадав, що мене.

Вони зареготали разом, а Резнак аж закипів од гніву. Але сміх припинився, коли Бурий Бен мовив:

— Ми схопили трьох астапорців. Вашій превисокості краще почути, що вони кажуть.

— То приведіть їх.

Дані прийняла бранців у пишності своєї престольної палати, де між мармуровими стовпами палали високі свічки. Коли вона побачила, як астапорці змарніли з голоду, то одразу ж наказала принести їжі. Трійко спійманих лишилося від десятку з гаком неборак, які втекли разом із Червоного Міста; один був муляр, друга — ткаля, третій — швець.

— Що спіткало решту вашого загону? — запитала цариця.

— Смерть від меча, — відповів швець. — Юнкайські найманці нишпорять у пагорбах на північ від Астапору. Вистежують утікачів од вогню.

— То виходить, місто впало? Воно ж мало товсті мури.

— Товсті, — кивнув муляр, згорблений чолов’яга зі сльозавими червоними очима, — але старі й розсипані.

Голову підняла ткаля.

— Щодня ми кажемо один одному: драконова цариця повертається. — Жінка мала тонкі вуста і порожні мертві очі на вузькому гострому обличчі. — Клеон послав по вас, казали нам, і ви повертаєтеся.

«Він таки по мене послав, — подумала Дані. — Хоч тут вам не збрехали.»

— За мурами юнкайці зжерли наше збіжжя і вимордували наші отари, — вів далі швець. — А всередині мурів панує голод. Ми їмо котів, щурів і чоботи. Коли знайдеш трохи конятини — то вже свято. Цар-Горлоріз і Цариця-Хвойда брешуть одне на одного — мовляв, кожен їсть трупи убитих з вулиць. А люди справді збираються потай і кидають жереб — хто витягне чорний камінь, стає обідом для решти. Піраміду Наклоз сплюндрували і підпалили ті, хто вважав Кразниса мо’Наклоза винним у всіх наших бідах.

— А інші винуватять Даянерис, — устрягла ткаля, — хоча більше таких, які досі вас люблять. «Вона вже йде, — кажемо ми одне одному. — Вона йде на чолі великого війська і везе харчі для всіх голодних.»

«Та я ледве можу нагодувати своїх голодних. Якби я пішла на Астапор, то втратила б Меєрин.»

Швець розповів, що тіло Царя-Різника витягли з поховання і вдягли у мідний обладунок — бо Зелена Грація Астапору мала видіння, що він врятує їх від юнкайців. Труп Клеона Великого, смердючий, але вбраний воїном, прив’язали до спини голодного коня, щоб повести рештки його нових Неблазних у вилазку. Але вийшло так, що вони втрапили до залізних зубів легіону з Нового Гісу і загинули всі до останнього.

— Зелену Грацію за те настромили на палю і лишили помирати на Майдані Спокути. У піраміді Ульор уцілілі влаштували великий бенкет на половину ночі й запили свою останню трапезу отруйним вином, щоб не прокинутися з настанням ранку. По тому прийшла пошесть — кривава різачка — і вбила трьох із кожних чотирьох. Юрба хворих збожеволіла від близької смерті й повбивала сторожу на головній брамі.

Тут втрутився старий муляр:

— Ні! Те зробили здорові, тікаючи від різачки.

— Чи не байдуже? — запитав швець. — Вартових розірвали на шматки, браму відчинили. Легіони Нового Гісу ввірвалися до Астапору, а за ними юнкайці та кінні найманці. Цариця-Хвойда загинула в бою проти них, з прокляттями на вустах. Цар-Горлоріз здався і був укинутий до бійцівської ями, де його розірвала зграя голодних псів.

— І навіть тоді дехто казав, що ви скоро прийдете, — мовила ткаля. — Присягалися, що бачили вас на драконі, високо в небі над юнкайськими таборами. Щодня ми чекали на вас і щосили видивлялися вдалині.

«Я не могла прийти, — подумала цариця. — Не насмілилася.»

— А коли місто впало? — запитав Скахаз. — Що сталося тоді?

— Почалася різанина. Храм Грацій був повен хворих, що прийшли благати богів про зцілення. Легіони зачинили двері й підпалили храм смолоскипами. За годину пожежі запалали у кожному кутку міста, а тоді розповзлися і з’єдналися разом. Вулицями бігали люди, рятуючись від вогню, але порятунку не було — юнкайці тримали браму і нікого не випускали.

— І все ж ви втекли, — мовив Голомозий. — Як це сталося?

Відповів йому старий.

— Моє ремесло — мулярство. Мій батько, а перед ним його батько клав цеглу, як і я. Мій дід збудував наш будинок упритул до міського муру. Неважко було щоночі витягати кілька цеглин. Коли я розказав друзям, вони допомогли підперти прохід, щоб не завалився. Ми всі погодилися, що добре буде мати власний вихід назовні.

«Я лишила вас під владою обраної ради, — подумала Дані, — з цілителя, книжника і жерця.» Вона добре пам’ятала Червоне Місто таким, яким уперше побачила — сухим і запиленим, оточеним червоними цегляними мурами, сповненим жорстоких примар минулого, і все ж повним життя. «На Хробаку були острови, де закохані цілували одне одного. А на Майдані Спокути з людей здирали смужками шкіру і вішали голими на поталу зграям мушви.»

— Добре, що ви прийшли, — мовила вона до астапорців. — У Меєрині вам буде безпечно.

Швець подякував, старий муляр поцілував їй ноги, але ткаля подивилася очима холодними і твердими, наче сірий камінь. «Вона знає, що я брешу, — подумала цариця. — Знає, що не можу захистити їхню безпеку. Астапор палає, і тепер Меєрин — наступний.»

— Прибули ще люди, — повідомив Бурий Бен, коли астапорців вивели. — Ці троє були верхи. Але більшість іде пішки.

— Скільки їх? — запитав Резнак.

Бурий Бен знизав плечима.

— Кількасот. Чи кілька тисяч, хтозна. Є хворі, є обпечені, є поранені. «Коти» і «Вітрогони» никають між пагорбів зі списами та батогами, відганяють їх на північ. А хто бариться — тих убивають.

— Роти на ногах. Ще й хворі, кажете? — Резнак заломив руки. — Вашій превисокості не варто пускати їх до міста!

— Я б не пустив, — погодився Бурий Бен Бросквин. — Я не маестер, але навіть мені відомо, що гнилі яблука слід відділяти від здорових.

— Це не яблука, Бене, — мовила Дані. — Це чоловіки й жінки. Хворі, голодні й перелякані. — «Це мої діти.» — Я мала б піти на Астапор.

— Ваша милість не мали змоги їх урятувати, — мовив пан Барістан. — Ви застерігали царя Клеона против війни з Юнкаєм. Але цар не мав розуму, зате руки — червоні від крові.

«Хіба мої руки чистіші?» Дані пригадала сказане Дааріо: королі й царі мусять бути або різниками, або м’ясом.

— Клеон був ворогом нашого ворога. Якби я приєдналася до нього біля Рогів Хаззату, ми б могли розчавити юнкайців між нашими потугами.

Та Голомозий тримався іншої думки.

— Якби ви повели Неблазних на південь від Хаззату, Сини Гарпії б тоді…

— Знаю! Я все знаю. Знову і знову я бачу перед собою Ерою.

Бурий Бен Бросквин зачудовано насупив чоло.

— Кого, перепрошую?

— Дівчинку, врятовану мною від мук і ґвалту. Але мій порятунок зрештою привів її до ще гіршого кінця. Те, що я зробила у Астапорі — це десять тисяч таких дівчаток.

— Ваша милість не могли знати…

— Я цариця і королева. Мені личить знати.

— Що зроблено, те зроблено, — мовив Резнак мо’Резнак. — Благаю вашу превисокість узяти вельможного Гіздахра собі за царя і чоловіка негайно. Він зуміє перемовитися з Мудрими Хазяями та укласти мир.

— Але на яких умовах?

«Стережися напахченого підстолія» — так казала їй Квайфа. Жінка у личині передбачила появу блідої кобили. Невже вона має рацію і щодо вельможного Резнака?

— Я лише юна дівчина і не знаюся на справах війни… але й не ягня, що тупає, покірно мекаючи, до лігва гарпії. Я маю Неблазних. Маю «Буревісників» і «Других Синів». Маю три полки відпущенців.

— І драконів, — вишкірився Бурий Бен Бросквин.

— У ямі, в кайданах, — залементував Резнак мо’Резнак. — Який зиск від драконів, котрих неможливо упорати? Навіть Неблазні лякаються відчиняти двері й годувати їх.

— Лякаються улюблених звіряток нашої цариці? — зблиснув хитрим оком Бурий Бен. Сивий полковник «Других Синів» був сердюком аж до кісток, мішанцем з кров’ю десятку різних племен у жилах, не знав іншого життя, крім життя воїна вільного кумпанства, проте завжди любив драконів, а вони плекали прихильність до нього.

— Звіряток? — верескнув Резнак. — Чудовиськ, радше сказати! Чудовиськ, які жеруть дітей! Ми не можемо…

— Мовчати! — визвірилася Даянерис. — Забороняю навіть згадувати!

Резнак сахнувся, наляканий люттю в її голосі.

— Благаю вашу препишність мені пробачити, я не…

Бурий Бен Бросквин виступив наперед, затуляючи його собою.

— Ваша милосте! Юнкайці мають три наймані полки проти наших двох. Подейкують, що вони послали до Волантису по «Золоту Дружину», а в ній воює десять тисяч хлопців. Іще юнкайці мають чотири гіскарські легіони, коли не більше. Чув я, вони надіслали кінних гінців до Дотракійського моря — привести на наші голови ще й великий халазар. Без драконів ми пропадемо — така моя думка.

Дані зітхнула.

— Даруйте мені, Бене, але я не смію випустити драконів.

На обличчі Бросквина виразно змалювалося, що не на таку відповідь він сподівався. Сердюк задумливо почухав клапті волосся, які звав вусами, і проказав:

— Ну якщо на драконів сподіватися годі, гаразд… тоді треба тікати, поки юнкайська наволоч не замкнула пастку… лишень спершу стягнути з невільникарів платню за те, щоб вони побачили наші спини. Вони ж платять халам, щоб ті не чіпали їхні міста, хіба ні? То продамо їм назад Меєрин і рушимо на захід із повним обозом золота і коштовностей.

— Хочете, щоб я пограбувала Меєрин і втекла? Ні, цього я не зроблю. Сірий Хробаче! Мої відпущенці готові до битви?

Євнух схрестив руки на грудях.

— Вони не Неблазні, але вас не осоромлять. Сей-один присягається вашій превисокості на мечі та списі.

— То й добре. Втішно чути.

Даянерис роздивилася обличчя навколо себе. Голомозий супив брови. Пан Барістан із суворо окресленим обличчям та сумними блакитними очима. Блідий спітнілий Резнак мо’Резнак. Бурий Бен — біловолосий, гартований, твердіший за стару шкіру. Сірий Хробак — нерухомий, непохитний, обличчям гладкий і незворушний. «Тут мав би стояти Дааріо. І мої кревноїзники. Якщо буде битва, поруч зі мною має бути кров моєї крові.» Вона скучила навіть за паном Джорагом Мормонтом. «Він брехав мені, шпигував, доповідав ворогам. Але і кохав мене. І завжди давав корисні поради.»

— Я вже била юнкайців раніше. Поб’ю і тепер. Але де? Як?

— Ви хочете вийти в поле? — хрипким від невіри голосом спитав Голомозий. — Це вкрай нерозумно! Наші мури вищі й товстіші за астапорські, а захисники хоробріші. Юнкайцям не взяти це місто легко і просто.

Але пан Барістан не погодився з ним.

— Не варто дозволяти ворогові замкнути облогу. Їхнє військо зібране по нитці, зшите з клаптів. Раби й невільникарі — то не воїни. Якщо застукати їх зненацька…

— На це надія невелика, — заперечив Голомозий. — Юнкайці мають багато друзів у місті. Вони знатимуть.

— Скільки війська ми можемо виставити? — запитала Дані.

— Перепрошую вашу царську милість, але не досить, — відповів Бурий Бен Бросквин. — Що там собі думає Нахаріс? Якщо вже бути бійці, нам стануть у пригоді його «Буревісники».

— Дааріо досі у полі. — «О боги, що я накоїла?! Невже я відіслала його на смерть?» — Бене, хай ваші «Другі Сини» розвідають усе про наших ворогів. Де вони, як швидко насуваються, скільки мають людей, як налаштовані.

— Нам знадобляться харчі. І свіжі коні.

— Певна річ. Пан Барістан подбає про вас.

Бурий Бен почухав підборіддя.

— Мо’, вдасться схилити когось перебігти до нас. Якби ваша милість не пожаліли кілька гаманів золота й каменів… дати їхній старшині, так би мовити, скуштувати смак… хтозна, що тоді може статися?

— Підкупити? Чом би й ні? — відповіла Дані. Вона знала, що такі речі звичні у Спірних Землях, де зазвичай воювали вільні сердюцькі кумпанства. — Так, згодна. Резнаку, подбайте про це. Коли «Другі Сини» виступлять, зачиніть браму і подвойте варту на мурах.

— Буде зроблено, препишносте, — відповів Резнак мо’Резнак. — Але що робити з цими астапорцями?

«З моїми дітьми, радше сказати.»

— Вони прийшли по допомогу. По захист і розраду. Ми не можемо обернути до них спини.

Пан Барістан спохмурнів.

— Ваша милосте… я чув і бачив, як кривава різачка знищувала ціле військо, якщо їй дозволяли розповсюдитися. Шановний підстолій має рацію. Не можна пускати астапорців до Меєрину.

Дані подивилася на нього безпорадними очима. «Добре, що дракони не плачуть.»

— Гаразд, хай буде так. Ми триматимемо їх за мурами, доки… доки лихо не минеться. Поставте для них табір коло річки на захід від міста. Ми надішлемо туди стільки харчів, скільки зможемо. І спробуємо відділити хворих від здорових.

Усі очі витріщилися на неї.

— Чи мушу я повторювати двічі? Йдіть і виконуйте накази.

Дані підвелася, промайнула повз Бурого Бена і зійшла вгору сходами до жаданої самотності своєї тераси.

Меєрин від Астапору відділяло кількасот верст, і все ж їй здалося, що на південному заході небо темніше — поплямоване і задимлене передсмертними корчами Червоного Міста. «З цегли та крові постав Астапор, і люд його — з цегли та крові» — забринів у голові старий віршик. «Попіл з кістками — ось Астапор. І люд його — попіл з кістками.» Дані спробувала пригадати обличчя Ерої, але риси мертвої дівчинки зникали за запоною диму.

Коли Дані відвернулася від неба, то побачила поруч пана Барістана, загорнутого у біле корзно від вечірнього холодку.

— Ми зможемо дати бій? — спитала вона.

— Дати бій можна завжди, ваша милосте. Краще спитайте, чи зможемо ми його виграти. Загинути легко, перемогу здобути важче. Ваші відпущенці недовчені й не загартовані у битві. Ваші сердюки колись служили ворогові — а коли вже вояк зумів раз перебігти на інший бік, то не завагається і вдруге. Ви маєте двох драконів, які вас не слухають, і третього, який може ніколи не повернутися. За цими мурами єдині ваші друзі — лазаряни, які не мають до війни ані смаку, ані хисту.

— Зате хоч мури я маю міцні.

— Вони були міцні й тоді, коли ззовні стояли ми. А зараз усередині, крім нас, ще й Сини Гарпії. А до них — Великі Хазяї. Ті, яких ви не вбили. І сини тих, яких ви вбили.

— Знаю, — зітхнула цариця. — То що порадите, добрий лицарю?

— Битися, — відповів пан Барістан. — Меєрин юрмиться голодними ротами і повниться вашими ворогами. Боюся, облоги ми довго не втримаємо. Дозвольте мені зустріти ворога його шляхом на північ — у тому місці, яке я сам оберу.

— Зустріти ворога, — луною озвалася вона, — з військом відпущенців, котрих ви самі назвали недовченими і негартованими.

— Колись ми всі були не вчені й не гартовані, ваша милосте. Неблазні їх зміцнять. Якби ж я мав сотень п’ять лицарів…

— Але не маєте навіть п’яти. І якщо я віддам вам Неблазних, то на захист Меєрину матиму самих лише Мідних Звірів.

Коли пан Барістан нічого не заперечив, Дані заплющила очі. «Боги, — молилася вона, — ви забрали хала Дрого, моє сонце-та-зорі. Ви забрали мого сина, не давши йому вдихнути повітря цього світу. Ви отримали від мене криваву жертву. Допоможіть мені тепер, благаю вас. Подаруйте мудрості побачити шлях попереду і сили зробити, що необхідно для порятунку моїх дітей.»

Але боги нічого не відповіли. Нарешті, розплющивши очі, Даянерис мовила:

— Я не можу боротися з двома ворогами: одним ззовні, іншим усередині. Якщо я хочу втримати Меєрин, місто мусить стояти непохитно за моєю спиною. Все місто, всі його мешканці! Тому мені потрібен… потрібен…

Вона ніяк не могла вимовити те, що мусила.

— Ваша милосте? — тихо заохотив пан Барістан.

«Володарка належить не собі, а своїм підданим.»

— Мені потрібен Гіздахр зо’Лорак.