Танок з драконами

Джон

Він не був високим на зріст, цей Тормунд Велетнебій, але боги подарували йому широкі рамена та чимале черево. Манс Розбишака нарік його Тормундом Гучним Рогом за міць легенів і полюбляв казати, що Тормунд своїм реготом збиває сніг з гірських вершин. Коли ж Тормунд лютував, його ревище нагадувало Джонові голос розбурханого мамута.

А того дня Тормунд лютував особливо часто і гучно. Він волав, він лаявся, він гатив кулаком по столі так, що перекинув і розлив глек води. Дичак не відпускав од себе ріг меду, тому слина, якою він бризкав разом із погрозами, була присмачена солодким. Тормунд назвав Джона Сніговія боягузом, брехуном, перевертнем, прокляв як чорносердого, хитро гойданого колінкаря, грабіжника та стерв’ятника, звинуватив у намірі вграти весь вільний нарід просто в дупу. Двічі він кидав ріг Джонові у голову, не забуваючи перед тим його спустошити — не з таких був Тормунд, щоб марнувати добрий мед. Та Джон не дозволив собі перейматися: жодного разу не підвищив голосу, не відповів погрозою на погрозу… але не поступився ані крихтою того, чим не збирався поступатися.

Нарешті, коли ззовні намету вже видовжувалися полудневі тіні, Тормунд Велетнебій — Голос-у-Піднебессі, Гучний Ріг, Криголам, Громовий Кулак, Ведмежий Жених, Медовий Король у Краснокутті, Речник Богів і Батько Воїнів — тицьнув уперед свою дебелу правицю.

— Ну гаразд, згода. І хай пробачать мені боги. Бо десь там є сотня матерів, які не пробачать ніколи.

Джон схопив простягнуту руку і потиснув її. Слова обітниці загриміли йому в голові. «Я — меч у темряві. Я — вартовий на мурах. Я — вогонь, що розганяє холод, світло, що приносить ранок, ріг, що пробуджує сплячих, щит, що боронить царину людей.» І для нього особисто — новий рядок. «Я — сторож, який відчинив браму і пустив до неї ворога.» Багато б він віддав, щоб упевнитися, чи правильно чинить. Але вже зайшов надто далеко, щоб вертати назад.

— Згода і угода, — відповів Джон.

Тормунд стиснув йому долоню, трохи не розтрощивши кістки — принаймні у цьому він анітрохи не змінився. Борода теж лишилася тією самою, хоча обличчя під кущем білого волосся схудло і змарніло, а червоними щоками пролягли глибокі ущелини зморщок.

— Краще б Манс тебе вхекав, поки мав змогу, — буркнув Тормунд, намагаючись перетворити Джонову руку на кашу з м’яса та кісток. — За миску юшки та кусень хліба віддати золото, ще й хлопчиків на додачу… тяжка ціна. Куди подівся той добросердий юнак, що я колись знав?

«Його обрали князем-воєводою.»

— Я чув від людей, що чесна угода лишає обидві сторони невдоволеними. То що, за три дні?

— Аби ж дожити ці три дні. Дехто з мого племені плюне мені в вічі, коли почує твої умови. — Тормунд нарешті відпустив Джонову руку. — Твої ґави теж бурчатимуть, якщо я хоч трохи їх знаю. А маю ж знати — побив вас, чорних дупаків, стільки, що й не порахую.

— Краще не згадуй про таке надто гучно, коли опинишся на південь від Стіни.

— Гир! — зареготав Тормунд. Тут теж нічого не змінилося; старий і досі реготав часто, лунко та охоче. — Розумно кажеш. Бракувало, щоб чорні пташки задзьобали мене на смерть.

Він ляснув Джона по спині.

— Коли мій нарід опиниться за Стіною в безпеці, ми з тобою за це трохи вип’ємо і закусимо. А доти…

Дичак стягнув обруч з лівого плеча і кинув Джонові. Потім зробив те саме з його близнюком з правого плеча.

— Ось тобі перша данина. Мені ці обручі дісталися від батька, а йому — від діда. Тепер вони твої, ниций чорний байстрюче.

Важкі, товсті прикраси було викувано зі старого золота, карбовано прадавніми рунами першолюдей. Тормунд Велетнебій не знімав їх, відколи Джон уперше його побачив; обручі здавалися його частиною так само, як біла борода.

— Браавоські лихварі перетоплять обручі на золото. Сум і сором. Краще б ти їх не віддавав.

— Оце вже ні! Тормунд Велетнебій не дозволить пащекувати, що примусив вільний нарід віддати всі скарби, а свої лишив собі. — Він вишкірився. — Але того обруча, що я ношу на прутні, таки лишу. Він більший, ніж оці крихітні перстеньки. А тобі був би за гривню.

Джон мимоволі засміявся.

— Бачу, ти не міняєшся!

— Та міняюся. — Вишкір розтанув, наче сніг під літнім сонцем. — Я вже не той, що був у Краснокутті. Надто багато смерті бачив, і чого гіршого теж. Сини мої…

Сум скривив Тормундове обличчя.

— Дормунда вбили у битві за Стіну. Зовсім хлопчина був. Його дістав один з лицарів твого короля — якийсь йолоп у сірій криці з метеликами на щиті. Я бачив удар, та не встиг і добігти до свого синочка, як він уже лежав мертвий. Торвинд… його забрав холод. Хворобливий був малий. Однієї ночі просто узяв та й помер. А найгірше… ми ще не знали, що він мертвий, а він вже постав блідий з синіми очима. Мусив сам дати йому ради. Тяжко, Джоне, ой, тяжко.

Сльози заблищали в очах старого воїна.

— Правду кажучи, пуття з нього не вийшло… але він був мій хлопчик, і я його любив.

Джон поклав Тормундові руку на плече.

— Мені дуже шкода.

— Та не ти ж його вбив. На твоїх руках чимало крові, годі казати. Мо’, не менше, ніж на моїх. Але чужої, не його.

Тормунд рішуче струснув головою.

— Ну, годі вже. Я маю ще двох міцних синів.

— Та й доньку, хіба ні?

— Мунду? Авжеж. — На Тормундове обличчя повернулася посмішка. — Віриш, вона таки узяла собі за чоловіка отого Рика Довгосписа. Спитай мене, то малий більше має в штанях, ніж у голові. Але до неї добрий та лагідний. Я йому сказав, що як скривдить мою квіточку, то я йому прутня висмикну і віддухопелю ним до кривавої юшки.

Він ще раз добряче ляснув Джона по спині.

— Час тобі вже вертатися. Ще трохи просидиш — і твої вирішать, що ми тебе зжерли.

— Ну то на світанку. За три дні від нинішнього. Спершу хлопчики.

— Та чув я тебе вже перші десять разів, брехлива ґаво. Хтось би подумав, що ми один одному не довіряємо.

Він сплюнув на підлогу.

— Гаразд, спершу хлопчики. Мамути підуть околяса. Ти перекажи Східній Варті, щоб чекали і не лякалися. А я подбаю, щоб при твоїй клятій брамі не було ані тисняви, ані бійок. Ввійдемо гарненько і слухняно, наче каченята за мамцею. А за мамцю-качку буду я. Гир!

На тім Тормунд проводив Джона геть з намету. День ззовні стояв ясний, безхмарний. Після двох тижнів гри у хованки сонце повернулося на небо, і Стіна на півдні мерехтіла біло-блакитними іскрами. Джон часто чував приказку від старших чоловіків у замку Чорному: «На Стіну примха нападає, мов на Аериса Навіженого», або іноді «Стіна перемінливіша за жінку». Хмарними днями вона скидалася на білий камінь, ночами без місяця — на чорне вугілля. Під час снігових віхол Стіна здавалася різьбленою зі снігу. Але в такі дні, як нинішній, не лишалося сумнівів, що її роблено з льоду. В такі дні Стіна мерехтіла, наче кришталь септона, кожну тріщину і западину розмальовувало яскравими візерунками сонячне сяйво, на прозорих напливах танцювали і завмирали морозні веселки. В такі дні Стіна стояла прекрасна, мов у казці.

Старший син Тормунда чекав коло коней, розмовляючи зі Шкіряном. Торег Високий — так кликали його серед вільного народу, бо хоча за Шкіряна хлопець був вищий хіба що на вершок, зате над власним батьком витикався на цілу стопу. Гарет, дебелий парубок з Кротовини на прізвисько Лошак, купчився перед вогнем, спиною до двох інших. Він та Шкірян — ото була і вся варта, яку Джон привів з собою на перемови. Якби князь-воєвода узяв більше людей, дичаки завважили б їх за ознаку страху; а якби Тормунд справді надумав криваву зраду, Джона не врятували б і два десятки. Іншого захисту, крім Привида, Джон не потребував; лютововк умів винюхувати ворогів — навіть тих, які ховали ворожість за приязними посмішками.

Але Привида зараз поруч не було. Джон стягнув чорну рукавицю, вклав до рота два пальці й свиснув.

— Привиде! До мене!

Згори зненацька зашуміло, завирувало. З гілки старого дубу, плескаючи крилами, злетів і всівся Джонові на сідло старий Мормонтів крук.

— Зер-р-на! — заволав він. — Зерна, зерна, зерна!

— Овва, і ти теж тут?

Джон простягнув руку зігнати птаха, та зрештою лагідно скуйовдив йому пір’я. Крук вилупив на нього одне око, нахилив голову так загадково, наче щось знав, і пробурмотів:

— Сніг-сніговій.

І тут між двох дерев з лісу виник Привид, а з ним поруч — Вала.

«Вони наче створені одне для одного.» Вала була з ніг до голови вбрана у біле: білі вовняні штани, заправлені у високі чоботи вибіленої шкіри, кожух-накидку з білої ведмежої шкури, припнуту на плечі різьбленим обереговим обличчям, білий каптанчик з кістяними застібками. Подих її теж був білий… але очі — блакитні, довга коса — наче темний мед, щоки — зашарілі від морозу. Давно вже Джон не бачив такої неймовірної краси.

— Ви намагаєтеся вкрасти мого вовка? — спитав її воєвода.

— Чом би й ні? Якби кожна жінка мала лютововка, чоловіки поводилися б чемніше та сумирніше. Навіть чорні ґави.

— Гир! — реготнув Тормунд. — Ти з нею не перебріхуйся, Снігу-воєводо, бо однак не перебрешеш. Занадто вже вона розумна і для тебе, і для мене. Краще вкради її швидше, поки Торег не пролупив очі й не вкрав її перший.

Що казав про Валу той бевзь Аксель Флорент? «Дівчина і на вроду як квіточка, і дозріла, мов ягідка. Добрячі стегна, круглі груди… та їй дітей лупити — не перелупити!» О так, він мав рацію, але дичацька красуня мала в собі набагато більше — і вже довела це, знайшовши Тормунда там, де зазнали поразки гартовані розвідники Варти. «Може, вона і не справжня принцеса, та жоден князь чи король не відмовився б від такої дружини.»

Але цього моста було спалено давно, і Джон сам підніс до нього смолоскипа.

— Бажаю Торегові щастя, — відповів він. — А я склав обітниці.

— А дарма — вона була б не проти! Хіба не так, дівчинко?

Вала попестила довгого кістяного ножа на стегні.

— Хай князь-гайворон приходить до мого ліжка, коли схоче — аби мав сміливість. От вихолощу його — зразу стане легше триматися обітниць.

— Гир! — знову пирхнув Тормунд. — Чув, Торегу? Тримайся од неї подалі. Одну доньку я вже маю, другої мені не треба.

І струснувши головою, ватажок дичаків пірнув назад до свого намету.

Поки Джон чухав Привида за вухом, Торег привів Валі коня. Вона все ще їздила сірим бахмутиком, якого їй дав Мулій у день від’їзду зі Стіни — кошлатим, опецькуватим, сліпим на одне око. Розвернувши коника до Стіни, Вала спитала:

— Як ся має маленька потворка?

— Удвічі побільшав, відколи ви поїхали, а голосить утричі гучніше. Коли вимагає цицьку, його чують у Східній Варті, — відповів Джон, сідаючи на власного коня.

Вала поїхала поруч.

— Отже… я привела вам Тормунда, як обіцяла. То що тепер? Мене повернуть до старої келії?

— Вашу стару келію вже зайнято. Король-Башту забрала собі Королева Селиса, для себе і почту. Пам’ятаєте Гардінову Башту?

— Оту, що наче зараз завалиться?

— Вона валиться вже років сто. Верхній поверх я наказав полагодити для вас, панно. Ви матимете більше простору, ніж у Король-Башті, хоча й не такого зручного. Зрештою, Гардіновим Палацом її ніхто ніколи не звав.

— Між зручностями та волею я щоразу обираю волю.

— Замком ви можете ходити вільно, та в іншому, на жаль, мусите лишатися бранкою. Втім, обіцяю, що вам не дошкулятимуть небажані гості. Гардінову Башту стережуть мої люди, не королевині. А у нижньому передпокої спить Вун-Вун.

— Велетень за охоронця? Навіть Далла не могла таким похвалитися!

Тормундові дичаки спостерігали, як вони йдуть, визираючи з наметів та куренів, нашвидкуруч поставлених між позбавленими листя деревами. На кожного чоловіка, здатного битися, Джон побачив трьох жінок і стільки ж дітей — кощавих, змарнілих, з запалими щоками і голодним вогнем у очах. Коли Манс Розбишака вів вільний нарід у напад на Стіну, його військо гнало поперед себе великі гурти овець, кіз, свиней; та нині єдині тварини, що траплялися на очі, були мамути. Якби не лють і сила велетнів, їхніх мамутів теж покололи б і поїли — Джон не мав у тім сумніву. Що не кажи, а м’яса на кістках мамута знайдеться чимало.

Побачив Джон і ознаки хвороб, і саме вони стурбували його найбільше. Якщо загін Тормунда отак потерпає від голоду і немічі, то що сталося з тими тисячами, які пішли за Матінкою-Кротихою до Недолі? «Котер Пайк має невдовзі бути там. Хтозна — якщо вітри на нас зглянулися, раптом він уже пливе назад до Східної Варти, натоптаний по вінця вільним народом.»

— Як вам повелося з Тормундом? — запитала Вала.

— Спитайте за рік. Найтяжче досі попереду — як умовити мою власну братію з’їсти те, що я їм наварив. Боюся, жодному з них моя страва не смакуватиме.

— То дозвольте мені допомогти.

— Ви вже допомогли. Ви знайшли Тормунда.

— Я можу більше.

«Чом би й ні? — подумав Джон. — Вони всі вірять, що вона принцеса.» Вала і виглядала найсправжнісінькою принцесою, і верхи сиділа так, наче народилася у сідлі. «Принцеса-войовниця, — майнула думка, — не якась квола істота, що сидить у вежі, чепурить волосся і чекає, щоб її урятував подорожній лицар.»

— Я мушу повідомити королеву про нашу угоду, — мовив Джон. — Запрошую і вас до знайомства з нею. Якщо, звісно, знайдете в собі сили зігнути коліна.

Негоже вийде, якщо її милість образиться ще до того, як він розтулить рота.

— Можна мені сміятися, коли колінкуватиму?

— Не можна. Це не забавка. Між нашими народами тече річка пролитої крові — стара, глибока і червона. Станіс Баратеон — один з дуже небагатьох володарів, які вітають думку прихистити дичаків у Семицарстві. Для успіху мого задуму мені потрібна згода його королеви.

Грайлива посмішка зникла з вуст Вали.

— Маєте моє слово, Снігу-воєводо. Перед вашою королевою я буду чемною та сумирною дичацькою принцесою.

«Вона мені не королева, — хотів був відповісти Джон. — Правду кажучи, вже не дочекаюся, коли вона звідси зникне. А якщо боги зглянуться, то й Мелісандру з собою забере.»

Решту шляху вони подолали мовчки. Привид трусив по п’ятах; Мормонтів крук супроводив їх до брами, а потім, коли люди злізли з коней, полинув на чорних крилах угору. Лошак пішов попереду з запаленою гілкою — освітити шлях крижаним проходом.

Коло південного виходу брами на Джона з супутниками вже чекала невеличка купка чорних братчиків. Серед них був Ульмер з Королівської Пущі; саме старий лучник виступив наперед сказати слово за інших.

— З ласки пана воєводи, хлопці хочуть знати. То бути миру, мосьпане? Чи крові та залізу?

— Миру, — відповів Джон. — За три дні від нинішнього Тормунд Велетнебій проведе своїх людей крізь Стіну. Як друзів, не ворогів. Дехто навіть стане до наших лав новими братчиками. Ми маємо привітати їх належним чином. Тепер повертайтеся до своїх обов’язків.

Джон віддав повід коня Шовкунові.

— А мені треба до королеви Селиси. — Її милість сприйняла б за образу, якби він не з’явився до неї негайно. — Потім мушу написати кілька листів. Принеси до моїх покоїв пергамен, пера і горщик маестерського чорнила. Потім поклич Марша, Ярвика, септона Келадора і Клідаса.

Келадор, певно, буде напідпитку, а Клідас — поганенькою заміною справжньому маестрові. Та інших він не мав. «Дочекатися б Сема.»

— Північан теж поклич. Кремінця і Норея. Ти, Шкіряне, теж маєш бути там.

— Гоб пече пироги з цибулею, — мовив Шовкун. — Попрохати усіх приєднатися до вас за вечерею?

Джон подумав і відповів:

— Ні. Попрохай приєднатися до мене на заході сонця нагорі Стіни. — І обернувся до Вали. — А вас, панно, прошу зі мною, коли ласка.

— Ґаві наказувати, бранці коритися, — відповіла вона знову грайливо. — Ця ваша королева, мабуть, дуже люта, якщо ноги дорослих чоловіків згинаються від самого її вигляду. Чи не вдягти мені кольчугу замість вовни та хутра? Бо це вбрання подарувала мені Далла, не хочу заляпати його плямами крові.

— Якби слова точили з людей кров, тоді б вам було чого боятися. Та гадаю, панно, вам і в цьому вбранні буде безпечно.

Вони потроху просувалися до Король-Башти стежками, нещодавно розчищеними між кучугур брудного снігу.

— Я чула, ваша королева має довгу чорну бороду.

Джон знав, що не має посміхатися, але не втримався.

— Лише вуса. І то досить ріденькі. Кожну волосину можна полічити.

— Яка зневіра!

Попри всі свої балачки щодо господині у власному маєтку, Селиса Баратеон не надто поспішала залишити вигоди замку Чорного заради зловісних тіней Ніч-Крому. Звісно, вона тримала при собі варту: чотирьох стражників коло дверей, двох ззовні на сходах, двох усередині біля жарівниці. Очолював королевину варту пан Патрек з Король-Гори, вбраний у лицарський вапенрок біло-блакитно-срібних барв та делію, розцяцьковану п’ятикутними зірками. Коли його знайомили з Валою, лицар упав на коліно і поцілував їй рукавичку.

— Ви ще прекрасніші, ніж мені казали, принцесо, — оголосив він. — А я чимало чув од королеви про вашу красу!

— Оце так диво! Вона ж ніколи мене не бачила. — Вала попестила пана Патрека по голові. — Ну вставайте вже, пане колінкарю. Встаньте, встаньте!

Джонові здалося, наче вона наказує собаці; він ледь не розреготався. Присилувавши себе зробити кам’яну мармизу, Джон сказав лицареві, що має побачити королеву. Пан Патрек надіслав одного зі стражників угору сходами спитати, чи не матиме її милість ласку прийняти гостей.

— Але вовк має лишитися тут! — наполіг пан Патрек.

Джон цього чекав. Лютововк непокоїв королеву Селису — майже так само, як Вун Вег Вун Дар Вун.

— Привиде, сидіти!

Її милість знайшлася за шиттям коло вогню. Королевин блазень танцював навколо під музику, чутну лише йому, теленькаючи дзвіночками на рогах.

— Ґава, ґава, чорна справа! — скрикнув Пістрявчик, побачивши Джона. — А у морі, та й на дні ґави білі, наче сніг. Отакої, йой-ой-ой.

Принцеса Ширена скрутилася клубочком у кріслі коло вікна, сховавши каптуром найбридкіші латки сірої лускачки, що спотворила їй обличчя. Пані Мелісандри ніде не було видно, і за те Джон мав дяку — рано чи пізно йому доведеться мати з нею справу, та краще не в королевиній присутності.

— Ваша милосте, — мовив Джон, стаючи на коліно.

Вала вчинила так само. Королева Селиса відклала шиття.

— Підведіться.

— З ласки вашої милості, прошу вітати панну Валу. Її сестра Далла була…

— …матір’ю того верескливого немовляти, з-за якого ми вночі не спимо. Я знаю, хто це, воєводо Сніговію. — Королева пирхнула і зморщила носа. — Пощастило вам, що вона повернулася раніше, ніж мій чоловік і король, інакше б недобра на вас чекала доля. Воістину недобра.

— То ви — дичацька принцеса? — запитала Валу Ширена.

— Дехто так каже, — відповіла Вала. — Моя сестра була дружиною Манса Розбишаки, Короля-за-Стіною. Вона померла, народжуючи йому сина.

— Я теж принцеса! — оголосила Ширена. — Та ніколи не мала сестри. Мала колись брата в перших, але він поплив за море. Він був лише байстрюк, але мені подобався.

— От справді, Ширено! — втрутилася її мати. — Князь-воєвода тут, мабуть, не на те, щоб слухати про плоди Робертових капостей. Пістрявчику, будь гарненьким дурником і відведи принцесу до її покою.

Пістрявчик зателенькав дзвіночками.

— Поведу, ой, поведу, — заспівав дурник. — Ходімо зі мною до синього моря, під хвилями моря не знатимеш горя. Поведу, поведу, що й сам не знайду.

Він узяв малу принцесу за руку і потяг з кімнати, підскакуючи.

Джон мовив до королеви:

— Ваша милосте, ватажок вільного народу погодився на мої умови.

Королева Селиса ледь-ледь помітно кивнула головою.

— Мій ласкавий пан чоловік віддавна плекав намір від щедрот своїх жалувати тим дикунським племенам притулок у державі. Мабуть, слід їх привітати у новій домівці — та лише за умови дотримання королівського миру і закону.

Королева підібгала губи.

— Мені казали, з ними йде чимало велетнів.

Відповіла їй Вала.

— Майже дві сотні, ваша милосте. І більше як вісімдесят мамутів.

Королева здригнулася.

— Жахливі істоти!

Джон не зрозумів, кого саме вона мала на увазі: мамутів чи велетнів.

— Утім, такі чудовиська можуть стати в пригоді панові королю у його майбутніх битвах.

— Напевне, ваша милосте, — відповів Джон, — але мамути завеликі, щоб пройти крізь нашу браму.

— Хіба її не можна розширити?

— Це, гадаю… було б нерозумно.

Селиса знову пирхнула.

— Як скажете. Це ж ваша служба, ви маєте у ній тямити. Але де ви оселите усіх цих дичаків? Кротовина, мабуть, не досить велика, щоб там мешкало… скільки їх, до речі?

— Чотири тисячі, ваша милосте. Вони допоможуть поставити залоги у покинутих Вартою замках, щоб зміцнити оборону Стіни.

— Мені дали зрозуміти, що ті замки лежать у руїнах. Похмурі рештки колишніх твердинь, холодні й непривітні, радше купи каміння, ніж людське житло. У Східній Варті про них згадували як про притулки щурів і павуків.

«Павуки дотепер мали вже повиздихати з холоду, — подумав Джон, — а щури взимку і в казан згодяться.»

— Це правда, ваша милосте… і все ж навіть руїни дарують якийсь прихисток. А найголовніше: між ними та Іншими стоятиме Стіна.

— Бачу, воєводо Сніговію, ви ретельно все обміркували. Певно, король Станіс буде задоволений, коли повернеться переможцем зі своєї битви.

«Хай спершу повернеться.»

— Звісно, — вела далі королева, — найперше дичаки мають визнати Станіса своїм королем, а Ра-Гльора — своїм богом.

«Ось ми і стали лицем до лиця у вузькому проході.»

— Ваша милість мусять мені пробачити. Але ці умови не обговорювалися.

Обличчя королеви скам’яніло.

— Дуже прикрий недогляд.

Останні сліди тепла у її голосі миттєво зникли.

— Вільний нарід не стає на коліна, — мовила Вала.

— То його слід на них поставити! — оголосила королева.

— Зробите так, ваша милосте, і ми випростаємося за першої ж нагоди, — пообіцяла Вала. — Та не просто так, а з клинками у руках.

Вуста королеви міцно стиснулися, підборіддя ледь помітно затремтіло.

— Неймовірна зухвалість. Гадаю, її слід було чекати від дичацької жінки. Треба знайти вам чоловіка, щоб навчив чемного звичаю.

Королева обернулася, палаючи очима, до Джона.

— Я цього не схвалюю, князю-воєводо. І пан чоловік не схвалять. Я не можу перешкодити вам відчинити браму — ми обидва це знаємо — але обіцяю, ви за це відповісте, коли король повернеться з битви. Сподіваюся, ще не пізно змінити ваші наміри.

— Ваша милосте. — Джон знову став на коліно. Цього разу Вала до нього не приєдналася. — Прикро, що мої дії заслужили ваше несхвалення. Мені дуже шкода, але я вчинив так, як вважав за найліпше. Чи дозволите мені піти?

— Дозволю. Залиште нас негайно.

Ззовні башти, щонайдалі від королевиних людей, Вала нарешті дала волю своїй люті.

— Ви брехали про бороду! Та в неї більше волосся на підборідді, ніж у мене між ніг! А донька… її обличчя…

— То сіра лускачка.

— Ми звемо її сіра смерть!

— Для дітей вона не завжди смертельна.

— На північ від Стіни — завжди! Єдині ліки від неї — трунок з блекоти, але згодиться і подушка чи ніж. Якби це я народила ту нещасну дитину, то вже багато років тому зробила б їй дарунок милосердя.

Такою Валу Джон ще досі не бачив.

— Але принцеса Ширена — єдина дитина королеви.

— Ну то мені шкода їх обох. Ця дитина нечиста!

— Якщо Станіс переможе у своїй війні, Ширена стане спадкоємицею Залізного Престолу.

— В такому разі мені шкода і вашого Семицарства теж.

— Маестри кажуть, сіра лускачка не є…

— Маестри хай вірять у що хочуть. А ви спитайте лісову відьму, якщо бажаєте правди. Сіра смерть спить, але завжди прокидається. Ця дитина нечиста!

— Вона мила дівчинка. Ви не можете знати…

— Можу. Це ви нічого не знаєте, Джоне Сніговію! — Вала вхопила його за плече. — Я хочу, щоб малу потворку звідси забрали. Його, і годувальниць теж. Не можна лишати їх у тій самій башті, що мертву дівчинку.

Джон викрутився з її руки.

— Вона не мертва!

— Мертва. Це лише її матір не бачить. І схоже, ви теж. Але смерть сидить у ній, і нікуди не поділася.

Вала відійшла від Джона трохи вперед, спинилася, обернулася.

— Я привела вам Тормунда Велетнебоя. Віддайте мені мою потворку.

— Якщо зможу, віддам.

— Майте таку ласку. Ви мені винні борг, Джоне Сніговію.

Джон дивився, як вона швидко крокує геть. «Вона помиляєься. Напевне ж помиляється. Сіра лускачка не така вже смертельна, як вона каже. А надто для дітей.»

Привид знову кудись зник. Сонце низько висіло над західним небокраєм. «От би просто зараз хильнути келих гарячого пряного вина. А краще два.» Проте вино мало зачекати. Джонові належало ще дати ради ворогам найгіршого різновиду: власним братчикам.

Коло підйомної кліті він зустрів Шкіряна, і вони удвох поїхали нагору. Що вище підіймалася кліть, то дужче дмухав вітер. За сім сажнів угору важка кліть почала хилитатися з кожним його подихом, час від часу скрегочучи по Стіні й викресуючи хмари крижаних кришталиків, що сліпучо виблискували під сонцем. Потроху кліть піднялася над найвищими баштами замку; на висоті у шістдесят сажнів вітер мав зуби і смикав ними за чорні кобеняки так, що ті гучно плескали по залізних ґратах. На висоті у сотню сажнів вітер різав просто наскрізь. «Стіна належить мені, — нагадав собі Джон, поки коловоротники приводили кліть на місце, — принаймні ще два дні.»

Джон зістрибнув на лід, подякував хлопцям на коловороті й кивнув до двох списників на чатах. Обидва насунули на голови вовняні відлоги так, що з облич виднілися самі лише очі, але Джон упізнав Тая за сплутаною косою засмальцьованого чорного волосся, а Овейна — за ковбасою, запханою в порожні піхви при боці. Та власне, упізнав би навіть за тим, як вони стояли. «Добрий володар має знати своїх людей» — казав колись батько йому та Роббові ще у Зимосічі.

Джон підійшов до краю Стіни і задивився на поле битви, де загинула сила Манса Розбишаки. Мимоволі спливла думка, де зараз мав бути Манс. «Чи знайшов він тебе, сестричечко? А чи ти стала для нього лише способом утекти з неволі?»

Стільки води спливло, відколи він востаннє бачив Ар’ю. Яка вона стала? Чи впізнав би Джон її у обличчя? «Ар’я-Підніжка. З вічно брудною мармизою.» Чи має вона досі того легенького меча, що скував їй Мікен? «Штрикай гострим кінцем» — сказав він їй тоді. Необхідна мудрість на весільну ніч — якщо правдива хоч половина з чутого ним про Рамзая Сніговія. «Привези її додому, Мансе. Я врятував твого сина від Мелісандри, а зараз рятую чотири тисячі твого вільного народу. Віддяч мені хоча б цією маленькою дівчинкою.»

У страхолюдній пущі на півночі між деревами повзли вечірні тіні. Західне небо палало червоною загравою, на сході визирали зорі. Джон Сніговій розім’яв пальці мечової руки, пригадуючи всіх, кого втратив. «Семику, милий пухкий дурнику, ти зіграв зі мною жорстокий жарт, коли підніс до князя-воєводи. Князь-воєвода не має друзів та приятелів.»

— Воєводо Сніговію! — покликав Шкірян. — Кліть підіймається.

— Чую, — відповів Джон, відсуваючись од краю.

Першими з кліті виступили ватажки родів Кремінець та Норей, вбрані у хутро та залізо. Норей скидався на старого лиса — зморшкуватий, тендітний статурою, але хитроокий і в рухах спритний. Торген Кремінець був на півголови коротший, зате важчий, мабуть, удвічі — кремезний суворий дядько з червоними корчуватими ручиськами завбільшки з окости, якими він важко спирався на ціпка з тернового дерева, шкутильгаючи крижаною стежкою. Наступним показався Бовен Марш, загорнутий у ведмежу шкуру, за ним — Отел Ярвик, а потім — септон Келадор, як завше, під чаркою.

— Ходімо зі мною, — запросив Джон.

Вони пройшлися верхівкою Стіни, висипаними жорствою стежками, на захід до червоного сонця, що потроху котилося до обрію. Сажнів за двадцять п’ять од хатини-зігрівайки Джон спинився і мовив:

— Ви маєте знати, навіщо я вас покликав. За три дні на світанку відчинять браму, і Тормунд зі своїми людьми пройде крізь Стіну. Нам попереду лежить багато роботи — підготуватися до їхньої з’яви.

Його оголошення зустріла тиша. Потім Отел Ярвик мовив:

— Князю-воєводо, але ж там тисячі…

— …виснажених дичаків, змарнілих до краю, змучених голодом, вигнаних з рідних домівок. — Джон вказав на вогнища унизу. — Онде вони. Тормунд каже, їх чотири тисячі.

— За вогнищами я б сказав: три тисячі. — Бовен Марш жив підрахунками та вимірами, то була його царина. — Ще двічі по стільки ж перебуває у Недолі з тією лісовою відьмою, кажуть нам розвідники. А пан Денис пише про великі табори у горах за Тіньовою Вежею.

Джон не став заперечувати.

— Тормунд каже, що Плакун хоче знову спробувати сили на Мості Черепів.

Старий Буряк помацав свого рубця, якого отримав, захищаючи Міст Черепів останнього разу, коли Плакун намагався прорубати собі шлях через Кугаву.

— Авжеж пан воєвода не збираються пропускати до нас і того… пекельного гемона?

— Не надто охоче. — Джон не забув голови, які йому лишив Плакун — з кривавими ямами замість очей. «Чорний Джак Булвер, Волохатий Гал, Гарт Сіре Перо. Я не можу за них помститися, та не забуду їхніх імен.» — Але так, пане великий шафарю, його теж. Ми не можемо перебирати вільним народом: оцього пустити, а того ні. Мир означає мир для всіх.

Норей гучно відхаркнув і сплюнув додолу.

— Краще вкласти мир з вовками та стерв’ятниками!

— У моїх підвалах тихо й мирно, — забурчав Старий Кремінець. — Віддайте Плакуна мені.

— Скільки розвідників убив Плакун? — гнівно запитав Отел Ярвик. — Скільки жінок він украв, зґвалтував чи зарізав?

— Трьох лише з моєї чаді! — відповів Старий Кремінець. — А кого з дівчат не забирає — тим виколює очі.

— Коли людина вдягає чорне, її гріхи забуваються і пробачаються, — нагадав Джон. — Якщо ми хочемо, щоб вільний нарід бився поруч з нами, то мусимо пробачити їхні злочини так само, як нам пробачили наші.

— Але Плакун не прокаже обітниць! — наполягав Ярвик. — І не вдягне чорного строю. Навіть інші наскочники йому не довіряють!

— Не обов’язково довіряти людині, щоб приймати від неї службу. — «Інакше як би я тут порався з вами усіма?» — Нам потрібен і Плакун, і решта його штибу. Хто знає дику пущу краще за дичака? Хто знає наших ворогів ліпше за того, хто боровся з ними?

— Все, що знає Плакун — різати і ґвалтувати! — заперечив Ярвик.

— Опинившись по наш бік Стіни, дичаки утричі переважатимуть нас числом, — мовив Бовен Марш. — І це лише Тормундів загін. Додайте людей Плакуна і тих, що у Недолі… та їм вистачить сили прикінчити усю Нічну Варту за одну ніч!

— Самим лише числом у війні не перемагають. Ви не бачили їх на власні очі, а я бачив. Половина з дичаків — напівмертві, лише дивом тримаються на ногах.

— Я б волів бачити їх мертвими, що вже ніяким дивом не тримаються, — мовив Ярвик. — Перепрошую пана воєводу, коли ласка.

— Не буде вам моєї ласки! — Джонів голос пролунав холодніше за вітер, що смикав зібране товариство за одяг. — Там у таборі є діти. Кількасот, коли не тисяча. І жінки теж.

— Списниці!

— Є й вони. А ще матері, бабусі, вдови та юні дівчата… ви їх теж раді приректи на смерть, пане перший будівничий?

— Братчики Варти не мають сваритися поміж себе! — втрутився септон Келадор. — Станьмо на коліна та помолімося Стариці, щоб освітила нам шлях до мудрості!

— Воєводо Сніговію, — мовив Батько Норей, — де ви хочете оселити отих ваших дичаків? Не на моїй землі, сподіваюся?

— Авжеж! — заявив Старий Кремінець. — Хочете посадити їх у Дарунку, то ваші власні глупощі. Та дивіться, щоб не порозволікалися хто куди, бо пришлю вам їхні голови. Зима вже на порозі, а мені нема чим годувати зайві роти.

— Дичаки залишаться на Стіні, — запевнив його Джон. — Більшість оселиться у наших покинутих замках.

Нині Варта вже тримала залоги в Крижаному Сліді, Довгому Кургані, Соболиному, Сірому Сторожі та Глиб-Озері. В кожному зі згаданих замків завжди бракувало людей, а десять досі стояли порожні й занепалі.

— Чоловіки з дружинами та дітьми, усі дівчата-сироти, хлопчики-сироти, молодші за десять років, старі жінки, матері-вдовиці, усі жінки, які не хочуть битися зі зброєю в руках. Списниць ми надішлемо до Довгого Кургану — приєднатися до їхніх сестер. Самотніх чоловіків — до інших фортець, які скоро відчиняться. Хто вдягне чорне, лишиться тут або поїде до залог Східної Варти і Тіньової Вежі. Тормунд візьме собі за стіл замок Дубощит — хай сидить неподалік.

Бовен Марш зітхнув.

— Якщо вони не доб’ють нас мечами, то доїдять голодними ротами. Чи не скажуть пан воєвода, як вони мають намір годувати Тормунда з його тисячами?

Джон чекав цього запитання і мав на нього відповідь.

— Через Східну Варту. Ми привеземо харчі кораблями — стільки, щоб вистачило. З річкового краю, штормового, Долини Арин, Дорну, Обширу… та хоч би і з Вільних Міст за вузьким морем.

— І за ці харчі буде сплачено… чим, дозвольте запитати?

«Золотом Залізного Банку Браавосу» — трохи не прохопився Джон, але натомість відповів:

— В укладеній угоді є умова, що вільний нарід може зберегти свої хутра та шкури для тепла взимку, але решту коштовних речей має віддати нам. Золото, срібло, бурштин, коштовне каміння, різьблену кістку… все, що має добру ціну. Ми відвеземо все це за вузьке море на продаж у Вільних Містах.

— За все багатство дичаків, — мовив Батько Норей, — ви купите барило ячменю. Ну нехай два барила.

— Воєводо Сніговію, — спитав Клідас, — а чому ви не вимагали від дичаків віддати усю їхню зброю?

Йому в відповідь зареготав Шкірян.

— Ви хочете, щоб вільний нарід бився поруч із вами проти спільного ворога. Та як нам битися без зброї? Кидатися в упирів сніжками? Чи гамселити їх ломаками?

«Те, що носить більшість дичаків, не краще за ломаки» — подумав Джон. Дерев’яні киї, кам’яні сокири, довбні з прив’язаними каменями, списи з гартованими у вогнищі вістрями, ножі з кістки, каменю та драконоскла, плетені з верби щити, кістяні обладунки, виварені шкірянки… Хіба що тенни кували спиж, а наскочники на кшталт Плакуна носили вкрадену броню та зняті з трупів залізні мечі… але й ті були стародавньої роботи, зношені роками вжитку, поплямовані іржею.

— Тормунд Велетнебій ніколи не дасть згоди роззброїти своїх людей, — мовив Джон. — Він не Плакун, але і не боягуз. Якби я попрохав його про таке, справа дійшла б до крові.

Норей попестив бороду.

— Ну хай ви посадите ваших дичаків у ті зруйновані замки, воєводо Сніговію, але як примусите там лишитися? Що завадить їм піти на південь у кращі, тепліші землі?

— Наші землі! — додав Старий Кремінець.

— Тормунд дав мені своє слово. Він присягнувся, що служитиме поруч з нами до весни. Плакун та інші ватажки присягнуться в тому ж самому, або ми не дозволимо їм пройти.

Старий Кремінець струснув головою.

— Вони нас зрадять!

— Слово Плакуна нічого не варте, — мовив Отел Ярвик.

— Вони безбожні дикуни! — скрикнув септон Келадор. — Навіть на півдні зрадливість дичаків відома усім!

Шкірян схрестив руки на грудях.

— Пам’ятаєте битву, що відбулася отут унизу? Я в ній стояв на іншому боці від вас, пригадуєте? А нині ношу ваш чорний стрій і вчу ваших хлопців убивати ворога. Хтось назве мене перевертнем… може, й не збреше… але дикун я такий самий, як ви, ґави. Ми теж шануємо богів — одних з Зимосіччю.

— Богів півночі. Відколи постала Стіна, а чи й раніше, — мовив Джон. — Саме ними присягнувся Тормунд. І дотримає слова. Я знаю його, як знав Манса Розбишаку. Навіть ішов з ними у війську, якщо пригадаєте.

— Я не забув, — відповів великий шафар.

«Авжеж, — подумав Джон, — мені й на думку не спало, що ти міг таке забути.»

— Манс Розбишака теж присягався, — правив далі Марш. — Він обітував не вдягати корони, не брати дружини, не ставати батьком синам. А тоді перевернувся, зробив усе сказане і повів на Семицарство велетенське жахливе військо. Рештки саме цього війська чекають отам за Стіною просто зараз.

— Зламані й знесилені рештки.

— Зламаного меча можна перекувати. І вбити ним когось.

— Вільний нарід не має ані писаних законів, ані князів та панів, — мовив Джон. — Але й вони люблять своїх дітей. Принаймні це ви маєте визнати.

— Нас не турбують їхні діти. Ми боїмося свавілля батьків, не синів.

— Я теж. Тому і наполіг на заручниках. — «Не такий я вже довірливий йолоп, за якого ви мене вважаєте… і не наполовину дичак, хай у які плітки ви вірите.» — Сто хлопчиків віком від восьми до шістнадцяти років. По синові од кожного ватажка і очільника, решту за жеребом. Хлопчики служитимуть джурами та зброєносцями, звільняючи наших братчиків для інших обов’язків. Дехто з часом може вирішити вдягти чорне. Траплялися й дивніші речі. Решта у кожному разі лишиться запорукою вірності їхніх батьків.

Північани перезирнулися.

— Заручники, кажете, — задумливо промовив Батько Норей. — І Тормунд погодився?

«Мусив або погодитися, або приректи своїх людей на смерть.»

— Кривава ціна, так він їх назвав, — відповів Джон Сніговій. — Але погодився її заплатити.

— Чому б не назвати? — Старий Кремінець постукав ціпком по кризі. — Ми завжди кликали вихованцями тих малих, яких Зимосіч од нас вимагала. Та розуміли, що насправді вони були заручниками. То й що? Кому гірше?

— Хіба що тим, чиї батьки розгнівили Королів Зими, — відповів Батько Норей. — Тих повернули додому коротшими на голову. Але ти мені ось що скажи, хлопче… якщо ці твої дичацькі друзі надумають нас обдурити, тобі стане духу зробити те, що ти муситимеш?

«Краще спитай Яноса Слинта.»

— Тормунд Велетнебій не стане випробовувати мою довіру. У ваших очах, князю Норей, я ще зелений хлопчик, та моїм батьком був Едард Старк.

Але великий шафар не вгамовувався.

— Ви сказали, ці хлопчики служитимуть зброєносцями. Авжеж пан воєвода не мають на думці навчати їх битися зі зброєю в руках?!

Джон спалахнув гнівом.

— Авжеж ні, пане великий шафарю — я посаджу їх шити мереживну білизну! Певно ж, вони будуть навчатися зі зброєю. Також збивати масло, рубати дрова, вигрібати стайні, виливати нічні горщики, бігати з листами… але у вільний від цих обов’язків час їх навчатимуть списа, меча і довгого лука.

Марш зачервонівся темнішою барвою.

— Хай князь-воєвода пробачать мені відверті слова, але м’якших я не знайду. Те, що ви пропонуєте, є ніщо інше, як зрада. Вісім тисяч років братчики Нічної Варти стояли на Стіні, захищаючи її від дичаків. Нині ви хочете пропустити їх на південь, дати притулок в наших замках, нагодувати, вдягти і навчити битися. Воєводо Сніговію… невже я мушу нагадувати вам, що ви склали присягу?

— Я пам’ятаю присягу, яку склав, — мовив Джон. — «Я — меч у темряві. Я — вартовий на мурах. Я — вогонь, що розганяє холод, світло, що приносить ранок, ріг, що пробуджує сплячих, щит, що боронить царину людей.» А ви, пане, проказували ті самі слова, коли складали свої обітниці?

— Панові князю-воєводі відомо, що так.

— Ви певні, що я чогось не забув? Приміром, про короля, про його закони? Про те, як ми маємо захищати кожен вершок королівських володінь, чіплятися за кожен зруйнований замок? Нагадайте мені слова цієї частини присяги.

Джон почекав на відповідь. Її не було.

— Я — щит, що боронить царину людей. Ось які ми з вами проказували слова. То скажіть мені, пане великий шафарю: хто є ці дичаки, коли не люди?

Бовен Марш розтулив рота, але не вимовив ані слова. Шиєю його поповзла бурякова барва.

Джон Сніговій одвернувся од нього. Останнє світло сонця почало тьмяніти. Джон подивився, як тріщини на Стіні міняються з червоних на сірі й чорні — з вогняних блискавок на річки чорного льоду. Там унизу пані Мелісандра скоро запалить ніч-варту і читатиме свій звичний переспів: «Господи Світла, оборони нас, бо ніч темна і повна жахіть».

— Зима насувається, — нарешті мовив Джон, порушивши незграбну мовчанку. — А з нею насуваються білоходи. Зупинити їх ми можемо лише тут, на Стіні. Бо Стіну збудовано саме на те, щоб їх зупиняти… але на Стіні мають стояти люди. Нашу суперечку скінчено. Нам ще багато треба зробити, перш ніж відчинити браму. Тормунда з його людьми потрібно нагодувати, вдягти і оселити в помешканнях. Чимало серед них буде хворих і змучених голодом. Цих я ввіряю вам, Клідасе. Врятуйте стількох, скількох зумієте.

Клідас блимнув підсліпуватими рожевими очицями.

— Зроблю все, що зможу, Джоне… тобто пане князю-воєводо.

— Нам знадобляться усі вози, гарби та хури, щоб перевезти вільний нарід до їхніх нових домівок. Отеле, подбайте про це.

Ярвик похмуро скривився і відповів:

— Авжеж, князю-воєводо.

— Ви, пане Бовене, збиратимете вхідне мито. Золото, срібло, бурштин, гривні, обручі й намиста. Порахуйте, складіть гарненько і подбайте, щоб усе дісталося Східної Варти без втрат.

— Авжеж, воєводо Сніговію, — відповів Бовен Марш.

А Джонові подумалося: «Лід, — сказала вона, — і кинджали у пітьмі. Червона замерзла кров і оголена сталь.»

Долоня мечової руки сама собою згиналася і розгиналася. Здіймався вітер.