Танок з драконами

Серсея

Кожна ніч здавалася холоднішою за попередню.

Келія не мала ані комина, ані жарівниці. Єдине вікно було надто високо розташоване, щоб бачити з нього бодай щось, і надто вузьке, щоб з нього вилізти… зате достатньо широке, щоб пускати нічний холод. Першу сорочку, яку їй дали, Серсея розірвала на шматки, вимагаючи повернути їй власний одяг. Та натомість мусила мерзнути оголена. Коли їй принесли другу, вона хутко натягла її через голову, ще й подякувала, давлячись вимушеними словами.

Вікно пропускало ззовні також і шум. То був єдиний спосіб королеві дізнатися, що відбувається у місті — септи, які приносили їй їжу, не розповідали-бо геть нічого.

І це дратувало її найбільше. Хайме мав скоро з’явитися їй на порятунок… але як вона дізнається, коли саме? Серсея мала надію, що братові стане розуму не покинути військо позаду і не примчати на самоті — адже йому знадобиться кожен меч, щоб дати ради Бідолахам, які оточили Великий Септ. Вона щоразу запитувала про свого близнюка кожну зі своїх наглядачок, але жодна не відповідала. І про пана Лораса теж питала — за останнім почутим нею звітом він помирав на Дракон-Камені від ран, завданих йому в приступі замку. «Хай би вже помер, — думала Серсея, — і то якнайшвидше.» Смерть малого означала б порожнє місце у Королегвардії, яке могло стати її порятунком. Але септи так само зберігали мовчання про Лораса Тирела, як і про її брата.

Князь Кайбурн був її останнім і єдиним відвідувачем з зовнішнього світу; в іншому її товариство складалося з неї самої та трьох наглядачок, побожних і незворушних. Септа Унела була окостувата, схожа на чоловіка, з мозолястими долонями і насупленою мармизою, геть позбавленою вроди. Септа Моела мала цупке біле волосся і маленькі злостиві очиці, завжди примружені у підозрі, на зморшкуватому обличчі, гострішому за лезо сокири. Септа Сколера була тілиста і опецькувата, мала важкі цицьки, оливкову шкіру та вічний запах кислого молока навколо себе. Трійця приносила їй харчі та воду, випорожнювала горщик, кожні кілька днів забирала сорочку, щоб випрати, при тому залишаючи королеву мерзнути голою під ковдрою. Інколи Сколера читала їй з «Семикутної зірки» або «Святого молитовника». Жодного іншого слова, як і відповідей на свої запитання, Серсея від них не чула.

Усіх трьох септ вона ненавиділа і зневажала — майже так само, як тих, хто її зрадив. Облудні друзі, невірні слуги, чоловіки, що присягалися в вічному коханні, навіть власні її родичі… усі зрадили і повтікали тієї миті, коли були їй найпотрібніші. Озней Кіптюг, клятий слабак, зламався під канчуками і розбовкав у вухо верховного горобця таємниці, які мав понести з собою до могили. Його брати — вуличний непотріб, який вона піднесла на казкову висоту — сиділи на дупі й не робили геть нічого. Ауран Бурун, її адмірал, утік у море на дромонах, які вона йому збудувала. Ортон Добромир поспіхом повернувся до свого маєтку, Довгостолу, і забрав з собою дружину Таену — єдину справжню подругу королеви у ці жахливі часи. Гарис Звихт і великий маестер Пицель кинули її в полоні та віддали державу в руки тим самим людям, які змовлялися проти неї. Мерина Транта і Бороса Блаунта, присяжних оборонців короля, ніде не могли знайти. Навіть її брат у перших Лансель, що колись освідчувався їй у коханні, тепер був одним з її обвинників. А її власний дядько відмовив їй у допомозі, коли вона хотіла зробити його Правицею Короля.

Що ж до Хайме…

Ні, вона не вірила, відмовлялася вірити. Хайме з’явиться, щойно дізнається про її благання. «Приїзди негайно, — написала вона йому. — Допоможи. Врятуй. Ти потрібен мені так, як ніколи донині. Я кохаю тебе. Кохаю. Кохаю. Приїзди негайно!» Кайбурн божився, що лист неодмінно знайде її близнюка в річковому краю, де він перебував з військом. Але Кайбурн так і не повернувся. Хтозна — може, теж лежав мертвий, а голова стирчала на шпичці над брамою міського дитинця. А може, скнів у кам’яному мішку під Червоним Дитинцем, не встигнувши навіть надіслати її листи. Королева питала про нього разів сто, але наглядачки не казали ані слова. Все, що вона знала напевне — Хайме ще не прибув.

«Авжеж ні, — казала вона собі. — Але вже скоро. Щойно він приїде, верховний горобець і його посіпаки заспівають іншої.»

Серсея ненавиділа почуття безсилля і безпорадності. Вона погрожувала, але погрози стрічалися з кам’яними обличчями та глухими вухами. Вона наказувала, але на накази ніхто не зважав. Вона закликала до милосердя Матері, до природнього співчуття одних жінок до інших, але три септи, напевне, разом зі спокусами сього світу відкинули і власну жіночу природу, коли складали свої обітниці. Королева спробувала причарувати їх ласкою та привітним словом, покірно приймаючи нові випробування. Та септи були невблаганні. Вона пропонувала їм коштовні нагороди, послаблення майбутньої кари, золото, шану, посади при дворі. Та її обіцянки вони сприймали так само байдуже, як її погрози.

І ще вона молилася… о, як вона молилася! Вони вимагали від неї молитов, і вона корилася — сумирно відчитувала, скільки треба, ще й на колінах, мов пересічна вулична потіпаха, а не донька Скелі. Вона молилася про звільнення, про порятунок, про Хайме. Уголос королева благала богів про захист невинної жертви; мовчки закликала їх подарувати обвинникам раптову і болісну смерть. Вона молилася, доки не стерла коліна до сирого м’яса, доки язик не розпух у роті так, що трохи її не задушив. Усі молитви, яких її навчили ще дівчинкою, повернулися до Серсеї у келії, а за потреби вона вигадувала собі нові, закликаючи до Матері й до Діви, до Батька і до Воїна, до Стариці й до Коваля. Молилася вона навіть Морокові. «Коли на морі шторм, то кожен бог згодиться.» Але Седмиця небесна виявилася глухішою за своїх слуг земних. Серсея проказала їм усі слова, які знала, віддала усю пристрасть, яку мала в собі, віддала усе… крім хіба сліз. «Моїх сліз вони не побачать» — вирішила королева про себе.

Серсея ненавиділа почуватися слабкою. Якби боги подарували їй силу, що мав у руках Хайме і той п’яний бевзь Роберт, вона б сама собі облаштувала втечу. «О, якби ж мені меча і хисту володіти ним!» Вона мала серце воїна, та боги в своїй сліпій ненависті дали їй кволе тіло жінки. Наприпочатку королева пробувала опиратися, та септи подолали її числом — надто їх було багато, ще й дужіших, ніж здавалося на перший погляд. Всі до останньої виглядали бридкими старими шкириндами; але всі їхні молитви та відправи, старанне шкрябання підлоги та лупцювання послушниць дрючками зробили святих сестер зашкарублими, наче корені дерев.

До того ж вони не дозволяли їй перепочити. Удень чи вночі, коли королева заплющувала очі для сну, одна з її наглядачок миттю з’являлася будити її та вимагати сповіді гріхів. На Серсею поклали тяжкі звинувачення у перелюбстві, грішному зляганні, державній зраді, ба навіть убивстві — бо Озней Кіптюг зізнався, що задушив попереднього верховного септона за її наказом.

— Я прийшла почути розповідь про ваші злодійства, — гарчала септа Унела, трусячи королеву за плече.

Септа Моела розводилася, що спати королеві насправді не дають її тяжкі гріхи.

— Лише невинним даровано насолоду спокійного, нічим не стурбованого сну. Зізнайтеся у гріхах, і спатимете, наче новонароджене немовля.

Прокинутися і заснути, знову прокинутися і знову заснути… кожну ніч дерли на шматки жорстокі руки її мучительок, і кожна ніч була холоднішою та лютішою за попередню. Година сови, година вовка, година солов’я, схід місяця і захід місяця, світанок і сутінки… всі вони дибали повз неї, наче п’яні гульвіси з шинку додому. Яка нині година? Який день? Де вона знаходиться? Чи спить і бачить сон, а чи вже прокинулася? Ті уривки сну, які дозволялися королеві, перетворилися на гострі друзки і шматували їй розум на клапті. З кожним новим днем Серсея почувалася глухішою до світу, втрачала здоровий глузд, палала у виснажливій гарячці. Королева вже не тямила, скільки часу сидить ув’язнена у келії нагорі однієї з семи високих башт Великого Септу Баелора. «Я тут зістарюся й помру» — одного разу в відчаї подумала вона.

Але цього Серсея не могла собі дозволити. Адже в ній мав потребу її син. І не меншу — її королівство. Вона мала звільнитися за всяку ціну, хай яка на неї чигала небезпека. Її світ стиснувся до келії завбільшки шість на шість стоп, нічного горщика, грудкуватого солом’яника і ковдри темної вовни, од якої в неї свербіло все тіло — та все ж вона лишалася спадкоємицею князя Тайвина, донькою Скелі.

Виснажена браком сну, змучена холодом, що вповзав до башти щоночі, закатована голодом і лихоманкою, Серсея нарешті прийшла до думки, що має покаятися перед своїми полонителями. Тієї ж ночі, коли септа Унела з’явилася вирвати королеву з обіймів сну, то побачила її на колінах у сумирному чеканні.

— Я грішила, — мовила Серсея. Язик її ледве повертався у роті, вуста були сухі й потріскані. — Я скоїла тяжкі гріхи. Нині я це бачу ясним зором. Як я могла так довго лишатися сліпою? Нарешті Стариця з’явилася до мене, високо здійнявши лампаду мудрості. Її священне світло осяяло той шлях, яким тепер я маю йти. Я хочу очиститись гріха. Нічого більше не бажаю, крім прощення й спокути. Благаю, добра септо, молю вас на колінах: відведіть мене до верховного септона, щоб я сповідала йому мої злодійства та перелюбства.

— Я перекажу бажання вашої милості, — відповіла септа Унела. — Їхня пресвятість матимуть велику втіху. Бо сказано, що лиш сповіддю та щирим каяттям рятуються безсмертні душі.

І подарувала королеві спокій та спочинок на решту тієї довжелезної ночі. Години і години минали у блаженному забутті. Сова, і вовк, і соловей прослизнули повз королеву непоміченими, поки Серсея втішалася довгим солодким сном, у якому Хайме був її чоловіком, а їхній син ходив землею живий.

З настанням ранку королева майже повернулася до тями. Коли її наглядачки з’явилися по неї, вона знову промимрила слова належної покори і потвердила свій намір сповідати гріхи та отримати пробачення.

— Велике щастя чути се від вас, — поважно кивнула септа Моела.

— Великий тягар упаде з вашої душі, — додала септа Сколера. — Ваша милість скоро відчують незрівнянне полегшення.

«Ваша милість.» Два прості слова знуртували їй душу. Під час її тривалого полону три мучительки нечасто обтяжували себе навіть такою чемністю в бік королеви.

— Їхня пресвятість чекають, — мовила септа Унела.

Серсея схилила голову, покірно і принижено.

— Чи не дозволите мені хоча б купіль? Я не в належному вигляді для відвідин високої особи…

— Скупаєтеся згодом, якщо дозволять їхня пресвятість, — заперечила септа Унела. — Зараз вас має хвилювати не марнославство грішної плоті, а очищення безсмертної душі.

Три септи повели її униз баштовими сходами. Септа Унела рухалася попереду, септа Моела та септа Сколера — по п’ятах, наче досі боялися, що вона кинеться тікати.

— Я вже так давно не бачила відвідин, — промурмотіла Серсея тихо і сумирно, ступаючи сходами. — Чи здоровий наш король? Я питаю лише як матір, що непокоїться за дитину.

— Його милість у доброму здоров’ї, — відповіла септа Сколера, — і добре захищений, удень і вночі. Королева завжди перебуває коло нього.

«Я — королева!!!» Але Серсея проковтнула, посміхнулася і мовила:

— Це добре знати. Адже Томен так її кохає. Я не вірила ані на мить у ті жахіття, що про неї розповідали. — «Як Маргерії Тирел вдалося викрутитися зі звинувачень у перелюбстві, зраді чоловіка і престолу? Як?!» — Невже над нею вже відбувся суд?

— Скоро відбудеться, — мовила септа Сколера, — але її брат…

— Замовкни! — обернула Унела через плече на Сколеру вогняний погляд суворих очей. — Ти забагато патякаєш, стара дурепо. Не в нашій волі говорити про такі речі.

Сколера схилила голову.

— Благаю пробачити.

Решта шляху донизу минула в мовчанні.

Верховний горобець прийняв королеву в своєму святилищі, непоказній семикутній палаті, з кам’яних стін якої на присутніх витріщалися грубо вирізьблені лики Седмиці — майже так само кисло і несхвально, як сам пресвятий отець. Коли Серсея увійшла, він саме сидів коло грубо витесаного столу і щось писав. Верховний септон анітрохи не змінився від того дня, коли вона востаннє перебувала у його присутності — того самого, коли її схопили та ув’язнили за його наказом. Він і досі лишився тендітним посивілим чоловічком з твердим і палючим поглядом, повним дивної жаги, гостро окресленим обличчям, підозріливими очима. Замість коштовних шат своїх попередників він носив мішкувату рясу нефарбованої вовни, що спадала йому до кісточок.

— Ваша милосте, — привітався він. — Я так розумію, ви прийшли заради сповіді.

Серсея впала на коліна.

— Саме так, ваша пресвятосте. Адже сама Стариця з’явилася мені вві сні, високо здійнявши…

— Авжеж, авжеж. Унело, ви лишайтеся і записуйте слова її милості. А вам, Сколеро та Моело, дозволяю піти.

І верховний септон склав кінчики пальців докупи тим самим рухом, який королева тисячу разів бачила в свого батька.

Септа Унела сіла на стілець позаду неї, розгорнула пергамен, умочила перо в маестерське чорнило. Серсея відчула напад страху.

— А коли я зізнаюся, чи дозволять мені…

— З вашою милістю чинитимуть відповідно до ваших гріхів.

«Він невблаганний та непохитний» — ще раз нагадала собі королева. І дозволила собі хвильку зібратися з думками.

— Ну то хай Мати Небесна зглянеться на мене. Я злягалася з чоловіками поза путами шлюбу. Зізнаюся у сьому.

— З ким саме? — Очі верховного септона незворушно втупилися у її.

Серсея почула, як позаду тихо і обережно шкрябає пером Унела.

— З Ланселем Ланістером, моїм братом у перших. І з Ознеєм Кіптюгом. — Обидва чоловіки зізналися, що були з нею в ліжку; заперечувати було безглудо. — З його братами теж. Обома.

Вона не мала способу дізнатися, що саме розкажуть Озфрид та Озмунд. Краще визнати трохи забагато, ніж замало.

— Моєму гріху немає виправдання, ваша пресвятосте, але я почувалася самотньою і зляканою. Боги забрали від мене короля Роберта, мого коханого захисника та покровителя. Я лишилася на самоті, оточена змовниками і заколотниками, нещирими друзями, зрадниками, що бажали смерті моїм дітям. Я не знала, кому довіритися, і тому скористалася… єдиним відомим мені способом привернути до себе Кіптюгів.

— Тобто вашими жіночими принадами?

— Так, моєю жіночою плоттю. — Вона притиснула до обличчя руки, затремтіла, а коли знову їх опустила, очі її спливали слізьми. — Хай пробачить мені Діва, та я вчинила так заради своїх дітей, заради добра королівства. Я не мала з того втіхи, бо Кіптюги… то суворі й жорстокі чоловіки, вони брали мене зухвало і брутально… та що я мала робити? Томенові потрібні були захисники, яким я могла довіритися.

— Його милість перебував під захистом Королегвардії.

— Королегвардія стояла і дивилася, як на власному весіллі помирав його брат Джофрі! Вона нічим не зарадила смерті одного з моїх синів, яку я бачила на власні очі. Я не могла навіть думати втратити іншого. Так, я грішила, я скоїла неправе перелюбство, але скоїла його заради Томена. Благаю вашу пресвятість пробачити мені, та я б розсунула ноги перед кожним чоловіком у Король-Березі, якби то був єдиний спосіб уберегти життя моїх дітей!

— Пробачення надходить лише від богів. А що скажете про пана Ланселя, вашого брата в перших і зброєносця вашого ясновельможного чоловіка? Ви і його брали до ліжка затим, щоб звоювати його вірність престолові?

— Ланселя… — завагалася Серсея.

«Обережно, — сказала вона собі, — Лансель розповість йому геть усе.»

— Лансель кохав мене. Він був іще зовсім хлопчик, та я не сумнівалася у його відданості мені й моєму синові.

— І все ж розбестили його і навернули до гріха.

— Я була така самотня! — Королева придушила схлип. — Я втратила чоловіка, сина, панотця. Я правила намісницею на державі, але ж і королева — лише жінка, а жінки — слабке вмістилище гріха, легка здобич усякої спокуси… кому це знати, як не вашій пресвятості. Навіть святі септи час від часу піддавалися гріховній звабі. Від Ланселя я мала втіху і розраду. Він був лагідний, ніжний, не кидав мене на самоті. Я знаю, це було негідно, та нікого іншого поруч я не мала… а жінці потрібно почуватися коханою, мати коло себе чоловіка, бо вона, вона…

З грудей Серсеї ринули нестримні схлипи. Верховний септон не зробив ані спроби її заспокоїти. Він сидів, спрямувавши на королеву незворушний погляд, і спостерігав її сум’яття з кам’яним лицем, ніби різьблені подоби Седмиці у храмі нагорі. Минали довгі хвилини; нарешті сльози королеви просохли, залишивши очі червоними і подразненими. У грудях їй млоїлося — ось зараз упаде без тями. Але верховний горобець ще не скінчив.

— Це гріхи звичайні, пересічні, — мовив він. — Лукава вдача удовиць відома всім. Та й загалом жіноцтво у серці своєму мінливе і невірне, звикле чарами краси та ницим підступом накидати на чоловіків тенета злої волі. У цьому, втім, немає зради, якщо ви не грішили поза шлюбним ложем, поки був живий його милість король Роберт.

— Ні, — здригаючись, прошепотіла вона. — Ніколи, присягаюся!

Та верховний септон її наче і не почув.

— Але проти вашої милості також висунуто інші звинувачення — у злочинах далеко тяжчих, ніж просте злягання на непорядному ложі. Ви визнали пана Ознея Кіптюга за свого коханця. А пан Озней наполягає, що на ваше прохання задушив мого попередника на смерть. Також він наполягає, що кинув наклеп на королеву Маргерію та її сестер, збрехавши про їхні тілесні гріхи, перелюбство і державну зраду, знову-таки на ваше прохання.

— Ні! — відповіла Серсея. — Це неправда. Я люблю Маргерію, як любила б рідну доньку. Щодо решти… так, визнаю, я скаржилася на верховного септона. Піднесений до посади Тиріоном, він був слабкодухою і негідною людиною, плямою бруду на чистоті нашої Святої Віри. Ваша пресвятість знають це незгірш мене. Можливо, Озней подумав, що його смерть мене потішить. Коли так, якась частка вини лежить і на мені… але робити з мене вбивцю?! Оце вже ні! Тут я невинна. Поведіть мене до септу — я стану перед престолом суду Вишнього Батька і присягнуся всім, що маю!

— Все у свій час, — мовив верховний септон. — Вас також звинувачено у змові на вбивство вашого власного ясновельможного чоловіка, пресвітлої пам’яті короля Роберта, Першого тако нареченого.

«Лансель» — подумала Серсея.

— Роберта вбив вепр. Невже мене звинувачують і в перевертництві? То я тепер варг? Може, і Джофрі, мого любого синочка, мого первістка, теж убила я?

— Ні. Йдеться лише про вашого чоловіка. Ви заперечуєте свою вину?

— Так, заперечую! Рішуче й непохитно. Перед богами і людьми.

Верховний септон кивнув.

— І останнє, але найгірше. Дехто стверджує, що ваші діти не були понесені від короля Роберта, але є байстрюками, породженими кровозмісом і подружньою зрадою.

— Це твердить Станіс, — негайно відповіла Серсея. — Брехня, ница і відверта брехня! Станіс прагне обійняти Залізний Престол, але шлях до корони йому затуляють діти його брата. Авжеж він мусить наполягати, що їхнім батьком був не Роберт. Його бридка цидула… в ній немає ані краплі правди. Я все заперечую!

Верховний септон поклав обидві долоні на стіл, відштовхнувся і став на ноги.

— Гаразд. Князь Станіс відвернувся від істини Седмиці й схилився до поклоніння червоному гемонові. Його облудній вірі немає місця у нашому Семицарстві.

Серсея відчула приплив надії та згідливо кивнула.

— І все ж таки, — правив далі його пресвятість, — звинувачення висунуто жахливі, і держава має знати, правдиві вони чи ні. Якщо ваша милість сказали правду, суд, поза сумнівом, доведе вашу невинність.

«Отже, буде суд, як не крути.»

— Але я зізналася…

— …у певних гріхах, так. А інші ви заперечили. Суд відділить правду від кривди. Я ж прохатиму Седмицю пробачити вам гріхи, в яких ви зізналися, і молитимуся, щоб вас визнали невинною в решті злочинів.

Серсея повільно підвелася з колін.

— Схиляюся перед мудрістю вашої пресвятості, — мовила вона, — та якби могла молити вас про одненьку краплю Материного милосердя… відколи я востаннє бачила сина, спливло стільки часу…

Очі старого нагадували друзки кременю.

— Не личить пускати вас до короля без очищення від гріховного лукавства. Проте ви зробили перший крок дорогою до праведності. У цьому світлі я дозволяю вам інших відвідувачів. По одному щодня.

Королева знову заплакала, і цього разу сльози були щирі.

— Ви такі добрі! Дякую вам.

— Матір наша милосердна. Це їй ви маєте дякувати.

Моела та Сколера чекали, щоб відвести її назад до келії у башті. Унела сунула одразу за нею.

— Усі ми молимося за вашу милість, — казала септа Моела, поки всі видиралися сходами нагору.

— Так-так, — підхопила септа Сколера. — Ви скинули з душі важкий тягар! Тепер ваша милість почуватимуться чистою і невинною, наче цнотлива діва на ранок свого весілля.

«Вранці перед своїм весіллям я стогнала у ліжку з Хайме» — пригадала королева.

— О так, — погодилася вона. — Я почуваюся відродженою. Так, немовби в душі моїй розрізали гнійний чиряк, і нарешті почалося зцілення. Якби могла, я б зараз на крилах полетіла.

Королева уявила собі, як смачно загилила б ліктем у пику септі Сколері, як та сторчма покотилася б зміїстими сходами башти. А якби боги зглянулися, то стара зів’яла хвойда ще б і септу Унелу збила з ніг та забрала з собою.

— Як добре знову бачити вашу посмішку, — зауважила Сколера.

— Отже, їхня пресвятість дозволили мені відвідувачів?

— Так, — кивнула септа Унела. — Хай ваша милість назвуть імена тих, кого вам бажано бачити, і ми їм перекажемо.

«Хайме! Найбільше мені потрібен Хайме.» Але якщо її близнюк вже в місті, то чому сам не з’явився? Ні, краще з ним зачекати, доки вона не знатиме більше про те, що зараз відбувається поза стінами Великого Септу Баелора.

— Мій дядько, — мовила королева. — Пан Кеван Ланістер, брат мого батька. Чи перебуває він зараз у місті?

— Так, — відповіла септа Унела. — Пан князь-намісник оселилися у Червоному Дитинці. Ми негайно пошлемо по їхню вельможність.

— Дякую, — мовила Серсея, одночасно думаючи: «Князь-намісник, отакої?». Втім, прикидатися здивованою вона не могла.

Сумирний та розкаяний норов, як виявилося, давав плоди значно поживніші, ніж просте очищення душі від тягаря. Того ж вечора королеву переселили у більшу келію на два поверхи нижче: з вікном, у яке справді можна було дивитися, і теплими м’якими ковдрами на ліжку. Коли настав час вечері, їй подали — замість черствого хліба та рідкого вівсяного кулешу — смаженого каплуна, миску хрусткої зеленини з подрібненими горіхами та горбик товченої ріпи у озері масла. Того вечора вона уперше від дня, коли її впіймали, заповзла до ліжка з повним черевом і проспала всі темні години ночі, ніким не потурбована.

Наступного ранку разом зі світанком з’явився її дядько. Серсея ще снідала, коли двері розчахнулися, і крізь них ступив пан Кеван.

— Залиште нас, — наказав він її наглядачкам.

Септа Унела хутко випхала з келії Сколеру та Моелу і зачинила за ними двері. Королева звелася на ноги.

Пан Кеван виглядав старішим, ніж попереднього разу, коли вона його бачила. То був дебелий чоловік, широкий у раменах, трохи вже розповнілий, з коротко підрізаною білявою бородою, що бігла обрисами важкої щелепи, та коротким білявим волоссям, яке давно і безнадійно відступило від чола. Важку вовняну делію кармазинового сукна скріплювала золота пряжка у подобі левової голови.

— Дякую вам, що прийшли! — мовила королева.

Її дядько насупився.

— Тобі краще сісти. Маю розповісти дещо про…

Але вона сидіти не хотіла.

— Ви досі на мене гніваєтеся. Я чую це в вашому голосі. Пробачте мені, дядечку! Я дарма вихлюпнула на вас те вино, але…

— Гадаєш, мене хвилює якийсь кухоль вина в обличчя? Лансель — мій син, Серсеє! Твій близький родич, рідна кров! Якщо я гніваюся на тебе, то саме за нього. Ти мала за ним наглядати, наставляти у шляхетних звичаях, знайти йому гідну наречену з поважної сім’ї. Натомість ти…

— Знаю, знаю! — «Лансель жадав мене більше, ніж я його. Та й досі жадає, ладна закластися.» — Я була самотня, слабка, зневірена… благаю вас, дядечку! Я така щаслива бачити ваше обличчя, ваше миле добре обличчя, дядечку. Я грішила, я чинила ницо і лукаво, я знаю, але не можу пережити, щоб ви мене ненавиділи!

Вона охопила його руками, поцілувала у щоку.

— Пробачте мені, благаю, пробачте!

Пан Кеван стерпів її обійми кілька ударів серця, потім підняв руки і відповів на них. Його потиск був короткий і незграбний.

— Годі вже, — відповів він голосом, у якому ще не відтанула крига. — Тебе пробачено. Тепер сідай. Маю для тебе, Серсеє, кілька недобрих новин.

Його слова негайно нажахали її.

— Невже щось трапилося з Томеном?! Благаю, ні! Я так боялася за свого сина. Мені ніхто нічого не говорить! Скажіть, що з ним усе гаразд!

— Його милість цілком здоровий. Часто питає про тебе.

Пан Кеван поклав долоні їй на плечі, роздивився на віддалі довжини рук.

— Тоді Хайме? Що сталося з Хайме?

— Нічого. Хайме перебуває десь у річковому краю.

— Десь? — Це слово їй не сподобалося.

— Він схилив Крукоберіг під владу престолу і прийняв покору від князя Чорноліса, — мовив дядько, — але на шляху назад до Водоплину залишив свій супровід і поїхав геть разом із жінкою.

— З жінкою? — Серсея вирячила очі, нічого не розуміючи. — Якою жінкою? Навіщо? Куди поїхав?

— Ніхто не знає. Нових звісток не надходило. Є відомості, що та жінка може бути донькою Вечерниці, панною Брієнною.

«Оте одоробло?» Королева пригадала Тарфійську Діву — велетенську, бридку, незграбну потвору, вбрану в чоловічу кольчугу. «Хайме ніколи б не кинув мене заради подібної істоти. Напевне, мій крук його не дістався, інакше він примчав би негайно.»

— Ми отримуємо звістки про найманців, які обсіли увесь південь, — казав далі пан Кеван. — Вони висаджуються на Тарфі, на Порогах, на Пізьмі… Я палко прагну дізнатися, де Станіс знайшов стільки грошей, щоб винайняти вільне кумпанство. Зараз мені прикро бракує сили, щоб дати їм ради. Мейс Тирел має вдосталь війська, але відмовляється зрушити його з місця, доки не владнають справу його доньки.

«Катова сокира владнала б справу Маргерії швидко і остаточно.» Серсеї було начхати на Станіса та його сердюків. «Хай і його, і Тирелів Інші вхоплять. Хай вони поріжуть одне одного на клапті, державі з того краще буде.»

— Благаю, дядечку, заберіть мене звідси!

— Як? Силою зброї? — Пан Кеван пішов до вікна і визирнув з нього, насупивши чоло. — Довелося б учинити у цьому святому місці криваву різанину. Та якби я й хотів, мені бракує людей. Наша найкраща потуга пішла на Водоплин з твоїм братом. А я мав обмаль часу збирати нову.

Він знову обернувся до неї.

— Я говорив з його пресвятістю верховним септоном. Він не звільнить тебе, доки ти не спокутуєш гріхи.

— Я вже зізналася у них.

— Я сказав: спокутуєш. Перед усім містом. Це означає покутну ходу, і не абияку, а…

— Ні! — Вона знала, що далі скаже дядько, і не хотіла чути ані слова. — Ніколи! Так йому і скажіть, якщо говоритимете знову. Я — королева, не портова шльондра!

— Тобі ніхто не зашкодить. Ніхто не посміє торкнутися…

— Ні! — скрикнула вона різкіше, наполегливіше. — Краще смерть!

Пан Кеван на її гнів не зважив.

— Твоє бажання невдовзі може здійснитися. Його пресвятість вимагає судити тебе за королевбивство, боговбивство, кровозміс і державну зраду.

— Боговбивство? — Серсея трохи не розреготалася. — Коли це я вбила бога?

— Верховний септон є голосом Седмиці на землі. Завдаючи кривди йому, ти заміряєшся на богів. — Перш ніж вона встигла заперечити, дядько здійняв угору долоню. — Не варто про таке сперечатися. Принаймні не тут. Для всього буде свій час на суді.

Він окинув келію поглядом. Вираз на дядьковому обличчі сказав Серсеї все, що треба. «Хтось підслуховує.» Навіть тут, навіть цієї миті вони не сміли говорити вільно!

Королева глибоко вдихнула і спитала:

— То хто мене судитиме?

— Свята Віра, — відповів дядько, — але в тому разі, якщо ти не наполягатимеш на суді двобоєм. Якщо ж наполягатимеш, то твоїм поборником має стати лицар Королегвардії. Але хай як обернеться справа, твою владу скінчено. Я служитиму намісником Томена до його повноліття. Мейса Тирела поставлено Правицею Короля. Великий маестер Пицель та пан Гарис Звихт продовжать службу. Верховним адміралом віднині буде Пакстер Рожвин, а Рандил Тарлі прийняв уряд юстиціарія.

«Тирелівські значкові. Один і другий.» Все правління державою потроху підгортали під себе її вороги — родичі та посіпаки королеви Маргерії.

— Маргерію теж обвинувачено. Її саму та її сестер. З якого дива горобці її звільнили, а мене — ні?

— На цьому наполіг Рандил Тарлі. Він першим дістався Король-Берега, коли здійнялася буря, і привів з собою військо. Тирелівських дівчат теж судитимуть, але його пресвятість визнає, що справа проти них майже безнадійна. Усі чоловіки, названі коханцями королеви, заперечили звинувачення або зреклися своїх попередніх зізнань — за винятком твого скаліченого співця, який майже збожеволів. Тому верховний септон передав дівчат під опіку Тарлі, а князь Рандил дав священну клятву доправити їх до суду, коли буде вирішено час.

— А її обвинники? — запитала королева. — Де вони?

— Озней Кіптюг і Блакитний Бард ув’язнені тут, під септом. Рожвинових близнюків оголосили невинними, Гаміш Арфіст віддав богам душу. Решта сидить у підземеллях Червоного Дитинця під наглядом твого Кайбурна.

«Кайбурна» — подумала Серсея. Ну хоч це добра новина — соломина, за яку можна вхопитися. Князь Кайбурн тримає їх у своїх руках. Якими вміє творити дива. «І жахіття. Жахіття він теж уміє.»

— Є ще новини. Гірші. Чи не краще тобі сісти?

— Сісти? — Серсея заперечливо струснула головою. Що могло бути гірше? Її невдовзі судитимуть за державну зраду, а мала королева та її сестри полетять собі на волю пташиною зграйкою. — Та кажіть вже! Про що йдеться?

— Про Мирцелу. Ми отримали з Дорну сумні новини.

— Тиріон! — верескнула вона. Це ж Тиріон відіслав її дівчинку в Дорн, це по неї Серсея послала Балона Лебедина, щоб повернути крихітку додому. Усі дорнійці — отруйні змії, а Мартели серед них — найпідліші. Червоний Гаспид навіть намагався захищати Біса власною зброєю і був на волосину від перемоги, яка б дозволила карликові уникнути вини за убивство Джофрі. — Це він, він! Увесь час він сидів у Дорні, а тепер допався до моєї дівчинки!

Пан Кеван знову насупився і зиркнув спідлоба.

— На Мирцелу напав дорнійський лицар на ім’я Герольд Дейн. Вона жива, але поранена. Він розсік їй обличчя, і вона… прикро казати… втратила вухо.

— Вухо?! — Серсея нажахано витріщилася на дядька. «Вона ж іще дитина, моя золота принцеса, така ніжна та вродлива!» — Він відрубав їй вухо? А куди дивилися великий князь Доран і його дорнійські лицарі? Вони не змогли захистити одну маленьку дівчинку? Де був Арис Дубосерд?

— Загинув, захищаючи її. Кажуть, Дейн убив його у двобої.

Королева пригадала, що одного Дейна прозивали Вранішнім Мечем. Але ж той давно загинув. Хто такий цей Герольд і навіщо йому шкодити її доньці? Вона нічого не розуміла, хіба що…

— Тиріон втратив на Чорноводі половину носа. Розпанахати їй обличчя, відрубати вухо… я відчуваю тут ниці Бісові пальці.

— Великий князь Доран ані словом не згадує твого брата. Балон Лебедин пише, що Мирцела покладає вину на Герольда Дейна. Його прізвисько — Темна Зоря.

Серсея гірко засміялася.

— Хай яке там його прізвисько, насправді він — посіпака мого брата! Тиріон має друзів серед дорнійців. Усе це задумав Біс. Це ж він заручив Мирцелу з Тристаном. І тепер я бачу, навіщо!

— Ти бачиш Тиріона у кожній тіні.

— Бо він створіння тіней! Він убив Джофрі. Він убив батька. Гадаєте, на цьому він спиниться? Я боялася, що він сидить у Король-Березі й заміряється на Томена, та насправді він, мабуть, утік до Дорну, щоб там спершу вбити Мирцелу!

Серсея зміряла кроками ширину келії.

— Я маю бути поруч із Томеном! З цієї Королегвардії зиску, як з сосків на панцирі. — Вона крутнулася до дядька. — То кажете, пана Ариса вбито?

— Так. Рукою цього лицаря, Темної Зорі.

— То він мертвий, конче певно? Ви не помиляєтеся?

— Це звістки, які я отримав.

— Отже, тепер у Королегвардії є порожнє місце! Його слід негайно заповнити. Томена мають захищати!

— Князь Тарлі складає список гідних лицарів на розгляд твоєму братові, але допоки не повернеться Хайме…

— Король може сам дати лицареві біле корзно! Томен — слухняний хлопчик. Скажіть йому, кого зробити братчиком Королегвардії, і він зробить.

— То чиє ім’я ти б хотіла йому назвати?

На це дядькове запитання королева поки що відповіді не мала. «Моєму поборникові знадобиться нове ім’я, не лише нове обличчя.»

— Кайбурн знає. Довіртеся йому. Так, дядечку, ми з вами мали суперечки, але нині я благаю вас… заради нашої спільної крові та вашої любові до мого батька, заради Томена та його бідної скаліченої сестри… зробіть так, як скаже він. Підіть до Кайбурна і від мого імені скажіть йому, що час настав.