Танок з драконами

Давос

— Зараз їхня вельможність князь вислухають вас, пане перемитнику.

Лицар мав на собі сріблясту броню; її поножами та рукавицями збігали карбовані хвилі, схожі на пасма морських водоростей. Шолом у нього під пахвою зображував голову морського царя з перломутеровим вінцем та видовженою бородою з гагату і нефриту. Власна ж борода лицаря була сива, як зимове море.

Давос підвівся на ноги.

— Чи можу я дізнатися ваше ім’я, шляхетний лицарю?

— Пан Марлон Мандерлі. — Лицар був на голову вищий за Давоса, щонайменше на півтора пуди важчий, мав світло-сірі очі, а розмовляв погордливо та зверхньо. — Я маю честь бути братом у перших князеві Мандерлі та очолювати його замкову залогу. Йдіть за мною.

Давос приїхав до Білої Гавані послом, але тут зненацька зробився бранцем. Покої йому надали великі, просторі, гарно опоряджені, та все ж за дверима стояла варта і нікуди його не випускала. З вікна він бачив вулиці Білої Гавані, проте ходити ними не мав змоги. Пришиби він теж бачив — як і «Веселу сповитуху», коли та виходила з гирла на простір затоки. Кассо Могат почекав чотирі дні замість трьох, перш ніж наставити вітрило. Відтоді минуло ще два тижні.

Надвірна варта князя Мандерлі носила киреї синьо-зеленої вовни та сріблясті тризуби замість звичайних списів. Один стражник крокував попереду, один позаду, ще двоє — обабіч. Вони проминули вицвілі прапори, потрощені щити, зіржавілі мечі сотень старих перемог, а ще зо два десятки потрісканих та поїдених шашіллю дерев’яних бовванів, що колись, напевне, прикрашали носи кораблів.

Вхід до двору його вельможності князя стерегли двоє мармурових водяників, менших братів Рибонога. Коли стражники розчахнули двері, оповісник ударив п’ятою берла по старій дощатій підлозі.

— Лицар Давос із дому Лукомор! — дзвінко проспівав він.

Хай скільки разів Давос бував у Білій Гавані, але до Нового Замку нога його ще не ступала — не кажучи вже про Двір Водяника. Стіни та підлога двірської палати були зроблені з майстерно припасованих дощок, прикрашених малюнками морських істот. Поки Давос під вартою наближався до помосту, його чоботи топтали мальованих крабів, мушлі, морських зірок, напівсхованих серед звивистих чорних водоростей та кісток потонулих мореплавців. На стінах обабіч нього у синьо-зелених глибинах маяли білі акули, вугри та восьминоги нишпорили серед скель і потоплених кораблів. Зграї тріски та оселедців пропливали між високими вигнутими вікнами. Вище вгорі, де на кроквах висіли старі рибальські тенета, зображена була поверхня моря. Праворуч пливла тихими досвітніми водами бойова галера, ліворуч жахлива буря гнала старий побитий коч, вітрила якого висіли подертими ганчірками. Під помостом зчепилися у битві серед мальованих хвиль велетенський сірий кит і не менший за нього кракен.

Давос сподівався був побалакати з Виманом Мандерлі наодинці, та побачив перед собою повен двір людей. Серед панства уздовж стін він налічив уп’ятеро більше жінок, ніж чоловіків, а ті, що були, мали або довгі сиві бороди, або гладенькі юні щоки без жодної волосини. Стояли там і септони, і святі сестри у сірих та білих рясах. Наприкінці палати, коло помосту, вишикувався тузінь гостей у синіх та сріблясто-сірих кольорах дому Фрей. Схожість їхніх облич помітив би і сліпий; кількоро мали на собі значки Близнюків — дві башти, з’єднані мостом.

Давос навчився читати людські обличчя за багато років перед тим, як маестер Пилос навчив його читати слова на папері. «Ці Фреї радо б побачили мене мертвим» — зрозумів він із першого ж погляду.

Але і в світло-блакитних очах Вимана Мандерлі він не знайшов привітності до непроханого гостя. Викладений подушками престол його вельможності легко умістив би трьох людей звичайного обсягу, але Мандерлі загрожував переповнити і його. Пан князь лантухом обвис у своєму сідалі; плечі його згорбилися, стегна розплескалися, наче подушки, руки нерухомо лежали на поручнях престолу, ніби надмірний тягар, що вже й підняти несила. «Ласка божа, — подумав Давос, побачивши обличчя князя Вимана, — та його наче з могили підняли.» Шкіра князя була хворобливо-бліда, з сірим відтінком.

Як то кажуть у старому прислів’ї: найбільша юрба — коло королів та мерців. Так само було і з Мандерлі. Ошую високого престолу стояв маестер мало не такого ж обсягу, як його володар — рожевощокий чолов’яга з пухкими вустами та золотими кучерями на голові. Пан Марлон зайняв почесне місце одесну його вельможності. На ослоні з подушкою коло ніг князя сиділа повненька рожева жіночка. Позаду князя Вимана стояли дві молодші за нього жінки, на вигляд між собою сестри. Старша мала довгу брунатну косу, молодша — років п’ятнадцяти, а чи й менше — мала ще довшу, але фарбовану в яскраво-зелений колір.

Ніхто з присутніх не зізволив ушанувати Давоса знайомством. Маестер заговорив першим.

— Ви стоїте перед Виманом Мандерлі, князем на Білій Гавані та Оборонцем Білого Ножа, Щитом Віри, Захисником Знедолених, Воєводою Мандеру, лицарем Братства Зеленої Руки, — промовив він. — За звичаєм при Дворі Водяника піддані, слуги та прохачі милості стають на коліна.

Цибульний лицар, може, й зігнув би коліна, та Правиця Короля зробити цього не міг аж ніяк — бо тим визнав би свого короля нижчим за якогось пихатого товстуна.

— Я не прийшов прохачем милості, — відповів Давос. — Я теж маю низку титулів. Князь на Мокрохащах, адмірал вузького моря, Правиця Короля.

Повненька жіночка на ослоні закотила очі.

— Адмірал без кораблів, Правиця без пальців на лівиці, що служить королю без престолу. Хто перед нами: лицар чи відповідь на дитячу загадку?

— Це посол, добра моя невісточко, — відповів князь Виман, — зловісна цибулина з лихими новинами. Станісові не сподобалася відповідь, надіслана йому круками, і він прислав оцього… перемитника.

Він примружився на Давоса очима, напівсхованими у кавалках сала.

— Гадаю, ви вже бували в нашому місті, забирали монети з наших кишень і харч із нашого столу. Цікаво, скільки ви в мене вкрали?

«Не досить, щоб ти хоч раз пропустив обід.»

— Я заплатив за перемитництво у Штормоламі, ясний пане. — Давос стягнув рукавицю і підняв лівицю з її чотирма вкороченими пальцями.

— Чотири кінчики пальців за ціле життя крадійства?! — спитала жінка на ослоні. Вона мала солом’яно-біляве волосся, кругле, рожеве і тлусте обличчя. — Ви дешево відбулися, Цибульний Лицарю.

Давос не став заперечувати.

— З ласки вашої вельможності я прохав би побалакати наодинці.

Але його вельможність ласки не мав.

— Я не ховаю таємниць ані від моїх родичів, ані від вірного мені панства та лицарства, моїх добрих друзів.

— Ласкавий пане, — мовив Давос, — я б не хотів, щоб мої слова почули вороги його милості… або вашої ясновельможності.

— Станіс, може, і має ворогів у цій палаті. А я — ні.

— Навіть серед людей, що вбили вашого сина? — вказав Давос. — Онде стоять Фреї, що приймали його на Червоному Весіллі.

Один із Фреїв ступив уперед. То був довготелесий лицар, худорлявий тілом, чисто голений, за винятком сірих вусів, тонших за мирійський кинджал.

— Червоним те весілля зробив Молодий Вовк! Він перетворився на звіра просто на наших очах і вирвав горло моєму братові в перших Дзвоникові, недолугому мирному простакові. І мого панотця теж би загриз, якби пан Вендел не кинувся йому навперейми.

Князь Виман зморгнув з очей сльози.

— Вендел завжди був хоробрим хлопчиком. Я не здивувався, коли дізнався, як звитяжно він загинув.

Неймовірна, неосяжна брехня аж перехопила Давосові подих.

— То ви кажете, що Вендела Мандерлі убив Робб Старк?! — перепитав він Фрея.

— І його, і багатьох інших. Серед них — мого сина Титоса і чоловіка моєї доньки. Коли Старк перекинувся на вовка, його північники зробили те саме. Адже на них лежить печатка звіра! Кожен знає, що від укусу вовкулаки народжується інший вовкулака. Ми з братами не мали іншого вибору, крім забити усіх, поки вони не винищили нас.

Розказуючи свою побрехеньку, Фрей шкірив зуби у глузливій посмішці. Давосові закортіло оббілувати йому вуста власним ножем.

— Чи можу я дізнатися ваше ім’я, лицарю?

— Пан Яред з дому Фрей.

— Яреде з дому Фрей! Я нарікаю вас безчесним брехуном!

Пана Яреда це, здавалося, розважило.

— Багато людей плачуть, коли ріжуть цибулю. Та мені ця вада не властива. — Криця зашурхотіла по шкірі, з піхов показався меч. — Якщо ви справді є лицарем, пане, то захищайте завдану вами образу власною кров’ю!

Князь Виман широко заблимав очима.

— Я не дозволю проливати кров у Дворі Водяника! Опустіть клинка, пане Яреде, щоб я не мусив прохати вас залишити нашу присутність!

Пан Яред вклав меча до піхов.

— Під дахом княжого двору слово вашої вельможності є законом… але я вимагаю від цього цибульного князька відповісти за своє слово, перш ніж він зникне з міста.

— Кров! — заверещала жінка на ослоні. — Ось чого жадає від нас ця злостива цибулина! Бачите, як лукаво він збурює чвари та незгоду? Виженіть його геть, благаю вас. Він хоче крові ваших підданих, ваших відважних синів. Женіть його у три вирви! Якщо королева почує, що ви приймали в себе цього зрадника, то матиме сумніви у нашій вірності. А тоді вона може… раптом… вона…

— До цього не дійде, моя добра невістко, — мовив князь Виман. — Залізний Престол не матиме приводу для сумнівів.

Давосові почуте не сподобалося. Але ж не на те він подолав довгий шлях, щоб стояти і мовчати.

— Хлопчак на Залізному Престолі є узурпатором, — мовив він, — а я не зрадник, але Правиця Станіса Баратеона, Першого тако нареченого, законно уродженого короля Вестеросу.

Гладун-маестер прочистив горло.

— Станіс Баратеон був братом нашого покійного короля Роберта, хай Батько судить його по правді. Томен є породженням Робертового лона. Закони спадкоємства у цьому випадку кажуть ясно — син має першість перед братом.

— Маестер Теомор каже правду, — додав князь Виман. — Він мудрий і освічений у таких справах, і завжди давав мені добрі поради.

— Законний син і справді має першість перед братом, — погодився Давос, — але ж Томен, званий Баратеоном, насправді є уродженим від непорядного ложа, як і його брат Джофрі перед ним. Їхнім батьком був Крулеріз, на порушення усіх законів божих та людських.

Розтулив рота ще один із Фреїв.

— Цей чоловік, пане князю, промовляє зраду власними вустами. Станіс колись забрав його злодійські пальці. Вам варто забрати його брехливого язика.

— А ще краще — голову! — запропонував пан Яред. — Або хай він стрінеться зі мною на полі честі!

— Що Фреї знають про честь? — миттю відказав Давос.

Четверо Фреїв рушили уперед, але князь Виман зупинив їх, піднявши догори долоню.

— Не гарячкуйте, друзі мої. Я вислухаю його, перш ніж… дати йому ради.

— Ви можете надати докази кровозмісу, пане? — запитав маестер Теомор, склавши білі руки на череві.

«Едріка Шторма, — подумав Давос, — якого сам відіслав далеко за вузьке море, щоб урятувати від вогнищ Мелісандри.»

— Ви маєте слово Станіса Баратеона, що все сказане мною — правда.

— Слова — то вітер, — мовила молода жінка позаду престолу князя Вимана, вродлива, з довгою брунатною косою. — Чоловіки збрешуть і оком не змигнуть, аби лише отримати жадане. Це вам розкаже кожна юна діва.

— Доказ — це трохи більше, ніж не підкріплене нічим слово бунтівного князя, — оголосив маестер Теомор. — Станіс Баратеон — не перша людина, яка бреше, щоб захопити Залізний Престол.

Рожева жіночка тицьнула пухким пальцем на Давоса.

— Гей, ви! Ми не хочемо мати нічого спільного з вашою змовою. Ми тут, у Білій Гавані, добрі люди — вірні, покірні законові. Годі вливати до наших вух отруту, інакше пан свекор кине вас до Вовчого Лігва!

«Чим, цікаво, я так образив оцю панію?»

— Чи матиму я честь дізнатися ім’я вельмишановної пані?

Рожева жіночка сердито пирхнула і залишила відповідь маестрові.

— Пані Леона є дружиною сина князя Вимана, пана Виліса, що зараз знаходиться у полоні в Ланістерів.

«Тож її вустами промовляє страх.» Якщо Біла Гавань стане за Станіса, її чоловік накладе головою. «Хіба я можу прохати князя Вимана приректи свого сина на смерть? Що б я зробив на його місці, якби Девана тримали заручником?»

— Ясновельможний пане князю, — мовив Давос, — я підношу молитви за те, щоб ані вашому синові, ані жодній людині в Білій Гавані не завдали шкоди.

— І знову брехня! — верескнула пані Леона зі свого ослона.

Давос завважив за краще не звертати на неї уваги.

— Коли Робб Старк підняв зброю проти байстрюка Джофрі, хибно званого Баратеоном, Біла Гавань рушила разом із ним на війну. Князь Старк загинув, але війна на тім не скінчилася.

— Робб Старк був мій зверхній володар за правом від діда-прадіда, — відповів князь Виман. — А хто мені цей Станіс? Навіщо він нас чіпає? Раніше він ніколи не давав собі клопоту подорожувати на північ, скільки я пригадую. А тут раптом з’явився, наче побитий собака, з шапкою в руці благаючи про милостиню.

— Він з’явився урятувати державу і царину людей! — заперечив Давос. — Захистити ваші ж землі від залізняків та дичаків!

Поруч із княжим престолом пан Марлон Мандерлі презирливо пирхнув.

— Біла Гавань не бачила дичаків уже кілька століть, а залізняки зроду не чіпали це узбережжя. Може, князь Станіс пообіцяє нам ще й захист від чугайстрів з драконами?

Двором Водяника пробіг сміх, але пані Леона коло ніг князя Вимана заходилася схлипувати.

— Залізняки з островів, дичаки з-за Стіни… а тепер ще й свавільний князь із розбійниками, бунтівниками та химородниками. — Вона тицьнула пальцем на Давоса. — О так, ми чули про вашу червону відьму! Вона хоче відвернути нас від Седмиці та змусити схилитися перед вогняним гемоном!

Давос не плекав любові до червоної жриці, але і докір пані Леони не міг лишити без відповіді.

— Пані Мелісандра є жрицею червоного бога. Королева Селиса сприйняла її віру, а з нею і багато інших. Але ще більше прихильників його милості вклоняються Седмиці, як раніше. Серед них і я сам.

Він подумки помолився, щоб ніхто не спитав його про долю септу на Дракон-Камені або божегаю в Штормоламі. «А якщо спитають, то муситиму відповісти. Станіс не дозволив би мені брехати.»

— Білу Гавань береже Седмиця! — оголосила пані Леона. — Ми не боїмося вашої червоної королеви та її бога. Хай надсилає чари та пристріт — молитви побожних людей захистять нас від зла!

— Саме так, — мовив князь Виман і попестив пані Леону по плечі. — Князю Давосе, якщо ви й справді князь… я знаю, чого ваш самозваний король хоче від мене — заліза, срібла та зігнутих колін! — Він посунувся, щоб зіпертися на лікоть. — Перед тим, як загинути, князь Тайвин пообіцяв Білій Гавані повне пробачення за нашу підтримку Молодого Вовка. Мого сина мали повернути до мене негайно, щойно я сплачу викуп у три тисячі драконів і доведу свою вірність понад усякі сумніви. Руз Болтон, поставлений нашим Оборонцем Півночі, вимагає од мене відмови від прав на землі та замки князя Роголіса, проте присягається, що мої власні маєтності лишаться недоторканими. Вальдер Фрей, його тесть, пропонує одну зі своїх доньок мені за дружину, а також чоловіків донькам мого сина, що стоять позаду мене. Ці умови здаються мені щедрими і вельми годящими, щоб розпочати чесний і тривалий мир. Ви ж хочете, щоб я їх відкинув. Тож я питаю вас, Цибульний Лицарю: що пропонує мені князь Станіс за мою вірність та підтримку?

«Війну, розпач і вереск людей у вогні» — трохи не відповів Давос, але вголос мовив:

— Надію виконати свій обов’язок.

Саме так Виманові Мандерлі сказав би сам Станіс. «Правиця має говорити голосом короля.»

Князь Виман знову важко розплився у кріслі.

— Обов’язок… зрозуміло.

— Біла Гавань не досить сильна, щоб вистояти на самоті. Його милість король потрібен вам так само, як ви йому. Разом ви зумієте розбити спільних ворогів.

— Ясний пане, — подав голос пан Марлон з-під своєї багато оздобленої сріблястої лицарії, — чи не дозволите поставити князеві Давосу кілька запитань?

— Прошу, пане брате, — відповів князь Виман і прикрив очі повіками.

Пан Марлон обернувся до Давоса.

— Скільки північних князів оголосили себе прихильниками Станіса? Скажіть нам.

— Арнольф Карстарк присягнувся стати на бік його милості.

— Арнольф не є господарем у маєтностях Карстарків, лише каштеляном. Які замки, прошу пана, утримує у своїх руках князь Станіс?

— Його милість обрав собі за стіл Ніч-Кром. На півдні йому належать Штормолам та Дракон-Камінь.

Маестер Теомор прочистив горло.

— Це тимчасово. Штормолам і Дракон-Камінь мають невеликі залоги і скоро впадуть. Ніч-Кром є страхолюдною руїною, де блукають тіні мертвих.

Пан Марлон правив далі.

— Скільки вояків Станіс може виставити у поле? Скажіть нам! Скільки з ним лицарів? Скільки лучників, охочої кінноти, важких щитників та списників?

«Надто мало» — проказав про себе Давос. Станіс прийшов на північ, маючи не більше як півтори тисячі вояків… але якщо сказати їм, посольство приречене. Він пошукав якихось слів і не знайшов жодних.

— Ваша мовчанка — саме та відповідь, якої я чекав, пане. Ваш король приведе нам лише нових ворогів. — Пан Марлон обернувся до свого вельможного родича. — Ясний пан князь запитали в цибульного лицаря, що нам пропонує Станіс. Дозвольте мені відповісти. Станіс пропонує нам поразку та смерть. Він хоче, щоб ви сіли на повітряного коня і прийняли бій мечем з вітру.

Жирний князь повільно розплющив очі — так, ніби навіть це зусилля було для нього надмірним.

— Мій брат у перших каже, як ріже — утім, як і завжди. Чи маєте ви для мене ще якісь слова, Цибульний Лицарю? Може, нам час кінчати цей блазенський вертеп? Мене стомлює дивитися на ваше обличчя.

Давос відчув холодок розпачу. «Його милість мав би надіслати іншу людину — вельможного пана, лицаря або маестра. Когось, хто говорив би від його імені, не запинаючись на власному язиці.»

— Смерть, — мимоволі вимовилися слова, — так, смерть буде. Ваша вельможність втратили сина на Червоному Весіллі. Я втратив чотирьох на Чорноводі. А чому? Бо Ланістери захопили престол неправдою та свавіллям. Поїдьте до Король-Берега і подивіться на Томена власними очима, якщо не вірите мені. Та навіть сліпий побачить! Кажете, що Станіс має вам запропонувати? Помсту! Відплату за моїх синів та за вашого, за чоловіків, батьків та братів. Помсту за вашого вбитого володаря, за вашого замордованого короля, за винищених принців. Помсту і відплату!

— Так! — писнув раптом дівчачий голос, тонкий та високий. Він належав дівчинці-підліткові з білявими бровами та довгою зеленою косою.

— Вони вбили князя Едарда, пані Кетлін і короля Робба! — вигукнула вона. — Нашого короля, який був добрий та відважний. А Фреї підступно його вбили! Якщо князь Станіс обіцяє помститися за нього — ми повинні стати за князя Станіса.

Мандерлі притяг її ближче до себе.

— Віло! Щоразу, як ти розтуляєш рота, мені кортить віддати тебе до сестер-мовчальниць.

— Я лише сказала…

— Ми всі чули, що ти сказала! — відповіла старша дівчина, її сестра. — Дитячу дурість! Не смій плескати поганим язиком про наших друзів Фреїв. Один з них скоро стане твоїм паном і чоловіком.

— Ні! — вигукнула дівчина, заперечливо струшуючи головою. — Ніколи! Нізащо! Вони вбили короля!

Князь Виман побуряковів.

— Де ж пак! Коли настане призначений день, ти прокажеш весільні обітниці, бо інакше підеш у сестри-мовчальниці й більше не вимовиш ані слова!

Бідолашну дівчинку наче вдарили.

— Дідусю, благаю вас!…

— Тихо, дитино, — мовила пані Леона. — Ти чула волю пана діда. Мовчи! Ти нічого про це не знаєш.

— Я знаю про обітницю! — наполягала дівчина. — Маестре Теоморе, скажіть їм! За тисячу років перед Завоюванням було складено обітницю. У Вовчому Лігві перед старими богами та новими проголосили священні присяги. Коли нас зусібіч обсідали біди, коли ми не мали жодного друга і союзника, коли нас вигнали, наче собак, з власної домівки, погрожуючи відняти життя — тоді вовки прихистили нас, нагодували і вберегли від ворогів. Це місто побудоване на землі, подарованій ними! А у відповідь ми присягнулися, що завжди лишимося їхніми вірними слугами. Слугами Старків!

Маестер поперебирав пальцями ланцюг на шиї.

— Так, урочисті присяги були складені Старкам зимосіцьким. Але Зимосіч розорено, а дім Старк загинув.

— Бо їх усіх свавільно винищили!

Заговорив інший Фрей.

— Князю Вимане, чи можна мені?…

Виман Мандерлі кивнув головою.

— Раегаре. Ми завжди раді чути ваші шляхетні поради.

Раегар Фрей відповів на милість князя уклоном. Він мав років тридцять віку, похилі плечі, опукле черевце, вбраний був у багатий жупан м’якої ягнячої вовни, облямований срібнотканим альтембасом. Кунтуш він мав такий самий срібнотканий, підбитий білкою та застебнутий при горлі пряжкою в подобі двох башт.

— Панно Віло, — мовив він до зеленокосої дівчини. — Вірність є великою чеснотою. Сподіваюся, ви так само берегтимете вірність Малому Вальдеру, коли вас поєднають у шлюбі. Щодо Старків… їхній дім вимер лише у чоловіках. Сини князя Едарда загинули, але доньки живі. Молодша зараз їде на північ, щоб одружитися з відважним Рамзаєм Болтоном.

— Рамзаєм Сніговієм! — зухвало виправила Віла Мандерлі.

— Воля ваша. Хай яким є його ім’я, скоро він побереться з Ар’єю Старк. Якщо ви бажаєте дотриматися присяг і обітниць, подаруйте йому свою вірність — бо саме він стане князем на Зимосічі та вашим зверхнім володарем.

— Ніколи він не буде мені володарем! Він змусив пані Роголіс до шлюбу, а потім зачинив її у підземеллі, де вона з голоду погризла собі пальці!

Шепіт згоди пробіг Двором Водяника.

— Дівчина каже правду, — мовив кремезний чоловік у біло-ліловому вбранні, чия делія була застібнута двійком схрещених спижевих ключів. — Руз Болтон лукавий та холодний, як лід, але з Рузом так-сяк можна мати справу. Знали ми й гірших. Але той його байстрюк… кажуть, він — безжальне, скажене чудовисько.

— Кажуть?! — Раегар випнув шовковисту бороду і глузливо вишкірився. — Вороги кажуть, так… але справжнім чудовиськом був Молодий Вовк. Радше звір, ніж юнак, він аж надувався пихою та жагою крові. А віри та честі не мав, про що мій вельможний пан дід самі дізналися на своє горе.

Він розвів руками, наче вибачаючись.

— Я не можу винуватити Білу Гавань за підтримку Робба Старка. Пан дід зробили ту саму прикру помилку. В усіх битвах Молодого Вовка Біла Гавань та Близнюки билися біч-обіч під його прапорами. Робб Старк зрадив нас усіх. Він покинув північ на безжальне свавілля залізняків, щоб викраяти собі гарненьке королівство на Тризубі. А тоді покинув і річкове панство, яке віддало йому все! Він розірвав шлюбну угоду з моїм дідом і одружився з першою ж західнячкою, що вкинулася йому в око. Молодий Вовк, кажете? То був ниций пес, а собаці — собача смерть!

На Двір Водяника впала тиша. Давос відчув моторошний холод у повітрі. Князь Виман дивився на Раегара згори вниз, наче на таргана, якого слід добряче прикласти п’ятою… але раптом поважно закивав, аж підборіддя затрусилися.

— Саме так, пес. Він приніс нам лише горе та смерть. Ниций, негідний пес. Кажіть далі.

Раегар Фрей продовжив.

— О так, він приніс горе та смерть… а цей цибульний князьок принесе ще — своїми балачками про помсту і відплату. Розплющте ж очі, як розплющив їх мій пан дід! Війну П’яти Королів майже скінчено. Нашим королем є Томен… єдиним королем! Треба допомогти йому залікувати рани цього прикрого розбрату. Як законний син Роберта, спадкоємець оленя та лева, він має повне право на Залізний Престол.

— Мудрі та правдиві слова, — закивав князь Виман Мандерлі.

— Зовсім ні! — тупнула ногою Віла Мандерлі.

— Замовкни, капосна дитино! — дорікнула пані Леона. — Юні дівчата мають бути прикрасою для ока, а не відразою для вуха!

Вона схопила дівчину за косу і під вереск потягла геть із палати. «Ось іде останній мій друг при цьому дворі» — подумав Давос.

— Віла завжди була свавільною дитиною, — винувато вимовила її сестра. — Боюся, і дружина з неї буде така сама.

Раегар здвигнув плечима.

— Нема сумніву, шлюб її пом’якшить. Твердою рукою і добрим словом…

— А якщо ні — то в сестри-мовчальниці! — Князь Виман посовався на кріслі. — Щодо тебе, Цибульний Лицарю… я наслухався досить зради для одного дня. Ти хочеш піддати моє місто небезпеці заради облудного короля і облудного бога. Змушуєш пожертвувати єдиним живим сином, щоб Станіс Баратеон міг посадити свою погордливу дупу на престол, на який не має жодних прав. Але я цього не зроблю. Ані заради твоїх умовлянь, ані заради твого хазяїна, ані заради будь-кого.

Князь Білої Гавані відштовхнувся і став на ноги. Од надміру зусиль шиєю його побігла барва.

— Ти не лицар, а перемитник, що з’явився красти моє золото і проливати мою кров. Ти хотів забрати голову мого сина — я ж натомість заберу твою. Варта! Схопити цю людину!

Не встиг Давос поворухнутися, як його оточили вістря сріблястих тризубів.

— Пане князю! — гукнув він. — Але ж я посол!

— Справді? Ти прокрався до мого міста, наче перемитник. Я оголошую, що ти не князь, не лицар, не посол — але злодій та шпигун, поширювач брехні та зради. Я б мав видерти тобі язика гарячими кліщами та віддати до Жахокрому на білування. Але Мати Вишня має милосердя, і я теж.

Він махнув до пана Марлона.

— Пане брате, відведіть це створіння до Вовчого Лігва і відрубайте йому голову та руки. Я хочу мати їх у себе ще до вечері — бо не зможу і шматочка з’їсти, доки не побачу голову цього пачкаря на шпичці, з цибулиною в його брехливому роті!