Танок з драконами

Королівська здобич

Королівське військо витяглося зі Жбиру-в-Пущі при світлі золотого світанку. З-за палісаду, вибудуваного з колод, воно розгорталося поволі — наче якась довга сталева змія неквапом виповзала з гнізда.

Південське лицарство виїхало у бляхах та кольчугах, побитих-пошматованих численними битвами, та все ж здатних іще спалахнути вогнем під першим східним сонцем. Вицвілі, заплямовані, подерті та зацеровані, прапори і вапенроки все ще буяли кольорами посеред зимової пущі: лазуровим та помаранчевим, черленим та зеленим, ліловим та синім, золотим та срібним… усіма барвами, уявними людині, серед голих бурих стовбурів, сіро-зелених сосен, заметів брудного снігу.

Кожен лицар мав при собі зброєносців, пахолків, збройну охорону. Слідом сунули ковалі, кухарі, машталіри, валки списників, сокирників, лучників — сивих дядьків, гартованих у сотні битв, а чи зелених хлопчаків, які й своєї першої ще не бачили. Попереду рухалися верховинні роди: ватажки та поборники на кошлатих кониках, за гриви яких чіплялися не менш кошлаті вояки, вкриті хутрами, вивареною шкірою та старим залізом, яке хто мав. Дехто фарбував обличчя бурим та зеленим, прив’язував до голови та плечей жмути гілля, щоб краще ховатися серед дерев.

Позаду головної валки тягнувся обоз: мули, коні, воли, більш як верста возів та гарб, накладених харчами, хуражем, наметами та іншими запасами. Останнім ішов сторожовий загін — лицарі у броні та сховані позаду роз’їзди розвідників, що винюхували по кущах, чи не підкрадається де непомітний ворог.

Аша Грейджой їхала у обозі — у накритій гарбі на двох величезних колесах, обкутих залізом. Її теж було скуто залізом на зап’ястках та кісточках ніг; наглядати за бранкою вдень і вночі приставили Ведмедицю, що хропла гірше за будь-якого чоловіка. Його милість король Станіс не бажав і думати, щоб коштовна здобич мала хоч найменшу змогу втекти. Адже він намірявся привезти її до Зимосічі та показати у кайданах всьому північному панству на спогляд — доказ його королівської влади, скуту та підкорену кракенову доньку.

Військо в дорогу проводжали дзвінкі сурми. Вістря списів сяяли у світлі східного сонця; на узбіччі вранішньою памороззю виблискувала трава. Між Жбиром-у-Пущі та Зимосіччю лежало п’ять сотень верст пралісу. П’ять сотень верст навпростець, як крукові по небі.

— П’ятнадцять днів, — казали один одному лицарі.

— Роберт дістався б туди за десять, — чула Аша вихваляння князя Зруба. Його діда Роберт переміг власноруч у двобої при Перелітку; чомусь це піднесло вбивцю в очах онука вбитого до величі бога війни. — Роберт уже зо два тижні сидів би в Зимосічі й тицяв би дулі Болтонові з мурів.

— Станісові таке краще не казати, — зауважив Юстин Масей, — бо ще примусить нас рухатися вдень і вночі.

«Цей король живе у тіні свого брата» — подумала Аша.

Кісточка ноги стріляла болем щоразу, як вона намагалася сперти на неї хоч трохи ваги. Аша не сумнівалася, що там усередині щось таки зламалося. Набряк помалу стух іще у Жбирі, але біль лишився. Авжеж простий розтяг мав би вже зцілитися. Кайдани брязкотіли при кожному русі, натирали зап’ястки та гонор — така була ціна її полону та покори.

— Ніхто ще не помирав од того, що зігнув коліна перед силою, — казав їй колись батько. — Хто схилиться, той повстане знов, і з мечем у руці. А хто не схилиться, той лежатиме мертвий і втішатиметься прямими колінами.

Балон Грейджой не відступив од власного слова, коли зазнав поразки у своєму першому повстанні. Кракен зігнув коліна перед оленем і лютововком, але піднявся знову, коли Роберт Баратеон і Едард Старк лягли у могили.

У Жбирі-в-Пущі те саме зробила кракенова донька, коли її притягли і кинули перед королем, сплутану і кульгаву (на превелике щастя, не зґвалтовану), зі сліпучим болем у кісточці.

— Покірно здаюся вашій милості в полон. Чиніть зі мною з вашої ласки. Благаю лише зглянутися на моїх людей.

К’ярл, Тріс і решта вцілілих у вовчій пущі — загалом дев’ятеро — то були всі, про кого вона думала і непокоїлася. «Бита дев’ятка» — так назвав їх Кром, найтяжче з усіх поранений.

Станіс подарував їй життя останніх залізняків. Та справжнього милосердя вона в ньому не відчувала. Станіс Баратеон був рішучий понад усякий сумнів. Мужності йому теж не бракувало. Люди розповідали про його справедливість… а що чинив він її суворою і тяжкою рукою — то саме до такої справедливості Ашу Грейджой привчило життя на Залізних островах. Хай там як, приязні до цього короля вона в собі знайти не зуміла. Глибоко посаджені очі Станіса завжди мружилися у підозрі; під поверхнею цих синіх озер буяла холодна лють. Її життя для нього не важило геть нічого — вона була йому лише заручницею, полонянкою, здобиччю, яку він показував півночі на знак перемоги над залізянами.

«То й дурень.» Якщо вона хоч щось тямить у північанах, перемога над жінкою не справить на них жодного враження. Цінність її як заручниці теж була меншою за ніщо. Зараз на островах правив її дядько, а Воронячому Окові було байдуже, жива вона чи мертва. Не байдуже, мабуть, було хіба що старому каліці, якого Еурон нав’язав їй за чоловіка; але Ерік Бий-Залізо навіть не мав удосталь грошей, щоб її викупити.

Втім, пояснювати це Станісові Баратеону було марною справою. Його, здавалося, ображала вже сама її стать. Вона знала, що чоловіки з зелених земель полюбляють жінок милих, м’яких мовою та норовом, у шовках, а не в кольчугах на вивареній шкірі з метальними топірцями у кожній руці. Але коротке знайомство з королем у Жбирі-в-Пущі показало, що і в сукні вона б навряд припала йому до смаку. Навіть з дружиною Галбарта Гловера, побожною та сумирною пані Сивіллою, Станіс поводився чемно та розважливо, але почувався вочевидь тривожно і збентежено. Цей південський король здався їй одним із тих чоловіків, для яких жінки — геть інше плем’я, чуже і неосяжне розумом, наче велетні, чугайстри чи діти лісу. На Ведмедицю він так само — без винятку — скреготів зубами.

Казали, що на всьому світі Станіс дослухається лише до однієї жінки — тієї, яку залишив на Стіні.

— Краще б вона була з нами, — зізнався потай пан Юстин Масей, білявий лицар, що справляв уряд обозного. — Коли востаннє ми ходили в битву без пані Мелісандри — то було на Чорноводі — на нас наскочила примара князя Ренлі й потопила половину нашого війська у затоці.

— Востаннє? — перепитала Аша. — То вона була і при Жбирі? Чогось я її не помітила.

— Та то хіба битва була? — посміхнувся пан Юстин. — Ви, залізняки, билися відважно, нічого не скажу, але ж ми переважали вас числом і застукали зненацька. А Зимосіч знатиме про наш прихід. І Руз Болтон має не менше війська, ніж ми.

«Коли не більше» — подумала Аша. Навіть бранці мають вуха; вона чула всі балачки у Жбирі-в-Пущі, поки король Станіс та його воєводи обговорювали похід. Пан Юстин заперечував проти нього від самого початку — разом з багатьма лицарями та панами, що прийшли зі Станісом з півдня. Але вовки наполягали, що Руза Болтона не можна терпіти в Зимосічі, а Недову дівчинку треба врятувати з пазурів його байстрюка. Про це казали Морган Лиділ, Брандон Норей, Великий Цеберник Вуль, Кремінці, навіть Ведмедиця.

— П’ять сотень верст від Жбиру до Зимосічі! — казав Артос Кремінець тієї ночі, коли у довгій палаті Галбарта Гловера аж палала вогнем суперечка. — І це ще навпростець, летом крука!

— Далеченька виправа, — відповідав лицар на ймення Корліс Шеляг.

— Та не така вже і далека, — заперечував пан Годрі, дебелий лицар, якого інші кликали Велетнева Смерть. — Ми ж дісталися аж сюди. Господь Світла пропалить і освітить нам стежку.

— А коли ми дістанемося Зимосічі, тоді що? — запитав Юстин Масей. — Два мури з ровом між ними, внутрішній — у сотню стоп заввишки. Болтон і не подумає вийти у поле нам назустріч, а ми не маємо сили облягати його в замку.

— Не забуваймо, що до нас приєднає потугу Арнольф Карстарк, — нагадав Гарвуд Зруб. — І Морз Умбер теж. На нашому боці стоятиме північан не менше, ніж на Болтоновому. А ліси на північ від замку густі й розлогі. Набудуємо собі гуляй-городів, таранів…

«І тисячами загинете у приступі» — подумала Аша.

— Чи не краще перезимувати тут? — спитав князь Горострук.

— Тут?! Перезимувати?! — зревів Великий Цеберник. — Скільки, гадаєш, Галбарт Гловер відклав харчів для людей та худоби?

Далі пан Річард Горп, лицар з понівеченим обличчям і метеликами «мертва голова» на вапенроку, обернувся до Станіса і мовив:

— Брат вашої милості, коли ласка…

Але король негайно перервав його.

— Ми всі знаємо, що зробив би мій брат. Роберт ринув би чвалом, самотуж, просто до брами Зимосічі, розтрощив би її келепом і увірвався крізь руїни досередини, де вхекав би Руза Болтона лівицею, а Байстрюка — правицею.

Станіс звівся на ноги.

— Прошу панство завважити — я не Роберт. Попри це, ми виступимо у похід і звільнимо Зимосіч… або накладемо головами.

Хай які сумніви плекало панство та лицарство, все ж прості вояки, здавалося, вірили у свого короля. Зрештою, Станіс розбив і розігнав дичаків Манса Розбишаки при Стіні, вигнав Ашу та її залізняків зі Жбиру-в-Пущі; він був братом Роберта, переможцем уславленої битви при Файному острові; це він, а не хтось інший, боронив і утримував Штормолам протягом усього повстання Баратеона. А ще він мав при боці меч звитяжця, зачарований клинок Світлоносець, чиє сяйво відганяло пітьму ночі.

— Наш ворог не такий грізний, яким здається, — запевняв пан Юстин Ашу першого ж дня походу. — Руза Болтона бояться, та ніхто не любить. Щодо його друзів Фреїв… північ не забула Червоне Весілля. Кожен пан у Зимосічі втратив там когось із родичів. Варто Станісові пустити Болтонові кров, і північани його покинуть.

«Така твоя надія? Гаразд, — подумала Аша, — та спершу подивимося, хто кому пустить кров. Лише дурень перебігає від переможця.»

Того дня пан Юстин навідався до її воза з півдесятка разів — приносив наїдки, напої, новини походу. Легкий на усмішку, невтомний на жарти, дужий та дебелий, рожевощокий, блакитноокий, з розкуйовдженою вітром шапкою білявого, наче віск, волосся, він був у цій в’язниці нічогеньким наглядачем і незле дбав про вигоди своєї бранки.

— Він тебе хоче, — буркнула Ведмедиця після третіх відвідин.

Справжнє її ім’я було Алісана з дому Мормонт, але й прізвисько вона носила легко та зручно, як кольчугу на плечах. Спадкоємиця Ведмежого острова була опецькувата м’язиста коротунка, мала товсті стегна, великі груди і чималі долоні з ребрами мозолів. Навіть уві сні вона не знімала кольчуги, під якою був кубрак вивареної шкіри, а під кубраком — стара овеча шкура для тепла. У численних шарах одягу та броні Мормонтиха здавалася ширшою впоперек, ніж на зріст. «А сувора ж яка, страх.» Іноді Аші Грейджой аж не вірилося, що вони з Ведмедицею — майже однолітки.

— Він дідицтво моє хоче, — відповіла Аша. — Залізні острови.

Вона добре упізнавала ознаки — вдосталь-бо надивилася на інших залицяльників. Власні маєтності Масея далеко на півдні були для нього втрачені; несамохіть він мусив або шукати вигідного шлюбу, або змиритися зі становищем надвірного лицаря королівської дружини. Станіс знищив сподівання пана Юстина на шлюб з дичацькою принцесою, про яку Аша багато чула; тож тепер лицар обернув очі на неї. Поза сумнівом, він сподівався посадовити її на Морекамінний Престол Пайку і правити через неї як чоловік та господар. Певно, для того її спершу треба було позбавити нинішнього чоловіка та господаря… не кажучи вже про дядька, який облаштував їй шлюб. «Дзуськи, — подумала Аша. — Вороняче Око строщить пана Юстина на сніданок і навіть не відригне.»

Та байдуже. Батькові маєтності однак не належатимуть їй, хай за кого вона вийде. Залізняки не мали звички пробачати помилки, а Аша двічі зазнала поразки: вперше на король-вічі від дядька Еурона, вдруге — при Жбирі-в-Пущі від Станіса. Досить, щоб носити тавро нікчемної правительки. А шлюб з Юстином Масеєм чи ще кимось зі Станісових паничів зашкодив би їй більше, ніж допоміг. «Зрештою, кракенова донька — така ж баба, як усі інші, — сказали б тоді капітани й королі. — Розсуває ноги перед м’якотілим вилупком зелених земель.»

І все ж, поки пан Юстин намагався звоювати її прихильність їжею, вином та теревенями, Аша не надто й опиралася. Товариство з нього було краще, ніж із мовчазної Ведмедиці, а всі інші п’ять тисяч були їй ворогами. Тріс Ботлик, К’ярл Дівчисько, Кром, Рогон та решта її розбитого загону лишилася позаду — в Жбирі-у-Пущі, в підземеллях Галбарта Гловера.

Впродовж першого дня військо подолало більше тридцяти верст — за ліком провідників, що їх надала пані Сивілла. То були досвідчені мисливці, вірні Жбирові, з родовими іменами на зразок Лісун чи Дрівняк, Віть чи Кряж. На другий день військо пройшло мало не сорок верст, і передній полк заглибився у вовчу пущу там, де кінчалися землі Гловерів.

— Ра-Гльоре, направ нас світлом своїм крізь цю пітьму, — молилися віряни щовечора навколо ревливого вогнища за королівським шатром.

Складався побожний натовп із південських лицарів, списників, щитників тощо. Аша звикла думати про них як про людей короля і здивувалася, коли почула, що інші вояки зі штормового та коронного краю кличуть їх «королевиними»… і служили вони королеві у червоному, що сиділа в замку Чорному, а зовсім не дружині Станіса, залишеній у Східній-Варті-біля-Моря.

— О Господи Світла, благаємо, наглянь за нами вогняним оком, вбережи та зігрій, — співали вони язикам вогню, — бо ніч темна і повна жахіть.

Очолював молитву дебелий лицар на ім’я Годрі Парин. «Годрі Велетнева Смерть. Завелике ім’я, завелика пиха.» Парин мав широкі груди, міцні м’язи, носив важкий панцирний обладунок. Норовом лицар видався Аші марнославним та зарозумілим, спраглим до слави, глухим до осторог, жадібним до хвали, презирливим до простолюду, вовків та жінок. В останньому він недалеко пішов від власного короля.

— Дозвольте мені їхати верхи, — попрохала Аша пана Юстина, коли він знову навідався до її гарби, цього разу з половиною копченого окосту. — Я божеволію в цих ланцюгах. Тікати не намагатимуся — ось вам моє слово.

— Якби ж я міг, панно. Але ж ви бранка короля, не моя власна.

— Ваш король не прийме слова честі від жінки.

Ведмедиця загарчала у відповідь:

— З якого дива нам вірити словам залізняків? Забула, що вчинив твій брат у Зимосічі?

— Я не Теон! — заперечила Аша… але ланцюги лишилися на ній.

Пан Юстин зачвалував далі, а вона чомусь пригадала, коли востаннє бачила матір — на острові Харло, у Десятивеж’ї. У материній опочивальні тьмяно блимала свічка; велике різьблене ліжко під запиленим навісом було порожнє. Пані Аланіс сиділа коло вікна, видивляючись кудись за море.

— Ти привезла мого синочка? — спитала вона, тремтячи вустами.

— Теон не зміг приїхати, — відповіла Аша, дивлячись згори на нещасну руїну жінки, що подарувала їй життя. Жінки, що втратила двох синів, а третього…

«Кожен із вас отримає шматочок принца.»

Хай що станеться, коли при Зимосічі почнеться битва — Аша Грейджой не думала, що її братові вдасться вижити. «Теон Перевертень, Теон Зрадник. Навіть Ведмедиця хоче бачити його голову на шпичці.»

— Маєш братів? — знічев’я запитала Аша свою наглядачку.

— Сестер, — буркотливо, як завжди, відповіла Алісана Мормонт. — П’ятеро нас було. Усі дівчатка. Ліанна сидить на Ведмежому. Ліра та Джорі — з матір’ю. Дасію вбили.

— На Червоному Весіллі?

— Еге ж.

Алісана якусь хвилину роздивлялася Ашине обличчя.

— А я маю сина. Йому два рочки. Доньці — дев’ять.

— Раненько ти почала.

— Навіть зарано. Та все ж краще, ніж запізно.

«Це вона мені докинула, — подумала Аша. — Та нехай.»

— То й чоловіка маєш?

— Ні. Мої діти — від ведмедя, — посміхнулася Алісана. Зуби вона мала дещо кривуваті, але посмішкою причаровувала. — Жінки Мормонтів — перевертні. Ми міняємо шкури. Обертаємося на ведмедиць і знаходимо собі пару в лісі. Це всі знають.

Аша відповіла власною посмішкою.

— Всі знають, що жінки Мормонтів — неабиякі бійці.

Посмішка Алісани зникла з обличчя.

— Такими нас зробили ви. На Ведмежому острові кожен вчиться змалку боятися кракенів, що виходять з моря.

«Старий звичай.» Аша відвернулася, теленькнувши кайданами.

На третій день навколо згустився ліс; колії дороги перетворилися на стежки, якими скоро не змогли рухатися найбільші вози обозу. Тут і там шлях проминав знайомі місця: кам’янистий пагорб, що з певного кута нагадував вовчу голову, напівзамерзлий водоспад, природню кам’яну браму з бородою сіро-зеленого моху. Аша знала тут все — їхала-бо цим шляхом до Зимосічі переконати свого брата Теона і повернутися з нею до безпечного тоді Жбиру-в-Пущі. «І теж не впоралася.»

Того дня вони подолали двадцять верст і з того раділи. Почало сутеніти, візник загнав гарбу під дерево. Поки він розпрягав коней, з’явився пан Юстин і зняв кайдани з Ашиних ніг, а тоді повів разом з Ведмедицею крізь табір до королівського намету. Хай вона була бранка, та все ж із Грейджоїв, господарів на Пайку. Станісові Баратеону лестило кидати їй недоїдки з власного столу, де він вечеряв зі старшиною та воєводами.

Шатро короля було чи не більше за трапезну в Жбирі, та величчю не вражало. Цупкі стіни важкого жовтого полотна вицвіли, заплямувалися брудом та водою, подекуди запліснявіли. На середній жердині віяв королівський прапор — золотавий, з головою оленя у полум’яному серці. З трьох боків його оточували шатра південського панства, що прибуло на північ разом зі Станісом. З четвертого боку ревла та буяла ніч-варта, шмагаючи темнаве небо вихорами полум’я.

Коли Аша під охороною своїх вартових прикульгала до шатра, то побачила десяток вояків, що рубали дрова — живити полум’я. «Королевині люди.» Богом їхнім, і богом ревнивим, був Ра-Гльор. Її ж власний, Потоплий Бог Залізних островів, був у їхніх очах гемоном, і якщо вона не прийме віру в цього Господа Світла, її буде проклято і приречено. «Вони б радо спалили мене на отих своїх пеньках та гілках.» Після битви у лісі вона чула, як дехто наполягав саме на цьому, анітрохи від неї не криючись. Але Станіс їм відмовив.

Король стояв коло намету і витріщався у вогонь. «Що він там бачить? Перемогу? Лиху долю? Обличчя свого червоного і голодного бога?» Очі короля визирали з глибоких ям, коротко підстрижена борода нагадувала тінь на запалих щоках і кощавих щелепах. Та все ж була у його погляді сила, залізна лють, що сказала Аші красномовніше за слова: ця людина ніколи й нізащо не зверне зі свого шляху.

Аша стала перед Станісом на одне коліно.

— Пане королю.

«Чи вдосталь я принизилася перед вашою милістю? Чи досить я побита, пригнічена і зламана, як на ваш смак?»

— Благаю вас, зніміть кайдани мені з рук. Дозвольте їхати верхи. Я не пробуватиму втекти!

Станіс зиркнув на неї, наче на хтивого собаку, що дозволив собі нахабство гойдати йому ногу.

— То заслужені кайдани.

— Авжеж заслужені. За них я віддала вам своїх людей, свої кораблі, свій розум.

— Ваші кораблі вже мої. Або спалені. Ваші люди… скільки їх лишилося? Десятеро? Дванадцятеро?

«Дев’ятеро. А як рахувати здатних до бою — тоді шестеро.»

— Дагмер Репаний Жбан утримує Торгенів Закут. Він лютий воїн і вірний слуга дому Грейджой. Я віддам вам і замок, і залогу.

«Можливо» — трохи не додала вона. Та побереглася висловлювати зайві сумніви перед цим королем.

— Торгенів Закут не вартий болота під моїми чобітьми. Важить лише Зимосіч.

— Накажіть збити з мене кайдани, пане королю, і дозвольте допомогти вам узяти її! Ясновельможний брат вашої милості уславився тим, що обертав ворогів на друзів. Оберніть мене на вашого друга!

— Кажете про себе як про чоловіка? На нього вас не обернуть і боги, де вже мені.

На тім Станіс відвернувся до ніч-ватри — далі споглядати те, що йому ввижалося в танку жовтогарячих вогнів.

Пан Юстин Масей ухопив Ашу попід лікоть і втягнув до королівського намету.

— Це ви, панно, погано розсудили, — сказав він їй. — Ніколи не згадуйте при ньому про Роберта.

«А й справді. Аби ж знати.» Аша розуміла, як воно бувало з молодшими братами. Сама вона пам’ятала Теона ще хлопчиком — сором’язливою дитиною, яка остерігалася і уникала Родріка та Марона. «Вони ніколи не виростають з цих штанів, — подумала вона. — Хай меншому братові буде хоч сто років, він однак лишиться меншим братом.» Вона струснула свої залізні прикраси і уявила, яка б то була втіха: зайти Станісові за спину і вдавити його ланцюгом між власними зап’ястками.

Того вечора вони пригощалися тушкованою олениною з кощавого звіра, упольованого розвідником на ім’я Бенджикот Віть — але тільки у королівському наметі. За його полотняними стінами кожен вояк отримав окраєць хліба, шматок чорної ковбаси завдовжки у палець, і запив його рештками пива з запасів Галбарта Гловера.

П’ять сотень верст від Жбиру-в-Пущі до Зимосічі. П’ять сотень верст лету крука.

— Якби ж ми були круки, — сказав Юстин Масей на четвертий день походу, коли розпочався снігопад.

Спершу з неба злетіло лише кілька сніжинок. Потроху вони склалися у крихітні горбки — холодні й вогкі, та не такі, щоб їх не подолати. Але наступного дня знову сніжило, і наступного теж, і ще через день. Рясні бороди вовків Півночі скоро вкрилися льодом від замерзлого подиху, а чисто голені південські зухи почали ростити вуса, бурці та бороди, щоб не приморозити облич. Невдовзі земля попереду війська вкрилася білою ковдрою, що сховала камені, корені, поламане гілля і перетворила кожен крок на небезпечну пригоду. Здійнявся вітер, погнав низом снігову курявицю. Королівське вояцтво обернулося на валку сніговиків, що помалу дибали крізь замети по коліно заввишки.

На третій день снігу військо почало розповзатися. Де південські лицарі та вельможі борюкалися у снігу, там мешканці північних верховин просувалися бадьоро і весело. Їхні бахмутики міцно стояли на ногах, їли менше за лицарських дорожніх коней, не кажучи вже про великих бойових огирів, а їхні вершники у снігу почувалися, наче вдома. Чимало вовків вдягло на ноги чудернацьке взуття, яке вони називали «ведмежими лапами». То були довгасті штуки, вигнуті з гілля і переплетені смужками шкіри. Прив’язані до підборів чобіт, штуки якимось дивом дозволяли північанам тупати просто по снігу, не ламаючи кірку і не провалюючись до стегон.

Дехто з північан мав «ведмежі лапи» і для коней теж, і малі кошлаті бахмутики носили їх так легко, як зазвичай коні носять підкови… але лицарські тварини не забажали про таке й чути. Коли декілька королівських лицарів усе-таки припнули «лапи» до копит своїм коням, великі південні звірі або стали й не схотіли рушати, або спробували струсити їх з ніг. Один румак все-таки зробив кілька кроків, але зламав собі гомілку.

Скоро північани на «ведмежих лапах» почали переганяти решту війська. Спершу вони подолали лицарів у головній валці, потім пана Годрі Парина та його передній загін. Тим часом вози та гарби обозу відставали дедалі більше; вояки позаднього загону мусили повертатися і підганяти їх, щоб не втрачали кроку.

На п’ятий день снігопаду обоз перетнув хвилясте поле заметів, що сягали пояса і ховали скрижанілий ставок. Коли невидимий оку лід хруснув під колесами, трійко погоничів та чотири вози проковтнула морозна вода. З ними загинуло ще двоє, що намагалися врятувати бідолах — серед них і Гарвуд Зруб. Його лицарі витягли свого пана, не давши потонути, але вуста його посиніли, шкіра побіліла, наче молоко, і хай як слуги намагалися його зігріти, геть ніщо не допомогло. Князь жахливо трусився кілька годин, хоча з нього зрізали вогкий одяг, загорнули у теплі хутра і посадили до вогню. Вночі він заснув гарячковим сном, а на ранок не прокинувся.

Саме тієї ночі Аша вперше почула бурмотіння королевиних людей про жертву — підношення червоному богові, щоб він скінчив цей нестерпний сніговій.

— Боги півночі напустили на нас це жахіття, — твердив пан Корліс Шеляг.

— Облудні боги! — заперечував пан Годрі Велетнева Смерть.

— Ра-Гльор з нами! — вигукнув пан Клейтон Саж.

— А Мелісандра — ні, — стиха проказав Юстин Масей.

Король не сказав нічого, але все чув — цього Аша була певна. Він сидів за високим столом, ледве скуштувавши цибульну юшку, що вистигала в мисці, видивлявся у полум’я найближчої свічки своїми глибоко схованими очима і не зважав на порожні теревені. Його заступник, високий стрункий лицар на ім’я Річард Горп, сказав слово замість короля.

— Хурделиця скоро вщухне, — запевнив він.

Та насправді буревій зі снігопадом лише посилився. Вітер різав гірше за батіг людолова. Аша гадала, що спізнала на Пайку, що таке холод, коли з моря прилітали страшні верескливі вітри. Але то було ніщо порівняно з холодом Півночі. «Ця холоднеча зводить людей з глузду.»

Навіть коли військом пролетів наказ ставати табором, зігрітися виявилося не такою простою справою. Намети були вогкі, важкі, ставилися погано, ще гірше напиналися і раптово падали, якщо згори накопичувалося забагато снігу. Королівське військо повзло серцем найбільшого пралісу в усьому Семицарстві, та ледве могло знайти сухого дерева для багать. На кожному спочинку запалювали чимраз менше вогнів, а ті, що горіли, давали більше диму, ніж тепла. Не маючи змоги зварити гарячого, вояки їли обіди й вечері холодними, коли не сирими.

Навіть ніч-ватра меншала і слабшала, наганяючи розпач на королевиних людей.

— Господи Світла, вбережи нас від зла! — молилися вони, очолювані могутнім голосом пана Годрі Велетнева Смерть. — Покажи нам Твоє ясне сонце, вгамуй вітри і розтопи сніги. Дай нам досягти Твоїх ворогів і знищити їх з лиця землі. Ніч темна і повна жахіть, але Твоя є сила, і слава, і світло. Наповни нас вогнем Твоїм, о Ра-Гльоре!

Згодом, коли пан Корліс Шеляг знічев’я запитав, чи не траплялося колись цілому війську замерзнути на смерть у снігову хуртовину, вовки у відповідь зареготали.

— Та це ще не зима! — оголосив Великий Цеберник Вуль. — На верховинах є прислів’я: осінь ласкаво цілує, зима нещадно ґвалтує. Оце зараз — це поцілунок осені.

«Крийте боги спізнати справжню зиму» — подумала Аша. Як королівська здобич, вона поки що уникла найгіршого. Інші голодували, а її годували. Інші тремтіли, а вона сиділа зігріта. Інші пробиралися снігами верхи на втомлених конях, а вона їхала у гнізді з хутра на гарбі, де від снігу її затуляв дах цупкого полотна. Та й ланцюги майже не заважали.

Найгірше випадало коням і воякам з простолюду. Два зброєносці зі штормового краю зарізали щитника у сварці, кому сидіти ближче до вогню. Наступного вечора кілька лучників у відчайдушних пошуках тепла примудрилися підпалити власний намет — зате хоч трохи зігріли сусідів. Лицарські коні почали здихати від холоду та втоми.

— Що таке лицар без коня? — жартували вояки. — Сніговик з мечем!

Кожного здохлого коня негайно патрали і білували на м’ясо. Але запаси харчів однак швидко танули.

Горострук, Кут, Лисорук, інші південські пани закликали короля отаборитися, доки не минеться хуртовина. Та Станіс нічого не хотів чути. Так само не послухав він і королевиних людей, коли ті прийшли з закликом принести жертву їхньому голодному червоному богові.

Про це Аші переповів Юстин Масей — не такий ревний вірянин, як решта.

— Жертва доведе, що наша віра палає чистим вогнем, пане королю! — переконував Клейтон Саж.

Годрі Велетнева Смерть додав:

— Цю хурделицю наслали на нас старі боги півночі. Спинити її може лише Ра-Гльор. Треба віддати йому невірну душу.

— В мене половина війська невірних душ, — відповів Станіс. — Палити людей забороняю. Моліться ретельніше.

«Сьогодні заборонив, і завтра нехай заборонить… та якщо сніг не припиниться, чи довго втримається рішучість короля?» Аша ніколи не поділяла палкої віри свого дядька Аерона у Потоплого Бога, але тієї ночі молилася Тому-Хто-Панує-Під-Хвилями так ревно, що позаздрив би й Мокрочуб. Але борвій не вщухав. Проте і похід тривав; спершу військо ще так-сяк кульгало, а далі вже ледве повзло. Якщо долали сім-вісім верст на день, то ще раділи. Потім п’ять. Потім три.

На дев’ятий день заметілі від усіх таборів з’явилася старшина; очільники увійшли вогкими та стомленими до королівського намету, впали на одне коліно і доповіли втрати за день.

— Один загинув, троє зникло.

— Шестеро коней втрачено, серед них мого власного.

— Двоє мерців, один з них — лицар. Четверо коней впало. Одного підняли, решта здохла. Троє бойових, одна дорожня кобила.

«Холодний рахунок» — так вояки називали ці звіти. Обозові велося найгірше: мертві коні, втрачені люди, перевернуті та зламані вози.

— Коні застрягають у снігу, — казав Юстин Масей королю. — А люди шкандибають геть або сідають помирати.

— Нехай! — визвірився Станіс. — А ми рухатимемося далі!

Північани тим часом лиха не знали на своїх дрібних кониках і «ведмежих лапах». Чорний Донел Кремінець та його зведений брат Артос втратили лише одну людину. Лидоли, Вулі та Нореї не втратили жодної. Один з мулів Моргана Лидола десь заблукав, та сам Лиділ чомусь думав, що його вкрали Кремінці.

«П’ять сотень верст від Жбиру-в-Пущі до Зимосічі. П’ять сотень верст лету крука навпростець. П’ятнадцять днів.» П’ятнадцятий день походу настав і минув, а вони ледве подолали половину відстані. Позаду стелився слід з поламаних возів та заморожених трупів, похованих під свіжим летючим снігом. Сонця, місяця й зірок не було так довго, що Аша почала думати, чи не наснилися вони їй.

На двадцятий день просування вона нарешті заслужила звільнення від кайданів на ногах. Наприкінці світлого дня один з коней, що тягнув її гарбу, здох просто у запряжці. Заміни йому не знайшли, бо тяглові коні потрібні були для возів з харчами та хуражем. Пан Юстин Масей, під’їхавши, наказав оббілувати коня на м’ясо і розбити гарбу на дрова. Потім він зняв кайдани з Ашиних гомілок і розтер їй ноги, щоб не німіли.

— Коня вам, панно, дати не можу, бо зайвого не маю, — сказав він, — а якщо спробуємо їхати удвох, то й моєму край. Доведеться вам іти пішки.

Ашина гомілка озивалася болем під її вагою на кожному кроці. «Та нічого, від холоду скоро затерпне, — сказала вона собі. — За годину й не знатиму, чи є в мене ноги.» І помилилася лише частково: ноги затерпли навіть швидше. Коли військо спинила темрява, вона вже запиналася і подумки благала повернути її до вигод в’язниці на колесах. «Залізо зробило мене слабкою.» Змучена за день, Аша заснула на столі просто за вечерею.

На двадцять шостий день п’ятнадцятиденного походу з’їли останню городину. На тридцять другий день — рештки зерна і хуражу. Аші стало цікаво, чи довго людина виживе, якщо живитиметься лише сирою, напівзамерзлою конятиною.

— Віть божиться, ми вже за три дні до Зимосічі, — розповів пан Річард Горп королю після холодного рахунку того вечора.

— Якщо лишити позаду всіх найслабших, — додав Корліс Шеляг.

— Найслабших вже не врятувати, — наполягав Горп. — А хто ще має сили, хай дістанеться Зимосічі або теж здохне.

— Господь Світла віддасть нам замок, — мовив пан Годрі Парин. — Якби з нами була пані Мелісандра…

Нарешті, після жахливого дня, коли військо просунулося ледь на дві версти, втративши десяток коней і чотирьох людей, князь Горострук визвірився на північан.

— Цей похід — божевілля! Скільки людей помирає щодня, і за кого? За якесь дівчисько?!

— За Недову дівчинку, — відповів Морган Лиділ.

Він був другим з-поміж синів свого батька, тому інші вовки кликали його «Лиділ-Дриділ», хоча майже ніколи — у обличчя. Саме Морган трохи не вбив Ашу в битві при Жбирі-в-Пущі. Згодом, вже в поході, він прийшов до неї прохати вибачення — за те, що назвав «курвою»… але не за те, що хотів розчерепити сокирою голову.

— За Недову дівчинку, — луною повторив Великий Цеберник Вуль. — І ми вже мали б її разом із замком, якби ви, розмальовані південські блазні, не обісцяли свої шовкові підштанки, побачивши трохи снігу!

— Трохи снігу? — люто скривив свого примхливого дівчачого рота Горострук. — Це з-за твоєї кривої поради, Вулю, ми попхалися у цей похід! Я вже підозрюю, чи не Болтонів ти посіпака. Так чи ні? Хіба не він надіслав тебе лити отруту у вухо нашому королю?

Великий Цеберник зареготав йому просто в обличчя.

— Отакої! Чуєш, стручку гороховий, якби ти був воїном, я б тебе за це тут-таки й поклав. Але меч мій надто коштовної криці, щоб його бруднити кров’ю боягуза. — Він ковтнув пива і витер рота долонею. — Ну помирають люди, то й що? До Зимосічі ще кілька помре. Це війна. На війні гинуть люди. Так було і буде. Завжди.

Пан Корліс Шеляг недовірливо вирячився на ватажка верховинного роду.

— То ти що, Вулю, сам смерті шукаєш?

Північанина його запитання, здавалося, звеселило.

— Я хочу жити вічно у краю, де літо триває тисячу років. Я хочу замок у хмарах, звідки дивитимуся на весь світ. Я хочу знову мати двадцять і шість років. Бо у двадцять і шість років я міг битися цілий день і гойдати жінку цілу ніч. Чого людина хоче — байдуже. Бо зима вже насунулася, хлопче. А зима — то смерть. Хай краще мої хлопці загинуть у битві за Недову дівчинку, ніж помруть голодні й нужденні у снігу, витираючи замерзлі сльози з очей. Про тих, хто так помирає, ніхто не складає пісень. А що до мене, то я вже старий. Це буде моя остання зима. Скупатися б перед смертю в болтонівській крові. Відчути, як вона бризкає мені на обличчя, коли сокира розвалює болтонівський череп. Отоді я злижу її з губ і помру з солодким смаком на язику.

— Авжеж! — загарчав Морган Лиділ. — Кров і битва!

І раптом заволали усі верховинці, застукотіли кухлями та рогами для пива по столі, наповнюючи брязкотом королівське шатро.

Аша Грейджой вже й сама б вітала битву. «Одну, останню, аби лише покласти край оцьому жахіттю. Залізо проти заліза, рожевий сніг, потрощені щити та відрубані руки… і нехай усе нарешті скінчиться.»

Наступного дня королівські пластуни натрапили на покинутий хутір між двома озерами — вбогий та крихітний, з кількох хат навколо «довгого дому» та вартової вежі. Річард Горп наказав зупинитися, хоча військо того дня не просунулося і на версту, а до темряви ще лишалося кілька годин. Перш ніж обоз та позадній загін нарешті придибали до місця, вже зійшов місяць. Разом з останніми прибула і Аша.

— У тому озері є риба, — сказав Горп королю. — Наробимо у кризі дірок. Північани уміють, вони покажуть.

Навіть у важкому кожусі та панцирному обладунку Станіс здавався кощавим мерцем з могили. Рештки плоті, які ще лишалися на його високій худорлявій поставі, геть розтанули протягом походу. Під шкірою голови виднілися обриси черепа; щелепи були стиснені так люто, що Аша злякалася, чи не зламаються зуби.

— Риба? Гаразд, — відповів він, наче вигризаючи з себе кожне слово. — Але на світанку рушаємо.

На світанку табір прокинувся у снігу та тиші. Небо стало з чорного білим, але наче й не посвітлішало. Аша Грейджой прокинулася під купою спального хутра скоцюблена і замерзла, слухаючи хропіння Ведмедиці. Вона ще не знала жінки, яка б хропіла гучніше, але за час походу вже звикла і тепер навіть дещо втішалася — тиша лякала її більше. Жодна сурма не наказувала воякам сідати в сідла, ставати у стрій, готуватися виступати. Жоден ріг не скликав північан. «Щось тут не те. Щось сталося.»

Аша виповзла з-під спального хутра і вибралася з намету, відкинувши стіну снігу, що загородила їх уночі. Кайдани брязнули, коли вона зіп’ялася на ноги і зробила ковток крижаного вранішнього повітря. Сніг падав ще рясніше, ніж коли вона ховалася до намету. Озера зникли, ліс теж. Обриси інших наметів та навісів ще вгадувалися; на вартовій вежі, якої вже не було видно, жевріло жовтогаряче сяйво. Решту проковтнув сніг.

Десь там, попереду, за мурами Зимосічі на них чекав Руз Болтон. А військо Станіса Баратеона сиділо нерухоме, загрузле у снігах, оточене крижаними заметами… і змучене голодом.