Танок з драконами

Сліпиця

Ночі її освітлювали віддалені зірки та мерехтіння місячного сяйва на снігу, але щоранку вона прокидалася у нездоланній пітьмі.

Вона знову розплющила очі й сліпо витріщилася у темряву, що сповивала її з усіх боків. Сон швидко блякнув і забувався. «Такий прегарний.» Вона облизнула губи, пригадуючи бекання овець, жах у очах вівчара, лемент собак, яких вона вбивала одного за одним, гарчання її зграї. Дичини поменшало, відколи почало сніжити, але минулої ночі вони-таки побенкетували: ягнятиною, собаками, бараниною і людською плоттю. Деякі з її малих сірих родичів боялися людей, навіть мертвих — але тільки не вона. М’ясо було м’ясом, люди були здобиччю. А вона була нічною вовчицею. Але тільки уві сні.

Сліпа дівчинка перекотилася набік, сіла, підстрибнула на ноги, витяглася. За постіль їй правив набитий ганчір’ям плаский мішок на призьбі холодного каменю; прокидалася вона на ньому завжди затерпла і скоцюблена. Дівчинка рушила до балії з водою на малих босих ніжках, вкритих мозолями — тиха, як тінь, — плеснула прохолодною водою в обличчя, витерлася рушником. «Пан Грегор, — подумала вона. — Дунсен, Любчик Раф. Пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея.» Її вранішня молитва. Так чи ні? «Ні, — подумала вона. — Не моя. Бо я ж ніхто. Це молитва нічної вовчиці. Одного дня вона їх знайде, вистежить, винюхає їхній страх і скуштує їхньої крові. Настане такий день.»

Вона знайшла купку спіднього, понюхала, чи досить воно свіже, і нап’яла у пітьмі. Її служницька одежина — довга сорочка нефарбованої вовни, грубого плетіння, колюча — висіла там, де вона її залишила. Дівчинка зісмикнула сорочку та натягла через голову одним зграбним, добре вивченим рухом. Останніми вона вдягла шкарпетки — одну білу, одну чорну. Чорна мала згори шиту обвідку, а біла — ні; так дівчинка розрізняла, на яку ногу їх вдягати. Ноги її, хай кощаві, стали міцні, пружні й щодня довшали. Дівчинку це тішило — водотанцівниці потрібні справні довгі ноги. Бета-сліпиця не була водотанцівницею, та не лишатися ж їй Бетою навіки.

Вона знала дорогу до кухні, але ніс довів би її туди, навіть якби і не знала. «Гострий перець до смаженої риби, — вирішила вона, понюхавши у проході, — ще й теплий хліб з Умминої пічки.» Почувши пахощі, гучно забурчав живіт. М’ясо, з’їдене уві сні, не живило її тіло — про це вона дізналася вже давно.

Поснідала дівчинка рибою, хрустко засмаженою в перченій олії — гарячою, аж обпікала пальці. Рештки олії вона зібрала окрайцем хліба, відірваним від вранішньої Умминої паляниці, а запила їжу кухлем розведеного водою вина, всотуючи смаки та пахощі, відчуваючи шорстку скоринку під пальцями, слизькість олії, укуси гострого перцю, що втрапляв до незагоєної подряпини ззовні долоні. «Чуй, нюхай, мацай, куштуй, — нагадала вона собі. — Є багато способів спізнати світ, коли нічого не бачиш.»

Хтось увійшов до помешкання позаду неї — тихо, мов миша, у м’яких підбитих капцях. Дівчинка роздула ніздрі. «Лагідний старий.» Чоловіки пахкотіли інакше від жінок, а ще у повітрі відчувався легкий натяк на помаранч. Жрець полюбляв жувати помаранчеве лушпиння для підсолодження подиху, коли міг його дістати.

— То хто ж ти цього ранку? — почула вона його запитання. Жрець сів на чолі столу; «цок-цок», почула вона, потім тихий хрускіт. «Яєчко собі розбив.»

— Ніхто, — відповіла вона.

— Брехня. Я тебе знаю. Ти ота сліпа дівчинка-жебрачка.

— Бета.

Вона колись знала одну Бету — ще в Зимосічі, коли її саму ще звали Ар’єю Старк. Може, тому і вибрала собі це ім’я. А може, з-за прізвиська «Бета-кебета», яке сама собі вигадала за хист, з яким долала негаразди сліпого життя.

— Бідолашна дитина, — мовив лагідний чоловік. — Чи не хочеш повернути собі очі? Лише попрохай, і знову бачитимеш ними.

Те саме питання він ставив щоранку.

— Може, назавтра схочу. Але не сьогодні.

Її обличчя лишалося водою — все ховало, нічого не відкривало.

— Як забажаєш. — Вона чула, як він чистить яйце, тоді тоненько і сріблясто дзеленькає ложечкою для солі. Яйця він полюбляв добре присоленими. — То куди ж моя бідолашна сліпиця ходила жебрати минулого вечора?

— До корчми «У зеленого вугра».

— І які ж три речі ти взнала, котрих не знала, коли залишала нас?

— Дож досі хворіє.

— Це не новина. Дож хворів учора, і завтра теж хворітиме.

— Або помре.

— Коли помре, то таки буде нова річ.

«Коли помре, то почнеться обрання, і з піхов вилетять клинки.» Так воно бувало у Браавосі. На Вестеросі престол мертвого короля успадковував його найстарший син, але браавосці не мали королів.

— Новим дожем стане Тормо Фрегар.

— Це так кажуть у корчмі «У зеленого вугра»?

— Так.

Лагідний чоловік відкусив шматочок яйця. Дівчинка почула, як він жує. З набитим ротом лагідний чоловік ніколи не розмовляв, тому сказав, коли проковтнув:

— Дехто каже, що мудрість у вині. Такі люди — йолопи. Іншими корчмами ходять плітки про інші імена, не сумнівайся. — Він знову відкусив від яйця, прожував, ковтнув. — Які три речі ти справді знаєш? Котрих не знала раніше?

— Я знаю насправді, що є люди, які впевнено кажуть, буцімто новим дожем стане Тормо Фрегар, — відповіла вона. — П’яні люди.

— Отак краще. А що ти знаєш іще?

«У річковому краї на Вестеросі засніжило» — мало не сказала дівчинка. Але він би тоді спитав, звідки вона дізналася, і відповідь йому навряд чи сподобалася б. Дівчинка вкусила губу, пригадуючи минулий вечір.

— Повія Саврона важка дитиною. Батька вона не знає, та гадає, що ним може бути вбитий нею тирошійський сердюк.

— Це добре знати. Ще?

— Морська Цариця обрала нову Русалоньку замість тієї, що потонула. Дівчинці тринадцять років, вона донька служниці Престайнів, не має ані шеляга грошей, зате чарівна вродою.

— Вони всі такі наприпочатку, — мовив жрець. — Але ж ти не можеш знати, чи справді вона чарівна вродою, якщо не бачила її на власні очі. А очей ти не маєш. То хто ти, дитино?

— Ніхто.

— Бета-сліпиця, Бета-жебрачка, ось кого я бачу. Ця Бета — відчайдушна брехуха, ось вона хто. Ходи виконуй свої обов’язки. Валар моргуліс.

— Валар дохаеріс.

Дівчинка зібрала свою миску та кухоль, ніж та ложку, зіп’ялася на ноги. Останнім вона вхопила ціпок — у п’ять стоп завдовжки, тонкий та гнучкий, завтовшки з її великий палець, обмотаний шкірою на стопу від верхівки. «Кращий за очі, коли навчишся ним поратися» — колись сказала їй мала жебрачка з храму.

Але то була брехня. Їй часто брехали — коли хотіли випробувати. Жоден ціпок не був кращий за двійко гострих очей. Та все ж мати його було краще, ніж нічого, і тому дівчинка завжди тримала ціпка при собі. Умма навіть почала звати її Тичкою, та імена і прізвиська нічого не важили. Вона була сама собою. «Я ніхто. Ніхто. Дівчинка-сліпиця, служниця Багатоликого.»

Щовечора, за кожною вечерею жебрачка приносила їй кухоль молока і наказувала випити до дінця. Напій мав чудернацький гіркий присмак, який сліпиця скоро зненавиділа. Навіть од найменшого запаху, що досягав її носа перед тим, як молоко торкалося язика, їй вже кортіло блювати. І все ж вона слухняно висмоктувала кухоль до останньої краплі.

— Чи довго мені ще лишатися сліпою? — питала вона час від часу.

— Доки пітьма не стане для тебе такою ж любою та милою, як світло, — відповідала жебрачка, — чи доки ти не попросиш нас повернути тобі очі. Попрохай, і бачитимеш.

«А тоді ви проженете мене геть.» Ні, краще вже сліпота, ніж вигнання. Вони не змусять її здатися.

Того дня, коли дівчинка прокинулася сліпою, жебрачка узяла її за руку і повела підземеллями та проходами крізь скелю, на якій стояв Дім Чорного та Білого, вгору крутими кам’яними сходинками до самого храму.

— Рахуй сходинки, поки піднімаєшся, — мовила жебрачка. — Хай пальці шурхають стіною. Тут є позначки, невидимі оку, але добре чутні на дотик.

То був перший її урок, а за ним — ще багато інших.

По обіді вивчали зілля та отрути. Дівчинка мала собі на поміч нюх, дотик і смак. Але і дотик, і смак бували небезпечні, коли мелеш і товчеш отрути; та й для нюху деякі з найлютіших сумішей, що їх витворювала жебрачка, були не надто лагідні. Обпечені кінчики пальців, пухирі на вустах стали їй незмінними супутниками; одного разу сліпиця так занапастила себе, що кілька днів нездатна була з’їсти ані шматочка.

Вечеря відводилася для вивчення мов. Дівчинка-сліпиця вже розуміла браавоську і непогано нею розмовляла, майже втративши свою варварську вимову. Але лагідний чоловік не був задоволений; він наполягав, щоб дівчинка покращила свою високовалірійську і навчилася говірок Лису та Пентосу.

Увечері вона грала у брехню з жебрачкою; без очей гра сприймалася зовсім інакше. Інколи їй лишалося тільки дослухатися до голосу та добору слів, а подеколи жебрачка дозволяла покласти руки собі на обличчя. Спершу гра здалася дівчинці набагато важчою, майже неможливою… та коли вона ладна була вже верещати з безсилої люті, раптом стала зовсім легкою. Тепер вона вміла чути брехню вухами, відчувати її у грі м’язів навколо рота і очей.

Багато з її обов’язків лишилися тими самими, та виконуючи їх, сліпиці тепер доводилося запинатися на речах, врізатися у стіни, зронювати таці, безнадійно губитися всередині храму. Якось вона трохи не покотилася униз сходами, та в попередньому її житті — коли вона була дівчинкою на ім’я Ар’я — Сиріо Форель навчив її тримати рівновагу, і зараз вона вчасно примудрилася опанувати себе.

Деякими ночами вона б іще рюмсала, щоб виснажитися і заснути, якби лишилася Аріком, Куною чи Китичкою, ба навіть Ар’єю з дому Старк… але ж «ніхто» не має сліз, щоб їх проливати. Без зору навіть найпростіше завдання ставало небезпечним. Працюючи в Умми на кухні, вона з десяток разів завдавала собі опіків. Якось, ріжучи цибулю, розпанахала ножем пальця аж до кістки; двічі не змогла знайти власне помешкання у підвалі й мусила спати на підлозі коло підніжжя сходів. Усі ті ванькири та заглибини робили храм доволі зрадливим місцем для прогулянок, навіть по тому, як сліпиця навчилася користуватися вухами. Відлуння кроків од стелі та ніг тридцяти високих кам’яних богів бентежило розум, змушувало гадати, чи не рухаються у храмі самі його стіни. Та й ставок чорної тихої води теж робив з голосами дивні речі.

— Ти маєш п’ять відчуттів, — казав їй лагідний старий. — Навчися користуватися іншими чотирма, то й матимеш менше подряпин, порізів та ціпок.

Тепер вона вже вміла відчувати потоки повітря в себе на шкірі. Знаходила кухню за пахощами їжі, розрізняла чоловіків од жінок за пахощами шкіри. Упізнавала Умму, слуг та послушників за кроками; не помилялася в жодному, коли вони наближалися достатньо, щоб їх почути і понюхати — хіба що в жебрачці та лагідному старому, кроки яких чулися тільки тоді, коли вони самі цього бажали. Свічки, що горіли у храмі, також мали свої пахощі; навіть ті, що не були запашні, все ж пускали цівочки диму з ґнотів. Коли дівчинка нарешті навчилася користуватися власним носом, всі вони закричали до неї розмаїттям голосів.

Мерці теж мали власні запахи. Одним з її обов’язків було щоранку знаходити мертвих у храмі — тих, що обрали лягти, заплющити очі й випити з чорної водойми.

Нині вранці вона знайшла двох. Один помер коло ніг Мороку, і над ним блимала одна свічка. Дівчинка відчувала її тепло; пахощі лоскотали носа. Вона знала, що свічка горить тьмяно-червоним полум’ям; людям з очима труп здавався б омитим червоним сяйвом. Перш ніж покликати служників однести труп, вона стала на коліна і помацала йому обличчя, окреслила обриси щелепи, мазнула пальцями по щоках та носі, торкнулася волосся. «Кучеряве, рясне. А обличчя показне, без зморщок. Зовсім молодий був.» Дівчинці стало цікаво, що привело його до храму шукати дарунку смерті. Брави, поранені на смерть, часто пробиралися до Дому Чорного та Білого прискорити свій кінець, але на цьому вона не знайшла жодної рани.

Друге тіло належало старій жінці. Вона заснула останнім сном на канапі у одному з прихованих ванькирів, де особливі свічки створювали видіння речей, колись коханих, але втрачених. Солодка смерть, тиха і ніжна — так полюбляв говорити лагідний чоловік. Пальці сказали сліпиці, що стара померла з посмішкою на обличчі — ще й зовсім нещодавно, бо тіло лишилося теплим на дотик. «Така м’яка в неї шкіра… наче стара шкіряна одежина, складена та зморщена тисячу разів.»

Коли прибули служники віднести тіло старої, дівчинка пішла за ними, дослухаючись до кроків, а при спуску рахуючи сходинки. Тепер вона знала усі сходинки та їхню кількість напам’ять. Під храмом простягалася плутанина льохів та проходів, де губилися навіть люди з двома здоровими очима; але сліпа дівчинка вже вивчила тут кожен вершок, а де її зраджувала пам’ять, там рятував ціпок.

Трупи розкладали та порали у підземному склепі. Дівчинка-сліпиця подалася працювати у темряві: забирати в мертвих чоботи, одяг та інше майно, випорожнювати гаманці та рахувати монети. Розрізняти монети лише на дотик — то була одна з перших справ, якої її навчила жебрачка, коли дівчинку позбавили очей. Браавоські монети вже стали їй старими друзями — варто було мазнути пальцями по лицьовому бокові, щоб миттю упізнати будь-яку. З монетами інших країн та міст їй велося тяжче, надто якщо монети приходили здалеку. Найпоширенішими були волантинські гонори — маленькі монетки завбільшки з мідний шеляг, що мали з одного боку корону, а з іншого — череп. Лисенійські монети були не круглі, а видовжені, на собі несли оголену жінку. На інших монетах карбувалися кораблі, слони, цапи. Вестероські монети мали з лиця голову короля, а зі зворотнього боку — дракона.

Стара не мала при собі ані гаманця, ані коштовностей, коли не рахувати персня на одному з кощавих пальців. На молодому та вродливому чоловікові дівчинка знайшла чотири золоті вестероські дракони. Сліпиця саме пробігала великим пальцем по найстертішому з них, намагаючись вгадати, якого короля він зображує, аж тут позаду стиха почулося, як прочиняються двері.

— Хто там? — спитала вона.

— Ніхто, — відповів низький, шорсткий, холодний голос.

Почувся рух. Вона ступила убік, ухопила ціпка, підкинула його вгору захистити обличчя. Дерево клацнуло на дереві; сила удару трохи не вибила їй ціпок з руки, та вона втрималася, рубонула у відповідь… і розсікла порожнє повітря там, де мав бути він.

— Не тут, — сказав голос. — Невже ти сліпа?

Вона не відповіла, щоб не глушити балачками те, що могла почути з його рухів. А рухи будуть, це вона знала напевне. «Ліворуч чи праворуч?» Вона стрибнула ліворуч, сікнула праворуч, та нікуди не влучила. У відповідь по стегнах ззаду прилетів різкий дошкульний удар.

— Ще й глуха?

Вона обернулася, тримаючи ціпка у лівиці, вихором закрутила зброю, знову нікуди не влучила. Ліворуч почувся сміх. Вона рубонула праворуч. І цього разу поцілила. Її ціпок відкинув його палицю, рука відчула силу зіткнення.

— Добре, — мовив голос.

Дівчинка-сліпиця не знала, кому він належить. «Напевне, одному з послушників» — вирішила вона. Самого голосу вона не впізнала, та хіба здивувався би хтось, що слуги Багатоликого Бога уміють міняти голоси легше, ніж обличчя? Окрім неї, Дім Чорного та Білого був домівкою для двох служників, трьох послушників, куховарки Умми та двох жерців, яких вона кликала «жебрачкою» і «лагідним старим». З’являлися та зникали також інші, ще й час від часу потаємними шляхами, але вони тут не жили. Її задирака міг виявитися будь-ким з мешканців храму.

Дівчинка кинулася убік, вимахуючи ціпком, почула щось позаду, крутнулася туди, рубаючи повітря. І раптом її власна палиця опинилася в неї між ніг, заплутала їх, заклинила, не дозволила крутитися далі, дряпаючи литки. Дівчинка запнулася і впала на одне коліно так тяжко, що вкусила язика.

І там спинилася, не рухаючи ані пальцем. «Застигла, мов камінь. Де ж він?» Раптом він засміявся позаду, боляче хльоснув по вусі, а тоді додав ще й по кісточках пальців, поки вона намагалася зіп’ястися на ноги. Її ціпок упав і заторохтів на каменях, а сама вона засичала з люті.

— Ну ж бо! Підніми. Сьогодні я тебе більше не битиму.

— А наче побили! Ніхто мене не побив.

Дівчинка поповзла на чотирьох, знайшла свого ціпка, підстрибнула на рівні, вкрита брудом і синцями. Підвал стояв тихий, без руху та шурхоту. Старий зник. А чи справді? Може, стояв просто позаду? Цього вона знати не могла. «Дослухайся до його подиху» — сказала вона собі, та подиху не почула. Почекавши ще хвильку, дівчинка відклала ціпка і повернулася до праці. «Якби я мала очі, то роз’юшила б йому мармизу.» Одного дня лагідний старий поверне їй очі, і тоді вона усім покаже.

Труп старої вже вистиг, тіло загиблого брава потроху ціпеніло. Дівчинка вже до такого звикла — майже щодня вона більше часу перебувала серед мертвих, ніж серед живих. Щоправда, вона сумувала за друзями, яких мала, коли була Китичкою з перетічок: старим Бруско з хворою спиною, його доньками Талеєю та Бреєю, мартоплясами з «Корабля», Мерійкою та її повіями у «Щасливому порті», рештою шахраїв, крутіїв та припортових негідників. А найбільше вона сумувала за самою Китичкою — більше навіть, ніж за власними очима. Їй більше подобалося бути кицькою на прізвисько Китичка, ніж Солькою, Куріпкою, Куною чи Аріком. «Та я сама вбила Китичку, коли вколошкала того співця.» Лагідний старий сказав, що очі в неї однак би забрали — задля того, щоб навчити користуватися іншими відчуттями… але ж не на півроку. Сліпі послушники часто стрічалися у Домі Чорного та Білого, але таких юних майже не було. Проте дівчинка не жалкувала — Дареон був утікачем з Нічної Варти і заслужив смерть.

Саме так вона і сказала лагідному старому.

— Хіба ти бог — вирішувати, кому жити, а кому померти? — запитав він. — Ми віддаємо дарунок тим, кого позначив Багатоликий, після молитви та жертов. Саме так велося здавна, від самого початку. Я розповідав тобі про заснування нашого братства, про те, як перші з нас відповідали на молитви рабів, які благали смерті. Наприпочатку дарунок діставався лише тим, хто сам прагнув смерті… але одного дня перший з нас почув молитву раба не про його власну смерть, а про смерть господаря. Щира та гаряча була його жага, і ладен був він оддати геть усе, що мав, аби лише молитву його почули та справдили. І здалося тоді нашому першому братові, що жертва того прохача буде люба і вгодна Багатоликому, і тієї ночі справдив він його благання. А тоді пішов до раба і сказав: «Ти ладен був віддати усе за смерть тієї людини, але раб не має нічого, крім власного життя. Саме його бог хоче від тебе. І тепер решту днів своїх на землі ти служитимеш йому.» І від тієї хвилини нас стало двоє.

Його руки зімкнулися на її плечі під пахвою, лагідно, але міцно.

— На кожного чекає смерть. Ми — лише її приладдя, але не сама смерть. Коли ти вбила співця, то прийняла на себе божу владу. Але ж ми лише забираємо життя в людини, проте ніколи не сміємо судити її. Ти розумієш мене?

«Ні» — подумала дівчинка.

— Так, — відповіла вона.

— Ти брешеш. І саме тому маєш нині блукати у пітьмі, доки не побачиш шлях. Якщо, звісно, ти не хочеш нас залишити. Лише попрохай, і знову матимеш свої очі.

«Ні» — подумала дівчинка.

— Ні, — відповіла вона.

Того вечора, після вечері та короткої гри у брехню, сліпиця зав’язала голову ганчіркою, щоб сховати свої непотрібні очі, знайшла миску для милостині та попрохала жебрачку допомогти їй вдягти обличчя Бети. Коли в дівчинки забрали очі, жебрачка поголила їй голову, назвавши це «мартоплясовою зачіскою», бо й справді чимало мартоплясів робили так, щоб їм краще пасували перуки. Жебракам голена голова теж ставала у пригоді — нею менше бігало бліх та вошей. Проте самої лише перуки було не досить.

— Можу вкрити тебе мокрими болячками, — мовила жебрачка, — але тоді корчмарі та шинкарі виганятимуть тебе ще з порога.

І натомість зробила їй рубці від віспи та облудну бородавку на одній щоці, з якої витикалися темні волосини.

— Вона бридка? — спитала дівчинка-сліпиця.

— Авжеж вроди не додає.

— То й добре.

Дівчинці завжди було байдуже до власної вроди, навіть коли вона ще була дурненькою Ар’єю Старк. Лише батько казав їй, що вона гарненька. «Батько і ще інколи Джон Сніговій.» Мати наполягала, що дівчинка могла б стати гарненькою, якби вимила та зачесала волосся і подбала про одяг так, як дбала її сестра. Та для самої сестри, подружок сестри та решти замку вона завжди була Ар’єю-Конякою.

Відтоді всі вони померли, навіть Ар’я — всі, окрім зведеного брата Джона. Подеколи вона чула балачки про нього у шинках та бурдеях Тандитної Гавані. «Чорним Байстрюком Стіни» назвав його один чолов’яга. «Присягаюся, навіть Джон не впізнав би Бету-сліпицю.» Від думки їй чомусь стало сумно.

Одяг на ній являв із себе лахміття — вицвіле, розкошлане, але напрочуд тепле та чисте. Під ним вона ховала три ножі — один у чоботі, один у рукаві, один у піхвах на попереку. Загалом браавосці були люди привітні та незлі, схильні радше допомогти бідолашній сліпій дівчинці, ніж скоїти якесь зло. Але траплялася серед них і погань, що могла завважити її за легку здобич для ґвалту чи грабунку. Ножі призначалися саме їм, хоча сліпиці ще ані разу не довелося пустити їх у хід. Спорядження її довершували потріскана дерев’яна миска для милостині та очкур з конопляної мотузки.

Вона вирушила, коли Велет проревів захід сонця, порахувала сходинки від дверей храму, простукотіла ціпком до мосту, що переніс її через протоку до Острову Богів. Одяг липнув до тіла, на долонях осідала роса; сліпиця зрозуміла, що туман нині щільний — напевне, аж непроглядний. Вона вже знала, що тумани Браавосу чудернацько впливають на голоси, не лише на вигляд речей і людей. «Нині ввечері половина міста наполовину засліпне.»

Долаючи шлях повз храми, вона чула послушників віри у зоряну мудрість нагорі їхньої звіздарської вежі — там вони співали вечірнім зорям. У повітря здіймалося пасмо запашного диму, ваблячи дівчинку звивистою стежкою туди, де ззовні дому Господа Світла червоні жерці запалювали великі залізні жарівниці. Скоро вона навіть відчула жар у повітрі; віряни червоного Ра-Гльора тим часом здіймали голоси у молитві. «Бо ніч темна і повна жахіть» — лунав їхній псалом.

«Та не для мене.» Її ночі були омиті місячним сяйвом і наповнені піснями зграї, смаком червоного м’яса, одірваного з кістки, теплими знайомими пахощами її сірих родичів. Це лише вдень вона була сліпа та самотня.

Та навіть сліпою дівчинка не цуралася берегів і портів міста. Колись Китичка нишпорила корабельнями та провулками Тандитної Гавані, продаючи скойки та вустриці для Бруско. У лахмітті, з голеною головою та облудною бородавкою вона виглядала геть інакше, але задля безпеки все ж трималася щонайдалі від «Корабля», «Щасливого порту» та інших закладів, де Китичку добре знали.

Кожну корчму, харчівню та шинок вона впізнавала на запах. «Чорний човняр» пахкотів солоною водою. Заклад «У Пінто» тхнув кислим вином, смердючим сиром і самим Пінто, який ніколи не перевдягався і не мив волосся. У «Вітрильному майстрі» димливе повітря завжди було присмачено пахощами смаженого м’яса. «Дім семи лампад» курився храмовими пахощами, «Єдвабовий палац» огортала хмара парфумів юних дівчат, що мріяли стати куртизанами.

Кожен заклад, окрім пахощів, мав ще й власні голоси. «У Морогго» та в корчмі «У зеленого вугра» майже кожен вечір співали співці. У «Викинутому на берег» співали самі відвідувачі — п’яними голосами, півсотнею різних мов. «Туманний дім» завжди повнився човнярами зі зміїних човнів, що сперечалися про богів, куртизан і чи є нинішний дож дурнем, а чи розумакою. У «Єдвабовому палаці» було спокійніше — там на вухо стиха шепотіли милощі, шурхотіли шовкові сукні, хихотіли веселі дівчата.

Бета щовечора жебрала у новому місці. Дівчинка швидко втямила, що корчмарі та шинкарі терплять її присутність лише тоді, коли вона з’являється зрідка. Минулого вечора вона сиділа коло «Зеленого вугра», тому нині повернула з Кривавого Мосту праворуч, а не ліворуч, і пробралася до «У Пінто» на іншому кінці Тандитної Гавані, просто на межі Потоплого Міста. Хай який гучний та смердючий, під непраним одягом і брутальним ревищем Пінто ховав добре серце. Час від часу він дозволяв їй заходити досередини, до тепла, якщо заклад був не надто набитий людом, а інколи наливав кухоль пива і кидав щось пожувати, а за те напосідався зі своїми побрехеньками. Замолоду, якщо вірити Пінто на слово, він був найуславленіший пірат на Порогах, і тепер ніщо так не любив, як просторікувати про свої тодішні звитяги.

Нині ввечері дівчинці пощастило — харчівня стояла майже порожня, і їй вдалося зайняти тихий куток неподалік вогню. Та щойно вона влаштувалася зручненько, схрестивши ноги, як щось мазнуло їй по стегні.

— Знову ти? — запитала сліпиця, почухала котикові за вухом, а він застрибнув їй на коліна і замуркотів.

У Браавосі водилося безліч котів та кішок, і ніде більше, ніж у Пінто. Старий пірат вважав, що вони приносять щастя і захищають харчівню від гризунів.

— Ти ж пам’ятаєш мене, так? — прошепотіла дівчинка.

Котів не обдуриш наліпленими бородавками — вони добре пам’ятали, хто така Китичка з перетічок.

Вечір для сліпої дівчинки випадав непоганий. Пінто був у доброму гуморі, дав їй кухоль розведеного водою вина, клинець смердючого сиру і половину пирога з вугром.

— Пінто дуже добрий, — оголосив він і всівся розповідати байку, як колись захопив корабель прянищників. Дівчинка чула її вже з десяток разів.

Минали години, харчівня потроху наповнювалася людом. Скоро Пінто надто заклопотався, щоб приділяти їй час, зате кілька завсідників покидали їй чимало монет у миску для милостині. Більшість столиків зайняли незнайомці та чужоземці: ібенійці, що смерділи кров’ю та китовим лоєм, двійко бравів з запашною олією у волоссі, гладун з Лорату, що жалівся на закутки у закладі, надто тісні для його черева. Згодом з’явилося трійко лисенійців з «Добросердої» — побитої штормом галери, яка минулого вечора дошкандибала до Браавосу і була схоплена цього ранку вартою дожа.

Лисенійці обсіли столик, найближчий до вогню, і стиха перемовлялися за кухлями чорної смолистої оковитої — так безгучно, що ніхто б не розчув… якби цей «ніхто» не був нею. Вона ж розчула майже кожне слово. Час від часу дівчинці здавалося, що вона навіть їх бачить — крізь вузькі жовті очі кота, що муркотів у неї на колінах. Один жегляр був старий, інший — молодий, третьому бракувало вуха, та всі троє мали біляве волосся і світлу гладеньку шкіру; у жилах мешканців Лису ще й досі текла сильна кров старого Вільноземства.

Наступного ранку, коли лагідний чоловік запитав, які три речі вона знає нині, що не знала напередодні, вона була готова.

— Я знаю, чому дож наказав схопити «Добросерду». На ній везли рабів. Кількасот рабів — жінок та дітей, зв’язаних мотуззям у череві корабля.

Браавос заснували збіглі раби, і невільницька торгівля була тут заборонена.

— Я знаю, звідки взялися ці раби. То дичаки з Вестеросу, з місця під назвою Недоля. Це стара руїна, зурочена до того ж. — Стара Мамка розповідала їй казки про Недолю ще у Зимосічі, коли вона була Ар’єю Старк. — Після великої битви, у якій вбили Короля-за-Стіною, дичаки розбіглися, і одна лісова відьма сказала, що як піти до Недолі, то туди прибудуть кораблі й повезуть їх до теплих країв. Але кораблів з’явилося тільки два: лисенійські піратські галери «Добросерда» і «Слон», які відігнало туди бурею. Вони кинули котву коло Недолі, щоб полагодитися, побачили дичаків… але що тих було багато тисяч, то кораблі не мали місця для усіх, і капітани сказали, що заберуть лише жінок і дітей. Дичаки не мали що їсти і тому віддали своїх дружин та дітей на порятунок. Але щойно кораблі вийшли в море, як лисенійці загнали усіх униз і сплутали мотузками, маючи намір продати у Лисі. Та потім вони втрапили у інший шторм і розділилися. «Добросерду» так пошкодило, що капітан мусив зайти до тутешнього порту, але «Слон» дістався назад до Лису. Лисенійці в Пінто гадають, що він повернеться з новими кораблями. Кажуть, ціни на рабів зростають, а в Недолі ще є багато тисяч жінок і дітей.

— Це добре знати. Дві речі є. Чи маєш третю?

— Маю. Я знаю, що це ви били мене палицею.

Її ціпок майнув у повітрі, загилив старому по пальцях. Палиця лагідного чоловіка застукотіла підлогою. Жрець зіщулився і відсмикнув руку.

— І як же сліпа дівчинка таке взнала?

«Я вас бачила.»

— Я сказала вам три речі. А четверту казати не мушу.

Може, назавтра вона і розкаже йому про кота, який минулого вечора пішов за нею додому з закладу Пінто, ховався на кроквах і дивився згори. А може, і не розкаже. Старому можна мати таємниці — чому їй ні?

Того вечора Умма подала на вечерю крабів у солоній скоринці. Коли дівчинці поставили її кухля, вона зморщила носа і випила трьома довгими ковтками… аж раптом зойкнула і впустила кухоль на підлогу. Язик їй запалав вогнем; коли ж дівчинка спробувала випити ще кухоль вина, полум’я розповсюдилося униз горлом і вгору носом.

— Вино не допоможе. І вода лише роздмухає вогонь, — сказала жебрачка. — З’їж оце.

Їй у руку пхнули окраєць хліба. Дівчинка набила ним рота, пожувала, ковтнула. Окраєць допоміг. Другий допоміг ще.

На ранок, коли нічні вовки облишили її, а очі розплющилися, дівчинка побачила лойову свічку там, де напередодні ввечері панувала пітьма. Її хитливе полум’я танцювало і розгойдувалося туди-сюди, наче хвойда у «Щасливому порті». Ніколи доти дівчинка не бачила нічого прекраснішого.