Танок з драконами

Привид Зимосічі

Мерця знайшли попід внутрішнім муром; шию йому було зламано, а зі снігу, що поховав тіло за ніч, витикалася лише ліва нога. Якби його не викопали Рамзаєві собаки, покійник пролежав би там до весни. Коли Бен Кістяк витяг труп назовні, Сіра Джейна вже так обгризла мерцеві обличчя, що лише за пів-дня його нарешті упізнали — то був щитник сорока і чотирьох років, що пішов на північ з Рогером Ризвелем.

— П’яниця! — оголосив Ризвель. — Ручуся, сцяв з верхівки муру, послизнувся і впав.

Ніхто не став сперечатися. Але Теон Грейджой мимоволі спитав себе, з якого б це дива людина дерлася слизькими від снігу сходами на бойовий хід посеред глупої ночі лише затим, щоб посцяти з верхівки стіни.

Коли залога того ранку снідала черствим хлібом, підсмаженим на витопленому з сала смальці (сало з’їли пани та лицарі), на лавах не балакали майже ні про що, крім трупа.

— Станіс має друзів усередині замку, — почув Теон буркотіння одного з десятників.

То був старий служивий вояк Толгартів з трьома деревами на поношеному вапенроку. Саме змінили варту; з холоду заходили стражники, тупали чобітьми, струшували сніг зі штанів, чекали, поки подадуть обід: кров’янку з цибулею та теплим чорним хлібом з печі.

— Станіс? — зареготав один з вершників Руза Ризвеля. — Та Станіса вже снігом замело. Він або лежить трупом, або втік до Стіни, підібгавши замерзлого хвоста.

— А чи стоїть за сажінь від наших мурів зі стотисячним військом, — заперечив лучник з кольорами Кервинів. — Ми б однак їх у цю віхолу не розгледіли.

Нескінченний, невпинний, безжальний — сніг падав з неба вдень і вночі. Замети росли угору вздовж мурів, заповнювали проміжки між зубцями, білі ковдри вкривали кожен дах, намети тяжко обвисали під їхньою вагою. Від палати до палати протягли мотузки, щоб вояки не губилися, перетинаючи дворища.

Вартові скупчилися у башточках-вартівнях, де зігрівали скоцюблені руки над запаленими жарівницями, кинувши бойові ходи на догляд снігових чат, вибудуваних зброєносцями — ті щодня волею вітру та снігопаду ставали дедалі більші та химерніші на вигляд. Списи, затиснені у снігових кулаках, поросли рясними бородами гострих бурульок. Лютий мороз відкусив вухо навіть такій поважній особі, як Гостін Фрей, котрий часто вихвалявся, що йому байдуже до нікчемного сніжку та легенького вітерцю.

Найбільше потерпали коні у дворищі. Накинуті на них задля тепла ковдри просякали розталою водою і замерзали знову, якщо їх не міняли. Коли для зігріву коней запалювали багаття, вогонь робив більше шкоди, ніж добра. Бойові огирі та кобили лякалися полум’я, намагалися втекти, ранили себе та інших коней у спробах вирватися з конов’язей. Лише коні у стайні почувалися тепло та безпечно, але стайні були переповнені над усяку міру.

— Боги обернулися проти нас, — такі слова почули від старого князя Кляска у великій трапезній. — Їхній гнів упав на наші голови. Вітер, холодніший за крижане пекло, і сніги, яким не видно кінця. Нас проклято і зурочено.

— Це Станіса проклято, — заперечував йому хтось із Жахокрому. — Це ж він сидить там просто посеред снігопаду.

— Князеві Станісу, мо’, тепліше, ніж ми гадаємо, — припустив один легковажний компанієць. — Його чаклунка уміє прикликати вогонь. Мо’, її червоний бог узяв та й розтопив їм сніги.

Теонові одразу ж подумалося, що компанієць даремно верзе дурниці — надто гучно, ще й у товаристві Жовтого Пуця, Кислого Алина та Бена Кістяка. Коли слова вояка переказали князеві Рамзаю, він надіслав Байстрючат схопити небораку і викинути на сніг.

— Станіса любиш? Ну то ходи до нього, — сказав князь.

Дамон Потанцюй-Мені кілька разів хльоснув компанійця своїм довгим змащеним батогом. Відтак, поки Гицель і Жовтий Пуць закладалися, чи довго замерзатиме його кров, чолов’ягу за наказом Рамзая потягли до Бойової Брами.

Велика головна брама Зимосічі була зачинена і замкнена засувами, а до того ж така задушена льодом та снігом, що ґрати довелося б довго розкопувати та обколювати, перш ніж підняти. Майже те саме сталося і з Мисливською Брамою, хоча її останнім часом принаймні відчиняли, і льоду там наросло менше. Браму на королівський гостинець не відчиняли, і ланцюги перекидного мосту на ній геть скрижаніли. Залишалася Бойова Брама — невелика напівкругла потерна у внутрішньому мурі. Насправді вона і брамою не могла називатися — міст, перекинутий від неї через замерзлий рів, не вів до жодних воріт у зовнішньому мурі навпроти. З Бойової Брами стражники потрапляли на бойові ходи зовнішніх стін, але не до світу за ними.

Скривавленого компанійця перетягли через міст і нагору сходами на мур під гучні лайки та заперечення. Там Гицель і Кислий Алин вхопили його за руки та ноги і викинули на землю, що лежала за дванадцять сажнів унизу. Снігу намело стільки, що він проковтнув вояка з головою… але лучники на стінах згодом божилися, що бачили, як він тягнув крізь сніг зламану ногу, а один навіть надіслав йому стрілу нижче спини.

— Здохне, ще й години не мине, — махнув рукою Рамзай.

— А чи смоктатиме пуцьку Станісові, ще й сонце не зайде, — докинув Хвойдоріз Умбер.

— Хай подбає, щоб не відвалилася! — зареготав Рікард Ризвель. — Бо в них на тому морозі з пуцьок, мабуть, бурульки поробилися!

— Князь Станіс загубився у крижаних віхолах, — мовила пані Турстан. — Він за багато верст звідси, мертвий або при смерті. Хай зима робить свою справу. Ще кілька днів — і його разом з військом буде поховано.

«А хіба нас — ні?» — подумав Теон, дивуючись з її легковажності. Пані Барбрея уродилася на півночі й мала б знати, що тут до чого. Адже старі боги могли її чути.

На вечерю подали горохову кашу з учорашнім хлібом. Серед простого вояцтва почалося буркотіння — вище солі панство та лицарство частувалося шинкою.

Теон сидів зігнутий над дерев’яною мискою і виїдав рештки каші, аж тут легкий дотик до плеча змусив його впустити ложку.

— Не чіпай мене! — писнув він, вигинаючись, щоб підхопити з підлоги ложку, перш ніж до неї допадеться одна з Рамзаєвих дівчаток. — Не смій мене торкатися!

Вона всілася поруч з ним — занадто близько, як на нього. То була інша з Абелевих праль: зовсім юна, п’ятнадцяти чи шістнадцяти років, з шапкою розкошланого білявого волосся, яке б не завадило добряче помити, і пухкими вустами, які б не завадило добряче поцілувати.

— Деяким дівчатам кортить гарненько торкнутися, що поробиш, — відповіла вона, легенько посміхаючись. — Мене, з ласки вельможного пана, звуть Голкою.

«Кажеш, Голка? Гола-голісінька?» — мимохіть подумав він. Дівчина здалася йому нічогенькою. Колись він би засміявся і притягнув її собі на коліна. Але ті дні давно минули.

— Чого тобі треба?

— Побачити крипти. Де вони знаходяться, мосьпане? Ви мені покажете? — Голка заходилася гратися з кучериком волосся, накручуючи на маленький пальчик. — Кажуть, вони такі темні, глибокі… там так добре торкатися одне одного… просто на очах мертвих королів…

— Тебе Абель прислав?

— Може, й так. А мо’, я сама себе прислала. Та коли хочете Абеля, я його приведу. Він заспіває мосьпанові солодкої пісні.

Кожне її слово переконувало Теона, що він має справу з якоюсь змовою. Але чиєю? І яка її мета? Чого Абелеві треба від нього? Якого дідька замислив пересічний співець, бандур з лютнею та нещирою посмішкою? «Він хоче знати, як я захопив замок, але не на те, щоб скласти пісню, — раптом прийшла до нього відповідь. — Він хоче знати, як ми увійшли, щоб звідси вийти.» Князь Болтон сповив Зимосіч, наче дитину в пелюшки — жоден не міг вибратися з замку чи з’явитися до нього без княжого дозволу. «А співець зі своїми пралями хоче утекти.» Винуватити його Теон не міг, та все ж відповів:

— Не хочу я ані Абеля, ані тебе, ані твоїх сестер. Дай мені спокій та йди собі.

Знадвору вихорами витанцьовував сніг. Теон прошкандибав до муру, так-сяк дістався уздовж нього Бойової Брами. Двійко вартових здалися б йому двійком сніговиків Малого Вальдера, якби не білі хмарки подиху.

— Хочу походити мурами, — сказав він їм. Власний його подих замерзав у повітрі.

— Там холодно, як у дідька, — попередив один.

— Тут теж холодно, як у дідька, — додав другий. — Але ти, перевертню, ходи, якщо твоя ласка.

І майнув йому рукою крізь браму.

Сходинки були затоптані снігом, слизькі, зрадливі у пітьмі. Коли він нарешті дістався бойового ходу, то вже швидко розшукав місце, де викинули компанійця. Там він розгріб стіну свіжого снігу, що заповнив проміжок між зубцями, і витикнувся уперед з муру. «Можна стрибнути, — подумав він. — Він вижив, чому я не зумію?» Можна стрибнути, а тоді… А тоді що? Зламати ногу і здохнути під снігом? Повільно відповзати, крижаніючи на смерть?

Ні, то був божевільний задум. Рамзай вистежить його своїми дівчатками. Руда Джейна, Джеза, Гелісента розірвуть його на шматки, якщо буде божа ласка. А якщо ні, Рамзай візьме його живим.

— Мушу пам’ятати своє ім’я, — прошепотів він.

Наступного ранку сивочолого зброєносця, що служив панові Аенісу Фрею, знайшли голим та мертвим од холоду на старому замковому цвинтарі. Обличчя його вкрила паморозь; здавалося, чолов’яга нап’яв якусь білу личину. Пан Аеніс вирішив, що той забагато випив і загубився у хурделиці. Та ніхто не пояснив, з якого дива він зняв з себе одяг, виходячи надвір. «П’яниця, то і п’яниця, — подумав Теон. — У вині тоне багато підозр.»

А тоді, ще й день не добіг кінця, у стайні знайшовся служивий арбалетник Кремінців з розтрощеним черепом. Князь Рамзай оголосив, що його забив кінь. «Кінь, що вмів тримати замашного кийка» — подумав Теон.

Низка подій видавалася йому болісно знайомою — наче гидка блазенська вистава, яку він бачив раніше, лишень з іншими блазнями. Руз Болтон нині грав у тій личині, яка минулого разу дісталася Теонові, а мерці обійняли місця Аггара, Гиніра Бульби і Гельмара Похмурого. Смердюк теж там був, пригадалося йому, але зовсім інший — той, що з кривавими руками та солодкою, наче мед, брехнею на вустах. «Смердюк-Смердючий, пройда хитрючий.»

Несподівані жертви розбурхали сварки серед присяжного панства Руза Болтона просто у великій трапезній. Багатьом князям та лицарям вже уривався терпець.

— Скільки нам ще висиджувати на дупі, чекаючи на того клятого короля? — вимагав відповіді пан Гостін Фрей. — Цей Станіс, мо’, ніколи тут не з’явиться. То треба з’явитися до нього і дати бій там, де він є!

— Вийти з замку? — скреготнув однорукий Гарвуд Дужак. З голосу було зрозуміло, що він радше дасть відрубати собі й другу руку. — Попхатися наосліп у сніг?

— Щоб дати бій князеві Станісу, незле спершу його знайти, — зауважив Руз Ризвель. — Останнім часом ми надіслали чимало пластунів крізь Мисливську Браму, та жоден не повернувся.

Князь Виман Мандерлі ляпнув по своєму чималому череві.

— Біла Гавань не боїться виїхати з вами, пане Гостіне. Очольте нас, і мої лицарі радо вирушать слідом.

Пан Гостін обернувся до гладуна.

— Слідом? І устромлять мені списа в спину? Авжеж. Де мої родичі, Мандерлі? Ану кажіть правду. Де ваші гості, що повернули вам сина?

— Це ви кажіть правду: не сина, а його кістки. — Мандерлі наштрикнув на кинджал шматок шинки. — Пригадую їх, чого ж ні. Раегар, сутулий плечима, зате спритний на язик. Хоробрий пан Яред, такий швидкий та завзятий вихоплювати меча у чужому домі. Симонд-підглядач… усе монетами дзеленькав, шукав собі шептунів. Вони привезли додому Венделові кістки. А Виліса, цілого та здорового, повернув мені Тайвин Ланістер. Що обіцяв, те і зробив. Людиною слова був князь Тайвин, хай береже Седмиця його душу.

Князь Виман кинув м’ясо до рота, заплямкав, прожовуючи, витер вуста і додав:

— У дорозі на людину чигає безліч небезпек, добрий паночку. Я подарував вашим братам гостьові подарунки на прощання, коли ми виступали з Білої Гавані. Ми заприсяглися знову побачитися на весіллі. Наше відбуття засвідчило на власні очі безліч люду.

— Аж безліч, отакої? — глузливо скривився Аеніс Фрей. — Це ж хто? Ви самі та ваші посіпаки?

— На що це ви натякаєте, Фрею? — Князь на Білій Гавані витер рота рукавом. — Не подобаються мені ваші слова, пане мій. Хоч ріжте, не подобаються.

— Ну то ходи надвір, лантух сала, і ставай меч до меча! — гарикнув пан Гостін. — Там і поріжу, двічі не проситимеш!

Виман Мандерлі зареготав, але з півдесятка його лицарів миттю скочили на ноги. Гамувати їх тихим словом довелося Рогерові Ризвелю та Барбреї Турстан. Руз Болтон навіть не писнув… але Теон Грейджой помітив у його блідих очах те, чого не бачив ще ніколи — неспокій, ба навіть натяк на острах.

Тієї ж ночі нова стайня завалилася під вагою снігу, що сховав її геть усю. Загинуло двадцять шість коней та двоє стайнярів — кого забило дахом, а кого задавило снігом. Майже весь ранок у зовнішньому дворищі викопували тіла. Князь Болтон з’явився побіжно оглянути місце прикрої пригоди, тоді наказав завести всередину до палат решту коней — разом з прив’язаними у дворищі.

Не встигли вояки викопати трупи та дорізати напівмертвих тварин, як знайшовся ще один мрець. І цього разу відмахнутися падінням напідпитку зі стіни або ударом копита вже не виходило. Покійник був одним із Рамзаєвих улюбленців — опецькуватий, потворний, золотушний стражник на прізвисько Жовтий Пуць. Чи жовту він мав пуцьку, а чи ні — сказати було вже доволі важко, бо вбивця відрізав її та запхав убитому до рота з такою силою, що зламав три зуби. Коли куховари знайшли його біля кухні до шиї у снігу, і чолов’яга, і його пуцька були вже сині з холоду.

— Спаліть тіло, — наказав Руз Болтон, — і дивіться мені, не патякайте. Не хочу, щоб гуляли плітки.

Та плітки однак пішли гуляти. До полудня майже всі в Зимосічі вже почули новину одне від одного, і чимало — від самого Рамзая Болтона, до Байстрючат котрого належав Жовтий Пуць.

— Коли ми знайдемо того, хто це зробив, — обіцяв князь Рамзай, — я оббілую з нього шкіру, засмажу, щоб хрумтіла, і змушу з’їсти до останнього шматочка.

Розповсюдилася звістка, що за ім’я вбивці призначена нагорода — золотий дракон.

До сутінок у великій трапезній вже висів, наче хмара, могутній сморід. Коли під одним дахом купчиться кількасот коней, собак та людей, на підлозі розталий сніг змішується з болотом, собачим послідом та навіть людським лайном, у повітрі висять могутні пахощі вогкої псятини, вогкої вовни та вогких кінських ковдр — під таким дахом, звісно, спокою не знайдеш, а надто на переповнених людом лавах. Та принаймні тут подавали їжу. Кухарі розносили великі шмати свіжої конятини, аж чорні ззовні та криваво-червоні зсередини, зі смаженою цибулею та печеною ріпою… і цього разу кожен пересічний щитник чи стрілець їв незгірше панства та лицарства.

Для решток Теонових зубів конятина була надто жорсткою, надто непіддатливою. Спробувавши її жувати, він подарував собі стражденний біль; тоді розчавив плазом кинджала трохи ріпи з цибулею на м’яку кашу, порізав конятину дрібними шматочками, посмоктав кожен і виплюнув — щоб відчути смак та підживити себе кров’ю і салом. Але обгризти кістку він не міг і думати, тому кинув її собакам і дивився, як Сіра Джейна тягне здобич геть, вивертаючись од Сари та Вербиці, що хапали її за п’яти.

Князь Болтон наказав Абелеві грати, поки усі трапезують. Бард заспівав «Залізні списи», тоді «Зимову діву». Коли Барбрея Турстан попрохала чогось веселішого, він завів «Зняла королева черевичок, з голови корону зняв король» та «Ведмедя і красну діву». Фреївське вояцтво підхопило пісню, і навіть кілька північан загупали кулаками по столі з ревищем «Бурий, чорний, волохатий!…» Але галас налякав коней, співці хутко замовкли, а за ними згасла і музика.

Під держаком у стіні, де пускав дим смолоскип, скупчилися Байстрючата. Лютон і Гицель кидали кості. Хрипло тримав на колінах жінку, а в руці — її цицьку. Дамон Потанцюй-Мені змащував батога.

— Гей, Смердюче! — покликав він і постукав пужалном по литці, як мисливець, що прикликає собаку. — Щось ти знову засмердівся, Смердюче.

Теон не мав для нього іншої відповіді, ніж покірне «Так».

— Князь Рамзай має намір одрізати тобі вуста, коли це все минеться, — мовив Дамон, намащуючи батога засмальцьованою ганчіркою.

«Мої вуста були між ніг його пані дружини. Таку провину не можна пробачити.»

— Як скажете.

Лютон страшно зареготався.

— А йому і не свербить! То може, ти сам цього хочеш?

— Ходи геть, Смердюче, — буркнув Гицель. — Од тебе так тхне, що мене зараз знудить.

Інші зареготали, а Теон хутко забрався, поки вони не роздумалися. Надвір за ним його кати не підуть — принаймні, поки всередині є харч та питво, охочі жінки та гарячий вогонь. Виходячи з палати, він почув, як Абель співає «Квітнуть діви навесні».

Знадвору сніг сипав так рясно, що Теон і на три стопи попереду нічого не бачив. Раптом він опинився на самоті у білій пустелі; обабіч нього до грудей здіймалися стіни свіжого снігу. Піднявши голову, він відчув, як сніжинки цілують йому щоки холодними м’якими вустами. Позаду з трапезної лунала музика — якась тиха і сумна пісня. На хвилину його навіть охопило відчуття, схоже на мир та спокій.

Трохи далі він натрапив на чоловіка, що крокував назустріч; поли кобеняка з каптуром плескали на вітрі позаду. Зійшовшись лицем до лиця, вони на мить зустрілися очима, і чолов’яга поклав руку на руків’я кинджала.

— Теон Перевертень. Теон Убивця Родичів.

— Я не такий. Я ніколи… Я ж був залізняк!

— Ти був брехун та зрадник, і лишився ним. Чого це ти досі дихаєш і топчеш землю?

— Боги ще не скінчили свої справи зі мною, — відповів Теон, питаючи себе, чи не це і є вбивця, нічний блукач, котрий запхав Жовтому Пуцю його пуцьку до рота, а вояка Рогера Ризвеля зіпхнув з муру. Та на диво, страху він не відчував. Теон стягнув з лівиці рукавицю і додав: — Князь Рамзай теж не скінчив.

Чолов’яга подивився і зареготав.

— Ну то лишаю тебе на нього!

Теон блукав у снігу, доки руки та ноги не обліпив важкий тягар, а долоні й ступні геть не скрижаніли; тоді знову видерся на бойовий хід внутрішнього муру. Тут, за сто стоп од землі, дмухав вітерець, здіймав хмари білого пилу. Всі зубці були заповнені; Теонові довелося проламати снігову стінку, щоб визирнути між ними… і побачити, що крім рову, його очі не в сназі нічого роздивитися — навіть од зовнішнього муру лишилася тільки похмура тінь і кілька тьмяних вогників, що плавали над нею.

Світ зник, розтанув. Король-Берег, Водоплин, Пайк, Залізні острови, усе Семицарство — всі місця, які він знав, про які читав чи мріяв, пропали, розчинилися, лишивши по собі саму тільки Зимосіч, у якій йому судилося застрягти повік разом з привидами. Старими привидами з крипти і молодшими, створеними вже ним власноруч: Мікеном і Фарленом, Гиніром Бульбою, Аггаром, Гельмаром Похмурим, мірошничихою з Жолудянки, її двома юними синами і рештою. «Моїх рук справа. Мої привиди.» Усі вони були тут, і усі вони гнівалися. Він згадав крипту і зниклі з неї мечі.

Теон повернувся до власних покоїв і саме скидав вогкий одяг, коли його знайшов Сталевий Шкарбан Вальтон.

— Ану ходи зі мною, перевертню. Його вельможність бажає до тебе говорити.

Сухого і чистого одягу він не мав, тому нап’яв те саме вологе ганчір’я і пішов, куди сказали. Шкарбан привів його назад до великого кам’янця, у світлицю, що колись належала Едардові Старку. Князь Болтон був там не сам — поруч з ним сиділа пані Турстан, бліда та сувора; на киреї Рогера Ризвеля вкидалася в око пряжка у вигляді сталевої кінської голови; коло вогню стояв Аеніс Фрей, червоніючи щоками з морозу.

— Мені казали, ти блукаєш замком, — почав князь Болтон. — Вояки кажуть: тебе бачили у стайнях, у кухні, у куренях варти, на мурах. Тебе помічали коло руїн покинутих веж та палат, коло старого септу пані Кетлін. Ти входив до божегаю і виходив з нього. Хочеш заперечити?

— Ні, м’сьпане. — Теон ковтнув і промимрив половину слова, бо знав, що цим потішить князя Болтона. — Я не можу спати, то й блукаю.

Голову він звісив аж на груди, погляд втупив у старий сухий очерет, розкиданий підлогою. Так було розумніше — не дивитися його вельможності в очі.

— Я жив тут хлопчаком ще до війни. Був вихованцем Едарда Старка.

— Ти був заручником, — мовив Болтон.

— Так, м’сьпане. Заручником.

«Тут був мій дім. Не рідний, але найрідніший з усіх, що я мав.»

— Хтось убиває моїх людей.

— Так, м’сьпане.

— Але, гадаю, не ти? — Голос Болтона став ще тихіший. — Ти б не відплатив мені за добро такою прикрою зрадою?

— Ні, м’сьпане, тільки не я… я б ніколи… я… лише блукаю, та й годі.

Слово узяла пані Турстан.

— Ану зніми рукавиці.

Теон зиркнув угору.

— Благаю, ні. Я… я…

— Роби, що кажуть, — наполіг пан Аеніс. — Покажи свої руки.

Теон здер рукавиці й показав усім руки. Це не було так страшно, як стояти перед усіма голим, зовсім не так. На лівиці в нього лишилося три пальці, на правиці — чотири. З неї Рамзай відтяв лише мізинця, а з лівиці — вказівного та підмізинного.

— Це тобі Байстрюк зробив, — мовила пані Турстан, не питаючи.

— З ласки вельможної пані… я сам попрохав.

Рамзай завжди змушував його просити. «Рамзай завжди любив, щоб я благав.»

— Навіщо про таке прохати?

— Я… не мав потреби у зайвих пальцях…

— Чотирьох досить. — Пан Аеніс Фрей попестив пальцями тонку та ріденьку брунатну борідку, що витикалася з кволого підборіддя, наче пацючий хвіст. — На правиці він має чотири. Може втримати меча. Кинджала.

Пані Турстан засміялася.

— Ви, Фреї, усі такі недолугі? Подивіться на нього. Втримати кинджала? Та йому бракує сили втримати ложку. Невже ви справді думаєте, він би подолав оту огидну потвору Байстрюка і запхав йому мужність у горло?

— Всі вбиті були міцними чоловіками, — зауважив Рогер Ризвель, — і жодного не зарізали ножем. Перевертень не може бути нашим убивцею.

Бліді очі Руза Болтона увіп’ялися в Теона, мов білувальний ніж Гицля.

— Я схильний погодитися. Навіть попри брак сили, йому бракує ще й духу зрадити мого сина.

Рогер Ризвель забурчав невдоволено.

— Але якщо не він, то хто? Вочевидь, Станіс має свого чоловічка у стінах замку.

«Смердюк не чоловік. Тільки не Смердюк. Не я.» Він спитав себе, чи казала пані Турстан їм про крипту і зниклі мечі.

— Треба накинути оком на Мандерлі, — пробурмотів пан Аеніс Фрей. — Князь Виман не плекає до нас любові.

Та Ризвель не був переконаний.

— Зате любить крученики та січеники, смаженину та душенину. Щоб нишпорити замком у темряві, треба ж хоч інколи вставати з-за столу — а він встає лише затим, щоб на годину засісти у нужнику.

— Я не кажу, що князь Мандерлі сам усе зробив. Але ж він привів з собою три сотні вояків. Сотня з них — лицарі. Будь-хто міг…

— Не в лицарскому звичаї скрадатися у пітьмі ночі, — заперечила пані Турстан. — Та й князь Виман тут не єдиний, Фрею, хто втратив рідню на Червоному Весіллі. Гадаєте, Хвойдоріз шанує вас більше? Якби у вас в полоні не сидів Великоджон, він би витяг вам тельбухи та змусив зжерти, як бідна пані Роголіс з’їла свої пальці. Кремінці, Кервини, Толгарти, Лупаки… усі вони мали рідних та слуг при Молодому Вовкові.

— Дім Ризвель теж, — додав Рогер Ризвель.

— І навіть Турстани з Курганища. — Пані Турстан розтягла вуста у тонку хижу посмішку. — Північ пам’ятає, Фрею.

Вуста Аеніса Фрея затрусилися з обурення.

— Старк нас збезчестив! Ось що має найперше пам’ятати ваша північ!

Руз Болтон потер потріскані вуста.

— Облишмо ці сварки, пані та панове, зараз нам не до них. — І ляснув пальцями до Теона. — Ти вільний піти. Але пильнуй, де блукаєш. Бо й тебе, диви, знайдуть вранці з червоною посмішкою.

— Слухаю, м’сьпане.

Теон нап’яв рукавиці на скалічені долоні й вийшов геть, шкутильгаючи на скалічених ногах.

Година вовка застигла його ще на ногах і без сну, загорнутого у важку вовну та засмальцьоване хутро. Він знову долав коло попід внутрішніми мурами, сподіваючись виснажитися так, щоб заснути. Сніг до колін обліпив ноги; голову та плечі вкрило білим покровом. На цій ділянці муру вітер бив просто у обличчя; розталий сніг стікав щоками, наче крижані сльози.

А тоді він почув ріг. Його довгий низький стогін, здавалося, висів над мурами, гойдався у чорному повітрі, всотувався аж у кістки кожному, хто його чув. Усі вартові на мурах оберталися, стискаючи у руках ратища списів. У зруйнованих палатах і вежах Зимосічі пани цитькали один на одного, коні іржали, а поснулі вояки переверталися у темних кутках. Щойно замовк ріг, як почав вистукувати тулумбас: «БУМ-дум, БУМ-дум, БУМ-дум». І ось вустами від одного вояка до іншого побігло ім’я, виписане в повітрі білими хмарками сотень подихів. «Станіс, — шепотіли вони, — Станіс тут, Станіс прийшов, Станіс, Станіс, Станіс.»

Теон затремтів. Баратеон чи Болтон — йому від них випадала однакова доля. Станіс на Стіні уклав союз із Джоном Сніговієм, а той стяв би йому голову, не замислившись і на удар серця. Висмикнути з пазурів одного байстрюка і віддати на смерть в руки іншого — який злий жарт. Теон ладен був засміятися вголос, якби пам’ятав, як це робиться.

Скидалося, що стукіт тулумбаса долинав з вовчої пущі за Мисливською Брамою. «Стоять просто за мурами.» Теон пробрався на бойові ходи; з ним разом туди ж пропхалося ще десятків зо два люду. Та навіть діставшись веж обабіч самої брами, вони нічого не побачили за сніговою запоною.

— Ті вилупки гадають своїм дудінням розвалити мури, абощо? — пожартував вояк Кремінців, коли ріг залунав знову. — Вирішили, що мають ріг Джорамуна?

— А чи стане Станісові дурощів лізти на приступ замку? — запитав якийсь вартовий.

— Він не Роберт! — заперечив вояк з Курганища. — От побачите, сидітиме на дупі й намагатиметься нас виморити.

— Спершу йому яйця поодмерзають, — підхопив інший вартовий.

— Треба вийти і дати йому бій! — оголосив хтось із фреївців.

«А чого ж, вийдіть, — подумав Теон. — Їдьте отуди у сніг і там повиздихайте. А Зимосіч залиште мені та привидам.» Теон мав підозру, що Руз Болтон вітав би такий бій. Князь понад усе жадав покласти край сидінню в облозі; замок був надто переповнений, а вірність чималої частки панства — вельми сумнівна. Жирний Виман Мандерлі, Хвойдоріз Умбер, родичі домів Роголіс та Толгарт, Кляски, Кремінці, Ризвелі… усі вони були північани і присягали домові Старк протягом незліченних поколінь. Їх тримала у замку лише дівчинка, кров і плоть князя Едарда… але ж дівчинка була блазенською вигадкою, ягням у лютововчій шкурі. То чому б не надіслати північан на битву зі Станісом, перш ніж мара розвіється? Хай ріжуть одне одного посеред снігів; кожен загиблий — то ще один мертвий ворог Жахокрому.

Теонові стало цікаво, чи дозволять йому битися. Тоді він зможе хоча б померти шляхетною смертю, з мечем у руці. Рамзай ніколи не зробить йому такого дарунку, а от князь Руз — можливо. «Якщо я його благатиму. Я зробив усе, що він вимагав, я прикидався і блазнював, я віддав дівчину, як мені сказали.»

І тепер смерть була найсолодшим звільненням, якого він міг сподіватися.

У божегаї сніг ще й досі танув, досягаючи землі. З гарячих ставків здіймалася пара, повна густих пахощів моху, болота і гнилля. У повітрі висів щільний теплий туман, перетворюючи дерева на сторожів — високих вояків, огорнутих довгими киреями. Вдень паруючий ліс часто юрмився північанами, що приходили молитися, та цієї години Теон Грейджой мав його весь для самого себе. А в серці пралісу на нього чекало оберіг-дерево зі своїми червоними очима, що бачили та відали все.

Теон спинився на березі ставка і схилив голову перед різьбленим червоним обличчям. Навіть тут він чув стукіт: «бум-ДУМ, бум-ДУМ, бум-ДУМ, бум-ДУМ». Наче віддалений грім, він, здавалося, накочував одразу звідусіль.

Ніч була геть безвітра, сніг падав просто згори, з холодного чорного неба, але листя серце-дерева шурхотіли його ім’я.

— Теон, — здавалося, пошепки проказували вони, — Теон…

«Старі боги, — подумав він. — Вони мене знають. Знають моє ім’я. Це ж я був Теоном з дому Грейджой, вихованцем Едарда Старка, другом та братом його дітям.»

— Благаю! — Він упав на коліна. — Меча, більше нічого не прошу! Дозвольте померти Теоном, не Смердюком!

Щоками потекли сльози — незвично теплі.

— Я ж був залізного роду. Син… син Пайку, син островів.

Згори злетів листок, шурхнув йому по лобі, впав у ставок і поплив там водою, червоний і п’ятипалий, наче кривава долоня.

— …Бран, — промурмотіло дерево.

«Вони знають. Боги знають. Вони бачили, що я зробив.» Якусь чудернацьку мить йому здавалося, що у бліде обличчя оберіг-дерева врізане обличчя Брана, що це воно дивиться на нього очима червоними, мудрими та сумними. «Бранів привид, — подумав він, і негайно, — та ні, якесь божевілля.» Навіщо Бранові його переслідувати? Він любив малого, ніколи не робив йому зла. Це ж не Брана він убив. І не Рікона. А лише двох синів мірошничихи з млина коло річки Жолудянки.

— Я мусив мати дві голови, інакше з мене б глузували… кожен сміявся б… вони…

Раптом чийсь голос спитав:

— До кого це ти?

Теон крутнувся, нажаханий, що його вистежив Рамзай, та побачив лише праль — Голку, Робину і ще одну, чийого імені не знав.

— До привидів! — бовкнув він у відповідь. — Вони шепочуть мені. Вони… вони знають моє ім’я.

— Теон Перевертень. — Робина вхопила його за вухо, крутнула. — Мусив мати дві голови, кажеш?

— Інакше з нього б глузували, — додала Голка.

«Вони нічого не розуміють.» Теон рвучко викрутився з пальців жінки.

— Чого вам треба? — запитав він.

— Тебе, — мовила третя праля, старша віком, грубіша голосом, з сивими пасмами у волоссі.

— Я тобі сказала. Хочу тебе торкнутися, перевертню, — вишкірилася Голка. У руці її з’явився ніж.

«Можна закричати, — подумав Теон. — Хтось почує.» У замку було повно озброєних людей. Певно ж, він загине, перш ніж хтось прибіжить, і кров його всотається у землю, щоб нагодувати серце-дерево. Та хіба швидка смерть — це погано?

— Торкайся, — відповів Теон. — Убий мене. — Голос його лунав радше розпачливо, ніж зухвало. — Давайте вже! Убийте мене, як решту. Як Жовтого Пуця та інших. Це ж ви скоїли!

Голка засміялася.

— Хіба таке буває? Ми жінки. Цицьки та ступки. З якого б це дива чоловікам нас боятися? Наші піхви не для мечів, а для їхніх прутнів.

— Байстрюк зробив тобі боляче? — запитала Робина. — Відрізав пальці з рук, ге? Оббілував на ногах? А мо’, ще десь? Зуби потрощив? Бідолашний мій.

Вона попестила його по щоці.

— Обіцяю, такого більше не станеться. Ти молився, і боги прислали нас. Хочеш померти Теоном? Матимеш від нас дарунок — гарну швидку смерть. Тобі зовсім не болітиме.

Жінка посміхнулася.

— Але спершу ти заспіваєш Абелеві. Він чекає на тебе.