Танок з драконами

Мелісандра

У Мелісандриних покоях ніколи не бувало темно.

Три лойові свічки горіли на її підвіконні, щоб не дати ввійти жахіттям ночі. Ще чотири блимали коло ліжка — по дві з кожного боку. В комині вдень і вночі підтримували вогонь. То була перша наука, яку засвоювали її слуги: ніколи й нізащо не дозволяти вогню згасати.

Червона жриця заплющила очі й проказала молитву, тоді розплющила — подивитися на полум’я. «Ще раз, і знову.» Вона мала бути певна. Безліч жреців і жеркинь перед нею піддалося облудним видінням і згубило себе — вони бачили те, що хотіли бачити, а не те, що надіслав їм Господь Світла. Станіс рухався на південь до небезпеки та погибелі — король, який ніс на плечах долю всього світу, Азор Ахай відроджений. Авжеж Ра-Гльор має подарувати їй хоч спалах видіння, що чекає на короля попереду. «Покажи мені Станіса, Господи, — молилася вона. — Покажи мені Твого короля, приладдя у Твоїй руці.» Видіння танцювали перед нею, золоті й криваві, миготіли, чіткішали, потім плавилися, перетікали одне в одне, набували чудернацьких, жахливих або звабливих подоб. Жриця знову побачила обличчя без очей — вони витріщалися на неї порожніми очницями, що спливали кров’ю. Башти коло моря розсипалися і падали під темним припливом, що насунувся на них із глибин. Тіні в подобі черепів — черепів, що обернулися на туман. Тіла, зчеплені разом у жаркій хіті, звиваються, перекочуються, зсудомлено стискають одне одного. Крізь запони вогню видніються великі крилаті тіні, що кружляють у пронизливому синьому небі.

«Дівчинка. Я маю знайти дівчинку — сіру дівчинку на коні, що помирає.» Джон Сніговій чекає від неї цього, і то скоріше. Не досить розказати, що дівчинка тікає. Він захоче знати більше: коли, звідки, куди. А вона ще не знала, бо бачила дівчинку лише раз. «Сіру, наче попіл. І поки я дивилася, вона розсипалася і звіялася за вітром.»

У комині проступило чиєсь обличчя. «Станіс?» — подумала вона лише на мить… але ні, то були не його риси. «Дерев’яне обличчя, бліде, наче в трупа.» Чи це її ворог? Тисяча червоних очей плавала у полум’ї, що розгорялося дедалі вище. «Він бачить мене.» Поруч із ним хлопчик з обличчям вовка відкинув назад голову і завив.

Червона жриця здригнулася. Униз стегном поповзла кров — чорна, парка. Вогонь жив у ній всередині мукою та втіхою, наповнював її, виснажував, перетворював. Відблиски жару, настирливі, наче руки коханця, вимальовували на її шкірі візерунки. Дивні голоси кликали з днів давно минулих.

— Мелонія! — почула вона жіночий скрик.

Чоловічий голос вигукнув:

— Товар сім!

Вона плакала, і сльози її палали полум’ям, але вона не припиняла пити, всотувати його в себе. Сніжинки вихором летіли з темного неба, попіл здіймався їм назустріч. Сіре та біле спліталося химерним візерунком, палаючі стріли злітали над дерев’яною стіною, мерці мовчки шкандибали крізь холод попід великим сірим стрімчаком, де у сотні печер палали вогні. А тоді здійнявся вітер, і накотив білий, неймовірно морозний туман, і один за одним вогні згасли. А далі лишилися самі черепи.

«Смерть, — подумала Мелісандра. — Черепи означають смерть.»

Вогонь стиха потріскував, і у його тріскоті жриця чула вимовлене пошепки ім’я «Джон Сніговій». Його довге обличчя плавало перед нею, охоплене червоними та жовтогарячими язиками — тінь, ледве видна за тріпотливою завісою. З людини він ставав вовком, потім знову людиною. Але черепи були й там — черепи оточували його звідусіль. Мелісандра вже бачила небезпеку раніше, намагалася попередити хлопця. «Вороги навкруги, і кинджали у пітьмі.» Але він не слухав. Невіри ніколи не слухають, аж доки не стає запізно.

— Що ви бачите, ясна пані? — тихо запитав хлопець.

«Черепи. Тисячі черепів, і знову хлопець-байстрюк. Джон Сніговій.» Щоразу, як її питали, що вона бачить у вогнях, Мелісандра відповідала: «Чимало різного». Легко було казати — важче бачити. Бачення у вогні — це мистецтво, і як кожне мистецтво, воно вимагає опанування, відданості, ретельного вивчення. «І болю. Болю теж.» Ра-Гльор говорив зі своїми обраними крізь благословенний вогонь мовою попелу, жарин і звивистих язиків. Достеменно цю мову знав лише сам Господь. Мелісандра вправлялася у своєму мистецтві незліченні роки і заплатила свою ціну. Не було нікого, навіть у її братстві, хто б мав такий самий хист до бачення таємниць, наполовину прихованих, наполовину проявлених священними вогнями.

І все ж зараз вона не могла навіть знайти свого короля. «Я молилася показати мені Азора Ахая, хоча б мимохідь, а Ра-Гльор показує лише Сніговія.»

— Деване! — покликала вона. — Принеси пити.

Горлянка їй всохла, наче старий пергамен.

— Слухаю, ясна пані!

Хлопець налив кухоль води з кам’яного глека коло вікна і приніс їй.

— Дякую.

Мелісандра сьорбнула трохи, ковтнула і подарувала хлопчикові посмішку. Той зашарівся. Жриця знала, що він майже закоханий у неї. «Він мене боїться, жадає і одночасно вклоняється, наче богині.»

Та все одно Деванові було тут незатишно — він-бо взагалі не хотів лишатися. Малий надзвичайно пишався службою королівського зброєносця і відчув гірку образу, коли Станіс наказав йому лишитися у замку Чорному. Як у кожного хлопчика його віку, голова йому була забита мріями про славу та честь; напевне, він уже подумки малював картини своїх майбутніх звитяг при Жбирі-в-Пущі. Хлопці — його однолітки — пішли на південь служити зброєносцями при королівських лицарях, битися у битвах біч-обіч із господарями. Деванові мало здаватися, що його не взяли у похід, бажаючи покарати за якусь помилку чи невдачу — або ж невдачу його батька.

Насправді ж малий лишився у замку тому, що Мелісандра попросила про нього особисто. Четверо дорослих синів Давоса Лукомора загинули в битві на Чорноводі, де королівські кораблі поглинув зелений вогонь. Деван був п’ятим сином — тепер найстаршим — і при Мелісандрі йому було безпечніше, ніж при королі. Князь Давос, певно, за те б не подякував, як і сам малий — але їй здавалося, що Лукомор пережив уже досить лиха, як на одну людину. Хай він іще не навернувся до істини, та все ж його вірність королю Станісу була непохитною. Це вона теж бачила у вогнях.

Деван був меткий, спритний, розумний та здібний — чого вона не могла сказати про решту своїх слуг та помічників. Станіс, вирушаючи на південь, лишив їй тузінь своїх людей за службу, але з більшості не було жодної користі. Його милість потребував кожного меча і списа, тому віддав лише сивочолих немічних старців та калік. Одного засліпив удар по голові у битві при Стіні, іншого скалічило падіння власного коня на ноги. Осавул, що служив при ній, втратив руку від удару велетневої довбні. Троє її стражників були вихолощені Станісом за ґвалтування дичацьких жінок. Іще вона мала двох п’яниць і боягуза. Останнього мали повісити — про це розповів їй сам король — але походив горопаха з вельможної родини, а його батько та брати від початку непохитно стояли за справу короля.

Але мати при собі власну сторожу все-таки додавало Мелісандрі поваги чорних братчиків — червона жриця добре це розуміла. Як розуміла і те, що люди, віддані Станісом, не врятують її, коли вона справді опиниться у небезпеці. Утім, їй було байдуже. Мелісандра з Асшаю не боялася за себе — весь потрібний захист їй дарував Ра-Гльор.

Вона зробила ще ковток води, відставила кухоль, блимнула очима, потяглася і підвелася з крісла, потерпаючи від затерплих м’язів. Коли так довго видивляєшся у полум’я, потім треба якусь мить звикати до сутінок. Очі її висохли і втомилися… та якщо їх терти, ставало гірше.

Жриця звернула увагу, що вогонь майже згас.

— Деване, підкинь до комина. Котра зараз година?

— Майже світанок, пані.

«Світанок. Нам даровано ще один день, дяка Ра-Гльорові. Жахіття ночі знову відступили.» Мелісандра перебула ніч у кріслі перед комином — то була звична для неї справа. Відколи Станіс пішов, її ліжко лишалося майже недоторканим. Часу для сну вона не мала — бо несла на плечах завеликий тягар долі усього світу. Крім того, спати вона боялася. «Сон — то маленька смерть. Сни — шепітки Іншого, який хоче затягти нас усіх у свою вічну ніч.» Краще сидіти і купатися у рудому сяйві благословенних вогнів червоного повелителя, зашарівшись щоками від жару, наче від поцілунків коханця. Інколи вночі вона трохи куняла, та ніколи довше, ніж годину. Одного дня, молилася Мелісандра, їй більше не доведеться спати. Одного дня вона остаточно звільниться від снів. «Мелонія, — пригадалося їй. — Товар сім.»

Деван накидав у вогонь дров, і полум’я знову спалахнуло високо, люто і нестримно, відганяючи тіні у кутки покою, нищачи усі небажані видіння. «Пітьма відступила… ще на якусь мить. Але за Стіною ворог дужчає, і якщо він переможе, то світанок ніколи не настане знову.» Мелісандра спитала себе, чи не його обличчя витріщалося на неї з вогню. «Напевне, ні. Певно, що ні! На вид він має бути жахливіший — холодний, чорний, такий страшний, що жива людина з одного погляду втратить розум і подих.» Дерев’яний чоловік, якого вона бачила, і хлопчик з обличчям вовка… то були, певно ж, його слуги… його поборники. Так само, як її поборником є Станіс Баратеон.

Мелісандра пішла до вікна, штовхнула віконниці. Ззовні схід лише почав світлішати, вранішні зірки ще висіли у чорному, як смола, небі. Але замок Чорний уже починав ворушитися; братчики у чорних кобеняках тупали двором по свої миски каші, щоб потім змінити вартових нагорі Стіни. У відчинене вікно влетіло з вітерцем кілька сніжинок.

— Чи бажають ясна пані поснідати? — запитав Деван.

«Їсти. О так, мені треба їсти.» Траплялися дні, коли вона забувала. Ра-Гльор живив її тіло усім необхідним, але цю правду краще було ховати від смертних людей. Зараз їй потрібен був Джон Сніговій, а не хліб, сало чи яйця; але посилати Девана по князя-воєводу було марною справою — він не приходив на її заклик. Сніговій жив, як і раніше, у помешканнях позаду зброярні — скромних і непоказних, які колись займав покійний коваль Нічної Варти. Можливо, новий воєвода не вважав себе гідним Король-Башти. А може, йому було байдуже. То була його помилка — оманлива сумирність молодості, що насправді є різновидом зарозумілості. Правителеві над людьми не слід гребувати наочними ознаками влади — бо влада не в малій мірі створюється саме ними.

Втім, хлопець не був такий уже безхитрий простак. Він остерігався приходити до Мелісандриних покоїв просителем — натомість, коли їй потрібно було про щось побалакати, Джон заохочував її приходити до нього. Часто-густо, коли вона таки приходила, він ще й примушував її чекати або зовсім відмовлявся приймати. Мелісандра мусила визнати: у дечому він її таки перехитрував.

— Кропивного узвару, варене яйце та хліба з маслом. Якщо твоя ласка, свіжого, не смаженого. Знайди мені також дичака. Скажи, що мені треба з ним говорити.

— З Торохкалом, пані?

— Поквапся, будь ласкавий.

Поки хлопець ходив із дорученням, Мелісандра скупалася і перевдягла шати. Її рукави повнилися прихованими кишенями; вона ретельно перевірила кожну, як робила щоранку — переконатися, що всі її порошки на місці. Одні порошки робили вогонь зеленим, блакитним або сріблястим, інші змушували полум’я ревти, сичати і стрибати вище за людський зріст. Були й такі, що виробляли дим: дим для правди, дим для хіті, дим для страху, а ще густий чорний дим, що убивав людину на місці. Червона жриця озброїлася пучкою кожного.

Різьблена скриня, яку вона привезла з-за вузького моря, була вже на три чверті порожня. Хоча Мелісандра мала вдосталь знань і хисту, щоб зробити ще порошків, їй бракувало багатьох рідкісних складників. «Та нічого. Чар має бути досить.» На Стіні вона почувалася сильнішою — навіть сильнішою, ніж у Асшаї. Кожне слово, кожен змах руки виказували цю силу. Мелісандра вже з’ясувала, що коло Стіни здатна на таке, чого ніколи не робила. «Тіні, які я народжу тут, будуть жахливо могутні. Жодне створіння пітьми не встоїть проти них.» Маючи у владі такі чари, скоро вона не матиме потреби у жалюгідному штукарстві алхіміків та вогнечарників.

Вона зачинила скриню, замкнула ключем і сховала ключа у спідницях — у ще одній таємній кишені. Цієї миті у двері постукали — судячи з тремтливого поспіху, то був її однорукий осавул.

— Пані Мелісандро! Князь-над-Кістками прийшов!

— Хай увійде, — відповіла Мелісандра і повернулася до крісла біля комина.

Дичак мав на собі камізелю вивареної шкіри без рукавів, набиту спижевими нютами, а згори — поношеного строкатого кобеняка зелених та брунатних кольорів. «І жодної кістки.» А ще він був огорнутий тінями — кошлатими пасмами сірого туману, ледве помітними, що мінилися й мерехтіли перед обличчям при кожному його кроці. «Бридота. Така ж, як його кістки.» Вдовиний клин, близько посаджені темні очиці, гострі вузькі вилиці, схожі на звивистого хробака вуса над ротом із потрощеними гнилими зубами.

Мелісандра відчула тепло в заглибині горлянки — то рубін заворушився при наближенні його раба.

— Ви не вдягли свого кістяного обладунку, — зауважила вона.

— Та я вже з його торохтіння божеволію.

— Кістки вас захищають, — нагадала жриця. — Адже чорні братчики вас не люблять. Деван казав, що лише вчора ви сварилися з кимось за вечерею.

— Було трохи. Сидів собі, шукав у юшці шкварок, а тим часом Бовен Марш розводився про якісь їхні справи. Раптом Старому Бурякові примарилося, що я за ним шпигую. От і завів: чого, мовляв, дикуни-горлорізи підслуховують наради Варти. Я йому відповів, що як він не хоче, щоб його підслухали, то хай радиться деінде, а не коло вогню в спільній трапезній. Бовен почервонів і захрипів, наче йому кістка поперек горла стала. На тім усе й скінчилося. — Дичак присів на край підвіконня, вийняв кинджала з піхов. — Як знайдеться гайворон, що схоче пхнути мені ножа під ребро, поки я вечеряю… то хай пробує, ласкаво прошу. Гобове вариво краще смакуватиме, приправлене краплею крові.

Мелісандра не звернула на оголений клинок уваги. Якби дичак хотів завдати їй шкоди, вона б заздалегідь побачила це у вогні. Небезпека власній особі — то було перше, що вона навчилася бачити ще дитиною, дівчинкою-рабинею, довіку прикріпленою до великого червоного храму. І саме це вона шукала у вогні найперше, коли зазирала у нього.

— Вас мають турбувати не їхні ножі, а їхні очі, — застерегла жриця.

— Мана, так-так.

У кайданку чорного заліза, вдягненому на зап’ясток дичака, замерехтів рубін. Він постукав по ньому краєм ножа. Криця тихенько зацокала по каменю.

— Я відчуваю його і вві сні. Чую шкірою тепло, навіть крізь залізо. М’яке, наче жіночий цілунок. Наче ваш цілунок, пані. Та інколи уві сні він починає мене палити, а ваші вуста обертаються на зуби. Щодня я думаю: взяти б і скинути цей гарненький обруч… і щодня не скидаю. Та невже я мушу носити і кістки?

— Ці чари сплетені з тіней та облуди. Люди бачать те, що хочуть бачити. Кістки посилюють те, що вони бачать. — «Чи не помилилася я, коли зглянулася на нього?» — Якщо мана розвіється, вас уб’ють.

Дичак заходився виколупувати бруд з-під нігтів вістрям кинджала.

— Я вдосталь співав пісень, бився у битвах, пив літнього вина, скуштував жону дорнійця. Людині личить помирати так, як вона жила. Мені личить померти з мечем у руці.

«Невже він мріє про смерть? Невже його торкнувся ворог? Смерть — його володіння, мерці — його військо.»

— Скоро ви матимете роботу для свого клинка. Ворог насувається — справжній ворог. А розвідники Сніга-воєводи повернуться ще до кінця дня, зі сліпими та кривавими очима.

Очі самого дичака звузилися. Сірі, тоді брунатні, знову сірі… Мелісандра бачила, як змінюється їхній колір із кожним миготінням рубіна.

— Вирізати очі — то Плакунова пристрасть. Сам каже: найкраща ґава — сліпа ґава. Інколи собі думаю, чи не кортить йому вирізати й власні — вони в нього завжди сльозаві та сверблять. Сніговій гадав, що вільний нарід обере собі за ватажка Тормунда — бо сам би його обрав. Йому сподобався Тормунд, а старому пройдисвітові припав до душі малий Джон. Та якщо за ватажка тепер Плакун… тоді справи кепські. І для Джона, і для нас.

Мелісандра поважно кивнула, наче приймаючи його слова до серця. Але Плакун насправді нічого не важив. Ніхто з цих дичаків не мав жодної ваги у майбутніх подіях. Пропащий, приречений люд, який мусить зникнути з лиця землі — так само, як діти лісу. Та певно, дичакові чути таке було не до душі, а зараз вона не хотіла його втратити.

— Чи добре ви знаєте північ?

Дичак прибрав ножа.

— Як усі, хто в наскоки ходить. Десь краще, десь гірше. Північ — вона таки чималенька. Про що йдеться?

— Про дівчинку, — відповіла жриця. — Дівчинку в сірому на коні, що помирає. Сестру Джона Сніговія.

Хто ще це може бути? Вона поспішає сюди по захист — принаймні у цьому Мелісандра помилитися не могла.

— Я бачила її в моїх вогнях, але тільки раз. Ми мусимо здобути довіру князя-воєводи, і єдиний спосіб — це врятувати її.

— Тобто щоб я її врятував? Князь-над-Кістками? — Дичак зареготав. — Ніхто, крім пришелепкуватих дурнів, не довіриться Торохкалові. А Сніговій не дурний. Якщо його сестру треба рятувати, він надішле своїх ґав. Я б так і зробив.

— Але він — не ви. Він проказав обітниці й живе за ними. Нічна Варта не втручається у чвари королівств. Але ви не з Варти. І можете зробити те, чого він не може.

— Якщо ваш твердолобий воєвода дозволить. Ваші вогні показали, де шукати те дівчисько?

— Я бачила воду. Глибоку, блакитну, тиху, з тонким шаром льоду, що тільки почав наростати. Вода тяглася і тяглася, скільки бачило око.

— Довгозеро. Що іще ви бачили навколо дівчинки?

— Пагорби. Ниви. Дерева. Якось бачила оленя. Камені. Вона тримається щонайдалі від сел та городців. Коли може, їде річищами струмків, щоб збити мисливців зі сліду.

Дичак насупився.

— Так воно складніше буде. Кажете, їде на північ? А озеро в неї на схід чи на захід?

Мелісандра заплющила очі, пригадуючи.

— На захід.

— Отже, не королівським гостинцем. Розумниця. З іншого боку менше пильних очей і більше криївок. Ще й таких, якими я теж свого часу…

Він почув пісню бойового рогу і прожогом скочив на ноги. Мелісандра знала, що по всьому замкові Чорному впала раптова тиша, і кожен чоловік та хлопець обернувся до Стіни, уважно дослухаючись. Один довгий заклик означав повернення розвідників, але два…

«День настав, — подумала червона жриця. — Тепер Сніг-воєвода муситиме послухати мене.»

Коли довга сумна пісня рогу замовкла, настала тиша, яка тривала, здавалося, з годину. Нарешті дичак порушив чари мовчання.

— Отже, один. Розвідники.

— Мертві розвідники. — Мелісандра теж підвелася на ноги. — Ходіть одягніть кістки і чекайте. Я повернуся.

— Я маю піти з вами.

— Не кажіть дурниць. Коли вони побачать те, що знайдуть, самий лише вигляд дичака запалить їм серця. Сидіть тут, поки в них кров не охолоне.

Коли Мелісандра почала спускатися сходами Король-Башти, то зустріла Девана, що саме піднімався у супроводі двох стражників, залишених їй Станісом. Хлопець ніс тацю з забутим нею сніданком.

— Я чекав, мосьпані, поки Гоб витягне свіжі паляниці з печі. Дивіться — хліб іще гарячий!

— Залиш у мене в покоях. — Певніше за все, сніданок з’їсть дичак. То й добре. — Князь-воєвода має в мені потребу за Стіною.

«Він іще не знає, але скоро…»

Ззовні почало сніжити. Коли Мелісандра із супроводом прибула до брами, там уже юрмилося чимало ґав. Але червоній жриці усі дали дорогу. Князь-воєвода обігнав її шляхом крізь кригу в супроводі Бовена Марша та двадцяти списників. Сніговій також вислав тузінь лучників на верхівку Стіни — на випадок, якщо вороги ховаються у ближньому лісі. Вартові на брамі були не з королевиних людей, але її все одно пропустили.

Під кригою було холодно і темно; крізь Стіну вів вузький прохід, що крутився і звивався, ніби черв’як. Морган пішов попереду зі смолоскипом, Мерел — позаду з сокирою. Обидва були безнадійними п’яницями, та в цей ранковий час іще не встигли надудлитися. Обидва належали, хай на словах, до королевиних людей, обидва плекали до неї повагу, змішану з добрячою часткою остраху, а Мерел на тверезу голову навіть бував грізним бійцем. Нині вони їй не були потрібні, радше зайві, та Мелісандра вважала за доцільне завжди тримати при собі двійко стражників. Це було певне послання. «Ознака влади та сили.»

Коли трійця виникла з-під Стіни на півночі, сніг уже сипав без упину. Подерта біла ковдра потроху вкривала понівечену землю, що простягалася від Стіни до узлісся страхолюдної пущі. Джон Сніговій та його чорні братчики скупчилися за десять сажнів попереду навколо трьох списів.

Списи були зроблені з ясену, вісім стоп завдовжки кожен. Той, що стояв ліворуч, мав вигин, але інші два стирчали прямо, бездоганно гладенькі. На кінці кожного настромлена була відрубана голова. У бородах намерзла крига, волосся вкрили снігові ковпаки. Там, де були очі, лишилися тільки порожні очниці — чорні криваві дірки, що витріщалися донизу, наче винуватили без слів.

— Хто вони були? — спитала Мелісандра гайворонів.

— Чорний Джак Булвер, Волохатий Гал і Гарт Сіре Перо, — похмуро відповів Бовен Марш. — Земля майже замерзла. Мабуть, дичаки трохи не половину ночі заганяли списи углиб. І зараз можуть бути десь недалечко. Дивляться звідти на нас…

Великий шафар примружився на віддалену шерегу дерев.

— Та їх там, мо’, ціла сотня сидить, — проказав чорний братчик із кислим понурим обличчям. — А мо’, й тисяча.

— Ні, — заперечив Джон Сніговій. — Вони залишили свої дарунки у пітьмі ночі, потім втекли.

Його величезний білий вовк понишпорив навколо списів, понюхав, тоді задер ногу і насцяв на списа з головою Чорного Джака Булвера.

— Якби вони досі сиділи там, Привид зловив би запах.

— Хоч би Плакун спалив тіла, — буркнув кислолиций, якого усі кликали Скорботним Едом. — Бо ще прийдуть шукати свої голови.

Джон Сніговій ухопився за списа, на якому стирчала голова Гарта Сіре Перо, і висмикнув його з землі, доклавши чималої сили.

— Вийміть оті два, — наказав він, і четверо ґав кинулися виконувати.

Щоки Бовена Марша червоніли з холоду.

— Не варто було нам висилати розвідників.

— Нині не час і не місце колупатися у рані. Не тут, пане великий шафарю. І не зараз.

Братчикам, які вовтузилися зі списами, Сніговій наказав:

— Візьміть голови й спаліть. Щоб лишилися голі кістки.

Тільки тоді він, здавалося, помітив Мелісандру.

— Ясна пані. Прошу вас піти зі мною, якщо ваша ласка.

«Нарешті.»

—Слухаю волю пана воєводи.

Увійшовши під Стіну, Мелісандра узяла Джона попід лікоть. Морган та Мерел пішли попереду, Привид трусив позаду. Жриця нічого не казала, лише навмисне стишила крок, і там, де вона ступала, лід починав текти. «Він не зможе не помітити.»

Під залізними ґратами однієї з бійниць Сніговій порушив мовчанку. Вона знала, що так станеться.

— Що з іншими шістьма?

— Я не бачила, — відповіла Мелісандра.

— А подивитеся?

— Авжеж, пане воєводо.

— Прилетів крук від пана Дениса Малістера, воєводи у Тіньовій Вежі, — мовив Джон Сніговій. — Його люди бачили вогні у горах на віддаленому кінці Кугави. Пан Денис вважає, що дичаки накопичують сили. Гадає, знову рушать Мостом Черепів.

— Можливо, дехто і рушить. — Чи могли черепи у видінні означати той міст? Мелісандрі чомусь здавалося, що ні. — Та якщо навіть так, їхній напад буде оманливим. Я бачила башти коло моря, які заливав чорно-кривавий приплив. Саме там буде завдано найтяжчого удару.

— У Східній Варті?

«А чи справді?» Мелісандра бачила Східну-Варту-біля-Моря разом із королем Станісом. Саме там його милість лишив королеву Селису та їхню доньку Ширену, збираючи лицарство для походу на замок Чорний. Башти у вогні були інакші, але з видіннями таке траплялося.

— Так, у Східній Варті, пане воєводо.

— Коли?

Вона розвела руками.

— Назавтра. За поворот місяця. За рік. Можливо, якщо діяти у відповідь, моє видіння можна зовсім відвернути.

«Бо інакше який зиск із тих видінь?»

— Добре, — мовив Сніговій.

Натовп за брамою зріс до півсотні ґав, коли жриця і князь-воєвода виникли з-під Стіни. Братчики скупчилися навколо. Кількох Мелісандра вже знала на ім’я: кухар Трипалий Гоб, Мулій з брудним яскраво-рудим волоссям, трохи недоумкуватий Овейн-Пришелепок, септон-п’яниця Келадор.

— Це правда, мосьпане? — запитав Трипалий Гоб.

— Хто там? — запитав Овейн-Пришелепок. — Хоч не Дивен?

— Хоч би не Гарт, — додав один із королевиних людей, котрого вона знала як Альф із Мокромулу. Він одним з перших змінив сім облудних богів на істинного Ра-Гльора. — Гарт — розумник, до нього дичакам руки короткі.

— Скільки їх? — запитав Мулій.

— Троє, — відповів Джон. — Чорний Джак, Волохатий Гал і Гарт.

Альф із Мокромулу розпачливо завив так, що мав прокинутися останній сонько у Тіньовій Вежі.

— Відведіть його до ліжка і примусьте випити гарячого вина, — наказав Джон Трипалому Гобові.

— Снігу-воєводо, — тихо мовила Мелісандра, — чи не пройдете зі мною до Король-Башти? Я маю показати вам іще дещо.

Якусь мить Джон роздивлявся її своїми холодними сірими очима. Правиця стиснулася у кулак, розтиснулася, знову стиснулася.

— Гаразд, воля ваша. Еде! Відведи Привида до моїх покоїв.

Мелісандра сприйняла наказ за знак і відіслала також свою сторожу. Вдвох із Джоном вони перетнули дворище; навколо падав сніг. Жриця рухалася так близько до Джона, як тільки сміла — досить близько, щоб відчувати недовіру, яка витікала з нього, наче чорний туман. «Він мене не любить і не полюбить. Але скористається на спільне добро. Цього буде досить.»

Мелісандра вже танцювала цей танок зі Станісом Баратеоном, ще на початку всього. Правду кажучи, юний воєвода і її король мали більше спільного, ніж кожен із двох охоче б визнав. Станіс був другим сином, що зростав у тіні брата — саме так, як Джон Сніговій, уроджений байстрюком, ріс затьмарений своїм законним братом, загиблим звитяжцем на прізвисько Молодий Вовк. І Станіс, і Джон звикли ні в що не вірити, нікому не довіряти, до всього плекати підозру. Єдиними богами, яким вони насправді вклонялися, були честь та обов’язок.

— Ви не спитали про свою сестру, — мовила Мелісандра, поки вони видиралися звивистими сходами Король-Башти.

— Я вам казав, що не маю сестри. Коли ми проказуємо обітниці, то залишаємо родичів позаду. Я не можу допомогти Ар’ї, хай як…

Ступивши до покою, Джон запнувся і замовк. Усередині за Мелісандриним столом сидів дичак і кинджалом намащував масло на відірваний од паляниці шмат теплого чорного хліба. Жриці втішно було бачити, що кістяний обладунок знову на ньому. Тріснутий череп велетня — його шолом — лежав на лаві попід вікном.

Джон Сніговій напружився.

— Ти!

— Снігу-воєводо!

Дичак вишкірився повним ротом гнилих поламаних зубів. Рубін на зап’ястку поблискував у вранішньому світлі, наче тьмяна червона зірка.

— Що ти тут робиш?

— Снідаю. Сідай і частуйся.

— Я не зломлю з тобою хліба.

— Тобі ж гірше. Паляниця тепла, щойно з печі. Хліб пекти Гоб вже трохи навчився. — Дичак відкусив шматок і почав жувати. — А я ж тебе, воєводо, міг би навідати, коли схочу. Твоя сторожа коло дверей — то несмішний жарт. Людина, що півсотні раз видиралася Стіною, авжеж дістанеться твого вікна. Та який зиск тебе вбивати? Гайворони оберуть замість тебе когось гіршого.

Торохкало прожував хліб, ковтнув.

— Чув я про твоїх розвідників. Дарма ти не вислав мене з ними.

— Щоб ти зрадив їх Плакунові?

— Отакої! Хто б оце раптом завів про зраду? Як там звали твою дичацьку дружиноньку, га, Сніговію? Часом не Ігриттою? — Дичак обернувся до Мелісандри. — Мені знадобляться коні. З півтузня добрих, швидких та витривалих. І сам-один я нічого не зможу. Дайте мені за помічниць кілька списниць, що сидять у Кротовині. Для справи краще згодяться жінки — я тут одну штуку придумав, саме на цю нагоду… Та й дівчина охочіше їм довіриться.

— Про що це він? — запитав Сніг-воєвода.

— Про твою сестру. — Мелісандра поклала йому руку на передпліччя. — Ти не можеш її врятувати, а він може.

Сніговій рвучко викрутився з її пальців.

— Оце вже ні! Ви не знаєте це створіння. Якби Торохкало мив руки сто разів на день, то й тоді не відмив би від крові! Він урятує Ар’ю?! Та він її зґвалтує і заріже! Нізащо! Я не дозволю! Оце ви бачили у своїх вогнях, шановна пані?! То вам, напевне, очі попелом позасипало. Якщо він спробує хоч крок ступити з замку Чорного без мого дозволу, я йому сам голову зітну!

«Він не лишає мені вибору. Хай буде так.»

— Деване, залиш нас, — мовила вона.

Зброєносець вислизнув геть і зачинив за собою двері. Мелісандра торкнулася рубіна в себе на шиї та проказала слово, яке чудернацько відбилося від кутків покою і химерно скрутилося у її вухах, наче хробак. Дичак почув одне, гайворон — інше, та жодне з почутого не було тим словом, яке зірвалося з її вуст. Рубін на дичаковій руці потемнів, пасма світла і тіні навколо нього смикнулися і розвіялися.

Кістки залишилися, де й були — торохтливі ребра, пазурі, зуби вздовж рук та плечей, велика жовта ключиця поперек карку. Тріснутий череп велетня лишився тріснутим черепом велетня — жовтим, вишкіреним зловісною плямистою посмішкою.

Але вдовиний клин розчинився і зник. Брунатні вуса, вузлувате підборіддя, жовта зморшкувата шкіра, малі темні очиці — усе кудись розпливлося. Крізь довге брунатне волосся поповзли сірі пальці сивини. Сміховинки з’явилися у кутиках рота. А ще чолов’яга став дебеліший, ширший у раменах, довгоногий, прямий та високий, з чисто голеним, обвітреним обличчям.

Сірі очі Джона Сніговія полізли йому на лоба.

— Манс?!

— Сніг-воєвода. — Манс навіть не посміхнувся.

— Вона ж вас спалила!

— Вона спалила Князя-над-Кістками.

Джон Сніговій обернувся до Мелісандри.

— Що це за химородь така?

— Зви, як хочеш. Мара, омана, луда… але Ра-Гльор, Джоне Сніговію, є Господом Світла, і його слугам дароване вміння плести зі світла, як майстрині плетуть з ниток.

Манс Розбишака реготнув.

— Я теж мав сумніви, Сніговію, та вирішив дати їй спробувати. Бо що я мав за вибір? Або її штукарство, або вогнище Станіса.

— У справі допомагають кістки, — мовила Мелісандра. — Кістки мають пам’ять. Найсильніша мара будується з неї. Чоботи мерця, пасмо волосся, торбина кісточок з пальців. Якщо прошепотіти належні слова, проказати молитву, то тінь людини можна відірвати від неї та накинути на іншу, наче одяг. Сутність того, хто її вдягає, не міняється — лише зовнішній вигляд.

Мелісандра розповідала так, щоб здалося: вона говорить про речі прості, легкі, пересічні. Не варто їм знати, як важко це робиться і чого коштує. Цю науку Мелісандра засвоїла ще до Асшаю: що легшими здаються чари, то більше люди бояться чародія. Коли полум’я лизнуло Торохкала, рубін на її шиї розжарився; вона вже злякалася, щоб її власна плоть не почала диміти й чорніти. На щастя, Сніг-воєвода позбавив її від муки стрілою. Станіс кипів з люті, зате вона тремтіла з полегшення.

— Наш облудний корольок боляче жалить словом, — мовила Мелісандра до Джона Сніговія, — але тебе не зрадить. Адже в нас його син, не забувай. До того ж він винен тобі власне життя.

— Мені? — здригнувся Джон.

— Кому ж іще, князю-воєводо? Лише кров його життя може заплатити за його злочини — так каже ваш закон. А Станіс Баратеон не з тих людей, що йдуть проти закону… хоча ти доречно зауважив, що закони людські на Стіні кінчаються. Я казала тобі, що Господь Світла почує твої молитви. Ти хотів мати спосіб урятувати меншу сестру, не зганьбивши честі, за яку так потерпаєш, і обітниць, проказаних перед своїм дерев’яним богом.

Жриця вказала блідим пальцем.

— Осьде він, Снігу-воєводо. Ар’їн порятунок. Дарунок від Господа Світла… і від мене.