Танок з драконами

Помічник купця

«Пригода» виявилася страшенно смердючою.

Мала вона шістдесят весел, одне вітрило і довгий стрункий короб, що проказував про швидку ходу. «Невеличка, але годиться» — подумав Квентин, коли вперше її побачив. Але тоді він іще не зайшов на чардак і не вдихнув повними грудьми. «Свині» — майнула перша думка. Та нюхнувши вдруге, він засумнівався: самі лише свині мали чистіший запах, а тут змішалися і свині, і гниле м’ясо, і людське лайно, і розкладені трупи, і криваві болячки та запалені рани… потужний сморід ущент забив собою і солоне повітря, і пахощі риби у гавані.

— Зараз виблюю, — сказав він Герісові Пийводі.

Вони саме чекали на керманича корабля, потерпаючи від спеки і хвиль смороду з-під чардаку під ногами.

— Якщо капітан смердить так само, як його корабель, твоє блювотиння здасться йому солодкими парфумами, — відповів Геріс.

Квентин уже хотів був запропонувати супутникові спробувати інший корабель, коли нарешті з’явився капітан із двома ницого вигляду жеглярами при боці. Геріс привітав капітана усмішкою. Волантинською говіркою він не володів — так само, як і Квентин — але їхній задум вимагав, щоб саме він перемовлявся за інших. У містечку Накот купця-виноторговця зображав із себе Квентин, але лицедійство дратувало і пригнічувало його, тому коли дорнійці змінили корабель у Лисі, то заразом змінили і личини. На «Жайворі» купцем став Клетус Крицак, а Квентин — при ньому служкою-крамарчуком. У Волантисі ж — після загибелі Клетуса — на господаря перетворився Геріс.

Високий та вродливий, з блакитно-зеленими очима та піщано-білявим волоссям, трохи вигорілим на сонці, зі стрункою та зграбною поставою, Геріс Пийвода кожному вкидався у око зухвалою впевненістю, що межувала з зарозумілістю. Його ніколи ніщо не бентежило, і навіть коли він не знав мови, завжди знаходив спосіб дати себе зрозуміти. Квентин порівняно з ним виглядав жалюгідно: коротконогий, кремезний, навіть трохи опецькуватий, з шапкою брунатного, наче щойно вивернута лемешем земля, волосся. Чоло він мав зависоке, щелепу — надто кутасту, носа — заширокого. «Хороше, доброчесне обличчя, — сказала про нього колись одна дівчина, — от якби ж ти частіше посміхався.»

Але посміхатися Квентинові Мартелу ніколи не давалося легко — так само, як його ясновельможному батькові, великому князю дорнійському.

— Чи швидка ваша «Пригода»? — запитав Геріс неблизькою подобою високовалірійської мови.

Керманич «Пригоди» упізнав вимову і відповів посполитою мовою Вестеросу.

— Не буває в світі швидшої, шановний пане. «Пригода» переганяє сам вітер! Скажіть мені, куди бажаєте пливти, і я швидко доправлю вас туди.

— Я шукаю проїзду до Меєрину для себе і двох слуг.

Капітан ненадовго примовк.

— Я трохи знаю ті краї, та й місто знайду легко… але навіщо? В Меєрині більше не купиш рабів, не заробиш справжніх грошей… срібна королева поклала таким справам край. Вона навіть зачинила бійцівські ями, і тепер бідний жегляр не може розважитися, поки вантажать його крам. Скажіть мені, мій вестероський друже, що такого є для вас у Меєрині? Заради чого вам туди пливти?

«По найпрекраснішу жінку в світі, — подумав Квентин. — Мою майбутню наречену, коли буде на те божа ласка.» Іноді уночі він лежав без сну, уявляв собі її обличчя та тіло і питав себе, чому така жінка раптом схоче одружитися саме з ним — з усіх вельможних володарів світу. А потім відповідав собі: «Я є Дорн. Вона схоче мати Дорн.»

Геріс відповів купцеві тією казочкою, яку вони зліпили разом:

— Наша родинна справа — торгівля вином. Мій батько володіє у Дорні великими виноградниками і хоче, щоб я знайшов йому нових покупців у нових країнах. Ми сподіваємося, що доброчесний люд Меєрину вподобає наш товар.

— Вино? Дорнійське? — Капітана вони, схоже, не переконали. — Невільницькі міста ведуть війну. Чи можливо, що ви цього не знали?

— Ми чули, що воюють між собою Астапор і Юнкай. Меєрин не бере участі.

— Наразі не бере. Але скоро візьме. Посол Жовтого міста просто зараз перебуває у Волантисі, винаймає вояків. «Довгі Списи» вже сіли на корабель до Юнкаю; скоро за ними рушать «Вітрогони» та «Бойові Коти», щойно скінчать поповнювати лави. «Золота Дружина» теж їде на схід. Це кожен знає.

— Не заперечую. Але моя справа — вино, не війна. Гіскарські вина — поганючі, з цим теж погодиться кожен. Меєринці платитимуть добру ціну за чудовий дорнійський товар.

— Мертвим байдуже, чи добре вино їм продають, а чи погане. — Керманич «Пригоди» попестив бороду. — Гадаю, я не перший корабельник, до якого ви звертаєтеся. І вже не десятий.

— Саме так, — мусив визнати Геріс.

— То який за ліком? Чи не сотий?

«Майже» — подумав Квентин. Волантинці полюбляли вихвалятися, що всі сто островів Браавосу можна вкинути разом в їхню велетенську гавань і там утопити. Квентин ніколи не бачив Браавосу, але вірив почутому. Багатий, перезрілий, підгнилий, Волантис укривав гирло Ройни теплим вологим поцілунком, простягаючись пагорбами та болотами по обох берегах річки. Кораблі були тут усюди: спускалися униз річкою, виходили в море, юрмилися у корабельнях та коло пришибів, скидали крам на берег або вантажилися для походу… там були бойові дромони, китобої, торговельні галери, дуби та мавни, скедії, кочі, думбаси, лодії, кораблі-лебеді, судна з Лису, Тирошу та Пентосу, карфійські перевізники прянощів завбільшки з палаци, гості з Толосу, Юнкаю та Василіскових островів. Не диво, що Квентин, уперше побачивши порт з чардаку «Жайвора», сказав друзям:

— Пхе! Та ми не просидимо тут і трьох днів.

Відтоді минуло вже двадцять, а вони й досі сиділи у місті, нікого не винайнявши. Першими їм відмовили капітани «Мелантіни», «Тріархової доньки» та «Цілунку русалки». Помічник на «Сміливому мандрівникові» засміявся їм у обличчя. Керманич «Дельфіна» нагримав на них за марнування його часу, а хазяїн «Сьомого сина» звинуватив у піратстві. Все те сталося першого ж дня.

Лише капітан «Сарни» принаймні пояснив, чому відмовляє.

— Правда, що я іду на схід, — казав він за келихом розведеного водою вина. — Півднем навколо Валірії, а тоді на схід сонця. Ми візьмемо води і харчів у Новому Гісі, а далі потягнемо весла до Карфу і Нефритової Брами. Кожна подорож має свої небезпеки, а довга подорож — більше, ніж інші. Навіщо мені самому шукати нових небезпек, повертаючи до Невільницької затоки? «Сарна» — все моє життя і весь мій статок. Я не піддаватиму її смертельній загрозі заради того, щоб відвезти трьох божевільних дорнійців просто у горнило війни.

Квентин почав думати, що краще було б купити собі в Накоті власного корабля. Проте так вони привернули б до себе зайву увагу. Павук усюди мав споглядачів і шепотинників, ба навіть у палатах Сонцеспису.

— Дорн спливе кров’ю, якщо хтось дізнається про твою мету, — застерігав його батько, дивлячись разом із ним, як бавляться діти у ставках Водограйних Садів. — Те, що ми робимо — зрада престолу, навіть не сумнівайся. Довіряй лише своїм супутникам і понад усе намагайся не привертати уваги.

Тому Геріс Пийвода подарував капітанові «Пригоди» свою найзвабливішу посмішку і мовив:

— Правду кажучи, я вже й лік втратив тим боягузам, що нам відмовляли. Але у «Гостиному дворі» подейкують, що ви сміливіші за інших. Що ви з тих людей, які не цураються зухвалого вчинку заради добрячої винагороди.

«Перемитник» — подумав Квентин. Саме так інші торговці у «Гостиному дворі» кликали керманича «Пригоди».

— Він перемитник і людолов, трохи пірат, трохи бандур… але, може статися, кращого ви вже й не знайдете, — сказав їм господар заїзду.

Капітан потер між собою великий і вказівний пальці.

— І яка ж винагорода здається вам добрячою за таку подорож?

— Утричі проти того, що ви зазвичай берете до Невільницької затоки.

— З кожного? — Капітан показав зуби у чомусь на кшталт посмішки, яка, втім, робила його обличчя не приязнішим, а лихим та хижим. — Можливо. Правду кажуть, я тут сміливіший за багатьох. Як скоро вам треба їхати?

— Завтра не буде занадто скоро.

— Згода. Повертайтеся за годину до світанку з друзями та вином. Краще рушити в дорогу, коли Волантис іще спить, щоб ніхто не ставив нам зайвих питань, куди та навіщо.

— Як скажете. За годину до світанку.

Посмішка капітана поширшала.

— Мене втішає думка, що я зможу вам допомогти. Мандрівка має вийти приємною, хіба ні?

— Я цього певний, — відповів Геріс.

Капітан гукнув по пиво, і вони удвох випили за успіх майбутнього плавання.

— Приязний чолов’яга. Ач як солодко заспівав наприкінці розмови, — мовив Геріс згодом, коли вони з Квентином долали шлях назад до початку пришибу, де на них чекав винайнятий гатай. Повітря висіло пекучим важким покровом, сонце палало так яскраво, що обоє мружили очі.

— Вони тут усі солодкі, коли чують про гроші, — відповів Квентин.

«Ціле місто таке солодке, аж зуби зіпсуєш.» Навколо міста росло безліч солодких буряків, які подавали трохи не до кожної страви. Волантинці готували з них холодну юшку — густу і насичену смаком, як масаковий мед. Вина їхні теж були солодкі понад міру.

— Але щось я боюся, чи не закороткою виявиться наша приємна подорож. Цей чолов’яга, що так солодко співає, не має наміру везти нас до Меєрину. Надто вже швидко він погодився. Так, він візьме утричі проти звичної платні, але щойно опиниться вдалині від берега, як уріже нам горлянки і забере собі решту наших статків.

— Або ж прикує до весел поруч із тими небораками, яких ми унюхали. Гадаю, нам варто пошукати перемитника чистішого і чеснішого.

Їхній візник чекав на них коло свого гатаю. В Вестеросі такий возик майже напевне назвали б гарбою, хоча зроблений та прикрашений він був майстерніше, ніж бачені Квентином у Дорні звичайні гарби, запряжені волами. До того ж волантинські гатаї тягли не воли, а карликові слоники кольору брудного снігу. Вулиці Старого Волантису ними аж юрмилися.

Квентин охочіше б пішов пішки, але їхній заїзд знаходився за кілька верст. Окрім того, корчмар у «Гостиному дворі» застеріг, що мандрувати пішки означає заплямувати себе в очах як іноземних капітанів, так і уроджених волантинців. Особи не найнижчого звання мали подорожувати ношами або гатаями… і так сталося, що родич корчмаря володів кількома цілком пристойними, які радий був надати до послуг гостей заїзду.

Візник був одним із невільників того самого родича — невеличкий чоловічок з колесом, набитим на щоці, вдягнений лише у пов’язку на стегнах і пару ходаків. Шкіру він мав кольору темного дерева, очі — схожі на гострі сірі кремені. Він допоміг гостям видертися на лаву з подушками між двох велетенських дерев’яних коліс гарби, а тоді сам заліз на спину слоникові.

— До «Гостиного двору», — наказав Квентин, — але уздовж берега, де корабельні.

Цієї години вдалині від води та морського вітерцю розжарені стогни Волантису здатні були потопити людину в її власному поті — принаймні на цьому березі річки.

Візник щось загорлав до слона місцевою говіркою. Тварина почала рух, розгойдуючи хоботом з боку в бік. Гатай набирав швидкість, візник волав на жеглярів та рабів, щоб давали дорогу. Одних від інших відрізнити було легко. Раби мали на собі татуювання: личини синього пір’я, блискавки від щелепи до лоба, монети на щоках, барсові плями, черепи, глеки. Маестер Кедрі казав, що на одного вільного міщанина у Волантисі припадає п’ять невільників… хоча сам не дожив, щоб перевірити свій підрахунок. Він загинув того ранку, коли через облавок «Жайвора» ринув натовп корсарів.

Того дня Квентин втратив ще двох друзів: веснянкуватого та кривозубого Вілама Живця, безстрашного і непохитного з лицарським списом у руці; а ще Клетуса Крицака — вродливого попри ліниве око, палкого та сміхотливого. Клетус був Квентинові найдорожчим другом упродовж половини його життя — майже братом, хіба що не кревним. «Поцілуй від мене свою наречену» — прошепотів йому Клетус, перш ніж померти.

Корсари скочили на корабель ще вдосвіта; «Жайвір» саме стояв на котві коло берега Спірних Земель. Жеглярі відбили напад за ціну дванадцяти життів. Мертвих корсарів позбавили чобіт, пасів та зброї, поділили їхні гаманці, повисмикували коштовності з вух, поздирали з пальців. Один із трупів був такий жирний, що корабельний кухар мусив відрубати йому пальці тесаком для м’яса — інакше б не дістався перснів. Щоб скотити гладуна у воду, знадобилося троє «жайворів». Решту піратів жбурнули слідом без жодного поминального слова.

Їхні власні убиті були поховані ретельно та з турботою. Жеглярі зашили усіх у вітрильне полотно, вклавши до саванів важкі камені. Капітан «Жайвора» очолив молитву за душі загиблих побратимів. Потім він обернувся до трьох дорнійських мандрівників — усіх, хто лишився від шести, які піднялися на корабель у Накоті. З глибокого черева корабля з’явився навіть здоровило — блідий, аж зелений, і на непевних ногах, але повний рішучості віддати останню шану друзям.

— Хтось із вас має щось сказати про ваших мертвих, перш ніж ми віддамо їх морю, — мовив капітан.

Геріс так і вчинив — хоча мусив брехати у кожному слові, бо не смів розповісти правду, хто вони такі й навіщо вирушили в подорож.

«Невже отак мала скінчитися їхня доля?»

— О, казки про цю пригоду ми розповідатимемо нашим онукам! — заявив Клетус того дня, коли вони рушали з замку його батька.

Віл на це скривив мармизу і відповів:

— Тобто ти хотів сказати: дівкам у корчмі, у сподіваннях задерти чиюсь спідницю.

Клетус ляпнув його по спині.

— Щоб мати онуків, ти мусиш завести дітей. А дітей не матимеш, якщо не задиратимеш спідниць.

Пізніше, у містечку Накот, дорнійці піднімали здравиці за майбутню Квентинову дружину, солоно жартували про майбутню шлюбну ніч, теревенили про те, що побачать, що скоять, якої слави здобудуть. «А здобули полотняні мішки, набиті камінням.»

Та хай як він побивався за Вілом і Клетусом, усе ж найгостріше боліла Квентинові втрата маестра. Кедрі розмовляв мовами усіх Вільних Міст, ба навіть мішаним гіскарським суржиком, що ходив берегами Невільницької затоки.

— Тебе супроводжуватиме маестер Кедрі, — казав йому батько тієї ночі, коли вони вирушали. — Слухай його ради. Він половину життя присвятив вивченню Дев’яти Вільних Міст.

І тепер Квентина не полишала думка, що якби маестер був поруч, їхні волантинські негаразди вже якось та минулися б.

— Рідну матір зараз оце продав би за подих вітерцю, — казав Геріс, поки гатай пробирався крізь припортові натовпи. — Волого тут, як у Дівиній піхві, а ще ж і полудень не настав. Ненавиджу це місто.

Квентин відчував те саме. Виснажлива волога спека Волантису випивала з нього силу, змушувала почуватися загидженим. Але найгірше було розуміти, що вечір не принесе жодного полегшення. На високих полонинах північніше маєтків князя Крицака надвечір повітря ставало свіжим і прохолодним, хай яка спека передувала йому вдень. Але ж не тут. У Волантисі ночі мало різнилися від днів.

— На ранок до Нового Гісу вирушає «Богиня», — нагадав Геріс. — Нею ми хоч ближче підберемося.

— Новий Гіс — острів, і має далеко менший порт, ніж цей. Ну підберемося ми ближче, то й що? Там і застрягнемо. До того ж Новий Гіс уклав союз із Юнкаєм. — Квентин не здивувався, коли почув новину: адже і Новий Гіс, і Юнкай були гіскарськими містами. — А якщо з ними злигається ще й Волантис…

— То треба знайти корабель з Вестеросу, — запропонував Геріс. — Якогось купця з Ланіспорту чи Старограду.

— Так далеко майже ніхто з них не заходить. А ті, що заходять, набивають черево корабля шовками і прянощами з берегів Нефритового моря, а далі тягнуть весла додому.

— То може, браавоський? Люди кажуть, порфірові вітрила бачать і в Асшаї, і на островах Нефритового моря.

— Браавосці походять від збіглих рабів. Вони не торгують у Невільницькій затоці.

— А чи стане у нас золота купити собі власний корабель?

— І хто ж ним керманитиме? Ти? Чи я? — Дорнійці не славилися мореплавством, відколи Німерія спалила свої десять тисяч кораблів. — Моря навколо Валірії згубно небезпечні, та й піратів там аж кишить.

— Е ні, годі, корсарів я вже наївся. Грець із ним, з кораблем.

«Йому все це досі здається грою, — зрозумів Квентин, — наче того разу, коли він повів нашу шістку в гори на розшуки старого лігва Короля-Стерв’ятника.» Герісові Пийводі в голові не вміщувалося, що їх може спіткати невдача — ба навіть смерть. Скидалося на те, що його норов не змінила і загибель трьох друзів. «Такі речі він лишає мені. Знає-бо, що я настільки ж обережний, наскільки він зухвалий.»

— Можливо, наш здоровило має рацію, — мовив пан Геріс. — Хай те море чорти п’ють — а ми можемо скінчити подорож суходолом.

— Ти ж знаєш, чого він так каже, — заперечив Квентин. — Він радше помре, ніж ступить на чардак іще одного корабля.

Здоровило зеленів з морської хвороби всі дні їхньої подорожі. У Лисі йому знадобилося чотири дні, щоб відновити сили. Довелося винайняти кімнати у корчмі, де маестер Кедрі вклав хворого на перину і годував юшкою та лікарськими трунками, доки на щоки не повернулося трохи рожевої барви.

Втім, Меєрину і справді можна було дістатися суходолом. Дотуди бігли старі валірійські дороги. «Драконові дороги» — так величали люди довгі та величні кам’яні шляхи старого Вільноземства. Але та з них, що бігла на схід від Волантису до Меєрину, здобула собі й зловісніше ім’я: гемонська дорога.

— Гемонська дорога небезпечна, до того ж забере надто багато часу, — мовив Квентин. — Тайвин Ланістер надішле по королеву власних людей, щойно почує звістку про неї в Король-Березі. — Батько був цього цілком певний, і мабуть, недарма. — Але його люди прийдуть з ножами. Якщо вони встигнуть першими…

— То сподіваймося, що її дракони їх винюхають, та й з’їдять, — підхопив Геріс. — Але якщо корабель нам не знайти, а суходолом їхати ти не хочеш, то лишається шукати проїзду назад у Дорн.

«Вповзти до Сонцеспису з підібганим хвостом, зазнавши ганебної поразки?» Розчарування батька Квентин не переживе, і це не рахуючи пекучого презирства Піщаних Змійок. Доран Мартел вклав долю Дорну йому в долоні. Він не може зрадити батькові сподівання, поки б’ється його серце.

З-над нагрітої сонцем бруківки пашів жар; гатай торохтів і стрибав на окутих залізом колесах, додаючи навколишнім краєвидам якогось примарного вигляду. Берег був ущент забудований коморами та корабельнями, заставлений крамницями та ятками найрізноманітнішого товару. Тут продавали свіжі вустриці, там — залізні ланцюги і кайдани, тут — гральні фігурки для циваси, різьблені зі слонової кістки та жаду. Були там і храми, куди жеглярі приходили для пожертв богам інших земель; стіна до стіни з ними стояли постільні будинки, з вікон та ґанків яких жінки закликали чоловіків унизу.

— Ти подивись лишень! — покликав Геріс, коли вони проминали один такий будинок. — Вона в тебе закохалася!

«І скільки ж коштує кохання шльондри?» Правду кажучи, з дівчатами Квентин почувався незатишно, а надто — з гарненькими.

Уперше приїхавши до Крицаку, він негайно віддав своє серце чарам Ініси, найстаршої з доньок князя Крицака. Не вимовивши ані слова про свої почуття, він плекав мрії кілька років… аж тут її відіслали заміж за пана Ріона Аліріона, спадкоємця Божеласки. Востаннє, коли Квентин її бачив, вона тримала одного хлопчика під грудьми, а другого водила коло спідниці.

Після Ініси були близнючки Пийвода — двійко юних смаглявих дів, що обожнювали ганяти на лови з соколами і псами, видиратися скелями і змушувати Квентина червоніти. Одна з них подарувала йому перший поцілунок, хоча він так і не дізнався, котра саме. Близнючки були доньками простого земельного лицаря, а тому надто низького роду для шлюбу з дорнійським князем, але Клетус не вважав це причиною, щоб їх не цілувати.

— Як одружишся, то візьми собі одну з них за коханку. А хочеш — обох, чом би й ні?

Квентин придумав одразу кілька причин, чому ні. Відтоді він уникав близнючок, як тільки міг, і другого поцілунку так і не сталося.

Зовсім нещодавно вже наймолодша з доньок князя Крицака заходилася переслідувати його по всьому замку. Гвинет було всього дванадцять років; невеличка кощава дівчинка своїми темними очима та брунатним волоссям разюче вирізнялася з-поміж своєї родини блакитнооких білявок. Зате вона була розумна, швидка на слово та на руку, а ще полюбляла повторювати Квентинові, що він має почекати на її розквіт, щоб одразу і побратися.

Але все те лишилося в минулому. Пізніше великий князь Доран викликав його до Водограйних Садів, і тепер на нього в Меєрині чекала найпрекрасніша жінка у світі, а він мав намір виконати обов’язок і взяти її собі за наречену. «Вона мені не відмовить. Вона дотримає угоди.» Даянерис знадобиться Дорн, щоб завоювати Семицарство, тобто знадобиться він. «Утім, вона може мене й не покохати. Ба гірше — навіть незлюбити.»

Вулиця повертала там, де річка стрічалася з морем, і саме там, уздовж вигину, купчилися продавці тварин, пропонуючи самоцвітних ящірок, велетенських змій та прудких мавпочок зі смугастими хвостами і спритними рожевими лапками.

— Може, твоїй срібній королеві сподобається мавпа? — припустив Геріс.

Квентин не мав жодної гадки, що може сподобатися Даянерис Таргарієн. Він обіцяв своєму батькові привезти її до Дорну, але сумнівався дедалі сильніше, чи справді йому стане хисту на таке завдання.

«Я цього не просив» — знову подумав він.

Удалині, за синім обширом Ройни, він бачив Чорну Стіну, зведену валірійцями ще тоді, коли Волантис вважався сторожовою фортецею на порубіжжі їхніх володінь. Стіна з плавленого каменю заввишки у дві сотні стоп і така завтовшки, що нею нагорі могло роз’їхатися шість запряжених четвірками колісниць (як і робилося щороку на святі заснування міста), оточувала велику ділянку в вигляді приплюснутого кола. Іноземці, чужинці, відпущенці з рабів не могли увійти крізь Чорну Стіну без запрошення тих, хто там мешкав — пагонів Старої Крові, що вели свої родоводи аж від самої Валірії.

Тут рух на вулицях погустішав. Вони знаходилися біля західного кінця Довгого Мосту, що з’єднував дві половини міста. Хури, возики, гатаї переповнювали вулицю; всі вони або приїхали з мосту, або заїжджали на нього. Всюди, наче юрмища тарганів, кишіли раби — поспішали у справах своїх господарів.

Недалечко від Рибницького майдану та «Гостиного двору» з бічної вулиці раптом почулися гучні вигуки, і наче з нізвідки з’явилося з десяток Неблазних-списників у візерунчастій броні та тигрових шкурах. Вони вимахували зброєю, розганяючи люд убік, щоб посередині міг проїхати своїм слоном сам тріарх. Слон тріарха являв із себе велетенське сіре чудовисько у складному полив’яному обладунку, що тихо дзеленькав від його руху. Башта на спині була така висока, що дряпала різьблену кам’яну арку, під якою проїжджав можновладець на своєму скакуні.

— Тріархи вважаються настільки вищими за людей, що протягом року служби їм заборонено торкатися ногами землі, — розповів Квентин супутникові. — Тому тріархи усюди їздять тільки слонами.

— Зупиняючи рух на вулицях і лишаючи таким, як ми, купи лайна, — підхопив Геріс. — Навіщо Волантисові аж три правителі, коли Дорн якось перебувається одним-єдиним? Ніколи цього не зрозумію.

— Тріархи — не королі й не князі. Волантис — вільноземство, як Валірія за старих часів. Усі землевласники вільного роду поділяють право на владу. Навіть жінкам можна голосувати, якщо вони володіють землею. Троє тріархів обираються серед тих шляхетних родів, котрі можуть довести безперервний родовід од старої Валірії. Вони служать до першого дня нового року. І ти б знав усе це сам, якби зізволив прочитати книжку, що дав тобі маестер Кедрі.

— Там не було малюнків.

— Там були мапи.

— Мапи — то дурня. От якби ти мені сказав, що там пишуть про тигрів та слонів, я б, може, ще й спробував. А так вона виглядала підозріло схожою на історію.

Коли їхній гатай досяг краю Рибницького майдану, запряжений у нього слоник підняв свій маленький хобот і щось гучно писнув, наче великий білий гусак — вочевидь, йому не надто кортіло пірнати у безладне юрмище возів, ношів та пішоходів. Але погонич вдарив слоника п’ятами і примусив рухатися.

Торговців-рибників тут було вдосталь і більше; всі намагалися перекричати один одного, вихваляючи вранішній вилов. Квентин їх розумів хіба що через слово, та не мусив знати слів, щоб упізнати рибу. Він побачив тріску, марлинів, оселедців, діжки мушлів та скойок. Перед однією яткою висіли вугри, на іншій виставляли велетенську черепаху, розтягнуту за ноги залізними ланцюгами і важезну, наче кінь. У барильцях з морською водою та водоростями вовтузилися краби. Декілька торговців смажили шматки риби з цибулею та буряками, продавали перчену рибну юшку з невеличких залізних казанків. Посередині майдану, під потрісканою безголовою подобою якогось давно померлого тріарха, почав збиратися люд — там карлики лаштували виставу. Маленькі чоловічки були вдягнені у дерев’яні обладунки, наче крихітні лицарі — до турніру. Квентин побачив, як один сів на собаку, а інший застрибнув на свиню… але негайно з’їхав і впав під вибух сміху.

— Ти ба, кумедні, — мовив Геріс. — Мо’, постоїмо, глянемо бійку? Тобі, Квенте, не завадить трохи розважитися. Бо ти зараз схожий на старого, що півроку не спорожняв кишки.

«Мені вісімнадцять років. Я на шість років молодший за тебе, — подумав Квентин. — Де я тобі старий?» Але вголос сказав:

— Мені байдуже до кумедних карликів. Якщо тільки вони, часом, не мають корабля.

— Коли раптом і мають, то дуже маленького.

«Гостиний двір» своїми чотирма поверхами царював над берегом, корабельнями, коморами та всім іншим, що їх оточувало. Тут купці зі Старограду та Король-Берега юрмилися одним натовпом зі своїми братами у ремеслі з Браавосу, Пентосу та Миру, з волохатими ібенійцями, світлошкірими прибульцями з Карфу, вугільно-чорними літньоостров’янами у накидках з пір’я, ба навіть тінев’язами, що ховали обличчя під личинами, а прибували з Асшаю коло Тіні.

Камені бруківки пашіли теплом навіть крізь шкіру чобіт Квентина, що саме злізав з гатаю. Коло «Гостиного двору» в тіньку поставили на кобильницях стіл, прикрашений смугастими блакитно-білими прапорцями, що тріпотіли під кожним порухом вітру. Четверо сердюків з лихими та зухвалими очима розвалилися на стільцях навколо столу і гучно кликали до кожного чоловіка або юнака, що їх проминав. Квентин знав, що то за одні. «Вітрогони». Їхні затягачі шукали свіже м’ясо для лав полку, перш ніж той вирушить до Невільницької затоки. «Кожен чоловік, що підпише їхню угоду — то ще один меч для Юнкаю, ще один клинок, спраглий до крові моєї майбутньої нареченої.»

Один із «Вітрогонів» загорлав до них. Квентин відповів:

— Я не говорю вашою мовою.

Він добряче писав і читав високовалірійською, та майже не мав нагоди нею розмовляти. А волантинське яблучко таки впало далеченько від валірійської яблуньки.

— Вестеросці? — запитав чолов’яга посполитою мовою.

— Дорнійці. Мій хазяїн торгує вином.

— Хазяїн?! Тьху, бридота! Хіба ти невільник? Ходи з нами і стань сам собі хазяїном. Невже ти хочеш померти в ліжку? Ми тебе навчимо меча та списа. Ринеш у битву під рукою Строкатого Князя, повернешся багатшим за короля. Хлопчики, дівчатка, золото — що захочеш, усе твоє, аби стало мужності взяти. Ми ж «Вітрогони», ми самим богам війни пхаємо під хвіст!

Двоє сердюків почали ревти хвацькі слова під якусь бадьору музику. Квентин зрозумів достатньо. «Ми — Вітрогони, — співали вони. — Пожени нас, вітре, до Невільницької затоки, де ми вб’ємо короля-різника і розсунемо ноги драконовій королеві.»

— Якби з нами були Клетус та Віл, ми б сходили по здоровила та гуртом перебили б оцих зухів до останнього, — мовив Геріс.

«Але Клетус та Віл мертві.»

— Не зважай, — відповів Квентин.

Сердюки не припиняли глузувати їм у спини, поки вони вибиралися дверми «Гостиного двору» — кликали блідою неміччю та полохливими дівчиськами.

Здоровило чекав на них у їхніх кімнатах на другому поверсі. Заїзд їм настійливо вихваляв керманич «Жайвора», та все ж його хвали було не досить, щоб Квентин лишив речі та золото без охорони. У кожному порті вдосталь швендяє крадіїв, нишпорок та повій, а у Волантисі — більше, ніж у решті.

— Я вже був наставився вас шукати, — мовив пан Арчибальд Крицак, виймаючи засув і пускаючи їх досередини.

«Здоровилом» його надумав величати власний брат у перших — Клетус Крицак — але мало б знайшлося людей, гідніших цього прізвиська. Арч був заввишки у шість із половиною стоп, широкий раменами, череватий, з ногами наче стовбури дерев, долонями завбільшки зі свинячі окости і геть непомітною шиєю. Якась дитяча хвороба багато років тому позбавила пана Арчибальда усього волосся, і тепер його лиса голова нагадувала Квентинові гладкий рожевий морський камінь.

— То що нового? — спитав він. — Що сказав той перемитник? Ми маємо човна?

— Корабля, — виправив Квентин. — Так, він нас доправить. Просто до найближчого пекла.

Геріс сів на продавлене ліжко і стягнув чоботи.

— З кожною годиною мене щодалі більше вабить Дорн.

Здоровило мовив:

— А я казав і кажу, що таки варто спробувати гемонську дорогу. Може, там не так небезпечно, як кажуть люди. А як і небезпечно, то що? Більше слави тим, хто її подолає. Та й хто насмілиться до нас причепитися? Пий з мечем, я з келепом… хоч який гемон зуби зламає!

— А раптом Даянерис загине, поки ми там мулятимемося? — запитав Квентин. — Ні, нам конче потрібен корабель. Хай навіть такий, як «Пригода».

Геріс зареготав.

— Ти, мабуть, жадаєш Даянерис сильніше, ніж я думав, коли ладен кілька місяців нюхати оту купу лайна. Я ж за три дні благатиму врізати мені горло. Ні, мій князю, молю тебе — тільки не «Пригода».

— Ти маєш для нас кращий шлях? — запитав Квентин.

— А таки маю. Оце щойно второпав. Шлях у свій спосіб небезпечний, і чесним його ніяк не назвеш… але до твоєї королеви він приведе швидше, ніж гемонська дорога.

— Кажи, — мовив Квентин Мартел.