Танок з драконами

Даянерис

Вона чула, як мрець іде вгору сходами. Неквапна, розкотиста луна кроків летіла поперед нього, метлялася між лілових стовпів її палати. Даянерис Таргарієн чекала на лаві чорного дерева, яку зробила своїм престолом. Очі ще не пролупилися віді сну, срібно-золоте волосся було скуйовджене.

— Вашій милості, — мовив пан Барістан Селмі, регіментар її Королевогвардії, — не обов’язково на це дивитися.

— Він загинув за мене.

Дані притиснула до грудей свою левову шкуру. Під нею вона мала на собі лише просту лляну сорочку трохи вище колін. Коли Місандея її збудила, їй снився будинок з червоними дверима. Вдягатися часу не було.

— Халісі, — прошепотіла Іррі, — не треба торкатися мертвого. Дотик до мертвого несе біду.

— Якщо не вбив його сам. — Джихікі була дебеліша за Іррі, мала широкі стегна і важкі груди. — Кожен знає.

— Кожен знає, — погодилася Іррі.

Дотракійці чудово зналися на конях, але в усьому іншому зазвичай виявляли неймовірне невігластво. «Та й що з них узяти — дівчатка, ще молоді зовсім.» Служниці були одного віку з Дані, виглядали дорослими жінками зі своїми чорними гривами, мідною шкірою та мигдалевими очима, і все ж лишалися юними дівчатами. Їх подарували Дані на весілля з халом Дрого, і він же привіз їй ту шкуру, що була на ній зараз — шкуру зі спини та голови хракара, білого лева Дотракійського моря. Для неї шкура була завелика і трохи тхнула пліснявою, зате дарувала відчуття, що її сонце-та-зорі досі з нею.

Першим нагорі сходів з’явився зі смолоскипом у руці Сірий Хробак. Його спижевий шоломець був увінчаний трьома шпичками. Позаду йшли четверо Неблазних, несучи на плечах мертву людину. Їхні шоломці мали по одній шпичці, а обличчя застигли так нерухомо, неначе їх самих вилили зі спижу. Труп поклали до її ніг; пан Барістан відкинув заплямований кров’ю покрів. Сірий Хробак нахилив смолоскипа, щоб Дані краще бачила.

Обличчя мерця було гладеньке, без жодної волосини. Щоки хтось розчахнув гострим залізом від вуха до вуха. Мрець був високий, синьоокий, на вроду показний. «Дитина Лису чи Старого Волантису, викрадена з якогось корабля зажерливими корсарами і продана у рабство до червоного Астапору.» Очі його були розплющені, але сочилися кривавими слізьми не вони, а рани. Ран же на тілі було стільки, що й не полічиш.

— Ваша милосте, — мовив пан Барістан, — на цеглинах провулку, де його знайшли, було змальовано гарпію…

— …і змальовано кров’ю. — Даянерис уже знала, про що мова. Сини Гарпії уночі коїли своє злодійське харцизство, і біля кожного трупа лишали свою позначку. — Сірий Хробаче, як сталося, що цей чоловік був сам-один? Де його супутник?

За її наказом Неблазні тепер ходили уночі вулицями Меєрину тільки по двоє.

— Царице, — відповів очільник Неблазних, — ваш слуга Непохитний Щит не тримав варти минулої ночі. Він пішов… до певного місця… випити і поспілкуватися у товаристві…

— До певного місця? Ви про що?

— До будинку насолоди, ваша милосте.

«До бурдею.» Половина її відпущенців була з Юнкаю — міста, де Мудрі Хазяї славилися добре навченими постільними рабами. «Навченими мистецтва семи зітхань.» Останнім часом бурдеї повитикалися усім Меєрином, наче гриби після дощу. «Вони ж нічого іншого не вміють. А жити якось треба.» Харчі щодня дорожчали, а ціна людської плоті, навпаки, спадала. У бідніших частинах міста, між великими східчастими пірамідами меєринського рабовласницького панства, було вдосталь бурдеїв, де задовольняли потяг до кохання у будь-який спосіб, хай найчудернацькіший. І вона це знала. «І все ж таки…»

— Чого євнухові шукати у бурдеї?

— Якщо чоловік не має чоловічих причиндалів, то ще не означає, ваша милосте, що він не має чоловічого серця, — відповів Сірий Хробак. — Сьому-одному казали, що ваш слуга Непохитний Щит іноді платив гроші жінкам у бурдеях за те, щоб ті лежали з ним поруч, обіймаючи.

«Кров дракона не повинна плакати.»

— Непохитний Щит, — сказала вона з сухими очима. — Таке було його ім’я?

— З ласки вашої милості, саме таке.

— Хороше ім’я.

Добрі Хазяї Астапору не дозволяли своїм воякам-невільникам мати імена. Після звільнення астапорських рабів руками Дані багато Неблазних повернули собі імена, які мали від народження, а інші — самі вибрали собі нові.

— Чи відомо, скільки нападників підстерегло Непохитного Щита?

— Сей-один не знає. Багато.

— Принаймні шість, а чи й більше, — мовив пан Барістан. — Судячи з вигляду ран, на нього накинулися одразу з усіх боків. Але піхви були порожні. Можливо, він зумів поранити когось із нападників.

Дані проказала мовчазну молитву, щоб десь у місті один із Синів Гарпії здихав просто зараз, судомлячись і тримаючись за розпанахане черево.

— Навіщо вони отак розрізали йому щоки?

— Ласкава царице, — відповів Сірий Хробак, — вбивці вашого слуги Непохитного Щита запхали йому в горло цап’ячі причиндали. Сей-один видалив їх, перш ніж нести його сюди.

«Авжеж. Його власну мужність вони запхати не могли, бо астапорці не лишили йому ані кореня, ані стовбура.»

— Сини зухвалішають, — зауважила Дані. Досі вони обмежувалися нападами на беззбройних відпущенців: різали їх на вулицях або вдиралися у домівки під покровом пітьми і вбивали у ліжках. — Це вперше вони підняли руку на одного з моїх воїнів.

— Уперше, — погодився пан Барістан, — та не востаннє.

«Я досі веду війну, — зрозуміла Дані, — ось лишень тепер із тінями.» А сподівалася ж на перепочинок від кровопролиття — щоб мати хоч трохи часу відбудуватися і зцілитися.

Порухом плечей скинувши шкуру, вона стала на коліна коло трупу і заплющила мертвому очі, не зважаючи на зойк Джихікі.

— Непохитного Щита не забудуть. Обмийте його, спорядіть для битви і поховайте з шоломом, щитом та списами.

— Буде зроблено з волі вашої милості, — відповів Сірий Хробак.

— Надішліть людей до Храму Грацій спитати, чи не приходив хтось до Блакитних Грацій з пораненням від меча. І розповсюдьте новину, що ми добре заплатимо золотом за тесак Непохитного Щита. Попитайте різників та пастухів, чи не холостив хто цапів останнім часом. — «Може, якийсь козопас обмовиться.» — Віднині жоден із моїх людей не має ходити сам-один по настанні темряви.

— Сі-одні коряться наказові.

Даянерис відкинула назад волосся.

— Знайдіть мені цих боягузів. Знайдіть, щоб я показала Синам Гарпії, що означає збудити дракона.

Сірий Хробак віддав вояцьке вітання. Його Неблазні загорнули саван, підняли мертвого на плечі й винесли з палати. Пан Барістан Селмі залишився. Волосся його збіліло, у куточках світло-блакитних очей прорізалися кущики зморщок, але спина стояла рівно, і збройна майстерність не згасла з роками.

— Боюся, євнухи вашої милості, — мовив він, — погано пасують до роботи, яку ви їм загадали.

Дані всілася на лаві й знову огорнула плечі левовою шкурою.

— Неблазні — мої найкращі воїни.

— Вони — покірна піхота, з ласки вашої милості. Створена стояти на бойовищі плечем до плеча позаду щитів, з випростаними уперед списами. Їх навчали коритися без страху, без сумніву, без думок, без вагань… але не викривати таємниць і не шукати відповідей на питання.

— А чи краще послужать мені лицарі в цій справі?

Селмі навчав для неї лицарів з синів невільників; вони опановували кінний бій зі списом та науку довгого меча-півторака так, як це робилося на Вестеросі… але чи варті чогось списи та мечі проти лукавих боягузів, що завдають ударів з нічної тіні?

— У цій — ні, — визнав старий, — та й не мають ваша милість жодного лицаря, крім мене. Знадобиться ще багато років, щоб зробити лицарів з цієї малечі.

— Тоді кому доручити справу, якщо не Неблазним? Дотракійцям? Гріх казати.

Дотракійці билися верхи на конях. З кінноти більше хісна у відкритому полі чи на схилі пагорба, ніж у вуличках і провулках міста. Поза різнобарвними цегляними мурами Меєрину владу Дані навряд чи можна було вважати міцною. Тисячі невільників ще й досі трудилися у великих маєтках серед пагорбів і передгір’їв, вирощуючи пшеницю та маслини, пасучи овець та кіз, видобуваючи сіль та мідь. Комори Меєрину містили чималі запаси збіжжя, олії, оливок, сухих плодів, солонини, але й ті запаси потроху танули. Тому Дані вислала свій крихітній халазар на підкорення заміських земель, поставивши на чолі трьох своїх кревноїзників. Тим часом Бурий Бен Бросквин вивів у поле «Других Синів» чатувати на можливі юнкайські наскоки.

Найважливіше доручення з усіх вона дала Дааріо Нахарісу — язикатому Дааріо з золотим зубом та розгалуженою натроє бородою, що полюбляв так лиховісно шкіритися крізь лілові вуса. Поза пагорбами на сході починався хребет із круглястих пісковичних гір, крізь які вів Хизайський прохід, а далі лежала Лазарія. Якби Дааріо вдалося переконати лазарян відновити торговельні шляхи, то річкою або через пагорби можна було б привезти збіжжя… проте ягнятники не мали причин любити меєринців.

— Коли «Буревісники» повернуться з Лазарії, то може, я їх використаю на вулицях, — сказала Дані панові Барістану, — але дотоді мені лишаються тільки Неблазні.

Вона піднялася на ноги.

— Ви мусите вибачити мені, пане. Скоро біля дверей з’являться прохачі. Маю вдягти свої довгі вуха і знову стати їхньою царицею. Прикличте Резнака та Голомозого — я прийму їх, щойно вдягнуся.

— Слухаю волю вашої милості, — вклонився Селмі.

Велика Піраміда, здавалося, підпирала плечима саме небо — налічувала-бо вісімсот стоп заввишки від велетенської чотирикутної основи до просторої вершини, де цариця меєринська влаштувала собі особисті покої в оточенні зелених рослин та запашних водойм. Над містом саме займався прохолодний блакитний ранок, і Дані вийшла на терасу. На заході світанок палав золотом на банях Храму Грацій, карбував на землі глибокі чорні тіні позаду східчастих пірамід зацного панства. «У якихось із тих пірамід Сини Гарпії обмірковують нові свавілля просто зараз. А я не маю сили їх зупинити.»

Візеріон відчув її неспокій. Білий дракон лежав, огорнувши собою грушове дерево і вклавши голову на хвоста. Коли Дані його проминала, він розплющив очі — два озерця рідкого золота. Роги теж блищали золотою барвою, а з ними — і луска, що збігала спиною від голови до хвоста.

— Лінива ти потворо, — сказала вона йому, чухаючи під щелепою.

Лусочки були гарячі на дотик, наче обладунок, надовго залишений під сонцем. «Дракони — то вогонь, що обернувся плоттю.» Таке вона прочитала у одній з книжок, подарованих паном Джорагом на весілля.

— Ти ж маєш полювати з братами. Невже ви з Дрогоном знову сваритеся?

Останнім часом її дракони почали шаленіти. Раегал клацав зубами на Іррі, а Візеріон підпалив Резнакові токар у останні відвідини шановного місцевого підстолія. «Я покинула їх напризволяще, і вони здичавіли… та коли ж мені знайти на них час?»

Візеріон хльоснув хвостом з боку в бік і гупнув по стовбурі дерева так, що до Даніних ніг скотилася збита з дерева груша. Дракон розгорнув крила і наполовину злетів, наполовину застрибнув на огорожу тераси. «Росте, — подумала Дані, спостерігаючи, як дракон злітає в небо. — Усі троє ростуть. Скоро будуть досить великі, щоб нести мою вагу.» І тоді вона злетить, як злітав Аегон Завойовник — вище й вище, аж Меєрин стане унизу таким малим, щоб стерти його одним порухом пальця.

Вона дивилася, як Візеріон виписує дедалі ширші кола, доки дракон не зник з очей за каламутними водами Скахазадхану. Лише тоді Дані повернулася до піраміди, де Іррі та Джихікі чекали дозволу вичесати їй переплутане волосся і вдягти, як личить цариці меєринській — у гіскарський токар.

Той одяг був із себе досить-таки незручний: довге, вільне, позбавлене крою простирадло, яке накручувалося на стан, пропускалося під пахвою, закидалося на плече, а численні краї мали ретельно нашаровуватися для кращого огляду. Якщо накрутити токар надто вільно, він міг упасти з тіла; якщо ж надто щільно — зв’язував рухи і змушував запинатися. Навіть правильно вдягнутий, токар слід було притримувати лівицею. Ходіння у токарі вимагало від хазяйки вміння дріботіти крихітними крочками і тримати бездоганну рівновагу — раптом хтось наступить на один із важких країв, що волочаться слідом. Певно, токар не міг носити ніхто, приставлений до ремесла, служби чи будь-якої праці — то був одяг господарів, ознака багатства та влади.

Дані хотіла була заборонити носіння токарів, щойно захопила Меєрин, але радники її відрадили.

— Матір Драконів повинна вдягти токар, бо інакше її зненавидять усі, — застерегла Зелена Грація, Галацца Галаре. — У вовняному одязі Вестеросу чи сукні мирійського мережива ваша преосяйність довіку лишиться серед нас чужинкою, чудернацькою зайдою, варварською завойовницею. А меєринська цариця має бути справжньою вельможною панією Старого Гісу.

Бурий Бен Бросквин, полковник «Других Синів», висловився коротше і яскравіше:

— Хто хоче бути крулем поміж кролів, мусить причепити пару довгих вух.

Довгі вуха, котрі вона обрала собі на нинішній день, пошиті були з чистого білого льону та облямовані золотими китицями. З допомогою Джихікі Дані зрештою — з третьої спроби — правильно накрутила токар на себе. Іррі принесла корону, зроблену в подобі триголового дракона її дому, що мав золоті кільця звивистого тіла, срібні крила і голови зі слонової кістки, оніксу та жаду. Від її ваги Даніні плечі та шия, певно, закам’яніють і скнітимуть ще до вечора. «Корона не повинна зручно та легко сидіти на голові.» Це сказав колись один із її ясновельможних предків-королів. «Котрийсь Аегон, але ж котрий?» П’ятеро Аегонів царювало у Семицарстві Вестеросу. Мав бути і шостий, але пси Узурпатора знищили сина її брата, ще коли той був немовлям при матінчиних грудях. «Якби був живий, я б могла з ним побратися. Аегон за віком ближчий до мене, ніж Візерис.» Та коли Аегона з його сестрою жорстоко замордували, Дані ще тільки почала рости у материному череві. Їхній батько — її брат Раегар — загинув ще раніше, від руки Узурпатора на Тризубі. Інший її брат, Візерис, загинув у Ваес Дотраку, волаючи з болю під короною розтопленого золота. «Якщо я дозволю, мене теж уб’ють. Ножі, що зарізали мого Непохитного Щита, призначалися мені.»

Дані не забула дітей-невільників, розіп’ятих Великими Хазяями уздовж дороги з Юнкаю. Їх було загалом сто і шістдесят три; кожен був прибитий цвяхами до стовпа з рукою, випростаною так, щоб показувати шлях на Меєрин. Захопивши місто, Дані наказала розіп’ясти таке саме число Великих Хазяїв. Зграї мушви супроводжували їхнє повільне та болісне відбуття на той світ; над майданом ще довго висів сморід гнилої плоті. Але інколи вона сумнівалася, чи досить далеко зайшла у своїй рішучості. Адже ці меєринці — лукавий та впертий народ, що вдавався до спротиву на кожному кроці. Так, вони звільнили рабів… лише затим, щоб одразу ж винайняти їх на службу за таку жалюгідну платню, з якої ледве можливо було прохарчуватися. Застарих чи замалих для праці просто викинули на вулиці, а з ними — хворих та скалічених. І ще після того Великі Хазяї, збираючись на пласких верхівках своїх пірамід, сміли скаржитися на драконову царицю, що наповнила їхнє величне місто юрбами брудних жебраків, злодіїв та повій.

«Щоб правити Меєрином, я мушу звоювати серця меєринців — хай сама зневажаю їх аж до краю.»

— Я готова, — сказала вона Іррі.

Нагорі мармурових сходів на неї чекали Резнак та Скахаз.

— Велика царице! — оголосив Резнак мо’Резнак. — Сього дня краса ваша сяє так ясно, що бідним очам моїм лячно дивитися.

Підстолій мав на собі токар бурякового кольору з золотим краєм. Невеличкий, блідий, схильний пітніти чоловічок пахкотів так, наче скупався у ставку парфумів, а розмовляв високовалірійським суржиком, добряче перекрученим, з густим присмаком гиркливої, горлової гіскарської говірки.

— Дякую за добрі слова, — відповіла Дані тією ж мовою.

— Моя царице, — прогарчав Скахаз мо’Кандак, муж голеної голови.

Гіскарське волосся росло на гіскарських головах щільно та рясно, а цупкістю нагадувало дріт. Чоловіки невільницьких міст віддавна мали звичай збирати його у роги, шпичаки, крила і таке інше. Поголивши голову, Скахаз лишив позаду старий Меєрин і прийняв новий звичай; його родичі зробили те саме, наслідуючи приклад, а за ними й представники інших сімейств. Дані, щоправда, не сказала б, чому саме вони так учинили: зі страху, з прагнення надолужити звичаї нового часу, а чи з власного марнославства. Прихильників нового звичаю кликали «голомозими»; Скахаз був серед них найпершим Голомозим… а для Синів Гарпії та всієї їхньої зграї — найницішим зі зрадників.

— Нас сповістили про євнуха, — продовжив він.

— Його звали Непохитним Щитом.

— Помре ще не один і не двоє, якщо не покарати вбивць.

Хай Скахаз і поголив собі череп на знак нового звичаю, та не змінив тим свого недоброго, лютого обличчя з випнутими бровами, невеличкими очицями і важкими мішками під ними, чималим носом у чорних цятках, маслянистою шкірою, жовтішою за звичний для гіскарців бурштиновий відтінок. Прямодуха, нестримна брутальність читалася зі Скахазового обличчя без найменших сумнівів. Дані подумки помолилася, щоб так само мало сумніватися і в його чесності.

— Як мені їх карати, коли я не знаю, хто вони? — вимогливо запитала Дані. — Ану ж розкажіть мені, хоробрий Скахазе!

— Вашій милості не бракує ворогів. Ви бачите їхні піраміди просто з вашої тераси. Цхак, Хазкар, Газин, Мерек, Лорак… усі старі невільникарські родини. Пахл… а Пахл понад усі інші. Тепер це дім самих жінок. Старих, жовчних, лютих жінок зі смаком до крові. Жінки нічого не забувають. Жінки нічого не пробачають.

«Саме так, — подумала Дані, — і коли я повернуся до Вестеросу, про це взнають пси Узурпатора.» А й справді, між нею та домом Пахл існували причини для кривавої ворожнечі. Ознака зо’Пахла зарізав Могутній Бельвас у двобої перед брамою. Його батько, тисяцький міської варти Меєрину, загинув при обороні брами, коли її розтрощив «Гострий прутень». А троє дядьків Ознака були у числі ста шістдесяти трьох, розіп’ятих на майдані.

— Скільки золота ми призначили за нагороду тому, хто принесе нам відомості про Синів Гарпії? — запитала Дані.

— Сто гонорів, з ласки вашої преосяйності.

— Тисяча гонорів мені більше до ласки. Нехай буде стільки.

— Ваша милість не питають моєї поради, — відповів Скахаз Голомозий, — та я все ж скажу, що за кров слід платити кров’ю. Візьміть по одному чоловікові од кожного названого мною сімейства і стратьте усіх. Якщо наступного разу вб’ють ще когось із ваших, візьміть по двоє з кожного великого дому і стратьте їх також. Утретє вже ніхто не вбиватиме.

Почувши це, Резнак трохи не розквилив з розпачу.

— О ні-і-і… ласкава, добра царице, така брутальність викличе гнів богів на наші голови. Ми знайдемо убивць, обіцяю вам! А коли знайдемо — ось побачите, то будуть якісь убогі безрідні покидьки!

Підстолій мав таку саму лису голову, як і Скахаз, та в його випадку потрудилися боги, а не голії. «Якщо раптом хоч одна волосина матиме нахабство виткнутися посеред моєї пустелі, на неї вже чекатиме цирульник з бритвою» — запевняв Резнак, коли його підносили до уряду. Іноді Дані брав сумнів, чи не приставити краще ту бритву до Резнакової горлянки. Чолов’яга був на свій кшталт корисний, але вона його не надто любила, а довіряла ще менше. Невмирущі Карфу застерегли її про три зради. Міррі Маз Дуур скоїла першу, пан Джораг — другу. Чи не судилося Резнакові стати третім зрадником? А якщо ні, то кому? Голомозому? Дааріо? «Чи зрадником виявиться хтось, кого я навіть не підозрюю? Пан Барістан? Сірий Хробак? Місандея?»

— Скахазе, — мовила вона до Голомозого, — за вашу пораду ви маєте мою дяку. А ви, Резнаку, перевірте, чи не зможемо ми чогось досягти тисячею гонорів.

Стискаючи полу токару, Даянерис рушила повз них широкими мармуровими сходами. Сходинки вона долала по одній, намагаючись не запнутися на власному одязі та не звалитися до власного двору головою уперед.

Місандея оголосила про прибуття цариці; маленька книжниця мала приємний і сильний голос.

— На коліна перед Даянерис Буреродною, Неопалимою, царицею меєринською, королевою андалів, ройнарів та першолюдей, халісі великого трав’яного моря, Трощителькою Кайданів та Матір’ю Драконів!

Палата вже наповнилася людом. Спинами до стовпів стояли Неблазні зі щитами та списами; шпичаки на шоломах стирчали рівно вгору, наче шерега ножів. Меєринці зібралися під східними вікнами. Даніни відпущенці трималися якнайдалі від колишніх господарів. «Поки вони не стоятимуть разом, Меєрин не знатиме миру.»

— Підведіться.

Дані всілася на лаву. Палата стала на ноги. «Ну хоч це вони уміють робити, як один.»

Резнак мо’Резнак мав при собі список справ. За звичаєм цариця мусила почати з прийому посла Астапору — колишнього раба, що величав себе тепер «князь Гаель», хай ніхто і не знав, де й над ким він мав княжити.

Князь Гаель мав повен рот чорних гнилих зубів та гостре жовте тхоряче обличчя. А ще він мав при собі подарунок.

— Клеон Великий надсилає ці капці на знак любові до Даянерис Буреродної, Матері Драконів.

Іррі вдягла капці на Даніни ноги. Зроблені вони були з визолоченої шкіри і прикрашені зеленими річковими перлами. «Невже цар-різник вважає, що пара гарненьких капців звоює йому мою руку?»

— Щедрість царя Клеона не знає меж. Подякуйте йому від мене за прегарний подарунок.

«Справді прегарний, але зроблений на дитину.» Дані мала невеличкі ніжки, але гострі капці стиснули їй пальці докупи.

— Клеон Великий матиме за радість почути про вашу дяку, — мовив князь Гаель. — Його препишність доручив мені переказати, що готовий до оборони Матері Драконів від усіх її ворогів.

«Якщо він мені знову запропонує шлюб із царем Клеоном, я йому кину капця в голову» — подумала Дані, та цього разу астапорський посол не згадав про царський шлюб ані словом. Натомість він сказав:

— Настав час Астапорові та Меєринові разом припинити свавільне правління Мудрих Хазяїв Юнкаю, котрі невпинно і невтомно чинять зло усім, хто обрав життя вільної людини. Клеон Великий доручив мені переказати, що він та його нові Неблазні скоро рушать у похід.

«Його нові Неблазні — це якийсь непристойний жарт.»

— Цареві Клеону мудріше було б порати власний сад і залишити юнкайцям їхній.

Власне, Дані не плекала до Юнкаю жодної любові — ще й не раз шкодувала, що лишила Жовте Місто недоторканим після того, як розбила їхнє військо у полі. Мудрі Хазяї повернулися до володіння невільниками, щойно вона рушила далі, а тепер щосили набирали затяги, винаймали сердюків, будували військові союзи проти неї.

Утім, і Клеон, що сам себе призначив Великим, був аж ніяк не кращий. Цар-Різник поновив рабство у Астапорі з тією лише різницею, що колишні невільники тепер стали хазяями, а колишні хазяї — невільниками.

— Я лише юна дівчина і погано знаюся на справах війни, — сказала вона князеві Гаелю, — проте ми чули, що Астапор голодує. Незле б цареві Клеону спершу нагодувати своїх підданих, а вже потім вести їх на війну.

Дані махнула рукою, відпускаючи посла. Гаель відкланявся і зник.

— Препишна царице, — нагадав Резнак мо’Резнак, — чи не вислухаєте зараз шляхетного Гіздахра зо’Лорака?

«Що, знову?!»

Дані кивнула, і Гіздахр вийшов наперед. То був високий тендітний чоловік із бездоганною бурштиновою шкірою. Він відвісив уклін на тому самому місці, де не надто давно лежав мертвим Непохитний Щит. «Він мені потрібен» — нагадала собі Дані. Гіздахр був заможний купець, мав у Меєрині безліч друзів, а за морями — ще більше. Він бував у Волантисі, Лисі та Карфі, мав родичів у Толосі та Елірії, за чутками користувався певним впливом навіть у Новому Гісі, де юнкайці намагалися збурити невдоволення Дані та її правлінням.

А понад усе — він мав багатство. Уславлене, овіяне казками, незліченне багатство.

«І якщо я виконаю його прохання, то матиме ще більше.» Коли Дані зачинила бійцівські ями міста, частки у володінні цими ямами дуже впали в ціні. Гіздахр зо’Лорак нагріб їх задешево обома руками і тепер мав у власності більшу частину бійцівських ям Меєрину.

Шляхетний купець мав зачіску в вигляді крил цупкого чорно-рудого волосся, що витикалися з обох скронь. Здавалося, голова його зараз злетить у небо. Довге обличчя робила ще довшим борода, схоплена золотими кільцями. Ліловий токар був облямований перлами та аметистами.

— Ваша преосяйність знають причину, з якої я тут.

— Авжеж знаю. Напевне, ви не маєте інших справ, окрім як обсідати мене. Скільки разів я вже вам відмовила?

— П’ять, ваша препишносте.

— Тепер уже шість. Я не дозволю знову відчиняти бійцівські ями.

— Якби ваша превисокість вислухали мене…

— Вже слухала. П’ять разів. Ви придумали щось нове, щоб мене переконати?

— Старе, лише старе, — зізнався Гіздахр, — але новими словами. Ніжними словами та ґречними — такими, які зможуть зворушити царицю.

— Я маю сумнів не у ґречності ваших слів, а у доречності вашої справи. Я чула все, чим ви мене переконували, так багато разів, що можу вже сама за вас просити. Чом би не спробувати зараз? — Дані нахилилася вперед. — Бійцівські ями існують в Меєрині від дня його заснування. Двобої у них — то відправа віри, кривава жертва богам Гісу. Смертельне мистецтво Гісу — не проста різанина, але показ мужності, вправності та сили, якими так втішаються ваші боги. Бійців-переможців прославляють по всіх усюдах, переможених шанують і пам’ятають. Якщо я відкрию ями, то покажу людям Меєрину, що шаную їхні звичаї та спосіб життя. Меєринські бійцівські ями відомі на весь світ, вони заохочують гостей приїжджати до міста і наповнюють міські скарбниці монетою з усіх кінців землі. Усім чоловікам притаманна жага крові, яку ями допоможуть утамувати, відтак у Меєрині стане мирніше та спокійніше. Злочинцям, засудженим до смерті на піску, ями дарують суд двобоєм — останню можливість довести свою невинність.

Дані знову відкинулася назад, скинула голову.

— Ось так. Ну що, я впоралася?

— Ваша преосяйність виклали мою справу значно краще, ніж я сподівався викласти сам. Ви не лише прекрасні собою, але й надзвичайно красномовні. Мене ви конче переконали.

Дані не могла стримати сміху.

— Отакої! А ви мене — ні.

— Ваша препишносте, — зашепотів Резнак мо’Резнак їй у вухо, — за звичаєм місто стягує за податок одну десяту частину всього прибутку від бійцівських ям після вирахування витрат. Ці гроші можна застосувати на багато добрих справ.

— Можна… та якщо ми все-таки відчинимо бійцівські ями знову, то братимемо десяту частину до вирахування витрат. Я лише юна дівчина і погано знаюся на таких справах, та все ж прожила під дахом Цзаро Чжуана Даксоса достатньо, щоб бачити різницю. А ви, шановний Гіздахре, якби уміли шикувати військо так само вправно, як шикуєте красні слова, то вже б завоювали цілий світ… і все ж моя відповідь — ні. Цього разу вшосте.

— Слово цариці.

Гіздахр зо’Лорак, високий та стрункий, уклонився так само низько і зграбно, як раніше. Перли та аметисти застукотіли мармуровою підлогою.

«Якби не дурнувате волосся, він був би непоганий на вроду.» Резнак разом із Зеленою Грацією всіляко заохочували Дані узяти собі за чоловіка когось із меєринських вельможних панів — щоб примирити місто з її правлінням. Гіздахр зо’Лорак заслуговував принаймні на ретельний розгляд. «Краще вже він, ніж Скахаз.» Голомозий обіцяв, що кине заради неї власну дружину, але Дані від самої думки про шлюб із ним аж трусило. Принаймні, Гіздахр ще пам’ятав, як це — посміхатися.

— Препишна царице, — мовив Резнак, звірившись зі списком, — до вас звертається шляхетний Граздан зо’Галаре. Чи не вислухаєте ви його?

— Матиму за радість, — відповіла Дані, милуючись виблиском золота і мерехтінням зелених перлів на Клеонових капцях, а тим часом щосили намагаючись забути про неприємні мурашки у пальцях ніг.

Граздан, як її попередили, був брат у перших Зеленій Грації, чию підтримку Дані вважала за безцінну. Адже жриця міцно стояла за примирення, взаємне прощення та покірність законній владі. «Хай чого там її родич бажає, я можу принаймні вислухати його з повагою.»

А бажання прохача виявилося простим — гроші. Раніше Дані відмовилася відшкодовувати будь-кому з Великих Хазяїв ціну їхніх рабів. Але меєринці пробували і так, і сяк, аби лише видурити в неї зайвий шеляг. Шляхетний Граздан колись володів невільницею, що мала великий хист до ткацької справи — вироби з її кросен високо цінилися не лише в Меєрині, але й у Новому Гісі, Астапорі та Карфі. Коли жінка постарішала, Граздан купив з півдесятка юних рабинь і наказав старій ткалі навчити їх таємниць свого ремесла. Нині стара вже померла, але молоді відпущениці відкрили майстерню з крамницею при портовому мурі та почали торгувати власним крамом. Граздан зо’Галаре просив собі частку від їхніх прибутків.

— Вони завдячують своїми вміннями мені, — наполягав вельможа. — Це ж я забрав їх з невільницького базару і приставив до кросен.

Дані вислухала мовчки, з непорушним обличчям, а коли прохач скінчив, запитала:

— Як звали стару ткалю?

— Невільницю? — Граздан переступив з ноги на ногу, зморщив чоло. — Її звали… напевне, Ельза. Чи то пак Елла. Та вона ж померла шість років тому. Я мав у власності стільки рабів, ваша милосте…

— Хай буде Ельза. Ось наш вирок. Від дівчат ви не матимете нічого. Це Ельза навчила їх ткацької справи, а не ви. Од вас дівчата матимуть нові кросна — і найкращі, які можна купити за гроші. Це вам за те, що забули ім’я старої майстрині.

Резнак хотів був викликати наступний токар, але Дані наполягла викликати відпущенця і надалі вислуховувала колишніх хазяїв та колишніх рабів по черзі. Чимало справ, поданих на її розгляд, стосувалися відшкодування завданих збитків, руйнувань та жертв. Після переможного приступу Меєрин жахливо сплюндрували. Східчасті піраміди зацних родів уникли найгіршого, але бідніші частини міста затопив свавільний погром: то повстали невільники у самому місті, а крізь вибиту браму одночасно ввірвалися голодні орди відпущенців з Юнкаю та Астапору. Її Неблазні зрештою відновили лад та послух, але погром залишив по собі безліч прикрих наслідків і скорботних турбот. І тепер усі вони постали перед царицею.

Прийшла багата жінка, чий чоловік та сини загинули при обороні міських мурів. Під час погромів вона з переляку втекла до рідного брата, а коли повернулася, то знайшла, що в її будинку влаштували дім розпусти, де повії вдягалися в її шати та коштовності. Жінка вимагала назад свій будинок і коштовності. «Одяг хай забирають собі» — дозволила вона. Дані присудила повернути їй коштовності, але оголосила, що будинок було втрачено після втечі господині.

Прийшов колишній раб і звинуватив одного з вельмож дому Цхак. Невільник нещодавно узяв собі за дружину відпущеницю, яка перед падінням міста служила вельможі постільною підбічницею. Вельможа порушив її цноту, грав задля свого задоволення і запліднив дитиною. Новий чоловік вимагав вихолостити вельможу за злочин зґвалтування, а також виплатити йому гаманець золота за виховання вельможного байстрюка як своєї власної дитини. Золото Дані йому присудила, проте у вихолощенні відмовила.

— Коли вельможа з нею злягався, вона ще була його власністю, з якою він міг чинити на свій розсуд. За законом то не є зґвалтування.

Дані бачила, що її присуд не задовольнив прохача. Та якщо холостити усіх чоловіків, що брали собі постільних невільниць, то скоро правитимеш у місті євнухів.

Прийшов хлопчик, молодший за Дані, тендітний та вкритий рубцями, вдягнений у подертий і розкошланий токар зі срібною облямівкою. Голос його ламався, коли він розповідав, як двоє з домашніх рабів його батька повстали тієї ночі, коли було вибито браму. Один убив його батька, інший — старшого брата. Удвох вони зґвалтували матір і теж її вбили. Малий утік, відбувшись рубцем на обличчі, але один з убивць досі жив у батьковому домі, а інший вступив до війська цариці — «Материних Воїв». Малий просив, щоб їх обох повісили.

«Я царюю в місті, збудованому на порохні та смерті.» Дані не мала іншого вибору, крім відмовити у проханні — адже вона оголосила загальне прощення усіх злочинів, скоєних при погромі міста. Так само не збиралася вона і карати рабів за повстання проти хазяїв.

Почувши вирок, малий кинувся на неї, але заплутався ногами у токарі й простягся долу на ліловому мармурі. Коло хлопця миттю опинився Могутній Бельвас; величезний брунатний євнух підсмикнув його вгору одноруч і зателіпав, наче вовкодав — пацюка.

— Годі, Бельвасе! — покликала Дані. — Відпустіть його.

А малому сказала:

— Бережи понад усе свій токар, бо він урятував тобі життя. Ти ще хлопчина, і ми забудемо те, що тут сталося. Від тебе ми чекаємо того ж самого.

Та коли хлопець виходив, то зиркнув назад через плече, і побачивши його очі, Дані зрозуміла: Гарпія має ще одного сина.

До полудня Даянерис відчувала на голові вагу корони, а під собою — твердість лави. Стільки людей чекали на її ласку, що вона і пообідати не знайшла часу, лише вислала Джихікі до кухні по таріль коржів, оливок, смокв та сиру і сиділа, потрошку відщипуючи їжу та сьорбаючи з чари розведеного водою вина. Смокви були чудові, оливки — ще кращі, проте вино лишало у роті терпкий залізний присмак. Малий жовтий виноград, який ріс у цих краях, не давав вина високої якості. «З тутешньої лози ми багато не наторгуємо.» Крім того, Великі Хазяї спалили найкращі виноградники разом з оливковими гаями та плодовими садами.

Пополудні прийшов майстер — ліпник та ливар — і запропонував замінити голову великої спижевої гарпії на Майдані Очищення подобою Даніного обличчя. Вона відмовила йому з усією ввічливістю, яку зуміла зібрати.

У Скахазадхані спіймано було щуку величини раніше не баченої; рибалка приніс її цариці в подарунок. Цариця висловила подив і захоплення неймовірною рибою, винагородила рибалку гаманцем срібла і відіслала щуку до кухні.

Мідних справ майстер зробив їй кольчугу з яскраво налощених кілець для носіння на війні. Дані прийняла подарунок з сердешною дякою; кольчуга була гарна аж на подив, її вилощена мідь виблискувала б на сонці пишно і осяйно… хоча у справжній битві вона б радше вдяглася у сталь. Навіть дуже молода дівчина, що погано зналася на справах війни, все ж таки достатньо розумілася на таких речах.

Капці, надіслані Царем-Різником, ставали дедалі обтяжливішими. Дані скинула їх геть, одну ногу заклала під себе, а другою зателіпала вперед і назад. Видовисько було не таке пишне, як личить цариці, та їй уже остогидло робити лише те, що личить цариці. Від корони жахливо боліла голова, а сідниці геть заніміли.

— Пане Барістане, — звернулася Дані до старого лицаря, — тепер я знаю, яка чеснота найпотрібніша можновладцеві.

— Хоробрість, ваша милосте?

— Залізні сідниці, — піддражнила вона. — Бо ж я нічого не роблю, лише сиджу на лаві.

— Ваша милість покладають на себе завеликий тягар. Ви мусите дозволити вашим радникам його полегшити.

— Я маю забагато радників, але замало подушок. — Дані обернулася до Резнака. — Скільки там іще?

— Двадцять і три, якщо ласка вашої препишності. Зі стількома ж скаргами. — Підстолій зазирнув у якісь папери. — Одне теля, три кози. Решта, не маю сумніву, будуть вівці та ягнята.

— Двадцять і три. — Дані зітхнула. — Мої дракони аж занадто закохалися у баранину, відколи ми почали платити чабанам за драконячу здобич. Але чи мають скаржники якісь докази на підтвердження своїх скарг?

— Дехто приніс обпалені кістки.

— Люди палять вогнища і смажать на них баранину. Обпалені кістки — то не докази. Бурий Бен каже, що у пагорбах навколо міста є руді вовки, шакали та дикі собаки. Невже ми тепер платитимемо доброю срібною монетою за кожне ягня, що пропаде між Юнкаєм і Скахазадханом?

— Ні, препишна царице, — вклонився Резнак. — То мені просто вигнати цих пройдисвітів геть, чи ви бажаєте, щоб їм ще й батогів дали?

Даянерис посовалася на лаві.

— Жодна людина не повинна боятися приходити до мене.

Вона не сумнівалася, що якась частина позовів є брехливою, але ж чесних усе-таки більше. Її дракони надто виросли, щоб удовольнятися щурами, кішками та собаками. «Що більше їдять, то більшими виростають, — попереджав її пан Барістан, — а що більшими виростають, то більше їдять.» А надто Дрогон — той полюбляв літати ген за гори, за поля, де легко з’їдав вівцю на день.

— Заплатіть їм ціну їхньої худоби, — сказала Дані Резнакові. — Але віднині скаржники повинні з’являтися до Храму Грацій і складати священну присягу перед богами Гісу.

— Вашу волю буде виконано.

Резнак обернувся до прохачів.

— Їхня царська препишність погодилися відшкодувати вартість утрачених вами тварин, — мовив він гіскарською мовою. — Назавтра з’явіться до моїх шафарів і отримайте сказане відшкодування грішми або худобою, на ваш вибір.

Вирок пролунав у похмурій тиші. «А начебто мали б задовольнитися, — подумала Дані. — Їм дали те, по що вони прийшли. Невже до цих людей ніяк не піддобритися?»

Коли прохачі один за одним виходили геть, останній з них залишився. То був опецькуватий чолов’яга з обвітреним обличчям, одягнений незграбно і вбого. На голові він мав шапку цупких чорно-рудих кучерів, підрізаних навколо вух, у одній руці тримав непоказний полотняний лантух. Стояв він, опустивши голову і витріщившись на мармурову підлогу — наче забувся, де він і навіщо. «Цікаво, чого хоче цей?» — запитала себе Дані.

— На коліна перед Даянерис Буреродною, Неопалимою, царицею меєринською, королевою андалів, ройнарів та першолюдей, халісі великого трав’яного моря, Трощителькою Кайданів та Матір’ю Драконів! — скричала Місандея своїм тоненьким солодким голосочком.

Дані підвелася; з неї почав був спадати токар, та вона його упіймала і припнула на місце.

— Гей, ти — з торбою! — покликала вона. — Ти хотів говорити з нами? Можеш наблизитися.

Коли чоловік підняв голову, очі його були червоні та напухлі, як криваві болячки. Дані помітила, як ковзнув ближче пан Барістан, вірна біла тінь. Чоловік придибав неоковирною ходою, ледве тягнучи ноги та стискаючи в руках лантуха. «П’яний, хворий, абощо?» — мимоволі подумала вона. Під його потріскані жовті нігті забився бруд.

— З чим ти прийшов? — запитала Дані. — Маєш до нас скаргу, прохання? Чого тобі треба від престолу?

Язик чолов’яги рвучко облизав потріскані, зашкарублі вуста.

— Я… приніс…

— Кістки? — запитала вона нетерпляче. — Обгорілі кістки?

Він підняв лантуха і висипав те, що було в ньому, на мармур.

То й справді були кістки, поламані та зчорнілі. Довші з них було поколото в пошуках мозку.

— Чорний то був, — проказав чолов’яга гиркливою гіскарською говіркою, — чорна крилата тінь. Злетів з неба і… і…

«Ні, — затремтіла Дані. — Ні, ні, ой, ні…»

— Ти оглух, йолопе?! — загарчав Резнак мо’Резнак на чолов’ягу. — Не чув, що я казав? Прийди назавтра до моїх шафарів, і тобі заплатять за твою вівцю.

— Резнаку, — стиха мовив пан Барістан, — стуліть уже рота і розплющте очі. То не овечі кістки.

«Ні, не овечі, — подумала Дані. — То кістки дитини.»