Танок з драконами

Тиріон

Свиня мала лагідніший норов, ніж більшість коней, якими йому траплялося їздити. Терпляча, міцна на ногах, вона прийняла Тиріона, що видерся їй на спину, без жодного вереску — хіба що рохнула. І стояла нерухомо, поки він тягнувся по щита і списа. Та коли карлик підібрав повід і стиснув ногами боки, льоха рушила негайно. Звали її Купка — на знак чималої купи грошей, яку вона приносила своїм господарям, відколи ще поросям була привчена до сідла та поводу.

Коли Купка жвавою ристю потрусила чардаком, мальована дерев’яна броня заторохтіла. Тиріонові пахви щипав піт, краплі стікали на рубець носа з-під завеликого, погано припасованого шолома. Та все ж на одну божевільну мить він відчув себе власним братом Хайме на турнірному бойовищі — з лицарським списом у руці, вбраним у золотий обладунок, що сліпучо сяяв під сонцем.

Втім, щойно почувся регіт, мрія швидко розвіялася, і він більше не був хвацьким турнірним поборником, а лише карликом верхи на свині, який стискав у руці довгу жердину, намагаючись розважити п’яних і збентежених жеглярів у таємній надії покращити їм настрій. Десь глибоко у пеклі лютував батько і хихотів Джофрі. Тиріон відчував, як їхні холодні мертві очі дивляться його блазенську виставу — не менш уважно, ніж жеглярі «Селаесорі Кворан».

І ось назустріч виїхала суперниця — Копка на великому сірому собаці. Її смугастий спис п’яно хилитався з боку в бік, поки тварина стрибками долала чардак. Її щит і обладунок було пофарбовано червоним; фарба добряче вицвіла і полущилася. Його власний обладунок був синій. «Не мій. Шажиків. Бороньте боги, щоб мій не став.»

Тиріон вдарив п’ятами по Купчиних стегнах, розганяючи її до швидкості нападу. Жеглярі заохочували його тюгуканням та свистом. А чи справді заохочували? Може, насміхалися і бажали впасти? Цього він напевне сказати не міг, хоча підозру мав. «Навіщо я дав умовити себе на цю дурницю?»

Втім, він сам знав відповідь. Вже дванадцять днів корабель потерпав од безвітря у Затоці Журби. Жеглярі ходили злі й похмурі, а коли допивали свій денний кухоль оковитої, то лагіднішими не ставали. Зрештою, скільки годин поспіль людина може лагодити вітрила, забивати щілини чи рибалити у нерухомому морі? Джораг Мормонт чув бурмотіння, що карликове щастя їх зрадило. Корабельний кухар ще час від часу чухав Тиріонові голову, сподіваючись на вітер, але решта вже кидала ядучі та зловісні погляди, коли їхні стежки перетиналися. Доля Копки була ще гіршою, відколи кухар пустив плітку, що для повернення карликового щастя треба вхопити дівчину-карлицю за цицьку. Той самий кухар почав кликати свиню Купку Кров’янкою. Але того дня, коли Тиріон вигадав цей жарт, він чомусь здавався смішнішим.

— Ми мусимо їх розвеселити, — благала Копка. — Щоб сподобатися і не дратувати. Якщо подаруємо їм гарну виставу, то вони, може, забудуть про свої негаразди. Прошу вас, м’сьпане!

І якимось незрозумілим чином він погодився. «Напевне, оковита винувата.» Капітанове вино скінчилося першим. А налигатися оковитою було куди як швидше, ніж вином — Тиріон Ланістер швидко спізнав цю просту істину.

І ось він сидить верхи на Шажиковій свині, вбраний у Шажиків мальований обладунок зі шматків дерева, а Шажикова сестра наставляє його у складній науці блазенського герцю, який приносив їй хліб та сіль чимало років. Хіба не вишуканий жарт долі? Надто коли врахувати, що Тиріон свого часу трохи не втратив голову, відмовившись сідати на собаку заради збоченої забаганки власного небожа. І все ж, сидячи на свинячій спині, Тиріон не знайшов у собі сили оцінити жарт.

Копка нахилила затуплене вістря саме вчасно, щоб мазнути його по плечі; власний Тиріонів спис теліпався з боку в бік, поки він намагався хоч кудись націлитися, і зрештою гучно вдарився у куток щита суперниці. Копка втрималася у сідлі. Тиріон не втримався. Власне, так і мало статися.

«Легко, наче впасти зі свині»… але падати саме з цієї свині було тяжче, ніж здавалося сторонньому оку. Тиріон пригадав поради до герцю, згорнувся клубком, і все ж гепнувся на чардак, мов лантух, прикусивши язика і відчувши на смак власну кров. До нього наче повернулися його дванадцять років, коли він перекидався колесом на обідньому столі у великій трапезній Кастерлі-на-Скелі. Тоді його зусилля замість похмурих жеглярів гаряче вітав дядько Геріон. Та й у порівнянні з тим реготом, якими зустрічали витівки Шажика та Копки на весіллі Джофрі, жеглярські смішки здалися Тиріонові хрипкими та придушеними. Дехто навіть засичав з гніву.

— Гей, Безносе! Пику бридку маєш, і їздиш бридко! — заволав один з містка коло стерна. — Хіба зовсім яєць нема? Тебе побила дівка!

«Поставив на мене гроші» — вирішив Тиріон і пропустив образу повз вуха. Свого часу він чував і гірші.

Підвестися у дерев’яному обладунку було справою нелегкою; Тиріон відчайдушно крутився на спині, наче морська черепаха. Та принаймні хоч розвеселив ще кількох жеглярів. «Шкода, що ногу собі не зламав — вони б тут реготом захлинулися. А якби сиділи в тому нужнику, де я встрелив батька у кишки, то і штани б собі зі сміху обісрали разом з ним. Отаких покидьків я маю розважати.»

Нарешті Джораг Мормонт зглянувся на Тиріонові намагання і рвучко поставив його на ноги.

— Ти був схожий на блазня.

«Та невже? З якого це дива?»

— Важко виглядати казковим звитяжцем, сидячи верхи на свині.

— Мабуть, саме тому я не лізу на свиней.

Тиріон відстебнув пряжки шолома, скрутив його з голови і виплюнув набік грудку рожево-кривавого слизу.

— Наче пів-язика собі прокусив.

— Надалі кусай вдвічі сильніше, — здвигнув плечима пан Джораг. — Правду сказати, я й гірших герцівників бачив.

«Це така хвала, абощо?»

— Я впав з семиклятої свині й трохи не відкусив собі язика. Невже буває гірше?

— Буває. Отримати уламок списа в око і здохнути.

Копка хвацько зістрибнула зі свого собаки — великого сірого звіра на прізвисько Хрум.

— Штука не в тому, Хугоре, щоб добре битися. — Вона завжди мала обережність кликати його Хугором там, де могли почути. — Штука в тому, щоб примусити їх реготати і кидати монети.

«Жалюгідна дяка за кров та синці» — подумав Тиріон, але лишив думку при собі.

— Тут ми теж не впоралися. Ніхто не кинув ані монети. — «Ані копки, ані шажика.»

— Кинуть, коли вистава покращиться.

Копка стягла шолома з власної голови. Волосся буро-мишачого кольору впало на вуха. Очі її були карі, дивилися з-під важкої брили лоба; гладенькими щоками гуляв рум’янець. Вона витягла кілька жолудів зі шкіряної торбини — для Купки, щоб та повернула їх купою грошей. Свиня з’їла жолуді просто з долоні, задоволено верескнувши.

— Коли ми виступимо перед королевою Даянерис, на нас чекатиме срібний дощ, ось побачите.

Дехто з жеглярів уже гукав і тупотів п’ятами, вимагаючи нового герцю. Як завжди, найгучніше волав корабельний кухар. До нього Тиріон вже засвоїв стійку відразу, хай кухар і був на кораблі єдиним хоч напівпристойним гравцем у цивасу.

— Бачите, ми їм до вподоби! — мовила Копка зі слабенькою усмішкою надії. — З’їдемося ще раз, Хугоре?

Він хотів був відмовити, але його врятував один з помічників, гучно щось вигукнувши. Стояв пізній ранок, і капітан знову хотів вислати човни. Велетенське смугасте вітрило коча кволо висіло зі щогли вже багато днів, але капітан не полишав надії віднайти вітер десь північніше. А це означало веслувати, веслувати і знову веслувати. На жаль, човни були невеличкі, а корабель — чималенький; тягти його човнами була тяжка, пітна, особливо виснажлива у спеку праця, що лишала на долонях криваві мозолі, а у спинах — тяжку ломоту. Та якби ж з неї була бодай якась користь… Жеглярі ненавиділи тягти корабель, і Тиріон не міг їх винуватити.

— Вдовиця мала б посадити нас на галеру, — тихенько та кисло пробурмотів він. — Якби хтось витяг мене з-поміж цих клятих дощок, був би тому вдячний. Ще й, здається, скабку загнав між ніг.

Мормонт зробив, що попрохали, хоч і насупився невдоволено. Копка зібрала пса та свиню докупи і повела униз.

— Ти б сказав своїй красній панні, щоб засувала двері, коли сидить унизу, — мовив пан Джораг, розстібаючи пряжки на ременях, що з’єднували грудину дерев’яного панцера зі спиною. — Бо щось хлопці забагато теревенять про шкварки, реберця та окости.

— Ця свиня — половина всієї худоби в її господарстві.

— Чого ж лише половина? Якби жеглярі були гіскарцями, то з’їли б і собаку. — Мормонт роз’єднав грудину та спину панцера. — Скажи їй.

— Гаразд, скажу.

Сорочка просякла потом і липнула до грудей. Тиріон смикнув її кілька разів від себе, сподіваючись на подих легіту. Дерев’яний обладунок був жаркий, важкий і страшенно незручний; половина його ваги складалася зі старої фарби, якою шар за шаром, разів сто панцир перефарбовували наново. Тиріон пригадав, як на весіллі Джофрі один вершник показував на броні лютововка Робба Старка, інший — знак та кольори Станіса Баратеона.

— Для виступу перед королевою Даянерис нам знадобляться обидві тварини, — мовив карлик.

Якщо жеглярі заберуть собі в голову забити і з’їсти Купку, ані він, ані Копка їх не зупинить… але чималий меч пана Джорага змусить замислитися.

— То це так, Бісе, ти сподіваєшся вберегти собі голову?

— Пане Бісе, коли ласка. Ви розмовляєте з лицарем-герцівником. А відповідь буде — так. Щойно її милість взнає мої справжні чесноти, то вже не відпустить, а кохатиме, як рідного. Зрештою, я приязний малий, багато знаю корисного про свою рідню. Але те коли ще станеться… спершу маю до неї чимось піддобритися.

— Штуками та витівками своїх злочинів не змиєш. Даянерис Таргарієн — не мала дитина, якій можна задурити голову стрибками чи дотепами. Вона вчинить з тобою, як належить по правді.

«Е ні, оцього не треба.» Тиріон окинув Мормонта поглядом різнокольорових очей.

— А тебе вона як привітає, ця правдива королева? Теплими обіймами? Дівчачим хихотінням? Катовою сокирою? — Побачивши гнівне збентеження лицаря, Тиріон вишкірився. — Чи не чекаєш ти, щоб я повірив, наче в тому бурдеї ти справляв якесь доручення королеви? Або захищав її за півсвіту від неї самої? А чи не могло статися, що ти тікав од гніву драконової королеви, бо вона випхала тебе у три вирви? Але з якого дива їй тебе… ой, стривай, ти ж за нею шпигував!

Тиріон квохнув зі сміху, наче курка.

— І тепер ти сподіваєшся повернути її прихильність, подарувавши мене? Кепсько придумано, кажу відверто. І скоєно у п’яному відчаї. От якби я був Хайме… адже Хайме вбив її батька, а я — лише свого власного. Гадаєш, Даянерис мене стратить, а тебе пробачить? Вельми вірогідно, станеться протилежне. Може, це тобі варто скочити на ту свиню, добрий лицарю пане Джорагу? Нап’ясти залізне блазенське вбрання, наче Флоріан-…

Ударом, завданим дужою лицарською рукою, Тиріонову голову повернуло набік і гепнуло об чардак, аж вона підскочила. Намагаючись зіп’ястися на коліно, він відчув, як рота наповнює кров, і виплюнув вибитого зуба. «Гарнішаю з кожним днем; зате, схоже, штрикнув просто у рану.»

— Невже карлик сказав вам щось образливе, добрий лицареньку? — невинно запитав Тиріон, тилом долоні витираючи пухирі крові з розбитої губи.

— Мені обридла твоя чорна пащека, курдупелю, — мовив Мормонт. — У тебе в роті ще лишилося кілька зубів. Якщо хочеш їх зберегти, раджу уникати мене решту нашої подорожі.

— Нелегка справа! Ми ж поділяємо одне помешкання.

— Знайди собі сам, де спати. Внизу чи на чардаку, байдуже — аби мої очі тебе не бачили.

Тиріон так-сяк випростався на ноги.

— Воля твоя, — відповів він здорованеві крізь повний рот крові, але той вже пішов, гупаючи чоботами по дошках.

Унизу, в корабельній куховарні, Тиріон саме полоскав рота розведеною водою оковитою і щулився, коли щипало — аж тут його знайшла Копка.

— Я чула, що сталося. Вам боляче?

Він здвигнув плечима.

— Трохи крові й вибитий зуб. — «Гадаю, йому боліло сильніше.» — Отакий лицар! Сором казати, та коли нам знадобиться захист, я б на пана Джорага не покладався.

— Що ви таке зробили? Ой, у вас губа кровить. — Вона витягла з рукава хусточку і промокнула рану. — Що ви йому сказали?

— Кілька істин, які панові Цапу-Битливому не надто сподобалося почути.

— Не треба вам кепкувати з нього. Ви хоч щось тямите, чи ні? Не можна так розмовляти з великими людьми. Бо ж буде гірше! Пан Джораг міг викинути вас у море, а жеглярі сміялися б, дивлячись, як ви потопаєте. Майте обережність коло великих людей. Будьте з ними веселим, загравайте, смішіть, розважайте — так учив мене тато. Хіба вам тато не розповідав, як треба поводитися з великими людьми?

— Мій татко називав їх «простолюдом» чи «бидлом». І веселим ти б його не назвала.

Тиріон зробив ще ковток розведеної оковитої, потеліпав у роті, виплюнув.

— І все-таки я розумію, про що ти. Мені ще багато вчитися про те, як бути карликом. Якби ж ти мала ласку трохи мене повчити… у перерві між герцями та галопуванням на свині.

— Навчу, м’сьпане. І дуже радо. Але… про які істини ви казали? Чому пан Джораг так сильно вас побив?

— Чому? Та з великої любові. З тієї ж причини, що я зварив того співця у юшці.

Він згадав Шаю і погляд її очей, коли в шию їй врізався ланцюг, накручений на кулак. Ланцюг золотих правиць. «Руки тії золотії холодом лякають, а жіночі теплі руки серце зігрівають.»

— Скажи мені, Копко, ти… цнотлива дівчина?

Вона зашарілася.

— Так. Звісно. Хто б схотів…

— Отакою і лишайся. Кохання — то божевілля, тілесна хіть — отрута. Бережи свою цноту — житимеш щасливішою. І згодом навряд чи опинишся у зачуханому бурдеї на Ройні з хвойдою, що трохи нагадує твоє втрачене кохання.

«І не тікатимеш світом, сподіваючись знайти, де в ньому місце шльондрам.»

— Пан Джораг мріє врятувати свою драконову королеву і розніжитися у теплі її безмежної дяки. Але я дещо знаю про вдячність королів та королев. Тому радше взяв би палац у Валірії.

Він зненацька обірвав сам себе.

— Ти відчула? Корабель рушив!

— Справді! — Обличчя Копки запашіло радістю. — Ми знову пливемо! Вітер…

Вона побігла до дверей.

— Хочу побачити. Нумо біжимо, хто перший! — вигукнула вона і прожогом вискочила у двері.

«Вона ж зовсім юна, — мусив нагадати собі Тиріон, поки Копка видиралася вгору крутими дерев’яними сходами так швидко, як дозволяли коротенькі ніжки. — Майже дитина.» І все ж її збудження щось зачепило йому в душі. Він посунув за дівчиною нагору.

А там поверталося до життя вітрило — надималося черевом, спадало, знову надималося; червоні смуги на полотні звивалися, мов змії. Жеглярі бігали чардаками, тягли линви; помічники ревли накази мовою Старого Волантису. Веслярі у човнах послабили мотуззя і поспіхом поверталися до коча, збурюючи воду. Вітер дмухав з заходу, поривчастий, вихористий, смикав за линви та одяг, наче пустотлива дитина. «Селаесорі Кворан» рушав у дорогу.

«Може, ще й потрапимо до того Меєрину» — подумав Тиріон. Та коли видерся сходами на стернове підвищення і подивився звідти, посмішка його згасла. «Це тут блакитне небо, блакитне море, а на заході… Ніколи не бачив неба такого кольору.» Обрієм бігла щільна та широка смуга темних хмар.

— Наче перев’язь на щиті, — показав він Копці.

— І що це означає? — запитала вона.

— Що за нами скрадається якийсь великий злий покидьок.

Тиріон неабияк здивувався, коли біля стерна до нього приєдналися Мокорро та двійко його вогняних пальців — адже стояв полудень, а червоний жрець та його люди зазвичай не з’являлися до сутінок. Жрець поважно кивнув до карлика і мовив:

— Ось бачиш, Хугоре Схиле. Гнів Божий. Господь Світла не дозволяє з себе кпинити.

У Тиріона з’явилося погане передчуття.

— Вдовиця казала: цей корабель ніколи не дістанеться туди, куди прямує. Я зрозумів так, що коли ми виберемося у море поза досяжність влади тріархів, капітан негайно перекладе вітрила на Меєрин. Або ж ви захопите корабель силами вашої Вогняної Руки і відвезете нас до Даянерис. Та насправді ваш верховний жрець бачив зовсім не це, так?

— Саме так. — Глибокий голос Мокорро лунав урочисто, як дзвін на похороні. — Ось що він бачив.

Червоний жрець здійняв патерицю і нахилив її голівку на захід. Копка розгублено озирнулася.

— Не розумію. Що це означає?

— Це означає: нам краще піти униз. Але пан Джораг вигнав мене з нашого спільного помешкання. Чи можу я сховатися в тебе, раптом що?

— Так, — відповіла вона. — Я вас радо… ой…

Майже три години вони летіли поперед вітру, а буря все наближалася і наближалася. Західне небо зробилося зеленим, тоді сірим, тоді чорним. Стіна чорних хмар громадилася позаду, каламутячись і беручись грудками, наче казан молока, надовго залишений на вогні. Тиріон і Копка спостерігали з переднього чардака, притулившись до носової подоби і тримаючись за руки; там вони опинилися, розважливо забравшись зі шляху капітана та жеглярів.

Попередній шторм був захопливий, паморочний, п’янкий; він налетів зненацька, а коли полетів, то лишив по собі відчуття оновлення, свіжості, чистоти. Цей одразу здався їм інакшим, і капітанові теж. Він наказав перекласти на північ та північний схід — хотів спробувати прибрати корабель з дороги шторму. Та його зусилля виявилися марні — надто величезна починалася буря. Море навколо забуяло хвилями, завив і заверещав вітер. «Смердючий шафар» злітав угору і падав униз; хвилі розбивалися на його коробі. Позаду з неба штрикали у море блискавиці — сліпучі лілові танцюристки, що виплітали на небі павучий візерунок свого танку. За ними услід прийшов і грім.

— Отепер вже час ховатися.

Тиріон узяв Копку попід лікоть і повів донизу. Там саме божеволіли з переляку Хрум та Купка. Пес гавкав і ніяк не міг зупинитися; коли Тиріон увійшов, собака збив його додолу. Тим часом свиня гидила усюди, де бачила. Тиріон спробував прибрати, де зумів, поки Копка намагалася заспокоїти тварин. Потім вони прив’язали чи запхали по кутках усе, що лежало вільно.

— Мені лячно, — зізналася Копка.

Бесіда почала стрибати й хилитатися туди-сюди під ударами хвиль у черево корабля. «Є й гірші способи загинути, ніж потонути. Твій брат взнав на собі, що такі бувають. І мій панотець теж. І Шая, брехлива курва. Руки тії золотії холодом лякають, а жіночі теплі руки серце зігрівають.»

— Треба нам зіграти у гру, — запропонував Тиріон. — Може, трохи забудемо про шторм.

— Аби не в цивасу, — негайно відповіла вона.

— Не в цивасу, — погодився Тиріон, відчуваючи, як дошки здіймаються під ногами. «Ото б політали фігури бесідою, ото б сипнули дощем на голови свині та собаці.» — Ти грала у запрошення до замку, коли була маленькою?

— Ні. Ви мене навчите?

А чи справді? Тиріон завагався. «Дурноголовий карлик. Звісно, вона не грала у запрошення до замку. Бо не мала замку.» Грою в запрошення до замку захоплювалися діти шляхетних родів — вона мала навчати їх чемного звичаю, гербів, а також хто є друзями їхньому вельможному батькові, а хто ворогами.

— Ні, вона не… — почав був Тиріон, але підлога знову стрибнула під ногами, збивши їх з Копкою докупи. Мала перелякано зойкнула. — Ні, ця гра не годиться.

Тиріон пригорнув дівчину до себе, скрегочучи зубами.

— Вибач. Я не знаю, в яку гру…

— Я знаю, в яку, — відповіла Копка і поцілувала його.

Цілунок був сором’язливий, похапливий, незграбний. І застукав Тиріона зненацька. Руки його самі собою злетіли вгору, вхопили її за плечі, щоб відштовхнути… але раптом він завагався, тоді притяг ближче, стиснув у обіймах. Її вуста були сухі, шорсткі, стиснені щільніше, ніж гаманець жмикрута. «Крихітна розрада» — подумав Тиріон. Того, що сталося, він анітрохи не бажав. Копка була йому до вподоби, він її жалів і навіть у дечому захоплювався, та ніколи не жадав тілесно. Втім, і робити боляче не хотів — боги та його мила сестра вже подарували малій вдосталь болю. А тому дозволив цілункові тривати й тривати, лагідно тримаючи Копку за плечі, але рішуче стиснувши власні вуста. А навколо крутився і тремтів «Селаесорі Кворан».

Нарешті вона відхилилася на вершок чи два. Тиріон побачив власне віддзеркалення у її очах. «Гарненькі оченята, — подумав він, але побачив не лише вроду. — Багато переляку, трошки надії… і ані краплі хіті. Вона жадає мене не більше, ніж я її.»

Коли Копка схилила голову, Тиріон узяв її за підборіддя і підняв угору.

— В цю гру нам гратися не можна, добра панно.

Вгорі вдарив грім — цього разу зовсім близько.

— Я не хотіла… я ніколи ще не цілувала хлопця, але… я думала, що як ми потонемо, а я…

— Було солодко та мило, — збрехав Тиріон, — але я одружений. Вона була зі мною на бенкеті, мабуть, ти пригадаєш. Пані Санса.

— То була ваша дружина?! Вона така… така вродлива…

«І облудна. Санса, Шая, усі мої жінки… Тайша була єдиною, що мене кохала. То де ж місце шльондрам?»

— О так, чарівна дівчина, — мовив Тиріон, — і ми з нею поєднані перед очима богів та людей. Можливо, вона для мене втрачена, та доки не знатиму напевне, мушу берегти їй вірність.

— Розумію, — мовила Копка і відвернула обличчя.

«Найкраща жінка у моєму житті, — гірко подумав Тиріон. — Ще досить юна, щоб вірити нахабній брехні.»

Короб рипів, чардак стрибав, Купка верещала з переляку. Копка поповзла підлогою на всіх чотирьох, пригорнула голову свині до себе і замурмотіла їй заспокійливі слова. Дивлячись на них, важко було сказати, хто кого розраджує. Видовисько було таке недоладне, що хтось інший зареготався б, але Тиріон і усмішки не вичавив. «Дівчина заслуговує на щось краще, ніж свиня та собака, — подумав він. — Чесного цілунку, трохи ласки… на це кожен заслужив, хоч малий, хоч великий.» Він пошукав свій кухоль, та коли знайшов, напою в ньому вже не було. «Потонути — ще півбіди, — кисло подумав він, — але потонути тверезим і засмученим — це вже занадто.»

Зрештою вони таки не потонули… хоча пережили часи, коли думка про гарненьке тихе-мирне потоплення здавалася доволі звабливою. Шторм буяв решту дня і добрячу частину ночі. Навколо вищали солоні вітри; хвилі здіймалися, наче кулаки потонулих велетнів, що прагнули розтрощити корабель. Згодом вони дізналися, що нагорі за облавок змило помічника та двох жеглярів, корабельного кухаря осліпило казанком гарячого смальцю в обличчя, а капітана так люто жбурнуло зі стернового містка на середній чардак, що він зламав собі обидві ноги. Унизу Хрум вив, гавкав, шкірив зуби на Копку, а Купка знову почала гидити, остаточно обернувши вогку та крихітну комірчину на смердючий саж. Тиріонові вдалося весь цей час не блювати — головне за браком вина. Копці щастило менше, та він однак тримав її у обіймах, поки корабель страшенно рипів і стогнав навколо, наче барило, що ось лусне.

Майже опівночі вітер нарешті вщух, і море заспокоїлося досить, щоб Тиріон зумів вибратися нагору. Побачене його не втішило. Коч несло морем гладенького драконоскла попід зірковою банею неба, але навколо буяв скажений шторм. На сході, заході, півночі, півдні — куди б він не глянув, громадилися чорні бескиди хмар, їхні круті схили та неймовірні стрімчаки мерехтіли блакитними та ліловими блискавками. Дощу не було, але дошки під ногами відчувалися слизькими від вологи.

Тиріон почув, як хтось верещить знизу тонким, високим голосом, просякнутим смертним жахом. Наступним він почув Мокорро. Червоний жрець стояв на носі обличчям до шторму, здійнявши патерицю над головою, і лунко, басовито вигукував молитву. Посередині корабля десяток жеглярів та двійко «вогняних пальців» борюкалися зі сплутаними линвами та важким набряклим полотном. Тиріон так і не зрозумів, чи намагаються вони поставити вітрило, а чи спускають його; та хай що вони робили, воно здалося йому невчасним і недоречним.

Невдовзі з’ясувалося, що він таки мав рацію. Вітер повернувся зловісним шепотом, вогким і холодним, мазнув Тиріонові щоку, ляснув вологим вітрилом, закрутив і смикнув криваво-червоні шати Мокорро. Підкоряючись несвідомому передчуттю, Тиріон ухопився за найближчий поручень — і саме вчасно. За три удари серця вітерець перетворився на вискливе жахіття. Мокорро щось заволав, з драконової пащеки на патериці вистрибнуло зелене полум’я і зникло в пітьмі ночі. Далі лупонула злива, чорна і сліпуча, ніс та гуза корабля зникли за стіною води. Щось велетенське заплескало над головою; Тиріон устиг помітити, як вітрило злітає в повітря, тягнучи за собою двох повислих на линвах людей. А потім почувся хряскіт. «Клятий дідько, — пробігла думка, — це, напевне, щогла.»

Він знайшов кінець якоїсь линви і вчепився у неї, силуючись дістатися ляди і заховатися унизу від бурі. Але порив вітру збив його з ніг, другий прибив до облавку; довелося приліпитися до поручнів і нікуди не рухатися. Дощ лупив у обличчя, геть засліплюючи очі. Рот знову наповнився кров’ю. Корабель стогнав і гарчав під Тиріоном, наче ненажерливий гладун, що силується спорожнити заколоджені кишки.

А тоді луснула щогла. Тиріон не побачив цього, зате почув: знову той жахливий хряскіт, болісний вереск дерева… а за ним — вихор трісок і уламків. Одна тріска на піввершка проминула йому око, друга встромилася в шию, третя прохромила литку разом із чоботом та штаньми. Тиріон заверещав, але линви не пустив — знайшов-бо в собі якусь відчайдушну силу, якої не знав ніколи. «Вдовиця казала, що корабель не дістанеться туди, куди вирушає» — пригадав він. І почав реготати, божевільно і відчайдушно, під гуркіт грому, стогін дерева і удари хвиль.

Коли шторм нарешті вщух, і вцілілі подорожні разом з жеглярами почали виповзати на чардак, наче дощові черв’яки з землі після дощу, «Селаесорі Кворан» перетворився на руїну, що ледве витикалася над водою, перекошена на правий бік. Короб тріснув у півсотні місць, у череві плюскотіла вода, від щогли лишився потрощений пеньок, не вищий за карлика. Лиха доля не оминула навіть носову подобу: одну з її рук — ту, що тримала сувої — відламало геть. Втрачено було дев’ятеро людей, серед них — одного з помічників, двох «вогняних пальців» і самого Мокорро.

«Хіба це бачив Бенерро у своїх вогнях? — спитав себе Тиріон, коли усвідомив, що червоного велетня немає серед уцілілих. — А що бачив сам Мокорро?»

— Пророцтво нагадує мені недовченого мула, — скаржився він Джорагові Мормонту. — Сподіваєшся мати з нього якусь користь, та коли починаєш надміру довіряти, воно раптом хвицяє тебе копитом у голову. Клята вдовиця знала, що корабель не досягне місця, до якого пливе. Вона попередила нас, сказала, що Бенерро бачив це у вогнях, але я подумав… та чи не байдуже, що я собі подумав? — Карлик скривив рота у зловісній посмішці. — А насправді клятий шторм, якого ще не бачив світ, потрощив нам щоглу на тріски. І тепер нам лишається носитися Затокою Журби, доки не скінчиться їдло, і ми не почнемо жерти одне одного. Як гадаєш, кого наріжуть до обіду першим: собаку, свиню чи мене?

— Гадаю, найбалакучішого.

Капітан помер наступного дня, корабельний кухар — за три ночі по ньому. Решта жеглярів ледве тримала понівечений корабель на воді. Помічник, що їх очолив, порахував, що вони мали опинитися десь коло південного берега Кедрового острова. Коли він наказав спустити човни і тягти корабель до найближчої землі, один човен потонув, а в іншому жеглярі перерізали линву і хутко втекли на північ, кинувши коч і приятелів напризволяще.

— Рабські душі, — презирливо буркнув Джораг Мормонт.

Лицар-здоровань — з його слів — проспав геть увесь шторм. Якщо, звісно, не брехав — Тиріон мав свої сумніви, та вголос їх не висловлював. Адже одного дня ще, диви, доведеться вкусити когось за дупу, для чого знадобляться зуби. Мормонт начебто забув про їхню минулу сварку, і Тиріон вирішив мовчки погодитися, що її не сталося.

Упродовж дев’ятнадцяти днів їх поволі несло морем, поки танули запаси води та харчів. Сонце палило згори, невтомне і безжальне. Копка сиділа унизу, нерозлучна зі свинею та собакою. Тиріон приносив їй харч, шкутильгаючи на перев’язаній нозі та принюхуючись до рани вночі, а коли не мав чого робити, то ще й штрикав пальці на руках та ногах. Пан Джораг завважив за доцільне щодня гострити меча, доки його вістря та лезо не починало сяяти. Три «вогняні пальці», які лишилися живі, запалювали ніч-ватру з кожним заходом сонця; стаючи до молитви на чолі жеглярів, вони вдягали свої візерунчасті обладунки, а списи тримали під рукою. І жоден з жеглярів більше не намагався почухати голову жодному з двох карликів.

— Чи не влаштувати їм знову виставу? — спитала якось увечері Копка.

— Краще не треба, — відповів Тиріон. — Бо ще згадають, що ми маємо гарненький шматочок сала на ніжках.

Щоправда, Купка втрачала рештки сала з кожним днем, а від Хрума вже лишилося саме хутро та кістки.

Тієї ночі йому наснилося, що він знову в Король-Березі з арбалетом у руках.

— Туди, де місце шльондрам, — сказав князь Тайвин, та коли Тиріонів палець зігнувся, і арбалет тумкнув, стріла занурилася у живіт Копки, а не батька.

Тиріон прокинувся від хору збуджених вигуків. Чардак під спиною рухався, і на пів-удару серця йому здалося, що він знову опинився на «Соромливій діві». Проте пахощі свинячого гною швидко повернули його до дійсності. Смуток лежав за півсвіту позаду, а з ним разом і прості радощі того часу. Тиріон пригадав, яким втішним видовиськом була септа Лемора після вранішніх купань, як на її голій шкірі блищали крапельки води… але тут єдиною жінкою була бідолашна Копка, мала та недолуга дівчина-коротунка.

Але щось таки там відбувалося. Тиріон вислизнув з гамаки, позіхнув і пошукав чоботи… а ще, хай яке то було божевілля — арбалет. На жаль, його не знайшлося, і Тиріон подумав: «Оце шкода. Став би у пригоді, коли великі люди прийдуть мене їсти.» Він нап’яв чоботи і видерся нагору подивитися, хто і чому галасує. Копка вже стояла там, широко розплющивши захоплені очі.

— Вітрило! — кричала вона. — Онде, дивіться! Вітрило, і вони нас бачили, бачили! Вітрило!

Цього разу він таки її поцілував… раз у кожну щоку, раз у чоло, і востаннє — просто у вуста. До останнього поцілунку вона вже сміялася, розпашіла і знову засоромлена, але те вже не важило. Корабель наближався. Тиріон бачив велику галеру, чиї весла залишали позаду білопінну доріжку.

— Що то за корабель? — спитав він лицаря Джорага Мормонта. — Чи не прочитаєш назву?

— Читати нема потреби. Ми під вітром. Я звідси чую сморід. — Мормонт витяг меча. — Це людопродавці. Гендлярі невільниками.