Давос

Блискавка розколола північне небо, вирізьбивши чорну башту Нічного Ліхтаря на тлі синьо-білого неба. За шість ударів серця прийшов грім, схожий на віддалений гуркіт тулумбасів.

Стражники повели Давоса Лукомора мостом чорного базальту під залізну замкову решітку зі слідами іржі. За ним були глибокий солоний рів та звідний міст на двох важких ланцюгах. Унизу буяли зелені води, вибухаючи хмарами білих бризок на підмурку замку. За мостом виявилася друга брамна башта — більша за першу; її камені поросли зеленими водоростями. Давос прошкутильгав грязюкою двору, часто запинаючись; руки йому були зв’язані. Холодний дощ щипав очі. Варта підштовхнула його на сходи, що вели до схожого на печеру головного кам’янця замку Хвилеріз.

Опинившись усередині, очільник варти скинув кирею і почепив її на кілок у стіні, щоб не напустити калюжу на витертий мирійський килим. Давос зробив те саме, пововтузившись із пряжкою зв’язаними руками. Він не забув чемних звичаїв, вивчених на Дракон-Камені за роки служби.

Князь сидів у пітьмі своєї домівки, вечеряючи хлібом, пивом та сестринською юшкою. З товстих кам’яних стін витикалося два десятки залізних держаків, та лише у чотири було вставлено смолоскипи. Проте жоден не горів — непевне, миготливе світло давали лише дві товсті лойові свічки. Давос чув, як стіни періщить дощ, як крізь невидиму йому дірку в даху капотить вода.

— З ласки мосьпана, — мовив очільник, — ми знайшли оцього добродія у «Китовому череві». Намагався купити собі перевіз з острова. Мав при собі дванадцять драконів і оце.

Очільник поклав на стіл річ, призначену його князеві — широку стрічку чорного оксамиту з облямівкою золотої парчі, з трьома печатками на ній: вінчаним оленем на золотому воску, палаючим серцем на червоному, долонею на білому.

Давос чекав мокрий, капотячи водою на підлогу. Зап’ястки йому натерла мокра мотузка, що врізалася у шкіру. Одне слово тутешнього володаря — і він повисне на Шибеницькій брамі Сестринова. Але зараз йому на голову не падав дощ, а ноги стояли на твердому камені замість хиткого чардака. Давос почувався просяклим водою, старим, виснаженим, зношеним до кісток горем та зрадами, а ще на смерть утомленим буремними морями.

Князь витер рота тилом долоні, підняв стрічку, примружився, роздивився уважніше. Ззовні блимнула блискавка; на пів-удару серця стрілецькі бійниці спалахнули білим та блакитним сяйвом. «Один, два, три, чотири» — порахував Давос, перш ніж ударив грім. Коли ж той замовк, Давос продовжив дослухатися до капотіння, до глухого ревища під ногами, де хвилі розбивалися на величезних кам’яних підпорних склепіннях Хвилерізу і вирували у його підземеллях. Він міг теж опинитися там — прикутим до вогкої кам’яної підлоги та залишеним потопати у першому ж припливі. «Та ні, — спробував він розрадити себе, — так може загинути пересічний перемитник, але не Правиця Короля. Я коштую більше, якщо мене продати королеві Серсеї.»

Князь помацав стрічку, похмуро зиркаючи на печатки. Був то чоловік собою незугарний, дебелий та опасистий, з м’язистими плечима весляра і майже зовсім без шиї. Щоки та підборіддя йому вкривала цупка сіра стерня, подекуди вже побіліла. Вище від важкої брили лоба виблискувала гладка лисина. Ніс він мав бульбою, у червоних судинах, губи — грубі й товсті, а на правиці між трьома середніми пальцями — якусь подобу перетинки. Давос чував, що дехто з панства на Трьох Сестрах має перетинки на руках та ногах, але завжди вважав ті оповідки звичайними жеглярськими побрехеньками.

Князь відкинувся назад.

— Розріжте мотузки, — наказав він, — і стягніть з нього рукавиці. Хочу бачити його руки.

Сотник варти зробив, що наказали. Коли він стягнув рукавичку зі скаліченої лівиці свого бранця, блискавка вдарила знову, відкинувши тінь відрубаних пальців Давоса Лукомора на важке суворе обличчя Годріка Борела, князя на Милосестрі.

— Стрічку може вкрасти кожен, — сказав князь, — але ці пальці не брешуть. Ви — цибульний лицар.

— Мене колись так кликали, пане князю. — Давос і сам віднедавна був князем, а лицарем — упродовж довгих років. Але глибоко всередині лишився сам собою — перемитником хамського роду, котрий купив собі лицарство повним кораблем цибулі та солоної риби. — Та й гірше кликали теж.

— Еге ж. Зрадником. Бунтівником. Перебіжчиком.

На останнє слово Давос сіпнувся.

— Я ніколи ні від кого не перебігав, мосьпане! Я служу своєму королю.

— Якщо вважати Станіса королем. — Князь зміряв його суворими синіми очима. — Більшість лицарів, що висаджуються на моєму березі, шукають мене у моїх палатах, не в «Китовому череві». Там, кажуть, страшенне перемитницьке кубло. Чи не повернулися ви до старого ремесла, цибульний лицарю?

— Ні, пане князю. Я шукав перевозу до Білої Гавані. Мене надіслав король з посланням до тамтешнього князя.

— То ви опинилися не в тому місці й не перед тим князем. — Князя Годріка це, здавалося, розважило. — Зараз ви у Сестринові на острові Милосестра.

— Я знаю, де я.

Нічого милого, незважаючи на назву, в Сестринові не було. Містечко було огидне, наче свинячий саж, крихітне, бридке, смерділо свинячим гноєм та гнилою рибою. Давос добре пам’ятав його зі своїх перемитницьких часів. Три Сестри були улюбленим місцем зустрічі беззаконних гендлярів багато сотень років поспіль, а перед тим — ще й піратським кублом. Вулиці Сестринова складало болото і дощаті помости, хатини були мазані, укриті соломою, а коло Шибеницької брами завжди теліпалися повішені з випущеними назовні тельбухами.

— Ви тут маєте друзів, поза сумнівом, — правив далі князь. — Кожен перемитник має на Сестрах друзів. Дехто з них — також і мої друзі. А хто мені не друг, тих я вішаю. Вони повільно задушуються, а їхні тельбухи тим часом ляпають їх по колінах.

Палата знову висвітлилася ударом блискавки за вікном. За два удари серця пролунав грім.

— Якщо вам треба до Білої Гавані, то чому ви зараз у Сестринові? Що вас сюди привело?

«Наказ короля і зрада друга» — кортіло відповісти Давосові. Натомість він відказав:

— Шторми.

Двадцять і дев’ять кораблів підняли вітрила на сході Стіни, рушаючи на південь. Давоса неймовірно вразило б, якби хоч половина досі плавала на поверхні. Чорні небеса, жорстокі зливи, руйнівні вітри невпинно переслідували їх узбережжям. Галери «Оледо» та «Син старої матері» викинуло на скелі Скагосу — острова однорогів та людожерів, куди боявся потикатися навіть Сліпий Байстрюк. Великий коч «Саафос Саан» налився водою і потонув коло Сірих Круч.

— Станіс за них платитиме, — пирхав і ремствував Саладор Саан. — Платитиме добрим золотом за кожен до останнього!

Скидалося, що тепер якийсь розлючений бог стягує платню за легку подорож на північ, куди їх ніс свіжий південний вітер від Дракон-Каменя до самої Стіни. Ще один жахливий подув вітру зірвав линви та щогли з «Рясного врожаю», змусивши Саладора тягти його причалом. За п’ятдесят верст на північ від Вдоварти море знову знуртувалося, вдарило «Врожай» об одну з галер, що його тягнули, і потопило обидва кораблі. Решту лисенійського флоту розкидало вузьким морем кого куди. Хтось мав, напевне, сховатися у якомусь порті, а когось ніколи вже ніхто не побачить.

— Саладором Убогим, ось ким мене зробив твій король! — жалівся Саладор Саан Давосові, поки рештки його флоту так-сяк шкутильгали затокою Кусень. — Саладором Знищеним. Де мої кораблі? А золото? Де все те золото, яке мені обіцяли?!

Коли Давос спробував запевнити його, що він матиме усе обіцяне, Саладор вибухнув.

— Коли, коли?! Назавтра, на новий місяць, чи коли знову прилетить червона зірка? Він обіцяє мені золото й коштовності, обіцяє і обіцяє, а я цього золота не бачу. Я маю його слово, каже він мені, о так, слово короля, він пише його на папері. Чи може Саладор Саан з’їсти слово короля? Чи може втамувати спрагу пергаменом і восковою печаткою? Чи може він кинути обіцянку на перину і вграти так, щоб аж кричала?

Давос спробував був переконати його зберегти вірність. Якщо Саладор покине Станіса та його справу, казав він, то облишить і надію отримати золото, яке йому заборгували. Адже переможний король Томен навряд чи заплатить борги свого розбитого дядька. Єдина надія Саладора — лишитися вірним Станісові Баратеону, доки той не звоює Залізний Престол. Інакше ані шеляга королівських грошей йому не бачити. Треба зберігати терпіння.

Можливо, якийсь медоголосий двірський вельможа зумів би схилити до згоди лисенійського піратського ватажка, та Давос був цибульним лицарем, і його слова лише розбурхали у Саладорі зайву лють.

— Терпіння я зберігав на Дракон-Камені, — відповів він, — коли червона жінка палила дерев’яних богів та верескливих людей. Упродовж шляху до Стіни я зберігав терпіння. Терпів і у Східній Варті… і холод теж терпів. Пхе, кажу я. Пхе на твоє терпіння, і пхе на твого короля. Мої люди голодують. Вони хочуть знову залізти на своїх жінок, перелічити своїх синів, побачити Пороги та сади задоволень Лису. А льоду, штормів та порожніх обіцянок вони не хочуть. Тут, на цій півночі, занадто холодно, і ще холоднішає.

«Я знав, що цей день настане, — сказав собі Давос. — Я любив цього старого шахрая, та ніколи не дурив себе настільки, щоб довіряти йому беззастережно.»

— Шторми. — Князь Годрік вимовив це слово так пристрасно, як інший чоловік міг би вимовити ім’я коханої. — Шторми вважалися священними на Сестрах ще до приходу андалів. Нашими прадавніми богами були Володарка Хвиль та Володар Небес. Шторм буяв тоді, коли вони кохалися одне з одним.

Він нахилився уперед.

— Усі ці земні королі ніколи не згадують про Сестер. Та й навіщо? Ми такі малі та вбогі. Але ж ви зараз тут. Принесені до мене штормом.

«Не штормом, а другом» — подумав Давос.

Князь Годрік обернувся до свого очільника варти.

— Лишіть цього чоловіка зі мною. І затямте: його тут не було.

— Так, м’сьпане. Ніколи.

Сотник пішов геть, лишаючи мокрими чобітьми вогкі відбитки на килимі. Десь унизу гуркотіло невтомне море, лупцюючи підніжжя замку. Зовнішні двері зачинилися, наче буркнув віддалений грім, і негайно, мовби у відповідь, з неба знову вдарила блискавка.

— Пане князю, — мовив Давос, — якщо ви відішлете мене далі до Білої Гавані, його милість вважатиме це дружнім вчинком.

— Я можу відіслати вас до Білої Гавані, — відповів князь. — Або до якогось холодного і вогкого пекла.

«Наче Сестринова не досить.» Давос непокоївся, що може статися найгірше. Три Сестри були норовливі гадюки, вірні лише самим собі. Вважалося, що вони присягають Аринам з Долини як зверхникам, але влада Соколиного Гнізда на островах ніколи не трималася надто міцно.

— Якби Розставець знав про вас, то завимагав би віддати йому.

Борел тримав під своєю рукою острів Милосестру так само, як Довгоселець — Довгосестру, а Бистрінь — Малосестру. Але всі троє присягали на вірність Трістону Розставцю, князеві на Трьох Сестрах.

— А він би продав вас королеві за дзбан їхнього ланістерівського золота. Бідар-бо має семеро синів, які хочуть стати лицарями, тому жодного дракона з рук не впустить. — Князь підняв дерев’яну ложку і знову заходився знищувати юшку. — Я колись проклинав богів, які подарували мені самих лише доньок… доки не почув, як Трістон скаржиться на ціну бойових лицарських огирів. Ви здивуєтеся, скільки треба продати риби, щоб купити пристойну панцирну броню.

«Я теж мав семеро синів, але четверо з них згоріли на смерть.»

— Князь Розставець є значковим Соколиного Гнізда, — відповів Давос. — За законом він мав би доправити мене до пані Арин.

Давос гадав, що з нею йому пощастило б трохи більше, ніж із Ланістерами. Ліза Арин, хоч і не брала участі у Війні П’яти Королів, усе ж таки була донькою Водоплину і тіткою Молодого Вовка.

— Пані Арин більше нема, — мовив князь Годрік. — Її вбив якийсь співець. Тепер у Долині править князь Мізинець. То де пірати?

Коли Давос не відповів, князь нетерпляче постукав ложкою по столі.

— Лисенійці! Бистрінь бачив їхні вітрила з Малосестри, а перед ним — Кремінці зі Вдоварти. Жовтогарячі вітрила, зелені, рожеві. Це Саладор Саан. Де він зараз?

— У морі. — Саладор саме мав огинати Пальці, йдучи униз вузьким морем. Він повертався на Пороги з тими небагатьма кораблями, які йому лишилися. Можливо, якщо дорогою йому трапиться кілька необережних купців, то здобуде собі ще. «Трошки піратства, щоб якось перебути довгі версти.» — Його милість надіслав Саладора на південь, завдавати клопоту Ланістерам та їхнім друзям.

Цю брехню він подумки повторював, щоб не забути, поки веслував до Сестринова під струменями дощу. Рано чи пізно світ дізнається, що Саладор Саан покинув Станіса Баратеона і лишив його без кораблів — та дізнається не з вуст Давоса Лукомора.

Князь Годрік перемішав ложкою юшку.

— Невже той старий пірат Саан змусив вас діставатися берега уплав?

— Я зійшов на суходіл з човна, пане князю.

Саладор почекав, доки світло Нічного Ліхтаря з’явиться ліворуч на носі «Валірійця», і тоді висадив Давоса на воду. Принаймні цього їхня дружба ще була варта. Лисенієць радо б забрав його з собою на південь, але Давос відмовився. Станісові потрібен був Виман Мандерлі, і він довірив Давосові зманити того на свій бік. Довіру короля він не зрадить — так сказав Давос Саладорові.

— Пхе, — відповів піратський князь, — він тебе згубить своєю довірою та почесними дорученнями, старий друже. Згубить, от побачиш.

— Ніколи ще не приймав під своїм дахом Правицю Короля, — мовив князь Годрік. — Цікаво, а чи дасть Станіс за вас викуп?

«А й справді — чи дасть?» Станіс жалував Давосові землі, титули та уряди, але чи заплатить він золотом, щоб викупити його життя? «Та він і золота не має. Інакше досі мав би Саладора.»

— Якщо пан князь бажають запитати в його милості, вони можуть знайти його особу в замку Чорному.

Борел щось забурчав собі під носа, тоді спитав:

— А чи Біс теж у замку Чорному?

— Біс? — Давос не зрозумів запитання. — Він у Король-Березі, засуджений на смерть за вбивство свого небожа.

— Як казав мій батечко, на Стіні все взнають останніми. Карлик утік. Проліз між ґратами своєї келії та голіруч розірвав власного батька на шматки. Стражник бачив, як він тікав, червоний з голови до п’ят, наче купався у крові. Королева обіцяла піднести до вельможного панства будь-кого, хто його вб’є.

Давос відчайдушно намагався повірити щойно почутому.

— Ви кажете мені, що Тайвина Ланістера більше немає?!

— Саме так. Загинув од руки власного сина. — Князь ковтнув пива з кухля. — Коли на Сестрах були королі, ми тут не дозволяли карликам жити. Ми їх кидали у море як приношення богам. Септони змусили нас припинити. Ото ще зграя побожних телепнів. Навіщо б іще боги давали людині таке тіло, як не на те, щоб позначити її чудовиськом?

«Князь Тайвин мертвий. Це міняє все на світі.»

— Пане князю, чи не дозволите мені надіслати крука на Стіну? Його милості треба знати про смерть князя Тайвина.

— То й знатиме. Але не від мене. І не від вас, поки ви тут, під моїм дірявим дахом. Я не дозволю казати, що надавав Станісові поради та допомогу. Розставці затягли Сестри у два повстання Чорножарів, і ми всі жорстоко від того постраждали.

Князь Годрік махнув ложкою на стілець.

— Сідайте, пане, поки не впали з ніг. Мої палати вогкі, темні та холодні, але не конче позбавлені гостинності. Ми вам знайдемо сухий одяг, але спершу попоїжте.

Він загукав, і до палати увійшла жінка.

— Треба погодувати гостя. Принеси пива, хліба і сестринської юшки.

Пиво було брунатне, хліб — чорний, юшка — вершково-біла. Жінка подала її у мисці, вибраній з черствого буханця. Юшка була щедро заправлена цибулею, морквою, ячменем, білою та жовтою ріпою на додачу до м’яса морських мушель, тріски та крабів; усе це плавало в гарячому озері густої сметани та масла. Саме така страва була доречна, щоб зігріти людину до самих кісток холодної вогкої ночі. Давос заходився жваво та вдячно закидати її ложкою до рота.

— Ви вже куштували сестринську юшку?

— Куштував, пане князю.

Таку юшку подавали по всіх Трьох Сестрах, у кожній корчмі та заїжджому дворі.

— Ця краща за всі, які ви їли. Її варить Гелла, донька моєї доньки. А ви одружені, цибульний лицарю?

— Одружений, пане князю.

— Шкода. Бо Гелла якраз незаміжня. З негарних дівчат робляться найкращі дружини. Тут аж три різновиди крабів: червоні, краби-павуки і завойовники. Крабів-павуків я намагаюся не їсти, хіба що у сестринській юшці. Бо це ж наче їсти родичів.

Вельможний пан махнув рукою на корогву, що висіла над холодним чорним комином. Там було вигаптувано краба-павука — білого на сіро-зеленому полі.

— Ми чули, начебто Станіс спалив свого Правицю.

«Мого попередника.» Мелісандра віддала Алестера Флорента своєму богові ще на Дракон-Камені, щоб вичарувати вітер на північ. Князь Флорент зберігав гідне мовчання, коли люди королеви прив’язували його до стовпа — наскільки майже гола людина здатна зберігати гідність. Та коли полум’я лизнуло Флорентові ноги, він почав верещати, і саме той вереск поніс кораблі аж до Східної-Варти-біля-Моря, якщо вірити червоній жінці. Давосові не подобався такий вітер. Йому все здавалося, що він відгонить смаленою плоттю і виє у корабельних линвах, наче жива душа у смертній муці. «На його місці міг бути я.»

— Мене ніхто не палив, — запевнив він князя Годріка, — хоча у Східній Варті я трохи не замерз на смерть.

— Стіна — вона така. — Жінка принесла свіжу паляницю хліба, просто з печі. Коли Давос побачив її руку, то вирячив очі. Князь Годрік не забарився помітити його подив. — Так, вона теж має знак. Як усі Борели впродовж п’яти тисяч років. Це донька моєї доньки. Але не та, яка варить юшку.

Він розірвав паляницю і віддав шмат Давосові.

— Їжте. Хліб у мене смачний.

Хліб і справді був смачний, хоча Давосові зараз так само смакувала б найчерствіша скоринка. Хліб означав, що він тут гість, принаймні на цю ніч. Володарі Трьох Сестер мали чорну славу, а найчорнішу — Годрік Борел, князь на Милосестрі, Щит Сестринова, господар замку Хвилеріз, наглядач за Нічним Ліхтарем… та навіть пани-розбійники і прибережні здобичники вважали себе пов’язаними стародавнім законом гостинності.

«Принаймні я побачу світанок, — сказав собі Давос. — Я скуштував його хліба та солі.»

У сестринській юшці він відчув дивні прянощі, які рідко стрічав у своїх стравах.

— Невже це шапран?

Шапран коштував дорожче від золота. Давос куштував його лише раз, коли король Роберт на бенкеті в замку Дракон-Камінь надіслав йому зі свого столу половину печеної рибини.

— Саме він. Аж із Карфу. Маю і перець теж.

Князь Годрік узяв дрібку великим та вказівним пальцями і посипав власну страву.

— Мелений чорний перець із Волантису, кращого не буває. Беріть скільки хочте, якщо закортить приперчитися. У мене його сорок скриньок, не рахуючи гвоздики та мушкату, а ще чимала мірка шапрану. Забрав у чорноокої діви.

Князь зареготав. Давос помітив, що він досі має усі зуби, хоча більшість пожовкло, а один нагорі був чорний та мертвий.

— Вона прямувала до Браавосу, але сильний вітер пригнав її до Кусня і розбив на одній з моїх скель. Ось бачите, ви не єдиний даруночок, який мені принесли шторми. Море — зрадливе стерво, жорстоке і невблаганне.

«Та не таке зрадливе, як люди» — подумав Давос. Пращури князя Годріка були піратськими корольками, доки Старки не покарали їх вогнем та мечем. Нині сестринці залишили відверте піратство таким, як Саладор Саан, а самі вдавалися лише до здобичництва на скелястих берегах. Вогні, що палали узбережжям Трьох Сестер, мали попереджати про мілини та скелі, вести до безпечного прихистку, але буремними і туманними ночами сестринці часто запалювали облудні вогні, що приводили необачних капітанів до лихої долі.

— Шторми зробили вам ласку, пригнавши до мого порогу, — мовив князь Годрік. — У Білій Гавані вас зустріла б холодна гостинність. Ви спізнилися, добрий лицарю. Князь Виман має намір зігнути коліна, і то не перед Станісом.

Він ковтнув трохи пива.

— Мандерлі ж насправді не північани — не так, щоб аж до кісток. Вони прийшли на північ якихось дев’ятсот років тому, тягнучи на плечах своє золото та богів. На Мандері вони були великим зацним панством, аж поки не скочили вище голови і не відчули на собі важку зелену руку. Вовчий король забрав їхнє золото, але дав землю і дозволив зберегти своїх богів.

Він підібрав трохи гущі з юшки шматком хліба.

— Якщо Станіс гадає, що товстун погодиться сісти верхи на його оленя, то помиляється. «Лев’яча зірка» стала на котву в Сестринові дванадцять днів тому — набрати води в барила. Знаєте той корабель? Кармазинові вітрила, золотий лев на носі. Був повен Фреїв, що їхали до Білої Гавані.

— Фреїв?! — Це було останнє, що чекав почути Давос. — Але ми чули, що Фреї вбили сина князя Вимана.

— Та вбили, — відповів князь Годрік, — і товстун так був розлютився, що взяв обітницю жити на хлібі та вині, доки не помститься. Але ще й день кінця не добіг, як він уже знову кидав до пащеки рибу і пироги. Між Сестрами та Білою Гаванню невпинно сновигають кораблі. Ми їм продаємо крабів, рибу, козячий сир, а вони нам — дерево, вовну та шкури. З того, що я чув, його жирна вельможність нажерла собі ще більше черево — ото вам і усі обітниці. Слова — то вітер, а вітер з рота Мандерлі важить не більше, ніж вітер з його ж дупи.

Князь одірвав ще один шматок хліба і заходився вибирати рештки з миски.

— Фреї привезли товстому дурневі торбину кісток. Хтось навіть кличе їхній вчинок шляхетним — привезти людині кістки убитого сина. Та якби то був мій син, я б відповів шляхетністю на шляхетність: гарненько подякував би, а тоді повісив усіх Фреїв до одного. Але товстун для того занадто чесний.

Князь поклав хліб до рота, прожував, ковтнув.

— Я тих Фреїв пригощав вечерею. Один сидів просто там, де оце ви зараз. Називав себе Раегаром. Я йому трохи в пику не розреготався. Він казав, що втратив дружину і хоче взяти собі нову в Білій Гавані. Круки літали туди-сюди. Князь Виман та князь Вальдер уклали угоду і хочуть скріпити її шлюбом.

Давос почувався так, наче князь Годрік щосили загилив йому в живіт. «Якщо це правда, лихо моєму королю.» Станіс Баратеон відчайдушно потребував допомоги Білої Гавані. Якщо Зимосіч була серцем півночі, то Біла Гавань — її ротом. Вхід до її порту лишався вільним від криги упродовж цілих століть навіть у найлютішу зиму. В переддвір’ї нинішньої зими це важило дуже багато. Так само, як і срібло міста. Бо Ланістери мали все золото Кастерлі-на-Скелі, ще й одружилися з багатствами Вирію. А скрині короля Станіса були вичерпані до дінця. «Я мушу хоч спробувати. Хтозна, чи не знайдеться способу завадити цьому шлюбові.»

— Я мушу досягти Білої Гавані, — мовив він. — Благаю вашу вельможність про допомогу.

Князь Годрік заходився їсти свій хлібний полумисок, відриваючи шматки великими руками — юшка пом’якшила черствий хліб.

— До північан я любові не плекаю, — оголосив він. — Маестри кажуть: Зґвалтування Сестер сталося дві тисячі років тому, але Сестринів нічого не забув. Перед тим ми були вільними людьми, і в нас правили власні королі. Але після того ми мусили зігнути коліна перед Соколиним Гніздом, щоб якось здихатися північан. Вовк і сокіл билися за нас тисячу років, аж доки удвох не зжували все м’ясо та сало з кісток цих бідолашних островів. Що ж до вашого короля Станіса… коли він був Робертовим коронним корабельником, то ввів кораблі до мого порту без моєї згоди і змусив повісити десяток моїх добрих друзів. Таких, як оце ви. А потім знахабнів так, що погрожував повісити й мене, якщо хоч один корабель викинеться на берег, бо Нічний Ліхтар тієї ночі, бач, не горітиме. І я мусив проковтнути його нахабство.

Князь з’їв іще шматок полумиска.

— Тепер він припхався на північ знесилений та принижений, з хвостом між ніг. З якого дива я маю чимось йому допомогати? Скажіть мені.

«Бо він — ваш законний король, — подумав Давос. — Бо він сильний і справедливий. Єдиний, хто може відновити лад у державі та захистити її від напасті, що збирається на півночі. Бо він має чарівного меча, який сяє сонячним світлом.» Але слова застрягли йому в горлі. Адже жодні слова не могли схилити волю князя на Милосестрі. Жодні слова не наблизили б його навіть на вершок до Білої Гавані. «Якої відповіді він хоче? Чи мушу я обіцяти йому золото, якого ми не маємо? Шляхетного чоловіка для доньки його доньки? Землю, титули, почесті?» Князь Алестер Флорент намагався грати у таку гру, і король його за неї спалив.

— Схоже, Правиця втратив язика. Мабуть, не має смаку чи до правди, чи до сестринської юшки.

Князь Годрік витер рота.

— Лев мертвий, — повільно проказав Давос. — Ось вам правда, мосьпане. Тайвин Ланістер мертвий.

— То й що, коли так?

— Хто править зараз у Король-Березі? Авжеж не Томен — він дитина. Може, пан Кеван?

У чорних западинах очей князя Годріка блимало світло свічок.

— Якби було так, ви б сиділи у кайданах. Там править королева.

Давос зрозумів. «Він плекає сумніви. Не хоче опинитися на тому боці, який програє.»

— Станіс утримав Штормолам проти Тирелів та Рожвинів. Забрав Дракон-Камінь у останніх Таргарієнів. Розтрощив Залізний Флот при Файному острові. Не королю-хлопчаку з ним мірятися.

— Малий король має в руках усі статки Кастерлі-на-Скелі та все могуття Вирію. Він має за союзників Болтонів і Фреїв. — Князь Годрік почухав підборіддя. — Втім… у цьому світі певна лише зима. Таке сказав моєму батькові Нед Старк просто у цій палаті.

— Тут був Нед Старк?

— На самому початку Робертового повстання. Навіжений Король надіслав до Соколиного Гнізда вимогу віддати голову Старка, але Джон Арин у відповідь оголосив непокору. Мартинів, проте, лишився вірним престолові. Щоб потрапити додому та скликати корогви, Старк мусив перетнути гори до Пальців і знайти рибалку-перевізника через Кусень. Дорогою їх застукав шторм. Рибалка потонув, але його донька привезла Старка до Сестер на ледь живому суденці. Кажуть, він лишив їй торбу срібла і байстрюка у череві. Малого вона назвала Джоном Сніговієм, на честь Арина.

— Та нехай, байдуже. Мій батько сидів тут, де я сиджу зараз, коли до Сестринова нагодився князь Едард. Наш маестер закликав нас надіслати Старкову голову Аерисові на доказ нашої вірності. Тоді на нас чекала б велика нагорода — Навіжений Король щедро заохочував тих, хто йому догоджав. Але дотоді ми вже знали, що Джон Арин захопив Мартинів, а Роберт першим видерся на мур і власноруч убив господаря міста, Марка Графтона. «Цей Баратеон не знає страху, — казав тоді я. — Він б’ється так, як личить королю.» Наш маестер захихотів і заперечив, що принц Раегар напевне придушить цей бунт. Саме тоді Старк сказав: «У цьому світі певна лише зима. Так, ми можемо втратити голови… але раптом ми переможемо?» І мій батько відпустив його на волю з головою на плечах. «Якщо ви зазнаєте поразки, — сказав він князеві Едарду, — вас тут не було.»

— Так само, як і мене, — відповів Давос Лукомор.

Загрузка...