Танок з драконами

Правиця Королеви

Дорнійський князь помирав три дні. Останній подих, судомний і безсилий, він зробив похмурого чорного ранку, коли з темного неба сичав холодний дощ, перетворюючи цегляні вулиці стародавнього міста на каламутні річки. Дощ загасив найстрашніші пожежі, проте пасма диму і досі здіймалися над зчорнілими рештками піраміди Хазкар, а велика чорна піраміда Єрізан, де влаштував собі кубло Раегал, громадилася у мороці, наче повнотіла жінка, прикрашена коштовними та яскравими жовтогарячими каменями.

«Може, зрештою боги не такі вже глухі, як ми гадаємо, — розсудив пан Барістан Селмі, роздивляючись вогні вдалині. — Якби не дощ, вогонь поглинув би решту Меєрину.»

Жодної ознаки присутності драконів він не бачив, та й не чекав побачити — драконам-бо дощ не смакував. На східному небокраї, де скоро мало з’явитися сонце, виднілася тонесенька червона смужка, що нагадувала Селмі першу кров з різаної рани. Часто ставалося так, що навіть після глибокого удару мечем кров з’являлася раніше за біль.

Він стояв коло билець найвищої сходинки Великої Піраміди, роздивляючись небо — як робив щоранку, знаючи, що світанок настане, і сподіваючись, що з ним разом з’явиться його королева. «Вона не покине нас. Не покине свій народ, своїх підданих» — сказав він собі вже вкотре. І почув передсмертне хрипіння князя з помешкань цариці-королеви.

Пан Барістан зайшов досередини, спливаючи дощовою водою з білого корзна і лишаючи на підлозі та килимах мокрі сліди чобіт. За його наказом Квентина Мартела поклали у власне ліжко королеви. Адже він був лицарем і великим княжичем Дорну. Здавалося доречним і милосердим дозволити йому померти у ліжку, заради якого він перетнув половину світу. Всю постіль було зіпсовано: простирадла, ковдри, подушки, підстилки — все смерділо кров’ю та димом. Але пан Барістан гадав, що Даянерис йому пробачить.

Коло ліжка сиділа Місандея. Вона не залишала князя ані вдень, ані вночі: дбала про всі його потреби, які могла вгадати, давала воду і макове молоко, коли він мав сили пити, дослухалася до кількох змучених слів, які бідолаха видихав час від часу, читала йому, коли він замовкав, спала у кріслі поряд з ліжком.

Пан Барістан прохав про допомогу деяких з королевиних чашниць і чашників, але вигляд обпеченої драконовим вогнем людини відлякував навіть найхоробріших. Блакитні Грації не з’явилися, хоча він посилав по них аж чотири рази. Можливо, останню вже понесла геть бліда кобила.

При його наближенні маленька наатійська драгоманка підняла очі.

— Шановний пане. Великий князь нині вже за межею болю. Його дорнійські боги забрали його додому. Бачите? Він посміхається.

«Відки ти знаєш? Йому не залишилося вуст, щоб посміхатися.» Ласкавіше було б драконам його зжерти — принаймні, швидше. А отак… «Загибель від вогню — жахлива і моторошна. Не диво, що самі пекла створено з вогню.»

— Накрий його.

Місандея накинула ковдру князеві на обличчя.

— Що з ним робити, пане? Він так далеко від рідної домівки.

— Я подбаю, щоб він до неї повернувся.

«Але як? Попелом?» На це знадобився б новий вогонь, але Барістанові сама думка про нього вже сиділа в печінках. «Треба зібрати плоть з кісток. Жуками, не виварюючи.» Вдома сестри-мовчальниці подбали б про все, але тут була Невільницька затока — найближча сестра-мовчальниця знаходилася за десять тисяч верст.

— Ходи спати, дитино. У власному ліжку.

— Якщо подаруєте сій-одній зухвалість, пане, то й вам варто зробити те саме. Ви ж цілу ніч не спали.

«Я вже багато років не сплю ночами. Від самого Тризубу.» Великий маестер Пицель колись розповів йому, що старі не потребують стільки сну, як молоді. Але справа була не в цьому. Барістан досяг віку, коли остерігався заплющувати очі зі страху, що знову не розплющить. Інші чоловіки мріяли про тиху смерть уві сні, у власному ліжку… але хіба то гідна смерть для лицаря Королегвардії?

— Ночі зараз надто довгі, — відповів він Місандеї, — а справ завжди надто багато. Хоч тут, хоч у Семицарстві. Але ти, дитино, наразі зробила достатньо. Ходи відпочинь.

«І якщо боги зглянуться, ти не побачиш уві сні драконів.»

Коли дівчинка пішла, старий лицар підняв ковдру — подивитися востаннє на обличчя Квентина Мартела або те, що від нього лишилося. З обличчя великого княжича злізло стільки плоті, що під нею виднівся череп. Очі застигли озерами жовтого бруду. «Він мав би лишитися у Дорні. І стрибати собі жабкою. Не всі народжуються на світ для танку з драконами.» Знову вкривши хлопця, пан Барістан спитав себе, чи знайдеться кому накрити його королеву, а чи труп її лежатиме неоплаканий серед високих трав Дотракійського моря, витріщаючись наосліп у небо, доки не лишаться самі голі кістки.

— Ні! — заперечив він уголос. — Даянерис жива. І літає своїм драконом. Я бачив на власні очі.

Те саме він казав собі вже сто разів… та з кожним днем вірив дедалі важче. «Її волосся палало. Це я теж бачив. Вона горіла… і нехай я не помітив, як вона впала, зате помітили кількасот інших людей.»

На місто потроху наповз день. Досі падав дощ, але блякле світло все-таки просочилося східним небом. Разом із сонцем з’явився Голомозий. Скахаз був одягнений у своє звичне вбрання: плетені чорні плахти, поножі, панцир у подобі м’язистих грудей. Мідна личина під пахвою була нова — вовча голова з висолопленим язиком.

— Отже, — почав він замість привітання, — бевзь відмучився, чи не так?

— Князь Квентин помер ще вдосвіта. — Селмі не здивувався, що Скахаз вже знає. У піраміді звістки поширювалися миттєво. — Чи зібралася рада?

— Радники чекають унизу на ласку Правиці.

«Та який я вам у сім дідьків Правиця! — прагнула заволати частина його душі. — Я простий лицар, захисник цариці-королеви. Я ніколи не хотів ані урядів, ані влади.» Але цариця зникла, царя забили у кайдани, і хтось же мусив правити у місті… а Голомозому пан Барістан не довіряв.

— Чи не чутно чогось від Зеленої Грації?

— Вона ще не повернулася до міста.

Скахаз заперечував проти посольства жеркині. Та й сама Галацца Галаре не надто охоче взялася до справи. Вона, мовляв, погоджується поїхати, бо хтось же мусить, але для перемовин з Мудрими Хазяями краще пасував би Гіздахр зо’Лорак. Але пан Барістан легко не здавався, і зрештою Зелена Грація схилила голову та присяглася зробити все, що в її силі.

— Становище в місті? — далі запитав Селмі Голомозого.

— Всі брами замкнено засувами з твого наказу. Всіх сердюків та юнкайців, що лишилися в місті, ми вистежуємо, а котрих спіймали, тих викидаємо геть або затримуємо. Більшість кудись зникли, наче на дно залягли. Без сумніву, поховалися у пірамідах. На мурах та баштах стоять Неблазні, готові дати одкоша будь-якому нападникові. На майдані зібралося зо дві сотні зацного панства — стоять у токарах просто під дощем і виють, вимагаючи їх прийняти. Хочуть звільнення Гіздахра і моєї страти, а тобі наказують убити драконів. Хтось їм набрехав, що західні лицарі вміють таке робити. З піраміди Хазкар досі витягують трупи. Великі Хазяї Єрізан та Улез покинули свої піраміди на драконів.

Панові Барістану все це було відомо раніше.

— Різницький рахунок? — спитав він, здригаючись в очікуванні відповіді.

— Двадцять і дев’ять.

— Двадцять і дев’ять?!

Такого страхіття він не чекав. Сини Гарпії поновили свою приховану війну два дні тому. Першої ночі сталося три вбивства, другої — дев’ять. Але за одну добу — з дев’яти до двадцяти дев’яти…

— Ще й полудень не настане, як подолаємо тридцять. Чого ти такий сірий, старигане? Чого ти чекав? Гарпія хоче звільнення Гіздахра, от і надіслала своїх синочків на вулиці з ножами у руках. Убито лише відпущенців та голомозих, як завжди. Один був з моїх — Мідний Звір. Коло всіх тіл лишили знак Гарпії — чи намалювали крейдою на бруківці, чи видряпали на стіні. Були там і ще послання. «Здохніть, дракони» — написали вони, і «Харгаз — наш захисник». Бачили і напис «Смерть Даянерис», перш ніж дощ його змив.

— Вира за кров…

— Двадцять дев’ять сотень золотих з кожної піраміди, авжеж, — пробурчав Скахаз. — Її зберуть… але втрата кількох монет не зупинить руку Гарпії. Тільки кров.

— Ти вже казав. — «Знову завів своєї про заручників. Він би усіх повбивав, якби я дозволив.» — Я чув тебе попередні сто разів. І кажу «ні».

— Правиця Королеви, — з відразою прогув Скахаз. — Стареча правиця, квола та змарніла, ось ти хто. Молюся, хоч би Даянерис повернулася.

Він насунув на обличчя мідну личину вовка.

— Твоя рада занепокоїться.

— То рада цариці, не моя.

Селмі зняв вогке корзно, замінив його на сухе, пристебнув паса з мечем, а тоді рушив за Голомозим донизу сходами.

Палата з мармуровими стовпами того ранку стояла вільна від прохачів. Пан Барістан хоч і прийняв титул Правиці, але за відсутності королеви не насмілився приймати двір, і певно ж не дозволив цього робити Скахазові мо’Кандаку. Недоладні драконові престоли Гіздахра за наказом пана Барістана було прибрано, але і просту лаву з подушками, яку полюбляла королева, назад не внесли. Натомість посередині палати поставили великого круглого стола з високими кріслами навколо нього, де радники могли сидіти і розмовляти як рівні з рівними.

Усі підвелися, коли пан Барістан зійшов мармуровими сходами біч-обіч зі Скахазом Голомозим. В палаті був присутній Марселен з «Материних Воїв», а з ним Симон Смугаста Спина, очільник «Вільних Братів». «Непохитні Щити» обрали собі нового полковника — чорношкірого уродженця Літніх островів на ім’я Тал Торак, — бо старого, Молоно Йос Доба, понесла геть бліда кобила. Від Неблазних з’явився Сірий Хробак з трьома євнухами-осавулами у шпичастих спижевих шоломах. За «Буревісників» говорили двоє бувалих сердюків: лучник на ім’я Джокін та насуплений, вкритий шрамами сокирник, відомий на прізвисько Вдовець. Ті двоє перебрали на себе провід над полком за відсутності Дааріо Нахаріса. Більшість королевиного халазару пішла за Агго та Рахаро на її пошуки у Дотракійське море, але за тих, хто лишився, прийшов говорити косоокий та кривоногий «джака ран» Роммо.

Насамкінець через стіл від пана Барістана всілися четверо колишніх охоронців царя Гіздахра — ямні бійці Гогор Велетень, Белакво Костолам, Камаррон Рахівник і Плямистий Кіт. Селмі сам наполіг на їхній присутності попри заперечення Скахаза Голомозого. Свого часу вони допомогли Даянерис Таргарієн оволодіти містом, і забути це було неможливо. Хай вони були брутальні горлорізи з руками у крові до ліктів, але у власний спосіб міцно зберігали вірність… насамперед царю Гіздахру, але і його цариці теж.

Останнім до палати причалапав Могутній Бельвас.

Євнух зазирнув смерті просто у вічі — так близько, що трохи не поцілував у самісінькі вуста. Страшна пригода лишила на ньому помітні сліди: Бельвас втратив мало не пуд ваги, і темно-брунатна шкіра, колись туго натягнута на могутніх грудях і товстому череві, змережана сотнею бляклих рубців, тепер теліпалася на ньому вільними складками, наче занадто просторий халат. Кроки євнуха були повільні та непевні.

Побачивши приятеля на ногах, старий лицар звеселився серцем. Колись він перетнув разом із Могутнім Бельвасом цілий світ і знав, що завжди може на нього покластися, коли справа дійде до мечів.

— Бельвасе! Ми щиро раді, що ти зміг приєднатися до нашої ради.

— Білобороде! — посміхнувся Бельвас. — А де печінка з цибулею? Могутній Бельвас вже не такий могутній, як був. Треба їсти, багато їсти, знову стати великим. Могутнього Бельваса змусили хворіти. Хтось має за це померти.

«І хтось таки помре. Чимало хтосів, якщо я не помиляюся.»

— Сідай, друже. — Коли Бельвас сів і схрестив руки на грудях, пан Барістан продовжив. — Цього ранку, ще вдосвіта, Квентин Мартел скінчив свій земний шлях.

Вдовець зареготав.

— Доїздився, драконоїзник!

— Дурневі дурна смерть, — буркнув Симон Смугаста Спина.

«Він був не дурень, а лише нерозважливий хлопчина.» Пан Барістан ще не забув дурощів своєї власної молодості.

— Не треба погано казати про мертвих. За свій вчинок великий княжич заплатив моторошну ціну.

— А інші дорнійці? — запитав Тал Торак.

— Сидять бранцями. — Жоден з дорнійців не чинив опору. Арчибальд Крицак тримав у обіймах обпалене, огорнуте димом тіло свого князя, коли його знайшли Мідні Звірі. На долонях, якими він збивав язики полум’я з Квентина Мартела, лишилися чорні опіки. Геріс Пийвода стояв над ними з мечем у руці, та кинув його, щойно з’явилася мідна сарана. — Поділяють спільну келію.

— А мали б поділити шибеницю, — мовив Симон Смугаста Спина. — Вони ж випустили на місто двох драконів!

— Відчиніть ями і дайте їм мечі! — закликав Плямистий Кіт. — Я заріжу їх обох, а меєринці гукатимуть моє ім’я!

— Бійцівські ями лишаться зачиненими, — відрізав Селмі. — Кров та галас лише прикличуть драконів.

— Може статися, усіх трьох, — припустив Марселен. — Одного разу чорний звір уже прилітав, чому ж не прилетить знов? Але цього разу з нашою царицею.

«Або без неї.» Якщо Дрогон повернеться до Меєрину без Даянерис на спині, місто вибухне вогнем та кров’ю — про це пан Барістан не мав жодного сумніву. Навіть люди, що в ту саму мить сиділи з ним за одним столом, кинуться один на одного з ножами. Хай яка юна і недосвідчена, Даянерис Таргарієн єдина тримала їх усіх разом.

— Її милість повернеться, коли повернеться, — мовив пан Барістан. — Ми загнали тисячу овець у Дазнакову яму, череду биків — у яму Граза, а Золоту яму наповнили звірми, яких Гіздахр зо’Лорак назбирав для своїх ігриськ.

Донині обидва дракони лишалися вірними своєму смаку до баранини і поверталися до Дазнакової ями, щойно голодніли. Якщо хтось із них полював на людей — в місті чи поза ним, — пан Барістан нічого про це не чув. Єдиними меєринцями, яких убили дракони після Харгаза Звитяжного, були невільникарі, що здуру вирішили опиратися, коли Раегал почав лаштувати собі лігво нагорі піраміди Хазкар.

— Тим часом ми маємо обговорити нагальніші справи. Я надіслав Зелену Грацію до юнкайців — домовитися про звільнення заручників. Чекаю на її повернення до полудня з відповіддю.

— Зі словами! — мовив Удовець. — «Буревісники» знають юнкайців. Їхні язики — то змії, які звиваються туди й сюди. Зелена Грація повернеться не з полковником, а зі зміїними словами.

— Якщо Правиця зізволять пригадати, Мудрі Хазяї утримують у себе і нашого Зуха, — зауважив Сірий Хробак. — А також коневладця Джохого, власного кревноїзника цариці.

— Кров її крові! — погодився дотракієць Роммо. — Його треба звільнити. Цього вимагає честь халазару.

— Його буде звільнено, — запевнив пан Барістан, — проте спершу мусимо дочекатися, чого вдасться домогтися Зеленій Грації…

Скахаз Голомозий гримнув кулаком по столі.

— Зелена Грація не доможеться геть нічого! Хтозна — може, вона просто зараз змовляється з юнкайцями! Ви самі сказали: «домовляється». Як саме «домовляється»? Про що?

— Про викуп, — відповів пан Барістан. — Вагу кожного заручника у золоті.

— Мудрим Хазяям до нашого золота байдуже, лицарю, — мовив Марселен. — Усі вони до останнього багатші за ваших вестероських князів.

— Але їхні сердюки від золота не відмовляться. Що їм до заручників? Якщо юнкайці відмовлять, це зажене клинок між ними та їхніми найманими посіпаками.

«Сподіваюся, що зажене.» Цей задум насправді підказала йому Місандея — сам він до такого б не дотумкав. У Король-Березі хабарі були цариною Мізинця, а плеканням незгоди між ворогами корони опікувався князь Варис. Власні ж обов’язки Барістана були простіші та пряміші. «У свої одинадцять років Місандея розумніша за половину чоловіків отут за столом, а мудріша та поміркованіша за всіх.»

— Я звелів Зеленій Грації висунути нашу пропозицію лише тоді, коли всі юнкайські ватажки зберуться, щоб її почути.

— Вони однак відмовлять! — наполягав Симон Смугаста Спина. — Скажуть, щоб убили драконів і поновили царя на престолі.

— Молюся, щоб ви помилилися. — «Але боюся, що не помиляєтеся.»

— Ваші боги далеко звідси, пане дідугане, — буркнув Удовець. — І навряд чи чують ваші молитви. А коли юнкайці пришлють стару назад — плюнути вам межи очі, — ви чим відповісте?

— Вогнем та кров’ю, — мовив Барістан Селмі тихо, дуже тихо.

Довгу мить ніхто нічого не казав. Тоді Могутній Бельвас ляснув себе по череві й мовив:

— Таки краще, ніж печінкою з цибулею!

Скахаз Голомозий витріщив очі крізь вовчу личину і спитав:

— Ви порушите мир царя Гіздахра, нерозважливий старигане?

— Я розтрощу його на друзки.

Колись, дуже давно, один принц назвав його Барістаном Зухвалим. Той хлопчик ще й досі жив у нього в душі.

— Ми поставили на верхівці піраміди, де колись стояла Гарпія, сторожовий вогонь. Сухе дерево, просякле олією, накрите від дощу. Якщо настане година — а я молюся, щоб не настала, — ми його запалимо. Полум’я буде знаком виступити з брами і напасти. Кожен з вас матиме своє доручення. Всім слід наготуватися до битви та зберігати пильність і вдень, і вночі. Або ми знищимо наших ворогів, або вони нас. — Лицар здійняв руку, подаючи знак зброєносцям. — Я наказав приготувати кілька мап з розташуванням наших ворогів, їхніх таборів, обложних порядків та метавок. Якщо ми зламаємо опір невільникарів, їхні найманці їх покинуть. Знаю, що ви маєте сумніви та запитання. Висловіть їх зараз. До хвилини, коли ми вийдемо з-за цього столу, ми всі повинні мати спільний намір та цілковиту згоду.

— То краще послати по їжу та питво, — зауважив Симон Смугаста Спина. — Бо ми тут довгенько просидимо.

Рада забрала решту ранку і тривала мало не до вечора. Старшина, ватажки загонів, значні вояки лаялася над мапами, наче рибні перекупки за цебро крабів. Слабкі місця, сильні місця, як найкраще задіяти їхній невеликий загін лучників, чи кинути на юнкайські лави слонів, а чи лишити їх позаду про всяк випадок, хто матиме честь очолити перший удар, чи розгорнути кінноту на краях війська, а чи на вістрі наступу…

Пан Барістан дозволив висловитися кожному. Тал Торак вважав, що негайно після прориву облоги треба іти на Юнкай — Жовте Місто лишиться майже незахищеним, тож юнкайці муситимуть поспіхом забирати свої потуги від Меєрину і рушати услід. Плямистий Кіт хотів кинути ворогові виклик — хай Юнкай виставить поборника, і він сам зійдеться з ним на герці. Могутньому Бельвасові думка сподобалася, але битися замість Кота хотів він сам. Камаррон Рахівник висловив думку захопити кораблі, припнуті уздовж берега річки, і Скахазадханом завезти три сотні ямних бійців у запілля юнкайцям. Усі погоджувалися, що найкращим військом, яке має Меєрин, є Неблазні, та ніхто не погоджувався з іншими, як саме його розташувати і застосувати. Вдовець хотів зібрати євнухів у сталевий кулак і пробити ним серце юнкайської оборони. Марселен вважав за краще поставити їх на краях, де б вони давали відсіч усім спробам ворога обійти меєринців збоку. Симон Смугаста Спина бажав розбити їх на три відділи і додати до трьох полків відпущенців — казав, що його «Вільні Брати» досить хоробрі, палають жагою битви, але ще не скривавлені у ній, і без Неблазних, які б їх підкріпили та додали духу, не втримають свої лави проти загартованих сердюків. Сірий Хробак сказав тільки те, що Неблазні підкоряться будь-якому наказові.

А коли нарешті все було обговорено, домовлено і вирішено, той-таки Симон Смугаста Спина поставив останнє питання, чи не найважливіше:

— Коли я був рабом у Юнкаї, то допомагав хазяїнові торгуватися з вільними кумпанствами і наглядав за виплатами. Тому я добре знаю сердюків, а ще знаю, що юнкайці аж ніяк не платять їм стільки золота, щоб ті за нього смалили свої шкури у драконовому полум’ї. Тому я питаю вас… якщо мир скінчиться, і почнеться битва — чи прийдуть дракони? Чи стануть вони до бою?

«Та прийдуть, — кортіло відповісти панові Барістану. — Прилетять на галас і брязкіт, на вереск і ревище, на запах крові. Авжеж їх потягне до поля битви, як Дрогона притягло до кривавих пісків Дазнакової ями. Та коли вони прилетять, то як взнають, де свої, а де чужі?» Чомусь йому здавалося, що ніяк. Тому старий лицар відповів:

— Дракони зроблять те, що завважать за доречне. А якщо вони таки з’являться, то маємо надію, що самий лише вигляд їхніх крил розжене людопродавців на всі боки.

На тім пан Барістан подякував усім і скінчив нараду.

Сірий Хробак залишився, коли пішла решта.

— Сі-одні будуть готові, коли запалає вогонь. Але Правиця мають знати, що коли ми вдаримо, юнкайці напевне вб’ють заручників.

— Я зроблю все, що мені до снаги, аби лише відвернути це лихо, друже. Маю… певний задум. Але зараз прошу мені дарувати — час сказати дорнійцям, що їхній княжич помер.

Сірий Хробак схилив голову.

— Сей-один кориться волі Правиці.

Пан Барістан узяв з собою до підземелля двох зі своїх нововисвячених лицарів. Горе та почуття провини звели з розуму не одного доброго воїна; провина ж Арчибальда Крицака та Геріса Пийводи у загибелі їхнього друга була зовсім не мала.

Коли вони досягли келії, Барістан наказав Тумові та Рудому Агнцеві чекати ззовні, а сам пішов розповісти дорнійцям, що смертним мукам їхнього князя настав кінець. Пан Арчибальд, лисий здоровило, не знайшов слів відповісти, лише сидів на краю солом’яника і витріщався на свої перев’язані лляним полотном руки. Пан Геріс розпачливо загилив кулаком у стіну.

— Я ж казав йому, що то дурість, божевілля! Благав його поїхати додому. Вашій сучій королеві було до нього байдуже, це кожен бачив! Квентин перетнув світ, щоб привезти їй подружнє кохання та вірність, а вона розреготалася йому в обличчя.

— Вона не сміялася з нього. Ніколи, — відповів Селмі. — Якби ви її знали, то не казали б такого.

— Вона йому відмовила! Квент віддав їй власне серце, стоячи на колінах! А вона жбурнула серце йому в обличчя і пішла стрибати на прутні свого сердюка!

— Вам краще пильнувати язика, лицарю. — Панові Барістану не сподобалися ані Геріс Пийвода, ані його образи у бік Даянерис. — Смерть князя Квентина — то його власна провина, і ваша теж.

— Наша?! А ми чим завинили, пане? Так, Квентин був нашим другом. Трохи нерозважливим, але ж вони, мрійники, усі такі. Та найперше він був нашим князем, нашим володарем. Ми присяглися йому вірністю і мусили коритися в усьому.

Цього Барістан Селмі заперечити не міг — більша частина його власного життя минула у виконанні наказів п’яних і скажених королів.

— Він спізнився.

— Він віддав їй своє серце! — повторив пан Геріс.

— А їй потрібні були мечі замість сердець.

— Списи Дорну теж мали стати її!

— Якби ж він мав їх при собі. — Ніхто не бажав палкіше, щоб Даянерис знайшла у своєму серці прихильність до дорнійського князя, ніж пан Барістан Селмі. — Але він таки з’явився запізно, і оці його вчинки… угода з сердюками, випущені на волю дракони… божевілля, ба гірше. Зрада.

— Все, що він накоїв, зроблене було заради королеви Даянерис! — не вгавав Геріс Пийвода. — Квентин хотів довести, що вартий її руки!

Але старий лицар не мав часу слухати дурниці.

— Те, що зробив князь Квентин, він зробив заради Дорну. Чи не вважаєте ви мене за якогось недоумкуватого дідугана? Я ціле життя прослужив біля королів, королев і принців. Сонцеспис має намір підняти зброю проти Залізного Престолу. Ні, не заперечуйте — марна справа. Але Доран Мартел не з тих, хто скличе списи без надії на перемогу. Князя Квентина привів сюди обов’язок. Так, обов’язок, честь, спрага до слави… але не кохання. Квентин приїхав по драконів, не по Даянерис.

— Ви його не знали, пане. Він…

— Він мертвий, Пию. — Крицак звівся на ноги. — Жодні слова не повернуть його до живих. Клетус та Віл теж мертві. Тому стули свою кляту пельку, поки я тобі туди кулака не забив.

Лицар-здоровило обернувся до Селмі.

— Що ви хочете з нами зробити?

— Скахаз Голомозий хоче вас повісити, бо ви вбили чотирьох його людей. Королевиних людей. Двоє з них були відпущенцями, які прийшли за її милістю аж з Астапору.

Крицак кивнув, не виглядаючи здивованим.

— Людей-звірів, авжеж. Та я вбив лише одного, василіскову голову. Решту вхекали сердюки. Не кажіть нічого, сам знаю, що то байдуже.

— Ми захищали Квентина, — мовив Пийвода. — Ми…

— Мовчи, Пию! Він знає, — перервав його лицар-здоровило. А до пана Барістана мовив: — Навіщо розмовляти, якщо хочете нас повісити? Отже, справа не в тім. Так?

— Так. — «Цей, може, і не такий недолугий, яким здався попервах.» — Ви корисніші живі, ніж мертві. Прислужіться мені, і опісля я знайду вам корабель до Дорну та віддам кістки великого княжича Квентина для повернення його ясновельможному батькові.

Пан Арчибальд скривився.

— Чому завжди ті кляті кораблі?… Та нехай. Має ж хтось доправити Квента додому. Чого ви од нас хочете, пане?

— Ваших мечів.

— Та ви ж їх маєте тисячі.

— Королевині відпущеники не скривавлені у справжнім бою. Сердюкам я не довіряю. Неблазні — хоробра піхота… але не воїни. Не лицарі.

Він спинився на мить, тоді продовжив:

— Що сталося, коли ви спробували забрати драконів? Розкажіть.

Дорнійці перезирнулися, тоді Пийвода відповів:

— Квентин сказав Строкатому, що зуміє їх приборкати. Що це в нього, мовляв, у крові. Бо ж він мав у жилах кров Таргарієнів.

— Кров драконів.

— Так. Сердюки мали допомогти нам скувати драконів ланцюгами, щоб доправити до порту.

— Пістрявчик домовився про корабель, — додав Крицак. — Великий, на випадок, якщо вдасться злапати обох. Квент хотів на одному летіти верхи.

Він роздивився свої перев’язані руки.

— Та в мить, коли ми увійшли, одразу зрозуміли, що весь задум летить до дідька. Дракони були надто дикі. Ланцюги… там усюди валялися шматки ланцюгів, ще й величенькі, ланки з добру голову… перемішані з погризеними та потрощеними кістками. А Квент, рятуй його Седмиця, виглядав так, наче зараз у штани напудить. Кагго та Меріс були не сліпі, вони теж бачили. А тоді один з арбалетників пустив стрілу. Може, вони хотіли тих драконів просто убити від самого початку, а нас дурили, щоб ми їх привели. Той Строкатий… дідько його зна. Хай як тепер крути, вийшло нерозумно. Стріла лише розлютила потвор, а вони й без неї сиділи там не в доброму гуморі. Потім… потім почався жах.

— І «Вітрогонів» наче корова язиком злизала, — буркнув пан Геріс. — Квент кричав, охоплений вогнем, а вони тікали. Кагго, Мальована Меріс, усі вони. Крім хіба мертвого.

— А чого ти чекав, Пию? Кіт ловить мишей, свиня риє гній, а сердюк тікає, коли найбільше потрібен. Чого перейматися? Кожне звірятко має свій норов. Нічого тут не вдієш.

— Він має рацію, — зауважив пан Барістан. — Що пообіцяв Квентин Строкатому Князеві за його допомогу?

Відповіді не було. Пан Геріс зиркнув на пана Арчибальда. Пан Арчибальд зиркнув на руки, тоді на підлогу, на двері.

— Пентос, — мовив пан Барістан. — Він пообіцяв йому Пентос. Кажіть. Жодне ваше слово Квентинові вже не допоможе і не зашкодить.

— Та вже ж, — похнюплено буркнув пан Арчибальд. — Справді Пентос. Вони й грамоту написали, удвох.

«Отже, тут криється певна можливість.»

— Ми досі маємо у підземеллях кількох «Вітрогонів». Отих удаваних перебіжчиків.

— Та пам’ятаю, — мовив Крицак. — Голобрід, Солома, оті всі… Дехто, як на сердюків, непогані хлопці. Інші… ну, кого іншого і вбити не шкода. То що з ними?

— Я хочу відіслати їх назад Строкатому Князеві. І вас заразом. Вас буде двоє серед багатьох тисяч; ваша присутність у юнкайському таборі має лишитися непоміченою. Я хочу, щоб ви переказали Строкатому Князеві моє послання. Скажіть, що я прислав вас, що говорю голосом цариці та королеви. Скажіть, що я заплачу його ціну, якщо він поверне нам заручників живими і неушкодженими.

Пан Арчибальд скривився.

— Картатий Килимок радше віддасть нас обох Мальованій Меріс. Замість зробити те, що ви кажете.

— Чому? Доручення зовсім нескладне. — «Порівняно з викраденням драконів.» — Колись я вивів батька королеви з Сутіндолу.

— То був Вестерос, — відповів Геріс Пийвода.

— А тут Меєрин.

— Арч зараз і меча не втримає у руках.

— А йому не треба. Ви матимете за себе вдосталь сердюків, якщо я не помиляюся в їхньому полковникові.

Геріс Пийвода відкинув назад шапку вигорілого на сонці волосся.

— Можна хвилинку — обговорити між собою?

— Ні, — відповів Селмі.

— Я беруся до справи, — вирішив пан Арчибальд. — Але щоб без човнів. Бачити їх не можу. Пий теж береться. — Він вишкірився. — Ще сам не знає, але береться.

На тім і погодилися. «Просту частину скінчено» — думав Барістан Селмі, видираючись нескінченними сходами нагору піраміди. Складна частина лишалася дорнійцям. Що б на це сказав його дідусь? Страшно подумати. Дорнійці були лицарями, принаймні за званням, хоча лише Крицак мав у собі трохи справжньої криці. А Пийвода натомість мав показне обличчя, спритного язика і гарне рясне волосся.

Коли старий лицар нарешті повернувся до королевиних покоїв нагорі піраміди, тіло князя Квентина вже прибрали. Шестеро юних чашників грали у якусь дитячу гру, сидячи колом на підлозі та по черзі пускаючи крутитися кинджал. Коли той спинявся, вони відрізали пасемце волосся тому, на кого кинджал вказував вістрям. Ще хлопчиком в рідному замку Урож’я пан Барістан грав у схожу гру з братами, сестрами та іншими родичами… але на Вестеросі, скільки він міг пригадати, до гри залучалися цілунки.

— Бхаказе! — покликав він. — Кухоль вина, будь ласкавий. Гразхаре, Аззаку, стережіть двері. Я чекаю на Зелену Грацію. Щойно вона з’явиться, негайно проведіть до мене. Дотоді не турбувати.

Аззак хутко схопився на ноги.

— Воля ваша, пане Правице!

Пан Барістан вийшов на терасу. Дощ припинився, хоча сонце, що сідало у Невільницьку затоку, ховалося за стіною сірих хмар. Кілька пасем диму ще здіймалося від чорних каменів піраміди Хазкар, звиваючись під вітром, наче змії. Далеко на сході, за мурами міста, над віддаленою вервечкою пагорбів вимахували світлі крила. «Візеріон. Мабуть, полює, а чи просто політати закортіло.» Лицар спитав себе, де ж Раегал. Зелений дракон вже встиг показати себе небезпечнішим за свого білого брата.

Коли Бхаказ приніс вино, старий лицар зробив довгий ковток і послав малого по воду. Кілька кухлів вина, певно, допомогли б йому заснути, але коли з перемов з ворогом повернеться Галацца Галаре, йому знадобиться ясна голова. Тому вино Селмі сьорбав добряче розведеним водою, поки навколо збиралася пітьма. Він дуже стомився, серце скніло від сумнівів. Дорнійці, Гіздахр, Резнак, цей напад… чи правильно він чинить? Чи робить саме те, чого б хотіла Даянерис? «Не на такі речі мене роблено.» Кілька воїнів Королегвардії вже служили Правицями раніше — небагато, але все ж таки. Він читав про усіх у Білій Книзі. А зараз питав себе, чи почувалися вони так само розгублено, бентежно і безпорадно, як він сам.

— Пане Правице. — У дверях стояв Гразхар зі свічкою в руці. — Прибули вельмишановна Зелена Грація. Ви просили сказати.

— Проведи її сюди. І запали свічок.

Галацца Галаре ввійшла у супроводі чотирьох Рожевих Грацій. Здавалося, її охоплювало сяйво мудрості та гідності, яким пан Барістан не зміг не захопитися. «Жінка сильної волі, до того ж вірний друг Даянерис.»

— Пане Правице, — мовила вона, не показуючи обличчя з-за мерехтливого зеленого серпанку. — Чи не можна сісти? Ці кістки вже надто старі та втомлені.

— Гразхаре, стільця для Зеленої Грації.

Рожеві Грації вишикувалися позаду, опустивши очі й склавши руки попереду.

— Чи не бажаєте освіжитися напоями? — запитав лицар.

— Це дуже доречно, пане Барістане. Мені вже горлянка всохла від розмов. Чи немає соку, коли ваша ласка?

— Як забажаєте.

Він махнув до Кезмії та наказав принести жриці келих лимонного соку, підсолодженого медом. Щоб зробити ковток, жеркиня мусила відхилити серпанок. Власні очі нагадали Селмі, яка вона вже стара. «Років на двадцять старша за мене, коли не більше.»

— Якби цариця була тут, то напевне приєдналася б до мене — подякувати вам за все зроблене для нас.

— Її препишність завжди була надзвичайно милостива. — Галацца Галаре прикінчила келих і знову пристебнула серпанок. — Чи нема нових звісток про нашу ласкаву царицю?

— Наразі нема.

— Я молитимуся за неї. А чи можу спитати про царя Гіздахра? Чи не здамся нахабою, якщо попрохаю побачитися з його преосяйністю?

— Невдовзі, сподіваюся, ви матимете таку нагоду. Йому не завдано шкоди, слово честі.

— Рада це чути. Мудрі Хазяї Юнкаю питали про його препишність. Ви не здивуєтеся, коли взнаєте, що вони бажають негайно поновити Гіздахра на його законному престолі.

— Його буде поновлено, щойно ми доведемо, що він не намагався вбити царицю. До тієї пори Меєрином правитиме рада вірних та справедливих. У цій раді є місце і для вас. Я знаю, що ви, ваша преблагодатносте, маєте для нас чимало корисної науки. Ми конче потребуємо вашої мудрості.

— На жаль, пане Правице, я чую в ваших словах порожні лестощі, — відповіла Зелена Грація. — Коли ви справді вважаєте мене мудрою, то послухайте просто зараз. Звільніть ясновельможного Гіздахра і відновіть його на престолі.

— Це може зробити тільки цариця.

Зелена Грація тяжко зітхнула під своїм серпанком.

— Мир, що кувався у таких муках, тріпотить, наче листок на осінньому вітрі. Лихі дні настали. Смерть скрадається нашими вулицями, прискакавши блідою кобилою аж із триклятого Астапору. Небом нишпорять дракони, шукаючи плоті людських дітей. Сотні людей сідають на кораблі, тікають до Юнкаю, до Толосу, до Карфу — байдуже, аби знайти якийсь прихисток. Піраміда Хазкар звалилася у димливе руйновище, чимало крові цього прадавнього роду пролилося під її зчорнілі камені. Піраміди Улез і Єрізан перетворилися на лігва чудовиськ, а їхні господарі — на безпритульних злидарів. Мій народ втратив усяку надію і обернувся проти самих богів, щоночі віддаючись пияцтву та нечестивій розпусті.

— І різанині. Сини Гарпії вночі вбили тридцятеро людей.

— Прикро і приголомшливо таке чути. Але саме тому варто звільнити ясновельможного Гіздахра зо’Лорака якомога швидше, щоб він негайно припинив кровопролиття.

«І як він це зробить, якщо сам не є Гарпією?»

— Її милість віддала Гіздахрові зо’Лоракові руку в шлюбі, зробила його царем міста, відновила на його прохання криваві змагання у ямах. У відповідь він подарував їй миску отруйного частування.

— У відповідь він подарував їй мир. Благаю вас, пане, не відкидайте цей коштовний дарунок, якому нема ціни у золоті чи перлах. Гіздахр належить до Лораків. Він ніколи б не заплямував руки отрутою. Він невинний у спробі отруєння.

— Відки така певність?

«Якщо не знати справжнього отруйника особисто.»

— Мені сказали боги Гісу.

— Мої боги — Седмиця, і вони у цій справі зберігають мовчання. Ваша велемудрість переказали мою пропозицію?

— Усім вельможам та воєводам Юнкаю, як ви наказали… та боюся, їхня відповідь вам не сподобається.

— Вони відмовили?

— Так. Мені було відказано, що ніяка купа золота не викупить ваших людей. Лише кров драконів поверне їм волю.

Пан Барістан чекав цієї відповіді, хай потай і сподівався на іншу. Вуста його міцно стиснулися.

— Знаю, не такі слова ви бажали почути, — мовила Галацца Галаре. — Та все ж я добре розумію, про що йдеться. Дракони — страшні чудовиська. Юнкай боїться їх… ви ж не заперечуватимете, що небезпідставно? У наших літописах розказано про драконовладців жахливої Валірії та спустошення, яке вони вчинили серед народів Старого Гісу. Навіть ваша юна цариця, прекрасна Даянерис, що кликала себе Матір’ю Драконів… ми бачили, як вона палала того дня у ямі… навіть вона не вбереглася від драконової люті.

— Ні, її милість не… вона…

— Вона мертва. Хай боги подарують їй солодкий сон. — Сльози блищали крізь серпанок. — І хай разом з нею навіки поснуть її дракони.

Селмі безпорадно шукав якоїсь відповіді, аж тут почулися важкі, гучні та похапливі кроки. Двері розчахнулися всередину, крізь них до палати увірвався Скахаз мо’Кандак з чотирма Мідними Звірми. Коли Гразхар спробував заступити йому шлях, Голомозий просто відкинув хлопця вбік.

Пан Барістан притьмом скочив на ноги.

— Що сталося?

— Журавлі почали кидати! — загарчав Голомозий. — Усі шість!

Підвелася Галацца Галаре.

— Отак відповідає Юнкай на ваші пропозиції, пане. А я ж попереджала: вам не сподобається їхня відповідь.

«Отже, вони обрали війну. Бути по тому.» Пан Барістан відчув чудернацьке полегшення. Принаймні на війні він розумів, що до чого.

— Якщо вони вважають, що скорять Меєрин, кидаючи каміння…

— Не каміння. — Голос старої повнився жахом і скорботою. — Трупи.