Танок з драконами

Даянерис

— Що таке?! — скричала вона, щойно Іррі обережно струснула її за плече. Надворі стояла глупа ніч. «Сталося щось погане» — миттєво зрозуміла вона. — Це Дааріо? Що за халепа?

У її сні вони були чоловіком і дружиною — простими міщанами, що жили простим життям у високому кам’яному будинку з червоними дверима. Уві сні він цілував її усюди: у вуста, у шию, у груди.

— Ні, халісі, — промурмотіла Іррі, — це ваш євнух Сірий Хробак та лисі чоловіки. Ви їх приймете?

— Так. — Раптом Дані усвідомила, що волосся має розкошлане, а нічну сорочку — розхристану і заплутану навколо тіла. — Допоможи вдягнутися. І чару вина подай. Щоб прочистити голову.

«Щоб потопити мій сон.» Вона почула тихі схлипи.

— Хто це плаче?

— Ваша рабиня Місандея, — відповіла Джихікі зі свічником у руці.

— Служниця. Я не маю рабів. — І все ж Дані не зрозуміла сказане. — Чому вона плаче?

— Вона плаче за тим, хто був їй братом, — відповіла Іррі.

Решту вона дізналася від Скахаза, Резнака та Сірого Хробака, яких привели перед її очі. Дані зрозуміла, що звістки лихі, ще до того, як почула бодай слово — вистачило єдиного погляду на потворну мармизу Голомозого.

— Сини Гарпії?

Скахаз кивнув головою і болісно скривив рота.

— Скільки загинуло?

Резнак ламав руки з розпачу.

— Д-дев’ятеро, ваша препишносте. Бридка справа, ница і зла. Жахлива ніч, украй жахлива…

«Дев’ятеро.» Слово встромилося їй у серце, наче кинджал. Щоночі поміж східчастими пірамідами Меєрину поновлювалася тіньова війна. Щоранку сонце сходило над свіжими трупами, коло яких на цегляній бруківці намальовано було кров’ю гарпію. На кожного відпущенця, що забагатів, а чи просто став надто помітним серед людей, чигала смерть. «Але ж дев’ятеро за одну ніч…» Вона відчула переляк.

— Розказуйте.

Відповів Сірий Хробак.

— На ваших слуг напали, коли вони ходили цеглою Меєрину, оберігаючи мир вашої милості. Усі були добре озброєні списами, щитами та тесаками. Ходили по двоє, і гинули теж по двоє. Ваших слуг Чорного Кулака і Цефериса було вбито арбалетними стрілами у Маздановому Лабіринті. Ваших слуг Мосадора та Дурана розчавили скинутим згори камінням коло річкового муру. Ваших слуг Еладона Золотоволосого та Вірного Списа отруїли у винному льосі, де вони звикли зупинятися, коли відбували варту.

«Мосадор.» Дані стиснула долоню в кулак. Місандею з братами забрали з рідної домівки на острові Наат і продали до Астапору наскочники з Василіскових островів. Зовсім юна, Місандея показала такий хист до мов, що Добрі Хазяї зробили з неї писарку та драгоманку. Мосадорові та Марселенові пощастило менше — їх вихолостили і перетворили на Неблазних.

— Чи спіймали когось із убивць?

— Ваші слуги схопили власника шинку і його доньок. Вони твердять, що нічого не знали, і благають про милосердя.

«Вони всі прикидаються невігласами і благають про свою шкуру.»

— Віддай їх Голомозому Скахазу, відділи кожного від інших і вчини допит.

— Слухаю волю вашої превисокості. Чи маю я допитувати їх ласкаво, а чи суворо?

— Для початку ласкаво. Послухай, яких вони розкажуть казок, чиї назвуть імена. Може, вони й справді в цьому не винні. — Дані завагалася. — Шляхетний Резнак сказав: дев’ять. Хто ще?

— Троє відпущенців. Замордовані у власних домівках, — відповів Голомозий. — Лихвар, швець і арфістка Райлона Рей. Перш ніж убити, їй відрізали пальці.

Королева зіщулилася з болю. Райлона Рей грала на арфі солодше за саму Небесну Діву. Коли вона була рабинею в Юнкаї, то виступала перед усіма вельможними родами міста. У Меєрині вона виросла у провідницю юнкайских відпущенців, стала їхнім голосом у Даніній раді.

— Ми не маємо інших бранців, окрім цього виняра?

— Не маємо, про що сей-один прикро шкодує. Благаємо пробачити нас.

«Благають про милосердя? — подумала Дані. — Вони скуштують милосердя дракона.»

— Скахазе! Я роздумалася. Допитайте того чоловіка суворо.

— Можна, чого ж ні. Ще можна суворо допитати доньок, а батько хай дивиться. Напевне ж скаже хоч кілька імен.

— Робіть, що вважаєте за доречне, але принесіть мені імена. — Гнів буяв їй у животі, наче полум’я. — Я більше не дозволю Неблазним гинути! Сірий Хробаче, відведи своїх людей назад до куренів. Хай віднині стережуть лише мої мури, мої брами та мою особу. Надалі меєринці муситимуть самі зберігати мир у Меєрині. Скахазе! Створіть мені нову варту, наполовину з голомозих, наполовину з відпущенців.

— Слухаю вашу волю. Скільки узяти людей?

— Скільки знадобиться.

Резнак мо’Резнак аж кавкнув.

— Препишносте, але де нам узяти гроші на платню стільком вартовим?

— З пірамід. Назвіть їх кривавим митом. Я наказую взяти сто золотих монет з кожної піраміди за кожного вбитого Синами Гарпії відпущенця.

В Голомозого на обличчі заграла посмішка.

— Буде зроблено, — мовив він, — та вашій преосяйності варто знати, що Великі Хазяї Цхак і Мерек готуються кинути свої піраміди і залишити місто.

Даянерис ті Цхаки та Мереки вже обридли на смерть, як і решта Меєрину — хоч вельможного, хоч простого.

— Хай їдуть, але простежте, щоб узяли з собою лише той одяг, що на них. Усе їхнє золото має лишитися в місті. Так само і запаси харчів.

— Препишносте, — промимрив Резнак мо’Резнак, — але ж ми не можемо знати напевне, чи мають ці зацні вельможі намір приєднатися до ваших ворогів. Більш вірогідно, вони просто їдуть до своїх маєтків у горах.

— Тоді вони не заперечуватимуть лишити нам золото задля безпечного зберігання. У горах нема чого купувати за гроші.

— Вони бояться за своїх дітей, — мовив Резнак.

«Так, — подумала Дані, — а я за своїх.»

— Дітей ми теж бажаємо вберегти. Я вимагаю двох дітей від кожного з цих родів. З інших пірамід теж. По хлопчикові й по дівчинці.

— Заручники, — радісно вишкірився Скахаз.

— Двірські джури і чашниці. Якщо Великі Хазяї заперечуватимуть, поясніть їм, що на Вестеросі це велика честь для дитини — бути обраною для служби при дворі. — Решту вона лишила невисловленою. — Тепер ідіть і виконуйте наказ. А мені ще треба оплакати моїх загиблих.

Коли вона повернулася до своїх помешкань нагорі піраміди, то знайшла Місандею на постелі за тихим плачем; дівчинка щосили намагалася придушити схлипування подушкою.

— Ходімо спати зі мною, — сказала Дані маленькій драгоманці. — До світанку ще кілька годин.

— Ваша милість такі добрі до мене. — Місандея ковзнула під простирадла. — Він був хорошим братом.

Дані пригорнула дівчинку до себе.

— Розкажи мені про нього.

— Він навчив мене лазити по деревах, коли ми були маленькі. Умів ловити рибу голіруч. Одного разу я знайшла його в нашому садку, де він спав, а його тілом повзала сотня метеликів. Того ранку він був такий прекрасний… Ся-одна… тобто я любила його…

— А він любив тебе. — Дані попестила дівчинку по голові. — Скажи лишень слово, мила моя, і я відішлю тебе з цього жахливого міста. Знайду десь корабель і накажу відвезти додому. До Наату.

— Я б краще лишилася з вами. На Нааті я боятимуся. А раптом людолови прийдуть знову? Мені безпечніше, коли я з вами.

«Безпечніше.» Коли Дані це почула, очі її налилися слізьми.

— Я хочу вберегти тебе від усіх небезпек.

Місандея була малою дитиною. З нею Дані вміла теж почуватися дитиною.

— Ніхто не оберігав мене, коли я була маленька. Ну хіба що пан Вілем, але він помер, а Візерис… я хочу захистити тебе, але… це так важко. Треба ж бути сильною. А я не завжди знаю, що мені робити. Хоча маю знати, мушу! Адже в них є тільки я. Цариця, королева…

— …мати, — прошепотіла Місандея.

— Мати драконів, — мовила Дані й здригнулася.

— Ні. Мати нам усім. — Місандея притиснулася міцніше. — Вашій милості поспати б хоч трохи. Скоро настане світанок і з’явиться двір.

— Ми поспимо удвох і побачимо сни про світліші дні. Заплющуй очі.

Коли мала заплющила очі, Дані поцілувала їй повіки і змусила захихотіти. Та з’ясувалося, що легше поцілувати, ніж заснути. Дані й сама заплющила очі та спробувала думати про дім, про Дракон-Камінь, Король-Берег та всі інші місця, котрі їй описував Візерис, у землі лагіднішій за її нинішню… та думки мимоволі поверталися до Невільницької затоки, наче кораблі, підхоплені жорстоким вітром. Коли Місандея міцно заснула, Дані вислизнула з її обіймів, ступила назовні у досвітнє повітря, сперлася на прохолодну кам’яну огорожу і окинула поглядом місто. Тисячі дахів простяглися перед нею, пофарбовані місяцем у всі відтінки срібла та слонової кістки.

Десь там, під тими дахами, просто зараз збиралися Сини Гарпії, змовлялися убити її та всіх, хто її любив, закувати її дітей назад у кайдани. Десь унизу плакала, просила молока мала дитина. В іншому будинку лежала, вмираючи, стара жінка. Ще десь палко обіймалися чоловік та дівчина, шарпаючи одяг одне одного жадібними руками. Але тут, нагорі, видно було тільки покрови місячного сяйва на пірамідах та бійцівських ямах, без жодного натяку на те, що робилося під ними. Тут, нагорі, панувала тільки вона.

Вона — кров дракона. Вона може вбити Синів Гарпії, синів їхніх синів і синів синів їхніх синів. Але дракон не може ані нагодувати голодну дитину, ані втамувати біль помираючої жінки. «Хто коли насмілиться покохати дракона?»

Думки мимоволі звернули знов на Дааріо Нахаріса — Дааріо з золотим зубом і бородою з трьох галузок, його сильні руки на однакових золотих руків’ях араха та вузького довгого кинджала у подобі оголених жінок. Того дня, коли він вирушав у похід, а вона бажала йому безпечного шляху, він легенько попестив великими пальцями обох жінок — туди-сюди, туди-сюди. «Я приревнувала його до руків’я зброї, — усвідомила вона, — до жінок, зроблених з золота.» Проте відіслати його до ягнятників — то було мудре рішення. Адже вона була цариця і королева, а з таких, як Дааріо, не робляться царі й королі.

— Довгенько вже, — казала вона панові Барістану лише напередодні. — Що як Дааріо зрадив мене і перебіг до ворогів? — «Три зради знатимеш ти.» — Що як він зустрів іншу жінку, якусь лазарійську царівну?

Вона знала, що старий лицар не любить Дааріо і не довіряє йому. Незважаючи на це, він відповів зі шляхетною ґречністю:

— Прекраснішої за вашу милість жінки немає на світі. Лише сліпий може повірити в інше, а Дааріо Нахаріс має очі.

«Має, — подумала вона. — Темної блакиті, майже порфірові. А коли він посміхається, його золотий зуб виблискує на сонці.»

Отже, пан Барістан має певність, що Дааріо повернеться. Дані могла лише благати богів, щоб він не помилився.

«Купіль заспокоїть мене.» Вона пройшла босоніж травою до водойми на своїй терасі. Вода була прохолодна, шкірою побігли сироти. Маленькі рибки пощипували їй руки й ноги. Дані заплющила очі й попливла на спині.

Тихий шурхіт змусив її розплющити очі та сісти зі сплеском.

— Місандея? — покликала вона. — Іррі? Джихікі?

— Вони сплять, — надійшла відповідь.

Під хурмовим деревом стояла жінка, вдягнена у кирею з каптуром, що замітала полами траву. Обличчя під каптуром здавалося твердим і блискучим. «На ній личина, — спливли спогади, — дерев’яна личина, вкрита темно-червоним покостом.»

— Квайфа? Невже я сплю? — Дані вщипнула собі вухо і зіщулилася з болю. — Я бачила тебе вві сні на «Балеріоні», коли ми тільки прийшли до Астапору.

— Ти не спала тоді. І зараз не спиш.

— Що ти тут робиш? Як ти проминула моїх вартових?

— Я прийшла іншим шляхом. Твої вартові мене не бачили.

— Якщо я їх покличу, тебе вб’ють.

— Вони присягнуться тобі, що мене тут немає.

— А насправді ти тут?

— Ні. Почуй мене, Даянерис Таргарієн. Скляні свічки горять. Скоро прийде бліда кобила, а за нею інші. Кракен і темне полум’я, лев і грифон, син сонця і блазенський дракон. Нікому з них не довіряй. Згадай Невмирущих. Стережися напахченого підстолія.

— Резнака? Чого б це мені його стерегтися? — Дані піднялася з водойми. Вода потекла униз ногами, сироти вкрили руки й плечі у прохолодному нічному повітрі. — Якщо маєш про що попередити, кажи ясніше. Чого тобі від мене треба, Квайфо?

Місяць сяяв у очах жінки.

— Показати тобі шлях.

— Я пам’ятаю шлях. Я йду на північ, щоб потрапити на південь, на схід, щоб потрапити на захід, назад, щоб просунутися уперед. А щоб торкнутися світла, я маю пройти під тінню. — Вона викрутила сріблясті коси від води. — Мене вже нудить від загадок і таємниць. У Карфі я була жебрачкою, а тут і зараз — цариця та королева. І наказую тобі…

— Даянерис! Згадай Невмирущих. Згадай, хто ти є.

— Я є кров дракона. — «Але мої дракони ревуть у пітьмі.» — Я пам’ятаю Невмирущих. «Дитя трьох» — так назвали вони мене. Три скакуни пообіцяли вони мені, три вогні, три зради. Одна за кров, друга за золото, третя за…

— Ваша милосте? — Місандея стояла у дверях царської опочивальні зі світильнею в руці. — До кого ви розмовляєте?

Дані зиркнула за плече у напрямку хурмового дерева. Жінки там не було. Ані киреї з каптуром, ані личини з покостом, ані Квайфи з її загадками.

«Тінь. Спогад. Ніхто.» Вона була кров’ю дракона, проте пан Барістан застеріг, що в драконовій крові ховається лиха вада. «Невже я божеволію?» Адже колись її батька кликали Навіженим.

— Я молилася, — відповіла Дані дівчинці-наатійці. — Скоро світатиме. Треба чогось попоїсти, перш ніж прийде двір.

— Я принесу вам сніданок.

Лишившись знову на самоті, Дані обійшла навколо піраміди, сподіваючись знайти Квайфу, повз спалені дерева та випалену землю, де її люди намагалися упіймати Дрогона. Та навкруги було тихо, хіба що вітер шумів у плодових деревах, і єдиними живими істотами у саду були кілька блідих нічних метеликів.

Місандея повернулася з динею та мискою круто зварених яєць, але Дані не відчувала охоти до їжі. Небо посвітлішало, зірки одна за одною блякли та зникали. Скоро з’явилися Іррі та Джихікі — допомогти Дані вдягнути токар лілового шовку з золотою облямівкою.

Коли прибули Резнак та Скахаз, вона мимоволі подивилася на них скоса, недовірливо, пам’ятаючи про три зради. «Стережися напахченого підстолія.» Дані підозріливо принюхалася до Резнака мо’Резнака. «Я б могла наказати Голомозому схопити його і піддати допитові.» Чи відвернув би такий вчинок справдження пророцтва? Або ж місце Резнака посів би інший зрадник? «Пророцтва оманливі, — нагадала вона собі, — а Резнак, можливо, є лише тим, ким здається.»

У ліловій палаті Дані побачила, що на її лаві чорного дерева накладено чималу купу єдвабових подушок. На вустах мимоволі заграла слабенька посмішка. «Справа рук пана Барістана» — зрозуміла вона. Старий лицар був доброю і гідною людиною, та інколи розумів усе занадто прямо. «То ж був лише жарт, добрий пане» — подумала вона, та все ж усілася на одну з подушок.

Скоро її безсонна ніч почала відчуватися. Поки Резнак просторікував про ремісницькі цехи, вона відчайдушно придушувала спроби позіхнути. А справа була між тим зовсім не пуста і не проста. Було схоже, що на неї сердилися каменеруби, та й мулярі теж. Колишні невільники, щоб заробити на хліб, почали різати камінь та мурувати будинки, крадучи роботу в майстрів та підмайстрів цехів.

— Відпущенці ладні працювати за надто низьку платню, препишносте, — казав Резнак. — Дехто кличе себе підмайстром, а хто і майстром, хоча такі звання за правом належать лише ремісникам із цеху. Каменярі та мулярі покірно благають вашу превисокість захистити їхні стародавні права та звичаї.

— Відпущенці працюють задешево, бо потерпають з голоду, — зауважила Дані. — Якщо я забороню їм тесати камінь або класти цеглу, скоро біля мого порогу з’являться свічники, ткачі, золотих справ майстри, і всі вимагатимуть, щоб колишніх рабів вигнали з їхнього ремесла.

Вона хвилинку поміркувала і винесла вирок:

— Хай буде написано, що віднині лише членам цехів дозволяється величати себе підмайстрами та майстрами… але за умови, що цехи відкриють свої списки для запису кожного відпущенця, який зуміє показати належне вміння.

— Бути по тому, — підтвердив Резнак. — Чи матимуть ваша превисокість ласку вислухати шляхетного Гіздахра зо’Лорака?

«Та він що — ніколи не вгамується?!»

— Хай вийде перед мої очі.

Того дня Гіздахр вбрався не у токар, а у прості й просторі сіро-блакитні шати. А ще він позбавився майже всього волосся: зголив бороду і підрізав зачіску на голові, хоча й не перетворившись на голомозого, та хоч знищивши ті недоладні крила.

— Ваш голій добре вам прислужився, шановний Гіздахре. Сподіваюся, ви прийшли похвалитися його роботою замість напосідатися зі своїми бійцівськими ямами.

Гіздахр глибоко і поштиво вклонився.

— На жаль, ваша милосте, мушу наполягати далі.

Дані скривилася. Навіть її власні люди не давали їй спокою щодо цієї справи. Резнак мо’Резнак наголошував на грошах, котрі будуть зібрані як податки. Зелена Грація твердила, що відкриття ям потішить богів. Голомозий вважав, що так вона звоює собі підтримку проти Синів Гарпії.

— Хочуть битися, то хай б’ються, — бурчав Могутній Бельвас, котрий свого часу був знаним переможцем боїв у ямах.

Пан Барістан запропонував натомість влаштувати турнір. Його сирітки могли б нападати на кільця зі списами і битися у бугурті тупою зброєю. Та Дані знала, що його намір не лише шляхетний, але й безнадійний. Меєринці прагнули бачити не вправність зі зброєю, а людську кров — інакше б невільники у ямах вдягали обладунки. Здавалося, лише Місандея поділяла зі своєю царицею її занепокоєння.

— Я відмовила вам шість разів, — нагадала Дані Гіздахрові.

— Ваша преосяйність має сім богів, тому я сподівався, може схвалити моє сьоме прохання. Сьогодні я прийшов не сам. Чи не вислухаєте моїх друзів? Їх теж семеро. — Одного за іншим купець запросив їх наперед. — Оце Храз. Ось перед вами Барсена Чорногрива, відважна і нестримна. Осьо Камаррон Рахівник і Гогор Велетень. Тут у нас Плямистий Кіт, а оце Безстрашний Іфоке. Нарешті останній — Белакво Костолам.

Дані знала усіх сімох — принаймні за іменами, якщо не в обличчя. Усі семеро були найславетніші з меєринських бойових невільників… а саме бойові невільники, звільнені з кайданів її помийними щурами, очолили повстання і захопили для неї місто. Вона мала перед ними борг крові.

— Я вислухаю вас, — кивнула вона.

Один за одним кожен прохав її дозволу знову відкрити ями.

— Але чому? — завимагала вона відповіді, коли скінчив Іфоке. — Ви вже не раби, приречені загинути з хазяйської примхи. Я звільнила вас. Навіщо вам скінчувати своє життя на кривавому піску?

— Я навчався, відколи мені набігло три роки, — мовив Гогор Велетень. — Я вбивав, відколи доріс шести. Матір Драконів каже: я вільний. Чому не вільний битися?

— Якщо ти хочеш битися, бийся за мене. Присягни на мечі, стань до лав «Материних воїв», «Вільних братів» або «Непохитних щитів». Навчи науки бою інших моїх відпущенців.

Гогор затрусив головою.

— Раніше я бився за хазяїна. Ви кажете: битися за вас. Я кажу: битися за себе. — Величезний здоровань гупнув себе у груди кулаком завбільшки з окіст. — За золото. За славу.

— Гогор каже за нас усіх. — Плямистий Кіт мав на собі перекинуту через одне плече барсову шкуру. — Коли востаннє мене продали, ціна була триста тисяч гонорів. Коли я був раб, я спав на хутрах і їв з кістки червоне м’ясо. Тепер я вільний, сплю на соломі та їм солону рибу, коли можу дістати.

— Гіздахр присягається, що переможці матимуть половину всіх монет, зібраних коло воріт, — втрутився Храз. — Половину! Він присягається. Гіздахр — шляхетна, чесна людина.

«Ні, занадто хитромудра людина.» Дані відчула себе у пастці.

— А переможені? Що матимуть вони?

— Їхні імена викарбують на Брамі Долі серед інших хоробрих загиблих, — оголосила Барсена. Казали, що вона вбила усіх жінок, яких проти неї виставляли упродовж восьми років. — На всіх чекає смерть, і на жінок теж… але не всіх по смерті пам’ятатимуть.

На це Дані не знала, що відповісти. «Якщо мій народ справді хоче цього, чи маю я право відмовляти їм? Це ж було їхнє місто перед тим, як стати моїм. І кидати на пісок вони бажають лише своє власне життя.»

— Я поміркую про все, що ви мені розказали. Дякую за поради. — Дані підвелася з лави. — Продовжимо назавтра.

— На коліна перед Даянерис Буреродною, Неопалимою, царицею меєринською, королевою андалів, ройнарів та першолюдей, халісі великого трав’яного моря, Трощителькою Кайданів та Матір’ю Драконів! — закликала Місандея.

Пан Барістан супроводив її назад до покоїв.

— Розкажіть мені казку, добрий лицарю, — попрохала Дані, піднімаючись сходами. — Якусь оповідь про мужність та честь зі щасливим закінченням.

Саме зараз вона відчувала особливу потребу в щасливих закінченнях.

— Розкажіть, як ви утекли від Узурпатора.

— Нема великої мужності в тому, ваша милосте, щоб тікати, рятуючи життя.

Дані всілася на подушку, схрестила ноги і зиркнула на лицаря знизу вгору.

— Дуже прошу вас, розкажіть! Хіба не Молодий Узурпатор звільнив вас із Королегвардії?

— Так, то був Джофрі. За привід вони обрали мій вік, хоча правдива причина полягала зовсім в іншому. Малий хотів біле корзно для свого собаки Сандора Клегана, а його матінка прагнула зробити Крулеріза своїм Регіментарем. Коли мене викликали перед їхні очі, я… я зняв кирею, як мені наказали, кинув меча до Джофріних ніг і… висловився необачно.

— Що ви сказали?

— Та правду… але правди ніколи не вітали при тому дворі. Я вийшов з престольної палати з високо піднятою головою, хоча навіть не знав, куди мені податися. Я давно не мав іншої домівки, окрім Башти Білих Мечів. Родичі, певно ж, знайшли б мені якийсь куток у нашому дідицтві Урож’я, та я не бажав стягати на них гнів Джофрі. Я саме збирав речі, коли мені спало на думку, що зрештою я сам накликав на себе лихо, прийнявши колись пробачення від Роберта. Він був хоробрий лицар, але поганий король, бо навіть не мав прав на престол, який захопив силоміць. Тому я вирішив спокутувати провину — знайти істинного короля і служити йому вірно, всіма силами, що мені лишилися.

— Мого брата Візериса.

— Такий був тоді мій намір. Відтак я пішов до стайні, де мене спробували схопити золотокирейники. Джофрі пропонував мені вежу, де б я міг дожити віку, та я зневажив його дарунок, і натомість мені наготували підземелля. Запопав мене сам тисяцький міської варти, заохочений моїми порожніми піхвами, та він мав із собою тільки трьох людей, а при мені лишався кинджал. Я розпанахав обличчя тому зі стражників, котрий першим мене торкнувся, скочив у сідло і збив конем решту. Коли я поспішав до брами, то чув, як Янос Слинт волає, щоб за мною надіслали погоню. За межами Червоного Дитинця вулиці були забиті людом, інакше б я легко відірвався. Натомість мене нагнали біля Річкової брами. Золотокирейники, що переслідували мене від замку, кричали до тих, які були коло брами, щоб мене зупинили. Варта схрестила списи і загородила шлях.

— А ви навіть меча не мали! То як вам вдалося пробитися?

— Справжній лицар вартий десяти лайдаків при брамі. До того ж я застукав їх зненацька. Одного переїхав конем, вирвав у нього з рук списа і прохромив горло найближчому переслідувачеві. Другий злякався і не завадив мені проїхати крізь браму, а там я дав коневі остроги і щодуху полетів уздовж річки, поки місто не зникло з очей в мене за спиною. Того ж вечора я вторгував за коняку жменю монет і жебрацькі лахи. Наступного ранку я влився до річки простолюду, що текла назад до Король-Берега. Виходив я крізь Грязючну браму, а повернутися вирішив крізь Божу. З брудом на обличчі, щетиною на щоках, ковінькою замість зброї, у нікчемному дранті та забрьоханих болотом чоботях я виглядав просто старим селюком, що тікає від війни. Золотаві взяли з мене оленя і махнули, щоб проходив. Король-Берег був натоптаний людом, що шукав притулку та захисту від битв, і я непомітно загубився серед нього. Я мав трохи срібла, але потребував його, щоб заплатити за перевіз через вузьке море, тому спав у септах і на вулицях, а харчувався зі спільного казана у найдешевших харчівнях. Я дав відрости бороді, сховався під покровом своїх років. Того дня, коли князь Старк втратив голову, я стояв там і дивився. Потім я пішов до Великого Септу і подякував семи богам за те, що Джофрі забрав у мене корзно.

— Старк був зрадником, якого спіткала зрадницька доля.

— Ваша милосте, — відповів Селмі, — Едард Старк брав участь у скиненні вашого батька з престолу, але до вас не мав недобрих почуттів. Коли євнух Варис розповів нам, що ви носите дитину, Роберт хотів вас убити, але князь Старк висловився проти. Він навіть сказав Робертові шукати собі нового Правицю, не бажаючи обговорювати убивство дітей.

— Чи не забули ви про принцесу Раеніс та принца Аегона?

— Не забув і ніколи не забуду. Але то була справа рук Ланістерів, ваша милосте.

— Ланістерів чи Старків — хіба не байдуже? Візерис називав їх усіх «псами Узурпатора». Якщо на дитину нападає зграя хортів, чи не байдуже, котрий вирве їй горлянку? Винувата буде вся зграя. Винуваті…

Слово застрягло їй у горлі. «Хазея» — подумала вона, і раптом почула власні, мимоволі вимовлені слова.

— Я мушу побачити яму. — Її голос пролунав слабенько, наче шепіт дитини. — Відведіть мене донизу, мій лицарю, якщо ваша ласка.

Обличчям старого промайнула тінь несхвалення, але не в його звичаї було перечити королеві.

— Слухаю вашу волю.

Найшвидшим шляхом донизу були челядницькі сходи — не пишні й не прикрашені, вузькі та круті, зате прямі й сховані у стінах. Пан Барістан приніс ліхтаря, щоб не впасти. Цеглини двадцяти різних кольорів тісно зімкнулися навколо, збігаючи на сіре та чорне вдалині від світла ліхтаря. Тричі вони проминали Неблазних на варті — нерухомих, наче вирізьблених з каменю. Єдиним чутним звуком було тихе човгання ніг на сходинках.

На рівні землі Велика Піраміда Меєрину була зовсім тихим місцем, повним пилу та тіней. Зовнішні стіни мали тридцять стоп товщини. Всередині них луна гуляла склепіннями багатобарвної цегли серед стаєнь, комор та інших служб. Вони пройшли під трьома важкими арками, тоді похилим проходом, освітленим смолоскипами, у глибини під пірамідою, повз водосховища, кам’яні мішки та катівні, де рабів свого часу били батогами, білували та припікали гарячим залізом. Нарешті вони стали перед двома величезними залізними дверима на іржавих завісах, що охоронялися Неблазними.

За її наказом один видобув ключа. Двері відчинилися, завіси пронизливо завищали. Даянерис Таргарієн ступила у гаряче серце пітьми і зупинилася на краю глибокої ями. За сорок стоп унизу її дракони підняли голови. Чотири ока запалали у темряві: два розплавленого золота і два — зеленкуватого спижу.

Пан Барістан узяв її під руку.

— Ближче не треба.

— Гадаєте, вони зашкодять мені?!

— Я не знаю, ваша милосте. Але радше не легковажив би вашою особою, щоб дізнатися відповідь.

Раегал заревів. Вибух жовтого полум’я на пів-удару серця перетворив нічну темряву на яскравий день. Вогонь лизнув стіни, і Дані відчула на обличчі жар, наче зазирнула у піч. На тому кінці ями Візеріон розгорнув крила, збурюючи застійне повітря. Він спробував підлетіти до неї, але ланцюги туго натягнулися, щойно дракон скинувся угору, і зронили його на живіт. Ноги дракона були прикуті до підлоги ланками завбільшки з чоловічий кулак; шия в залізному нашийнику була припнута до стіни позаду. Раегал носив такі самі кайдани. У світлі ліхтаря в руці Селмі лусочки дракона виблискували, наче коштовне каміння. З-поміж зубів здіймався дим. На підлозі коло його ніг розкидані були кістки — потрощені, обсмалені, погризені. Повітря, надто гаряче для людини, смерділо сіркою та смаленим м’ясом.

— Вони більшають. — Данін голос заметлявся луною між обпалених кам’яних стін. Краплина поту стекла чолом і упала на груди. — Чи правда, що дракони ніколи не припиняють рости?

— Якщо мають удосталь їжі та простору. Але прикуті тут, у підземеллі…

Великі Хазяї використовували це підземелля як в’язницю. Воно було досить велике для п’яти сотень людей… і більш ніж достатнє для двох драконів. «Та чи надовго? Що станеться, коли вони переростуть цю яму? Чи не накинуться одне на одного з кігтями та вогнем? А чи виростуть малі та кволі, з запалими боками та зморщеними крилами? Чи не згасне їхнє полум’я, перш ніж настане кінець?»

Що то за матір, яка дозволяє своїм дітям гнити у пітьмі?

«Якщо озирнуся назад — пропаду» — сказала собі Дані… але як можна не озиратися? «Я ж мала передбачити. Невже я була сліпа, чи сама навмисне заплющила очі, щоб не бачити ціни, яку треба заплатити за владу?»

Візерис розповідав їй різноманітні казки, коли вона була маленька. Понад усе він кохався у оповідях про драконів. Від нього вона почула про падіння Гаренголу. Знала про Полум’яне Поле, про «Танок драконів». Один із її пращурів, третій Аегон, бачив на власні очі, як його рідну мати зжер дракон його дядька. А ще ж без ліку співалося пісень про села та королівства, що жили в жаху перед драконами, поки якийсь хоробрий драконоборець не рятував їх од лиха. У Астапорі щоками работорговця стекли його розплавлені драконовим вогнем очі. Дорогою до Юнкаю, коли Дааріо кинув до її ніг голови Залора Лисого та Прендаля на’Гезна, її діти бенкетували людською плоттю. Дракони не мали страху перед людиною. А дракон, досить великий, щоб зжерти вівцю, так само легко упольовував і дитину…

Її звали Хазея, і було їй чотири роки. «Якщо батько не брехав. Міг-бо і брехати.» Ніхто ж не бачив дракона, крім нього. За доказ правили самі лише обгорілі кістки, але кістки нічого не доводили. Хтозна — може, він сам убив дівчинку, а потім спалив. Не перший батько таким чином позбавлявся небажаної дитини жіночої статі — так казав Голомозий. «Це могли зробити і Сини Гарпії, а потім звинуватити дракона, щоб місто мене зненавиділо.» Дані хотіла в це вірити… але якщо так, то чому батько Хазеї чекав аж до кінця прийому, коли палата майже спорожніла? Якби його метою було збурити меєринців проти неї, він би виклав свою справу тоді, коли в палаті було повно вух.

Голомозий закликав її віддати чолов’ягу на смертну кару.

— Або хоч язика йому вирвати. Брехня цієї людини, препишносте, може знищити усіх нас.

Натомість Дані вирішила виплатити йому ціну крові. Ніхто не міг сказати, скільки коштує донька, тому вона сама призначила ціну в сто разів вищу, ніж за ягня.

— Я б повернула тобі Хазею, якби змогла, — сказала вона батькові, — та деякі речі знаходяться поза владою навіть цариці. Кістки дівчинки поховають у Храмі Грацій, і на спогад про неї вдень та вночі палатиме сотня свічок. Приходь до мене щороку на її іменини, і решта твоїх дітей ніколи не бідуватиме… але ця оповідь не має більше ніколи сходити з твоїх вуст.

— Люди питатимуть, — відповів батько в жалобі. — Питатимуть, де Хазея і як вона померла.

— Її вкусила змія, — наполіг Резнак мо’Резнак. — Поніс геть скажений вовк. Спіткала раптова пошесть. Скажи, що сам захочеш, аби мовчав про драконів.

Візеріонові пазурі зашкребли камінням, велетенські ланцюги забрязкотіли — дракон знову поривався до неї, а коли не зміг, то заревів, викрутив голову назад, скільки зумів, і плюнув золотим полум’ям на стіну позаду себе. «А чи довго ще чекати, коли його полум’я стане досить жарким, щоб розплавити залізо чи зруйнувати камінь?»

Зовсім нещодавно він їздив у неї на плечі, закрутивши їй хвоста навколо руки. Зовсім нещодавно вона годувала його шматочками смаленого м’яса з власної долоні. Саме цього дракона першим припнули на ланцюг. Даянерис сама завела його до ями і зачинила всередині разом із кількома биками. Коли він нажерся, то став млявий, закуняв, і його прикували до стін уві сні.

З Раегалом повелося важче. Можливо, він чув, як його брат буяє у ямі, попри стіни з цегли та каменю, що їх розділяли. Зрештою його довелося зненацька укрити сіткою з важких ланцюгів, коли він грівся на сонечку на терасі. Але дракон опирався так люто, що знести його донизу челядницькими сходами забрало ще три дні, а він клацав зубами, викручувався і обпалив вогнем шістьох людей.

Що ж до Дрогона…

«Крилата тінь» — назвав його батько, що плакав по своїй дитині. То був найбільший з трьох, найлютіший, найдикіший, з лускою, чорнішою за ніч, і очима, схожими на озера вогню.

Дрогон полював десь у навколишніх обширах, та коли наїдався, то донедавна полюбляв ніжитися на сонечку на вершині Великої Піраміди, де колись стояла гарпія Меєрину. Тричі його намагалися там упіймати, і тричі зазнавали поразки. Чотири десятки найхоробріших її людей піддавали себе небезпеці; майже всі отримали опіки, четверо померло. Востаннє Дрогона бачили на заході сонця наприкінці дня третьої спроби — чорний дракон летів на північ від Скахазадхану в напрямку високих трав Дотракійського моря. Відтоді він до міста не повертався.

«Матір драконів, — подумала Дані. — Матір чудовиськ. Кого я випустила у світ? Я зву себе царицею і королевою, та престол мій зроблено з обпалених кісток і поставлено на сипкі піски.» Як вона сподівалася утримати Меєрин без драконів? Не кажучи вже про те, щоб звоювати Вестерос.

«Я — кров дракона, — подумала вона. — Якщо вони — чудовиська, то і я теж.»