Танок з драконами

Тиріон

Цілитель увійшов до намету, муркочучи ґречні привітання. Та варто було йому один раз нюхнути загиджене повітря і кинути погляд на Єззана зо’Каггаза, як ґречність кудись поділася.

— Бліда кобила, — буркнув він до Смакоти.

«Оце здивував, — подумав Тиріон. — Хто б здогадався? Ну хіба що… кожна людина з носом і я з його половинкою.» Єззан палав у лихоманці, гарячково судомлячись у калюжі власного посліду. З нього витікало вже не лайно, а бурий слиз, помережаний кров’ю… витирати ж хазяйську гидоту з велетенських жовтих сідниць випало Йолло та Копці. Навіть зі сторонньою допомогою їхній господар вже не міг підняти власну вагу; решток його змарнілих сил ставало хіба що перекотитися набік.

— Моє мистецтво тут безсиле, — оголосив цілитель. — Життя вельможного Єззана нині у руках богів. Якщо маєте змогу, допоможіть йому охолонути. Кажуть, це йде на користь. Принесіть води. — Вражені блідою кобилою пили воду трохи не відрами, і так само щедро виливали її з себе. — Чистої прісної води, скільки зможе випити.

— Не річкової? — перепитала Смакота.

— В жодному разі.

З цими словами цілитель хутко зник.

«Нам теж незле накивати п’ятами» — подумав Тиріон. Він був рабом у золотому нашийнику, з маленькими дзвіночками, що весело теленькали на кожному його кроці. «Один з Єззанових химерних улюбленців. Честь, яку важко відрізнити від смертного вироку.» Єззан зо’Каггаз полюбляв тримати своїх звіряток коло себе — от і довелося Йолло, Копці, Смакоті та іншим коштовним улюбленцям ходити за ним, коли господаря здолала хвороба.

«Бідолашний старий Єззан.» Зрештою, саловельможний велетень був не таким вже поганим хазяїном, надто якщо порівняти з іншими. Смакота мала рацію. Прислужуючи на щовечірніх бенкетах, Тиріон швидко дізнався, що Єззан мав першість серед тих юнкайських вельмож, які щиро шанували умови миру з Меєрином. Майже всі інші просто вичікували, доки прибудуть нові потуги з Волантису. Кількоро палали охотою кинутися на приступ міста негайно, щоб волантинці не позбавили їх найкращої частки слави та здобичі. Та Єззан рішуче заперечував. Не погоджувався він і повернути меєринських заручників з метавок, як наполягав сердюцький ватажок Кровоборід.

Але за два дні відбулося чимало змін. Ще два дні тому Няньо був цілком здоровий, і Єззан ще не почув примарний тупіт копит блідої кобили. Два дні тому кораблі Старого Волантису були на два дні далі від Меєрину. А нині…

— То Єззан помре? — запитала Копка тим своїм голосом, що проказував «благаю, тільки не це».

— Ми всі помремо.

— Я про різачку.

Смакота кинула на них обох погляд, сповнений відчаю.

— Єззан не має померти!

Дівчур попестив чоло свого велетенського господаря, відкинув назад просякле потом волосся. Юнкаєць застогнав, новий потік бурої рідини ринув униз його стегнами. Постіль давно забруднилася і засмерділася, але перекласти Єззана кудись годі було й думати.

— Деякі господарі, коли помирають, то дають рабам волю, — мовила Копка.

Смакота захихотіла. Сміх пролунав моторошно і зловісно.

— Не всім, лише улюбленим. Звільняють їх від тягаря сього світу і забирають до могили — служити коханому господареві у наступному житті.

«Смакоті краще знати. Йому першому перетнуть горлянку.»

Заговорив цапоногий хлопчик.

— Але срібна цариця…

— …мертва! — перервала його Смакота. — Забудь вже про неї! Дракон поніс її за річку. Вона потонула у тому Дотракійському морі.

— У траві потонути не можна, — буркнув цапоногий.

— Якби ми були вільні, — мовила Копка, — то знайшли б царицю. Або ж принаймні пішли б шукати.

«Я на свині, ти на собаці — навздогін драконові просторами Дотракійського моря.» Тиріон почухав свого рубця, щоб стримати регіт.

— Цей самий дракон вже показав свою пристрасть до смаженої свинини. А смажений карлик смакує вдвічі краще.

— Та це я просто замріялася, — похнюпилася Копка. — Чи кораблем попливти ген за море. Тепер війну скінчено, кораблі знову плавають.

«Хіба скінчено?» Тиріон тримався іншої думки. Так, були підписані певні пергамени… але війни точилися не на пергаменах.

— Можна попливти до Карфу, — далі мріяла Копка. — Там вулиці брукують нефритом, казав мені брат. А мури — одне з див сього світу. Коли гратимемо виставу в Карфі, на нас дощем сипатиме золото і срібло. Ось побачите.

— Отам у затоці деякі з обложних кораблів — карфійські, — нагадав їй Тиріон. — А мури Карфу бачив Ломас Довгоступ. Мені вистачить його книжок. Я вже достатньо завітрився на схід — далі не бажаю.

Смакота промокнула запалене гарячкою обличчя Єззана вологим рушником.

— Єззан має жити. Інакше ми всі помремо разом з ним. Бліда кобила не забирає з собою всіх вершників. Наш хазяїн одужає.

То була відверта брехня. Сталося б диво, якби Єззан прожив ще бодай день. Тиріон знав, що його саловельможний пан вже давно помирав од якоїсь моторошної хвороби, привезеної з Софоріосу. Бліда кобила лише прискорила його кінець. «Своєрідне милосердя.» Втім, не того штибу, якого карлик бажав би для себе.

— Цілитель казав, йому потрібна свіжа вода. Ми подбаємо.

— Ви такі добрі, — вимовила Смакота мертвим голосом. У ньому лунав не лише страх смерті; єдина серед усіх Єззанових перлинок, вона справді прихилилася душею до їхнього неосяжного господаря.

— Копко, ходімо зі мною.

Тиріон відкинув запону намету і виштовхнув її у спеку меєринського ранку. Повітря було вологе, парке, млосне, і все ж дарувало розраду після смердючої задухи у схожому на палац Єззановому наметі, де піт, гівно і хвороба злилися в одну моторошну суміш.

— Вода допоможе хазяїнові, — мовила Копка. — Так сказав цілитель, то так і має бути. Свіжа солодка вода.

— Няньові свіжа солодка вода не допомогла.

«Няньо, старий неборака.» Учора ввечері, вже в сутінках, Єззанові вояки кинули тіло нової жертви блідої кобили на гарбу-труповозку. Люди помирали щогодини, і ніхто надто довго не роздивлявся нового мерця, ще й такого огидного своєму оточенню, яким був Няньо. Інші раби Єззана відмовилися наближатися до нього, щойно почалися судоми. Зігрівати його та подавати напої довелося Тиріонові. «Трохи розведеного вина, солодкої лимонної водички, гарячої юшечки з собачих хвостів… і кілька грибочків для смаку. Пий, Нянечко — треба ж чимось надолужувати оту рідку гидоту, якою ти бризкаєш з дупи.» Останнє слово, вимовлене Няньом, було «Ні». Останніми словами, почутими ним — «Ланістери завжди платять борги».

Від Копки Тиріон приховав цю частину правди, але становище їхнього господаря вона мала розуміти.

— Якщо Єззан доживе побачити світанок, я здивуюся, як ніхто в світі.

Вона вхопила його за руку.

— Що тоді станеться з нами?

— Хазяїн має спадкоємців. Небожів.

Четверо їх прибуло разом з Єззаном з Юнкаю очолити вояків-невільників. Одного зарізав у сутичці таргарієнівський сердюк. Інші троє, напевне, розділять між собою живе майно жовтого велетня по його смерті. Але чи поділяють небожі дядькове захоплення каліками і почварами — цього ніхто напевне не знав.

— Мабуть, хтось із них отримає нас у спадок і дасть нам ради. Або ми знову опинимося на помості торжища.

— Ні! — Очі її розширилися. — Тільки не це! Благаю!

— Я теж не в захваті від такого майбутнього.

За кілька сажнів шестеро Єззанових вояків-невільників сиділи навпочіпки у пилюці, кидали паці й передавали по колу міх вина. Один був десятник на прізвисько Близна — чорносердий харцизяка з головою гладенькою, мов камінь, і раменами, наче в бугая. «Та й на розум не кмітливіший» — подумалося Тиріонові. Карлик зашкандибав до них і зненацька вигукнув, наче гавкнув:

— Близно! Вельможний Єззан має потребу в чистій свіжій воді. Візьми двох людей і принеси стільки відер, скільки зможеш. І то хутко!

Вояки спинили гру. Близна зіп’явся на ноги, суплячи чоло.

— Ти що сказав, курдупелю? За кого ти себе маєш?

— Ти знаєш, за кого. Я Йолло, один з коштовних улюбленців нашого хазяїна. А тепер роби, що тобі сказано.

Вояки зареготали.

— Ну ж бо, Близно, — піддражнив один, — давай хутенько! Єззанова мавпа віддала тобі наказ.

— Ти не наказуєш воякам, що робити, — грізно забурчав Близна.

— Воякам? — зобразив подив Тиріон. — Я тут бачу лише рабів. У таких самих нашийниках, як мій.

Лютий лящ тилом долоні, завданий Близною, кинув Тиріона на землю і розсік йому губу.

— Це Єззанові нашийники. Не твої.

Тиріон витер кров з розсіченої губи тилом власної долоні. Спробувавши встати, він упав назад на коліна, бо під ним підломилася нога. Підвестися він зумів лише з поміччю Копки.

— Смакота каже: хазяїнові потрібна вода, — заскиглив він так жалюгідно, як зумів.

— Смакота хай вграє сама себе — має-бо все, що для того треба. Ми не слухаємо наказів химерних почвар.

«Авжеж» — подумав Тиріон. Навіть серед рабів були свої вельможі та посполиті, цього він навчився швидко. Дівчур довго був коханим звірятком господаря, подарованим особливою ласкою та прихильністю, і за те інші раби вельможного Єззана люто його ненавиділи. Вояки звикли приймати накази лише від господаря та поставленого ним наглядача. Але Няньо помер, а Єззан був надто хворий, щоб призначити наступника. Що ж до трьох небожів, ті хоробрі та вільні воїни при першому ж тупоті копит блідої кобили пригадали нагальні справи деінде і здиміли без сліду.

— В-води, — простогнав Тиріон, зігнувшись і судомлячись. — І не річкової, каже цілитель. Чистої, свіжої, солодкої.

Близна гнівно загарчав:

— То сам по неї йди! Зі своєю мавпою! І то хутко!

— Ми? — Тиріон перекинувся з Копкою безнадійним, повним відчаю поглядом. — Але ж вода важка. Ми не такі дужі, як ви. Можна хоч візка взяти? Того, який мули тягають?

— Ноги свої бери, почваро.

— Та ж нам доведеться разів десять туди-сюди ходити!

— Ходи хоч сто. Мені з дупи накласти.

— Та нас же лише двоє… ми не принесемо стільки води, скільки треба хазяїнові.

— То бери свого ведмедя, — буркнув Близна. — Як на мене, він лише на те і годиться, щоб воду носити.

Тиріон обережно відступив назад і мовив:

— Як скажете, хазяїне.

Близна задоволено вишкірився. «Хазяїн. Йому до смаку. Авжеж.»

— Морго, ану принеси ключі. А ти, курдупелю, наповниш цебра і хутко назад. Сам знаєш, що роблять рабам, які пробують утекти.

— Неси цебра, — звернувся Тиріон до Копки, а сам пішов з названим Морго вивести пана Джорага Мормонта з клітки.

Лицар не надто добре звикав до полону. Коли його кликали зіграти ведмедя і понести красну діву до полону, він відбував виставу абияк, похмуро і мляво човгаючи ногами — якщо взагалі зізволяв опуститися до лицедійства. Хоча тікати він не намагався і полонителям опору не чинив, та накази їхні часто зневажав, бурмочучи собі під ніс тихі прокльони. Ніщо з цього не припало до смаку Няньові; своє незадоволення він показав ясніше нікуди тим, що посадовив Мормонта у залізну клітку і щовечора, коли сонце сідало у Невільницьку затоку, наказував бити. Лицар сприймав побиття мовчки і байдуже; єдине, що було чути — лайливе бурмотіння рабів, які його гамселили, та глухий ляск київ по розбитій, напухлій, вкритій синцями та саднами плоті.

«Він — порожня шкаралупа, — подумав Тиріон, коли вперше побачив, як лупцюють лицаря-здорованя. — Треба мені було стримати язика і дозволити Заріні його купити. Може, мав би легшу долю, ніж тут.»

Мормонт вибрався з тісної клітки скарлючений і зсудомлений, мружачи обидва чорні запухлі ока, зі спиною, вкритою кіркою засохлої крові. Обличчя, набрякле і розтовчене, ледве скидалося на людське. З одягу на ньому була тільки перепаска — брудна жовта ганчірка на стегнах.

— Носитимеш їм воду, — наказав йому Морго.

Єдиною відповіддю від пана Джорага був понурий погляд байдужих очей. «Напевно, декому краще померти вільним, ніж жити рабом.» На щастя, Тиріон не страждав на ту саму дурну хворобу. Та якщо Мормонт уб’є Морго, інші раби можуть і не побачити різниці.

— Ходімо! — поспіхом мовив він, поки лицар не вчинив чогось занадто хороброго і занадто дурного.

І зашкандибав геть, сподіваючись, що Мормонт піде за ним. Один раз боги все-таки мали ласку — Мормонт рушив услід.

Два відра для Копки, два для Тиріона і чотири для пана Джорага — два у кожну руку. Найближчий колодязь стояв на південь і захід од «Відьми»; туди вони спершу і рушили, весело теленькаючи дзвіночками на нашийниках з кожним кроком. Ніхто не звертав на них уваги — велике діло, кілька рабів ідуть по воду для свого господаря. Виходило так, що носити нашийника означало мати певні переваги — а надто визолоченого нашийника з написом «Єззан зо’Каггаз». Дзенькіт дзвіночків проказував кожному, хто мав вуха, яке перед ним коштовне майно. Адже раб мав лише ту вагу серед людей, якою міг похвалитися його хазяїн. Єззан був найбагатшою людиною в Жовтому Місті, він привів на війну шість сотень рабів-вояків, хай навіть скидався на велетенського жовтого слимака і смердів сечею. Нашийники, начіплені на рабів од його імені, дозволяли ходити всередині табору всюди, де заманеться.

Та лише до Єззанової смерті.

Пани-Брязкуни саме навчали своїх бойових невільників у найближчому полі. Брязкіт ланцюгів, що з’єднували бійців, утворював дратівливу для вуха залізну музику; невільники рухалися піском крок у крок і шикувалися, наставляючи довгі списи. Деінде гурти інших рабів насипали купи каміння і піску попід метавками та скорпіонами — повертали їх угору до неба для кращого захисту табору на випадок повернення чорного дракона. Карлик аж вишкірився, спостерігаючи, як вони лаються і упрівають, намагаючись затягти важкі знаряддя на зроблені для них схили. Арбалетів теж виднілося чимало — трохи не кожен другий стискав у руках самостріл, а при боці носив повний сагайдак стріл.

Якби хтось здогадався спитати його, Тиріон порадив би їм облишити зайвий клопіт. Улюблене звірятко королеви навряд чи зіб’єш з неба тими іграшками — хіба що якимсь дивом поцілиш у око одним з довгих залізних списів, що кидали скорпіони. «Дракона так легко не вхекаєш. А полоскочеш — лише розбурхаєш гнів.»

Саме очі були в драконів найвразливішими місцями. Очі, та ще мозок за ними. Але не живіт, як оповідалося у деяких старих казках — там луска була така ж тверда й міцна, як на боках та спині. Лізти драконові в пащу також було безглуздо, ба навіть божевільно; тутешні драконоборці радше б загасили пожежу, тицяючи у неї вістрями списів. «Смерть виходить у дракона з рота, — писав септон Барт у своїй «Неприродній історії», — але не входить тим самим шляхом.»

Далі дорогою два легіони з Нового Гісу стояли однією стіною щитів проти іншої, поки осавули у залізних шоломцях з гребенями кінського волосу верещали накази своєю нерозбірливою говіркою. На перший погляд гіскарці здавалися грізнішим військом, ніж юнкайські бойові невільники, але Тиріон плекав свої сумніви. Так, легіонери мали озброєння і вишкіл, подібні до Неблазних… але євнухи не знали іншого життя, крім війська, тоді як гіскарці були вільними міщанами, лишень служили трирічний строк.

Черга біля колодязя простяглася на добрячі півверсти. За день пішки від Меєрину зустрічалося хіба що кілька колодязів, тому чекати завжди доводилося довгенько. Більшість юнкайців брали собі воду для пиття зі Скахазадхану — але Тиріон знав, що то дуже погана думка, ще перед тим, як його застеріг цілитель. Розумніші принаймні йшли вище за течією від нужників… але й тоді лишалися нижче від міста.

Все ж те, що в межах денного переходу від міста досі лишилися колодязі з чистою водою, безпомилково показувало дитяче невігластво Даянерис Таргарієн у мистецтві облоги. Вона б мала наказати отруїти всі колодязі — тоді усі юнкайці пили б з річки. «І чи довго б тривала така облога?» Тиріон не сумнівався, що його татусь подбав би про все належним чином.

Щоразу, як вони просувалися у черзі на крок чи два, дзвіночки на залізних комірах весело теленькали. «Так душу звеселяють, аж кортить комусь видлубати ложкою очі.» Донині Гриф, Качур та Хальдон Півмаестер мали вже висадитися на Вестеросі разом зі своїм юним принцом. «А я б мав бути з ними… та ні, закортіло одному побавитися з хвойдою. Вбити батька тобі мало, ти мав піхвою та вином довершити свій занепад. То що, тепер раденький? Стовбичиш на іншому кінці світу в нашийнику раба, і кожен чує твої кроки у музиці золотих дзвіночків. Ну то ще й потанцюй гарненько — може, видзвониш «Рине дощ у Кастамирі».»

Не було кращого місця послухати останніх новин, чуток та пліток, ніж біля колодязя.

— Я що бачив, те бачив, — торочив старий раб у іржавому залізному нашийнику, поки Тиріон і Копка потроху просувалися чергою. — А бачив я, що дракон відривав руки й ноги, роздирав людей навпіл і палив на попіл та кістки. Люди розбігалися з ями, та я прийшов подивитися на видовисько, і клянуся всіма богами Гісу, я його побачив. А сидів я аж на ліловому, там дракон не мав мене дістати.

— Цариця залізла драконові на спину і полетіла геть! — наполягала висока брунатношкіра жінка.

— Намагалася, так, — заперечив старий, — але не втрималася. Дракона поранили з арбалета, а царицю поцілили просто між її солоденьких рожевих цицьок. Так люди кажуть. Тоді вона і впала, просто у канаву, і там її розчавило возом. Я знаю дівчину, яка знає чоловіка, що сам бачив її смерть.

У цьому товаристві наймудріше було тримати язика за зубами… але Тиріон не втримав.

— Її тіла не знайшли, — бовкнув він.

Старий насупився.

— А тобі відки знати?

— Та ж вони там були, — відповіла брунатна. — Це вони, карлики з бойовиська. Оті, що билися на розвагу цариці.

Старий примружився, наче щойно побачив Копку та Тиріона уперше.

— А й справді! Ви їздили на свинях.

«Наша слава летить попереду нас.» Тиріон зобразив чемний уклін і стримався від заперечення, що одна зі свиней насправді була собакою.

— Та свиня, на якій я сидів — то насправді моя сестра. В нас носи схожі, хіба ви не помітили? Чаклун навів на неї ману, та якщо подарувати їй добрячий вологий поцілунок, вона перекинеться на казкову красуню. Біда в тім, що як спізнаєш її краще, то ладен будеш поцілувати хоч куди, аби перетворити назад на свиню.

Навколо здійнявся регіт, до якого приєднався навіть старий.

— То ти її бачив, — мовив рудоволосий хлопчина позаду. — Бачив царицю. Вона справді така вродлива, як люди кажуть?

«Я бачив тендітну дівчину зі сріблястим волоссям, загорнуту в токар, — подумки відповів Тиріон. — На обличчі вона мала серпанок, а я був далеко і не мав часу витріщатися — мусив-бо подбати, щоб усидіти на свині.» Даянерис Таргарієн розташувалася у ложі власника ями поруч зі своїм гіскарським царем. Але очі Тиріона прикуті були до лицаря у біло-золотому обладунку позаду неї. Риси його обличчя були сховані, та карлик де завгодно упізнав би Барістана Селмі. «Принаймні про це Іліріо не збрехав, — пригадав він свою тодішню думку. — Але чи впізнає мене Селмі? А як упізнає, то що зробить?»

Тоді він трохи не відкрив перед усіма свою справжню особу, але щось його зупинило — осторога, боягузтво, передчуття, хай як це назвати. Він не міг уявити, щоб Барістан Зухвалий зустрів його інакше, ніж ворожістю. Селмі ніколи не схвалював присутність Хайме у його безцінній Королегвардії. Перед повстанням старий лицар вважав його надто юним, позбавленим належного гарту; опісля ж від нього чули, що Крулеріз мав би зміняти біле корзно на чорного кобеняка. Власні злочини Тиріона були ще гірші. Хайме принаймні зарізав божевільного лиходія, тоді як Тиріон устромив стрілу в живіт власному панотцеві — людині, яку пан Барістан знав і якій служив довгі роки. Все ж Тиріон майже наважився випробувати долю… аж тут Копка вдарила його по щиті, зіпсувавши швидкоплинну нагоду.

— Цариця дивилася нашу виставу, — казала Копка іншим рабам у черзі, — та ми бачили її лише тоді, лише один раз.

— Але ж ви мали бачити дракона, — зауважив старий.

«Якби ж то.» Боги відмовили йому і в цьому дарунку. Саме тоді, коли Даянерис Таргарієн злітала у повітря, Няньо набивав їм кайдани на ноги, щоб не намагалися втекти дорогою до хазяїна. Якби ж наглядач здимів, доправивши їх до місця різанини, або утік з рештою невільникарів, коли з неба спустився дракон… тоді двійко карликів пішли б звідти на волю власними ногами. «Чи радше побігли б швидко-швидко, вибиваючи дзвониками веселеньке телень-телень.»

— А хіба там був дракон? — перепитав Тиріон, здвигаючи плечима. — Я лише знаю, що мертвих цариць ніхто не знаходив.

Старого він, утім, не переконав.

— Та ж трупи валялися сотнями! Їх затягли до ями і там спалили, хоча половина вже й без того була хрустко засмажена. Може, її не впізнали — криваву, потрощену, обпечену, хто її зна. А може, знайшли, та вирішили не казати, щоб ви, раби, сиділи й не сіпалися.

— «Ми, раби»? — перекривила брунатна жінка. — А на тобі ото не нашийник?

— Це нашийник від Газдора! — гордовито випнувся старий. — Якого я знаю від першого дня його життя. Та він мені як рідний брат! Це такі, як ви, набрід з Астапору та Юнкаю, скиглите про волю. А я б не віддав драконовій цариці свого нашийника, навіть якби вона за те мені прутня посмоктала. Людині належить мати доброго хазяїна, тоді усе до ладу і всім на краще.

Тиріон не став сперечатися. Найпаскудніше у рабстві було те, як легко до нього звикалося. Життя більшості рабів не надто відрізнялося від життя челяді у Кастерлі-на-Скелі — принаймні, таке в нього склалося враження. Справді, траплялися серед рабовласників та їхніх наглядачів особливо лихі та жорстокі, але такі бували і серед вестероського панства, їхніх управителів та надвірної варти. Більшість юнкайських вельмож поводилися зі своїм майном ласкаво та поблажливо, якщо ті виконували службу і не чинили клопоту. Оцей старий у іржавому нашийнику, щиро та пристрасно відданий своєму Панку-Вислощоку, зовсім не становив серед рабів поодинокого винятку.

— Газдор Добросердий? — запобігливо перепитав Тиріон. — Наш хазяїн Єззан часто згадував його розум.

Насправді Єззан казав приблизно так: «Та я в лівій половинці своєї дупи маю більше розуму, ніж Газдор і всі його брати, разом узяті.» Але Тиріон завважив за доцільне приховати справжні слова.

Настав і минув полудень, поки вони з Копкою нарешті досягли колодязя, звідки воду витягав одноногий кощавий раб. Він примружив на них підозріливе око і мовив:

— По воду для Єззана завжди приходив Няньо. З чотирма людьми і возиком, запряженим мулом.

Він знову кинув цебро у колодязь; воно тихо плюхнуло у воду. Одноногий дав цебру наповнитися і почав витягати. На його руках — спечених сонцем, жилавих і м’язистих — лупилася шкура.

— Мул здох, — відповів Тиріон. — Няньові, бідоласі, теж жаба цицьки дала. А тепер і сам Єззан сів верхи на бліду кобилу, і з ним шестеро вояків уже з дупи бризкають. Можна мені два повних відра?

— Гаразд, бери.

На тім порожні балачки спинилися. «Що, почув стукіт кобилячих копит?» Брехня про вояків примусила одноногого поспішати аж зі смиком.

За деякий час вони рушили назад; кожен із карликів тягнув два налиті по вінця відра свіжої води, а пан Джораг — два у кожній руці. День ставав дедалі жаркішим, повітря — вологим і щільним, наче мокра повсть; відра важчали з кожним кроком. «Надто довгий шлях для коротких ніг.» Ще й вода вихлюпувала з відер у лад крокам, плескотіла навколо ступнів, а дзвіночки вигравали веселу похідну пісню. «Знав би я, що до цього дійде, батечку, то може, лишив би тебе живим.» За версту на схід у повітря здіймався темний стовп диму — там підпалили чийсь намет. «Палять померлих уночі.»

— Сюди, — смикнув Тиріон головою праворуч.

Копка кинула на нього здивований погляд.

— Ми прийшли не цим шляхом.

— Навіщо нам нюхати ту кіптяву? В ній забагато отруйних випарів.

І то не була брехня… принаймні, не цілковита.

Невдовці Копка вже важко пирхала, пригнічена вагою.

— Треба відпочити!

— Як скажеш.

Тиріон поставив цебра з водою на землю, вдячний за перепочинок. Ноги йому жахливо судомило; він знайшов годящий камінь і присів розтерти стегна.

— Я можу розім’яти, — запропонувала Копка.

— Я краще знаю, де мені болить.

Хай як Тиріон прихилився до дівчини, все ж її доторки досі бентежили його. Карлик обернувся до пана Джорага.

— Ще кілька лящів, і ти, Мормонте, будеш на пику бридкіший за мене. Ану скажи, чи в тобі лишилося трохи духу для бійки?

Дебелий лицар здійняв угору погляд оточених чорними синцями очей і зиркнув, наче на бридку балакучу комаху.

— Досить, щоб зламати тобі шию, Бісе.

— То й добре. — Тиріон підняв з землі відра. — Тоді нам сюди.

Копка зморщила чоло.

— Та ні. Ліворуч! — І вказала пальцем. — «Відьма» отам стоїть.

— А отам «Лукава сестра». — Тиріон кивнув у іншому напрямку. — Ти мені повір — мій шлях коротший.

І рушив у дорогу, теленькаючи нашийником. Копка піде слідом — цього він був певний.

Інколи він заздрив дівчині та її маленьким гарненьким мрійкам. Вона нагадувала йому Сансу Старк — юну наречену, з якою він побрався і яку втратив. Незважаючи на всі бачені Копкою жахіття, вона чомусь не втратила довіри до людей. «А мала б знати краще. Адже вона старша за Сансу і коротунка. Проте поводиться, наче красуня вельможного роду, а не рабиня у збіговиську почвар.» Ночами Тиріон часто чув її молитви. «Пусті балачки. Якщо боги існують, вони є чудовиськами і катують нас для власної розваги. Хто б іще створив отакий світ, повний неволі, крові та болю? Хто інший створив би наші тіла і душі такими, як ми є?» Іноді Тиріонові кортіло дати їй ляпаса, струснути, заверещати просто у обличчя — що завгодно, аби розбудити від снів та мрій. «Ніхто нас не врятує! — хотів він заволати. — Найгірше ще попереду!» Але зрештою не знайшов ані слів, ані хоробрості. Замість добрячого ляща поперек незугарної мармизи, щоб збити полуду з очей, Тиріон зрештою стискав їй плече або дарував дружні обійми. «І брехав кожним рухом. Я платив їй облудною монетою, а вона вважає себе за багатійку.»

І правду про Дазнакову яму він теж від неї приховав.

«Леви. Вони хотіли спустити на нас левів.» Ото був би справді неймовірний жарт долі. Може, Тиріон навіть знайшов би мить для короткого гіркого смішку, перш ніж хрупнути у левовій пащі.

Ніхто не розповідав йому, який кінець їм наготували — принаймні словами. Та здогадатися, потрапивши до схованих під цеглою Дазнакової ями приміщень, виявилося неважко. Тут, у цьому особливому темному світі, була царина ямних бійців і численної служби, що дбала про них, живих і мертвих: кухарів, які готували їжу, ковалів заліза, що їх озброювали, цирульників, що пускали кров, голили і перев’язували рани, повій, що розважали їх перед двобоями і після них, труповозів, які відтягали переможених з піску ланцюгами та залізними гаками.

Няньове обличчя дало Тиріонові перший натяк. Після вистави вони з Копкою повернулися до освітленого смолоскипами підвалу, де перед двобоями та після них збиралися бійці. Дехто гострив зброю; інші приносили жертви чудернацьким богам або глушили почуття маковим молоком, перш ніж вийти на смерть. Ті, хто бився і виграв, кидали паці в кутку і реготали так, як уміють лише люди, що зазирнули кістлявій в обличчя і вижили.

Няньо саме виплачував срібло якомусь служникові ями за програний заклад, коли побачив, як Копка веде Хрума. Замішання у його очах зникло за пів-удару серця, але не раніше, ніж Тиріон устиг здогадатися про його причину. «Няньо не чекав нашого повернення.» Тиріон озирнувся на інші обличчя. «І ніхто не чекав. Ми мали лягти там мертвими.» Останній шматочок крутиголовки став на місце, коли він підслухав наглядача за тваринами, що голосно скаржився розпорядникові ями.

— Леви голодні! Вже два дні не їли. Мені сказали їх не годувати, я й не годував. Цариця має дати гроші на м’ясо.

— От і попрохаєш її наступний раз, як прийматиме двір! — визвірився на нього у відповідь розпорядник.

Але Копка нічого не зрозуміла і донині. Згадуючи про яму, вона головне жалілася, що чимало глядачів так і не засміялися. «О-о-о, якби випустили левів, гості б собі ноги обісцяли» — трохи не ляпнув Тиріон. Але зрештою лише підбадьорливо стиснув їй плече.

Копка раптово зупинилася.

— Ми йдемо не тим шляхом.

— Саме тим, яким треба. — Тиріон поставив відра на землю. Їхні дужки продавили йому в пальцях глибокі борозни. — А треба нам до отих наметів.

— До «Других Синів»? — Обличчя пана Джорага розділила навпіл моторошна посмішка. — Ти геть не знаєш Бурого Бена Бросквина, якщо сподіваєшся знайти там поміч.

— Чого ж не знати? Знаю. Ми з Бросквином зіграли п’ять разів у цивасу. Бурий Бен хитрий, упертий, не позбавлений розуму… але надто сторожкий. Полюбляє віддати супротивникові право кидати виклик і наражатися на небезпеку, а сам сидить собі гарненько і чекає нагоди, поки битва розгортається і набирає сили.

— Битва? Яка ще битва? — аж сахнулася Копка. — Нам треба повертатися. Хазяїнові потрібна свіжа вода. Якщо забаримося, нас відшмагають. А ще ж там Купка і Хрум!

— Смакота про них подбає, — збрехав Тиріон. Найпевніше, Близна та його приятелі невдовзі ласуватимуть окостами та реберцями, а до них запашною собачою душениною. Але Копці чути таке було зайве. — Няньо помер, Єззан помирає. Перш ніж по нас кинуться, вже і звечоріє. Кращої нагоди може не трапитися.

— Ні, ні! Ви ж знаєте, що роблять рабам, які намагаються тікати. Знаєте! Благаю! Нам і з табору не дадуть вийти!

— А нам не треба виходити з табору.

Тиріон підняв відра і рушив хутким кроком, не обертаючись назад. Мормонт пішов поруч, не відстаючи, а за мить Тиріон почув і Копчині кроки — вона теж заспішила услід піщаним схилом до кола старих вицвілих наметів, що виднілися унизу.

Перший вартовий з’явився, коли вони наблизилися до конов’язей. То був худорлявий списник, чия черлено-бурякова борода виказувала в ньому тирошійця.

— А це в нас хто такі? А що це в нас у відрах?

— Вода, — відповів Тиріон. — Її п’ють.

— Пити воду? Оце вже ні. Краще пиво.

Раптом у спину його штрикнуло вістря списа — то ззаду наблизився другий вартовий. У його голосі Тиріон почув Король-Берег. «Набрід з Блошиного Подолу.»

— Заблукав, курдупелю? — непривітно запитав стражник.

— Ми прийшли стати до лав вашого полку.

Відро вислизнуло з Копчиної руки і перевернулося. Половина води вилилася, перш ніж вона дала їй ради.

— Блазнів у полку своїх удосталь. Навіщо нам ще три? — Тирошієць пхнув Тиріонів нашийник вістрям списа, теленькнувши золотим дзвіночком. — Я бачу перед собою збіглого раба. Трьох збіглих рабів. Чий це нашийник?

— Жовтого Кита.

Слова пролунали від третьої людини, привабленої голосами — кощавої, давно неголеної, з червоними плямами на зубах від кислолисту. «Осавул» — зрозумів Тиріон з того, як до нього зверталися двоє інших. Замість правиці той мав гака. «Бронова тінь, лишень дрібніша та бридкіша. Бути мені Баелором Блаженним, якщо брешу.»

— Та це ж карлики, яких Бен намагався купити, — мовив осавул до списників, мружачись на гостей. — А здоровань… краще ведіть і його. Усіх трьох.

Тирошієць майнув списом. Тиріон зробив крок. Інший сердюк — зовсім юний, ще хлопчина, з пушком на щоках та волоссям кольору брудної соломи — підхопив Копку під пахву.

— Ой, а мій карлик має цицьки! — зареготав він і запхав руку Копці під сорочку, щоб пересвідчитися напевне.

— Та тягни вже її! — визвірився осавул.

Юнак закинув Копку на плече. Тиріон рушив уперед так швидко, як дозволяли короткі криві ноги. Куди вони прямували, він вже знав: до великого намету на дальньому краю вогняної ями, чиї мальовані полотняні стіни добряче вицвіли та розтріскалися за роки під дощем і сонцем. Кілька сердюків обернулися подивитися, табірна дівка пирхнула і захихотіла, та ніхто пальцем не ворухнув, щоб їм завадити.

Всередині намету стояли табірні ослони, стіл на кобильницях, риштунки зі списами та галябардами. Підлогу вкривали потерті килими десятку кольорів, що різали око. На килимах стояло троє з полкової старшини. Один був стрункий та зграбний, з гострою борідкою, тонким клинком бравів при поясі, у рожевому каптані з розрізами. Інший — огрядний, лисуватий, з чорнильними плямами на пальцях та пером у руці.

Третій був саме той, кого Тиріон шукав. Карлик вклонився і мовив:

— Вітаю, пане полковнику.

— Ми схопили їх, коли вони прокрадалися до табору.

Хлопчина скинув Копку з плеча на килим.

— Утікачі! — оголосив тирошієць. — З відрами.

— З відрами? — перепитав Бурий Бен Бросквин. Коли ніхто не спробував пояснити, він продовжив: — Повертайтеся на варту, хлопці. І нікому ані слова.

Коли всі пішли, він посміхнувся до Тиріона.

— Прийшов ще раз зіграти у цивасу, Йолло?

— Якщо буде ваша ласка. Мені сподобалося нищити вас на дошці. Чув, Бросквине, ви вже двічі зрадник. А мені до вподоби люди мого штибу.

Посмішка Бурого Бена не торкнулася його очей. Він розглядав Тиріона так, як міг би розглядати балакучу змію.

— Навіщо ти тут з’явився?

— Щоб справдити ваші мрії. Ви ж намагалися купити нас на торжищі. Потім намагалися виграти в цивасу. Навіть коли я мав носа, то не був такий вродливий, щоб викликати в когось довгу і сталу пристрасть… ну хіба що в того, хто знав мою справжню ціну. І ось я перед вами, зовсім задарма. Будьте добрим другом, приведіть коваля і зніміть з нас нашийники. Несила вже брязкати щоразу, як закортить почухати яйця.

— Я не хочу клопоту з твоїм вельможним господарем.

— Єззан має нагальніший клопіт, ніж шукати трьох збіглих невільників. Наприклад, мчати до власної смерті верхи на блідій кобилі. Та й чого б це нас тут шукали? Ви маєте вдосталь мечей, щоб відрадити кожного, хто пхне носа не в свої справи. Втрачати вам нічого… а здобути можна чимало.

У відповідь засичав блазень у рожевому.

— Вони принесли до нас пошесть! Просто у намети! — І обернувся до Бена Бросквина. — Відрізати йому голову, полковнику? А решту викинемо у погану яму.

Він вихопив меча — тонкого клинка бравів з коштовно прикрашеним руків’ям.

— Раджу стерегтися моєї голови, — мовив Тиріон. — Бо ще кров’ю заляпаєтеся, а кров переносить хворобу. І наш одяг вам тоді доведеться прокип’ятити, а чи й зовсім спалити.

— Я маю на думці, Йолло, спалити твій одяг, не виймаючи з нього тебе.

— Мене так не звуть. Але ви ж самі знаєте. Знали з першого погляду.

— Може, й знав.

— Я вас теж знаю, шановний пане, — мовив Тиріон. — Тут на вас менше бросквинової барви і більше бурої, ніж у мене вдома, та якщо ваше ім’я не бреше, ви з західняків — за кров’ю, хай не за домівкою. Дім Бросквин присягає службою Кастерлі-на-Скелі. Так сталося, що я трохи знаюся на його історії. Ваша гілка, поза сумнівом, виросла з кам’яної кісточки, переплюнутої з-за вузького моря. Ручуся, то був котрийсь із молодших синів Візериса Бросквина. Королевині дракони були до вас прихильні, адже так?

Сердюцький полковник, здавалося, пом’якшав і розвеселився.

— Хто це тобі розповів?

— Та ніхто. Більшість побрехеньок про драконів — забавки для телепнів. Балакучі дракони, дракони на купах золота і каменів, дракони на чотирьох ногах з черевами завбільшки зі слона, дракони з загадками сфінксів… то все дурниці. Але у старих книжках є і крихти правди. Мені відомо не тільки те, що дракони королеви до вас прихилилися, але й чому саме.

— Мати казала, що батько мав у собі краплю драконової крові.

— Дві краплі. Або прутня у шість стоп завдовжки. Знаєте цю казочку? Я знаю. Ви в нас розумненька бросквинка, і вам відомо, що моя голова варта княжого титулу… але на Вестеросі, за півсвіту звідси. Поки ви туди дістанетеся, од неї лишаться самі кістки з хробаками. Відтак моя мила сестра заперечить, що голова моя, і надурить вас, не віддавши обіцяної нагороди. Ви ж знаєте, які вони, ті королеви. Хитрі та лукаві ступки, всі до останньої, а Серсея серед них найлукавіша.

Бурий Бен почухав бороду.

— Ну то можу відвезти тебе живим, щоб смикав ніжками та рученятами. Чи то пак, засолити голову в глеці, щоб не згнила.

— Або з’єднатися зі мною у спільній справі. Оце буде найрозумніше. — Тиріон вишкірив зуби. — Я ж народився другим сином. Мені долею написано служити в вашому полку!

— У «Других Синах» не місце блазням, — презирливо буркнув горлоріз у рожевому. — Нам потрібні бійці.

— Я вам одного привів. — Тиріон тицьнув великим пальцем на Мормонта.

— Оте казна-що? — зареготав рожевий. — Побитий він страшно, годі казати. Але в «Другі Сини» не беруть лише за те, що тобі у бійці пику розтовкли.

Тиріон заокруглив свої різнокольорові очі.

— Князю Бросквине, хто оці ваші друзі? Рожевий папуга починає мене дратувати.

Горлоріз у рожевому закопилив губу, а чолов’яга з пером гигикнув, почувши Тиріонове нахабство. Але імена назвав не хтось із них, а Джораг Мормонт.

— Каламар — полковий скарбник. Жевжик називає себе Каспоріо Хитромудрим. Хоч як на мене, мав би зватися Хитре Мудо. Спиною та сракою до нього краще не обертатися.

Побиту мармизу Мормонта годі було впізнати, але голос за роки анітрохи не змінився. Каспоріо здригнувся, придивився ретельніше… а тим часом навколо Бросквинових очей зібралися сміхотливі зморшки.

— Джораг Мормонт?! Невже ти? І не такий пихатий, як того разу… перед тим, коли дременув од нас на всі заставки. Хіба ти досі лицар? Отакої! То я тебе мушу ще й паном величати?

Набряклі губи пана Джорага розтяглися у моторошний вишкір.

— Дай мені меча, Бене, а тоді величай ким забажаєш.

Каспоріо тишком-нишком посунувся назад.

— Ти… вона ж тебе відіслала…

— А я повернувся. Вважай мене за дурня.

«Закоханого дурня, радше сказати.» Тиріон відкашлявся.

— Побалакаєте про старі часи згодом… щойно я поясню, чому моя голова коштовніша для вас на плечах, ніж без них. Ви, князю Бросквине, матимете нагоду переконатися, що до своїх друзів та зичливців я дуже щедрий. Коли маєте сумнів, то спитайте Брона. Ще трохи вам розкаже Шагга, син Дольфа. І Тімет, син Тімета.

— Це хто такі? — запитав чоловік на прізвисько Каламар.

— Добрі вояки, що присяглися мені на мечах і вельми забагатіли на моїй службі. — Тиріон знизав плечима. — Ну гаразд, щодо «добрі» я прибрехав. Вони — кровожерлива наволоч. Точнісінько як ви.

— Може, й так, — відповів Бурий Бен. — А може, ти їх щойно вигадав. Шагга, кажеш? Це якась баба, абохто?

— Ну, цицьки в нього такі, що хоч би й бабі. Наступного разу зазирну йому в штани, щоб мати певність. Ото в вас столик для циваси? Поставте його, зіграймо. Та спершу пригостіть чарою вина. Горлянка мені всохла, наче стара кістка. А побалакати нам є про що — цього я конче певний.