Танок з драконами

Королевогвардієць

— Ви були слугою цариці, — мовив Резнак мо’Резнак. — А цар бажають мати навколо себе власних слуг, коли приймають двір.

«Я й зараз її слуга. Сьогодні, завтра, завжди — до останнього подиху я належатиму їй. Байдуже, чийого — мого чи її.» Барістан Селмі відмовлявся вірити у смерть Даянерис Таргарієн.

Можливо, саме тому його зараз усували від престолу. «Одного за одним Гіздахр прибере усіх.» Могутній Бельвас лежав у храмі при порозі смерті, ввірений турботам Блакитних Грацій… хоча Селмі плекав підозру, що вони хочуть скінчити справу, почату медованими кониками. Скахаза Голомозого усунули від очільництва. Неблазні відступили до своїх куренів. Джохого, Дааріо Нахаріс, адмірал Гролео та Зух з Неблазних лишалися заручниками юнкайців. Агго, Рахаро та решту королевиного халазару надіслали за річку шукати їхню зниклу царицю-королеву. Навіть Місандею замінили — цар не вважав за годяще тримати при собі оповісницею дитину, ще й колишню наатійську рабиню. «І ось тепер моя черга.»

Були часи, коли усунення від обов’язку охорони престолу Барістан сприймав як пляму на своїй честі. Але то було на Вестеросі. У цьому гаспидському гнізді — Меєрині — лицарська честь здавалася недоладнішою за блазенські лахи. Та й недовіра була взаємною — Гіздахр зо’Лорак був чоловіком його королеви, але не його королем.

— Якщо його милість бажає, щоб я залишив двір…

— Їхня преосяйність, — виправив підстолій. — Ні-ні-ні, ви мене не так зрозуміли. Їхня превисокість невдовзі мають приймати послів від Юнкаю, щоб обговорити відведення їхнього війська. А ті можуть попрохати, е-е-е… відшкодування за тих, хто віддав життя розгніваному драконові. Дражливе становище… Цар вважають за краще, якщо посли побачать меєринського царя на меєринському престолі під захистом меєринських воїнів. Певен, ви мене розумієте, добрий лицарю.

«Я розумію більше, ніж ти гадаєш.»

— Чи не можна дізнатися, яких саме воїнів обрав його милість для захисту своєї особи?

Резнак мо’Резнак посміхнувся своєю слизькою посмішкою.

— Лютих бійців, безмежно відданих їхній превисокості. Гогора Велетня. Храза. Плямистого Кота. Белакво Костолама. Непереможних звитяжців.

«Горлорізів з ями.» Пан Барістан анітрохи не здивувався. Гіздахр зо’Лорак сидів на своєму новому престолі непевно й хитливо. Меєрин не мав царя вже з тисячу років… і деякі уродженці старих домів подейкували, що на царський престол знайшовся б і хто кращий. Ззовні мурів стояли юнкайці з сердюками та союзниками; всередині ховалися Сини Гарпії.

Лави ж захисників царської особи танули з кожним днем. Гіздахрова необачність з Сірим Хробаком коштувала йому Неблазних. Коли його милість спробував оддати їх під провід свого родича, як вже вчинив з Мідними Звірми, Сірий Хробак повідомив царя, що Неблазні є вільними людьми і приймають накази лише від своєї матері. Що ж до Мідних Звірів, то з них половина була відпущенцями, а ще половина — голомозими меєринцями, вірність яких досі могла належати Скахазові мо’Кандаку. Тож єдині надійні прибічники, на яких цар Гіздахр міг покластися у оточенні моря ворогів, були ямні бійці.

— Молюся, щоб вони захистили його милість від усіх небезпек.

Голос пана Барістана не виказував ані натяком його справжніх почуттів; їх він навчився ховати ще в Король-Березі багато років тому.

— Їхню препишність! — наголосив Резнак мо’Резнак. — Але інші ваші обов’язки лишаються незмінними, пане лицарю. Якщо миру не судиться тривати довго, їхня преосяйність бажають, щоб саме ви очолили царські збройні сили проти ворогів міста.

«Хоч тут здорового глузду не втратив.» Белакво Костолам чи Гогор Велетень могли, звісно, прислужитися Гіздахрові як щити від ворожих клинків… але сама думка, що хтось із них поведе військо на битву, була така сміховинна, що старий лицар ледве стримав посмішку.

— Радий прислужитися його милості.

— Та не «милості»! — скрикнув, досадуючи, підстолій. — Це ви так на Вестеросі титулюєте ваших королів! А тут треба казати: ваша препишність, ваша преосяйність, ваша превисокість.

«Цьому цареві найкраще пасувала б ‘ваша марнославність’.»

— Як скажете.

Резнак облизнув губи.

— Тоді ми скінчили.

Цього разу його масна посмішка означала дозвіл піти. Пан Барістан відкланявся і пішов, радий залишити позаду сморід підстолієвих парфумів. «Чоловік має пахкотіти потом, а не квітками.»

Велика Піраміда Меєрину була вісім сотень стоп заввишки від пониззя до вершини. Покої підстолія розташувалися на другому рівні. Покої цариці, а з ними і його власні, обіймали найвищу сходинку. «Височенько дибати, як на мої літа» — подумав пан Барістан, розпочинаючи сходження. З королевиними дорученнями він, бувало, ходив туди-сюди п’ять чи шість разів на день — про що свідчив біль у колінах і попереку. «Настане день, коли мені вже буде несила видиратися цими сходами, — подумав пан Барістан, — і настане він швидше, ніж мені бажається.» Та перед тим він ще мав подбати, щоб хоч кілька з його хлопчаків приготувалися обійняти місце коло королеви. «Я сам їх висвячу на лицарів, коли будуть готові та гідні. І кожному подарую коня та пару золотих острог.»

Царські помешкання стояли тихі, принишклі. Гіздахр не зайняв їх, натомість обравши собі у серці Великої Піраміди власні покої — зусібіч оточені товстелезними цегляними стінами. Меццара, Міклаз, К’єзза, решта юних чашників і чашниць — насправді заручників і заручниць, про що Селмі з королевою не надто любили згадувати, бо прихилилися до малечі серцем і душею — пішли разом з царем, а Іррі та Джихікі приєдналися до решти дотракійців. Лишилася тільки Місандея — крихітна покинута примара, що самотньо блукала королевиними покоями на самій верхівці піраміди.

Пан Барістан повільним кроком вийшов на терасу. Небо над Меєрином мало колір плоті трупа — тьмяне, біле, важке скупчення хмар від одного виднокраю до іншого. Сонце геть сховалося за цією непроникною стіною; вранці воно зійшло, ніким не бачене, і мабуть, так само закотиться ввечері. Ніч буде жарка, вогка, задушлива, липка — того штибу, коли людині бракує ковтка повітря. Вже три дні збиралося на дощ, але досі не впало ані краплі. «Дощ буде полегшенням. Може, змиє бруд з цього міста.»

Звідти, де стояв, Барістан бачив чотири менші піраміди, західні мури міста і табір юнкайців на березі Невільницької затоки, з якого вгору звивався, наче велетенський змій, товстелезний стовп диму. «Юнкайці палять мертвих, — здогадався він. — Їхнім обложним табором скаче бліда кобила.» Незважаючи на все зроблене королевою, хвороба поширювалася і в місті, і за його мурами. Меєринські базари позакривалися, вулиці спорожніли. Цар Гіздахр дозволив бійцівським ямам лишитися відчиненими, але натовпу в них майже не було. Казали, що меєринці цураються навіть Храму Грацій.

«Невільникарі знайдуть спосіб і в цьому звинуватити Даянерис» — гірко подумалося панові Барістану. Він майже чув шепіт — Великих Хазяїв, Синів Гарпії, юнкайців; усі вони оповідали один одному про смерть королеви. Половина міста вже повірила їм, хоча й не мала наразі сміливості проказувати уголос. «Та скоро, гадаю, все зміниться.»

Пан Барістан почувався дуже втомленим, дуже старим. «Коли встигли спливти всі ці роки?» Останнім часом, коли він нахилявся напитися з тихої криниці, то бачив у глибині води обличчя якогось незнайомця. Коли це навколо його ясних блакитних очей з’явилося стільки воронячих лапок? Чи давно волосся його обернулося з сонячного на снігове? «Багато років тому, старий дурню. Ба вже десятиліть.»

І все ж день його висвячення на лицаря після турніру в Король-Березі, здавалося, минув тільки учора. Він і досі пам’ятав доторк меча короля Аегона до свого плеча — легкий, мов поцілунок юної діви. Слова застрягали йому в горлі, коли він проказував обітниці. На бенкеті того ж вечора новий лицар їв реберця дикого вепра, спечені по-дорнійському з драконоперцями — такі гострі, що спалили йому всю горлянку. І сорок сім років по тому смак ще не зник з його пам’яті, хоча тепер він не сказав би, що їв на вечерю десять днів тому, навіть якби від цього залежала доля всього Семицарства. «Напевне, вареного собаку. Чи ще якусь тутешню гидоту.»

Вже не вперше Селмі дивувався з вибриків долі, що закинула його у таку далечінь. Він був вестероським лицарем, уродженцем Дорнійського Порубіжжя у штормовому краї. Його місце було в Семицарстві, а не тут, на спекотних берегах Невільницької затоки. «Я ж приїхав забрати Даянерис додому.» І втратив її так само, як втратив її батька та брата. «Навіть Роберта. Йому я теж не прислужився так, як мав би.»

Можливо, Гіздахр мав більше мудрості, ніж йому здавалося. «Десять років тому я б заздалегідь утямив, що хоче зробити Даянерис. Десять років тому мені б вистачило спритності її зупинити.» Але лицар тільки витріщався зачудовано, поки вона стрибала у яму, вигукуючи своє ім’я, а потім схаменувся і зробив марну спробу наздогнати її криваво-червоними пісками. «Я став старий та повільний.» Не диво, що Нахаріс має зухвалість величати його «паном дідуганом». «Та чи Дааріо рухався б хутчіше, якби того дня був при боці королеви?» Селмі був певний, що знає відповідь, хоча вона йому і не смакувала.

Минулої ночі йому знову наснилося все побачене тоді: Бельвас на колінах вибльовує жовч і кров, Гіздахр заохочує мисливців на дракона, чоловіки та жінки тікають нажахані, штовхаються на сходах, лізуть одне через інше, верещать і волають. А Даянерис…

«Її волосся палало. У руках вона тримала батіг, а ще волала, скільки було сили… і раптом полетіла геть на драконовій спині.» Пісок, збурений Дрогоном при зльоті, вжалив пана Барістана в очі, але і крізь серпанок сліз він зуміг роздивитися, як чудовисько вилетіло з ями, плеснувши широкими чорними крилами по плечах спижевих воїнів при брамі.

Решту він дізнався згодом. За брамою купчилася і тіснилася велетенська юрба. Знавіснілі од запаху дракона, нажахані коні ставали дибки і махали навсібіч закутими у залізо копитами. Перекидалися та плюндрувалися ятки з ласощами і панські ноші; людей збивали додолу і затоптували на смерть. Летіли списи, бриніли тятиви арбалетів; деякі зі стріл знайшли ціль. Дракон навіжено вигнувся у повітрі, пускаючи дим з ран; дівчина відчайдушно вчепилася йому за спину. І тоді Дрогон випустив вогонь.

Мідні Звірі збирали трупи решту дня і майже всю ніч. Остаточний рахунок склав двісті чотирнадцять убитими і втричі більше пораненими або обпеченими. Дрогон на той час вже зник з міста, востаннє бачений високо над Скахазадханом — казали, що летів на північ. Від Даянерис Таргарієн не знайшли ані сліду, ані звістки. Дехто божився, що бачив її падіння. Інші наполягали, що дракон поніс її геть і зжер. «Але всі вони помиляються.»

Пан Барістан знав про драконів не більше, ніж кожна дитина дізнається з казок матері. Зате він знав Таргарієнів. Даянерис полетіла на тому драконові верхи — так, як за старих часів Аегон літав Балеріоном.

— Чи не полинула вона, часом, додому? — спитав він сам себе уголос.

— Ні, — промуркотів тихий голос позаду. — Вона б так не вчинила, пане. Вона б не полетіла додому без нас.

Пан Барістан рвучко обернувся.

— Місандеє, дитино… чи довго ти там стоїш?

— Недовго. Ся-одна шкодує, що потурбувала вас. — Дівчинка завагалася. — Скахаз мо’Кандак бажає перемовитися з вами.

— Голомозий? Ти з ним говорила? — Це був зайвий поспіх, наразі непотрібний. Між Скахазом та царем точилася глибока ворожнеча, і дівчинка мала досить розуму, щоб це знати. Скахаз відверто висловлював своє невдоволення шлюбом цариці; Гіздахр навряд чи про це забув. — Він тут? У піраміді?

— Коли бажає, то так. Він приходить і зникає, пане.

«Авжеж. Як інакше?»

— Хто сказав тобі, що він бажає зі мною говорити?

— Один з Мідних Звірів. У личині сови.

«Він був совою, коли говорив до тебе. А зараз може бути шакалом, тигром чи лінивцем.» Пан Барістан незлюбив личини від самого початку, а нині майже їх ненавидів. Чесній людині нема чого ховати обличчя. Але Голомозий…

«Що він собі думає?» Коли Гіздахр віддав провід над Мідними Звірми своєму родичеві Маргазові зо’Лораку, Скахаза поставили річковим старостою — наглядачем над усіма переправами, водочерпальними пристроями та зрошувальними рівчаками уздовж Скахазадхану на дві з половиною сотні верст. Але Голомозий відмовився від цього стародавнього та шанованого уряду, яким його вважав Гіздахр, і натомість віддалився на спочинок у не надто пишну піраміду Кандак. «Без захисту королеви він піддає себе чималій небезпеці, коли з’являється тут.» А якщо пана Барістана побачать за розмовою з ним, підозри впадуть і на лицаря.

Йому не подобався присмак, яким усе це відгонило: зрадою, плітками, брехнею, змовами у пітьмі. Усім тим, що він так сподівався залишити позаду — разом із Павуком, Мізинцем та людцями їхнього штибу. Барістан Селмі не був завзятим книжником, але нерідко гортав сторінки Білої Книги, де записано було вчинки та діяння його попередників. Деякі з них були відважними звитяжцями, інші — слабкодухими, підступними, а коли й боягузливими. Більшість мало відрізнялися від решти чоловіків — ну хіба що спритніші та дужіші за багатьох, майстерніші з мечем та щитом, але так само беззахисні перед власною пихою, марнославством, хіттю, закоханістю, люттю, ревнощами, жагою золота, спрагою до влади і рештою вад, властивих усім смертним. Найкращі поборювали свої вади, виконували свій обов’язок і гинули з мечем у руці. Найгірші…

«Найгірші були ті, які грали у гру престолів.»

— Ти зможеш ще раз знайти ту саму сову? — запитав лицар Місандею.

— Ся-одна може спробувати, пане.

— Скажи йому, що я зустрінуся… з нашим приятелем… після заходу сонця коло стайні.

Головні двері піраміди на заході сонця зачинялися і замикалися засувами. У стайні тієї години має бути тихо.

— І дивись, щоб це була та сама сова. — Бракувало ще виказати таємницю не тому Мідному Звірові.

— Ся-одна розуміє. — Місандея відвернулася піти, але мить постояла і мовила: — Кажуть, юнкайці оточили місто метавками-скорпіонами. Вони кидатимуть у небо залізні списи в разі повернення Дрогона.

Пан Барістан вже чув про це.

— Не така то проста справа — вбити дракона у небі. На Вестеросі чимало людей намагалися вбити Аегона та його сестер. Жодному не вдалося.

Місандея кивнула, та важко було сказати, чи повірила і чи втішилася.

— Гадаєте, її знайдуть, пане лицарю? Степ такий широкий, аж неосяжний, а дракони не лишають слідів на небі.

— Агго та Рахаро — кров її крові… а хто знає Дотракійське море краще за дотракійців?

Пан Барістан стиснув дівчинці плече.

— Якщо її можливо знайти, вони її знайдуть. — «Якщо вона жива.» Трав’яними просторами блукали й інші хали, ватажки кінних халазарів у десятки тисяч вершників. Але дівчинці про те чути було зайве. — Я знаю, як ти її любила. І присягаюся, що вбережу її життя.

Його слова, здавалося, подарували дівчинці якусь розраду. «Але ж слова — то вітер, — подумав пан Барістан. — Як я можу захистити королеву, коли навіть не стою поруч із нею?»

Барістан Селмі знав кількох королів. Народився він під час неспокійного правління Аегона Несподіваного, вшанованого любов’ю посполитих з усіх королівств, і лицарство отримав теж з його рук. Аегонів син Джаяхаерис огорнув йому плечі білим корзном, коли Барістанові було двадцять і три роки — одразу після перемоги над Маелисом Мерзенним у Війні Дев’ятишагових Королів. У тому самому корзні він стояв коло Залізного Престолу, поки божевілля потроху брало гору над Джаяхаерисовим сином Аерисом. «Стояв, бачив і чув, але нічого не зробив.»

Проте ні — даремно він каже, що нічого. Пан Барістан виконував свій обов’язок — але іноді вночі питав сам себе, чи не занадто ревно. Так, він склав обітниці перед очима богів та людей, і не міг вчинити проти них, не втративши честь… але триматися обітниць у останні роки царювання Аериса ставало дедалі тяжче. Барістан бачив таке, що навіть згадувати було боляче, і чимало разів питав себе, скільки пролитої крові мусить взяти на свою душу. Якби він не пішов до Сутіндолу рятувати Аериса з підземель князя Морочника, то король міг би там і померти, поки Тайвин Ланістер плюндрував би місто. А тоді на престол зійшов би принц Раегар — і хтозна, чи не зцілив би рани королівства. Сутіндол подарував Барістанові годину найгучнішої слави… але згадка про неї гірчила на язику.

А вночі Барістана переслідували його найтяжчі поразки. «Джаяхаерис, Аерис, Роберт. Три мертві королі. Раегар, що був би кращим за всіх трьох. Принцеса Елія та її діти. Аегон — немовля при грудях, Раеніс зі своїм кошеням.» Всі вони вже мертві, а він, що присягнувся їх захищати — живий. І ось тепер Даянерис, його світла і осяйна юна королева… «Ні, вона не мертва. Я ніколи в це не повірю.»

Години після полудня подарували панові Барістану короткий спочинок від сумнівів та вагань. Він перебув цей час у збройній палаті на третьому поверсі піраміди, працюючи зі своїми хлопчиками: навчав їх мистецтва меча і щита, коня і списа… а також лицарських чеснот — того, що відрізняло лицарів від горлорізів з бійцівських ям. Коли його не стане, Даянерис знадобляться захисники її власного віку — і пан Барістан твердо налаштувався дати їй саме таких.

Хлопці, яких він навчав, різнилися віком від восьми до двадцяти років. Починав Барістан з більш як шести десятків, але навчання для багатьох виявилося надто тяжким та суворим. Донині їх лишилося менше половини, але на деяких Селмі покладав великі надії. «Тепер мені охороняти нікого, то хоч матиму більше часу їх навчати» — подумав старий лицар, переходячи від пари до пари і спостерігаючи, як вони гамселять один одного тупими мечами або штрикають списами з заокругленими вістрями. «Хоробрі хлопчаки. Підлих родів, так, але деякі вилюдніють у добрих лицарів, і любитимуть свою королеву. Якби не вона, малі скінчили б свої дні у ямах. Цар Гіздахр має лише ямних бійців, але Даянерис матиме лицарів.»

— Вище тримайте щита! — закликав він. — Ану покажіть, як ви вмієте рубати. А тепер разом. Низом, верхом, низом, низом, верхом, низом…

Того вечора Селмі виніс свою просту вечерю на королевину терасу і з’їв її, спостерігаючи захід сонця. Крізь ліловий присмерк він бачив, як один за одним запалювали вогні на великих східчастих пірамідах, як різнобарвна цегла Меєрину ставала сірою, а тоді й чорною. Тіні збиралися на стогнах міста, утворюючи ставки та річки. Надвечір місто здавалося таким тихомирним, навіть повним краси. «Це спокій чорної смерті, а не миру» — нагадав собі старий лицар з останнім ковтком вина.

Він не хотів привертати зайвої уваги, тому, повечерявши, перевдягся з двірських шатів у простіше вбрання — змінив біле корзно Королевогвардії на брунатний подорожній кобеняк з каптуром, який міг би вдягти пересічний міщанин. Але меча та кинджала при собі лишив. «Хтозна — це таки може бути пастка.» Барістан не надто довіряв Гіздахрові, а Резнакові мо’Резнакові — ще й того менше. Напахчений підстолій залюбки міг виявитися змовником — заманити лицаря на таємну зустріч зі Скахазом, щоб схопити обох і звинуватити у заколоті проти царя. «Якщо Голомозий скаже щось зрадницьке, мені не лишиться вибору, крім затримати його. Гіздахр є чоловіком моєї королеви, хай як мало мені це до смаку. Моя служба належить йому, а не Скахазові.»

Та невже?

Найпершим обов’язком воїна Королегвардії був захист короля від нападу чи загрози. Білі лицарі також присягалися коритися наказам короля, берегти його таємниці, давати поради, коли їх просили (і припинати язика, коли не просили), виконувати королівські бажання, захищати його ім’я та честь. Насправді лише король вирішував, чи розповсюдити захист Королегвардії на інших осіб — навіть осіб королівської крові. Деякі королі вважали за належне приставляти Королегвардію до служби своїм дружинам та дітям, братам і сестрам, тіткам, дядькам, різної віддаленості родичам, ба навіть коханкам, підбічницям і байстрюкам. Але інші доручали захищати своїх родичів надвірним лицарям чи стражникам, а присяжну королівську сімку завжди тримали при своїй особі, ніколи не відпускаючи далеко.

«Якби королева наказала мені захищати Гіздахра, я б не мав вибору, крім підкоритися.» Але Даянерис не подбала навіть для себе заснувати належної Королевогвардії… і поготів не віддала жодних наказів щодо свого чоловіка. «Світ був простіший, коли я мав над собою Регіментаря, і такі справи вирішував він, — подумалося Селмі. — А тепер я сам Регіментар, і геть не можу втямити, що мені далі робити.»

Коли нарешті пан Барістан дістався підніжжя останнього прогону сходів, то опинився на самоті посеред освітлених смолоскипами проходів між товстелезними цегляними стінами піраміди. Великі ворота були зачинені й замкнені, як він і чекав. Ззовні їх стояло четверо Мідних Звірів, ще четверо — всередині за ними. Саме їх старий лицар і підійшов привітати — чотирьох здорованів у личинах вепра, ведмедя, повха і мантикори.

— Все тихо, пане, — доповів ведмідь.

— Пильнуйте, щоб так було і надалі.

Ніхто не здивувався, побачивши пана Барістана — він часто обходив піраміду вночі, перевіряючи її безпеку.

Глибше у надрах піраміди, коло залізних дверей підземелля, де в ланцюгах скніли Візеріон і Раегал, стояли на варті ще четверо Мідних Звірів. Світло смолоскипа мерехтіло на їхніх личинах — мавпи, барана, вовка, крокодила.

— Їх погодували? — спитав пан Барістан.

— Авжеж, пане, — відповіла мавпа. — Дали кожному по вівці.

«Цікаво, чи надовго їм вистачить?» Дракони потроху виростали — зростали і їхні потреби.

Настав час пошукати Голомозого. Пан Барістан проминув слонів і срібну кобилу королеви, дістався найдальшого кінця стайні. Почувши його кроки, заіржав віслюк, та ще кілька коней ворухнулися, побачивши світло ліхтаря. В іншому ж стайні стояли темні та мовчазні.

Раптом зсередини порожнього стійла виникла тінь і негайно перетворилася на ще одного Мідного Звіра — у чорних плахтах, поножах та панцирі з обрисами грудей.

— Кіт? — перепитав Барістан Селмі, побачивши мідну мармизу під каптуром.

Коли Голомозий ще очолював Мідних Звірів, то зазвичай надавав перевагу зміїній голові, водночас страхолюдній та владно-величній.

— Коти ходять усюди, де хочуть, — відповів знайомий голос Скахаза мо’Кандака. — Ніхто їх ніколи не помічає.

— Якщо Гіздахр дізнається, що ти тут…

— А хто йому скаже? Маргаз? Маргаз знає лише те, що я дозволяю йому знати. Звірі досі мої. Не забувай цього. — Голос Голомозого глушила личина, та Селмі все одно чув у ньому гнів. — І я тримаю в своїх руках отруйника.

— Хто це?

— Кухар Гіздахра, що готує солодощі. Його ім’я нічого тобі не скаже — він лише вимушений посіпака. Сини Гарпії схопили його доньку і заприсяглися, що віддадуть неушкодженою, коли цариця помре. Але Бельвас і дракон врятували Даянерис. А от дівчинку рятувати не було кому. Її повернули батькові глупої ночі дев’ятьма шматками — по одному на кожен рік її життя.

— Навіщо? — Сумніви гризли старого лицаря. — Сини ж припинили різанину. Гіздахрів мир…

— …є облудним і удаваним. Ні, спочатку все було чесно. Юнкайці боялися нашої цариці, її Неблазних, її драконів. Ця земля вже колись бачила драконів. Юрхаз зо’Юнзак читав літописи і знає. Та й Гіздахр теж. То чому б не укласти мир? Даянерис його хотіла, вони про це знали. Хотіла надто сильно. А мала б натомість піти на Астапор.

Скахаз присунувся ближче.

— Але то було раніше. У ямі все змінилося. Даянерис зникла, Юрхаз помер. Замість одного старого лева — зграя шакалів. Кровоборід… тому різникові мир не смакує, він про нього і чути не хоче. Але є і дещо інше. Гірше. На нас суне флот Волантису.

— Волантису? — Барістанові Селмі засвербіло в мечовій руці. «Ми уклали мир з Юнкаєм. Але не з Волантисом.» — Ти певен?

— Авжеж певен. І Мудрі Хазяї знають. І друзі їхні теж. Гарпія, Резнак, Гіздахр. Сей цар відчинить браму міста волантинцям, щойно вони з’являться. І тих, кого звільнила Даянерис, знову буде поневолено. Ба навіть тих, хто ніколи не був у рабах, теж заб’ють у кайдани. А ти, старигане, напевне скінчиш свої дні у бійцівській ямі. Де Храз з’їсть тобі серце.

У голові гупав ковальський молот.

— Треба розповісти усе Даянерис.

— Ти її спершу знайди! — Скахаз ухопив Барістана за передпліччя. Пальці його здавалися залізними. — Ми не можемо на неї чекати. Я балакав з «Вільними Братами», «Материними Воями», «Непохитними Щитами». Вони не ймуть віри Лоракові. Ми маємо зламати юнкайську силу. Але на те нам потрібні Неблазні. Сірий Хробак тебе послухає. Поговори з ним.

— Навіщо? Заради якої мети?

«Він проказує зраду. Це заколот.»

— Заради життя. — Очі Голомозого за мідною личиною кота нагадували чорні озера. — Ми маємо завдати удару, поки не прибули волантинці. Розірвати кільце облоги, повбивати невільникарських вельмож, перетягти їхніх сердюків до себе. Юнкайці не чекають нападу. Я маю шпигунів у їхньому таборі. Там вирує пошесть, кажуть вони, і щодня гіршає. Лад і послух остаточно зійшли на гнилля. Вельможі п’ють, не просихаючи, жеруть на бенкетах, наче з голодного краю, хваляться один одному про коштовні скарби, які поділять між собою, коли впаде Меєрин, і безперервно чубляться за першість у війську. Кровоборід і Строкатий Князь зневажають один одного. Ніхто не чекає, що почнеться бій. Принаймні не зараз. Вони вірять, що Гіздахрів мир заколисав нас і позбавив пильності.

— Той мир підписала Даянерис, — нагадав пан Барістан. — І не нам його порушувати без її волі.

— А якщо її вже серед живих нема? — завимагав Скахаз. — Що тоді, паночку? Я скажу, що: вона б хотіла, щоб ми захистили її місто. Її дітей.

Її дітьми були відпущеники. «Мхиса — так її кликали вони, усі ті, кому вона розтрощила кайдани. Матір.» Голомозий казав правдиво — Даянерис хотіла б, щоб її діти мали захист.

— Що робити з Гіздахром? Він досі її чоловік. Її цар. Її супутник і володар.

— Її отруйник!

«Та невже?»

— Де твої докази?

— Корона, що в нього на голові — оце тобі доказ. Престол, на якому він сидить. Та пролупи очі, старигане! Він отримав усе, чого хотів від Даянерис, чого тільки можна бажати. А коли отримав, навіщо йому ділитися владою?

«А й справді, навіщо?» У тій ямі було так спекотно. Він пам’ятав, як над кривавими пісками тремтіло гаряче повітря, як пахкотіла кров, пролита з людей, що загинули задля розваги інших людей. І він досі чув голос Гіздахра, що наполегливо запрошував свою царицю спробувати медових коників.

«Вони були такі смачні… солодкі та гострі… а він ледве одненької торкнувся… — Селмі потер скроню. — Я не складав ніяких обітниць Гіздахрові зо’Лоракові. А якби і склав… він вигнав би мене геть, як колись Джофрі.»

— Оцей… солодких страв майстер… я хочу допитати його сам. І на самоті.

— Отакої? — Голомозий схрестив руки на грудях. — Ну гаразд. Допитуй, скільки забажаєш.

— Якщо… якщо те, що він скаже, мене переконає… щоб я приєднався до тебе у цьому… цій… то я вимагаю твого слова, що Гіздахрові зо’Лоракові не завдадуть шкоди, якщо… поки не доведуть, що він доклав до цього рук.

— Чого ти так переймаєшся тим Гіздахром, дідугане? Якщо він сам не Гарпія, то вже напевне її синок-первісток.

— Я знаю напевне лиш те, що він — чоловік цариці й королеви. Я хочу почути твоє слово, або присягаюся — боротимуся проти тебе.

Скахаз вишкірився хижою, скаженою посмішкою.

— Гаразд, слово. Гіздахра не чіпатиму, доки його вину не буде доведено. Та коли ми матимемо докази, я замордую його власноруч. Витягну йому всі тельбухи з черева і примушу на них дивитися, поки не здохне.

«Ні, — подумав старий лицар. — Якщо Гіздахр замірявся на життя моєї королеви, я дам йому ради сам. Але смерть його буде швидка і чиста.» Боги Вестеросу лишилися далеко, за півсвіту, і все ж Барістан Селмі спинився на хвилину, щоб проказати мовчазну молитву до Стариці, благаючи освітити йому шлях до мудрості. «Заради дітей, — сказав він собі. — Заради міста. Заради моєї королеви.»

— Я поговорю з Сірим Хробаком, — відповів він.