Танок з драконами

Усунутий лицар

— Усі на коліна перед їхньою препишністю Гіздахром зо’Лораком, Чотирнадцятим тако від старини нареченим, царем меєринським, пагоном Гісу, октархом Старого Царства, господарем на Скахазадхані, названим батьком драконів і кров’ю Гарпії! — заревів ражак. Голос його відбився від мармурової підлоги і загуляв палатою серед стовпів.

Пан Барістан Селмі просунув руку між складками корзна і послабив меча у піхвах. У присутності царя нікому не дозволялося носити клинків, крім його особистих захисників. Скидалося, що пана Барістана досі рахували серед них, незважаючи на увільнення з посади. Принаймні, ще ніхто не спробував забрати в нього меча.

Даянерис Таргарієн завжди приймала двір, сидячи на простій лаві вилощеного гебанового дерева, вкритій подушками, які їй задля зручності підклав пан Барістан. Цар Гіздахр замінив лаву двома величними престолами визолоченого дерева, чиї високі спинки було різьблено у подобі драконів. Сам цар сидів на тому престолі, що стояв праворуч, поклавши собі на голову золотого вінця, а у блідій руці тримав берло, прикрашене коштовними каменями. Другий престол стояв порожній.

«А не мав би, — подумав пан Барістан. — Драконовий престол не в змозі замінити дракона, хай як майстерно його різьблено.»

Праворуч від престолів-близнюків стовбичив Гогор Велетень — величезний могутній чолов’яга з лютим пошрамованим обличчям. Ліворуч стояв Плямистий Кіт, накинувшись через плече барсовою шкурою. Позаду розташувалися Белакво Костолам і холодноокий Храз. «Гартовані горлорізи, — подумав Селмі, — але одна справа — протистати ворогові у ямі, коли його оголошують рогами та бубнами, і геть інша — запопасти прихованого вбивцю, перш ніж він завдасть удару.»

Стояв свіжий ранок, але пан Барістан почувався втомленим аж до кісток, наче всю ніч бився з ворогами. З роками його потреба уві сні потроху меншала. Зброєносцем він міг проспати вночі десять годин і ще позіхати, виповзаючи зранку в навчальне дворище. У шістдесят і три роки п’ять годин сну на ніч вже здавалися йому зайвими. Минулої ночі він ледве заплющив очі. За опочивальню йому правила крихітна келія біля покоїв цариці — колишнє помешкання для рабів. Обстава її складалася з ліжка, горщика, шафи для одягу і стільця, щоб сидіти. На столику коло ліжка пан Барістан тримав воскову свічку і невеличку різьблену подобу Воїна. Він був не надто побожною людиною, але ця подоба трохи розраджувала його самотність у чужому чудернацькому місті; саме до неї він звертався у найчорніші години ночі. «Оборони мене від сумнівів, що глитають моє серце, — молився лицар, — і даруй сили зробити те, що гідне і правдиве.» Та ані молитва, ані світанок не принесли йому певності.

До палати напхалося стільки люду, скільки старий лицар ще не бачив. Але найперше Барістан Селмі помітив, кого тут не було: Місандеї, Бельваса, Сірого Хробака, Агго, Джохого та Рахаро, Іррі та Джихікі, Дааріо Нахаріса… На місці Голомозого стовбичив гладун у панцирі з обрисами м’язів і личині лева; важкі товсті ноги витикалися з-під спідниці зі шкіряних смуг. То був Маргаз зо’Лорак — новий очільник Мідних Звірів. Селмі вже встиг відчути до нього щиру відразу, бо знав таких ще у Король-Березі — улесливих до можновладців, безжальних до підлеглих, сліпих до навколишнього світу, надто хвалькуватих і аж занадто погордливих. «А чи, може, тут і Скахаз стоїть? — подумав Селмі. — Сховав свою бридку пику за личиною, та й стовбичить десь отам.» З півсотні Мідних Звірів стояли вартою між стовпів, виблискуючи налощеними личинами у світлі смолоскипів. Голомозий міг бути серед них ким завгодно.

Палата гуділа сотнями тихих голосів; луна гуляла між стовпами та понад мармуровою підлогою. Загалом виходило похмуро, лиховісно. Селмі подумалося про дзижчання цілого гнізда шершнів просто перед тим, як вони зграєю вилітають назовні. На обличчях у юрбі він бачив гнів, журбу, недовіру, страх.

Не встиг новий царський ражак закликати двір до послуху і тиші, як почався безлад і гармидер. Одна жінка залементувала про брата, що загинув у Дазнаковій ямі, інша — про знищені ноші. Якийсь гладун зірвав перев’язки і показав дворові обпечену руку, де з оголеної плоті цебеніла юшка. Коли чоловік у блакитно-золотому токарі почав говорити про Харгаза Звитяжного, відпущенець штовхнув його ззаду на підлогу. Знадобилося аж шестеро Мідних Звірів, щоб розтягти їх і випхати з палати. «Лис, яструб, тюлень, сарана, лев, жаба.» Селмі стало цікаво, що ці личини означали для людей, які їх вдягали. Чи носили одні й ті самі вояки одні й ті самі личини? А чи обирали собі щодня нове обличчя?

— Тиша! — закликав Резнак мо’Резнак. — Благаю товариство! Я відповім на всі питання, якщо ви лише…

— Це правда? — скрикнула якась відпущениця. — Наша матір мертва?

— Ні-ні-ні! — верескнув Резнак. — Цариця Даянерис повернуться до Меєрину в належний час у всій моці та величі. А до того часу їхня превисокість цар Гіздахр…

— Він мені не цар! — заволав якийсь відпущеник.

Люди знову почали штовхатися.

— Пані цариця не померли! — оголосив підстолій. — Кревноїзники їхньої милості надіслані за Скахазадхан відшукати їхню високу особу і повернути до коханого володаря та вірних підданих. Кожен має десять добірних вершників, кожен вершник — по три стрімкі коні, щоб мандрувати швидко і далеко. Царицю Даянерис неодмінно знайдуть.

Наступним заговорив високий гіскарець у пишних альтембасових шатах — голосом водночас лунким і холодним, мов лід. Цар Гіздахр посовався на престолі, зберігаючи кам’яну мармизу в намаганнях здаватися водночас і заклопотаним долею дружини, і упевненим у собі. Відповів за нього знову підстолій.

Пан Барістан слухав масну промову Резнака, наче шум моря, пускаючи слова повз вуха. Роки у Королегвардії навчили його такої штуки, як слухати, але не чути — надто коли промовець мав намір довести, що слова — то вітер. Позаду палати він помітив дорнійського княжича та двох його супутників. «Їм не варто було приходити. Мартел не розуміє, у якій він небезпеці. Даянерис була єдиним його другом при дворі, а тепер її немає.» Барістанові стало цікаво, чи багато розуміють дорнійці з того, що говориться у палаті. Навіть він не завжди розбирав мішаний гіскарський суржик, яким балакали невільникарі — надто коли вони торохтіли швидко і недбало.

Принаймні, князь Квентин слухав уважно. «Це син свого батька.» Невисокий, кремезний, простий обличчям, він здавався чесним та порядним парубком — тверезим, чуйним, вірним обов’язкові… але не з тих зухів, що примушують дівчачі серця палати і калатати. А Даянерис Таргарієн, з усіма своїми титулами та славою, була лише юною дівчиною — про що і сама полюбляла нагадувати, коли мала потребу зіграти в невинність. Як усі добрі володарки, вона ставила над усе мир і добробут серед підданих — інакше б не одружилася з Гіздахром зо’Лораком — але дівчина у ній все ще жадала палкої пристрасті, красних пісень і безжурного сміху. «Вона хоче вогню, а Дорн прислав їй намулу.» Намул — корисна річ. З нього роблять припарку, щоб охолодити лихоманку. В нього садять насіння і збирають врожай, яким годують дітей. Намул живить, а вогонь лише нищить… але недоумки, діти і занадто юні дівчата щоразу обирають вогонь.

Позаду великого княжича пан Геріс Пийвода щось шепотів до Крицака. Пан Геріс мав удосталь того, чого бракувало князеві: високий зріст, струнку поставу, вроду на обличчі, зграбні рухи майстра меча і дотепний язик двірського вельможі. Селмі не сумнівався, що чимало красних дів у Дорні куйовдили пальцями це спалене сонцем волосся і пили цю звабливу посмішку просто з його вуст. «Якби князем був цей жевжик, справа могла б обернутися інакше» — мимохіть думав Барістан… та все ж Пийвода, як на його смак, був занадто вже гожий, милий і чарівний. «Облуда і омана, — подумав старий лицар. — Негодяща монета.» Він уже стрічав людей, схожих на цього дорнійця, і то чимало.

Напевне, те, що пан Геріс шепотів приятелеві, було кумедне і дотепне, бо лисий здоровань раптом пирхнув сміхом — досить гучно, щоб сам цар обернув голову до дорнійців. Побачивши великого княжича, Гіздахр зо’Лорак важко насупився. Панові Барістану не сподобався вираз на його обличчі. А коли цар махнув своєму родичеві Маргазові, щоб той підійшов і схилився, а сам зашепотів йому на вухо… те Барістанові сподобалося ще менше.

«Я ні в чому не присягався Дорнові» — нагадав собі пан Барістан. Проте Левин Мартел був його присяжним братчиком — ще за тих часів, коли в Королегвардії не легковажили бойовим побратимством. «Я не врятував князя Левина на Тризубі, але спробую врятувати його небожа зараз.» Мартел танцював просто посеред гаспидського гнізда, не бачачи самих гаспидів. Його настирлива присутність навіть після того, як Даянерис віддала себе іншому перед очима богів та людей, мала б розгнівити будь-якого чоловіка, а Квентин на свій захист уже не матиме прихильної до нього королеви. «Хоча…»

Раптова думка хльоснула його, наче ляпас. Квентин виріс при вельможних дорнійських дворах, де змови та отрути були речами звичними для всіх. І великий князь Левин був не єдиним його дядьком. «Червоний Гаспид — теж його рідна кров.» Даянерис узяла за себе іншого чоловіка… але раптом Гіздахр помре, що тоді? Тоді вона буде вільна шукати собі нового шлюбу. «Чи не помилився часом Голомозий? Хто тепер скаже напевне, що коників приготували для Даянерис? Адже то була власна ложа царя. Раптом жертвою отрути мав стати саме він?» Гіздахрова смерть ущент розтрощила б крихкий мир. Сини Гарпії поновили б різанину, а юнкайці — війну. Даянерис не мала б кращого вибору, ніж Квентин з його писаною угодою.

Пан Барістан ще боровся з новими підозрами, коли почув тупіт важких чобіт угору крутими кам’яними сходами позаду палати. То з’явилися юнкайці. Троє Мудрих Хазяїв прибули посольством від Жовтого Міста, кожен зі своїм збройним почтом. Один невільникар мав на собі токар червоно-брунатного шовку, облямований золотом, інший — помережаний помаранчевими та пірузовими смугами, третій — візерунчастий панцир, викладений сороміцькими картинами з гагату, нефриту та перломутеру. З ними йшов сердюцький полковник Кровоборід, перекинувши через дебеле плече шкіряний лантух та скрививши обличчя в зухвалу кровожерливу посмішку.

«Строкатого Князя нема, — помітив Селмі. — Бурого Бена Бросквина теж.» Пан Барістан холодними очима окинув Кровоборода і подумав: «Лишень подаруй мені нагоду станцювати з тобою… тоді побачимо, хто сміятиметься останнім».

Наперед крізь юрбу спритним хробаком проліз Резнак мо’Резнак.

— Ви шануєте нас честю, Мудрі Хазяї! Їхня преосяйність цар Гіздахр щиро вітають наших друзів з Юнкаю. Ми розуміємо, що…

— Ось, розумійте.

Кровоборід витяг з лантуха відрізану голову і жбурнув її просто у підстолія. Резнак нажахано кавкнув і відстрибнув убік. Голова застрибала услід, лишаючи плями крові на підлозі лілового мармуру, потім покотилася і зупинилася аж у пониззі драконового престолу царя Гіздахра. Уздовж стін палати Мідні Звірі нахилили списи до бою. Гогор Велетень виступив, мов гора, поперед царського престолу, а Плямистий Кіт і Храз підсунулися до його боків, утворивши захисну стіну.

Кровоборід зареготав.

— Та вгамуйтеся! Мертві не кусаються.

Обережно, ледве дихаючи, підстолій підібрався до голови і сторожко підняв її за волосся.

— Це адмірал Гролео.

Пан Барістан зиркнув у бік престолу. Він служив стільком королям… і мимоволі уявив собі, як вони б відповіли на такий зухвалий виклик. Аерис сахнувся б нажаханий, найпевніше порізався б об леза Залізного Престолу, а тоді заверещав би до варти, щоб порубала юнкайців на шматки. Роберт заревів би по свого келепа, щоб у двобої відплатити Кровобороду його ж монетою. Навіть Джаяхаерис, котрого численні недоброзичливці вважали за слабкодухого, негайно наказав би схопити Кровоборода і юнкайських рабовласників.

Але Гіздахр сидів нерухомо, наче громом ударений. Резнак поклав голову на шовкову подушку в ногах короля і відступив на кілька кроків, скрививши вуста з огиди. Пан Барістан чув важкі квіткові пахощі підстолієвих парфумів навіть за кілька сажнів.

Мрець докірливо вирячився угору. Борода його стала брунатною од засохлої крові, але з шиї ще цебеніла червона цівочка. Схоже було, що знадобилося кілька ударів, щоб відділити її від тіла. Позаду палати прохачі почали потроху зникати. Один з Мідних Звірів зірвав личину яструба і заходився вибльовувати з себе сніданок.

Барістан Селмі за своє життя вдосталь надивився відрубаних голів. Але ця… вона належала старому мореплавцеві, з яким він перетнув половину світу — від Пентосу до Карфу і назад до Астапору. «Гролео був добрим жеглярем і доброю людиною. А мріяв лише якнайскоріше повернутися додому.» Лицар завмер у напруженому чеканні.

— Це… — нарешті вимовив цар Гіздахр, — оце… ми незадоволені, нам… як ми маємо розуміти…

Невільникар у червоному токарі видобув сувій пергамену.

— Я маю честь доправити це послання від ради хазяїв. — І розгорнув сувоя. — Тут написано: «Семеро увійшли до Меєрину підписати мирну угоду і побачити на власні очі святкові ігри у Дазнаковій ямі. На знак обіцяної їм безпеки нам надали сімох заручників. Жовте Місто жалобиться за своїм шляхетним сином Юрхазом зо’Юнзаком, котрого жорстоко замордували, поки він перебував гостем у Меєрині. Але за кров сплачують кров’ю.»

Гролео мав у Пентосі дружину, дітей, онуків. «Чому саме його з усіх заручників?» Джохого, Зух, Дааріо Нахаріс — усі вони очолювали відділи війська. Гролео ж був адміралом без флоту. «Невже вони тягли соломинки? Чи завважили Гролео за найменш цінного для нас? Такого, за котрого не мститимуться?» — спитав себе старий лицар. Та легше було поставити запитання, ніж знайти відповідь. «Мені бракує хисту розплутувати такі вузли.»

— Ваша милосте! — покликав пан Барістан. — Пригадайте, коли ласка, що вельможний Юрхаз загинув з прикрої випадковості. Він запнувся на сходах, намагаючись врятуватися від дракона, і був затолочений ногами власних рабів та супутників. Або ще перед тим серце його розірвалося з жаху. Загиблий був похилих літ і не вельми міцної статури.

— Хто це сміє розтуляти рота без царевого наказу? — запитав юнкайський вельможа у смугастому токарі, невеличкий чоловічок з малим скошеним підборіддям і надто великими для свого рота зубами, що нагадав Селмі зайця. — Невже славне юнкайське панство мусить слухати порожню брехню якогось охоронця?

І струснув перлами, що облямовували край його токару.

Гіздахр зо’Лорак, здавалося, не міг відвести очей від голови. Лише коли Резнак прошепотів щось йому на вухо, цар нарешті ворухнувся.

— Юрхаз зо’Юнзак був вашим верховним воєводою, — мовив він. — Хто з вас говорить за Юнкай зараз?

— Усі ми, — відповів заєць. — Рада хазяїв.

Цар Гіздахр нарешті віднайшов трохи мужності.

— Тоді всіх вас я мушу винуватити у цьому зухвалому порушенні нашого миру!

Йому відповів юнкаєць у панцирі.

— Наш мир не порушено. Кров’ю платять за кров, життям за життя. На доказ нашої довіри та поваги ми повертаємо трьох з ваших заручників.

Залізні лави позаду нього розступилися. Наперед випустили трьох меєринців, що чіплялися за свої токари — двох жінок та чоловіка.

— Пані сестро, — сухо вичавив з себе Гіздахр зо’Лорак. — Шановні родичі.

І махнув на скривавлену голову рукою.

— Приберіть оце з наших очей.

— Адмірал був людиною моря, — нагадав пан Барістан. — Чи не попрохають ваша препишність юнкайських послів повернути нам його тіло для належного поховання у морських хвилях?

Схожий на зайця вельможа поблажливо махнув рукою.

— Якщо таке бажання вашої преосяйності, то ми згодні. На знак нашої поваги.

Резнак мо’Резнак гучно прочистив горлянку.

— Не бажаючи завдати образи, все ж нагадаю, що їхня превисокість цариця Даянерис віддала вам… е-е-е… сімох заручників. Щодо тих трьох, які…

— Решта лишиться нашими гостями, — оголосив юнкайський вельможа у панцирі, — доки не буде знищено драконів.

У палаті запанувала тиша. Трохи згодом почалося бурмотіння і шепотіння, тихі прокльони, стримані лайки, наче шершні заворушилися у гнізді.

— Але дракони… — почав був цар Гіздахр.

— …є страшними чудовиськами, у чому всі переконалися в Дазнаковій ямі. Жоден тривалий мир неможливий, поки вони живуть на світі.

Відповів йому Резнак.

— Їхня препишність цариця Даянерис недарма зветься Матір’ю Драконів. Лише їхня преосяйність можуть…

Та Кровоборід обірвав його, презирливо скривившись.

— Її більше нема. Згоріла чи зжерли. Крізь її потрощений череп вже бур’ян виріс.

Його слова зустріло страшне ревище. Одні почали галасувати і лаятися, інші — тупотіти ногами і свистіти на знак згоди. Щоб знову стишити палату, Мідним Звірям довелося щосили гатити п’ятами ратищ по підлозі.

Пан Барістан ані на мить не зводив очей з Кровоборода. «Він прибув пограбувати і сплюндрувати місто, а Гіздахрів мир позбавив його здобичі та втіхи. Тепер він замахнеться на що завгодно, аби почати різанину.»

Гіздахр зо’Лорак повільно підвівся з драконового престолу.

— Я мушу поспитатися думки моїх радників. Сей прийом скінчено.

— Усі на коліна перед їхньою препишністю Гіздахром зо’Лораком, Чотирнадцятим від старини нареченим, царем меєринським, пагоном Гісу, октархом Старого Царства, господарем на Скахазадхані, названим батьком драконів і кров’ю Гарпії! — заволав ражак.

Мідні Звірі виступили з-поміж стовпів, утворили шерегу і рушили крок у крок, витісняючи прохачів з палати.

Дорнійцям лежав ближчий шлях, ніж решті. Як личило особі високого роду та стану, Квентин Мартел отримав помешкання у Великій Піраміді двома поверхами нижче — зручні та вишукано прикрашені покої з власним нужником і загородженою стінами терасою. Напевне, саме тому він з супутниками затримався позаду, чекаючи, щоб юрба розсіялася.

Пан Барістан спостерігав за ними задумливими очима. «Чого б хотіла Даянерис?» — спитав він себе. І вирішив, що знає відповідь. Старий лицар рушив швидкими кроками через палату, розвіваючи довгим білим корзном, наздогнав дорнійців коло самих сходів і почув, як Пийвода жартує до Квентина:

— При дворі твого батька ніколи не буває такого пожвавлення.

— Князю Квентине! — покликав Селмі. — Чи можна прохати про ласку перемовитися?

Квентин Мартел обернувся.

— Пане Барістане! Звісно. Мої покої розташовані поверхом нижче.

«Оце вже ні.»

— Не личить мені давати вам непрохані поради, князю Квентине… та на вашому місці я б не повертався до тих покоїв. Вам із друзями краще піти сходами і залишити це бентежне місце назавжди.

Великий княжич зачудовано витріщився.

— Піраміду?

— Місто. Повернутися до Дорну.

Дорнійці перезирнулися.

— У покоях лежить наша зброя та обладунки, — відповів Геріс Пийвода. — Не кажучи вже про гроші.

— Мечі можна добути нові, — мовив пан Барістан. — Та й золота я вам знайду вдосталь на перевіз до Дорну. Вас, князю Квентине, сьогодні помітив цар на прийомі. І насупив чоло.

Геріс Пийвода зареготав.

— То нам боятися Гіздахра зо’Лорака?! Ви ж його щойно бачили. Він скиглив і плазував перед юнкайцями. Вони прислали йому голову, а він і пальцем не ворухнув!

Квентин Мартел кивнув на знак згоди.

— Князеві краще думати, перш ніж діяти. А цей цар… я не знаю, що про нього думати. Королева теж попереджала мене про нього, так, але…

— Королева вас попереджала? — спохмурнів Селмі. — Чому ж ви досі тут?

Князь Квентин зашарівся.

— Але шлюбна угода…

— Її уклали двоє покійників, ані словом не згадавши про вас і королеву. Угода обіцяє руку вашої сестри братові королеви — ще одному покійникові. Вона не має жодної сили. Доки ви не з’явилися тут, її милість гадки не мала про саме її існування. Ваш батько, князю Квентине, добре зберігає таємниці. Боюся, чи не занадто добре. Якби королева знала про угоду ще в Карфі, то може, не звернула б до Невільницької затоки. Але ви з’явилися надто пізно. Не хочу сипати вам сіль на рани, але її милість має нового чоловіка і старого прихильника, і вочевидь віддає їм обом перевагу перед вами.

Гнів спалахнув у темних очах князя.

— Цей гіскарський випанок не є гідним чоловіком для королеви усього Семицарства!

— Про те не вам судити. — Пан Барістан завагався, питаючи себе, чи не прохопився зайвим словом. «Ні. Треба розказати і решту.» — Того дня у Дазнаковій ямі певні ласощі у королівській ложі були отруєні. Лише неймовірною примхою долі їх усі з’їв Могутній Бельвас. Блакитні Грації кажуть: євнуха врятував обсяг черева і його нелюдська сила. Та все ж він ледь не помер, і ще досі не конче уникнув небезпеки.

На обличчі князя Квентина відбилася щира й тяжка ураза.

— Отрута? То її підклали… для Даянерис?

— Для неї або Гіздахра. А чи для обох. Проте ложа була його власна, і саме його милість наказував, які приготування зробити. Якщо отруєння — його рук справа… тоді йому знадобиться цап-відбувайло. Хто може бути кращим за суперника з далеких країв, який не має друзів при дворі? Хто вірогідніший за жениха-невдаху, якому відмовила королева?

Квентин Мартел зблід з лиця.

— Я?! Та я б ніколи… ви ж не думаєте, що я причетний до…

«Або це правда, або йому рівних немає у блазнюванні.»

— Інші подумають, чому ні, — відповів пан Барістан. — Вашим дядьком був Червоний Гаспид. А ви маєте вагому причину бажати смерті цареві Гіздахру.

— Безліч інших теж, — заперечив Геріс Пийвода. — Ось приміром, Нахаріс. Королевин…

— …особистий супутник, — закінчив за нього пан Барістан, поки дорнійський лицар не ляпнув чогось образливого для честі королеви. — У Дорні ви ж не любите інших, грубіших висловів, хіба не так?

На відповідь він не чекав.

— Великий князь Левин був моїм присяжним братчиком. За тих часів у Королегвардії ніхто нічого не ховав один від одного. Тому я знаю, що він теж тримав при собі… особисту супутницю. І не відчував за те жодного сорому.

— Та вже ж, — відповів зашарілий Квентин, — і все-таки…

— Дааріо вбив би Гіздахра за один удар серця, якби наважився, — вів далі пан Барістан. — Але не отрутою. Ніколи. Та Дааріо тут, власне, і не було. Проте Гіздахр однак звинуватив би його у отруєнні кониками, і то з великою охотою… якби не мав потреби у «Буревісниках». А цар їх втратить, якщо скарає на смерть їхнього полковника. Ні, пане князю. Якщо його милості знадобиться отруйник для покарання, він шукатиме вас.

Барістан сказав усе, що насмілювався сказати безпечно. За кілька днів, якщо боги зглянуться, Гіздахр зо’Лорак більше не правитиме Меєрином… та в кожному разі нема потреби втягувати князя Квентина у кривавий безлад, який чекав попереду.

— Якщо вам усе-таки кортить лишитися в Меєрині, то принаймні тримайтеся щонайдалі від двору і сподівайтеся, що Гіздахр про вас забуде, — скінчив пан Барістан. — Але наймудріше, пане князю, буде винайняти собі корабель до Волантису. Втім, хай що ви оберете, я бажаю вам усього найкращого.

Не встиг він подолати і трьох сходинок, як Квентин Мартел покликав його знову.

— Це ж ваше прізвисько — Барістан Зухвалий, хіба не так?

— Є люди, які так мене кличуть.

Селмі вислужив це прізвисько у десять років, коли ще тільки став зброєносцем, але вже забрав собі в голову — з дурощів та марнославства — що може рівнятися на бойовищі з досвідченими, гартованими лицарями. Він тоді позичив бойового коня та обладунок зі зброярні князя Дондаріона і записався до герців у Чорночалі як таємничий лицар. «На тому турнірі сміявся навіть оповісник. Я мав такі тендітні рученята, що коли опустив списа, то ледве не зорав ним поле.» Князь Дондаріон мав повне право стягти його з коня і дати прочухана, але Принц Драконобабок зглянувся на очманілого хлопчака у погано припасованій броні та зробив йому честь, прийнявши виклик. Одного зіткнення вистачило — після нього принц Дункан допоміг малому підвестися і зняв з дурної голови шолома.

— Хлопчисько! — проголосив принц натовпові. — Зухвалий хлопчисько.

«П’ятдесят три роки тому. Скільки живих людей нині лишилося з тих, хто був у Чорночалі того дня?»

— Яке прізвисько, гадаєте, мені дадуть у Дорні, якщо я повернуся без Даянерис? — запитав князь Квентин. — Квентин Сторожкий? Квентин Боягузливий? Квентин Курям-на-Сміх?

«Квентин Спізнілий» — подумав старий воїн… та якщо лицар Королегвардії чогось вчиться на своїй службі, то це тримати язика на припоні.

— Квентин Велемудрий, — відповів він, сподіваючись, що не помиляється.