Танок з драконами

Джон

Короля-за-Стіною привели з руками, зв'язаними конопляною мотузкою, та зашморгом на шиї.

Інший кінець мотузки був заплутаний навколо сідельної луки огиря пана Годрі Парина. Велетнева Смерть і його кінь були вбрані в обладунки висрібненої сталі, прикрашені карбом. На Мансові Розбишаці була сама тільки тонка сорочка, що лишала кінцівки відкритими холодові. «Хоч би кобеняка йому лишили, — подумав Джон Сніговій, — того самого, який дичацька жінка латала смугами червоного шовку.»

Не диво, що Стіна того дня плакала.

— Манс знає страхолюдну пущу краще за будь-якого розвідника, — казав Джон королю Станісу в останній спробі переконати його милість, що Король-за-Стіною буде йому корисніший живим, ніж мертвим. — Він знає Тормунда Велетнебоя. Він бився з Іншими. Він мав ріг Джорамуна і не дмухнув у нього. Він не зруйнував Стіну, хоча міг би!

Та його слова впали на глухі вуха. Станіс лишився непохитним. Закон казав просто і ясно: втікач із Варти має втратити життя.

Під Стіною, що плакала слізьми, пані Мелісандра здійняла свої білі, бліді руки.

— Всі ми мусимо обирати! — проголосила вона. — Чоловіки й жінки, старі й молоді, чесні та прості… вибір перед усіма один і той самий.

Її голос нагадав Джонові Сніговію про ганус, мушкатний горіх та гвоздики. Вона стояла при боці короля на дерев’яному риштунку, зведеному над ямою.

— Ми обираємо світло або пітьму. Ми обираємо добро або зло. Ми обираємо істинного бога або хибного.

Рясне брунатно-сиве волосся Манса Розбишаки обліпило йому обличчя, поки він простував до місця кари. Він відкинув їх сплутаними руками, посміхаючись, та коли побачив клітку, мужність його зрадила. Королевині люди зробили її з дерев страхолюдної пущі, молодих пагонів та гнучких гілок: соснових, липких від смоли, та білих, наче кістка, пальців оберіг-дерев. Гілки та стовбури зігнули, скрутили разом, переплели у дерев’яну решітку та підвісили високо над глибокою ямою, закладеною сухими колодами, листям і розпалом.

Король дичаків аж сахнувся, побачивши все перед собою.

— Ні! — скрикнув він. — Змилуйтеся! Так не можна, я не король, вони…

Пан Годрі смикнув за мотузку. Король-за-Стіною не мав іншого вибору, крім потягтися за ним, запинаючись; зашморг придушив його останні слова.

Зрештою він не встояв на ногах і впав, і тоді Годрі потяг його за конем. Манс був геть скривавлений, коли королевині люди почасти уштовхнули, почасти внесли його до клітки. З тузінь стражників узялося за мотуззя, щоб підняти її в повітря.

Пані Мелісандра пильно стежила за витяганням клітки.

— ВІЛЬНИЙ НАРОДЕ! Ось стоїть ваш облудний король. А ось ріг, яким він обіцяв зруйнувати Стіну!

Двоє королевиних людей винесли наперед ріг Джорамуна: чорний, схоплений кільцями старого золота, у вісім стоп завдовжки від кінця до кінця. На кільцях вирізані були руни — стародавні письмена першолюдей. Джорамун помер тисячі років тому, але Манс віднайшов його могилу під льодовиком, високо у Мерзляках. «І засурмив Джорамун у Ріг Зими, і розбудив велетнів із сирої землі.» Ігритта казала Джонові, що Манс рогу не знайшов. «Або вона брехала, або Манс зберігав таємницю навіть від своїх.»

Тисяча бранців спостерігали з-за дерев’яних ґратів палісаду, як піднімають ріг. Усі були обірвані та змучені голодом. «Дичаки» — так їх величали у Семицарстві; себе ж вони називали «вільний нарід». Але зараз вони не виглядали ані дикими, ані вільними — лише голодними, переляканими, занімілими.

— Ріг Джорамуна? — спитала Мелісандра. — Ні! Краще звати його Рогом Пітьми. Якщо Стіна впаде, то настане ніч — довга ніч без кінця. Цього не повинно статися. І не станеться! Господь Світла побачив, що діти його потерпають у небезпеці, та надіслав до них захисника — Азора Ахая відродженого!

Вона майнула рукою в бік Станіса, і великий рубін на її шиї замерехтів світлом.

«Він — камінь, а вона — полум’я.» Очі короля нагадували темні синці, глибоко поховані у кощавому обличчі. Він мав на собі сірий панцирний обладунок; облямована хутром парчова делія стікала золотою річкою з широких плечей. На панцирі проти серця короля було викарбувано палаюче серце Господа Світла. Голову оперізував вінець червоного золота з зубцями у вигляді кривих язичків полум’я. Коло нього стояла Вала, висока та вродлива. На її голову поклали простого обруча з темного спижу, але у ньому вона виглядала величніше, ніж Станіс у золоті. Очі дівчини були сірі, бестрашні, дивилися прямо і незворушно. Під горностаєвим кожушком вона носила біле і золоте. Медового кольору волосся заплетене було у складну косу, перекинуту через праве плече аж до стану. Холодок у повітрі додав барви її щокам.

Пані Мелісандра корон і вінців не носила, та всі знали, що саме вона — справжня королева при Станісові Баратеоні, а зовсім не та негарна жінка, яку він покинув мерзнути у Східній-Варті-біля-Моря. Подейкували, що король не збирається посилати по королеву Селису та їхню доньку, аж доки Ніч-Кром не буде готовий до мешкання людей. Джон співчував їм — Стіна пропонувала дуже мало з тих вигод, до яких звикли південські панії та дівчатка вельможних родів, а в Ніч-Кромі їх геть не водилося. То було похмуре і непривітне місце — навіть у найкращі свої часи.

— ВІЛЬНИЙ НАРОДЕ! — скричала Мелісандра. — Уздріть лиху долю тих, хто обирає пітьму!

Ріг Джорамуна вибухнув полум’ям. Воно стрибнуло вгору з виттям і сичанням; вихори зеленого та жовтого вогню затанцювали з тріскотінням, утворивши високий яскравий стовп. Бахмутик Джона занепокоєно сахнувся; у лавах воїнів Варти та короля подекуди також намагалися вгамувати своїх коней. Стогін пролунав з боку палісаду, де вільний нарід раптом побачив свою надію у вогні. Кількоро закричали і залаялися, але решта завмерла у скорботній мовчанці. На пів-удару серця руни, викарбувані на золотих кільцях, здавалося, замерехтіли у повітрі. А тоді королевині люди одним поштовхом вкинули ріг до вогняної ями.

Усередині клітки Манс Розбишака дер нігтями зв’язаних рук зашморг на шиї та вигукував щось недоладне про зраду і відьомство, заперечував свій королівський титул, зрікався своїх людей, свого імені — усього, ким і чим він був за життя. Він верещав про милосердя, проклинав червону жінку, а тоді почав навіжено реготати.

Джон дивився, не відводячи очей. Він не хотів видатися своїм братам слабкодухим та лякливим. З собою він привів дві сотні братчиків — більше як половину залоги замку Чорного. Вишикувавшись урочистими чорними лавами з довгими списами у руках, вони накинулися каптурами, щоб сховати обличчя… і ту правду, що мало не більшість із них складали сивобороді старі та зелені хлопчаки. Вільний нарід боявся Варти — і Джон хотів, щоб вони повезли свою осторогу з собою на південь від Стіни, до нових домівок.

Ріг гепнувся між дров, листя та розпалу, і за якісь три удари серця уся яма яскраво запалала. Вчепившись у пруття клітки зв’язаними руками, Манс рюмсав і благав. Відчувши доторк вогню, він почав смикатися і пританцьовувати, а тоді його вигуки перетворилися на один довгий вереск болю та жаху без слів. Усередині клітки він тріпався, наче палаючий листок, наче метелик, що втрапив у полум’я свічки.

Джон мимоволі пригадав пісню.

Вала стояла на помості так нерухомо, наче її вирізьбили з солі. «Вона не плакатиме, і очей не відвертатиме.» Джон спитав себе, що б зробила Ігритта на її місці. «Жінки — сильна стать.» Думки його перекинулися на Сема, на маестра Аемона, на Йолю з дитиною. «Вона мене проклинатиме навіть з останнім подихом. Але я не бачив іншого способу.» Зі Східної Варти повідомляли про люті шторми у вузькому морі. «А я ж хотів, щоб їм було безпечно. Годувати крабів на дні моря — отака їм від мене безпека?» Минулої ночі йому наснилося, як Сем потопає, як Ігритта помирає з його стрілою в грудях (насправді стріла була не його, але уві сні завжди належала йому), як Йоля плаче кривавими слізьми.

Джон Сніговій відчув, що надивився вдосталь.

— Ану ж бо, — мовив він.

Ульмер з Королівської Пущі устромив списа в землю, зняв з плеча лук і витяг із сагайдака чорну стрілу. Миленький Донел Схил відкинув каптура і зробив те саме. Гарт Сіре Перо і Бен Бородань наклали стріли, зігнули луки, випустили разом.

Одна стріла влучила Мансові Розбишаці у груди, інша у живіт, ще одна у горло. Четверта вдарилася у дерев’яну клітку і затремтіла в ній на мить, поки не спалахнула вогнем. Жіночі схлипи відбилися від Стіни, коли король дичаків осів на підлогу клітки, наче лялька без кісток, охоплена полум’ям.

— І ось його варта добігла кінця, — пробурмотів Джон собі під ніс. Колись Манс Розбишака був воїном Нічної Варти, хай і зміняв чорний кобеняк на залатаний яскравим червоним шовком.

Вгорі на помості Станіс насупив чоло. Джонові не хотілося дивитися йому в очі. Від клітки відвалилося дерев’яне дінце, пруття тріщало і ламалося. Щораз як вогонь стрибав угору, від неї відпадали нові й нові гілки — вишнево-червоні та чорні.

— Господь Світла створив сонце, місяць і зірки, щоб освітити нам дорогу, і подарував вогонь, щоб ми стримували ніч, — казала Мелісандра дичакам. — Ніхто не встоїть перед його вогнем.

— Ніхто не встоїть перед його вогнем! — підспівали королевині люди.

Темно-криваві шати червоної жінки завихорилися навколо неї, мідне волосся розлетілося круг обличчя примарним сяйвом. Високі жовті вогні танцювали на кінчиках пальців, наче пазурі.

— ВІЛЬНИЙ НАРІД! Ваші хибні боги не допоможуть вам. Ваш облудний ріг не врятував вас. Ваш самозваний король приніс вам лише смерть, відчай, поразку… але ось стоїть справжній король. УЗДРІТЬ ЙОГО СЛАВУ ТА СИЛУ!

Станіс Баратеон витяг Світлоносця.

Меч сяяв червоним, жовтим, жовтогарячим, мерехтів живим світлом. Джон уже бачив це видовище раніше… та не так, ніколи ще не так, як зараз. Світлоносець скидався на сонце, що стало залізом. Коли Станіс здійняв його над головою, люди мусили відвернути обличчя або прикрити очі. Коні сахнулися, один скинув вершника. Здавалося, що полум’я у вогняній ямі пригасло, принишкло перед бурею світла, наче малий собачка перед великим та грізним хортом. Сама Стіна мінилася червоними та жовтими барвами, кригою текли різнокольорові хвилі. «Невже це сила королівської крові?»

— На Вестеросі є лише один король, — мовив Станіс. Голос його лунав хрипко, без сліду Мелісандриної співучості. — Сим мечем я захищаю своїх підданих і знищую тих, хто їм загрожує. Схиліться, і я обіцяю вам харч, землю та правосуд. Станьте на коліна — і живіть. Або йдіть геть — і помріть. Вибір за вами.

Король вклав Світлоносець назад до піхв, і світ знову почорнів, наче сонце зайшло за хмару.

— Відчиніть ворота.

— ВІДЧИНІТЬ ВОРОТА! — заревів пан Клейтон Саж голосом низьким, наче бойовий ріг.

— ВІДЧИНІТЬ ВОРОТА! — повторив пан Корліс Шеляг, котрий очолював варту.

— ВІДЧИНІТЬ ВОРОТА! — загукали десятники.

Вояки поспіхом ринули виконувати наказ. Із землі вивернули загострені палі, через глибокі рови перекинули дошки, ворота палісаду широко розчахнули. Джон Сніговій підняв і опустив руку; його чорне вояцтво розділилося праворуч і ліворуч, звільнюючи шлях до Стіни, де Скорботний Ед Толет відчиняв залізні двері.

— Ходіть! — заохотила Мелісандра. — Ходіть до світла… або тікайте назад у пітьму.

В ямі під нею тріщав вогонь.

— Якщо обираєте життя, ходіть до мене.

І вони пішли. Спочатку повільно, шкутильгаючи або спираючись на супутників, бранці почали виходити зі своєї грубо витесаної загорожі. «Якщо хочете їсти, ходіть до мене, — подумав Джон. — Якщо не хочете мерзнути або голодувати, скоріться.» Вагаючись, аби не втрапити до якоїсь пастки, перші кількоро бранців з осторогою перебралися дощатим містком та між паль до Мелісандри і Стіни. Далі пішли нові, побачивши, що з першими нічого поганого не трапилося. А далі люди посунули юрбою, перетворивши струмочок на потік. Королевині люди у підбитих повстю кубраках та шоломцях передавали кожному чоловікові, жінці або дитині уламок оберіг-дерева: відколотий шмат, бліду, наче кістка, зламану гілку, жмут криваво-червоного листя. «Шматки старих богів — погодувати нових.» Джон розім’яв пальці мечової руки.

Жар із вогняної ями відчувався навіть на відстані; дичаків він мав смажити мало не на смерть. Джон бачив, як щуляться і сахаються люди, що опинилися надто близько до вогню, чув плач дітей. Кількоро повернули до лісу. Він бачив, як молода жінка поспіхом зашкандибала геть, тримаючи по дитині на кожній руці. Кожні кілька кроків вона озиралася упевнитися, що за нею ніхто не женеться, а коли наблизилася до лісу, то побігла. Один сивочолий старий перехопив видану йому гілку оберіг-дерева як зброю і почав гамселити на всі боки, аж доки королевині люди не скупчилися довкола нього зі списами. Інші мусили переступати його тіло, поки пан Корліс не наказав вкинути труп до багаття. Після того більше вільного народу почало обирати втечу в пущу — можливо, один із десяти.

Але все ж таки більшість рушила на південь. Позаду них лишався тільки мороз і смерть, а попереду чекала надія. Вони йшли, стискаючи в руках шматки деревини та чекаючи своєї черги жбурнути їх у вогонь. Ра-Гльор був ревнивий бог, вічно голодний. Він, новий, пожирав труп старого і відкидав велетенські тіні Станіса та Мелісандри на Стіну, чорні проти жовто-червоних відблисків на кризі.

Першим перед королем став на коліна Сігорн. Новий магнар теннів був молодшою та нижчою подобою свого батька: теж стрункий, теж лисуватий, вбраний у спижеві поножі та спижеву луску на шкіряній сорочці. Наступним пішов Торохкало у брязкотливому обладунку з кісток та вивареної шкіри, ще й у шоломі з черепа велетня. Під кістками ховалося бридке та понівечене створіння з бурими поламаними зубами і жовтою барвою в білках очей. «Дрібний, злостивий, підступний мерзотник. А тупий не менше, ніж жорстокий.» Джон не повірив ані на мить, що він може зберегти вірність присязі. І питав себе, про що думає Вала, коли бачить його на колінах, прощеного королем.

Далі пішли дрібніші ватажки. Двоє вождів рогонозьких родів з твердими та чорними ступнями. Стара віщунка, котру шанували племена уздовж річки Молочної. Кощавий темноокий хлопчина дванадцяти років — син Алфина Ґаворіза. Халек — брат Харми Песиголовки, з її свинями. Кожен із них ставав на коліна перед королем.

«Чи не надто зараз холодно, щоб отак блазнювати?» — подумав Джон.

— Вільний нарід зневажає колінкарів, — застерігав він Станіса. — Дозвольте їм зберегти гідність, і матимете у відповідь їхню любов та повагу.

Але його милість не слухав. Його відповідь була така:

— Я хочу від них мечів, а не цілунків.

Постоявши на колінах, дичаки простували повз лави чорних братчиків до брами. Джон наказав Лошакові, Шовкуну та ще півдесяткові своїх підлеглих провести їх крізь Стіну зі смолоскипами. З іншого боку на них чекали миски гарячої цибульної юшки, шматки чорного хліба та ковбаси. Також їм мали видати одяг: свитини, штани, чоботи, сорочки, добрі шкіряні рукавиці. Спати вони мали на купах чистої соломи, де нічний холод відганятимуть жаркі вогні. У чому цей король тямив, то це у наведенні ладу та послуху. Проте рано чи пізно Тормунд Велетнебій нападе на Стіну знов, і Джон питав себе: коли ця година таки настане, чий бік оберуть нові піддані Станіса? «Хай ти подарував їм землю та милість; але ж вільний нарід сам обирає своїх королів, і обрав він Манса, не тебе.»

Бовен Марш підсунувся на своєму коникові ближче до Джонового.

— Це день, до якого я не думав дожити. — Відколи великий шафар отримав поранення у голову на Мості Черепів, він помітно схуд. «Вже й на буряк не схожий. Де ті круглі боки поділися?» — подумав Джон, аж тут Марш продовжив: — Ми пролили кров, щоб зупинити дичаків у Кугаві. Там загинуло багато добрих братів, щирих друзів. І за що?

— Вся держава прокляне нас за це, — гірким ядучим голосом оголосив пан Алісер Терен. — Кожна чесна людина Вестеросу відвертатиметься і плюватиме при згадці про Нічну Варту.

«Хто б ото казав про чесних людей? Що ти про них знаєш?»

— Мовчати в лавах.

Пан Алісер почав поводитися тихіше й обережніше, відколи князь Янос втратив голову, та звичну свою злостивість подіти нікуди не міг. Джон був подумав, чи не віддати лицареві провід над замком, од якого відмовився Слинт, але зрештою не схотів відпускати його далеко від себе. «Він із тих двох завжди був небезпечніший.» Тому Джон відправив очолити замок Сірий Сторож старого, гартованого, сивочолого шафаря з Тіньової Вежі.

Джон відчайдушно сподівався, що дві нові залоги покращать їхнє становище. «Варта може скривавити вільний нарід, та зрештою не зможе його зупинити.» Віддавши Манса Розбишаку вогню, вони це не змінили. «Нас і досі замало, а їх забагато. І без розвідників ми наче сліпці. Треба висилати чати на розвідку. Та якщо я вишлю людей, чи повернуться вони назад?»

Прохід під Стіною був вузький та звивистий, а багато дичаків були старі, хворі або поранені, тому рухалися повільно, аж болісно. Коли останній схилив коліна, вже настала ніч. Вогонь у ямі вигорів, тінь короля на Стіні скоротилася учетверо від колишньої височини. Джон Сніговій бачив у повітрі власний подих. «Холодно, — подумав він, — і ще холоднішає. Цей блазенський вертеп трохи затягнувся.»

З чотири десятки бранців мулялися коло палісаду. З ними було четверо велетнів — дебелих волохатих істот із сутулими плечима, ногами завтовшки зі стовбури дерев та здоровезними пласкими ступнями. Хоча і величезні, вони все ж могли подолати шлях на той бік Стіни. Але один не хотів кидати свого мамута, а троє не хотіли кидати його. Решта бранців мала людську подобу. Хтось помер, а хтось помирав; більшість інших належали до їхніх родичів або найближчих приятелів і не бажали залишати своїх навіть за полумисок цибульної юшки.

Одні з тремтінням, інші — надто занімілі, щоб тремтіти, вони слухали гуркіт королівського голосу, що відлунював од Стіни.

— Ви вільні йти, куди забажаєте, — сказав їм Станіс. — Розкажіть своїм, що ви бачили. Розкажіть, що зустріли істинного короля, і хай ті, хто згоден жити у королівському мирі, приходять до його держави — їх приймуть і привітають. Якщо ж вони не хочуть миру — хай тікають або ховаються. Я не дозволю нових нападів на мою Стіну.

— Одна держава, один бог, один король! — закричала пані Мелісандра.

Королевині люди підхопили гасло і загриміли списами по щитах.

— ОДНА ДЕРЖАВА, ОДИН БОГ, ОДИН КОРОЛЬ! СТАНІС! СТАНІС! ОДНА ДЕРЖАВА, ОДИН БОГ, ОДИН КОРОЛЬ!

Джон побачив, що Вала не приєдналася до вигуків — так само, як і братчики Нічної Варти. Під час галасу нечисленні залишені коло Стіни дичаки хутко розчинилися серед дерев. Велетні пішли останніми: двоє на спині мамута, ще двоє пішки. Залишилися тільки мертві. Джон бачив, як Станіс зійшов з помосту в супроводі Мелісандри. «Своєї червоної тіні. Вона ніколи не залишає його надовго.» Навколо них стала почесна варта короля: пан Годрі, пан Клейтон, іще тузінь лицарів — усі до одного з королевиних людей. Місячне світло блимало на їхніх обладунках, вітер смикав за киреї.

— Пане великий шафарю, — мовив Джон до Марша, — розламайте палісад на дрова і вкиньте трупи у вогонь.

— Слухаю волю пана воєводи. — Марш гавкнув накази, з лав Варти повибігали його шафарі й кинулися у напад на дерев’яні стіни. Великий шафар спостерігав за ними, хмурніючи. — Оці дичаки… як гадаєте, пане воєводо, вони збережуть вірність?

— Дехто збереже. Певно, не всі. Ми маємо власних боягузів і шахраїв, слабаків і дурнів. Вони — так само.

— Але в нас є обітниці… ми присягаємося боронити державу…

— Щойно вільний нарід оселиться у Дарунку, як стане частиною цієї держави, — зауважив Джон. — Прикрі дні настали, і що далі, то чекай прикріших. Ми бачили обличчя справжнього ворога — мертве біле обличчя з яскравими блакитними очима. Вільний нарід його теж бачив. Тут Станіс не помиляється. Ми мусимо залучити дичаків до спільної справи.

— Спільна боротьба зі спільним ворогом… з цим я можу погодитися, — відповів Бовен Марш, — та це не означає пускати десятки тисяч голодних дикунів крізь Стіну на наш бік. Хай повертаються до своїх сіл і б’ються з Іншими там. А ми засиплемо прохід. Отел каже, це не має бути важко. Треба лишень заповнити його камінням і налити води крізь стельні бійниці. Решту зробить Стіна. Холод, вага… за поворот місяця прохід зникне, наче його ніколи й не було. Ворогові, хто б він не був, доведеться прорубати собі шлях наскрізь.

— Або лізти верхом.

— Оце навряд, — заперечив Бовен Марш. — Це ж не наскочники, що приходять по жінок та здобич. Тормунд матиме при собі старих, дітей, отари овець та кіз, ба навіть мамутів. Йому потрібна буде брама, яких лишилося три. А якщо надішле людей перелізти верхом… то й гаразд, захиститися від них легше, ніж настромити на сандолю рибу в казанку.

«Риба не може вилізти з казанка і встромити щось тобі в живіт.» Джон перелазив через Стіну сам і знав, про що йдеться.

Марш правив далі:

— Лучники Манса Розбишаки випустили по нас, мабуть, тисяч десять стріл — судячи з тих, що ми зібрали. Не більше ніж кількасот долетіло до вершечку Стіни, більшість — підхоплені випадковим поривом вітру. Рудий Алин з Рожегаю — єдиний, який там загинув. І навіть його вбило падіння, а не стріла, що влучила в ногу. А от Донал Нойє загинув, утримуючи браму. Так, він мужньо боровся… але якби браму було запечатано, наш хоробрий зброяр досі був би з нами. Скільки б не було ворогів — сто або сто тисяч — поки ми на Стіні, а вони унизу, їм не по силі щось нам зробити.

«Він має рацію.» Військо Манса Розбишаки розбилося об Стіну, як хвиля об скелястий берег, хоча захищала її купка старців, зелених хлопчаків та немічних калік. І все ж те, що пропонував Бовен, Джонові не припало до душі.

— Якщо ми засиплемо браму, то не зможемо висилати розвідників, — зауважив він. — А тоді станемо наче сліпі.

— Остання розвідка воєводи Мормонта коштувала Варті чверть її братчиків, ласкавий пане. Ми мусимо зберігати ті сили, які ще в нас лишилися. Кожна смерть послаблює нас, ми витягаємося вздовж Стіни так тонко, так крихко… «Займай висоту і перемагай у битві» — казав мені колись мій дядько. А нема висоти вищої, ніж Стіна, пане князю-воєводо.

— Станіс обіцяє землю, харч і правосуд усім дичакам, які схиляться перед ним. Він нізащо не дозволить нам запечатати браму.

Марш завагався.

— Воєводо Сніговію… не до смаку мені переповідати чутки, але подейкують, що ви надто вже… заприязнилися до князя Станіса. Хтось навіть твердить, що ви… е-е-е…

«Бунтівник, зрадник і перебіжчик, так-так, а ще байстрюк і варг. Янос Слинт помер, але брехня його живе.»

— Я знаю, що вони твердять. — Джон чув шепітки, бачив, як відвертаються люди, коли він перетинає подвір’я. — То чого ви від мене хочете? Чи мушу я підняти меч проти Станіса і дичаків одночасно? Його милість має утричі більше вправних бійців, ніж ми, а на додачу є нашим гостем. Його захищає закон гостинності. До того ж ми винні йому і його людям борг.

— Хай князь Станіс допоміг нам, коли ми потребували допомоги, — уперто буркнув Марш, — та незважаючи на те, лишився бунтівником, чия справа приречена. Так само будемо приречені й ми, якщо Залізний Престол назве нас зрадниками. Треба мати певність, що ми не станемо на бік переможених.

— Я не маю наміру ставати на чийсь бік, — мовив Джон, — але, пане великий шафарю, не маю і тієї певності щодо переможця у цій війні, яку, здається, маєте ви. Авжеж не зараз, коли князя Тайвина більше немає.

Якщо вірити чуткам, що приходили королівським гостинцем, Правицю Короля вбив власний син-карлик, застукавши у нужнику. Джон колись мав побіжне знайомство з Тиріоном Ланістером. «Він узяв мою руку і назвав мене другом.» Важко вірилося, що той маленький чоловічок зважився вбити власного батька. Проте смерть князя Тайвина ні в кого начебто не викликала сумнівів.

— Лев у Король-Березі — лише маленьке левеня, а Залізний Престол свого часу різав на клапті й доросліших його володарів.

— Так, мосьпане, він ще малий хлопчина, але ж… короля Роберта любили, і більшість люду приймає Томена як його сина. Що більше бачать діянь князя Станіса, то менше його люблять, а ще менше — пані Мелісандру з її вогнями та отим зловісним червоним богом. Наші братчики скаржаться…

— На князя-воєводу Мормонта теж скаржилися. Колись він сказав мені, що чоловіки полюбляють скаржитися на своє панство та своє жіноцтво. А хто не має жінок, ті скаржаться удвічі більше на своїх панів. — Джон Сніговій подивився у бік палісаду. Двох його стінок вже не було, третя швидко зникала. — Я вас тут лишу, Бовене. Подбайте, щоб спалили усі трупи. Дякую вам за поради. Обіцяю подумати над усім, що ви мені сказали.

Коли Джон вирушив назад до брами, у повітрі ще висів дим і летючий попіл. Там він спішився і повів бахмутика крізь лід на південний бік Стіни. Перед ним крокував Скорботний Ед зі смолоскипом. Язики полум’я лизали стелю, і на кожному кроці на них падали холодні краплі талої води.

— По правді, пане воєводо, я відчув полегшення, коли побачив той ріг у вогні, — мовив Ед. — Мені минулої ночі наснилося, що я сцяв зі Стіни, коли хтось вирішив у нього дмухнути. Та я не скаржуся, ні. Попередній сон був гірший: Харма Песиголовка згодувала мене своїм свиням.

— Харма загинула, — мовив Джон.

— Та свині ж лишилися. І дивилися на мене так, як ото Смертяний — на окіст шинки. Ні, не буду твердити, що дичаки хочуть нас убити просто тут, у замку. Ну нехай ми порубали їхніх богів та змусили спалити уламки — зате ж дали їм цибульної юшки. Що таке бог порівняно з мискою гарячої юшки? Я б і сам трохи з’їв.

Пахощі диму та горілої плоті досі чіплялися Джонові до його чорного строю. Він знав, що мусить поїсти, але прагнув товариства, не їжі. «Перехилити чару вина з маестром Аемоном, перекинутися тихим словом з Семом, посміятися з Пипом, Греном та Ропухом…» Але Сем з маестром Аемоном поїхали, а решта друзів…

— Я сьогодні вечерятиму з братією.

— Варена яловичина з буряками. — Скорботний Ед завжди знав, що готують на кухні до обіду або вечері. — Але Гоб сказав, що хріну немає, скінчився. І на біса нам здалася варена яловичина без хріну?

Відколи дичаки спалили стару братську трапезну, братчики Нічної Варти обідали у кам’яному льосі під зброярнею — великому, наче печера, поділеному двома рядами кутастих кам’яних стовпів, з круглястими склепіннями і великими барилами вина та пива вздовж стін. Коли Джон увійшов, четверо будівничих саме грали у черепки за найближчим до сходів столом. Ближче до вогню сиділа купка розвідників та кілька людей короля за тихою розмовою.

Молодші браття зібралися за іншим столом, де Пип колов ріпу ножем.

— Ніч темна і повна ріпи! — оголосив він урочисто. — Помолимося ж, діти мої, щоб надіслав нам Господь оленини, і не простої, а з цибулею та смачною підливою!

Його друзі зареготали: Грен, Ропух, Шовкун, уся звична зграя. Джон Сніговій їхніх веселощів не поділяв.

— Глузувати з молитов інших людей — то, Пипе, дурість. До того ж дурість небезпечна.

— Якщо червоний бог образився, то хай мене тут зараз сам і ушкварить.

Усі посмішки разом зникли.

— Ми жартували зі жриці, — мовив Шовкун, стрункий та вродливий юнак, що колись був повією в Старограді. — Це лише жарт, пане воєводо.

— Ви маєте своїх богів, вона — свого. Облиште її.

— А вона ж наших не полишає! — заперечив Ропух. — Назвала Седмицю облудними бовванами. І старих богів теж лаяла. Змусила дичаків спалити гілки оберіг-дерев. Ви ж самі бачили.

— Пані Мелісандрі я не наказую. Зате наказую вам. Я не потерплю ворожнечі між людьми короля і моїми власними.

Пип поклав руку Ропухові на плече.

— Не судилося тобі, хоробрий Ропуше, більше скрекотіти, бо так звелів наш великий Сніг-воєвода. — Пип скочив на ноги і блазенськи вклонився Джонові. — Благаю вибачити. Віднині я навіть вухами не ворушитиму, інакше як із ласкавого дозволу мого ласкавого пана.

«Він думає, що це така гра.» Джонові закортіло вбити йому в голову трохи здорового глузду.

— Вухами можеш плескати, скільки забажаєш. Але якщо забагато плескатимеш язиком, чекай біди.

— Я простежу, щоб він був обережний, — пообіцяв Грен. — Дам ляща у вухо, якщо патякатиме зайве.

Він завагався.

— Чи не повечеряєте з нами, пане воєводо? Овейне, ану посунься, Джонові треба сісти.

Джон нічого так не бажав, як повечеряти у товаристві друзів. «Ні, — сказав він собі, — ті дні минули.» Усвідомлення різонуло його, наче ніж у череві. Його обрали правити і наказувати. Стіна належала йому, і їхні життя теж. «Воєвода чи князь може любити людей, яких очолює, — казав йому колись його панотець, — але не може з ними приятелювати. Бо настане день, коли йому доведеться судити їх або послати в битву на смерть.»

— Іншим разом, — збрехав князь-воєвода Нічної Варти. — Еде, лишайся і повечеряй. А я ще маю недороблені справи.

Повітря ззовні здавалося ще холоднішим, ніж раніше. На іншому кінці замку Джон бачив світло свічок у вікні Королівської Башти. Вала стояла на даху башти, роздивляючись Стіну над собою. Станіс тримав її у кімнаті нагорі, не бажаючи далеко відпускати, але дозволяв гуляти верхівкою башти, щоб розім’яти ноги. «Самотньо виглядає, — подумав Джон. — Самотньо, але чарівно.» Ігритта теж була у свій спосіб нічогенька, надто з рудим, поцілованим вогнем, волоссям, але головним чином її обличчя робила живим та звабливим її посмішка. Вала ж не мала потреби навіть посміхатися; при будь-якому дворі цього широкого світу на її красу звертали б усі чоловічі очі.

Проте любов своїх полонителів і тюремників дичацькій принцесі спізнати не довелося. Вона їх зневажала, кликала «колінкарями» і тричі намагалася втекти. Коли один стражник легковажно забувся в її присутності, вона вихопила кинджала з його піхв і вдарила у шию — ще трохи вліво, і вбила б на смерть.

«Самотня, чарівна, смертельно небезпечна, — подумав Джон Сніговій, — але може бути моя. Разом із Зимосіччю та ім’ям мого вельможного батька.» Натомість він обрав чорний стрій та стіну з криги. Натомість він обрав честь. «Таку, яку до снаги мати байстрюкові.»

Стіна височіла праворуч, поки Джон перетинав дворище. Височезна гора льоду нагорі блищала блідим сяйвом, але унизу все потопало в тіні. За ґратами брами виднілося тьмяне жовтогаряче світло — там вартові сховалися від вітру. Джон чув скрипіння ланцюгів — то підйомна кліть розгойдувалася і шкреблася по кризі. Вартові нагорі, мабуть, зараз купчаться навколо жарівниці у хатинці-зігрівайці та кричать один до одного, щоб розчути бодай щось за цим вітром. А може, навіть облишили даремні зусилля і поринули кожен у свій ставок мовчазних думок і спогадів. «Я мав би зараз ходити льодом. Стіна-бо належить мені.»

Він проминув випалену шкаралупу Воєводської Вежі, пройшов повз місце, де на його руках померла Ігритта, аж тут поруч з’явився Привид, паруючи теплим подихом у повітрі. При місячному світлі його червоні очі виблискували, наче озера рідкого вогню. Смак гарячої крові наповнив Джонового рота, і він зрозумів, що цієї ночі Привид зарізав здобич. «Ні, — подумав він, — я людина, не вовк«. Потім витер рота тилом долоні в рукавиці та сплюнув додолу.

Клідас і досі займав помешкання під крукарнею. Він вичовгав до дверей на Джонів стукіт зі свічкою в руці та прочинив їх на волосину.

— Я вам не завадив? — спитав Джон.

— Аж ніяк. — Клідас прочинив двері трохи ширше. — Я тут гаряче вино приправляю. Чи не бажають пан воєвода випити кухлика?

— Радо і охоче.

Джонові руки геть затерпли з холоду. Він стягнув рукавиці й порозминав пальці.

Клідас повернувся до комина помішати вино. «Йому шістдесят, як один день. Він кволий старий. Здавався молодим лише поруч з Аемоном.» Опецькуватий, круглий поставою, Клідас мав підсліпуваті рожеві очі якогось нічного створіння; на голому черепі лишилося кілька білих волосин. Коли він налив, Джон узяв кухля обіруч, понюхав приправи, зробив ковток. Грудьми розтеклося тепло. Він знову ковтнув, довше і глибше, щоб прибрати з рота смак крові.

— Королевині люди кажуть, Король-за-Стіною помер смертю боягуза. Він плакав, благав про милість і зрікався свого титулу.

— Саме так. А Світлоносець палав яскравіше, ніж я колись бачив. Яскраво, наче саме сонце. — Джон підняв кухля. — За Станіса Баратеона і його чарівний меч.

Вино в роті відгонило гіркотою.

— Його милість має нелегкий норов. Як майже всі, хто носить королівський вінець. Багато добрих людей ставали поганими королями, казав колись маестер Аемон, а з деяких поганих людей вийшли нічогенькі королі.

— Кому і знати, як не йому. — Аемон Таргарієн знав дев’ять королів на Залізному Престолі. Він був сином короля, братом короля, дядьком короля. — Я подивився ту книжку, яку мені лишив маестер Аемон. «Нефритову скарбницю». Там є сторінки про Азора Ахая. Світлоносець — то був його меч, гартований у крові його дружини, якщо вірити Вотарові. Після гарту Світлоносець ніколи не був холодний на дотик, але завжди теплий, як тепла і жива Нісса Нісса. У битві клинок палав гарячим полум’ям. Якось Азор Ахай боровся з чудовиськом і коли встромив йому клинок у черево, кров того почала кипіти. Дим та пара виходили в нього з рота, очі плавилися і стікали щоками, тіло вибухнуло вогнем.

Клідас кліпнув очима.

— Меч, який сам виробляє тепло…

— …став би нам тут, на Стіні, у пригоді. — Джон відставив кухоль з вином і нап’яв чорні замшові рукавиці. — Шкода, що меч Станіса холодний. А було б цікаво побачити, як його Світлоносець поводиться у битві. Дякую вам за вино. Привиде, за мною.

Джон Сніговій підняв каптура кобеняка і рушив до дверей. Білий вовк посунув за ним слідом, назад у чорну холодну ніч.

У зброярні було темно і тихо. Джон кивнув до вартових, перш ніж рушити углиб до своїх помешкань повз мовчазні риштунки зі списами. Він повісив паса з мечем на кілочок біля дверей, кобеняка — на інший. Коли Джон стягнув рукавиці, то зрозумів, що руки знову затерпли від холоду. Запалити свічку забрало чимало часу. Привид згорнувся на килимку і заснув, але Джон ще не міг дозволити собі відпочити. Порізаний сосновий стіл вкривали мапи Стіни та краю за нею, розпис розвідницьких чат і лист із Тіньової Вежі, написаний спритною рукою пана Дениса Малістера.

Джон перечитав листа з Тіньової Вежі, загострив перо і вийняв корок зі слоїка густого чорного чорнила. Він написав два листи: перший — панові Денису, другий — Котерові Пайку. Обидва діймали його проханнями прислати ще людей. Гальдера та Ропуха він вирішив надіслати до Тіньової Вежі, Грена та Пипа — до Східної-Варти-біля-Моря. Чорнило текло погано, слова здавалися різкими і незграбними, але він не відступав.

Коли Джон нарешті відклав перо, в кімнаті було темно та холодно, а навколишні стіни наче зсунулися докупи. Над вікном сидів і витріщався на нього хитрими чорними очицями крук Старого Ведмедя. «Мій останній друг, — похмуро подумав Джон. — Хоч би тебе пережити — бо ти і моє обличчя з’їси.» Привид не рахувався — він був ближчий за друга. Він був частиною його самого.

Джон підвівся і зробив кілька кроків до вузького ліжка, де колись спав Донал Нойє. «Це моя доля, — усвідомив він, роздягаючись, — віднині й до кінця моїх днів.»