Танок з драконами

Давос

«Весела сповитуха» увійшла до Білої Гавані з вечірнім припливом. Її латаним вітрилом з кожним подихом вітру пробігали жваві рясиці. То був старий коч, який навіть замолоду ніхто не хвалив за красу. На носі його було різьблено сміхотливу жінку, що тримала за ногу немовля; і щоки жінки, і сіднички немовляти поцяткувала шашіль. Боки корабля вкривали численні шари непоказної брунатної фарби; вітрила були сірі, побиті довгим ужитком. На такий корабель ніхто б не кинув другий погляд — хіба затим, щоб здивуватися, як це він досі тримається на воді. Втім, у Білій Гавані корабель добре знали — впродовж багатьох років він вірно служив не надто жвавій торгівлі між тутешнім портом і Сестриновим.

Не таке прибуття малював собі в уяві Давос Лукомор, коли наставляв вітрила разом із Саладором та його флотом. Тоді все ввижалося йому простішим. Круки не принесли королю Станісу вірності Білої Гавані, тому його милість надіслав до князя Мандерлі особистого посла. Щоб показати силу, Давос мав прибути на Саладоровому галеасі «Валірієць» з рештою лисенійських кораблів за спиною. Усі короби суден були смугасті: чорно-жовті, рожево-сині, біло-зелені, лілово-золоті. Лисенійці кохалися у яскравих кольорах, а Саладор Саан серед них був найбарвистіший. «Він би, мабуть, звався Саладор Стобарвний, — подумав Давос, — якби шторми не поклали край барвам та розкошам.»

Натомість він мусив прокрадатися до міста, як двадцятьма роками раніше. Не знаючи, які справи чиняться у місті, розумніше було вдавати з себе пересічного жегляра, ніж зацного пана.

Перед ним на східному березі, де річка Білий Ніж пірнала у затоку при своєму гирлі, здіймалися мури Білої Гавані з побіленого вапном каменю. Чимало укріплень було полагоджено та облаштовано, відколи Давос був тут востаннє років зо п’ять чи шість тому. Пришиб із хвилерізом, що розділяв внутрішню та зовнішню гавань, було зміцнено довгою кам’яною стіною заввишки у тридцять стоп і завдовжки більше як у півтори версти, з баштами щопівсотні сажнів. Здіймався дим вогнищ і з Тюленячої Скелі, де колись стояли самі руїни. «Це може бути добре або погано — залежить, на чий бік стане князь Виман.»

Давос завжди любив це місто, відколи вперше побував тут корабельним учнем на «Морському коті». Мале порівняно зі Староградом чи Король-Берегом, воно було чисте і ошатне, з широкими та прямими брукованими вулицями, де подорожньому важко було заблукати. Будинки, муровані з каменю та побілені вапном, мали круті гострі дахи темно-сірої черепиці. Роро Ухорис, старий дивакуватий керманич «Морського кота», колись стверджував, що розрізнить один порт від іншого за самими лише пахощами. Міста подібні до жінок, наполягав він: кожне має свій неповторний запах. Староград тхнув квітами, як надміру напахчена вдовиця. Ланіспорт нагадував молоду скотарку — свіжу, звабливу, щойно від землі, з пахощами диму багаття у волоссі. Король-Берег смердів, наче немита хвойда. А Біла Гавань мала запах гострий та солоний, з легким присмаком риби. «Так має пахкотіти русалка, — бувало, казав Роро. — Це пахощі моря, яке воно є.»

«Русалка зберегла свій запах» — подумав Давос, хоча почув носом і певні домішки — приміром, дим болотнини від Тюленячої Скелі. Ця морська каменюка вивищувалася над підходами до зовнішньої гавані; важкий сіро-зелений стрімчак стирчав над водою на п’ятдесят стоп. Верхівку його вінчало коло вивітрених каменів — старе городище першолюдей, що стояло покинуте і занедбане протягом століть. Але занедбання зрештою скінчилося — Давос побачив скорпіони та вогнеплюйки позаду кам’яних зубців та арбалетників, що визирали між ними. «Холоднувато там нагорі. Та й вогкувато теж.» Під час усіх його попередніх відвідин на гострих каменях унизу стрімчака можна було бачити тюленів, що вигрівалися на сонечку. Сліпий Байстрюк завжди примушував Давоса їх рахувати, коли «Морський кіт» наставляв вітрило з Білої Гавані — що більше тюленів, казав Роро, то більший успіх чекатиме на них у подорожі. Але зараз там не було жодного звіра — їх відлякали дим та збройна сторожа. «Мудріша людина побачила б тут засторогу. Мав би я розуму в голові хоч наперсток — поплив би геть із Саладором.» А й справді — міг же вирушити на південь, до Мар’ї з синами. «Я втратив чотирьох синів на службі королю. П’ятий служить йому зброєносцем. Невже я не маю права плекати й берегти двох хлопчиків, що мені лишилися? Я вже так довго їх не бачив.»

У Східній Варті чорні брати сказали йому, що між Мандерлі у Білій Гавані та Болтонами у Жахокромі любові не водиться. Залізний Престол підніс Руза Болтона до титулу Оборонця Півночі. Здавалося розумним, що Виман Мандерлі має стати за Станіса. «Біла Гавань не втримається на самоті. Місту потрібен союзник і захисник. Князь Виман має потребу в королі Станісі так само, як король у ньому.» Принаймні так їм здавалося у Східній Варті.

У Сестринові їхнім сподіванням було завдано жорстокого удару. Якщо князь Борел сказав правду, то Мандерлі має намір з’єднати свою потугу з Болтонами і Фреями… ні, краще про це не думати. Однак правда скоро стане відома. Давосові лишалося молитися, щоб не прибути запізно.

«Отой мур на хвилерізі приховує внутрішню гавань» — усвідомив він, поки «Весела сповитуха» спускала вітрило. Зовнішня гавань була більша, але внутрішня давала кращий прихисток кораблям на котві, ховаючи їх з одного боку за міським муром, з іншого — за громаддям Вовчого Лігва, а тепер іще й за муром на хвилерізі. У Східній-Варті-біля-Моря Котер Пайк розказав Давосові, що князь Виман будує бойові галери. За тими стінами їх могло ховатися зо два десятки — озброєних і готових за першим словом вийти у море.

За товстими білими мурами міста гордовито стояв світлий, аж блідий Новий Замок. Давос також бачив баню даху Септу Снігів, увінчану великими подобами Седмиці — коли Мандерлі витіснили з Обширу, вони привезли з собою віру своїх пращурів. У Білій Гавані був і свій божегай, похмура плутанина коренів та гілля між каменями, зачинена у чорних викришених стінах Вовчого Лігва — старовинної фортеці, що нині правила за в’язницю. Та пануванню септонів над душами вірян божегай не перешкоджав.

Водяник дому Мандерлі стрічався тут на кожному кроці. Він майорів на прапорах над вежами Нового Замку, над Тюленячою Брамою, над мурами міста. Північани у Східній Варті божилися, що Біла Гавань ніколи не порушить своєї відданості Зимосічі, але Давос ніде не бачив лютововка Старків. «І лева тут теж немає. Князь Виман не міг стати за Томена — інакше б вивісив його корогви.»

Корабельні при порті юрмилися людьми та кораблями. Купа дрібних човнів стояла припнута коло рибного базару, вивантажуючи вилов. Поруч Давос побачив три річкові чайки — довгі вузькі човни міцної будови, спроможні долати швидкі течії та скелясті стрімнини на Білому Ножі. Проте найбільше його цікавили кораблі для мореплавства: двійко не надто показних думбасів, так само побитих вітрами та хвилями, як «Весела сповитуха», торговельна галера «Штормова танцівниця», кочі «Відважний магістрат» і «Ріг достатку», галеас із Браавосу, помітний своїм ліловим коробом та вітрилами…

…а за ними — королівський бойовий корабель.

Давосові крихкі сподівання хтось наче штрикнув гострим ножем. Коріб судна був чорний з золотом, на носі здіймав лапу лев. «Лев’яча зірка» — виднілися літери на задку під прапором, що плескав на вітрі та ніс на собі знак короля-хлопчака на Залізному Престолі. Ще рік тому він не зумів би їх прочитати, але маестер Пилос трохи навчив його цієї науки ще на Дракон-Камені. Цього разу, проте, вміння читати не подарувало йому ані краплини втіхи. Давос молився, щоб галера загубилася у одному з тих штормів, які пошарпали флот Саладора Саана, проте боги не мали до нього ласки. Фреї були тут, і він мусив стати з ними лицем до лиця.

«Весела сповитуха» поволі наблизилася до вичовганого дерев’яного пришибу в зовнішній гавані, досить далеко від «Зірки». Поки жеглярі припинали її до паль та скидали на берег місток, капітан неквапом причалапав до Давоса. Кассо Могат вибився у керманичі з покидьків вузького моря — його у Сестринові народила повія від якогось ібенійського китолова. П’яти стоп на зріст, але дуже волохатий, він фарбував волосся та вуса у колір зеленого моху, а тому скидався на пеньок дерева у жовтих чоботях. Незважаючи на кумедну зовнішність, морську справу він знав добряче, хоча його жеглярі під ним аж стогнали.

— Скільки часу вас не буде?

— Принаймні день. Може, довше.

Давос на власній шкурі дізнався, що вельможне панство не надто поспішає приймати прохачів. Він мав підозру, що довге зволікання — то їхній спосіб примусити гостя непокоїтися і відтак натішитися владою над ним.

— «Весела сповитуха» стоятиме тут три дні. Але не довше. На мене чекають у Сестринові.

— Якщо не станеться халепи, то я повернуся вже назавтра.

— А якщо вона станеться, ваша халепа?

«То може, не повернуся зовсім.»

— Тоді не треба на мене чекати.

Двійко митників саме мулялися на чардаку; Давосові, що зійшов на берег містком, вони не подарували й погляду. Митники з’явилися побалакати з капітаном та оглянути вантаж корабля. До пересічних жеглярів їм було байдуже, а Давос виглядав пересічніше нікуди: середнього зросту, обвітрене та обпечене сонцем просте селянське обличчя, добряче присолені сивиною борода та волосся. Вбрання він мав на собі теж непоказне: старі чоботи, бурі штани, синю сорочку, нефарбовану вовняну свитину з дерев’яними застібками. Щоб приховати короткі пальці на руці, обрубаній Станісом стільки років тому, він одягнув пару шкіряних рукавичок з плямами морської солі. Ніщо не виказувало у ньому високого вельможу — тим паче Правицю Короля. Воно й на краще — доки не стане зрозуміло, які справи тут чиняться.

Він потроху пробрався корабельнями та рибним базаром. «Відважний магістрат» саме брав вантаж питного меду — барила стояли на пришибі стосами по чотири. Позаду одного такого стосу виднілися троє жеглярів за грою в кості. Далі жіночки-риболовки закликали купувати денний вилов, якийсь малий вибивав лад на бубні, а у колі річкових плотарів танцював старий кошлатий ведмідь. Коло Тюленячої Брами стояли на варті двоє списників зі значками дому Мандерлі на грудях, але вони надто захопилися заграванням з портовою шльондрою, щоб звертати увагу на Давоса. Брама стояла відчинена, ґрати підняті. Давос приєднався до потоку людей всередину.

Далі знаходилася вимощена бруківкою площа з водограєм посередині. Там із води здіймався кам’яний водяник — дванадцяти стоп заввишки від хвоста до корони. Кучерява борода його була зелено-біла від мшеді, один із зубців тризуба відламався, ще коли Давос не народився, і все ж подоба якось примудрялася справляти неабияке враження. «Старим Рибоногом» кликали його тутешні. Площа була названа на честь якогось давно померлого князя, та ніхто не кликав її інакше, ніж Двір Рибонога.

Двір цього дня юрмився людьми. Якась жінка прала своє спіднє у водограї Рибонога і вішала його сушитися на мотузці, прив’язаній до тризуба. Неподалік починалася накрита арками галерея різноманітного дрібного гендлю, де свої справи вели писарі та столечники, а з ними — мандрівний чаклун, травниця і дуже поганий жонглер. Один чолов’яга продавав з ручного візка яблука, якась жінка — оселедців з різаною цибулею. Під ногами крутилися курки та діти. Величезні двері Старої Карбувальні були зачинені чимраз, як Давос бував у Дворі Рибонога раніше, але зараз стояли розчахнуті. Усередині він побачив кількасот жінок, дітей та старих, що сиділи й лежали на купах хутра, накиданих на підлогу. Дехто з них куховарив на невеличких вогнищах.

Давос зупинився у галереї та купив собі яблуко за пів-шеляга.

— Хіба у Карбувальні тепер люди живуть? — спитав він продавця яблук.

— Живуть, кому більше нема де. Головне — простолюд з Білого Ножа. Є ще люди Роголісів. Коли в тебе Болтонів Байстрюк за сусіда, то хутко втечеш за мури, які знайдеш. Не знаю, як їм усім дасть ради його вельможність князь. Ніхто з собою нічого не мав, окрім хіба ганчір’я на спині.

Давос відчув напад вини. «Вони прийшли шукати притулку до міста, якого не торкнулася війна. І тут з’являюся я — втягнути їх назад у війну.» Він вкусив яблуко і негайно відчув вину ще й за нього.

— А чим вони тут живуть?

Яблучник здвигнув плечима.

— Хтось жебрує. Хтось краде. Купа дівчат подалася до того ремесла… ну, коли їм більше нема чого продати. Кожен хлопець, що доріс п’яти стоп, може отримати місце в куренях пана князя, якщо має сили не зронити списа.

«Тож князь набирає затяги.» Це може бути добре… або погано. Все залежить… Яблуко було сухе та борошнисте, але Давос змусив себе вкусити ще.

— А чи князь Виман має намір приєднатися до Байстрюка?

— Ну, тут справа така, — мовив яблучник, — ось як його вельможність наступного разу спуститься до мене по яблучко, то я його спитаю.

— Я чув, його донька має побратися з котримсь із Фреїв.

— Онука, не донька. Я теж чув, та мене пан князь чогось забувся покликати на весілля. То ви їстимете? Серединку можу забрати. Там зернятка добрі.

Давос кинув йому недогризок. «Яблуко поганеньке, зате дізнався, що Мандерлі збирає військо — вже недарма пів-шеляга віддав.» Він обійшов Старого Рибонога, проминув юне дівча, що продавало на кухлі свіже молоко з-під своєї кози. Блукаючи містом, він згадував про нього дедалі більше. Там, куди вказував тризуб Старого Рибонога, мав бути провулок, де продавали смажену тріску — хрустку і брунатно-золотисту ззовні, білу і розсипчасту всередині. Ще трохи далі стояв бурдей, чистіший за інші, де жегляр міг сходити до жінки, не боячись за своє майно та життя. У протилежному боці — серед тих будинків, що клеїлися до Вовчого Лігва, наче мушлі до старого корабля — колись стояла броварня, де варили чорне, густе, смаковите пиво. Барильце того пива у Браавосі та Ібен-Порті коштувало стільки ж, скільки вертоградського золотого вина — тоді, коли тутешній люд залишав щось на продаж, а не випивав сам.

Але Давосові кортіло випити не пива, а вина — кислого, темного, поганючого аж до розпачу. Він перетнув дворище і спустився прогоном сходів до винного льоху під назвою «Лінивий вугор», що розташувався під коморою, повною овечих шкур. У давні перемитницькі часи він знав «Вугор» як місце, де пропонували найстаріших повій та найгидкіше вино у Білій Гавані, а до нього — пироги з жилами та салом замість м’яса, якими у кращі дні люди давилися, а в гірші — труїлися. Не диво, що з таким частуванням тутешній люд уникав закладу, залишаючи його тим морським зайдам, котрі кращого не знали. Та принаймні у «Лінивому вугрі» ніколи не стрічали ані міського вартового, ані князівського митника.

Все ж таки певні речі ніколи не змінюються. У «Вугрі», здавалося, зупинився сам час. Вигнута барилом стеля була чорна від кіптяви, підлогу складала втоптана земля, повітря смерділо димом, гнилим м’ясом та старим блювотинням. Товсті лойові свічки на столах давали більше диму, ніж світла, а вино, замовлене Давосом, у пітьмі виглядало радше брунатним, ніж червоним. Коло дверей сиділи та пили чотири хвойди. Одна посміхнулася до Давоса з надією, щойно він переступив поріг, але той заперечливо хитнув головою, хвойда буркнула щось до приятельок, ті зареготали, і відтак жодна вже не звертала на нього уваги.

Якщо не рахувати хвойд і власника, Давос міг насолоджуватися «Вугром» на самоті. Шинок був величенький, повний темних кутків та загороджених ванькирів, де легко було сховатися від сторонньої уваги. Давос забрав своє вино до одного з таких кутків і сів спиною до стіни — чекати, що буде далі.

Невдовзі він зрозумів, що мимоволі вдивляється у комин. Червона жінка уміла бачити у вогні майбутнє, але Давосові Лукомору завжди ввижалися лише тіні минулого: кораблі у полум’ї, вогняний ланцюг, зелені тіні на череві хмар, зловісне громаддя Червоного Дитинця згори над усім. Давос був простою людиною, високо піднесеною завдяки сліпому випадку, війні та Станісові. Йому годі було зрозуміти, навіщо боги забрали до себе чотирьох молодих та міцних парубків, але пожаліли їхнього старого стомленого батька. Інколи йому здавалося, що його залишили на землі задля порятунку Едріка Шторма… але ж дотепер байстрюк короля Роберта мав уже безпечно сидіти на Порогах, а Давос і досі лишався живий. «Невже боги мають для мене ще якесь доручення? — питав він себе. — Якщо так, у їхньому задумі має бути місце для Білої Гавані.» Він спробував вино і вихлюпнув половину кухля на підлогу коло свого чобота.

Знадвору густішали сутінки, «Вугор» починав наповнюватися жеглярами. Давос покликав до власника по ще один кухоль. Коли той приніс вино, то заразом поставив і свічку.

— Їстимете? — спитав чолов’яга. — Маю пироги з м’ясом.

— З яким?

— З тим, що завжди. Хорошим.

Повії зареготали.

— Сірим, як завжди! — вигукнула одна.

— Стули свою дурну пельку! Сама його ковтаєш, і не вдавило тебе!

— Я усе ковтаю, що мені до рота втрапляє! Та не маю ж усе любити!

Давос дмухнув на свічку, щойно господар пішов, і відкинувся назад у тіні. Жеглярі пліткували найбільше за всіх у світі, коли вино лилося рікою — навіть таке дешеве та погане, як тут. Лишалося тільки слухати.

Більшість почутого він знав іще з Сестринова — від князя Годріка та завсідників «Китового черева». Тайвина Ланістера замордував його син-карлик; труп покійного так смердів, що ніхто не міг увійти до Великого Септу Баелора ще багато днів по відправі; володарку Соколиного Гнізда убив якийсь співець; у Долині тепер править Мізинець, але Спижевий Йон Ройс присягнувся скинути його владу; Балон Грейджой теж загинув, а його брати б’ються за Морекамінний Престол; Сандор Клеган подався у розбійники, плюндрує та грабує край уздовж Тризубу; Мир із Лисом та Тирошем заповзялися до нової війни; далеко на сході буяє повстання рабів.

Були й інші звістки — новіші, важливіші. У місті з’явився Робет Гловер, намагався зібрати військо, але не мав успіху: князь Мандерлі лишився глухим до його благань. Казали, князь оголосив, що Біла Гавань стомилася від війни. Це було погано. Ризвелі та Турстани зненацька застукали залізняків на річці Лихоманці, дощенту попалили їхні лодії. Це було ще гірше. Болтонів Байстрюк їде на південь разом із Готером Умбером — приєднати свою потугу до нападу на Калин-Коп.

— Хвойдоріз власною особою! — стверджував річковик, який щойно привіз шкури та ліс униз Білим Ножем. — А з ним три сотні списників і сотня лучників. Разом ідуть роголісівські та трохи кервинівських.

То були найгірші новини з усіх.

— Князеві Виману теж незле послати на війну своїх людей, якщо він хоче собі добра, — мовив старий наприкінці стола. — Князь Руз тепер Оборонець. Біла Гавань мусить коритися його наказам, честь по честі.

— Що ті Болтони знають про честь? — буркнув господар «Вугра», підливаючи брунатного вина у кухлі.

— Князь Виман нікуди не піде. Надто велику дупу має, щоб далеко ходити.

— Чували ми, як йому ведеться. Люди кажуть: коли хропе, коли сльози ллє, а більше ніц не робить. Так захворів, аж із ліжка не встає.

— Скажи краще: розжирів, що й устати не може.

— Жирний він чи тонкий — то байдуже, — відповів власник «Вугра». — Леви полонили його сина.

Ніхто ані словом не згадував короля Станіса. Здавалося, ніхто навіть не знав, як його милість з’явився на півночі, щоб захистити Стіну. В Східній Варті всі балачки точилися навколо дичаків, велетнів та упирів, а тут про них мовби й зовсім не чували.

Давос нахилився ближче до вогню.

— Але ж Фреї начебто вбили його сина. Ми таке чули в Сестринові.

— То пана Вендела вбили, — відказав господар. — Його кістки поклали у Сніговому Септі зі свічками навколо. Хочете — ходіть подивіться. А пан Виліс досі у полоні сидить.

«Дедалі гірше.» Давос знав, що князь Виман мав двох синів, але вважав обох мертвими. «Та якщо Залізний Престол має заручника…» Давос сам був батьком сімом синам, і чотирьох із них втратив на Чорноводі. Він знав, що для порятунку трьох інших зробить будь-що — на вимогу хоч богів, хоч людей. Стефон та Станіс знаходилися за тисячі верст від війни, їм ніщо не загрожувало, але Деван сидів у замку Чорному і служив зброєносцем королю. «Тому королю, в чию справу тут, у Білій Гавані, можуть вдихнути життя. А можуть знищити остаточно.»

За столом тим часом почалися теревені про драконів.

— Та ти геть здурів, — казав весляр зі «Штормової танцівниці». — Король-Жебрак уже кілька років як землю гризе. Якийсь дотракійський конятник одрубав йому макітру.

— То таке кажуть, — заперечив старий. — А мо’, брешуть усе. Він помер за півсвіту звідси. Хто скаже напевне, помер чи не помер? Якби король хотів моєї смерті, я б, мабуть, зробив йому ласку та прикинувся трупом. Ніхто ж із нас його тіла не бачив, ге?

— Я не бачив ані тіла Джофрі, ані Робертового, — загарчав власник «Вугра». — Мо’, вони теж живі, ге? Та й сам Баелор Блажений, мо’, лише на кілька років поспати приліг, чом би й ні?

Старий скривився.

— Принц Візерис був не єдиний дракон, хіба не так? А чи певні ми, що сина принца Раегара справді вбили? Отого малого, що немовлятко зовсім був?

— Там ще наче принцеса була? — спитала та сама хвойда, що казала про сіре м’ясо.

— Дві, — відповів старий. — Одна була Раегарова донька, інша — сестра.

— Даена, — мовив річковий. — То його сестра була. Даена з Дракон-Каменя. Чи Даера?

— Даена була дружина старого короля Баелора, — відповів весляр. — Я колись весло тягав на кораблі, що за нею назвали. «Принцеса Даена».

— Якби вона була дружиною короля, то звалася б королевою.

— Баелор королеви не мав. Він був святий.

— То що, святому вже й з сестрою одружитися зась? — встрягла хвойда. — От у постіль він із нею не лягав, це напевне. Як зробився королем, то зачинив її у башті. Інших сестер теж. Загалом трьох.

— Даенела! — гучно проказав власник. — Отаке було її ім’я. Тобто доньки Навіженого Короля, кажу, а не тої клятої дружини Баелора.

— Даянерис, — мовив Давос. — Її назвали на честь тієї Даянерис, яка вийшла заміж за великого князя дорнійського у правління Даерона Другого. Що з нею сталося — мені невідомо.

— А мені відомо, — відповів чолов’яга, що завів балачки про драконів — браавоський весляр у темній вовняній свиті. — Коли ми стояли у Пентосі, то поруч кинула котву купецька посудина «Чорноока діва». Ми перехилили по чарці з шафарем її капітана, і той розповів цікаву казочку про дівчисько, яке у Карфі питало перевозу до Вестеросу для себе і трьох драконів. Дівчина мала срібне волосся, волошкові очі. «Я її сам до капітана водив, — божився шафар, — та він чути не хотів. Казав, що з шапрану та перцю певніший зиск, і вітрила вони тобі не підпалять.»

Льох наповнився сміхом. Але Давос не приєднався до веселощів — знав-бо, яка доля спіткала «Чорнооку діву». Жорстока примха богів дозволила капітанові подолати півсвіту, а тоді поманила за облудним світлом просто за порогом рідного дому. «Той капітан — сміливіший за мене» — подумав Давос, пробираючись до дверей. Адже одна подорож на схід — і можна жити до кінця своїх днів, наче вельможний князь. Коли Давос був молодший, то мріяв про таку подорож, але роки пурхали повз нього, як метелики у вогні, а зручної нагоди все не випадало. «Настане день, — казав він собі. — Настане день, скінчиться війна, король Станіс сяде на Залізний Престол і не матиме більше потреби у цибульних лицарях. Візьму з собою Девана… і Стефка зі Станьком, якщо вже доростуть. Подивимося з ними на драконів та усі дива цього світу.»

Ззовні дмухав сильними поривами вітер, тріпав вогні у олійних ліхтарях, якими було освітлено двір. Після заходу сонця похолоднішало, але Давос пригадав Східну Варту, вереск нічного вітру коло Стіни, що різав наскрізь, мов ножем, найтепліші кожухи та морозив кров просто у жилах. Порівняно з тими краями Біла Гавань нагадувала теплу лазню.

Були інші місця, де можна було почути свіжі плітки: заїзд, відомий пирогами з вуграми, пивниця, куди полюбляли заглядати скупники вовни та митники, мартоплясів вертеп, де за кілька мідяків показували кумедні сороміцькі вистави. Та Давос відчував, що вже наслухався вдосталь. «Я спізнився.» Стара звичка змусила вхопитися за груди, де колись на шкіряному ремінці у торбинці висіли кісточки його пальців. Але зараз там нічого не було. Своє щастя він загубив серед вогнів Чорноводи — там, де втратив корабель і синів.

«Що мені тепер робити?» Він щільніше загорнув на собі свиту. «Видертися на пагорб і постати перед воротями Нового Замку з марними благаннями? Повернутися до Сестринова? Кинути все і полинути до Мар’ї з хлопчиками? Купити коня і рушити королівським гостинцем — розказати Станісові, що в Білій Гавані він не має ані друзів, ані надії?»

Надвечір перед вранішнім відплиттям королева Селиса влаштувала для Саладора та його капітанів прощальний бенкет. Було запрошено також Котера Пайка і ще чотирьох старшин Нічної Варти. Дозволили з’явитися і принцесі Ширені. Коли подавали лосося, пан Аксель Флорент розважав стіл побрехенькою про таргарієнівського принцика, що тримав собі за улюбленця мавпу, дуже схожу на людину. Принц полюбляв убирати істоту в одяг свого покійного сина і вдавати з нього дитину — так розповідав пан Аксель — а ще час від часу пропонував панству шлюб із ним. Вшановані таким чином князі та пани чемно відмовлялися — певно ж, ніхто не погодився.

— Бо навіть убрана в шовки та оксамити, мавпа лишається мавпою, — казав пан Аксель. — А ті вельможні володарі, яким стає розуму, не доручають мавпам людські справи.

Королевині люди зареготали, кількоро вишкірилися на Давоса. «Я тобі не мавпа, — подумав він. — Я вельможа короля, і кращий за тебе.» Але спогад лишався болючим.

Тюленячу Браму зачиняли на ніч. Давос не міг повернутися до «Веселої сповитухи» аж до сходу сонця і мусив якось перебути ніч. Він глипнув на Старого Рибонога з його зламаним тризубом. «Я пройшов крізь дощ, бурю та всі негаразди, які є на світі. Я не повернуся, не зробивши того, по що прийшов — хай як мало маю надії.» Нехай він втратив свої пальці, а з ними і щастя на морі, та не став од того мавпою в оксамиті. Він був Правицею свого короля.

Замковими Сходами звалася вулиця, що мала сходинки. Широким кам’яним узвозом вона підіймалася від Вовчого Лігва коло моря до Нового Замку на пагорбі. Давосові, що долав шлях угору, світили мармурові русалки, тримаючи у обіймах великі посудини палаючої китової олії. Досягнувши верхівки, він обернувся; звідти було видно все аж до порту, до обох гаваней. За муром на хвилерізі внутрішня гавань юрмилася бойовими галерами — Давос налічив двадцять три. Може, князь Виман і був надміру жирний, та у справах лінощів не знав.

Брама Нового Замку була зачинена. На його заклик відчинили потерну, звідти виник стражник і запитав, у якій він справі. Давос показав йому чорно-золоту стрічку з королівськими печатками на ній.

— Мушу негайно бачити князя Мандерлі, — відказав він. — Маю справу, яку викладу тільки його вельможності.