Танок з драконами

Смердюк

Щур заверещав, коли в нього вчепилися зуби, навіжено затіпався у руках, прагнучи врятувати собі життя. Черево — то була найм’якіша частина. Він вчепився у солодке м’ясо, тепла кров потекла губами. Стало так добре, аж сльози навернулися на очі. У животі забурчало, і він проковтнув. З третього укусу щур припинив боротися, а він відчув себе майже ситим.

А тоді за дверима підземної в’язниці почулися голоси.

Він негайно заціпенів, боячись навіть жувати. У роті було повно крові, плоті та хутра, але він не смів ані сплюнути, ані ковтнути — лише дослухався нажахано, скам’янівши тілом, до човгання чобіт і брязкоту залізних ключів.

«Ні, — подумав він, — ні, благаю вас, боги, не зараз, не тепер.» Він так довго намагався упіймати цього щура. «Якщо мене з ним застукають, то заберуть. А потім розкажуть, і князь Рамзай зробить мені боляче.»

Він знав, що мав би сховати здобич, але ж так люто хотів їсти. Востаннє він їв два дні тому — може, навіть три. Тут унизу, в пітьмі, достоту сказати було важко. Хоча руки його та ноги витончилися, наче тростини, але порожній живіт напух і так болів, що не давав спати. Щоразу, заплющуючи очі, він мимоволі згадував пані Роголіс. Після їхнього весілля наречений — князь Рамзай — зачинив її у башті та заморив голодом на смерть. Наприкінці вона обгризла собі власні пальці.

Він зіщулився у кутку своєї келії, стискаючи здобич під підборіддям. Кров стікала з кутика рота, поки він потроху відщипував від щура тим, що лишилося від зубів, у намаганні закинути в живіт, поки не відчинили двері, якомога більше теплої плоті. М’ясо було жилаве, але соковите — він боявся, щоб не знудило. Він жував і ковтав, виколупуючи крихітні кісточки з дірок у яснах, відки йому висмикнули зуби. Жувати було боляче, але жахливий голод не дозволяв зупинятися.

Гамір посилювався. «Благаю вас, боги, хай це не по мене» — молився він, одриваючи одну зі щурячих ніг. По нього вже давно ніхто не приходив. Адже були й інші келії, інші в’язні. Інколи він чув, як вони кричать — навіть крізь товсті камяні стіни. «Жінки завжди верещать найгучніше.» Він посмоктав сире м’ясо і спробував виплюнути кістку ноги, але вона лише перевалилася через нижню губу і заплуталася у бороді. «Ідіть геть, — молився він, — ідіть собі, проходьте повз мене, благаю, благаю вас.»

Але кроки зупинилися саме тоді, коли стали найгучніші, і ключі забрязкотіли просто за його дверми. Щур випав з пальців. Він витер скривавлені руки об штани. «Ні, — промимрив він, — ні-і-і-і.» Ноги безладно зашкребли по соломі — то він намагався втиснутися у куток, сховатися у холодних та вогких кам’яних стінах.

Найжахливішим був звук повороту ключа в замку. Коли світло вдарило його в обличчя, він видав болючий вереск і затулив очі долонею. Якби він зважився, то й зовсім видряпав би їх геть — може, хоч так у голові припинило б гупати.

— Приберіть світло, благаю, робіть свою справу в темряві, молю вас, благаю!

— Та це не він, — вимовив хлопчачий голос. — Ти лишень подивися на оце. Ми не в ту цюпу зайшли.

— Остання келія ліворуч, — відповів інший хлопчак. — Це ж остання келія ліворуч, хіба не так?

— Та наче так. — Настала тиша. — Що це він белькоче?

— Здається, не хоче світла.

— А ти б хотів, якби виглядав отак? — Малий гучно відхаркнув і сплюнув. — А смердить, ой леле… мене зараз удавить.

— Він тут пацюків жере, — відповів другий хлопець. — Оно подивися.

Перший засміявся.

— А й справді! Смішний.

«Я мусив, мусив…» Пацюки кусали його уві сні, зачіпали пальці на руках та ногах, намагалися вчепитися навіть у обличчя, тому коли він наклав руки на одного, то не вагався. Їж, або тебе з’їдять — такий йому лишався вибір.

— Я їв, — промимрив він, — так, їв, їв, я його з’їв, бо вони їли мене, благаю…

Хлопчаки підступили ближче, шурхотячи соломою під ногами.

— Ану відповідай, — мовив один із них. Він був менший з двох і тендітніший, але розумніший. — Ти пам’ятаєш, хто ти такий?

Страх скипів у ньому гарячою хвилею, і він застогнав.

— Відповідай. Кажи своє ім’я.

«Моє ім’я.» Вереск застряг у нього в горлянці. Вони навчили його, яке він тепер має ім’я, навчили добре, ой як добре, але так давно, що він забув. «Якщо я відповім неправильно, він забере ще один палець, або й гірше, він… він…» Він не хотів думати про те, не міг навіть згадувати. У щелепи, у очі закололи голки. У голові гупав молот.

— Благаю вас! — кавкнув він ледь чутним, немічним голосом столітнього старця.

«Може, мені сто років і є? Скільки я вже тут сиджу?»

— Ідіть, — пробелькотів він крізь зламані зуби та зламані пальці, міцно стиснувши повіки від жахливо яскравого світла. — Благаю, заберіть собі щура, лише не робіть боляче…

— Смердюк! — мовив старший з хлопчаків. — Ти Смердюк. Згадав?

Саме він тримав у руці смолоскип. Молодший хлопчина мав кільце залізних ключів.

«Смердюк?» Сльози ринули щоками.

— Згадав. Я пам’ятаю. — Він роззявив рота, потім стулив його. — Мене звати Смердюк. Смердюк — нікчемний остюк.

У пітьмі він не потребував імені, а тому легко його забував. «Смердюк, Смердюк, мене звати Смердюк.» Він не народився з цим іменем. У іншому житті він був кимось іншим, але тут і зараз його ім’я було Смердюк. Тепер він згадав.

Також він пригадав і хлопчиків. Вони були вдягнені у однакові жупанчики тонкої вовни, сіро-блакитні з синьою облямівкою. Обидва були зброєносцями, обом було по вісім років, і обох звали Вальдерами Фреями. «Великий Вальдер і Малий Вальдер, так-так.» От лишень Малим був більший, а Великим — менший, і це дуже розважало хлопців, але збивало з пантелику решту світу.

— Я вас знаю, — прошепотів він крізь потріскані губи. — Я знаю ваші імена.

— Ти маєш піти з нами, — мовив Малий Вальдер.

— Ти потрібен їхній вельможності, — додав Великий Вальдер.

Жах прохромив його наскрізь, наче ніж. «Це ж лише діти, — подумав він. — Двоє хлопчаків восьми років.» Авжеж він міг упоратися з двома восьмилітками. Навіть слабким і знесиленим він міг забрати смолоскипа, ключі, кинджал у піхвах при боці Малого Вальдера, а тоді втекти. «Ні. Ні, це надто легко. Це пастка. Якщо я втечу, він забере ще один палець і ще кілька зубів.»

Раніше він уже тікав — здавалося, чи не кілька років тому, коли ще лишалися якісь сили, коли він іще був здатен на непокору. Того разу з ключами до нього прийшла Кайра. Вона сказала йому, що вкрала ключі, що знає потерну, яку ніколи не стережуть.

— Відведіть мене назад до Зимосічі, м’сьпане, — благала вона, зблідла і тремтлива. — Я не знаю дороги. Я не можу втекти сама. Благаю, ходімо зі мною.

І він пішов. Ключник в’язниці був п’яний вусмерть і валявся на підлозі в калюжі вина зі спущеними до кісточок штаньми. Двері підземелля були відчинені, потерну ніхто не охороняв — саме так, як вона казала. Втікачі почекали, поки місяць закотиться за хмари, тоді вислизнули з замку і переплюхали Плакун-Воду, ковзаючи на каменях, скутих холодом у крижаному потоці. На тому березі він її поцілував.

— Ти врятувала нас, — сказав він тоді.

«Дурень. Божевільний йолоп.» То була пастка, гра, жорстокий жарт. Князь Рамзай полюбляв лови у лісі, але надавав перевагу двоногій дичині. Цілу ніч вони бігли темним лісом, але щойно зійшло сонце, крізь дерева почувся слабкий звук віддаленого рогу і гавкіт зграї хортів.

— Нам треба розділитися, — сказав він Кайрі, коли собаки почали наганяти. — Нас обох вони не вистежать.

Але дівчина мало не божеволіла з жаху і чіплялася за нього, відмовляючись розлучатися — навіть тоді, коли він присягнувся, що збере військо залізняків і повернеться по неї згодом, якщо погоня обере її.

Їх упіймали менше ніж за годину. Один пес збив його на землю, інший вкусив Кайру за ногу, коли вона намагалася видертися схилом горбка. Решта оточила їх із гавкотом та гарчанням і тримала на місці, клацаючи зубами на найменший рух, доки не наблизився Рамзай Сніговій зі своїми мисливцями. Тоді він іще був байстрюком, не Болтоном.

— Осьде ви є, — посміхнувся він до них з сідла. — Ви раните мої почуття, коли тікаєте отак зненацька. Невже вас стомила моя гостинність?

Саме тоді Кайра схопила камінь і кинула йому в голову. Камінь схибив на добрячих пів-аршина, і Рамзай посміхнувся.

— Тебе доведеться покарати.

Смердюк пригадав відчайдушний, нажаханий погляд Кайриних очей. Тієї миті вона виглядала такою юною, зовсім ще дівчинкою, але він нічого не міг вдіяти. «Вона привела їх до нас, — подумав він. — Якби ми розділилися, як я казав, хтось із нас двох міг би врятуватися.»

Від спогадів тяжко перехопило подих. Смердюк відвернувся від смолоскипа з очима, повними блискучих сліз. «Чого йому треба цього разу? — подумав він у розпачі. — Чому він не дасть мені спокій? Я ж нічого не робив, цього разу я ні в чому не винний, чому б йому не лишити мені в пітьмі?» Адже він щойно упіймав щура, такого жирного, теплого, рухливого…

— Нам його помити, абощо? — спитав Малий Вальдер.

— Їхня вельможність люблять, коли від нього тхне, — відповів Великий Вальдер. — Чого б вони кликали його Смердюком?

«Смердюк. Мене звати Смердюк — огидний гівнюк.» Він мусить пам’ятати. «Служи, корись, пам’ятай, хто ти є — і більше тобі не зроблять боляче. Його вельможність пообіцяв, він сам пообіцяв.» Та навіть якби бранець забажав опиратися, то вже не мав для опору сили. Усю силу з нього вибили батогами, виморили голодом, здерли зі шкірою. Коли Малий Вальдер підняв його з долівки, а Великий Вальдер змахнув смолоскипом, щоб вигнати з цюпи, він пішов покірно, наче собака. Якби він мав хвоста, то запхав би його між ніг.

«Якби я мав хвоста, Байстрюк відрізав би його геть.» Думка прийшла непроханою — злостива думка, небезпечна. Його вельможність більше не був байстрюком. «Тепер він Болтон, не Сніговій.» Король-хлопчак на Залізному Престолі зробив князя Рамзая законним спадкоємцем, подарував йому право взяти ім’я свого вельможного батька. Коли його кликали Сніговієм, то тим нагадували про народження від непорядного ложа і викликали чорну лють. Смердюк мусив пам’ятати. А понад усе він мав пам’ятати своє ім’я. На пів-удару серця воно зникло з пам’яті, і він злякався так, що запнувся на крутих сходах підземелля і подер штани на камені, пустивши собі кров. Малий Вальдер мусив пхнути у нього смолоскипом, щоб підняти на ноги і погнати далі.

У дворищі він побачив, що над Жахокромом стоїть ніч, а над східним муром замку сходить повний місяць. Бліде світло кидало тіні високих трикутних зубців на морозну землю, наче відбиток якоїсь велетенської, чорної та хижої щелепи. Повітря було вогке, холодне, повне напівзабутих пахощів. «Це світ, — сказав собі Смердюк, — саме так пахкотить світ.» Він не знав, чи довго сидів у підземеллі — напевне, з півроку. «Довго, а чи й довше. Що як минуло п’ять років, або десять, або двадцять? Чи я знав би? Що як я з’їхав там, у глибині, з глузду, і минула вже половина мого життя?» Та ні, дурниці. Стільки часу проминути не могло — адже хлопчаки лишилися хлопчаками, а за десять років вони перетворилися б на дорослих чоловіків. Він мусить пам’ятати такі речі. «Я не дозволю йому звести мене з розуму. Хай забирає пальці рук і ніг, хай виймає очі та відрізає вуха, але він не зможе забрати мій розум, якщо я не дозволю.»

Малий Вальдер ішов попереду зі смолоскипом у руці, Смердюк покірно плівся за ним, а Великий Вальдер крокував позаду. Собаки на псярні загавкали, коли трійця їх проминала. Вітер носився двором, наскрізь прорізаючи бридке ганчір’я, що правило йому за одяг. Шкірою від холоду побігли сироти. Нічне повітря було вогке і холодне, але жодних ознак снігу він не помітив — хоча зима вже напевне стояла на порозі. Смердюк спитав себе, чи доживе побачити сніг. «Скільки пальців я дотоді матиму на руках? А на ногах?» Коли він підняв руку до очей, то вразився, яка вона бліда, яка позбавлена плоті. «Шкіра та кістки, — подумав він. — Я маю руки немічного старого.» Чи не міг він помилятися щодо хлопців? Що як це були не Малий Вальдер і Великий Вальдер, а сини тих малих, яких він колись знав?

У великій трапезній панували сутінки і дим. Праворуч та ліворуч горіли ряди смолоскипів, які тримали держаки у вигляді кістяків людських рук, що витикалися просто зі стін. Високо над головою виднілися чорні від диму дерев’яні крокви та баня даху, що губилася у темряві. У повітрі висіли важкі пахощі вина, пива та смаженого м’яса. Шлунок Смердюка гучно забурчав, у роті зібралася слина.

Малий Вальдер прогнав його, підпихаючи у спину, проходом між довгими столами, де вечеряла залога замку. Він відчував на собі численні очі. Найкращі місця коло помосту обіймали улюбленці Рамзая, котрих кликали Байстрючатами. Бен Кістяк — старий доїжджачий при улюблених мисливських хортах його вельможності. Дамон на прізвисько Потанцюй-Мені, білявий та зовсім юний обличчям. Хрипло, що втратив язика за необачні слова у присутності князя Руза. Кислий Алин. Гицель. Жовтий Пуць. Далі, нижче солі, сиділи інші, яких Смердюк знав наочно, коли не за іменами: служиві латники та десятники варти, стражники, ключники та кати. Були там і незнайомці теж — обличчя, бачені ним уперше. Дехто кривився, коли він проходив повз, а інші реготали. «Гості, — подумав Смердюк. — Друзі його вельможності. Мене привели їх розважити.» Холодок жаху пробіг спиною.

За високим столом у кріслі свого панотця сидів Болтонів Байстрюк, пригощаючись із батькового кухля. Стіл поділяли з ним двоє старих чоловіків, у яких Смердюк з одного погляду упізнав вельможних панів. Один був кощавий, з сірими кремінними очима, довгою білою бородою та обличчям твердим, наче зимовий лід. Він мав на собі кожух з розкошланої ведмежої шкури, поношений та засмальцьований. Під ним виднілася коротка кольчуга, яку він не зняв навіть за столом. Другий пан був теж кощавий тілом, але скривлений всюди, де перший був прямий та ставний. Одне з його плечей було вище за інше, і над мискою він схилявся, наче стерв’ятник над падлом. Сірі очі дивилися жадібно, зуби були жовті, розгалужена борода мінилася барвами снігу та срібла, до плямистого черепа чіплялося кілька пасем волосся. Але делія на ньому була м’яка, доброї вовни, з облямівкою чорного соболя, застібнута зіркою куваного срібла.

Рамзай був одягнений у чорне та рожеве: чорні чоботи, чорний пас та піхви меча, чорний шкіряний кунтуш на рожевому оксамитовому жупані з темно-червоним єдвабом у розрізах. У правому вусі виблискував гранат, вирізаний у подобі краплі крові. Та незважаючи на пишність вбрання, він лишався з себе доволі бридким: широким у кістках, обвислим у плечах, занадто пухким плоттю — що обіцяло потворну жирність у старші літа. Шкіра його була рожева, поплямована родимками, ніс широкий, ротик маленький, волосся довге, темне і сухе. Губи були товсті та м’ясисті, але перше, що в ньому помічали люди, були його очі. Рамзай успадкував їх від свого вельможного батька: маленькі, близько посаджені, моторошно бліді. «Примарно-сірим» звали люди такий колір. Та радше сказати, Рамзаєві очі не мали кольору зовсім, наче дві друзки брудного льоду.

Побачивши Смердюка, Рамзай розтягнув губи у вологу посмішку.

— Осьде він, мій старий сумний друзяка.

Чоловікам коло себе він пояснив:

— Смердюк був зі мною від самого дитинства. Його подарував мені панотець на знак любові та приязні.

Двоє панів перезирнулися.

— Я чув, вашого слуги більше немає на світі, — мовив той, що мав сутулі плечі. — Казали, його вбили Старки.

Князь Рамзай гигикнув.

— Залізняки полюбляють казати: що мертве, те вже не помре, ба постане знов, тверде і непохитне. Ось як Смердюк. Хай від нього і тхне могилою.

— Від нього тхне гівном і засохлим блювотинням. — Сутулий пан відкинув кістку, яку гриз, і витер пальці скатертиною. — Чи є поважна причина, з якої ми маємо терпіти це одоробло за вечерею?

Другий пан — ставний старий у кольчузі — оглянув Смердюка своїми кремінними очима.

— Ану ж придивися! — закликав він іншого. — Волосся його збіліло, він втратив півтора пуди ваги, але це не слуга. Хіба ти забув?

— Отакої! Невже це він? Старків вихованець. Завжди зуби шкірив.

— Тепер не дуже шкірить, — зізнався князь Рамзай. — Тих його гарненьких білих зубиків трохи поменшало. Моїм клопотом.

— Краще б ви поклопоталися йому горло врізати, та й по тому, — мовив пан у кольчузі. — Собака, що напав на хазяїна, годиться лише на шкуру.

— О, шкури я з нього зняв — трохи тут, трохи там, — запевнив Рамзай.

— Так, володарю. Я був поганим, ласкавий пане. Зухвалим і…

Він лизнув губи, намагаючись пригадати свої провини. «Служи і корися, — сказав він собі, — і тобі дозволять жити, і не відріжуть те, що в тебе лишилося. Служи і корися, імені свого не забувай. Смердюк, Смердюк, жалюгідний блазнюк…»

— …непокірним і…

— В тебе навколо рота кров, — зауважив Рамзай. — Ти знову пальці жував, га, Смердюку?

— Ні. Ні, ласкавий пане, присягаюся!

Якось Смердюк намагався відгризти собі підмізинного пальця, щоб зупинити біль — після того, як із нього здерли шкіру. Князь Рамзай ніколи просто так не відтинав людині пальця — він полюбляв оббілувати його і залишити, щоб плоть висихала, лупилася і загнивалася. Смердюка били батогами, різали і розтягали на дибі, але не було болю нищівнішого за той, що приходив після білування. Саме такий біль зводив людей з глузду; довго терпіти не ставало сили нікому. Рано чи пізно жертва починала верещати: «Благаю, не треба більше, зупиніть біль, відріжте його!», і тоді князь Рамзай виконував прохання. То була гра, в яку він полюбляв гратися. Смердюк вивчив її правила, про що свідчили його руки та ноги, але того разу він забувся і спробував зупинити біль самотужки — зубами. Рамзая це не потішило, і непокора коштувала Смердюкові ще одного пальця на нозі.

— Я їв щура, — промимрив він.

— Щура?! — Бліді Рамзаєві очі блимнули у світлі смолоскипа. — Усі щури у Жахокромі належать моєму вельможному батькові. Як ти смів їсти його тварину без мого дозволу?

Смердюк не знав, що сказати, а тому змовчав. Одне хибне слово коштувало б йому пальця на нозі, ба навіть на руці. Доти він втратив два пальці на лівиці, мізинець на правиці, але лише один мізинець на правій нозі проти трьох на лівій. Рамзай полюбляв жартувати, що час відновити йому рівновагу, аби рівніше ходив. «Ласкавий пан жартує, — переконував він себе. — Пан не хоче мені шкодити, він сам сказав. Він робить мені боляче тільки тоді, коли я змушую його гніватися.» Його ласкавий пан був добрий та милостивий. Адже за деякі слова, сказані Смердюком тоді, коли він іще не вивчив свого імені та належного місця, пан міг би оббілувати йому обличчя.

— Я вже знудився з вашої вистави, — мовив пан у кольчузі. — Вріжте йому горло, та й по тому.

Князь Рамзай наповнив кухля пивом.

— Е ні, я не хочу псувати наше свято, ясний пане. Смердюче! Маю для тебе радісні вісті. Я одружуюся. Мій панотець везе мені панну Старк. Доньку князя Едарда — Ар’ю. Ти ж пам’ятаєш маленьку Ар’ю, хіба ні?

«Ар’ю-Підніжку, — трохи не відповів він. — Ар’ю-Коняку.» Роббову молодшу сестру, темноволосу, довгопику, тонку, як тростина, завжди брудну з голови до ніг. «Гарнюня в них була Санса.» Він пригадав часи, коли сподівався, що князь Едард Старк видасть за нього Сансу і оголосить своїм сином, але то були дитячі марення. Щодо Ар’ї…

— Я пам’ятаю її. Ар’ю.

— Вона стане володаркою Зимосічі, а я — її володарем.

«Але ж вона — маленька дівчинка.»

— Так, ласкавий пане. Покірно вітаю.

— Ти прийдеш до мене на весілля, Смердюче?

Він завагався.

— Якщо така ваша воля, ласкавий пане.

— О так, саме така.

Він знову завагався. Чи немає тут якоїсь жорстокої пастки?

— Так, ласкавий пане. З вашої волі та ласки. Це буде велика честь для мене.

— Тоді тебе треба вийняти з того гидкого підземелля. Ми тебе відшкрябаємо, будеш аж рожевий. Дамо чистий одяг, трохи попоїсти. Ріденької смачної каші — непогано, хіба ні? Може, трохи горохового пирога зі шкварками. Я маю для тебе невеличке доручення. Але щоб служити мені, ти маєш відновити сили. Ти ж хочеш служити мені, я знаю.

— Так, ласкавий пане. Понад усе на світі. — Усім тілом його пробігли дрижаки. — Я ваш Смердюк. Дозвольте мені служити вам. Благаю.

— Ну коли ти благаєш, хіба я можу відмовити? — посміхнувся Рамзай Болтон. — Я їду на війну, Смердюче. А ти поїдеш зі мною і допоможеш привезти звідти мою красну діву-наречену.