Танок з драконами

Даянерис

Небо було блакитне і безжальне, без жодної, хоч найкрихітнішої хмарки. «Скоро цегла розжариться, наче у печі, — подумала Дані. — А там, на піску, бійцям палитиме у ноги навіть крізь підошви сандалів.»

Джихікі зняла Данін шовковий халат у неї з плечей, Іррі допомогла зануритися у купальну водойму. На воді заграло, замерехтіло світло східного сонця, розбите тінню хурмового дерева.

— Ну нехай ті ями мусять відчинитися, гаразд… але ж навіщо вашій милості бути там власною особою? — спитала Місандея, миючи цариці волосся.

— Половина Меєрину чекатиме побачити мене, серденько.

— Ваша милосте, — мовила Місандея, — ся-одна благає дарувати їй зухвалість, але половина Меєрину чекатиме побачити, як люди спливатимуть кров’ю і помиратимуть.

«Має рацію, — подумала цариця, — та що вже поробиш.»

Невдовзі вона вирішила, що скільки не мийся, а все з себе не змиєш, і зіп’ялася на ноги, пустивши тиху хвилю. Вода потекла їй ногами і зібралася намистинками на грудях. Сонце потроху сходило небом; скоро збереться її народ. Якби була її воля, вона б цілісінький день плавала у запашному ставку, їла крижані плоди зі срібної таці та бачила сни про будинок з червоними дверми… але цариця належить своєму народові, не собі.

Джихікі принесла м’який рушник — зібрати вологу зі шкіри.

— Який токар ви хочете сього дня, халісі? — запитала Іррі.

— Жовтий шовковий. — Цариці зайців та кролів не можна без довгих вух. Жовтий шовк був легкий і прохолодний, а в ямі пануватиме страшна спека. «Червоні піски спалять ноги нещасним, які підуть на смерть.» — А згори довгий червоний серпанок.

Серпанок мав захистити від піску, що летітиме з вітром просто до рота. «А червоний колір сховає бризки крові.»

Поки Джихікі розчесувала Дані волосся, а Іррі фарбувала цариці нігті, обидві служниці весело теревенили про майбутні двобої дня. Потім знову з’явилася Місандея.

— Ваша милосте! Цар прохають вас приєднатися до них, коли будете вдягнені. З’явився також князь Квентин зі своїми дорнійцями. Благає перемовитися, якщо ваша ласка.

«Сього дня мені мало що до ласки.»

— Іншим разом.

При підніжжі Великої Піраміди на них чекав пан Барістан, стоячи коло розкішно прикрашених відкритих ношів у оточенні Мідних Звірів. «От тобі й пан дідуган» — подумалося Дані. Незважаючи на вік, лицар виглядав високим, струнким і вродливим у подарованому нею обладунку.

— Я б волів оточити вашу милість на сей день Неблазними, — мовив старий лицар, поки Гіздахр вітав свого родича. — Половина цих Мідних Звірів — відпущенці, не випробувані службою.

«А інша половина — меєринці сумнівної вірності» — лишилося недоказаним. Селмі не довіряв жодному меєринцеві, навіть з числа голомозих.

— Вони такими і лишаться, якщо ми їх не випробуємо.

— За личиною можна сховати багато чого, ваша милосте. Чи є людина в личині сови тією ж совою, що стерегла ваш спокій вчора і позавчора? Як ми це знаємо?

— А як меєринці мають довіряти Мідним Звірям, якщо ми самі їм не віримо? За цими личинами криються добрі й хоробрі вояки. Я ввіряю в їхні руки своє життя.

Дані посміхнулася.

— Ви забагато непокоїтеся, добрий лицарю. Я матиму вас коло себе — якого ще захисту мені бажати?

— Я лише самотній втомлений старий, ваша милосте.

— Поруч буде також і Могутній Бельвас.

— Воля ваша. — Пан Барістан стишив голос. — Ваша милосте… за вашим наказом ми звільнили ту жінку, Меріс. Перед тим, як піти, вона прохала побачити вас. Натомість з нею зустрівся я. Вона твердить, що Строкатий Князь від початку мав намір перетягти «Вітрогонів» на ваш бік. І надіслав її для таємних перемовин. Але дорнійці викрили їх і зрадили ще до того, як вони змогли зв’язатися з вами.

«Зрада на зраді, — втомлено подумала цариця. — Чи буде цьому кінець?»

— Наскільки ви їй вірите, пане?

— Вірити не бачу жодних причин. Але такі були її слова.

— То чи перебіжать вони до нас в разі чого?

— Вона каже, що перебіжать. Але за певну ціну.

— То заплатіть її.

Наразі Мееєрин мав нагальнішу потребу в залізі, ніж у золоті.

— Строкатий Князь хоче не просто грошей, ваша милосте. Меріс каже: він хоче Пентос.

— Пентос? — звузила очі цариця. — Як я віддам йому Пентос, коли він за півсвіту звідси?

— Князь охоче почекає, каже Меріс. Доки ми не рушимо на Вестерос.

«А раптом я ніколи не рушу на Вестерос?»

— Пентос належить пентосцям. У Пентосі живе магістрат Іліріо. Це він засватав мене за хала Дрого і подарував драконячі яйця. Це він надіслав мені вас, і Бельваса, і Гролео. Я винна йому безмежну дяку. І не відплачу борг тим, що віддам його місто якомусь найманому горлорізові. Цього не станеться.

Пан Барістан схилив голову.

— Ваша милість кажуть мудро.

— Чи бачили ви бодай колись, кохана моя, такий сприятливий для нового початку день? — запитав Гіздахр зо’Лорак, коли дружина приєдналася до чоловіка. Він саме допомагав Дані всістися на ношах, де біч-обіч одного стояли два високі престоли.

— Для вас, може, і сприятливий. Але не для тих, хто має загинути ще до заходу сонця.

— Всі люди смертні, — відповів Гіздахр, — та не всі мають щасливу нагоду померти у сяйві слави, серед грому схвальних голосів цілого міста.

Він підняв руку в напрямку стражників на дверях.

— Відчиняйте!

Майдан перед її пірамідою було бруковано цеглою багатьох кольорів; од неї в повітря здіймалися тремтливі хвилі пекельного жару. Усюди навколо юрмилися люди; хтось їхав у ношах та носильних кріслах, хтось пересувався віслюками, решта — пішки. З кожних десяти дев’ятеро прямували на захід широким цегляним шляхом до Дазнакової ями. Побачивши появу Даніного паланкіну з піраміди, найближчий натовп загукав привітання, і скоро їх підхопили всі присутні. «Диво, та й годі, — подумала цариця. — Вітають мене на тому самому майдані, де я колись наштрикнула на палі сто і шістдесят трьох Великих Хазяїв.»

Царську ходу очолював довбиш при великому тулумбасі — розганяти юрбу з вулиць. Між його гучними ударами голомозий ражак у довгому каптані, розшитому налощеними мідними бляхами, волав натовпові, щоб той розступився.

«БОМ-М-М!»

— Вони йдуть!

«БОМ-М-М!»

— Дайте дорогу!

«БОМ-М-М!»

— Дорогу цариці!

«БОМ-М-М!»

— Дорогу цареві!

Позаду тулумбасу по чотири у ряд крокували Мідні Звірі. Хтось мав при собі короткі кийки, хтось — довгі ратища; всі були вбрані у плетені плахти, шкіряні сандалі та картаті киреї, зшиті з різнокольорових клаптиків у подобі барвистої цегли Меєрину. Личини виблискували на сонці: вепри та бугаї, яструби та чаплі; леви, тигри й ведмеді; змії з розгалуженими язиками та огидні страшні василіски.

Могутній Бельвас, який не плекав прихильності до коней, тупав попереду в своїй жилетці з нютами, на кожному кроці трусячи брунатним пошрамованим черевом. За ним їхали верхи Іррі та Джихікі разом з Агго та Рахаро, далі — Резнак у різьблених ношах-кріслі з навісом од сонця. Пан Барістан Селмі їхав при боці Дані, сліпучо виблискуючи обладунками; з його плечей струменіло довге корзно — біле, наче суха кістка. На лівиці старий лицар віз великого білого щита. Трохи далі у почті рухався Квентин Мартел, дорнійський князь, і двоє його супутників.

Валка повільно просувалася довгою цегляною вулицею.

«БОМ-М-М!»

— Вони йдуть!

«БОМ-М-М!»

— Наша цариця! Наш цар!

«БОМ-М-М!»

— Дайте дорогу!

Дані чула, як позаду сперечаються її служниці. Незгода виникла щодо того, хто переможе у вирішальному двобої дня. Джихікі віддавала першість велетенському Гогорові, схожому радше на бугая, ніж на людину — аж до спижевого кільця у носі. Іррі ж наполягала, що велетень не переживе зустрічі з убивчим телепнем у руці Белакво Костолама. «Та ж мої служниці — дотракійки, — сказала собі Дані. — Чому я дивуюся? Смерть їде поруч з кожним халазаром.» На її весіллі з халом Дрого мерехтіли арахи і гинули люди, поки інші люди пили і парувалися. Серед коневладців життя і смерть завжди ходили поруч; вважалося, що шлюб не буде поблагословлено, якщо його не окропити кров’ю. Її новий шлюб скоро потоне у крові — чого-чого, а благословення йому не бракуватиме.

«БОМ-М, БОМ-М, БОМ-М, БОМ-М, БОМ-М, БОМ-М» — налітали один за одним удари тулумбасу, дедалі швидше й швидше, зненацька вже сердито і нетерпляче. Пан Барістан витяг меча, коли валка раптом зупинилася між рожево-білою пірамідою дому Пахл і зелено-чорною дому Наккан.

Дані обернулася і спитала:

— Чому ми зупинилися?

Гіздахр підвівся на ноги.

— Шлях загороджено.

Просто поперек шляху валялися перевернуті ноші — один з їхніх носильників зомлів од спеки і впав на цегляну бруківку.

— Допоможіть йому! — наказала Дані. — Приберіть з вулиці, щоб не затоптали, дайте їжі та питва. Він так виглядає, наче не їв зо два тижні.

Пан Барістан занепокоєно роззирнувся на обидва боки. На терасах виднілися гіскарські обличчя, а з них униз дивилися холодні очі без краплі співчуття.

— Ваша милосте… не подобається мені ця зупинка. Можливо, це пастка. Сини Гарпії…

— …сидять приборкані! — оголосив Гіздахр зо’Лорак. — Навіщо їм намагатися зашкодити моїй цариці, яка узяла мене за царя і чоловіка? Та допоможіть вже цій людині! Моя люба цариця наказує!

Він узяв Дані за руку та посміхнувся.

Мідні Звірі виконали наказ. Дані дивилася, як вони клопочуться.

— Перш ніж я прийшла сюди, ті носильники були рабами. Я їх звільнила. Але від того ноші легшими не зробилися.

— Не зробилися, — погодився Гіздахр, — але тепер носіям платять за вагу, яку вони тягнуть на собі. Перед вашою з’явою над отим бідолахою стояв би наглядач і батогом дер би йому шкуру з хребта. Натомість йому надають допомогу.

І це була правда. Мідний Звір у личині вепра саме простягав тягоноші міх з водою.

— Мабуть, треба радіти хоч невеличким перемогам, — мовила цариця.

— Один крок, другий, і ось ми вже біжимо. Разом ми розбудуємо новий Меєрин. — Вулиця попереду нарешті розчистилася. — То продовжимо шлях?

Що їй лишалося, крім покірно кивнути? «Один крок, другий… але куди саме я прямую?»

При брамі Дазнакової ями стояли, зчепившись у двобої на смерть, двоє величезних спижевих воїнів. Один тримав у руці меча, інший — сокиру; майстер зобразив їх у мить, коли вони вбивали одне одного, власними клинками та тілами утворивши високу круту арку над людськими головами.

«Мистецтво смерті» — подумала Дані. Вона багато разів бачила бійцівські ями зі своєї тераси — менші цяткували обличчя Меєрину, мов віспяне ряботиння, більші скидалися на мокрі червоні виразки. Але жодна не могла рівнятися з цією. Могутній Бельвас та пан Барістан стали пообіч від неї та її ясновельможного чоловіка; разом вони подолали спижевих велетнів і опинилися нагорі великої цегляної чаші, оточеної численними лавами, що збігали униз колами різних кольорів.

Гіздахр зо’Лорак повів Дані униз крізь чорне, порфірове, блакитне, зелене, біле, жовте та жовтогаряче кола аж до червоного, де яскраво-криваві цеглини зливалися барвою з піском унизу.

Навколо них рознощики продавали ковбасу з собачатини, смажену цибулю, ненароджених цуценят на рожнах. Але Дані в їхньому товарі потреби не мала — Гіздахр наказав натягати у їхню ложу глеків охолодженого вина і солодкої води, смокв, фініків, динь, гранатів, горіхів, смаковитих перців, а до всього ще й велику миску медованих коників. Побачивши її, Могутній Бельвас заволав «Коники!», вхопив миску і заходився хрумтіти цілими жменями спечених у меді комах.

— Це дуже смачно, — порадив їй Гіздахр. — Ви б теж скуштували трохи, кохана царице. Їх спершу викочують у прянощах, потім у меді, й вони стають водночас і гострими, і солодкими.

— Ось чому Бельвас так страшно пітніє, — зауважила Дані. — Гадаю, мені вистачить смокв і фініків.

На тому боці ями сиділи у розмаяних шатах багатьох кольорів храмові Грації, скупчившись навколо суворої постаті Галацци Галаре, яка єдина з усіх була вбрана в зелене. Великі Хазяї Меєрину обіймали червоні та жовтогарячі лави. Жінки накинулися серпанком, чоловіки намастили та зачесали волосся у чудернацькі роги, руки та шпичаки. Гіздахрові родичі староповажного роду Лорак надавали перевагу токарам порфірового, волошкового та бузкового кольорів, тоді як Пахли носили рожево-білі смуги. Юнкайські посли усі вбралися в жовте і сиділи у ложі, сусідній з царською — кожен зі своїми слугами та рабами. Меєринці нижчого родоводу юрмилися на верхніх поверхах, подалі від очікуваної різанини. Чорні та порфірові лави, найвищі й найдальші від піску, повнилися відпущенцями та іншим простолюдом. Найманців теж посадили високо; Дані побачила їхніх полковників серед звичайних вояків, помітила обвітрене обличчя Бурого Бена, вогняно-руді вуса та довгі коси Кровоборода.

Її ясновельможний чоловік підвівся і здійняв обидві руки догори.

— Великі Хазяї! Сього дня до нас прийшла моя цариця — показати свою любов до її вірних підданих. Волею цариці та з її ласки я даю вам дозвіл віднині вільно чинити мистецтво смерті. Меєрине! Хай цариця Даянерис почує твою любов!

Десять тисяч горлянок вдячно заревли у відповідь; тоді їх стало двадцять тисяч, а тоді підхопили усі. Люди не гукали її ім’я, котре небагато з них уміли вимовити, не помилившись. «Матір!» — волали вони натомість; старою мертвою мовою Гісу це слово лунало як «Мхиса!». Тупотіли п’яти, долоні ляскали по животах, вуста щосили горлали: «Мхиса, Мхиса, Мхиса!», аж зрештою, здавалося, затремтіли лави й стіни самої ями. Дані пустила ревливі вітання повз вуха. «Я не ваша матір, — кортіло їй заволати у відповідь, — я матір ваших рабів, мати кожного юнака і чоловіка, що загинув на цих пісках, поки ви жерли медових коників!»

Резнак нахилився ззаду і прошепотів їй у вухо:

— Препишносте! Чуєте, як вас люблять люди?

«Ні, — подумки виправила вона, — люди люблять звичне та миле їм мистецтво смерті.» Коли вітання стишилися, Дані дозволила собі сісти. Ложа знаходилася у холодку, та в голові їй однак гупало.

— Джихікі! — покликала цариця. — Будь ласкава, солодкої води. Мені горлянка зовсім всохла.

— Честь першого смертельного удару сього дня матиме Храз, — розповів їй Гіздахр. — Ще ніколи не бувало кращого бійця.

— Могутній Бельвас був кращий, — заперечив Могутній Бельвас.

Храз був меєринець невисокого роду — зате високий на зріст і з гребенем цупкого чорно-рудого волосся, що біг серединою голови. Його супротивник, темношкірий списник з Літніх островів, деякий час тримав Храза на відстані влучними уколами списа, та щойно Храз ковзнув повз вістря з тесаком у руці, двобій перетворився на забій. Коли все скінчилося, Храз вирізав чорношкірому серце, підняв над головою, капотячи червоною кров’ю, і відкусив шматок.

— Храз вірить, що серця хоробрих ворогів роблять його сильнішим, — мовив Гіздахр.

Джихікі промурмотіла щось схвальне. Свого часу Дані з’їла серце огиря, щоб подарувати силу своєму ненародженому синові… та це не врятувало Раего, коли маегі вбивала його в череві матері. «Три зради знатимеш ти. Ворожбитка була першою, Джораг — другою, Бурий Бен Бросквин — третьою.» Чи скінчилися вже зради? А чи на неї чигають нові?

— Ой леле! — скрикнув Гіздахр з захвату. — Ось іде Плямистий Кіт. Подивіться, як він рухається, моя царице — наче пісню співає!

Супротивник, якого Гіздахр обрав для двоногої пісні, був на зріст як Гогор, а завширшки як Бельвас, але надто повільний. Вони билися менш як за сажінь од Даніної ложі, коли раптом Плямистий Кіт підрізав йому жили на ногах. Велетень упав на коліна, а Кіт уперся йому ногою в спину, затиснув ліктем голову і розчахнув горлянку од вуха до вуха. Червоні піски випили кров, вітер поніс геть останнє слово загиблого. Натовп схвально заволав.

— Бився погано, а помер добре, — зауважив Могутній Бельвас. — Могутній Бельвас не любить, коли верещать.

Він саме прикінчив усіх медових коників, задоволено відригнув і добряче хильнув вина.

Бліді карфійці, чорні літньоостров’яни, мідношкірі дотракійці, блакитнобороді тирошійці, ягнятники, джогос-нгайці, похмурі браавосці, строкаті напівлюди з непролазних хащів Софоріосу — усі вони прибули від різних кінців світу, щоб знайти смерть у Дазнаковій ямі.

— Оцей показує неабиякий хист, мила моя. Від нього багато чекають, — сказав Гіздахр про лисенійського юнака з довгим білявим волоссям, що мальовничо віяло за вітром… але суперник вхопив те волосся у жменю, смикнув, вибивши хлопця з рівноваги, і випатрав йому живіт одним ударом. У смертну годину юнак здавався ще молодшим, ніж коли стояв на піску з клинком у руці.

— Це був хлопчик, — мовила Дані. — Усього лише малий хлопчина.

— Шістнадцять років! — заперечив Гіздахр. — Дорослий чоловік, який сам обрав собі небезпеку задля золота і слави. Сьогодні в Дазнака не помиратимуть діти, бо так наказала моя ласкава цариця у своїй безмежній мудрості.

«Ще одна маленька перемога. Добра я в душах своїх підданих не оселю, — сказала собі вона, — та хоч вижену з них трошки зла.» Даянерис заборонила б і змагання між жінками, але Барсена Чорногрива наполягала, що має не менші права піддавати своє життя небезпеці, ніж будь-хто з чоловіків.

Цариця ладна була також заборонити «пустощі» — кумедні двобої, в яких каліки, карлики та старі баби нападали одне на одного з різницькими тесаками, смолоскипами та молотками. Що незграбніші були бійці, то кумедніші пустощі — так вважалося серед глядачів. Гіздахр наполягав, що піддані більше полюблять свою царицю, якщо вона сміятиметься разом з ними, і переконував, що без пустощів карлики, каліки та старі шкиринди потерпатимуть з голоду. Зрештою Дані упокорилася і дала свою згоду.

Раніше існував звичай засуджувати до двобою в ямі злочинців; Дані погодилася відродити його, та лише для окремих злочинів.

— Дозволяю змушувати до бою вбивць і ґвалтівників. Також тих, хто всупереч моїй волі досі насмілюється торгувати невільниками. Але не злодіїв і не боржників.

Не заборонені були й звірі. Дані подивилася, як слон хутко впорався зі зграєю шести рудих вовків. Потім сталася кривава битва бика проти ведмедя, по якій обидві тварини лишилися помирати, страшенно пошматовані.

— Їхня плоть не марнується, — пояснив Гіздахр. — Різники приготують з забитих туш поживну юшку для голодних. Кожен, хто з’явиться до Брами Долі, зможе отримати собі миску.

— Хороший закон, — погодилася Дані. «Надто мало ви їх маєте.» — Треба подбати, щоб цей звичай не забули.

Після звірячих боїв учинили потішну битву — шестеро піших вояків проти шести вершників, у якій піші мали щити і довгі мечі, а кінні — дотракійські арахи. Потішні лицарі вбралися у довгополі кольчуги, потішні дотракійці жодних обладунків не мали. Наприпочатку перевага схилялася до вершників — вони затоптали конями двох суперників і відрубали вухо третьому. Та потім уцілілі лицарі почали нападати на коней; один за одним вершників збивали додолу і прикінчували — на велику відразу Джихікі.

— Це не справжній халазар! — оголосила вона огидливо.

— Сподіваюся, хоч ці трупи не вкинуть до вашої поживної юшки, — мовила Дані, поки з піску прибирали вбитих.

— Коней вкинуть, — відповів Гіздахр. — Людей — ні.

— Конятина з цибулею додає сил, — зауважив Бельвас.

Після битви відбулися перші пустощі дня — лицарський турнір між двома карликами, приведеними одним з юнкайських вельмож, що їх Гіздахр запросив на ігри. Один з карликів сидів на великому хорті, інший — на свині. Дерев’яні обладунки карликів були свіжопофарбовані та розмальовані; один ніс на собі оленя — знак узурпатора Роберта Баратеона, інший — золотого лева дому Ланістер. Вочевидь, так вигадали на її честь. Невдовзі витівки карликів змусили Бельваса рохкати сміхом, хоча Дані посміхалася кволо та вимушено. Коли карлик у червоному беркицьнувся з сідла і почав ганятися піском за свинею, а карлик на собаці — ганятися за ним, ляскаючи дерев’яним мечем по сідницях, вона мовила:

— Це мило та смішно, але…

— Майте терпець, люба царице, — мовив Гіздахр. — Зараз випустять левів.

Даянерис кинула на нього допитливий погляд.

— Левів?!

— Трьох одразу. Карлики їх не чекають.

Дані насупилася.

— Карликів озброєно дерев’яними мечами. Вони вбрані у дерев’яні обладунки. Як вони мають битися проти левів?

— Поганенько, — відповів Гіздахр. — Хоча хтозна — може, здивують нас несподіваним хистом. Та найпевніше верещатимуть, бігатимуть колами і намагатимуться вилізти з ями. Має бути дуже кумедно.

Але Дані це чомусь кумедним не здалося.

— Я забороняю так чинити!

— Ласкава царице… не хочете ж ви зіпсувати розвагу вашим любим підданим?

— Ви присягнулися мені, що всі бійці будуть дорослі та з доброї волі згодні битися на смерть за золото і шану. Карлики не давали згоди на битву проти левів дерев’яними мечами. Тому ви зупините її негайно.

Цар стиснув вуста. На мить Дані здалося, що в його незворушно спокійних очах промайнув спалах гніву.

— Воля ваша, — відповів зрештою Гіздахр і нахилився до розпорядника ями.

— Не пускайте левів! — наказав він, коли чолов’яга підбіг, тримаючи в руці батога.

— Жодного, ваша препишносте? Глядачі знудяться!

— Моя цариця сказала своє слово. Хай карликам не завдають шкоди.

— Людям не сподобається, що в них забрали розвагу.

— То виводьте Барсену — буде їм розвага.

— Вашій превисокості краще знати.

Розпорядник ями ляснув батогом і заволав наказ. Карликів забрали разом зі свинею та собакою; глядачі невдоволено сичали, кидали у них каміння та гнилі плоди.

Але схвальне ревище поновилося, коли на пісок швидким кроком вийшла Барсена Чорногрива — майже оголена, коли не рахувати перепаски на стегнах та сандалів на ногах. Висока темношкіра жінка приблизно тридцяти років рухалася з хижою вишуканістю пантери.

— Барсену дуже люблять, — мовив Гіздахр, поки ревище юрби наповнювало яму. — Хоробрішої жінки я не знаю.

Могутній Бельвас відповів:

— Битися з дівками — то не хоробрість. Битися з Могутнім Бельвасом — оце хоробрість.

— Сього дня вона б’ється з вепром, — зауважив Гіздахр.

«Еге ж, — подумала Дані, — бо ти не знайшов жінки їй у суперниці, хай яким гаманом трусив.»

— І схоже, не дерев’яним мечем.

Вепр був величезний звір з іклами завдовжки з людське передпліччя і крихітними очицями, що палали гнівом. Дані аж стало цікаво, чи не виглядав вепр-убивця Роберта Баратеона так само люто. «Жахливе чудовисько, жахлива смерть.» Протягом удару серця вона майже жаліла Узурпатора.

— Барсена дуже жвава та спритна, — мовив Резнак. — Вона танцюватиме з вепром, преосяйносте, і нарізатиме з нього шинку ножем, коли він пробігатиме повз неї. Ось побачите: перш ніж померти, він геть спливе кров’ю.

Саме так і почалося. Вепр кинувся у напад, Барсена крутнулася і ухилилася, її клинок зблиснув сріблом на сонці.

— Списа б їй, — мовив пан Барістан, поки Барсена спритним стрибком ухилялася від другого удару звіра. — У такий спосіб вепра не здолати.

Слова лицаря здалися Дані буркотінням чийогось старенького дідуся — як завжди казав Дааріо.

Клинок Барсени рясно спливав кров’ю; але невдовзі вепр зупинився. «Він розумніший за бика, — втямила Дані. — Він більше не нападатиме.» Тим часом Барсена дійшла тієї ж думки. Вона загрозливо верескнула, потроху ступила ближче до вепра, перекидаючи ножа з долоні в долоню. Коли звір відступив, Барсена вилаялася, сікнула лезом йому по пискові, намагаючись розлютити… і домоглася свого. Та цього разу її стрибок спізнився на крихітну мить; вепряче ікло розчахнуло їй ліву ногу від коліна до промежини.

Стогін вирвався на волю з тридцяти тисяч горлянок. Затискаючи розірвану плоть на нозі, Барсена впустила ножа і спробувала позадкувати геть, але не подолала і аршина, як вепр напав знову. Дані відвернула обличчя.

— Оце була така хоробрість, як треба? — запитала вона Могутнього Бельваса під моторошний вереск, що розносився понад піском.

— Битися зі свинями — хоробрість. Верещати отак гучно — ні. Могутньому Бельвасові боляче у вухах. — Євнух потер своє кругле черево, похрещене старими білими рубцями. — А ще Могутньому Бельвасові млосно у шлунку.

Вепр занурив писок у живіт Барсени і почав виїдати тельбухи. Рознісся сморід, якого цариця не могла вже терпіти. Спека, мухи, галас юрби… «аж дихати несила».

Дані підняла серпанок і дозволила йому полетіти за вітром. Потім скинула токар; перли тихенько торохтіли один об одний, поки вона розмотувала шовк.

— Халісі? — запитала Іррі. — Що ви робите?

— Скидаю свої довгі вуха.

Тузінь людей з рогатинами вибігли на пісок, щоб відігнати вепра від трупа і повернути його до загорожі. З ними біг і розпорядник, вимахуючи довгим шпичастим батогом. Коли він ляснув ним на вепра, цариця підвелася на ноги.

— Пане Барістане, чи не супроводите мене назад до мого садка?

На обличчі Гіздахра з’явився бентежний подив.

— Але ж будуть іще видовиська. Пустощі з шістьма старими бабами, а тоді три двобої. Белакво проти Гогора!

— Белакво переможе! — заявила Іррі. — Кожен знає.

— Не кожен! — заперечила Джихікі. — Белакво помре!

— Помре один, чи помре інший, — мовила Дані. — А той, хто виживе, помре іншим разом. Все це одна велика помилка.

— Могутній Бельвас з’їв забагато коників. — Широке брунатне обличчя Бельваса пополотніло. — Могутньому Бельвасу треба молока.

Гіздахр на євнуха навіть не зважив.

— Препишносте, люд Меєрину зібрався святкувати наше поєднання у шлюбі. Ви чули, як вас вітала юрба. Не відкидайте так просто їхню любов!

— Вони вітали не мене, а мої довгі вуха. Ходімо з цієї забійні, пане чоловіче.

Дані чула рохкання вепра, вигуки списників, ляскання батога розпорядника.

— Ні, моя люба пані! Залиштеся ще ненадовго. На пустощі й останній двобій. Заплющте очі — ніхто й не побачить. Усі дивитимуться на Белакво та Гогора. Зараз не час…

Його обличчям пробігла темна тінь. Галас і ревище стишилися. Десять тисяч голосів замовкли. Кожна пара очей обернулася на небо. Теплий вітер майнув Дані по щоках; над биттям свого серця вона почула шум крил. Двійко списників кинулися шукати порятунку. Розпорядник завмер там, де стояв. Вепр, пирхаючи, повернувся до Барсени. Могутній Бельвас застогнав, зсунувся зі свого сідала і впав на коліна.

У височині темною тінню проти сонця з’явився дракон. Його луска була чорна, очі, роги та зуби гребеня на хребті — криваво-червоні. Завжди найбільший з трьох, у дикій пустці Дрогон виріс іще більшим. Його крила простяглися на двадцять стоп від кінчика до кінчика, чорні, мов налощений гагат. Дракон плеснув ними, розвертаючись над піском, і всім здалося, наче вдарив грім. Вепр підняв голову, рохнув… і раптом його огорнуло полум’я — чорний вихор, поцяткований червоним. Дані відчула хвилю жару за тридцять стоп від себе. Передсмертний вереск звіра скидався на людський. Дрогон сів на тушу і занурив пазурі у плоть, що спливала димом. Заповзявшись до трапези, він не став перебирати, де вепр, а де Барсена.

— О боги, — простогнав Резнак, — він її жере!

Могутній Бельвас гучно вивергав шлунок назовні.

Дивний вираз пробіг довгим блідим обличчям Гіздахра зо’Лорака: почасти страх, почасти хіть, почасти захват. Він пристрасно облизнув губи язиком. Дані побачила, як Пахли кинулися вгору сходами, підбираючи поли токарів і запинаючись на них у поспіху вибратися з ями. Інші наслідували їхній приклад. Хтось щосили ринув навтіч, розштовхуючи інших. Більшість, утім, не мала куди подітися з місць.

А один вирішив уславити себе звитягою.

То був котрийсь зі списників, надісланих відігнати вепра до загорожі. Може, він був п’яний, а може, божевільний; чи без надії кохав Барсену Чорногриву, а чи дослухався до пліток про дівчинку Хазею. Або ж простолюдець хамського роду раптом зажадав, щоб співці склали про нього думи… і кинувся уперед, наставивши вепрячу рогатину. Рудий пісок полетів у нього з-під п’ят, а з лав нагорі загриміли крики. Дрогон підняв голову; зуби його капотіли кров’ю. Звитяжець стрибнув драконові на спину і устромив залізне вістря в основу довгої лускатої шиї.

Дані та Дрогон заверещали разом, як одне. Звитяжець наліг на списа, всією вагою заганяючи вістря дедалі глибше. Дрогон вигнув спину з сичанням болю; хвіст шалено хльоснув на всі боки. Дані побачила, як голова вигинається назад на кінці довгої зміїної шиї, як розгортаються чорні крила. Драконоборець втратив рівновагу і покотився піском. Він саме намагався стати на ноги, коли зуби дракона зчепилися на його передпліччі.

— Ні! — тільки й устиг вигукнути чолов’яга перед тим, як Дрогон одірвав йому руку від плеча і викинув геть, як пес викидає задушеного щура у пацючій ямі.

— Вбийте цю істоту! — заверещав Гіздахр до решти списників. — Забийте чудовисько!

Пан Барістан міцно вхопив царицю і втримав на місці.

— Відверніться, ваша милосте.

— Пустіть!

Дані рішуче викрутилася з його обіймів. Коли вона перестрибувала через бильця своєї ложі, весь світ, здавалося, уповільнився. Приземляючись у яму, вона загубила сандалю; кинувшись бігти, на кожному кроці Дані відчувала між пальцями ніг грубий та пекучий рудий пісок. Пан Барістан все ще кликав до неї ззаду. Могутній Бельвас не припиняв блювати. Дані прискорила біг.

Списники теж бігли щодуху — хто куди. Одні поспішали до дракона з наставленими списами, інші тікали, кидаючи зброю собі під ноги. Хоробрий звитяжець судомився на піску; з пошматованого оцупка на місці плеча бризкала яскраво-червона кров. Спис лишився у Дрогоновій спині й хилитався туди-сюди, коли дракон плескав крилами. З рани здіймався дим. Коли наблизилися інші списи, дракон плюнув вогнем і потопив двох людей у чорному полум’ї. Хвіст вдарив убік, влучив у розпорядника, що підкрадався ззаду, і розірвав його навпіл. Інший нападник кілька разів тицьнув списом драконові у вічі, доки той не вхопив його щелепами і не випустив тельбухи. Меєринці верещали, лаялися, волали прокляття. Дані чула, як хтось біжить за нею, тупотячи ногами.

— Дрогоне! — щосили закричала вона. — Дрогоне!

Дракон повернув голову. Дим зміївся цівочками у нього між зубів. Кров його диміла теж — там, де капотіла на землю. Він знову плеснув крилами, здійнявши задушливу хмару червоного піску. Дані втрапила до неї, запнулася, закашлялася. Дракон клацнув на неї зубами.

— Ні! — тільки й встигла вигукнути вона.

«Ні, не на мене, хіба ти мене забув?» Чорні зуби зімкнулися за кілька вершків від її носа. «Та він мені зараз голову одірве!» Пісок виїдав очі; нічого не бачачи, Дані спіткнулася на трупі розпорядника ями й упала на бік.

Дрогон заревів, голос його наповнив яму. Дані огорнув жар, наче з печі. Довга луската шия витяглася в її бік. Коли дракон розчахнув пащу, вона побачила між його чорних зубів шматки потрощених кісток та спеченого м’яса. Очі звіра нагадували розплавлений метал. «Я дивлюся просто в пекло, та не смію відвернути погляд.» Вона ще ніколи не була така певна, що має робити. «Якщо спробую втекти, він мене спалить і зжере.» На Вестеросі септони проповідували про сім пеклів та сім небес, але Семицарство з його богами лежало ген за морями. Дані стало цікаво: якщо вона загине тут, хто з’явиться по її душу? Чи прискаче до неї дотракійський бог-огир, розсікаючи небесну траву, чи забере до свого зоряного халазару, де вона вічно мандруватиме нічними землями руч-об-руч зі своїм сонцем-та-зорями? А чи жорстокі боги Гісу пришлють гарпій відтягти нещасну в безодню на вічні муки?

Дрогон заревів їй просто у обличчя; жар його подиху міг би спекти шкіру на пухирі. Десь праворуч Дані почула вигуки Барістана Селмі:

— До мене! Спробуй мене. Сюди! До мене!

У розжарених червоних ямах Дрогонових очей Дані побачила власне віддзеркалення. Яка ж вона була крихітна, квола, знесилена і перелякана… «Не можна показувати йому страх.» Дані зашкреблася на піску, сперлася на труп розпорядника, її пальці знайшли пужално батога, і раптом воно додало їй хоробрості. Шкіра в долоні була тепла, наче жива. Дрогон знову заревів — так гучно, що вона трохи не впустила батіг. Зуби вдруге клацнули перед носом.

Але цього разу Дані вдарила у відповідь.

— Ні! — верескнула вона, вкладаючи в батіг усю силу, яка їй лишилася.

Дракон відсмикнув голову назад.

— Ні! — заверещала Дані знову. — НІ-І-І!

Шпичаки на батозі вчепилися драконові у писок, смикнули, дряпнули. Дрогон став дибки, вкриваючи її тінню своїх крил. Дані заходилася батожити його лускате черево — туди й назад, туди й назад, доки не заскніла втомлена рука. Довга зміїна шия вигнулася, наче напнутий стрільцем лук. Люто засичавши, дракон плюнув чорним вогнем. Дані пірнула під струмінь полум’я, вимахуючи батогом і волаючи:

— Ні, ні, ні! Ану лягай!!!

У відповідь почулося ревище, повне страху та гніву… а ще болю. Крила дракона плеснули раз, другий…

…і склалися. Дрогон востаннє засичав і простягся на череві. Чорна кров струменіла з рани, де його прохромили списом; зі спеченого піску там, куди вона капотіла, здіймалися цівки диму. «Він — вогонь, що зробився плоттю, — подумала Дані, — і я теж.»

Даянерис Таргарієн одним стрибком скочила на драконову спину, вхопила списа і вирвала його з тіла. Вістря майже розплавилося; розпечене залізо мерехтіло червоним. Дані викинула списа геть. Дрогон скрутився під нею, м’язами пробігли хвилі — то дракон збирав сили. У повітрі летів пісок; Дані нічого не бачила, не могла дихати, не могла думати. Чорні крила плеснули гучніше за грім, і раптом червоні піски провалилися під нею униз.

Запаморочившись, Дані заплющила очі, а коли розплющила знов, то побачила під собою крізь запону сліз та пилу меєринців, що бурхливими потоками текли угору сходами і вихлюпували на вулиці міста.

Батіг досі був у неї в руці. Вона знову ляснула ним Дрогонові по шиї і скрикнула:

— Вище!

Інша її рука вчепилася у лусочки; пальці шалено шкреблися у пошуках опори. Широкі й чорні Дрогонові крила збурювали повітря. Дані відчувала жар дракона у себе між стегнами. Серце її ладне було розірватися. «Так, — думала вона, — так, лети, не спиняйся, неси мене, неси. Лети!»