Танок з драконами

Залізний жених

Самотня «Журба» з’явилася на світанку; її чорні вітрила одразу вкидалися в очі на блідо-рожевому тлі вранішнього неба.

«П’ятдесят чотири, — кисло подумав Віктаріон, коли його збудили. — Але чому вона сама?» І подумки прокляв Буребога за свавілля та підступ. Власна безсила лють гнітила йому черево, наче тяжкий чорний камінь.

«Де ж мої кораблі?»

Він вирушив зі Щитових островів з дев’яносто трьома — з тієї сотні, що складали Залізний Флот. Флот, що належав не котромусь князеві особисто, але самому Морекамінному Престолові; капітанили та служили на ньому жеглярі з усіх островів. Хоч кораблі ті були менші за величезні бойові дромони зелених земель, але все ж утричі більші за звичайні лодії, з глибокими коробами та страшними таранами, готові зустрітися у битві хоч би і з королівськими галерами.

На Порогах, подолавши довгу подорож уздовж сухого та мертвого узбережжя Дорну з його мілинами та водокрутами, вони взяли на кораблі збіжжя, м’ясо, свіжу воду. По тому «Залізна перемога» запопала жирну здобич — великий купецький коч «Шляхетна пані», що прямував до Старограду через Мартинів, Сутіндол і Король-Берег, маючи у череві солону тріску, китовий лій та оселедці у діжках. Забране в купця склало добрячий приварок до харчових запасів флоту. Ще п’ять бранців, здобутих у Рожвиновій протоці та вздовж дорнійського узбережжя — три кочі, галеас та галера — додали їм числа до дев’яноста дев’яти.

Дев’яносто і дев’ять кораблів вийшли з Порогів трьома потужними згуртованими відділами, маючи накази з’єднатися коло південного рогу Кедрового острова. Сорок і п’ять зрештою дісталося цього віддаленого кутка світу. З Віктаріонового відділу до місця дошкандибало двадцять два, трійками та четвірками, іноді поодинці; чотирнадцять — з відділу Ральфа Перебийноги, і лише дев’ять з відданих під провід Рудого Ральфа Мурованця. Сам Рудий Ральф рахувався серед зниклих. До цього числа флот додав дев’ять кораблів, захоплених на шляху морями, тож загалом складав тепер п’ятдесят і чотири кораблі… але захоплені були кочами та рибальськими лайбами, посудинами купців та людоловів, аж ніяк не бойовими галерами. В битві вони будуть убогою заміною втраченим кораблям Залізного Флоту.

Останньою — вже три дні тому — з’явилося «Дівине лихо». Ще за день перед тим з півдня разом прибули одразу три кораблі: Віктаріонова бранка «Шляхетна пані» поруч із «Годівником круків» та «Залізним цілунком». Але за день перед тим і день по тому не було жодного, а ще перед тим — лише «Безголова Джейна» та «Страх». Ще двом дням порожнього моря і безхмарного неба передувала поява Ральфа Перебийноги з рештками його відділу. «Князь Квелон», «Біла вдовиця», «Лемент», «Лихо», «Морський велетень», «Залізна панна», «Вітер наскочника» та «Келеп», а за ними ще шість кораблів, з яких два, пошкоджені штормом, тягли на припоні.

— Шторми, — пробурмотів Ральф Перебийнога, придибавши геть знесиленим до Віктаріона. — Три великі, а між ними — лихі вітри. Червоні з Валірії, що смерділи попелом та сіркою, і чорні, що пригнали нас до її клятого берега. Цю подорож зурочено від самого початку. Вороняче Око боїться вас, мосьпане, бо навіщо б заслав у таку далечінь? Він не хоче, щоб ми повернулися.

Віктаріон тримався тієї ж думки, відколи потрапив у перший шторм за день шляху від Старого Волантису. «Боги ненавидять братовбивць, — похмуро думав він, — інакше Еурон Вороняче Око вже разів десять загинув би від моєї руки.» Коли морські хвилі гриміли навколо, а чардак гуляв під ногами, він побачив, як «Дагонів бенкет» та «Червоний приплив» гепнули один об одного з такою силою, що обидва розлетілися на тріски. «Це вина мого брата» — подумав він тоді. То були перші два кораблі, які він втратив зі своєї третини Залізного Флоту. Але не останні.

Віктаріон двічі загилив Перебийнозі по пиці й відповів:

— Перший лящ тобі за втрачені кораблі, а другий — за балачки про вроки. Згадаєш про них ще раз — приб’ю твого язика до щогли. Вороняче Око вміє робити собі німих посіпак, то й я навчуся.

Напад болю в лівій долоні додав його словам зайвої люті, але й без неї вони були не порожні — Віктаріон звик робити те, що обіцяв.

— Прийдуть ще кораблі. Шторми наразі стишилися. Я поверну собі флот.

Мавпа на щоглі заверещала зневажливо, мов чуючи його роздратування. «Бридка галаслива потвора.» Було б вислати по неї когось… але мавпи гратися любили і завжди виявлялися спритнішими за жеглярів. Вереск та виття стояли у нього в вухах, роблячи смики болю в руці ще гіршими.

— П’ятдесят чотири, — загарчав він.

Нахабно було б сподіватися на повернення усієї потуги Залізного Флоту після такої далекої подорожі… але ж сімдесят кораблів, ба вісімдесят — хай би Потоплий Бог мав хоч таку ласку. «Якби ж Мокрочуб був з нами. Чи ще який жрець.» Віктаріон приніс жертву, перш ніж наставляти вітрила, і потім ще одну на Порогах, коли розділив флот на три відділи. Та може, проказав не ті молитви. «Або ж Потоплий Бог не має тут сили.» Чимраз дужче він сумнівався, чи не заплив надто далеко — у чудернацькі моря, де навіть боги були чужі та дивні… але такі сумніви залізний керманич поділяв лише зі смаглявою жінкою, яка не мала язика, щоб переказати їх комусь.

Коли з’явилася «Журба», Віктаріон покликав до себе Вульфа Одновухого.

— Хочу побалакати з Ховрахом. А ще надішли по Ральфа Перебийногу, Тома Вилий-Кров і Чорного Чабана. Всі мисливські загони треба відкликати, табори на березі згорнути вдосвіта. Складіть на кораблі стільки плодів, скільки зможете, і заженіть свиней. Колотимемо їх, коли матимемо потребу. «Акула» хай лишається тут — повідомлятиме блукачів, куди ми поділися.

Згадану «Акулу» належало ще довго лагодити; шторми лишили від неї самий побитий короб. Це зменшувало потугу до п’ятдесяти трьох кораблів, та Віктаріон не міг нічим зарадити.

— Флот відбуває завтра, з вечірнім відпливом.

— Воля ваша, — відповів Вульф, — але ж, великий керманичу, ще один день може означати ще один корабель.

— Еге ж. А десять днів — десять кораблів. Або жодного. Ми тут надто засиділися, чекаючи на вітрила вдалині. Перемога буде солодшою, коли здобудемо її меншим числом.

«І в кожному разі я мушу дістатися драконової королеви раніше за волантинців.»

У Волантисі він бачив, як галери набирають харчі у дорогу. Ціле місто здавалося п’яним та подурілим. Жеглярів, вояків, майстрів усякого ремесла бачили на вулицях, де вони витанцьовували з вельможами і череватими купцями; у кожному шинку та пивниці здіймали чари та кухлі за нових тріархів. Всі тільки й торочили про золото, коштовності й рабів, які потечуть до Волантису річкою, щойно буде знищено драконову царицю. Одного дня пліток і вихвалянь Віктаріонові Грейджою вистачило аж до нудоти; він заплатив золотом за харчі та воду, потай соромлячись такого неподобства, і знову вивів кораблі у море.

Шторми мали затримати та розкидати і волантинців — так само, як кораблі Залізного Флоту. З ласки долі чимало їхніх бойових кораблів потоне або викинеться на береги. Та звісно, не всі. Жоден бог не мав такої ласки, і ті зелені галери, які вціліли, могли вже подолати шлях навколо Валірії.

«Вони сунутимуть на північ до Меєрину та Юнкаю — великі бойові дромони, повні-повнісінькі вояків-невільників. Якщо Буребог зглянувся на них, вони донині мали вже дістатися затоки Журби. Три сотні кораблів — коли не п’ять.» Біля Меєрину вже стояли їхні союзники: юнкайці та астапорці, вояки Нового Гісу, Карфу, Толосу і ще Буребог зна чиї — ба навіть бойові кораблі самого Меєрину, що встигли утекти з міста перед його падінням. Проти цієї потуги Віктаріон мав п’ятдесят і чотири. А залишивши «Акулу», матиме п’ятдесят і три.

Вороняче Око подолав півсвіту, плюндруючи і грабуючи береги від Карфу до Гончаків, заходячи до поганських портів, далі яких наважувалися потикатися лише божевільні. Еурон ходив навіть Димливим морем — і дожив до того, щоб розповісти про це. «І все з одним кораблем. Якщо він навчився глузувати з богів, то навчуся і я.»

— Ну то що, капітане? — перепитав Вульф Одновухий. На жаль, йому бракувало того духу, що вирував у Нутові Голії. Але Нута вкрав Вороняче Око — підніс його до князя на Дубощиті й тим зманив найкращого з Віктаріонових вояків та капітанів. — Таки рушаємо на Меєрин?

— А куди ще? У Меєрині на мене чекає драконова королева. — «Найвродливіша жінка у світі, коли вірити моєму братові. З волоссям, виплетеним зі срібла та золота, і аметистовими очима.»

Чи не занадто це — сподіватися, що Еурон хоч раз та сказав йому правду? «Може, й занадто.» Хтозна, чи не виявиться те дівчисько поїденою бридкою хворобою хвойдою з цицьками, що теліпаються аж до колін, а її дракони — розмальованими ящірками з боліт Софоріосу. «Але якщо вона така, як твердить Вороняче Око, тоді…» Про вроду Даянерис Таргарієн вони чули і від піратів на Порогах, і від жирних купців у Старому Волантисі. Може, ті й не брехали. Недарма ж Еурон не збирався дарувати дівчисько Віктаріонові, а хотів забрати собі. «Послав мене, наче якогось челядника, привести її до себе в ліжко. Ну то хай завиє, коли почує, що тепер вона моя.» Люди буркочуть — не біда. Вони вже надто далеко запливли і надто багато втратили; не годиться Віктаріонові вертати на захід без своєї законної здобичі.

Залізний керманич стиснув здорову руку в кулак.

— Ходи перекажи мої накази і подбай, щоб їх виконали. І знайди маестра, хай де він ховається. Нехай прийде.

— Авжеж, — відповів Вульф і зашкутильгав геть.

Віктаріон Грейджой обернувся до носа корабля, ковзнув поглядом по своєму флотові. Море повнилося лодіями; вітрила були згорнуті, весла сушилися, короби гойдалися на котвах або лежали на світлому піщаному березі. «Кедровий острів.» Де тут ті кедри? Мабуть, згинули у морі чотири століття тому. Віктаріон висаджувався на березі вже з десяток разів, полюючи на свіже м’ясо, та жодного кедра досі не побачив.

Схожий на дівчисько маестер, якого Еурон повісив йому на шию ще на Вестеросі, твердив, що колись цей острів називали «островом Ста Битв». Але вояки, що в них билися, розсипалися на порох ще кілька століть тому. «Нині він мав би зватися Мавп’ячим островом.» Були там і свині — найбільші та найчорніші вепри з усіх, бачених залізняками, і безліч верескливих паців у чагарнику. То були зухвалі, безстрашні істоти, які зовсім не лякалися людей. «Та вже потроху вчаться.» А комори Залізного Флоту потроху натоптувалися копченими окостами, солониною та салом.

Що ж до мавп… то була справжня пошесть. Віктаріон заборонив жеглярам приносити на кораблі бодай одну бридку істоту, але якимось чином вже половина флоту кишіла ними, наче вошами — навіть його власна «Залізна перемога». Деяких він бачив просто зараз — вони перескакували зі щогли на щоглу, з корабля на корабель. «Якби ж мені самостріла…»

Віктаріон не любив ані тутешнє море, ані тутешнє безкрає і безхмарне небо, ані сліпуче сонце, що пекло голови і розжарювало корабельні дошки, аж босоніж не ступити. Не любив він і тутешні шторми, що налітали наче нізвідки. Навколо Пайку морем часто гуляли бурі, але там людина хоча б уміла винюхати їхнє наближення. А південські шторми у тутешніх краях були зрадливіші за жіноче серце. Ба навіть вода не мала гідного, належного їй кольору — коло берега мерехтіла сафірами та пірузою, а далі на глибині ставала темно-синя, аж чорна. Віктаріонові бракувало сіро-зелених вод рідної домівки з пінними бурунами та бурхливим прибоєм.

Кедровий острів смакував йому анітрохи не ліпше. Так, здобичі для мисливця тут водилося вдосталь, але ліси були надто зелені, надто тихі, повні покручених дерев і чудернацьких яскравих квіток, яких його люди ніколи в житті не бачили. А серед поруйнованих палаців та потрощених бовванів потоплого міста Велосу ховалися невідомі жахіття — і то за якихось дві чи три версти на північ від стоянки флоту. Останньої ночі, яку Віктаріон перебув на березі, йому наснилося щось темне і бентежне, а прокинувшись, він відчув у роті кров. Маестер сказав, що то він просто прикусив уві сні язика, але Віктаріон сприйняв повний рот крові за пересторогу від Потоплого Бога: як засидиться тут надовго, то захлинеться власною червоною юшкою.

Кажуть, що того дня, коли Лихо спіткало Валірію, на острів накотила стіна води у сорок сажнів заввишки, потопивши кількасот тисяч чоловіків, жінок та дітей і не лишивши нікого розповісти про страшну напасть, окрім рибалок, що були в морі, та жменьки велоських списників, поставлених вартувати у міцній кам’яній вежі на найвищому горбі острова — їм лишилося безпорадно спостерігати, як пагорби і долини під ними обертаються на шалені морські водокрути. Прегарний Велос із його палацами, вибудуваними з кедру та рожевого мармуру, зник за один удар серця. На північному кінці острова та сама доля спіткала стародавні цегляні стіни та східчасті піраміди невільницького порту Гозай.

«Стільки люду потонуло. Напевне, Потоплий Бог має тут велику силу» — так думав Віктаріон, коли обирав острів за місце з’єднання трьох відділів свого флоту. Але ж він був не жрець, що він тямив? Раптом залізний керманич усе зрозумів навпаки? Можливо, Потоплий Бог знищив усе на острові, розгнівавшись на щось. Брат Аерон мав би знати, але Мокрочуб лишився на Залізних островах — намовляти людей проти Воронячого Ока та його влади. «Не сидіти безбожникові на Морекамінному Престолі!» Та все ж капітани-королі загукали за Еурона на король-вічі, обравши його через голову Віктаріона та інших побожних пошукачів вінця.

Вранішнє сонце гуляло по воді яскравими рясицями, що сліпили очі. Віктаріонові почало гупати в голові — та годі було сказати, чи від сонця, чи від руки, а чи від сумнівів, що стискали йому серце. Він перебрався до бесіди, де повітря було прохолодне, а світло — тьмяне. Смаглявка знала, чого йому треба, без жодного слова. Коли Віктаріон важко опустився у крісло, вона вийняла з балійки м’якого вогкого рушника і поклала йому на чоло.

— Добре, — мовив він. — Отак добре. А тепер руку.

Смаглявка нічого не відповіла — Еурон-бо відтяв їй язика, перш ніж подарувати братові. Не мав сумніву Віктаріон і в тому, що Вороняче Око раніше за нього брав її до ліжка. Такий вже його брат мав звичай. «Еуронові подарунки отруєно, — нагадав собі капітан того дня, коли смаглявка зійшла на корабель. — Не хочу я його недоїдків.» І ще тоді вирішив, що вріже їй горлянку та кине у море за криваву пожертву Потоплому Богові. Але з якогось дива руки йому так і не дійшли.

Відтоді їхні взаємини подолали довгий шлях. Віктаріон призвичаївся говорити до жінки; сама ж вона ніколи не намагалася відповідати.

— «Журба» вже остання, — казав він смаглявці, поки та обережно знімала рукавицю. — Інші потонули, загубилися чи спізнилися назавжди.

Коли жінка ковзнула вістрям ножа під брудне полотно, навите на його щитову руку, Віктаріон болісно зморщив чоло.

— Хтось скаже, що я не мав би ділити флот на частини. Та що вони тямлять, ті йолопи. Дев’яносто і дев’ять кораблів… завелика отара для чабана, який мусить гнати їх на інший кінець світу. Якби я тримав усіх разом, то швидші кораблі обтяжувалися б повільнішими. І де було знайти харчів аж на стільки ротів? Жоден порт не схоче приймати у своїх водах стільки бойових кораблів одразу. Та й у кожному разі нас так само розкидали б шторми. Неначе листя, що носить вітром по усьому Літньому морю.

Натомість великий керманич розділив свій великий флот на відділи і надіслав кожен своїм шляхом до Невільницької затоки. Найшвидші кораблі він віддав Рудому Ральфові Мурованцю — той мав рушити корсарським шляхом уздовж північного узбережжя Софоріосу. Мертвих міст, що догнивали на тому пекельному, задушливому березі, кожен розумний мореплавець намагався уникати; зате у жвавих містечках на Василіскових островах, де серед крові та болота аж кишіло рабів, работорговців, живолупів, хвойд, мисливців на всяку дичину, смугастих людей і ще кого гіршого, ніколи не бракувало припасів для тих покупців, хто не боявся заплатити залізну ціну.

Найбільші, найважчі, найповільніші кораблі рушили на Лис — продати бранців, узятих на Щитах, жінок та дітей з Клепальні та інших островів, разом із тими чоловіками, котрим полон був миліший за смерть. Віктаріон до таких слабаків не відчував нічого, крім зневаги. Та все ж думка про торгівлю людьми лишала йому в роті гидкий смак. Брати чоловіка за роба-слугу чи жінку за дружину з солі — то справа чесна і гідна. Але ж люди — не кози чи качки, щоб їх купувати і продавати за золото. Віктаріон відчув полегшення, віддавши продаж полону Ральфові Перебийнозі — той мав на вторговані гроші натоптати великі кораблі харчами, щоб їх вистачило на весь довгий і повільний шлях серединою моря на схід.

Його власні кораблі проповзли уздовж берегів Спірних Земель, набрали харчів, вина і свіжої води у Волантисі, а тоді звернули на південь, щоб околяса обійти Валірію. Цей шлях на схід був найзвичніший мореплавцям, а тому і найжвавіший. Тут не бракувало здобичі на веслах і під вітрилами, ще й невеличких острівців, де можна було перечекати шторми, полагодитися та відновити запаси.

— П’ятдесят і чотири кораблі — цього замало, — казав він смаглявці, — та далі чекати не можна. Єдиний спосіб…

Коли жінка зірвала перев’язку, трохи порушивши і засохлу кірку крові, Віктаріон загарчав. Плоть під нею на рані, завданій мечем, була чорно-зелена.

— Єдиний спосіб — це застукати людоловів зненацька, як я колись зробив у Ланіспорті. Налетіти з моря, розтрощити на друзки, схопити дівчину і хутко тікати додому, поки не нагодилися волантинці.

Віктаріон був не боягуз, але і не дурень теж. Де йому боротися своїми п’ятдесятьма і чотирма кораблями проти трьох сотень?

— Вона стане моєю дружиною, а ти — її покоївкою.

Служниця без язика ніколи не прохопиться жодною таємницею.

Віктаріон хотів сказати ще щось, але тут нагодився маестер — застукотів у двері тихо та боязко, наче миша.

— Увійди! — наказав Віктаріон. — І двері засунь. Сам знаєш, навіщо тебе кликали.

— Так, великий керманичу.

Маестер зовні теж скидався на мишу, а надто своєю сірою рясою та крихітними русявими вусиками. «Чи не гадає він, що з ними хоч трохи схожий на чоловіка?» Звали маестра Кервін, і був він дуже молодий — років зо двадцять два.

— Чи можу я подивитися вашу руку? — спитав він.

«Питає, наче геть здурів.» Маестри, звісно, мали свою користь, але до цього Кервіна Віктаріон не відчував нічого, крім зневаги. Маючи гладенькі рожеві щічки, м’які рученята і русяві кучерики на голові, маестер виглядав дівчачішим за багатьох дівчат. Коли він уперше з’явився на «Залізній перемозі», його вустами ще й гуляла бридка запобіглива усмішечка. Та одного вечора коло Порогів він обернув її не до тієї людини… і Буртун Покір вибив йому чотири зуби. Невдовзі по тому Кервін приповз до капітана зі скаргою, що четверо жеглярів відтягли його під чардак і розважилися, мов жінкою.

— Хочеш покласти цьому край — ось бери, — відповів йому тоді Віктаріон, устромляючи у стіл між ними свого кинджала.

Ножа Кервін узяв — найпевніше, на розсуд капітана, просто злякався не взяти — але не насмілився пустити в хід.

— Моя рука — ось вона, — відповів Віктаріон. — Дивися, скільки душа просить.

Маестер Кервін став на одне коліно, щоб краще роздивитися рану, і навіть понюхав її, наче собака.

— Треба знову випустити бруд. Такий колір… великий керманичу, розріз не зцілюється. Може статися, я муситиму відтяти долоню.

Про це йшлося вже не вперше.

— Якщо відріжеш мені руку, я тебе вб’ю. Та спершу перегну через облавок, міцно прив’яжу і подарую хлопцям твою дупу на забаву. А тепер роби, що знаєш.

— Вам болітиме.

— Ото здивував! — «Все життя — це біль, нікчемний дурню. Втіха чекає на нас лише у підводних палатах Потоплого Бога.» — Не барися, роби свою справу.

Хлопчисько — про це рожеве м’якотіле створіння важко було думати як про чоловіка — приклав лезо кинджала до капітанової долоні й рвучко черкнув. Бруд, що ринув з рани, був густий і жовтий, наче давно скисле молоко. Смаглявка зморщила носа, почувши сморід, маестер зойкнув і хапнув ротом повітря, ба навіть Віктаріонові замлоїло у шлунку.

— Ріж глибше! Випускай усе. Покажи мені кров.

Маестер Кервін натиснув глибше. Цього разу заболіло, але задзюрила і кров, не лише бруд — така темна, аж у світлі ліхтаря здалася чорною. Кров — то було добре. Віктаріон схвально забурчав і сидів, не ворухнувшись, поки маестер мацав, стискав і витирав бруд клаптями м’якого полотна, кип’яченого у оцті. Коли він скінчив, чиста вода у балії перетворилася на огидну юшку; будь-кого знудило б з одного її вигляду.

— Забирай гидоту і забирайся сам. — Віктаріон кивнув на смаглявку. — Вона мене перев’яже.

Хлопчина пішов, та сморід лишився. Останнім часом подітися од нього було нікуди. Маестер пропонував сушити рану нагорі, на чардаку, на свіжому повітрі та під сонячними променями, але Віктаріон рішуче заперечив. Таке не можна було показувати людям — вони ж пливли за півсвіту від рідної домівки, хіба даси їм взнати, що їхній залізний керманич гниє живцем?

Лівиця скніла від тупого, але невпинного болю; коли він стиснув її в кулак, біль загострився, наче вздовж руки штрикнули ножем. «Не ножем, а мечем. Мечем у руці привида.» Серрі — так звали того привида. Лицар, спадкоємець Південь-Щита. «Я його вбив, а він тепер штрикає мене з могили. Просто з розпечених надр того пекла, в яке я його послав, він встромляє мені залізо в руку і крутить, щоб боліло.»

Віктаріон пам’ятав той двобій так, наче він стався напередодні. Потрощений щит шматками висів з руки, не захищаючи; коли меч пана Серрі зблиснув і впав донизу, Віктаріон ухопив клинка просто в долоню. Хлопчина був дужіший, ніж здавався на вигляд; його меч прокусив зчленовану крицю капітанової панцирної рукавиці, товсто набиту шкіряну рукавицю під нею і вп’явся у плоть руки. «Подряпина від кошеняти» — казав собі потім Віктаріон. Він промив поріз, налив трохи кип’яченого оцту, перев’язав і покинув думати, гадаючи, що невдовзі біль спаде, а рука зцілиться сама.

Та не так сталося, як гадалося — долоня запалилася, і Віктаріон почав питати себе, чи не отруїв Серрі свого клинка. Бо інакше чого б це рана не зцілювалася? Від самої думки в душі починав буяти гнів. Жоден чесний воїн не воював отрутою. У Калин-Копі болотяні чорти пускали по його вояках отруйні стріли, але чого ще чекати від ницих жалюгідних недолюдів? Проте Серрі був лицарем, людиною роду гідного і високого. А отруту проти ворогів уживали тільки боягузи, жінки та дорнійці.

— Та як не Серрі, тоді хто? — питав Віктаріон смаглявку. — Чи не отой маестер, схожий на мишу? Адже маестри знають усілякі чари і штуки. То, мабуть, він напустив на мене якийсь пристріт, щоб я дозволив йому відтяти руку.

Що довше міркував залізний керманич, то очевиднішою йому ставала правда.

— Недарма Вороняче Око подарував мені сю пришелепкувату істоту, хай їй грець.

Еурон узяв Кервіна з Зеленощита, де той служив князеві Коструму — порав його круків і навчав дітей, а може, навпаки. Як же ж та дрібна миша пищала і сіпалася, коли один з німих Еуронових покручів тягнув його перекидним містком на «Залізну перемогу»… за ланцюг на шиї, який наче навмисне вигадали для такої справи.

— Та якщо це справді він задумав помсту, то схибив і поцілив не ту людину. Бо ж мені його віддав Еурон, щоб малий, бува, не вигадав якусь капость зі своїми птахами.

Брат дав Віктаріонові три клітки круків, щоб Кервін відсилав назад звістки про їхню подорож. Але капітан заборонив маестрові їх випускати. «Хай Вороняче Око чекає звісток, скніє і скаженіє.»

Смаглявка саме перев’язувала йому долоню свіжим полотном, замотуючи у шість шарів, коли у двері бесіди загрюкав Довгобурун Пайк і повідомив, що капітан «Журби» ступив на чардак з бранцем.

— Каже, привіз вам чаклуна, капітане. Каже, виловив з моря.

— Чаклуна?!

Невже сам Потоплий Бог надіслав йому дарунок, ще й тут, на краю світу? Брат Аерон сказав би напевне — Аерон-бо на власні очі бачив велич підводних палат Потоплого Бога, перш ніж повернутися до життя. Що до Віктаріона, то він теж мав у душі належний острах до свого бога, як личило усім залізним воїнам, але віру та надію покладав головне на гостру сталь. Капітан стиснув поранену долоню, скривився, нап’яв рукавицю і став на ноги.

— Ану показуй мені того чаклуна.

Керманич «Журби» чекав угорі на чардаку. То був невеличкий чоловічок, незугарний і волохатий, уроджений Сторч, але кликаний своїми жеглярами Ховрахом.

— Великий керманичу, — мовив він, побачивши Віктаріона, — ось Мокорро. Дарунок нам від Потоплого Бога.

Чаклун був моторошний велетень, схожий на чудовисько з казки: на зріст не нижчий за Віктаріона, а в раменах удвічі ширший, з круглим черевом завбільшки з поточену водою скелю та кошлатою шапкою білого, як кістка, волосся, що облямовувало обличчя подібно до левової гриви. Шкіру він мав темну — та не горіхово-брунатну літньоостров’ян з кораблів-лебедів, не рудаво-брунатну дотракійських конятників, і не сірувато-вугільну смаглявої жінки з Віктаріонового корабля, а чорну-чорнющу, чорнішу за сажу, за гагат, за крукове крило. «Смалений, — подумав Віктаріон. — Такою буває людина, яку печуть у вогні, доки плоть не зчорніє і не відвалиться димливими шматками від кісток.» Але вогні, які пекли чудернацького мандрівника, ще й досі танцювали на його щоках та лобі; навіть очі визирали назовні з-за моторошної личини схрещених і застиглих язиків полум’я. «Рабські візерунки, — упізнав капітан. — Позначки зла.»

— Він чіплявся до щоглової перечки у морі, коли ми його знайшли, — розповів Ховрах. — Десять днів теліпався у воді, як потонув його корабель.

— Якби він десять днів пробув у морі, то помер би. Або збожеволів од солоної води.

Солона морська вода вважалася священною. Аерон Мокрочуб та інші жерці благословляли нею людей та час від часу робили ковток, щоб зміцнити свою віру. Але жоден смертний не зміг би кілька днів поспіль пити лише з моря і сподіватися вижити.

— То ти чаклун, абощо? — запитав бранця Віктаріон.

— Ні, капітане, — відповів чорний посполитою мовою. Голос він мав неймовірно низький, басовитий, наче з глибин моря. — Я лише сумирний раб Ра-Гльора, Господа Світла.

«Ра-Гльора. То це червоний жрець.» Віктаріон бачив таких у заморських містах, де ті порали свої священні вогні. Вдягалися вони у багаті шати з шовку, оксамиту, м’якої ягнячої вовни. А на цьому було вицвіле, поїдене сіллю лахміття, що обліплювало дебелі ноги і висіло клаптями навколо тулуба… та коли капітан придивився до ганчір’я уважніше, то подумав, що воно і справді колись могло бути червоним.

— Рожевий жрець! — оголосив Віктаріон.

— Пекельний жрець, — додав Вульф Одновухий і сплюнув.

— То, мабуть, його лахи загорілися, і він сам стрибнув у море їх загасити! — під загальний регіт пожартував Довгобурун Пайк.

Навіть мавпи, здавалося, розвеселилися; нагорі вони без упину про щось перегукувалися, а одна кинула донизу на чардак жменю власного лайна.

Віктаріон Грейджой сміхові не довіряв. Сміх завжди викликав у нього незграбне відчуття, що товариство регоче з якогось жарту про нього самого, а він того жарту не розуміє. Еурон Вороняче Око часто кепкував з нього в дитинстві. Те саме робив і Аерон, коли ще не став Мокрочубом. Їхні кпини часто загорталися у лицемірну хвалу, і подеколи Віктаріон навіть не розумів, що з нього глузують… аж доки не чув сміх. Тоді у ньому спалахував гнів і кипів у горлянці, допоки він не починав захлинатися його смаком. Саме так Віктаріон ставився і до мавп. Їхні витівки не збудили на капітановому обличчі навіть усмішки, зате жеглярі аж ревли, тюгукали і свистіли.

— Киньте його Потоплому Богові, поки він пристріту на нас не навів! — закликав Буртун Покір.

— Корабель потонув, а за уламки вчепився лише він один, — мовив Вульф Одновухий. — Де решта людей? Чи не викликав він своїх гемонів, щоб їх зжерти? Що трапилося з кораблем?

— Потрапив у шторм.

Мокорро схрестив руки на грудях. Він анітрохи не здавався зляканим, хоча навколо нього усі вголос жадали його смерті. Навіть мавпам жрець чомусь не сподобався — вони стрибали з линви на линву і навіжено верещали.

Віктаріон вагався. «Він вийшов з моря. Навіщо Потоплому Богові віддавати його, як не на те, щоб ми його знайшли?» Брат Еурон мав при собі власних чаклунів, наче улюблених звіряток. Можливо, Потоплий Бог волів, щоб Віктаріон придбав одненького і собі.

— Чому ти кличеш цю людину чаклуном? — запитав він Ховраха. — Я бачу лише червоного жерця у жалюгідному лахмітті.

— Та я теж так думав, великий керманичу, але він… знає різні речі. Знав, що ми прямуємо до Невільницької затоки, хоча йому ніхто не казав. Знав, що ви маєте бути тут, коло цього острова. — Чоловічок завагався. — А ще, великий керманичу, він мені таке сказав… що ви напевно помрете, якщо не привести його до вас.

— Я помру? — пирхнув Віктаріон.

«Вріж йому горло і кинь у море» — трохи не мовив він, аж тут біль у хворій руці проштрикнув її мало не до ліктя, та так страшно, що слова просто у роті обернулися на жовч. Віктаріон запнувся і вхопився за поручні, щоб не впасти.

— Ворожбит зурочив капітана! — вигукнув чийсь голос.

Клич підхопили й інші голоси.

— На горло його! Вбиймо, щоб не накликав гемонів!

Довгобурун Пайк першим вихопив ножа.

— Ні! — заревів Віктаріон. — Ану стояти! Усім стояти. Пайку, прибери зброю. Ти, Ховраше, забирайся на свій корабель. А ти, Покоре, веди чаклуна до моєї бесіди. Решта — ставайте до своїх справ.

Половину удару серця він мав сумнів, чи виконають залізняки його наказ. Вони стояли навколо і щось бурмотіли, половина тримала в руках клинки, і всі переглядалися, шукаючи одне в одного наснаги. На все довкола падав дощем мавп’ячий послід — «ляп, ляп, ляп». Але ніхто не ворухнувся, доки Віктаріон не схопив ворожбита за плече і не потяг до ляди.

Коли двері до капітанової бесіди прочинилися, смаглявка спершу обернулася до них, мовчки посміхаючись… та коли побачила червоного жерця, вуста її вишкірилися, оголивши зуби, і з них вирвалося раптове люте сичання, схоже на зміїне. Віктаріон загилив їй ляща тилом здорової долоні, збивши на підлогу.

— Стули пельку, дівко, і неси нам вина. — Він обернувся до чорношкірого. — То Ховрах казав правду? Ти бачив мою смерть?

— І не лише її.

— Де? Коли? Я загину в битві? — Його здорова рука стискалася і розтискалася. — Якщо брешеш мені, я тобі голову розвалю, наче диню, і віддам мавпам, щоб зжерли мозок.

— Ваша смерть зараз поруч із нами, мосьпане. Дайте-но мені вашу руку.

— Руку? Що ти знаєш про мою руку?

— Я бачив вас у ніч-ватрі, Віктаріоне Грейджою. Ви крокували крізь полум’я, лютий та рішучий, з сокирою в руці, що спливала кров’ю… та не бачили мацаків, які вхопили вас за плесна, шию і литки. Вони скидалися на лихі чорні нитки, що тримали вас і змушували танцювати.

— Танцювати?! — визвірився Віктаріон. — Твоя ватра бреше! Я не вродився ані танцювати, ані смикатися лялькою на чиїхось нитках.

Він стяг рукавицю і пхнув хвору долоню просто жерцеві у обличчя.

— Ось тобі. Хотів подивитися? Ну то дивись.

Свіже полотно вже спливало кров’ю та брудом.

— Він мав на щиті троянду — той молодик, що зробив мені оцей подаруночок. Виходить, я подряпався на квітковому шпичаку.

— Навіть найменша подряпина часто-густо буває смертельною, великий керманичу. Але якщо дозволите, я її зцілю. Мені знадобиться гострий ніж — найкраще срібний, проте згодиться і залізний. Також жарівниця — без вогню не обійтися. Буде боляче. Біль буде страшний, жахливий — такого ви ще не знали. Та коли ми скінчимо, ваша рука повернеться до вас.

«Усі вони однакові, ці гидкі штукарі. Щур теж обіцяв, що буде боляче.»

— Я залізного роду, жерцю. Я сміюся з болю. Ти матимеш, що просиш… але якщо зазнаєш поразки і не зцілиш мені руку, я сам вріжу тобі горлянку і віддам труп морю.

Мокорро вклонився, виблискуючи темними очима.

— Згода.

Залізного керманича більше не бачили того дня. Година спливала за годиною; жеглярі «Залізної перемоги» розповідали один одному, що чули з капітанової бесіди навіжений сміх — низький, глибокий, темний і зловісний. Коли Довгобурун Пайк і Вульф Одновухий спробували відчинити двері, то знайшли їх замкненими зсередини. Згодом почувся спів — моторошний вискливий лемент мовою, в якій маестер упізнав високовалірійську. Саме тоді мавпи — усі до одної — з шаленим вереском повистрибували на всі боки з корабля у воду.

Коли напухле сонце вже стояло низько над обрієм, темно і криваво барвлячи небо над чорною, мов маестерське чорнило, надбудовою, Віктаріон нарешті повернувся на чардак. Від пояса і вище він був оголений, ліва рука вкрита кров’ю аж до ліктя. Коли навколо зібралися жеглярі, перешіптуючись і перезираючись, він підняв чорну, наче спалену долоню. Цівки темного диму здіймалися з пальців, якими він вказав на маестра.

— Візьміть оцього. Вріжте йому горло і киньте у море. Тоді вітри будуть до нас прихильні на всьому шляху до Меєрину.

Мокорро бачив це у своїх вогнях. Бачив він і те, як дівка побралася у шлюбі з чоловіком. Та що з того? Вона буде не першою жінкою, з якої Віктаріон Грейджой зробив удову.