Танок з драконами

Жених-невдаха

Вже наближалася година привидів, коли пан Геріс Пийвода нарешті повернувся до піраміди і повідомив, що Біб, Книжкар і Старий Білл Кістка таки знайшлися у одному з не надто вишуканих меєринських шинків; там вони цмулили жовте вино і дивилися, як оголені раби вбивають одне одного голіруч і підпиленими зубами.

— Біб витяг ножа і схотів подивитися, чи не тече у жилах утікачів гидкий жовтий слиз замість крові, — доповів пан Геріс. — Але я кинув йому дракона і спитав, чи не вистачить жовтого золота. Він вкусив монету і спитав мене, що я хочу за неї купити. А коли я йому сказав, то прибрав залізяку і спитав, чи я п’яний, а чи божевільний.

— Хай думає, що хоче, аби переказав, що його просили, — відповів Квентин.

— Перекаже, нікуди не дінеться. Б’юся об заклад, і зустріч ваша теж відбудеться — хоча б на те, щоб Строкатий Килимок віддав тебе Мальованій Меріс, а вона засмажила твою печінку з цибулею. Було нам послухати Селмі. Коли Барістан Зухвалий каже тікати, розумна людина змащує салом п’яти. Треба пошукати корабля до Волантису, поки порт ще не зачинили.

Від самої лише згадки про подорож водою щоками пана Арчибальда поповзла зелена барва.

— Е ні, годі з мене кораблів. Та я краще до Волантису на одній нозі пострибаю!

«До Волантису, — подумав Квентин. — А тоді до Лису, а тоді додому. Тим самим шляхом, яким прибув сюди, і з порожніми руками. Загинуло троє хоробрих людей… і за віщо?»

Як хороше та солодко було б знову побачити Зеленокрівцю, відвідати Сонцеспис, Водограйні Сади, вдихнути чисте і свіже повітря Крицаку замість гарячих, вогких, гидких випарів Невільницької затоки. Квентин знав, що батько не скаже йому ані слова докору, але зневіра так і блищатиме у його очах. Сестра не ховатиме зневаги, Піщані Змійки різатимуть його посмішками, гострішими за мечі, а князь Крицак, його другий батько, який надіслав з ним власного сина, щоб уберегти від біди…

— Я не змушую вас лишатися тут, — мовив Квентин до друзів. — Батько поклав доручення на мене, а не на вас. Їдьте додому, якщо душа просить. Тікайте, як зумієте. А я залишаюся тут.

Здоровило здвигнув плечима.

— Ну то й ми з Пиєм залишаємося.

Наступного дня коло дверей князя Квентина з’явився Дензо Да-Хан з умовами зустрічі.

— Він згоден побачити вас завтра, коло прянищного базару. Шукайте двері з ліловим лататтям на них. Двічі постукайте і вимагайте волі.

— Згода, — мовив Квентин. — Зі мною будуть Арч та Геріс. Він теж може привести двох бійців, але не більше.

— Якщо ласка пана князя. — Слова були чемні, за звичаєм, але в голосі Дензо відчувався присмак люті, а у очах воїна-співця блищав зухвалий глум. — Приходьте на захід сонця. І дивіться, щоб за вами не стежили.

Дорнійці залишили Велику Піраміду за годину до темряви — на випадок, якщо заблукають у провулках чи не знайдуть лілове латаття. Квентин та Геріс мали на собі паси з мечами. Здоровило закинув келепа на ремені за свою широчезну спину.

— Ще не пізно облишити цю дурну вихватку, — казав Геріс, поки вони пробиралися смердючим провулком до старого прянищного базару. В повітрі потужно тхнуло сечею; десь попереду гуркотіли на бруківці оббиті залізом колеса гарби-труповозки. — Старий Білл Кістка, бувало, казав, що Мальована Меріс може розтягти смерть людини аж на поворот місяця. Ми їм збрехали, Квенте. Скористалися ними, щоб дістатися сюди, а тоді перебігли до «Буревісників».

— Нам так наказали.

— Але Строкатий ніколи не хотів, щоб ми вчинили так насправді, — устряг здоровило. — Інші його хлопці — пан Орсон, Дик Солома, Голобрід, Гіл Гайовий та інші — досі сидять у цюпі, а дякувати за те мають нам. Навряд чи Старому Килимкові це дуже припало до смаку.

— Авжеж, — погодився князь Квентин. — Зате йому до смаку золото.

Геріс зареготав.

— Шкода лишень, що в нас його катма! Ти віриш у цей мир, Квенте? Я — ні. Половина міста підносить хвалу драконоборцеві, а інша сичить і плюється кров’ю, як почує його ім’я.

— Курзу-Верзу, — буркнув здоровило.

Квентин насупився.

— Його звали Харгаз.

— Харгаз, Дурбас, Тулумбас… чи не байдуже? Я зву їх усіх Курзу-Верзу. І не був він ніяким драконоборцем. Лишень дозволив драконові засмажити свою дупу до чорної шкуринки.

— Він був хоробрий.

«А чи мені стало б мужності протистати чудовиськові з самим лише списом?»

— Принаймні, загинув не смертю боягуза.

— Він загинув з вереском болю, — відказав Арч.

Геріс поклав руку Квентинові на плече.

— Навіть якщо королева повернеться, вона однак буде побрана з чоловіком у шлюбі.

— А як дати цареві Курзу ляща моїм келепом, то вже не буде! — зауважив здоровило.

— Гіздахрові, — мовив Квентин. — Його звати Гіздахром.

— Один цілунок мого келепа — і всім стане байдуже, як його звали, — наполягав Арч.

«Вони не розуміють.» Його друзі втратили бачення справжньої мети тут, на сході. «Мій шлях лежить не до неї, а через неї. Даянерис — не винагорода сама по собі. Вона — лише спосіб здобути справжній скарб.»

— «Дракон має три голови» — так вона сказала мені. «Мій шлюб не мусить скінчити всі ваші сподівання» — так вона сказала мені. «Я знаю, навіщо ви тут. Заради вогню та крові.» Я маю в собі кров Таргарієнів — та ви й самі знаєте. Я простежую свій родовід аж до…

— Та до сраки той родовід, — перервав його Геріс. — Драконам байдуже до твоєї крові, хіба що яка вона на смак. Дракона не приборкаєш уроком історії. І на собі він носить не маестерську рясу, а лускату броню. Квенте… невже ти справді хочеш це зробити?

— Це те, що я мушу зробити. Заради Дорну. Заради мого батька. Заради Клетуса, Віла і маестра Кедрі.

— Вони мертві, — заперечив Геріс. — Їм байдуже.

— Так, вони мертві, — погодився Квентин. — Але за віщо загинули? Заради того, щоб доправити мене сюди і одружити з драконовою королевою. Велична мала вийти пригода — так казав Клетус. Гемонські дороги, буремні моря… а наприкінці — найпрекрасніша жінка у світі. Така казка, яку не соромно розповісти онукам. Але Клетус ніколи вже не подарує життя дітям… якщо тільки не залишив байстрюка у череві якоїсь дівки з корчми. Віл ніколи вже не зіграє весілля. Їхня смерть не має стати безглуздою.

Геріс тицьнув пальцем на труп, що привалився до цегляної стіни, засиджений хмарою лискучих зелених мух.

— А от його, приміром, смерть була не безглуздою?

Квентин зиркнув на тіло з огидою.

— Він помер од різачки. Не наближайтеся. — Бліда кобила вже скакала всередині міських мурів. Не диво, що вулиці стояли майже порожні. — Неблазні вишлють по нього труповозку.

— Авжеж. Та питання моє було не про нього. Це життя людини має бути не безглуздим, а не його смерть. Я теж любив і Віла, і Клетуса, та їх вже не повернеш. Це помилка, Квенте. Не можна довіряти сердюкам.

— Вони такі самі люди, як решта. Жадають золота, слави, влади. Я вірю не в них, а в ці прості речі.

«А ще — у свою долю. Я — великий князь дорнійський, і в жилах моїх тече кров дракона.»

Сонце вже котилося за мур міста, коли вони нарешті знайшли квітку лілового латаття, намальовану на вивітрених дерев’яних дверях низької цегляної хатини, що стовбичила серед інших таких самих у тіні великої жовто-зеленої піраміди Раздар. Квентин постукав двічі, як було домовлено. Непривітний голос загарчав крізь двері щось нерозбірливе суржиком Невільницької затоки — потворною мішаниною старогіскарської та високовалірійської мов. Князь відповів тією ж говіркою лише одне слово:

— Воля.

Двері відчинилися. Першим задля остороги увійшов Геріс, за ним Квентин, і останнім — здоровило. Всередині у повітрі висів блакитний туман від якогось куріння, чиї солодкі пахощі не могли приховати глибший та старіший сморід сечі, кислого вина і гнилого м’яса. Простору в помешканні було значно більше, ніж здавалося ззовні — воно простягалося праворуч і ліворуч у сусідні хатини. Те, що з вулиці здавалося десятком окремих будівель, усередині виявилося одним довгим приміщенням.

О цій годині заклад було заповнено хіба що наполовину. Лише кілька відвідувачів ушанували дорнійців поглядами — хто знудженими, хто ворожими, хто цікавими. Решта скупчилася навколо ями на віддаленому кінці приміщення, де двійко оголених чоловіків махали один на одного ножами, а глядачі заохочували їх до бійки.

Квентин не побачив жодного знаку людей, до яких вони прийшли. Але невдовзі прочинилися двері, яких він спершу не помітив, і звідти виступила стара жінка — зморшкувата істота у темно-червоному токарі з крихітними золотими черепами на облямівці. Шкіра її була бліда, наче кобиляче молоко, а волосся — таке ріденьке, що не ховало черепа.

— Дорни, — мовила вона. — Мене Заріна. Лілове латаття. Ходи униз, там знайти.

Вона притримала двері і махнула, щоб заходили. Унизу виднівся прогін дерев’яних сходів, крутих і звивистих. Цього разу попереду пішов здоровань, а ззаду охороняв Геріс; князь ішов між ними. «Аж у підвал, чи й нижче.» Спуск був довгий і такий темний, що Квентин мусив намацувати шлях ногою, аби не послизнутися. Біля його підніжжя пан Арчибальд видобув кинджала.

Вони ввійшли до підвалу з цегляним склепінням, утричі більшого за шинок нагорі. Велетенські дерев’яні барила вишикувалися уздовж стін і збігали вдалину, скільки бачило око. Єдине світло давали червоний ліхтар на гаку одразу за дверми і чорна лойова свічка, що мерехтіла на перевернутій діжці, пристосованій за стіл.

Уздовж винних барил туди й сюди крокував Кагго Трупоріз, розгойдуючи привішеним до стегна арахом. Мальована Меріс колисала на руках арбалета, зиркаючи мертвими і холодними, наче два сірих камені, очима. Дензо Да-Хан заклав двері засувом, щойно дорнійці опинилися всередині, а тоді став попід ними, схрестивши руки на грудях.

«На одного більше, ніж домовлялися» — майнула в Квентина думка.

Сам Строкатий Князь сидів за столом, крутячи у руках кухоль вина. Жовте світло свічки пофарбувало його сріблясто-сиве волосся золотом, а мішки під очима вирізьбило чітко та опукло, наче туго натоптані сакви. Він мав на собі подорожнього кобеняка бурої вовни; під ним виблискувала срібляста кольчуга. Чи це ознака зради, а чи простої остороги? «Старий сердюк — обережний сердюк.»

Квентин підступив до його столу.

— Шановний пане. Без вашої звичної киреї вас годі упізнати.

— Отієї старої ганчірки? — Пентосець знизав плечима. — Бідарське лахміття… і все ж мої строкаті клапті жахають ворогів, а наших хлопців запалюють на полі бою краще за будь-який прапор. Якщо ж мені треба лишитися непоміченим, то варто їх зняти, і ніхто не знає, де я подівся.

Він махнув рукою на лаву навпроти себе.

— Сідайте. Я так розумію, ви княжого роду. Якби ж знати раніше. Вип’єте вина? Заріна подає також і їжу. Хліб у неї черствий, а про душенину страшно й казати — саме лише сало та сіль, хіба кілька волокнин м’яса знайдеться. Вона твердить, що то собачатина, та я гадаю, радше щурятина. Вас її страви, втім, не вб’ють. Я за життя дізнався, що берегтися варто лише того харчу, який виглядає звабливо та соковито. Отруйники завжди чомусь обирають найсмачніше.

— Ви привели трьох людей, — зауважив пан Геріс із холодком у голосі. — А ми домовлялися про двох.

— Ми домовлялися про двох бійців, а Меріс — бійчиня. Меріс, люба моя, розв’яжи сорочку і покажи, що ти різної з ними статі.

— Цього не треба, — відповів Квентин. Якщо плітки не брехали, під сорочкою Меріс мала тільки рубці, залишені тими, хто відрізав їй груди. — Я згоден, що Меріс — жінка і бійчиня. Та все ж ви граєтеся з умовами угоди, як вам заманеться.

— Пістрявий, лукавий… отакий я пройдисвіт. Три до двох — не така вже перевага, мушу сказати, але за щось та рахується. У цьому світі доводиться вчитися приймати ті дарунки, які надсилають нам боги, і обертати їх собі на користь. Цю науку я засвоїв не задурно. А вам переказую за так, навіть грошей не беру — на знак довіри.

Він знову махнув на лаву.

— Та сідайте вже і кажіть, навіщо прийшли. Обіцяю не вбивати, доки не вислухаю. Це та дещиця, яку я ладен зробити для свого побратима-князя… Квентина, чи не так?

— Квентина з дому Мартел.

— Жабик пасувало вам краще. Не маю звички пити з брехунами та підступними втікачами, але до вас чомусь відчуваю цікавість.

Квентин сів. «Одне хибне слово, і за пів-удару серця тут порсне кров.»

— Мушу перепросити за брехню. Єдині кораблі, які прямували до Невільницької затоки, були винайняті відвезти вас на війну.

Строкатий Князь знизав плечима.

— Кожен зрадник та перебіжчик має якусь відмовку. Ви не перші, хто присягнувся мені мечами, узяв гроші та здимів. І всі вони мали свої причини. «Мій маленький син хворіє», або «Дружина наставила мені роги», або «Інші вояки змушують мене смоктати їм прутні». Останній був дуже чарівний хлопчина, та я йому однак не пробачив. Ще один неборака жалівся, що годували в нас так гидко, аж він мусив утекти, щоб не змарніти. Ну то я наказав відтяти йому ступню, засмажити і подати на обід. А тоді зробив його полковим кухарем. Наші страви значно покращали, і коли його угоді сплив строк, він підписав нову. Щодо вас… кількоро з моїх найліпших хлопців сидять у царському підземеллі завдяки вашому брехливому язикові, а я навіть сумніваюся, чи вмієте ви куховарити.

— Я великий князь дорнійський, — мовив Квентин. — Я маю обов’язок перед батьком та народом. Існує таємна шлюбна угода.

— Я вже чув. І коли срібна цариця побачила ваш шматок пергамену, то що? Впала у ваші обійми?

— Ні, — буркнула Мальована Меріс.

— Ні? Ой, пригадав — ваша наречена полетіла геть на драконі. Ну гаразд, коли повернеться, покличте нас на святкування. Хлопці з полку будуть радесенькі випити за ваше подружнє щастя, а я дуже люблю вестероські весілля, особливо ту частину, де подружжя несуть до ліжка… ой, стривайте! — Він обернувся до Дензо Да-Хана. — Дензо, ти ж наче казав мені, що драконова цариця одружилася з якимось гіскарцем?

— Так, з меєринським вельможею. Дуже багатим.

Строкатий Князь знову обернувся до Квентина.

— Невже це правда? Не може бути. А як же ж ваша шлюбна угода?

— Вона з неї насміялася, — мовила Мальована Меріс.

«Даянерис не сміялася.» Решта Меєрину, може, і дивилася на нього як на кумедне непорозуміння, схоже на отого вигнанця з Літніх островів, якого король Роберт тримав при дворі у Король-Березі. Але королева завжди розмовляла до нього привітно і чемно.

— Ми трохи спізнилися, — відповів Квентин.

— Шкодуєте, що не втекли від мене раніше? — Строкатий Князь ковтнув вина. — Отже… весілля князя Жабика зійшло на пси. То це ви тому прискакали назад до мене? Трійко моїх хоробрих дорнійських хлоп’ят вирішили вшанувати свої полкові обов’язки?

— Ні.

— Яка прикра втрата.

— Юрхаз зо’Юнзак помер.

— Ся новина вже несвіжа. Я сам дивився на його смерть. Бідолаха побачив дракона, спробував утекти і запнувся. Аж тут кілька тисяч його найближчих приятелів пробігли йому по спині. Напевне, Жовте Місто потонуло у сльозах жалоби. Ви запросили мене на зустріч, щоб випити за його світлу пам’ять?

— Ні. А чи обрали вже юнкайці собі нового воєводу?

— Рада хазяїв усе ніяк не домовиться. Найбільшу підтримку мав Єззан зо’Каггаз, та дотепер помер і він. Останніми днями Мудрі Хазяї щодня передають провід над військом одне одному. Сьогодні нас очолює той, котрого твої полкові друзі кличуть Пияк-Не-Здолаєш-Ніяк. А назавтра очільником стане Панок-Вислощок.

— Ні, Заєць, — виправила Меріс. — Вислощок був учора.

— Визнаю помилку, люба моя. Наші юнкайські друзі мали ласку надати нам розклад. Мені варто уважніше його вивчити.

— Вас наймав Юрхаз зо’Юнзак.

— Він підписував угоду з нами від імені свого міста. Таки-так.

— Меєрин та Юнкай уклали мир. Облогу мають зняти, кожне військо розпустити. Не буде ані битви, ані різанини, ані міста для погрому і здобичі.

— Життя — воно таке. Сама зневіра.

— І чи довго, на вашу думку, юнкайці схочуть платити за службу аж чотирьом охочим полкам?

Строкатий Князь сьорбнув вина і мовив:

— Дражливе питаннячко. Але така вже вона — доля вільних компанійців. Одна війна скінчується, інша починається. На щастя, десь комусь завжди треба битися з кимось іншим. Може, навіть у цьому місті. Ось ми тут сидимо і п’ємо, а Кровоборід саме закликає наших юнкайських друзів подарувати цареві Гіздахру ще одну голову. Відпущенці та невільникарі зиркають на горлянки одне одного і гострять ножі, Сини Гарпії змовляються у своїх пірамідах, бліда кобила затоптує копитами і раба, і вельможу, наші друзі з Жовтого Міста вже очі прогледіли, що там робиться на морі, а десь у степу дракон куштує шматочки ніжної плоті Даянерис Таргарієн. То хто править Меєрином сього вечора? І хто правитиме назавтра вранці?

Пентосець знизав плечима.

— Напевне я не знаю нічого, лише одне. Хтось десь неодмінно матиме потребу в наших мечах.

— Я маю потребу в ваших мечах. Дорн винайме вас.

Строкатий Князь зиркнув на Мальовану Меріс.

— А нахабства цьому жабеняті не позичати. Невже я мушу нагадувати? Дорогенький мій княжичу, останньою угодою, підписаною між нами, ви підтерли свою гарненьку рожеву дупцю.

— Хай що вам платить Юнкай, я дам удвічі більше.

— Щирим золотом одразу після підписання угоди, чи не так?

— Частину віддам, коли досягнемо Волантису, решту — коли я повернуся до Сонцеспису. Ми везли золото при собі, коли вирушали в мандри, але ховати його у полку було б важкувато, і ми віддали його до банків. Хочете — то покажу папери.

— Отакої! Папери. То й подвійна платня буде паперами?

— Подвійними паперами, — мовила Мальована Меріс.

— Решту матимете в Дорні, — наполягав Квентин. — Мій батько — людина честі. Якщо я прикладу до угоди свою печатку, він виконає всі умови. Маєте моє слово.

Строкатий Князь прикінчив вино, перевернув кухоль і поставив між ними.

— Отже, дозвольте переконатися, чи я все правильно почув. Відомий брехун і порушник присяги бажає укласти з нами угоду і платить обіцянками-цяцянками. Але за які послуги? Ось що цікаво. Чи мають мої «Вітрогони» розбити юнкайців і знищити Жовте Місто? Перемогти дотракійський халазар у відкритому полі? Супроводити вас додому до батька? Чи ви вдовольнитеся мокрою і хтивою царицею Даянерис, яку ми маємо привезти вам до ліжка? Кажіть уже, ясновельможний Жабику. Годі казок — вас тут ніхто не поцілує. Навіщо вам знадобилися ми з хлопцями?

— Ви потрібні мені, щоб викрасти дракона.

Кагго Трупоріз коротко гигикнув. Мальована Меріс скривила вуста у щось на кшталт посмішки. Дензо Да-Хан присвиснув.

Строкатий Князь відкинувся на спинку стільця і мовив незворушно:

— За драконів, княжичу, подвійної плати буде малувато. Дракони — товар коштовний, за них і останню шкуру віддаси. Той, хто платить самими обіцянками, хай хоч має совість пообіцяти як слід.

— Якщо ви хочете потрійну…

— Ні, — обірвав його Строкатий Князь. — Якщо я чогось і хочу, то це Пентос.