Бенкет круків

Брієнна

Брама Сутінь-долу була зачинена й замкнена на засув. У передсвітанковій млі тьмяно мерехтіли мури міста. На фортечних валах, мов примарні чатові, ворушилися пелехи туману. Під брамою, чекаючи сходу сонця, вже вишикувалося з дюжину возів, запряжених кіньми й волами. Брієнна стала в чергу за ріпою. Литки вже боліли, тож приємно було злізти з коня й випростати ноги. Незабаром з лісу виїхав ще один віз. На той час як небо почало ясніти, черга вже тягнулася на чверть милі.

Простолюд кидав на дівчину цікаві погляди, але ніхто до неї не заговорював. «Це мені їх розпитувати потрібно»,— подумала Брієнна, але їй завжди було важко спілкуватися з незнайомцями. Ще дівчинкою вона була страшенно скутою. Довгі роки кпинів тільки додали їй сором'язливості. «Я маю питати про Сансу. Як іще мені її шукати?» Вона прокашлялася.

— Добродійко,— мовила вона до жінки на возі з ріпою,— може, ви бачили дорогою мою сестру? Юна панна, тринадцять років, гарна з обличчя, з синіми очима й золотисто-каштановими косами. Можливо, вона подорожує з лицарем-п'яницею.

Жінка похитала головою, але чоловік її сказав:

— Можу закластися, що ніяка вже вона не панна. У сердешної дівчини є ім'я?

У Брієнни в голові було порожньо. «Я мала вигадати для неї яке-небудь ім'я». Підійшло б яке завгодно, тільки нічого не спадало на думку.

— Безіменна? Що ж, на дорогах повно безіменних дівчат.

— А на цвинтарях їх ще більше,— докинула жінка.

На світанку на парапетах з'явилися вартові. Селяни позалазили на вози й узялися до віжок. Брієнна теж сіла верхи, потім роззирнулася.

Здебільшого в черзі на в'їзд у Сутінь-діл стояли селяни з фруктами й овочами на продаж. Позаду, через дюжину людей, в черзі сиділо двійко заможних городян на вгодованих ступаках, а ще трохи далі Брієнна запримітила худенького хлопчину на рябому коні. Не було знаку ні двох лицарів, ні сера Шадрика, ні Маячливого Мишеняти.

Вози вартові пропускали, навіть не дивлячись, та коли до брами під'їхала Брієнна, їй звеліли зупинитися.

— Стійте, ви! — гукнув капітан. Двоє вояків у кольчугах схрестили списи, перепиняючи їй дорогу.— Мета проїзду?

— Мені до лорда Сутінь-долу або до його мейстра.

Очі капітана затрималися на Брієнниному щиті.

— Чорний кажан Лотстонів. У цього герба погана репутація.

— Це не мій герб. Я збираюся його перемалювати.

— Справді? — капітан потер поросле щетиною підборіддя.— Моя сестра, до речі, таким займається. Будете її шукати — вона в будинку з розмальованими дверима, навпроти «Сімох мечів»,— пояснив він і махнув вартовим.— Пропустіть її, хлопці. Це дівка.

Брама вела на ринкову площу, де вози, які заїхали перед Брієнною, вже розвантажували ріпу, жовту цибулю, мішки ячменю. Інші торгівці продавали тут зброю й обладунки, причому дуже дешево, якщо судити з цін, які вони викрикували, коли Брієнна проїжджала мимо. «Після бою разом з круками-падальниками злітаються і мародери». Брієнна ступою проїхала повз вимащені засохлою кров'ю кольчуги, пом'яті шоломи, пощерблені мечі. Можна було придбати й одяг: шкіряні чоботи, хутряні плащі, брудні сюрко з підозрілими дірками. Брієнна впізнавала чимало гербів. Броньований кулак, лось, біле сонце, двосічна сокира — то все були герби північан. Але загинули тут і вояки Тарлі, і чимало людей зі штормових земель. Дівчина бачила червоні й зелені яблука, щит з трьома блискавками Лейгудів, кінську опону з мурашками Амброзів. На багатьох кокардах, застібках і камзолах траплявся навіть мисливець самого лорда Тарлі. «Друг чи ворог — крукам байдуже».

Можна було за кілька пенні купити соснові або липові щити, але Брієнна проїхала мимо. Вона не збиралася розлучатися з важким дубовим щитом, подарованим Джеймі,— з цим щитом він сам їхав з Гаренхолу на Королівський Причал. Сосновий щит має свої переваги. Він не такий важкий, тож його легше тримати, а в м'якому дереві може застрягнути ворожий топір чи меч. Але якщо вам не бракує сили витримати вагу дубового меча, захист він забезпечить кращий.

Сутінь-діл збудований був навколо гавані. На північ від міста стриміли крейдяні скелі; на південь скелястий мис захищав кораблі на якорі від штормів, що налітали з вузького моря. Замок здіймався над портом, і його квадратна фортеця й великі круглі башти виднілися з усіх куточків міста. На людних брукованих вуличках легше було пройти, ніж проїхати верхи, отож Брієнна лишила кобилу в стайні й далі пішла пішки, закинувши щита на спину, а скатку запхавши попід пахву.

Сестру капітана знайти було нескладно. Заїзд «Сім мечів» виявився найбільшим у місті — чотириповерховою будівлею, яка нависала над своїми сусідами, а двостулкові двері навпроти були прегарно розмальовані: замок в осінньому лісі, серед золотих та іржавих дерев. Стовбурами старезних дубів плівся плющ, і навіть жолуді були виписані з любов'ю. Придивившись, Брієнна серед листя угледіла і тварин: хитру руду лисицю, двох горобців на гілці, а в глибині — обриси вепра.

— У вас дуже гарні двері,— заговорила вона до темнокосої жінки, яка відчинила, коли Брієнна постукала.— Який це замок?

— Усі одразу,— мовила капітанова сестра.— Єдиний замок, що я знаю, це Смеркфорт, що стоїть над гаванню. А решту я вигадала — уявила, який вигляд повинен мати замок. Дракона ж я теж не бачила, ані грифона, ані єдинорога,— говорила вона весело, та коли Брієнна показала їй щита, потемніла з обличчя.— Моя стара мамуся казала: велетенські кажани прилітають з Гаренхолу в безмісячні ночі й забирають неслухняних дітлахів до Божевільної Данель, яка варить з них юшку. Іноді я чую, як вони шкребуться у віконниці,— вона якусь мить замислено облизувала зуби.— А що малювати натомість?

Герб Тартів — поділений на чотири квадрати, рожево-лазуровий, з жовтим сонцем і півмісяцем. Та оскільки люди вважають Брієнну вбивцею, вона не наважилася малювати власний герб.

— Ваші двері нагадали мені старий щит, який я колись бачила в батьковій зброярні.

Вона постаралася якнайкраще описати згаданий герб.

Жінка кивнула.

— Намалювати я можу просто зараз, але фарба має висохнути. Ви можете поки що, якщо схочете, винайняти кімнату в «Сімох мечах». А зранку я принесу вам щита.

Брієнна не планувала ночувати в Сутінь-долі, але, може, так буде й ліпше. Вона не була певна, чи лорд зараз у замку й чи погодиться її прийняти. Подякувавши малярці, вона перетнула бруківку й підійшла до заїзду. Над дверима, на залізній стрілочці, гойдалася вивіска з сімома мечами. Побілка потріскалася й лущилася, але Брієнна знала, що означають ці мечі. Це семеро синів Даркліна, які вдягнули білі плащі королівської варти. Більше жоден дім у всьому королівстві не може похвалитися стількома. Вони уславили свій рід. А тепер перетворилися на вивіску заїзду. Брієнна зайшла у вітальню й попросила кімнату і купіль.

Її розмістили на другому поверсі, і жінка з коричневою родимкою на обличчі принесла дерев'яні ночви, а тоді, цебро по цебру, натягала води.

— А в Сутінь-долі ще лишилися Даркліни? — поцікавилася Брієнна, залазячи в ночви.

— Ну, є Дарки, я сама з Дарків. Чоловік мій каже так: обдарували його боги Даркою,— засміялася вона.— В Сутінь-долі куди камінь не кинь — поцілиш або в Дарка, або в Дарквуда, або в Даргуда, та можних Дарклінів не лишилося. Останнім був лорд Деніс, милий юний дурень. А ви знали, що до андалів Даркліни були королями Сутінь-долу? На мене глянеш — і не скажеш, але в мені теж є королівська кров. Бачите? «Ваша світлосте, ще кухоль елю»,— ось як до мене мають звертатися. «Ваша світлосте, треба винести нічний горщик, і принесіть ще хмизу, ваша клята світлосте, бо коминок погасне»,— вона знову засміялася, витрушуючи з цебра останні краплі води.— Ну ось. Вода не холодна?

— Підійде.

Вода була літепла.

— Я б ще принесла, але вона через край побіжить. Така дівчина, як ви, чимало місця в ночвах забирає.

«Тільки в таких малих ночвах, як ці». У Гаренхолі були величезні купелі, кам'яні. У лазні висіла пара від води, і крізь цю пелену увійшов Джеймі — голий, як на вродини, наполовину труп, а наполовину бог. «І заліз у купіль до мене»,— пригадала Брієнна, спалахнувши. Вона схопила шматок твердого лужного мила й заходилася терти попід пахвами, намагаючись викликати в уяві обличчя Ренлі.

Заки вода зовсім захолола, Брієнна відмилася, наскільки це взагалі можливо. Вбралася вона в той самий одяг, що зняла, туго застебнула на стегнах пояс із мечем, проте кольчугу й шолом не вдягала, щоб не надто лякати людей у Смеркфорті. Приємно було випростати нарешті ноги. Вартові при замковій брамі були в шкірянках, на гербах яких виднілися перехрещені келепи на тлі білого косого хреста.

— Мені б з вашим лордом поговорити,— звернулася до них Брієнна.

— То гучніше кричи,— зареготав один.

— Лорд Рикер виїхав у Дівостав разом з Рендилом Тарлі,— пояснив другий.— Лишив сера Руфуса Ліка за каштеляна, щоб наглядав за леді Рикер і дітьми.

Саме до Ліка й провели Брієнну. Сер Руфус виявився кремезним сивобородим коротуном без однієї ноги.

— Пробачте мене, що не встаю,— мовив він. Брієнна простягнула йому свою грамоту, але читати Лік не вмів, отож відіслав гостю до мейстра, лисаня з розсипом ластовиння на черепі й жорсткими рудими вусами.

Почувши прізвище «Голард», мейстер роздратовано нахмурився.

— Скільки мені співати тої самої пісні? — (Мабуть, Брієнну виказало обличчя).— Ви гадаєте, ви перша тут приїхали шукати Донтоса? Радше двадцять перша. Та золоті плащі тут з'явилися вже за кілька днів по вбивству короля, з дорученням від лорда Тайвіна. А що тут у вас, покажіть?

Брієнна показала грамоту, підписану дитячою рукою і запечатану Томеновою печаткою. Після довгих гм-м-м і хм-м-м мейстер помацав віск і нарешті повернув грамоту.

— Схоже, правдива,— він усівся на стілець і вказав Брієнні на інший.— З сером Донтосом я не знайомий. Він ще хлопчиком поїхав із Сутінь-долу. Колись Голарди були шляхетним домом, це правда. Знаєте, який у них герб? Червіньково-рожеві смуги, а у верхній частині щита — три золоті корони на синьому тлі. За Доби героїв Даркліни були дрібними королями, і троє з них взяли собі жінок з Голардів. Згодом їхню маленьку державу поглинуло більше королівство, але Даркліни не зникли, й Голарди служили їм... навіть за часів смути. Вам це відомо?

— Трохи.

Мейстер на Тарті любив повторювати, що це Сутіньдільська смута довела короля Ейриса до божевілля.

— У Сутінь-долі досі люблять короля Деніса — попри все горе, яке він приніс. Винуватять у всьому леді Сералу, його дружину-мирсянку. Мереживна Змія, ось як її прозивають. Якби ж тільки лорд Дарклін одружився з кимось зі Стонтонів чи Стоуквортів... ну, ви знаєте, як пащекує простолюд. Мереживна Змія налила чоловікові повні вуха мирської отрути, кажуть люди, аж поки лорд Деніс не повстав проти короля й не взяв його в полон. А в цей час його військовий інструктор, сер Саймон Голард, зарубав сера Гвейна Гонта з королівської варти. Півроку утримували Ейриса за цими мурами, а під брамою з великим військом стояв королівський правиця. Лорд Тайвін мав сили досить, щоб штурмувати місто коли схоче, однак лорд Деніс поширив чутки, що тільки-но побачить перші ознаки штурму — уб'є короля.

Брієнна пам'ятала, що було далі.

— Короля врятували,— сказала вона.— Його визволив Баристан Безстрашний.

— Так,— підтвердив мейстер.— І щойно Даркліни втратили заручника, смута закінчилася: лорд Деніс відчинив браму, щоб лорд Тайвін не штурмував міста. Прихилив коліно, благаючи про помилування, але король пробачати не збирався. Відрубав голову і лорду Денісу, і його братам, сестрам, дядькам, кузенам — усім шляхетним Дарклінам. Мереживну Змію спалили живцем, бідолашну, тільки спершу відрізали їй язика й усі жіночі принади, якими, подейкували, вона поневолила свого лорда. І половина Сутінь-долу і нині вам доводитиме, що король Ейрис ще дуже лагідно з нею повівся.

— А Голарди?

— Позбавлені прав і знищені,— сказав мейстер.— Коли це сталося, я кував у Цитаделі ланцюга, але я читав потім звіти про суди над ними й винесені вироки. Сер Джон Голард Стюард був одружений з сестрою лорда Деніса, тож помер разом з дружиною, а з ними і їхніх син, хоч був тільки наполовину Дарклін. Малий Робін Голард був зброєносцем, і коли короля схопили, танцював навколо нього й тягав за бороду. Він помер на дибі. Сер Саймон Голард загинув від руки сера Баристана під час утечі короля. У Голардів забрали землі, замок зруйнували, села попалили. Як і Даркліни, дім Голардів згинув.

— За винятком Донтоса.

— Щира правда. Юний Донтос був сином сера Стефона Голарда, брата-близнюка сера Саймона; Стефон помер від гарячки за кілька років до цього й у смуті участі не брав. Ейрис усе одно відрубав би хлопцю голову, але сер Баристан попросив його зберегти Донтосу життя. Король не міг відмовити людині, яка його врятувала, отож Донтоса забрали на Королівський Причал як зброєносця. Наскільки знаю, в Сутінь-діл він більше не повертався, та й навіщо? Тут у нього немає ні земель, ні родичів, ні замку. Якщо Донтос із тією північанкою і справді допомогли вбити нашого любого короля, мали б тікати від правосуддя світ за очі. Шукайте їх у Старгороді, якщо схочете, та краще — за вузьким морем. Шукайте їх у Дорні або на Стіні. Деінде,— він підвівся.— Чую, круки мої кричать. Прошу вибачення: мушу попрощатися.

Зворотна дорога в заїзд здалася довшою, ніж дорога в Смеркфорт,— мабуть, тому, що Брієнна була геть не в гуморі. Було очевидно: в Сутінь-долі Санси вона не знайде. Якщо сер Донтос забрав її в Старгород або за вузьке море, як вважає мейстер, Брієннині пошуки марні. «Але що її чекає в Старгороді? — запитала себе Брієнна.— Мейстер знає її не краще, ніж Толарда. Вона б не поїхала до чужих».

На Королівському Причалі Брієнна розшукала одну з Сансиних колишніх покоївок, яка тепер улаштувалася пралею у бордель. «До м'леді Санси я служила в лорда Ренлі. І обоє виявилися зрадниками,— гірко жалілася ота Брелла.— Жоден лорд тепер мене не схоче, тож доводиться прати за повіями». Та коли Брієнна запитала про Сансу, жінка мовила: «Я вам скажу так, як сказала лорду Тайвіну. Дівчина повсякчас молилася. Ходила в септ і запалювала свічки, як справжня леді, але майже щовечора ходила ще й у богопраліс. Вона на Північ поїхала, це точно. Туди, де живуть її боги».

Але Північ — величезна, і Брієнна гадки не мала, кому з батькових прапороносців Санса схильна довіритися. Чи, може, подасться шукати кревних? Хоча всі її родичі загинули, Брієнна знала, що в Санси ще є дядько й брат-байстрюк на Стіні, в Нічній варті. Інший дядько, Едмур Таллі, у полоні в Близнючках, а от дядько Едмура, сер Бринден, і досі утримує Річкорин. А молодша сестра леді Кетлін править Видолом. «Поклик крові». Можливо, Санса втекла до когось із них. От тільки до кого?

Стіна дуже далеко, звісно, до того ж місце те сумне й суворе. А щоб дістатися Річкорину, дівчині довелось би перетнути понищене війною приріччя й продертися через ланістерівську облогу. В Соколине Гніздо добитися легше, та й леді Лайса, без сумніву, радо прийме сестрину доньку...

Попереду провулок завертав. Брієнна десь не туди звернула й заїхала в глухий кут: на маленькому земляному дворі, біля круглого колодязя з низькою мурованою цямриною, рилися три свині. Побачивши Брієнну, одна завищала, і жінка, яка тягнула воду, підозріливо обдивилася дівчину з голови до ніг.

— А вам чого тут треба?

— Я шукаю «Сім мечів».

— Ідіть назад, як прийшли. Біля септу повернете ліворуч.

— Дякую.

Брієнна розвернулася — і втелющилася в незнайомця, який знагла вискочив з-за рогу. Від зіткнення він не втримався на ногах і приземлився на дупу просто в болото.

— Перепрошую,— пробурмотіла Брієнна. Це був зовсім хлопчик: кістлявий малий з прямим ріденьким волоссям і ячменем на оці.— Ти не забився?

Вона простягнула йому руку, але хлопець на чотирьох позадкував від неї. Років йому було не більш як десять-дванадцять, але мав він на собі кольчугу, а за спиною — довгий меч у шкіряних піхвах.

— Ми знайомі? — запитала Брієнна. Вона смутно пригадувала його обличчя, тільки не могла сказати звідки.

— Ні. Не знайомі. Ви ніколи...— він зіп'явся на ноги.— Д-д-даруйте. Міледі. Я не дивився. Ну, тобто дивився, тільки вниз. Дивився вниз. Під ноги.

І хлопчак накивав п'ятами, сторчголов помчавши назад, звідки прийшов.

Щось у ньому викликало в Брієнни підозри, проте вона не збиралася ганятися за ним вулицями Сутінь-долу. «Під брамою вранці, ось де я його бачила,— збагнула вона.— Він сидів на рябому коні». І, здається, вона бачила його і раніше, тільки де?

Заки Брієнна врешті розшукала «Сім мечів», у вітальні було вже тісно. Ближче до вогню сиділо четверо септ, вмочаючи хліб у миски з гарячим крабовим рагу. Від запаху в Брієнни забуркотіло в животі, але вільних місць не було. Аж тут позаду почувся голос:

— М'леді, сідайте тут, на моє місце.

Лише коли мовець стрибнув з лавки, Брієнна зрозуміла, що це карлик. Чоловічок навіть до п'ятьох футів не доріс. Ніс-картоплина — у червоних прожилках, зуби — червоні від кислолисту, а вбраний був у брунатну домоткану рясу святого брата; на мотузку на дебелій шиї висів залізний молот Коваля.

— Сидіть-сидіть,— мовила Брієнна.— Я можу і постояти.

— Можете, але ж я головою об стелю не чиркаю,— пожартував карлик грубувато, проте приязно. Брієнна бачила його виголену маківку. Чимало святих братів отак голять собі волосся. Септа Роель колись пояснила, що таким чином вони показують: їм нема чого приховувати від Отця. «А хіба Отець не бачить крізь волосся?» — поцікавилася Брієнна. Дурницю впорола! Кмітливістю вона змалечку не вирізнялася, септа неодноразово їй це казала. І тепер дівчина почувалася мало не так само, як тоді, отож сіла на запропоноване місце в кінці лавки, попросила принести рагу й обернулася, щоб подякувати карлику.

— Ви служите у якійсь божниці в Сутінь-долі, брате?

— Моя була ближче до Дівоставу, м'леді, але вовки її спалили,— озвався чоловік, кусаючи від окрайця хліба.— Ми, як змогли, відбудували її, аж тут з'явилися перекупні мечі. Не знаю, чиї вони були, але позабирали в нас свиней і повбивали братів. Я протиснувся в дупло й заховався, а інші ж не такі маленькі. Довго я потім їх усіх ховав, та Коваль дав мені сили. А коли я закінчив, то викопав кілька монет, які заховав старший брат, і вирушив у мандри самотою.

— Мені дорогою зустрілися брати, які прямували на Королівський Причал.

— Та на дорогах їх сотні. І не тільки братів. І септонів теж, і простолюду. Розлетілися, як горобці. Може, я також горобець. Коваль мене створив маленьким,— хихикнув карлик.— А яка ваша сумна історія, м'леді?

— Я шукаю сестру. Високородну вродливу тринадцятирічну панну з синіми очима й золотисто-каштановими косами. Можливо, вона подорожує з чоловіком. З лицарем або з блазнем. Тому, хто допоможе мені її знайти, заплатять золотом.

— Золотом? — брат вищирив червоні зуби.— Для мене досить у винагороду й миски крабового рагу, але, боюся, я вам допомогти не зможу. Блазнів я зустрічав, і чимало, але не так багато вродливих панн,— він, схиливши голову набік, мить поміркував.— Хоча, пригадую, я бачив у Дівоставі блазня. В брудному лахмітті, а от під брудом, наскільки пам'ятаю, прозирав картатий блазенський костюм.

«А Донтос Голард носив блазенський костюм?» Брієнна ще ні від кого не чула, що носив... але й що не носив, теж не чула. Проте чому він такий обдертий? Може, під час утечі з Королівського Причалу з ними з Сансою трапилося лихо? Цілком можливо, адже на дорогах нині дуже небезпечно. А може, це був зовсім і не він.

— А у того блазня ніс був червоний, весь у полусканих капілярах?

— Щодо цього я не певен. Зізнаюся, я не дуже його роздивлявся. В Дівостав я пішов після того, як поховав своїх братів, сподіваючись сісти на корабель до Королівського Причалу. Першого разу я запримітив блазня біля доків. Здавалося, що він ховається і намагається не потрапляти на очі солдатам лорда Тарлі. Пізніше я зустрів його знову — у «Смердючій гусці».

— У «Смердючій гусці»? — невпевнено перепитала Брієнна.

— Неприємне місце,— визнав карлик.— Вояки лорда Тарлі патрулюють порт у Дівоставі, але у «Гусці» завжди повно моряків, а моряки, як відомо, за добру ціну беруть на борт нелегалів. Блазень шукав корабель, який узяв би трьох пасажирів за вузьке море. Потім я чимало разів зустрічав його там — він розмовляв з гребцями галер. Іноді наспівував кумедну пісеньку.

— Трьох людей? Не двох?

— Трьох, м'леді. Можу присягнутися Сімома.

«Троє,— подумала Брієнна.— Санса, сер Донтос... але хто ж третій? Куць?»

— То блазень підшукав собі корабля?

— Не можу сказати напевне,— відповів карлик,— але якось увечері солдати лорда Тарлі приходили в «Гуску» — шукали його, а за декілька днів я чув, як один чолов'яга хвалився, буцімто пошив у блазні блазня, й на підтвердження цього мав при собі золото. Він сам був п'янючий і всім охочим ель виставляв.

— Пошив у блазні блазня,— повторила Брієнна.— Цікаво, що він мав на увазі.

— Оце вже не знаю. Звали його Спритний Дик, оце я пригадую. Боюся,— карлик розвів руками,— оце і все, що я можу для вас зробити, окрім як помолитися.

Дотримавши слова, Брієнна купила йому миску гарячого крабового рагу... а ще свіжого хліба з печі й кубок вина. Він так і їв, стоячи біля Брієнни, а вона в цей час обмірковувала його слова. «Чи міг до них приєднатися Куць?» Якщо за зникненням Санси стоїть Тиріон Ланістер, а не Донтос Голард, цілком резонно, що найкраще їм тікати за вузьке море.

Покінчивши зі своїм рагу, карлик доїв і за Брієнною.

— Вам треба більше їсти,— сказав він.— Така рослява жінка має підтримувати сили. До Дівоставу не так уже й далеко, але на дорогах нині дуже небезпечно.

«Знаю». Саме на цій дорозі загинув сер Клеос Фрей, а їх із Джеймі Ланістером захопили криваві лицедії. «Джеймі мене мало не вбив,— пригадалося їй,— хоч який він худий був і виснажений, ще й зап'ястки мав скуті ланцями». Навіть у такому стані йому це заледве не вдалося, однак було це до того, як Золло відрубав йому долоню. Золло, Рордж і Шагвел зґвалтували б її разів п'ятдесят, якби сер Джеймі не переконав їх, що за Брієнну можна взяти сапфірами стільки, скільки вона важить.

— М'леді? Ви така сумна! Думаєте про сестру? — карлик поплескав її по руці.— Стариця освітить вам дорогу до неї, відкиньте страх. А Діва вбереже її.

— Ваші слова богам у вуха.

— Так і буде,— він уклонився.— Мені вже час. До Королівського Причалу дорога неблизька.

— Маєте коня? Чи мула?

— Двох мулів,— розсміявся карлик.— Ось вони, мої ніженьки. Доправлять мене, куди схочу,— він ще раз уклонився й подибав до дверей, з кожним кроком похитуючись.

А Брієнна лишилася сидіти за столом, затримавшись над кухлем розведеного вина. Вона нечасто пила вино, тільки щоб шлунок заспокоїти. «І куди мені рухатися? — питала вона себе.— У Дівостав, шукати чоловіка на ім'я Спритний Дик у шинку під назвою „Смердюча гуска“?»

Коли вона востаннє була у Дівоставі, містечко перетворилося на пустку: лорд замкнувся у замку, а люди погинули, повтікали або поховалися. Пригадалися спалені хати й порожні вулиці, потрощені й розбиті брами. До коней чіплялися дикі пси, а на поверхні джерельного ставка, який і дав наймення місту, плавали розбухлі трупи, наче велетенське біле латаття. Джеймі співав «Шість панн у ставку» і сміявся, коли Брієнна просила його поводитися тихше. І до того ж у Дівоставі нині облаштувався Рендил Тарлі — ще одна причина уникати міста. Може, ліпше сісти на корабель до Мартингорода чи Білої Гавані. «Але можна встигнути і те, і те. Заскочити в „Смердючу гуску“ й побалакати зі Спритним Диком, а потім у Дівоставі сісти на корабель, який пливе на північ».

Вітальня потихеньку порожніла. Брієнна розламала навпіл скибку хліба, дослухаючись до розмов за іншими столами. Здебільшого обговорювали смерть лорда Тайвіна Ланістера.

— Подейкують, його власний син убив,— казав один з місцевих — швець на вигляд,— отой малий лихий карлик.

— А король ще зовсім хлопчик,— мовила найстарша з чотирьох септ.— І хто нами правитиме, доки від досягне повноліття?

— Брат лорда Тайвіна,— сказав якийсь гвардієць.— А може, лорд Тайрел. Або Царевбивця.

— Тільки не він,— заперечив господар заїзду.— Не той клятвопорушник,— сплюнув він у вогонь.

Уночі Брієнна знов уві сні опинилися в шатрі лорда Ренлі. Свічки вже згасали, а холод підступав. У зеленій темряві щось ворухнулося — щось лихе й моторошне напало на її короля. Вона хотіла його захистити, але руки й ноги мов задерев'яніли від холоду, й не було навіть сили підняти руку. А коли тінь меча протяла зелену крицю латного коміра й ринула кров, Брієнна раптом побачила, що присмертний король — то не Ренлі, а Джеймі Ланістер, якого вона теж підвела.

Капітанова сестра розшукала її у вітальні, коли Брієнна снідала кухлем молока, перемішаного з медом і трьома сирими яйцями.

— Яка краса,— зронила Брієнна, коли жінка показала їй помальований щит. Це був не так герб, як справжня картина, й один погляд на неї переніс Брієнну на багато років назад — у темну прохолоду батькової зброярні. Пригадалося, як водила вона пальцями по розтрісканій і вицвілій фарбі, по зеленому листю на дереві, по світляній доріжці, яку лишала, падаючи, зірка.

Брієнна заплатила капітановій сестрі у півтора разу дорожче, ніж вони домовлялися, купила в кухаря трохи сухих плескачів, сиру й борошна в дорогу й, виходячи з заїзду, повісила щита на плече. Місто вона залишила крізь північну браму й поволі поїхала через луки й лани, де точилися найзапекліші бої, коли на Сутінь-діл напали вовки.

Військом Джофрі, яке складалося з західняків, мешканців штормових земель і лицарів Розлогів, командував лорд Рендил Тарлі. Тих з його вояків, які загинули тут, з почестями занесли назад у місто й поховали, як героїв, попід септами Сутінь-долу. А загиблі північани, яких було набагато більше, опинилися в братській могилі на березі моря. Над купою каміння, яка позначала могилу, переможці поставили грубий дерев'яний знак. «ТУТ СПОЧИЛИ ВОВКИ» — ось і все, що на ньому писалося. Зупинившись біля нього, Брієнна проказала безмовну молитву за полеглих, і за Кетлін Старк, і за її сина Роба, і за всіх, хто загинув разом з ними.

Їй пригадався вечір, коли леді Кетлін дізналася, що загинуло двоє її синів — маленьких хлопчиків, яких вона залишила в безпеці Вічнозиму. Брієнна одразу здогадалася: трапилося щось жахливе. Запитала, чи не було новин про синів. «У мене більше немає синів, лишився тільки Роб»,— відповіла леді Кетлін. Голос її звучав так, наче хтось провертав ножа їй у животі. Брієнна потягнулася до неї через стіл, щоб утішити, але стрималася, так і не торкнувшись: боялася, що старша жінка відсахнеться. А леді Кетлін перевернула руки, показуючи Брієнні глибокі шрами від ножа на долонях і пальцях. І почала розповідати про своїх дочок. «Санса вже в три рочки була справжньою леді,— казала вона,— чемною і запопадливою. Понад усе любила казки про лицарську відвагу. З неї виросте справжня красуня, якою я ніколи не була, це зразу видно. Я частенько сама чесала їй коси. У неї волосся золотисто-каштанове, а яке густе і м'яке!.. У світлі смолоскипів воно сяяло міддю».

Про Арію, молодшу дочку, вона також розповідала, але Арія пропала давно, швидше за все, вже й нежива. А от Санса... «Я розшукаю її, міледі,— присягнулася Брієнна невпокоєній тіні леді Кетлін.— Ніколи не припиню пошуків. Якщо доведеться, свого життя зречуся, своєї честі, усіх своїх мрій, але я її знайду».

Далі за полем бою дорога бігла уздовж берега, посередині між бурхливим сіро-зеленим морем і довгим рядом невисоких вапнякових пагорбів. Брієнна виявилася не єдиною подорожньою. На узбережжі на багато льє тягнулися рибальські села, і рибалки по цій дорозі возили рибу на ринок. Брієнна обігнала рибачиху з доньками, які поверталися додому з порожніми кошиками на плечах. Через лати Брієнну спершу прийняли за лицаря — поки не побачили її обличчя. Дівчата зашепотілися між собою, обмінюючись поглядами.

— Ви не бачили на дорозі тринадцятирічної панни? — запитала Брієнна.— Високородної, з синіми очима й золотисто-каштановим волоссям?

Після історії з сером Шадриком вона старалася розпитувати обережно, але ж зовсім не запитати не могла.

— Можливо, вона подорожує з блазнем.

Але дівчата тільки похитали головами й захихотіли, затуляючись долонями.

У першому селі, куди вона заїхала, до її коня одразу підбігли босоногі хлопчаки. Ображена смішками рибачих, Брієнна натягнула шолом, тож її прийняли за чоловіка. Один з хлопчаків хотів продати їй молюсків, інший запропонував крабів, а ще інший — свою сестру.

Брієнна купила у другого хлопчика трохи крабів. Заки виїхала з селища, почався дощик і здійнявся вітер. «Насувається шторм»,— подумала вона, поглянувши на море. Дощові краплі дріботіли по криці шолома, аж дзвеніло у вухах, але тут, на дорозі, краще, ніж опинитися зараз у морі в човні.

Далі на північ, за годину їзди, біля купи битого каміння, яка лишилася від маленького зруйнованого замку, дорога розділялася. Правий рукав і далі біг узбережжям, звиваючись у напрямку мису Ломиклішня, гнітючої болотистої місцевості, порослої голими соснами; лівий же рукав через пагорби, поля й луки біг до Дівоставу. На той час дощ посилився. Брієнна, спішившись, завела кобилу між руїн у пошуках прихистку. Між заростів ожини, бур'яну та в'язів ще й досі можна було розрізнити підвалини замкових мурів, але камінні брили, з яких вони були збудовані, зараз валялися розкидані на розвилці, наче дитячі кубики. Однак частина фортеці й досі стояла. Потрійні вежі її були з сірого граніту, як і зруйновані мури, а от зубці нагорі — з жовтого пісковику. «Це три корони,— збагнула Брієнна, роздивляючись їх крізь дощ.— Три золоті корони». Це замок Голардів. Швидше за все, сер Донтос народився саме тут.

Через руїни вона повела кобилу до центрального входу фортеці. Від дверей лишилися хіба іржаві залізні завіси, але дах і досі був міцний, і всередині сухо. Брієнна припнула кобилу до держала на стіні, скинула шолом і труснула волоссям. Вона саме шукала сухого дерева, щоб розпалити багаття, коли почула наближення іншого коня. Інстинктивно вона відступила глибше в тінь, де її не можна було побачити з дороги. Це ж бо саме та дорога, на якій їх схопили з сером Джеймі. Вдруге вона цього не допустить.

Вершник був невеличкий. «Маячливе Мишеня,— подумала Брієнна, кинувши на нього погляд.— Простежив якось за мною». Рука сама потягнулася до руків'я меча, а дівчина подумала: сер Шадрик вважає її легкою здобиччю, бо вона жінка? Одного разу такої помилки припустився каштелян лорда Грандисона. Звали його Гамфрі Вагстаф; це був гордовитий шістдесятип'ятирічний старий з яструбиним носом і черепом у старечих плямах. Того дня, коли вони заручилися, він попередив Брієнну, що по весіллі їй слід буде поводитися, як справжня жінка. «Я не дозволю, щоб моя дружина бігала в чоловічих обладунках. І в цьому ти мені скоришся, бо в іншому разі я змушений буду покарати тебе».

Було їй тоді шістнадцять років, вона добре володіла мечем, хоч і нітилася на тренуваннях, попри свою майстерність. Але в ту мить вона якось набралася мужності й повідомила серу Гамфрі, що прийме покарання лише від людини, яка поборе її. Старий лицар побуряковів, але погодився вдягнути обладунки й показати жінці її місце. Билися тупою турнірною зброєю, тож Брієннина булава не мала шпичаків. Цією булавою Брієнна зламала ключицю серу Гамфрі, два ребра й заручини. Він був третім і останнім її нареченим. Більше батько не наполягав.

Якщо її переслідує сер Шадрик, можливо, Брієнну очікує двобій. Вона не збиралася ні брати його собі в компаньйони, ні виводити його на Сансу. Тримається він зверхньо, як людина, що добре володіє зброєю, подумалося Брієнні, але ж він зовсім дрібненький. «У мене довші руки, та й дужча я, це точно».

Дужа Брієнна була, як більшість лицарів, а старий її військовий інструктор казав, що спритніша вона, ніж можна було б очікувати від жінки її розмірів. А ще боги обдарували її витривалістю, яку сер Гудвін вважав особливим даром. Битися з мечем і щитом у руках — справа не з легких, і часто перемога дістається людині витривалішій. Сер Гудвін учив Брієнну битися з обережністю, берегти сили, дозволяючи ворогу розтрачуватися на люті атаки. «Чоловіки завжди тебе недооцінюватимуть,— казав він,— гонор велітиме їм швидко тебе здолати, щоб ніхто не казав, буцім вони заледве побороли жінку». Мандруючи по світах, Брієнна переконалася у правдивості цих слів. Навіть сер Джеймі Ланістер у лісі біля Дівоставу спершу намагався здолати її з наскоку. З божої ласки Маячливе Мишеня припуститься тої самої помилки. «Може, він і загартований вояк,— подумала Брієнна,— але він не Джеймі Ланістер». Вона висмикнула меча з піхов.

Але до розвилки під'їхав зовсім не каштановий рисак сера Шадрика, а стара ряба шкапа з худим хлопчиною на спині. Побачивши шкапу, Брієнна здивовано відступила. «Це ж дитина,— подумала вона — й аж тут розгледіла обличчя під каптуром.— Хлопчина з Сутінь-долу, з яким я зіштовхнулася. Це він».

Малий і не дивився на руїни замку, а оглянув спершу один рукав дороги, потім другий. Мить повагавшись, він повернув шкапу в напрямку пагорбів і рушив далі. Брієнна спостерігала, як він зникає за стіною дощу, й зненацька до неї дійшло, що саме його вона бачила у Розбі. «Він переслідує мене,— збагнула вона,— але в цю гру можуть гратися і двоє». Відв'язавши кобилу, вона заскочила в сідло й поїхала за хлопчаком.

Малий не відривав очей від дороги, колії якої помалу наливалися водою. Дощ заглушив Брієннине наближення, та й каптур на хлопцеві притлумлював звуки. Малий жодного разу й не озирнувся, аж поки Брієнна не під'їхала впритул і не ляснула шкапу плазом меча по крижах.

Шкапа стала дибала, і худенький хлопчина полетів додолу; плащ його розмаявся, як два крила. Малий приземлився в болото, набравши повний рот землі й пожовклої трави, перевернувся на спину — і побачив просто над собою Брієнну. Понад усякий сумнів, то був той самий хлопчина. Вона впізнала ячмінь на оці.

— Хто ти? — запитала вона суворо.

Рот у хлопця беззвучно розтулявся. Вирячені очі були завбільшки з яйця.

— П...— затремтів він, і кольчуга на ньому заторохтіла.— П... П...

— Прошу? — мовила Брієнна.— Ти хотів сказати — прошу? — вона приставила кінчик меча йому до борлака.— Прошу, скажи-но мені, хто ти такий і навіщо їдеш за мною.

— Не п-п-прошу,— запхавши в рота пальця, він виштовхав грудку землі, сплюнув.— П-П-Под. Мене звати. П-П-Подрик. П-Пейн.

Брієнна опустила меча, відчувши приплив співчуття до хлопця. Пригадала один день у Вечірньому палаці, пригадала юного лицаря з трояндою в руці. «Він приніс мені троянду». Як і обіцяла септа. Брієнна просто мала запросити його до батькового замку. Йому було вісімнадцять років, довгі руді кучері спадали йому на плечі. Брієнні було дванадцять, її туго зашнурували в нову сукню, ліф якої ряхтів гранатами. Вони двоє були однакові на зріст, але Брієнна не могла ні очей на юнака підвести, ні вимовити простих слів, яких навчила її септа: «Пане Ронете, сер. Ласкаво прошу до палацу мого лорда-батька. Приємно нарешті вас бачити».

— Навіщо ти за мною їздиш? — поцікавилася вона в хлопчини.— Тобі веліли за мною шпигувати? Хто — Вейрис чи королева?

— Ні. Жодна. Жодний. Ніхто.

Брієнна дала б йому років десять, але вона ніколи не вміла визначати вік дитини. Завжди їй здавалося, що вони молодші, ніж виявлялося насправді, можливо, тому, що сама вона була занадто висока як на свій вік. «Химерно висока,— казала септа Роель,— і мужикувата».

— Така дорога занадто небезпечна для самотнього хлопчика.

— Не для зброєносця. Я зброєносець. Зброєносець правиці.

— Лорда Тайвіна? — Брієнна сховала меча в піхви.

— Ні. Не цього правиці. Колишнього. Його сина. Я з ним разом бився в бою. Кричав: «Недоросток! Недоросток!»

«Зброєносець Куця». Брієнна й не знала, що в того був зброєносець. Тиріон Ланістер не лицар. Мабуть, йому належиться мати одного-двох прислужників, припускала вона, пажів а чи чашників, щоб допомагали йому вдягатися. Але зброєносець?

— Навіщо ти мене переслідуєш? — запитала вона.— Чого ти хочеш?

— Знайти її,— хлопчина зіп'явся на ноги.— Його леді. Ви її шукаєте. Брелла мені сказала. Це ж його дружина. Не Брелла, леді Санса. Я подумав: якщо ви знайдете її...— його обличчя зненацька перекосилося від болю.— Я ж його зброєносець,— повторив хлопець, а дощ стікав йому по обличчю,— а він мене покинув.