Бенкет круків

Заплямований лицар

Ніч видалася несподівано холодною, навіть як на осінь. Поривчастий вологий вітер кружляв провулками, здіймаючи куряву. «Північний вітер, пронизливий». Сер Арис Окгарт натягнув каптур на обличчя. Недобре буде, якщо його впізнають. Два тижні тому в місті-тіні зарізали купця — безневинного чолов'ягу, який приїхав у Дорн по фініки, та замість сухофруктів знайшов тут смерть. Єдиним його злочином було те, що приїхав він з Королівського Причалу.

«А в мені юрма побачить ще гіршого ворога». Зараз Окгарт би замалим не зрадів нападу. Рука опустилася на руків'я довгого меча, який ховався в брижах двошарового лляного плаща: верхній шар прикрашали бірюзові смуги й рядочки золотих сонць, а нижній — легший — був жовтогарячий. Дорнське вбрання було зручне, але батько, якби дожив, обурився б, що син отак одягнений. Він-бо родом був з Розлогів, і дорняни — відвічні його вороги, як засвідчують гобелени в Старому Дубі. Заплющуючи очі, Арис досі їх бачив мов навіч. Лорд Едгеран Щедрий сидить серед пишноти, а під ногами в нього — ціла гора голів дорнян... Княжий коридор, трилистя пронизане дорнськими списами, а Алестер, востаннє набравши повітря в груди, сурмить у бойовий ріжок... Сер Олівар Зелений Дубок, весь у білому, гине за Юного Дракона... «Дорн не місце для Окгарта».

Ще до смерті княжича Оберина лицар завжди почувався тривожно, коли виходив за межі Сонцеспису — у провулки міста-тіні. Він відчував на собі очі, хай куди йшов,— маленькі чорні дорнські очі, що роздивлялися його з ледь прихованою ворожістю. Крамарі зажди намагалися його надурити, а іноді він підозрював, що шинкарі плюють йому в кухоль. Одного разу зграйка малих голодрабців почала жбурляти в нього каміння, тож довелося розганяти їх, витягнувши меча. Смерть Червоного Гада тільки розпалила дорнян, хоча на вулицях стало трохи спокійніше відтоді, як князь Доран ув'язнив гадюк у вежі. Та все одно: вдягнути відкрито білий плащ у місто-тінь — біду на себе накликати. Тих плащів Арис привіз із собою три: два вовняні — легкий і цупкий, а третій — з тонкого білого шовку. І без одного з тих плащів на плечах він почувався мов голий.

«Ліпше голий, ніж мертвий,— сказав собі Арис.— Я й досі лицар королівської варти, навіть без плаща. І вона має це поважати. Треба, щоб вона це зрозуміла». Він би в житті не дозволив втягнути себе в таке, але ж як співається: кохання з тебе зробить дурня.

Місто-тінь біля підніжжя Сонцеспису часто в спекотні дні здавалося знелюднілим, і тільки мухи дзижчали на курних вулицях, та щойно западав вечір, ті вулиці оживали. Проходячи попід жалюзійними вікнами, сер Арис почув музику, а деінде хтось настукував на пальчикових барабанах швидкий ритм танку списів, і ніч починала пульсувати. На перетині трьох провулків, попід другою з трьох Серпантинових стін, з балкона гукнула повія. З убрання на ній були хіба коштовності й олія на шкірі. Зиркнувши на неї, Арис похилив плечі й рушив далі, в зуби вітру. «Ми, чоловіки, такі слабкі! Тіло зраджує навіть найшляхетніших з нас». Він подумав про Бейлора Благословенного, який голодуванням доводив себе до непритомності, щоб притлумити хіть, яка його ганьбила. Арису теж так робити?

В арці стояв коротун — смажив на жаровні шматки зміїного м'яса, перевертаючи їх дерев'яними щипцями, коли з одного боку з'явиться скоринка. Від пікантного аромату в лицаря аж очі засльозилися. В найкращий зміїний соус завжди дають краплину отрути, чув він, на додачу до гірчичного зерня й драконячого перцю. Мірселла полюбила дорнську кухню так само швидко, як і свого дорнського княжича, і час до часу, щоб потішити її, сер Арис теж міг скуштувати страву-другу. Але від їжі горіло в роті, хотілося ковтнути вина, а коли Арис хотів усе виблювати, пекло ще гірше. А от маленькій королівні подобалося.

Мірселлу він залишив у її покоях: сидячи навпроти княжича Тристана, вона схилилася над гральним столиком, пересуваючи пишно оздоблені фігури по квадратиках з нефриту, сердоліку й лазуриту. Повні губки Мірселла трішки розтулила, а зелені очі зосереджено примружила. Гра називалася сивас. У Дощаницю гру привезли на торговій галері з Волантиса, а зеленокровицькі сироти рознесли її по всій ріці. Дорнський двір просто обожнював цю гру.

А сера Ариса вона доводила до божевілля. Фігур було десять, усі вони ходили по-різному, а дошка щоразу мінялася в залежності від того, як гравці розставлять квадратики на своїй половині. Княжич Тристан на льоту підхопив суть гри, і Мірселла теж навчилася, щоб грати з ним. Їй ще не виповнилося й одинадцяти, а її судженому — вже тринадцять років, однак останнім часом більше вигравала саме вона. Але Тристан, схоже, цим не переймався. Ці двоє дітлахів були геть не схожі: він — з оливковою шкірою і прямим чорним волоссям, вона — біла як молоко та з золотими кучерями,— світла й темний, як королева Серсі й король Роберт. Сер Арис тільки сподівався, що дорнський хлопчина принесе Мірселлі більше радості, ніж приніс її матері лорд штормових земель.

Не хотілося залишати її, хоча в замку їй нічого не загрожувало. В її покої у Вежі сонця вело тільки двоє дверей, і на кожних сер Арис поставив по двоє вартових — гвардійців з ланістерівської замкової варти, які приїхали з ними з Королівського Причалу, перевірених у бою, твердих і відданих до шпику кісток. З Мірселлою були служниці й септа Еглантіна, а з княжичем Тристаном — його присяжний щит, сер Гаскойн Зеленокровицький. «Ніхто її не зачепить,— запевнив себе сер Арис,— а за два тижні ми вже поїдемо».

Так пообіцяв князь Доран. Хоча Ариса вразило, наскільки постарів і ослабнув князь Дорнський, у князевому слові він не сумнівався. «Перепрошую, що не зміг зустрітися з вами раніше й познайомитися з королівною Мірселлою,— сказав йому Мартел, коли Ариса провели до нього у світлицю,— але, маю надію, моя донька Аріанна прийняла вас у Дорні гостинно».

«Так, князю»,— відповів Арис, тільки й сподіваючись, що рум'янець сорому не зрадить його.

«Наші краї суворі й бідні, але й красиві. Шкода, що з усього Дорну ви бачили тільки Сонцеспис, але, боюся, виходити поза мури небезпечно і вам, і вашій королівні. В нас, дорнян, кров гаряча, ми легко гніваємося, але важко пробачаємо. Я б радо запевнив вас, що це тільки гадюки так прагнуть війни, але я не хочу вам брехати, сер. Ви ж чули, як на вулицях простолюд підбурював мене скликати списи. Боюся, половина моїх лордів з цим погоджується».

«А ви, князю?» — наважився запитати лицар.

«Давним-давно матір учила мене, що тільки дурень починає війну, якої йому не виграти,— відповів князь Доран; якщо пряме запитання й образило його, він це добре приховав.— Але мир — штука тендітна... тендітна, як ваша королівна».

«Тільки чудовисько скривдить дівчинку».

«Моя сестра Елія мала таку саму дівчинку. Її звали Рейніс. Вона теж була королівною,— зітхнув князь.— Люди, які застромлять ножа в королівну Мірселлу, не зичать зла особисто їй — так само як Ейморі Лорч не зичив зла Рейніс, убиваючи її,— якщо це він її вбив. Ці люди просто хочуть вимусити мене до війни. Якщо Мірселла загине в Дорні, перебуваючи під моїм захистом, хто повірить моїм запереченням?»

«Поки я живий, Мірселлу ніхто не скривдить».

«Шляхетна обітниця,— відказав Доран Мартел з легенькою посмішкою,— але ж ви один, сер. Я мав надію, що, ув'язнивши своїх упертих племінниць, трохи заспокою збурення, але насправді хіба що загнав тарганів під циновку. Щоночі я чую, як вони перешіптуються, нагострюючи ножі».

А він боїться, збагнув тоді сер Арис. І руки в нього трусяться. Князь Доран переляканий! Арису забракло слів.

«Перепрошую, сер,— провадив князь Доран.— Я змарнілий і знесилений, і буває... Сонцеспис своїм гамором, брудом і смородом утомлює мене. Щойно дозволять обов'язки, я повернуся у Водосад. І тоді я заберу королівну Мірселлу з собою». Не встиг лицар заперечити, як князь підніс руку з червоними й набряклими суглобами. «Ви теж поїдете з нами. І септа, і служниці, і ваші гвардійці. Мури Сонцеспису міцні, але під ними розкинулося місто-тінь. Та й у замок щодня приходять сотні людей. Водосад — це мій рай. Його збудував князь Марон як весільний дарунок своїй таргарієнській нареченій, щоб відзначити союз Дорну з Залізним троном. Осінь там просто чарівна... спекотні дні, прохолодні ночі, солоний бриз із моря, фонтани й водойми. А ще там є інші діти — хлопчики й дівчатка високого шляхетного походження. Мірселла там зможе гратися з однолітками. Там їй не буде самотньо».

«Як скажете». У голові стукотіло від князевих слів. Там вона буде в безпеці. Тільки чому Доран Мартел просив не писати на Королівський Причал про переїзд? Мірселла буде в більшій безпеці, якщо ніхто не знатиме, де вона. Сер Арис погодився, та і який він мав вибір? Він, звісно, лицар королівської варти, але він сам-один, як і сказав князь.

Провулок зненацька вибіг у залитий світлом двір. «За майстернею свічкаря,— написала вона,— хвіртка й ґанок». Штовхнувши хвіртку, Арис піднявся витертими сходинками до непозначених дверей. «Мені слід постукати?» Натомість він штовхнув двері й опинився у великій напівтемній кімнаті з низькою стелею, освітленій парою ароматичних свічок, що тріпотіли в нішах товстих глиняних стін. У себе під сандаліями Арис побачив візерунчастий мирський килим, на стіні — гобелен, а поряд — ліжко.

— Міледі! — гукнув він.— Де ви?

— Тут,— з тіні позаду дверей виступила жінка.

Праву руку її обвивала прегарна змія, і її мідні й золоті лусочки з кожним рухом зблискували. З одягу на жінці більше нічого не було.

«Ні,— хотів крикнути Арис,— я прийшов тільки сказати, що маю їхати геть»,— та побачивши, як вона сяє у світлі свічок, втратив мову. Горло пересохло, як дорнські піски. І він безмовно застиг, упиваючись пишнотою її тіла, ямкою на шиї, круглими повними персами з велетенськими темними пипками, крутими вигинами талії і стегон. А за мить, невідомо як, він уже тримав її в обіймах, а вона зривала з нього одяг. Діставшись нижньої сорочки, схопила її на плечах і роздерла шовк до самого пупа, та Арис цього й не помітив. Він торкався пальцями гладенької шкіри — теплої на дотик, як нагрітий дорнським сонцем пісок. Закинувши голову жінки, Арис відшукав її вуста. Вони розтулилися йому назустріч, а в долоні впали її перса. Арис торкнувся пипок, і ті набрякли під його великими пальцями. Волосся в неї було чорне й густе і пахло орхідеями, і від цього густого земляного запаху прутень у нього затверднув так, що аж заболіло.

— Торкніться мене, сер,— шепнула вона йому на вухо. Його рука ковзнула її округлим животом і відшукала ніжну вологу западину під заростями чорного волосся.— Так, тут,— промуркотіла жінка, коли палець його прослизнув усередину. Застогнавши, вона потягнула Ариса до ліжка та штовхнула вниз.— Ще, ще, так, ніжно, мій лицарю, мій лицарю, мій ніжний білий лицарю, так, ти, ти, я так тебе хочу!

Її руки самі завели його прутень усередину, а тоді обійняли його за спину, притискаючи ближче.

— Глибше,— прошепотіла вона.— Так, о...

Вона обхопила його ногами, міцними як криця. І поки він встромляв і встромляв, нігті її дряпали йому спину, а тоді вона, скрикнувши під ним, вигнула спину. В цей час пальці її відшукали його пипки і стиснули, і тримали так, поки він не вистрелив їй у лоно своїм сіменем. «Можна померти від щастя»,— подумав лицар, і бодай ненадовго — на дюжину ударів серця — відчув умиротворення.

Але він не помер.

Жага його була глибока і безкрая, наче море, та коли хвилі відкотилися, проступили гострі як ніколи скелі сорому й провини. Іноді їх накривали хвилі, та вони все одно лишалися там, під водою, тверді, чорні та слизькі. «Що я кою? — питав себе Арис.— Я ж лицар королівської варти». Він скотився з жінки й розтягнувся, витріщаючись у стелю. Там бігла велика тріщина — від стіни до стіни. Досі він її не помічав, так само як не помічав і картинки на гобелені: Наймірії зі своїми десятьма тисячами кораблів. «Я бачу лише її. Та у вікно міг дракон підглядати, а я б нічого не бачив, окрім її грудей, її обличчя, її усмішки».

— Тут є вино,— провуркотіла жінка йому в шию. Закинула руку йому на груди.— Хочеш випити?

— Ні,— відсунувся він і сів на краю ліжка. В кімнаті стояла задуха, але він тремтів.

— У тебе кров,— сказала жінка.— Сильно я тебе подряпала.

Коли вона торкнулася його спини, він здригнувся так, наче пальці в неї палали вогнем.

— Ні,— підвівся він, голий.— Досить.

— У мене є бальзам. Від подряпин.

«Але не від сорому».

— Подряпини — це дурниця. Пробачте, міледі, я маю йти...

— Вже? — здивувалася вона; у неї був хрипкий голос, і великий рот, створений для шепоту, і повні вуста, спраглі цілунків. Волосся, чорне й густе, впало їй на голі плечі й до самих пишних грудей. Воно кучерявилося великими кільцями. Навіть на горбочку між ніг волосся в неї було м'яке й кучеряве.— Лишіться зі мною на всю ніч, сер. Я ще багато чого можу вас навчити.

— Я вже й так забагато від вас навчився.

— Спершу, здається, ви раділи цим урокам, сер. Ти певен, що тікаєш не в інше ліжко, не до іншої жінки? Скажи мені, хто вона. Ми з нею влаштуємо за тебе поєдинок — голі до пояса, на ножах,— посміхнулася вона.— Якщо, звісно, це не гадюка. Якщо так, то можу й поділитися. Сестричок я теж люблю.

— Ви же знаєте, що ніякої іншої жінки немає. Тільки... служба.

Вона підвелася на лікті й поглянула на нього, сяючи у світлі свічки великими чорними очима.

— Ця пранцювата сучка? Знаю я її. Між ногами в неї сухо, наче порохом припало, а цілує вона до крові. Нехай служба сьогодні разок поспить сама, а ти лишайся на ніч зі мною.

— Моє місце в палаці.

— З твоєю королівною,— зітхнула вона.— Я ревную! Боюся, її ти любиш більше за мене. Але панянка для тебе ще замала. Тобі потрібна жінка, а не дівчинка, однак якщо тебе це так збуджує, можу погратися в цнотливу.

— Не кажіть так.

«Не забувай, вона дорнянка». У Розлогах кажуть, що це від гострої їжі дорняни такі гарячі, а їхні жінки — шалені та хтиві. «Вогнеперець і чудернацькі присмаки розпалюють кров, жінка не може нічого з собою вдіяти».

— Я люблю Мірселлу як дочку,— сказав Арис, якому ніколи не мати власної дочки, так само як і дружини. Натомість він має гарний білий плащ.— Ми їдемо у Водосад.

— Можливо,— мовила вона,— тільки в батька мого все забирає вчетверо більше часу, ніж потрібно. Якщо він каже: виїжджаємо завтра, це означає, що протягом двох тижнів ви таки виїдете. Але у Водосаду тобі буде самотньо, запевняю тебе. І де подівся мій хоробрий кавалер, який казав, що волів би провести в моїх обіймах решту життя?

— Я це сп'яну сказав.

— Та ти три кухлі розведеного вина випив.

— Я сп'янів од вас. Минуло десять років відтоді, як... та я, відколи білого плаща вбрав, не торкався жодної жінки до вас. Я не відав, що таке кохання, а тепер... Я боюся.

— І що могло налякати мого білого лицаря?

— Я боюся за свою честь,— сказав він,— і за вашу.

— Про свою честь я сама подбаю. І про власне задоволення,— вона поклала палець на груди, обвела повільно навколо пипки,— якщо знадобиться. Я доросла жінка.

І це була правда, понад усякий сумнів. Коли вона отак лежить на перині, з лукавою посмішкою на вустах, граючись власним персом... чи є ще на світі жінка з пипками такими великими й чуттєвими? Арис не міг дивитися на них — кортіло вхопити їх губами і смоктати, доки не набрякнуть, вологі та блискучі...

Він відвернувся. Білизна валялася розкидана по підлозі. Лицар нахилився, щоб позбирати її.

— У тебе тремтять руки,— зауважила жінка.— Гадаю, це тому, що їм хочеться пестити мене. Чого ви так квапитеся вдягнутися, сер? Мені ви отак більше подобаєтеся. У ліжку, без одягу, ми справжні, жінка й чоловік, коханці, одна плоть, близькі — ближче не буває. А одяг робить з нас інших людей. Я волію бути з плоті та крові, а не з шовків і самоцвітів, а ви... ви — це не тільки білий плащ, сер.

— Я,— мовив сер Арис,— це мій плащ. А цьому всьому потрібно покласти край — заради вас і заради мене. Якщо нас викриють...

— Люди подумають, що тобі пощастило.

— Люди подумають, що я — кривоприсяжник. А що як хтось прийде до вашого батька й розповість, як я вас зганьбив?

— Батько мій може бути ким завгодно, але ніхто не скаже, що він — дурень. Цноту я втратила з Байстрюком з Богомилості, коли обом нам було по чотирнадцять. І знаєш, що зробив мій батько, дізнавшись про це? — стиснувши простирадло в кулак, вона підтягнула його до підборіддя, затуляючи свою голизну.— Нічого. Мій батько дуже добре це вміє — не робити нічого. Але називає він це «думати». Скажіть-но по правді, сер, ви через мою честь переймаєтеся чи через власну?

— І те, і те,— озвався Арис. Таке звинувачення вкололо його.— Саме тому це й має бути востаннє.

— Ти вже казав так.

«Казав і збирався так вчинити. Але я слабак, бо в іншому разі мене б тут зараз не було». Проте цього він їй сказати не міг: вона була з жінок, які зневажають слабкість, він це відчував. «У ній від дядька більше, ніж від батька». Арис відвернувся, відшукав на кріслі свою смугасту нижню сорочку. Стягуючи її з нього, жінка розірвала її до пупа.

— Подерта,— поскаржився він.— Як її тепер вдягнути?

— Задом наперед,— підказала вона.— Коли накинеш плащ, ніхто нічого не помітить. Може, твоя маленька королівна зашиє її для тебе? Чи мені прислати у Водосад нову сорочку?

— Не треба посилати мені подарунків,— озвався він. Це тільки привертатиме увагу. Стріпнувши сорочку, він вдягнув її задом наперед. Шовк приємно холодив шкіру, тільки на спині, де жінка лишила подряпини, прилипав. Ну, до палацу й так можна буде дійти.— Я просто хочу покласти край цьому... цьому...

— Хіба це по-лицарському, сер? Ви мене ображаєте. Мені вже здається, що всі ваші слова кохання — брехня.

«Вам би я не зміг брехати». Сер Арис почувався так, наче ляпаса отримав.

— Якщо це не кохання, то як я міг зректися власної честі? Коли я з вами, я... я навіть думати заледве можу, ви — все, про що я в житті мріяв, але...

— Словеса — це суховій. Якщо кохаєш мене, то не йди.

— Я дав обітницю...

— ...не одружуватися й не мати дітей. Що ж, місячний узвар я випила, а взяти шлюб з тобою, сам знаєш, я не можу,— посміхнулася вона.— Але, якщо переконаєш, можу лишити тебе за коханця.

— Тепер ви глузуєте з мене.

— Можливо — трішки. Чи ти гадаєш, що ти — єдиний лицар королівської варти, який закохався в жінку?

— В усі часи були люди, яким дати обітницю легше, ніж дотримати,— визнав він. Сер Борос Блаунт вчащає на вулицю Шовкову, а сер Престон Грінфілд навідується до одного мануфактурника, якраз коли того мануфактурника немає вдома, але Арис не ганьбитиме своїх побратимів, обговорюючи їхні слабкості.— Сера Теренса Тойна якось застукали в ліжку з наложницею короля,— натомість мовив він.— Це кохання, присягався він, але це коштувало життя і йому, і їй, і потягнуло за собою падіння його дому та смерть найшляхетнішого лицаря всіх часів.

— А як же Лукамор Любас, що мав троє дружин і шістнадцятеро дітей? Як чую ту пісню, завжди регочу.

— Правда про нього не така вже й смішна. За життя ніхто не прозивав його Лукамором Любасом. Звали його сером Лукамором Стронгом, і все життя його було облудою. Коли ж його викрили, побратими оскопили його, а Старий Король відіслав його на Стіну. Шістнадцятеро дітей лишилися в сльозах. Липовий він був лицар, як і Теренс Тойн...

— А Лицар-Дракон? — вона, відкинувши простирадло, опустила ноги на підлогу.— Найшляхетніший лицар усіх часів, кажеш ти, а він уклав до себе в ліжко королеву та зробив їй дитину.

— Я в це не вірю,— обурився Арис.— Легенда про зраду королевича Ейриса з королевою Нейрис — легенда і є: цю брехню вигадав його брат, бо хотів спадок передати не законному сину, а байстрюкові. Ейгона прозвали Негідником не без підстав,— піднявши ремінь з мечем, Арис застебнув його на поясі. Хоча ремінь не дуже поєднувався з шовковою дорнською сорочкою, звичний тягар меча й кинджала нагадав Арису, хто він такий.— Я не хочу, щоб мене пам'ятали як сера Ариса Негідника,— заявив він.— Я не плямуватиму свого плаща.

— Атож,— мовила жінка,— гарного білого плаща. Ти забув: мій двоюрідний дідусь також носив такого плаща. Він помер, як я ще маленька була, але я досі його пам'ятаю. Високий був як вежа й любив мене лоскотати, поки я від реготу не засапаюся.

— Я не мав честі знати княжича Левина,— мовив сер Арис,— проте ніхто не заперечить, що це був видатний лицар.

— Видатний лицар, який мав коханку. Вона вже стара, але замолоду, подейкують, була справжня красуня.

Княжич Левин? Цієї історії сер Арис не чув. Його це вразило. Про зраду Теренса Тойна й облудність Лукамора Любаса записано в Білій книзі, але на сторінці княжича Левина немає і натяку на жінку.

— Дядько завжди казав, що чоловіка визначає той меч, що в нього в руці, а не той, що між ногами,— провадила жінка,— отож досить цих благочестивих розмов про заплямований плащ. Не наше кохання ганьбить тебе, а те чудовисько, якому ти служив, і ті звірі, яких ти кличеш побратимами.

Це його вразило в саме серце.

— Роберт не був чудовиськом.

— Він на трон свій видерся по трупах дітей,— сказала вона,— хоча, не заперечую, до Джофрі йому було далеко.

Джофрі. Вродливий був хлопчина, високий і дужий як на свій вік, але нічого більше доброго про нього й не скажеш. Серу Арису соромно було згадувати всі ті рази, коли він за хлопцевим наказом лупив бідолашну Старківну. Коли Тиріон саме його обрав у супровід Мірселлі в Дорн, Арис на знак подяки запалив Воїну свічку.

— Джофрі мертвий, його отруїв Куць,— мовив Арис; він би в житті не подумав, що карлик здатен на такий мерзенний злочин.— Тепер король — Томен, а він на свого брата зовсім не схожий.

— І на сестру теж.

Це таки була правда. Томен — маленький добряк, страшенно старанний, та останній спогад Ариса про нього — як він плаче на причалі. Мірселла не зронила ні сльозинки, хоча це вона полишала рідну оселю й огнище, щоб своєю цнотою скріпити державний союз. Якщо по правді, сестра хоробріша за брата, кмітливіша та впевненіша. Розум у неї меткіший, а манери кращі. Вона ніколи нічого не боялася, навіть Джофрі. «Насправді це жінки — сильна стать». Арис мав на увазі не тільки Мірселлу, а і її матір, і свою власну матір, і королеву колючок, і вродливих та смертоносних гадюк Червоного Гада. І князівну Аріанну Мартел — її понад усе.

— Не заперечуватиму,— хрипко озвався він.

— Ні? Бо не можеш! Мірселла більше пасує, щоб правити...

— Син передує дочці.

— Чому? Який бог це вигадав? Я — батькова спадкоємиця. Чи мені зректися своїх прав на користь брата?

— Ви перекручуєте мої слова. Я не казав... у Дорні все інакше. В Сімох Королівствах ніколи не правила королева.

— Перший Вісерис хотів, щоб престолонаслідницею стала Рейніра, ти не забув? Та коли король помирав, лорд-командувач королівської варти вирішив по-іншому.

Сер Кристон Коул. Кристон Царетворець нацькував брата на сестру й розсварив королівську варту, викликавши жахливу війну, яку співці потім назвали Танком драконів. Дехто каже, що зробив він це через амбіції: королевич Ейгон був зговірливіший, ніж його свавільна старша сестра. Інші приписують йому шляхетніші мотиви, доводячи, що він просто захищав стародавні андальські звичаї. А дехто взагалі пліткує, що сер Кристон, перш ніж убратися в біле, був коханцем королівни Рейніри, тож хотів помститися жінці, яка його зневажила.

— Царетворець вчинив страшне зло,— сказав сер Арис,— і страшно поплатився за це, але...

— ...але Семеро, можливо, послали тебе сюди саме для того, щоб один білий лицар направив те, що зіпсував інший. Ти вже знаєш, що батько мій, коли повертатиметься у Водосад, збирається взяти з собою Мірселлу.

— Щоб захистити від тих, хто може тут її скривдити.

— Ні. Щоб забрати її від тих, хто може її тут коронувати. Княжич Оберин Червоний Гад, якби дожив, сам одягнув би їй на голову корону, а от батькові моєму бракує мужності,— жінка звелася на ноги.— Ти кажеш, що любиш дівчинку, як любив би рідну дочку. А ти б дозволив, щоб твою дочку позбавили прав і замкнули у в'язниці?

— Водосад не в'язниця,— слабко запротестував Арис.

— У в'язниці немає фонтанів і не ростуть фіги, ти про це? Та щойно дівчинка там опиниться, вирватися звідти вже не зможе. Так само, як і ти. Гота про це подбає. Ти не знаєш його так, як я. Він, якщо його збурити, страшна людина.

Сер Арис нахмурився. Поряд з норвоським капітаном-здорованем з пошрамованим обличчям він завжди почувався неймовірно тривожно. «Подейкують, він і спить, поклавши біля себе оту величезну барду».

— Чого ви чекаєте від мене?

— Лише виконання своєї присяги. Захищати Мірселлу навіть ціною власного життя. Обороняти її... і її права. Одягнути корону їй на голову.

— Я дав обітницю!

— Джофрі, а не Томену.

— Так, але Томен — добрий хлопчик. З нього буде кращий король, ніж був Джофрі.

— Однак не кращий, ніж Мірселла. І вона любить хлопчика. Переконана, що вона ніколи не дозволить його скривдити. За законом Штормокрай належить йому, оскільки лорд Ренлі нащадків не залишив, а лорд Станіс позбавлений цивільних і майнових прав. А з часом до хлопчика перейде і Кичера Кастерлі — через його леді-матір. Він стане наймогутнішим лордом у королівстві... проте на Залізному троні по праву повинна сидіти Мірселла.

— Але ж закон... я не знаю...

— Зате знаю я,— підвелася вона, й довге чорне сплутане волосся впало їй аж до пояса.— Ейгон Дракон створив королівську варту з її обітницями, але те, що створив один король, може скасувати — або змінити — інший. Раніше лицарі королівської варти служили пожиттєво, однак Джофрі вигнав сера Баристана, щоб одягнути плаща на свого пса. Мірселла все зробить, щоб ти був щасливий, та й мене вона любить. І якщо ми попросимо, вона дозволить нам одружитися,— Аріанна, огорнувши його руками, обличчям притулилася йому до грудей. Голова її лягла рівно йому під підборіддя.— Тож ти, якщо захочеш, матимеш і мене, і свій білий плащ.

«Вона мене мордує».

— Ви же знаєте, як я цього хочу, але...

— Я — князівна Дорнська,— мовила вона своїм хрипкуватим голосом,— і не годиться змушувати мене благати.

Сер Арис занюхав аромат парфумів у неї у волоссі й почув, як б'ється серце в її грудях, що притислися йому до грудей. Тіло його відгукувалося на її близькість, і він розумів, що вона теж це відчуває. Поклавши руки їй на плечі, він збагнув, що вона тремтить.

— Аріанно? Князівно? Що з вами, кохана?

— Невже я мушу все пояснювати, сер? Мені страшно. Ти мене кохаєш, але відвертаєшся від мене в той час, коли я найбільше тебе потребую. Невже це так ганебно з мого боку — жадати лицаря, який захистить мене?

Він ще ніколи не помічав у її голосі такої вразливості.

— Авжеж, ні,— мовив Арис,— але ж у вас для захисту є батькові гвардійці, то навіщо...

— Батькових гвардійців я і боюся,— поскаржилася вона дитячим голосочком, наче вона молодша від Мірселли.— Саме батькові гвардійці закували моїх любих кузин у ланцюги.

— Які ланцюги? Я чув, вони живуть з усіма вигодами.

Аріанна гірко розсміялася.

— А ти їх бачив? А знаєш, що батько навіть мені не дозволяє їх навідати?

— Вони намовляли людей на зраду, підбурювали до війни...

— Лорезі шість років, а Дорії — вісім. До якої війни й кого вони можуть підбурити? Але батько і їх ув'язнив разом із сестрами. Ти ж його бачив. Від страху навіть сильні чоловіки коять таке, чого в іншому разі в житті б не зробили, а батько ніколи сильним і не був. Арисе, серденько, вислухай мене заради свого кохання до мене. Я ніколи не була такою безстрашною, як кузини, бо зросла зі слабкого сімені, але ми з Тієною однолітки і з самого малечку були близькі, як сестри. Між нами немає секретів. Отож якщо ув'язнити могли її, можуть і мене — і з тої самої причини... через Мірселлу.

— Ваш батько ніколи так не вчинить!

— Ти не знаєш мого батька. Я розчарувала його з першого подиху — коли з'явилася на світ без прутня. Півдюжини разів він намагався пошлюбити мене з беззубими сивобородими дідами, нікчемнішими один за одного. Не силував одружуватися, це правда, але самі вже пропозиції свідчать про те, як низько він мене ставив.

— Хай би й так, але ви — його спадкоємиця.

— Справді?

— Він, поїхавши у Водосад, лишив вас правити Сонцесписом, хіба ні?

— Правити? Ні. Свого кузена сера Манфрея він залишив за каштеляна, старого сліпого Рикассо — за сенешаля, своїх бейліфів — збирати мита й податки, які рахує його скарбнича Аліза Ледібрайт; лишив своїх шерифів — забезпечувати лад у місті-тіні, юстиціарів — засідати в судах, а мейстра Майлза — відповідати на листи, які не потребують втручання самого князя. Над ними всіма він поставив Червоного Гада. Мені ж дісталися гостини й гулянки — я маю розважати особливих гостей. Оберин навідувався у Водосад раз на тиждень. Мене ж батько викликає двічі на рік. Я не та спадкоємиця, про яку татко мріяв, він це ясно дав зрозуміти. Його руки скуті нашими законами, та він би радше віддав спадкоємство моєму братові, я це точно знаю.

— Вашому братові? — сер Арис, поклавши руку їй під підборіддя, зазирнув їй в очі.— Це ж ви не про Тристана — він зовсім хлопчик!

— Я не про Триса, а про Квентина,— очі її, чуттєві й чорні як гріх, дивилися незмигно.— Я знаю правду ще з чотирнадцятьох років — з того самого дня, як прийшла до батька в світлицю поцілувати його на добраніч, але його не було. Згодом я дізналася, що то мама його викликала. Він лишив запалену свічку. Коли я підійшла, щоб її загасити, побачила поруч недописаного листа до мого брата Квентина, в Айронвуд. Батько наказував Квентину виконувати все, що йому велять мейстер і військовий інструктор, бо «одного дня,— писав він,— ти сидітимеш на моєму місці та правитимеш Дорном, а правитель має бути міцний і духом, і тілом»,— по м'якій щічці Аріанни скотилася сльоза.— Це батькові слова, написані власноруч. Вони закарбувалися у мене в пам'яті. Перед сном я довго плакала тої ночі, і в наступні ночі також.

Сер Арис ще не був знайомий за Квентином Мартелом. Княжич змалечку зростав як годованець у лорда Айронвуда, служив у нього пажем, тоді зброєносцем, навіть лицарство прийняв з його рук, а не з рук Червоного Гада. «Був би я батьком, також хотів би зробити своїм спадкоємцем сина»,— подумав Арис, але в Аріанниному голосі звучала така образа, що він усвідомлював: якщо поділиться з нею своїми думками, втратить її назавжди.

— Може, ви неправильно його зрозуміли,— сказав він.— Може, князь писав це, просто щоб спонукати вашого брата краще вчитися.

— Ти думаєш? То скажи мені: а де Квентин нині?

— Княжич нині з військом лорда Айронвуда на кістяній дорозі,— обережно мовив сер Арис. Так сказав йому старезний каштелян Сонцеспису, коли Арис тільки приїхав у Дорн. І мейстер із шовковою бородою повторив те саме.

— Батько хотів би, щоб ми так думали,— заперечила Аріанна,— але в мене є друзі, які кажуть мені зовсім інше. Брат під виглядом звичайного купця таємно перетнув вузьке море. А навіщо?

— Звідки ж мені знати? Підстав може бути сотня.

— Або одна. Тобі відомо, що золотий загін розірвав угоду з Миром?

— Перекупні мечі повсякчас розривають угоди.

— Тільки не золотий загін. «Наше слово на вагу золота» — ось яке гасло в них було ще з часів Гострокрицого. Мир от-от почне війну з лісом і Тайрошем. То для чого розривати угоду, яка гарантувала загону добру платню й багату здобич?

— Може, Ліс їм запропонував вищу платню. Або Тайрош.

— Ні,— сказала вона.— Якби йшлося про будь-який інший загін перекупних мечів, я повірила б. Та більшість із них за срібняк зрадить. Але золотий загін не такий. Це братерство вигнанців і нащадків вигнанців, об'єднане мрією Гострокрицого. Вони прагнуть не так золота, як повернути рідну домівку. І лорд Айронвуд знає це незгірше за мене. Його пращури виступали на боці Гострокрицого в усіх трьох заколотах Чорнопломеня,— Аріанна взяла сера Ариса за руку, і їхні пальці переплелися.— Бачив ти герб дому Толандів з Примарного Пагорба?

Арис на мить замислився.

— Дракон, який пожирає власного хвоста?

— Дракон — це час. Він не має ані початку, ані кінця, отож усі події неминуче повторюються. Андерс Айронвуд — це друге пришестя Кристона Коула. Андерс нашіптує моєму братові, що після батька правити має саме він і що негоже чоловікам колінкувати перед жінками... і що Аріанна, свавільна й розпусна, геть не годиться на правительку,— вона зухвало відкинула волосся.— Отож ми з королівною Мірселлою маємо дещо спільне, сер... наприклад, лицаря, який запевняє, що любить нас обох, але не боротиметься за нас.

— Боротимуся,— опустився сер Арис на одне коліно.— Мірселла і старша за Томена, і більше заслуговує на корону. Хто захистить її права, якщо не її королівський вартовий? Мій меч, моє життя, моя честь — усе це належить їй... і вам, утіхо мого серця. Присягаюся: ніхто не вкраде ваших законних прав, поки я маю силу підняти меча. Я ваш. То чого ви просите?

— Всього,— вона теж опустилася навколішки, щоб поцілувати його у вуста.— Всього, мій коханий, всього, моє справжнє, солодке і вічне кохання. Та спершу я хочу...

— Просіть — і отримаєте.

— ...Мірселлу.