Бенкет круків

Капітан варти

— Криваві апельсини перестигли,— зронив князь утомленим голосом, коли капітан викотив його на терасу.

І замовк на кілька годин.

Щодо апельсинів — то була щира правда. Декілька вже й упало, луснувши на блідо-рожевому мармурі. Щоразу як Гота вдихав, ніздрі наповнювалися їхнім гострим і солодким ароматом. Без сумніву, князь теж відчував цей запах, сидячи під деревами у візочку, змайстрованому для нього мейстром Калеотом,— з подушками з гусячого пуху й торохтючими колесами з чорного дерева й заліза.

Довгий час чути було тільки, як хлюпаються діти у водоймах і фонтанах, а одного разу долинуло тихе «ляп» — ще один апельсин упав і луснув на терасі. А потім з дальнього кінця палацу капітан почув ледь вловимий тупіт чобіт по мармуру.

Обара. Гота впізнав її кроки: сягнисті, квапливі, сердиті. У стайні при брамі її кінь напевно стоїть у милі, з кривавими відмітинами від острогів. Вона завжди їздить тільки на жеребцях і, люди чули, хвалиться, що здатна загнуздати в Дорні будь-якого коня... і будь-якого чоловіка також. Капітан чув й інші кроки — швидке м'яке човгання мейстра Калеота, який силкувався не відставати.

Обара Санд завжди ходила занадто швидко. «Ганяється за тим, чого впіймати не зможе ніколи»,— сказав князь одного разу своїй дочці в присутності капітана.

Коли Обара з'явилася під потрійною аркою, Арео Гота галябардою загородив їй дорогу. Лезо барди трималося на шестифутовому ясеневому ратищі, тож обійти його вона не могла.

— Міледі, вам далі не можна,— басом прогуркотів Гота з сильним норвоським акцентом.— Князь просив його не турбувати.

Ще він не заговорив, її обличчя вже було мов з каменю різьблене, а тепер йому ще додалося твердості.

— Ви мені дорогу перегородили, Гото.

Обара була найстаршою «гадюкою» — ширококоста жінка під тридцять, із близько посадженими очима й рудуватим волоссям, яке дісталося їй на спадок від старгородської повії, що народила її. Під картатим мишасто-золотим плащем з пісочного шовку виднівся костюм для верхової їзди — стара коричнева шкіра, потерта й обвисла. Оце й усе, що було в Обарі м'якого. На боці вона носила скручений батіг, а на спині — круглий щит зі сталі й міді. Спис свій вона лишила надворі. Арео Готу це радувало. Хай яка Обара прудка й дужа, а проти нього не витримає, він це добре усвідомлював... а от вона сама не усвідомлює, і йому зовсім не хотілося пролити її кров на блідо-рожевий мармур.

Мейстер Калеот переступив з ноги на ногу.

— Леді Обаро, я ж вам казав...

— Він знає, що мій батько загинув? — запитала Обара в капітана, звернувши на мейстра не більше уваги, ніж звернула б на муху — якби знайшлася така дурна муха, що підлетіла б їй до голови.

— Знає,— відповів капітан.— Птах приніс звістку.

На кручачих крилах прилетіла в Дорн смерть, написана дрібним почерком і запечатана краплею твердого червоного воску. Калеот, певно, відчув, що там, у тому листі, бо звелів Готі його доставити. Князь подякував йому, але довший час не ламав печатки. Ціле пообіддя сидів він з пергаментом на колінах, дивлячись, як граються діти. Спостерігав за ними, аж поки не сіло сонце й вечірній холод не загнав їх у хату; тоді він довго дивився на зоряні відблиски на воді. Уже й місяць зійшов, коли князь послав Готу по свічку, щоб прочитати листа попід апельсиновими деревами в темряві ночі...

Обара торкнулася батога.

— Тисячі людей пішки перетинають піски й виходять на кістяну дорогу, щоб допомогти Еларії доправити мого батька додому. Септи напхом напхані, а червоні жерці запалили в своїх храмах вогнища. В будинках подушок жінки лягають з усіма, хто зайде, й не беруть з них грошей. У Сонцесписі, на Зламаній Косі, на берегах Зеленокровиці, в горах і далеко в пустелі — всюди, всюди жінки видирають на собі волосся, а чоловіки ревуть від люті. Й усіма мовами лунає одне питання: як вчинить Доран? Що зробить брат, аби помстити нашого закатрупленого княжича? — вона ближче присунулася до капітана.— А ви кажете, він просив його не турбувати?

— Він просив його не турбувати,— повторив Арео Гота.

Капітан замкової варти добре знав князя, якого охороняв. Одного разу, давним-давно, з Норвоса прийшов сюди зелений юнак — широкоплечий хлопчина з кучмою темного волосся. Нині це волосся побіліло, а на тілі зосталися шрами від багатьох битв... але міць у ньому лишилася, і барду свою він тримає нагостреною, і бородаті жерці добре вишколили його. «Вона не пройде»,— мовив він до себе, а до неї сказав:

— Князь дивиться, як граються діти. Його не можна турбувати, коли він дивиться, як граються діти.

— Гото,— заговорила Обара Санд,— забирайтеся з дороги, бо як вхоплю вашу барду...

— Капітане,— почувся позаду наказ,— пропустіть її. Я побалакаю з нею.

Голос князя звучав хрипко.

Арео Гота рвучко поставив барду рівно й відступив убік. Обара востаннє кинула на нього довгий погляд і широкими кроками пройшла повз, а за нею поквапився мейстер. Калеот, коротун п'ятьох футів на зріст, був голомозий мов яйце. Обличчя мав таке гладеньке і тлусте, що важко було визначити вік, але він тут з'явився ще до капітана — служив ще князевій матері. Попри вік і опасистість, він досі був доволі моторний, а що вже розумний!.. от тільки занадто смиренний. «Він не рівня жодній з гадюк»,— подумав капітан.

У тіні апельсинових дерев сидів князь у своєму візку, підтягнувши подагричні ноги; під очима його залягли мішки... хоча що не давало йому спати — горе чи подагра, Гота не міг сказати. Внизу, у фонтанах і водоймах, досі гралися дітлахи. Найменшій дитині було не більш як п'ять років, найстаршій — дев'ятнадцять. Половина дівчат, половина хлопців. Гота чув, як вони хлюпаються і верещать одне до одного тоненькими пронизливими голосами.

— Ще не так давно ти сама була серед дітей у цих водоймах, Обаро,— мовив князь, коли жінка опустила перед його візком на одне коліно.

— Двадцять років тому,— пирхнула вона,— чи близько до того, це вже не має значення. Та й була я тут недовго. Я ж вилупок від повії, ви забули?

Оскільки князь нічого не відповів, вона підвелася й узялася руками в боки.

— Мого батька вбили.

— Він загинув у поєдинку під час суду через двобій,— сказав князь Доран.— За законом це не вважається вбивством.

— Він був вашим братом.

— Був.

— То що ви робитимете з його смертю?

Князь незграбно розвернув візка, щоб поглянути на неї. Хоча Дорану Мартелу було всього п'ятдесят два роки, на вигляд йому можна було дати значно більше. Під лляним халатом ховалося м'яке й безформне тіло, а на ноги взагалі було важко дивитися. Від подагри суглоби карикатурно набрякли й почервоніли: ліве коліно завбільшки було з яблуко, праве — з диню, а пальці на ногах перетворилися на перестиглі фіолетові виноградини: здається, торкнешся — і луснуть. Навіть від ваги покривала князь здригався від болю, але терпів без нарікань. «Мовчання — найкращий друг князя,— казав він своїй дочці, капітан сам чув.— Слова як стріли, Аріанно. Випустиш — і назад не повернеш».

— Я написав лорду Тайвіну...

— Написали? Якби ви бодай наполовину були таким, як мій батько...

— Я не твій батько.

— Це я добре знаю,— озвалася Обара голосом, хрипким від презирства.

— Ти б хотіла, щоб я пішов на них війною.

— На це я і не сподіваюся. Але вам не доведеться навіть з візка вставати. Дозвольте мені помститися за батька. У вас у княжому коридорі стоїть військо. Друге — в лорда Айронвуда на кістяній дорозі. Одне дайте мені, а друге — Нім. Нехай вона їде на королівський гостинець, а я витягну лордів Прикордоння з їхніх замків і переконаю виступити на Старгород.

— І скільки ти сподіваєшся утримувати Старгород?

— Досить буде просто його сплюндрувати. Багатство Високої Вежі...

— То це золота ти жадаєш?

— Я жадаю крові.

— Лорд Тайвін сам пришле нам голову Гори-на-коні.

— А хто пришле нам голову лорда Тайвіна? Гора завжди був його песиком.

Князь махнув на водойми.

— Обаро, поглянь на дітей, будь така ласкава.

— Не буду я така ласкава. Ласкава я стану, коли проштрикну списом живіт лорду Тайвіну. І змушу його співати «У Кастемері дощ», а сама в цей час копирсатимусь у його нутрощах у пошуках золота.

— Поглянь,— повторив князь,— я наказую.

Деякі зі старших дітей вляглися долілиць на гладенький рожевий мармур, засмагаючи на сонці. Інші в морі плавали у човні. Трійко будували з піску замок з високим шпилем, що нагадував Списовежу Старого Палацу. Зо два десятки зібралися у заводі подивитися битву: менші діти, сидячи на плечах старших, штовхалися на мілині, де вода доходила до пояса, і силкувалися скинути одне одного у воду. Щоразу як пара падала, водночас із хлюпанням вибухав гучний регіт. Брунатна як горіх дівчинка стягнула білявого хлопця з братових плечей, і він сторчголов полетів у заводь.

— Колись у таку саму гру грався твій батько, а перед ним — і я,— мовив князь.— Між нами десять років, тож я вже забув про водойми на той час, коли він доріс до гри, але я завжди спостерігав за ним, коли приїздив до мами в гості. Він уже хлопчиком був такий запеклий! Меткий, як водяна змія. Частенько я бачив, як він скидає у воду хлопчаків, більших за нього. Він нагадав мені про це того дня, коли виїздив на Королівський Причал. Присягнувся, що колись іще разок пограється, бо в іншому разі я б його не відпустив.

— Відпустив? — засміялася Обара.— Так наче ви могли його зупинити. Червоний Гад Дорнський їздив, куди йому заманеться.

— Так, правда. Хотів я чимось утішити те...

— Я прийшла не за тим, щоб мене втішали,— повним презирства голосом озвалася вона.— Того дня, коли батько прийшов по мене, мати не хотіла мене віддавати. «Це ж дівчинка,— казала вона,— та я й не певна, що вона ваша. В мене були тисячі чоловіків». А він, кинувши списа мені під ноги, зворотом долоні ляснув маму по обличчю, аж вона заплакала. «І дівчаток, і хлопчиків — нас усіх чекають свої битви,— сказав він,— але боги дають нам обрати зброю». Він спершу вказав на списа, а потім на материні сльози, і тоді я підняла списа. «Я ж казав тобі, що вона моя»,— мовив батько й забрав мене. За рік мати спилася й померла. Подейкують, перед смертю вона плакала,— Обара наблизилася до князя на візку.— Дозвольте мені скористатися списом; більшого я не прошу.

— Багато ти просиш, Обаро. Мені треба з цим переспати.

— Ви й так уже надто довго проспали.

— Може, твоя правда. Своє слово я пришлю тобі в Сонцеспис.

— Сподіваюся, це буде слово «війна»,— Обара розвернулася на закаблуках і так само сердито, як і прийшла, широким кроком пішла геть — назад у стайню по свіжого коня, в передчутті ще одного карколомного чвалу.

А мейстер Калеот залишився.

— Князю,— заговорив кругленький коротун.— Ноги болять?

Князь слабенько всміхнувся.

— А сонце пече?

— Принести вам трунок від болю?

— Ні. Хочу мати світлу голову.

Мейстер повагався.

— Князю, чи... чи це розважливо — відпускати леді Обару назад у Сонцеспис? Вона, без сумніву, підбурюватиме простолюд. Люди любили вашого брата.

— Ми всі любили,— Доран притис пальці до скронь.— Ні. Ваша правда. Мені теж слід вертатися у Сонцеспис.

Кругленький коротун знову повагався.

— Хіба це мудро?

— Немудро, але необхідно. Пошліть краще гінця до Рикассо — нехай відчинить мої покої у Вежі сонця. Повідомте моїй дочці Аріанні, що я приїду завтра.

«Моя маленька князівна». Капітан страшенно скучив за нею.

— Вас побачать,— застеріг мейстер.

Капітан зрозумів, про що це він. Два роки тому, коли вони поїхали з Сонцеспису, шукаючи миру й відлюддя у Водосаду, подагра князя Дорана ще не настільки розгулялася. В ті дні він ще здатен був сам ходити, хай і повільно, спираючись на ціпок і кривлячись із кожним кроком. Князь не хотів, щоб вороги дізналися, який він тепер слабий, а в Старому Палаці та в місті-тіні повно цікавих очей. «Очей,— подумав капітан,— а ще сходів, на які йому не видертися. На верхівку Вежі сонця він може хіба що злетіти».

— Нехай бачать. Слід трохи вспокоїти збурунені хвилі. Дорну варто нагадати, що в нього досі є князь,— він слабко посміхнувся.— Нехай старий і подагричний.

— Якщо повернетеся в Сонцеспис, доведеться влаштувати аудієнцію для королівни Мірселли,— мовив Калеот.— А з нею буде білий лицар... а ви же знаєте: він шле листи своїй королеві.

— Певно, що шле.

Білий лицар. Капітан спохмурнів. Сер Арис приїхав у Дорн, супроводжуючи свою королівну, як колись приїхав Арео Гота, супроводжуючи свою. Навіть імена у них співзвучні: Арео й Арис. Але на цьому схожість і закінчувалася. Капітан покинув Норвос із його бородатими жерцями, а сер Арис Окгарт і досі служив Залізному трону. Щоразу як князь посилав Готу в Сонцеспис, він, побачивши лицаря в довгому білому плащі, відчував таку собі зажуру. Одного дня, підозрював він, їм двом доведеться зітнутися, і того дня Окгарт загине, бо голову йому знесе капітанова барда. Провівши рукою по довгому ясеневому ратищу, Гота подумав, що день цей, можливо, вже недалечко.

— Уже вечоріє,— казав князь.— Дочекаємося ранку. Потурбуйтеся, щоб мій паланкін був готовий на зорі.

— Як накажете,— Калеот легенько вклонився. Капітан відступив, даючи йому пройти, і мейстрові кроки скоро стихнули.

— Капітане,— стиха озвався князь.

Гота, однією рукою стискаючи барду, рушив до нього. Ясень на дотик здавався гладеньким, як жіноча шкіра. Наблизившись до візка, капітан грюкнув ратищем об підлогу, щоб сповістити про свій прихід, але князь не спускав очей з дітлахів.

— У вас були брати, капітане? — запитав він.— Удома, в Норвосі, замолоду? А сестри?

— Й ті, й ті,— відповів Гота.— Двоє братів, троє сестер. Я був наймолодший.

Наймолодший небажаний син. Ще один зайвий рот, який потрібно годувати, рослявий хлопець, який їв забагато й дуже швидко виростав зі свого одягу. Не дивно, що його продали бородатим жерцям.

— А я був найстарший,— мовив князь,— а лишився останній. Морс і Олівар померли ще в колисці, я вже й не сподівався, що в мене ще будуть брати. Коли народилася Елія, мені було дев'ять, я служив зброєносцем у Соляному Узбережжі. Прилетів крук зі звісткою, що в мами передчасно, за місяць до строку, почалися пологи, а я був уже в такому віці, що розумів: дитина не виживе. Коли лорд Гаргален повідомив мені, що в мене народилася сестричка, я запевнив його, що вона скоро помре. Але вона, милістю Матері, вижила. А за рік з'явився Оберин, пищав і ніжками чеберяв. Коли вони вдвох гралися тут, у водоймах, я був уже дорослий. А тепер я сиджу отут, а їх уже немає.

Арео Гота не знав, що на це відповідати. Він-бо простий капітан замкової варти, навіть після стількох років він і досі чужак у цьому краю з його семиликим богом. «Служити. Коритися. Захищати». Таку обітницю він дав у шістнадцять років — коли взяв собі за жінку свою барду. Прості обітниці для простих людей, ось як казали бородаті жерці. Капітана не вчили втішати згорьованих князів.

Він досі намагався підшукати слова, коли з гучним виляском упав ще один апельсин, буквально за фут від того місця, де сидів князь. Доран здригнувся на звук, так наче йому зробили боляче.

— Досить,— мовив він,— досить уже. Залиште мене, Арео. Нехай подивлюся ще кілька годин на дітей.

Сонце сіло, повітря похолоднішало, діти пішли в палац вечеряти, а князь так і зостався під апельсиновими деревами, поглядаючи на притихлі водойми й море вдалині. Слуга приніс йому мисочку маслин, приніс коржів, сиру і нутового пюре. Доран трохи поїв і випив келих солодкого міцного вина, як любив. Щойно келих спорожнів, князь наповнив його знову. Іноді глибокої чорної ночі князь отак і засинав у візку. Тільки тоді капітан віз його через осяяну місяцем терасу, попри шерегу жолобчатих колон, попід витончену арку до великого ліжка з чистими й прохолодними лляними простирадлами в покоях над морем. Коли капітан укладав його в ліжко, Доран застогнав, але, боги милостиві, не прокинувся.

Капітанова спальня містилася поряд з князевою. Сівши на вузьке ліжко, Гота дістав з ніші точильний камінь і наолієну ганчірку й узявся до роботи. «Тримай барду нагостреною»,— веліли йому бородаті жерці того дня, як його таврували. І він завжди тримав її нагостреною.

Направляючи барду, Гота думав про Норвос — верхнє місто на пагорбі й нижнє місто біля річки. Йому досі пригадувалося бухання трьох дзвонів: від басовитого гуркоту Нума аж кості торохтіли, в Нари голос був сильний і гордовитий, а Наєль розсипався срібним сміхом. В роті знову відчувався смак зимняка — пирога з імбиром, кедровими горішками й шматочками вишні, який запивали назою зі збродженого козиного молока, яку подавали в залізних кухликах, з медом. Внутрішнім зором він побачив маму в сукні з білячим хутром, яку вона вдягала тільки раз на рік — коли родина ходила дивитися на танці ведмедів біля підніжжя Грішницьких сходів. Відчув сморід паленого волосся: це бородатий жрець приклав тавро посередині його грудей. Боліло так, що, здалося, серце зараз зупиниться, та Арео Гота і не здригнувся. На випаленій на грудях сокирі волосся вже так і не відросло.

Й лише коли обидва леза барди зробилися гострі — голитися можна, капітан поклав свою ясенево-залізну жінку на ліжко. Позіхаючи, скинув брудний одяг, пожбурив на підлогу й розтягнувся на солом'янику. На думку про тавро шрам почав свербіти, тож, перш ніж заплющити очі, довелося почухатися. «Слід було мені позбирати апельсини, які попадали»,— подумав капітан і нарешті поринув у сон, уявляючи терпкувато-солодкий їхній смак і беручкий червоний сік на пальцях.

Світанок прийшов надто швидко. Біля стайні вже стояв найменший з трьох запряжених кіньми паланкінів — кедрові ноші з червоними шовковими фіранками. Капітан відібрав у супровід два десятки списників — з тих тридцяти, що були вартовими у Водосаду; решта нехай лишаються чатувати сади й дітлахів, серед яких є сини й доньки знатних лордів і заможних купців.

Хоча князь виїжджати збирався на зорі, Арео Гота знав, що насправді баритися він буде ще довго. Поки мейстер допомагав Дорану Мартелу скупатися й замотати набряклі суглоби лляними бинтами, просякнутими заспокійливим зіллям, капітан, як і належить йому за рангом, вдягнув мідну кольчугу-луску й широчезний плащ із мишасто-золотого пісочного шовку, щоб сонце не так нагрівало мідь. День заповідався спекотний, і капітан давно вже забув про важку накидку з кінського волосу та про шкірянку в заклепках, які носив у Норвосі: в Дорні в такому одязі можна спектися. Залишив тільки залізний напівшолом з гострими шпичаками на гребені, тільки тепер замотував його жовтогарячим шовком, закручуючи тканину навколо шпичаків. Бо в іншому разі сонце б так розжарило метал, що голова б розболілася ще на півдорозі до палацу.

А князь і досі не був готовий до від'їзду. Перед дорогою він вирішив поснідати кривавим апельсином і тарілкою чайчиних яєць, порізаних із шинкою і вогнеперцем. А потім обов'язково ще мав попрощатися з кількома дітлахами, до яких особливо прихилився: з Далтовим хлопчиком, з дітьми леді Блекмонт і з кругловидою сиріткою, чий батько колись торгував тканиною і прянощами, плаваючи Зеленокровицею. Розмовляючи з малими, Доран ноги собі накрив прегарним мирським покривалом, щоб діти не бачили його набряклих забинтованих суглобів.

Коли нарешті виїхали, був уже полудень: князь сидів у паланкіні, мейстер Калеот їхав на віслючку, решта йшли пішки. П'ятеро списників ступали попереду, п'ятеро — позаду, а ще по п'ятеро охороняли паланкін з обох боків. Арео Гота зайняв звичне місце по ліву руч від князя, на марші тримаючи барду на плечі. Дорога з Сонцеспису у Водосад бігла вздовж моря, тож бодай прохолодний бриз освіжав подорожніх, поки вони перетинали голі рудувато-брунатні терени, де тільки каміння, пісок і покручені дерева-недоростки.

На півдорозі до мети валку наздогнала друга гадюка.

Вона раптово виїхала на дюну верхи на золотому степовому скакуні з білою шовковою гривою. Навіть на коні леді Нім сиділа граційно, вдягнена в мерехтливі бузкові шати й широку шовкову накидку, кремово-мідяну, яка здіймалася від кожного повіву вітру, аж видавалося, що леді Нім от-от злетить. Двадцятип'ятирічна Наймірія Санд була гінка як верба. Пряме чорне волосся, заплетене в довгу косу й закручене на маківці дротом з червоного золота, мисиком спускалося на чоло понад темними очима — точно як у батька. Високі вилиці, пухкі вуста, молочно-біла шкіра — леді Нім пишалася вродою, якою не могла похвалитися її старша сестра... але ж і матір'ю Обари була Старгородська шльондра, в той час як Нім народилася від шляхтянки зі стародавнього Волантиса. Позаду Нім їхала дюжина кінних списників, і їхні круглі щити виблискували на сонці. Вершники рушили за нею вниз із дюни.

Князь, щоб насолодитися бризом з моря, відсунув і закріпив фіранки на паланкіні. Леді Нім порівнялася з ним, притримавши гарну золотаву кобилу, щоб їхала з такою самою швидкістю, як і паланкін.

— Яка зустріч, дядьку,— проспівала Нім, так наче опинилася тут цілком випадково.— Можна проїхатися з вами до Сонцеспису?

Капітан ішов з протилежного боку паланкіна, однак чув кожне слово, сказане леді Нім.

— Буду потішений,— озвався князь Доран, хоча в голосі його, здалося капітану, втіхи не відчувалося.— Подагра й печаль — не найкраще товариство в дорозі.

З цих слів капітан збагнув, що кожен камінець мов шпилькою проштрикує князеві розпухлі суглоби.

— З подагрою я нічим заради не можу,— сказала Нім,— а от печаль була батькові чужа. Йому до смаку більше була помста. Це правда, що Грегор Кліган зізнався в убивстві Елії та її дітей?

— Проревів це так, що цілий двір чув,— підтвердив князь.— Лорд Тайвін пообіцяв нам його голову.

— А Ланістер завжди сплачує свої борги,— мовила леді Нім,— тільки, боюся, лорд Тайвін збирається розплатитися з нами нашими ж грошима. Прилетів птах від нашого любого сера Деймона, який присягається, що батько мій полоскотав монстра не раз і не двічі під час двобою. Якщо це так, то сер Грегор, вважайте, мертвий, тому нема за що дякувати Тайвіну Ланістеру.

Князь скривився. Чи то від подагричного болю, чи то від слів племінниці — капітан не міг сказати напевне.

— Може бути.

— Може? Так і є.

— Обара хоче, щоб я війною на них пішов.

— Гак,— розсміялася Нім,— вона мріє підпалити Старгород. Ненавидить місто так само гаряче, як наша менша сестричка його любить.

— А ти?

Нім озирнулася через плече на своїх супутників, які їхали на дюжину кінських корпусів позаду.

— Я ділила ліжко з близнючками Фаулер, коли отримала звістку,— долетіли до капітана її слова.— Знаєте, яке гасло у Фаулерів? «Дай злинути». Оце і все, чого я у вас прошу. Дайте мені злинути, дядечку. Могутнє військо мені не потрібне, досить буде любої сестри.

— Обари?

— Тієни. Від Обари забагато галасу. А Тієна така мила й ніжна, що її жоден чоловік не запідозрить. Обара б зробила зі Старгорода погребальне вогнище для батька, але я не настільки кровожерлива. Мені вистачить і чотирьох життів. Золотих близнюків лорда Тайвіна — відплату за Еліїних дітей. Старого лева — за саму Елію. І нарешті маленького короля — за мого батька.

— Хлопчик нічого нам не зробив.

— Хлопчик — байстрюк, плід зради, інцесту й перелюбу, якщо вірити лорду Станісу,— з голосу її зникла вся грайливість, і капітан піймав себе на тому, що поглядає на неї примруженими очима. Її сестра Обара носить при боці батіг, а в руці — спис, щоб усі могли його бачити. Леді Нім не менше смертоносна, тільки ножі свої добре ховає.— Лише королівською кров'ю можна змити провину за батькове вбивство.

— Оберин загинув у двобої, б'ючись за те, що його взагалі не стосувалося. Тож я це вбивством не називаю.

— Називайте, як схочете. Ми відпровадили до них найкращого чоловіка в Дорні, а вони нам вертають мішок з кістками.

— Він перевищив свої повноваження. «Добре оціни оцього малолітнього короля і його раду, зверни увагу на всі їхні переваги та слабкості,— просив я його, коли ми з ним сиділи на терасі. Їли апельсини.— Знайди нам там друзів, якщо їх узагалі там можна знайти. Дізнайся, що зможеш, про кончину Елії, але не провокуй лорда Тайвіна необгрунтовано». Ось що я йому сказав, а Оберин розсміявся і мовив: «Коли це я кого провокував... необгрунтовано? Ліпше застережи Ланістерів, щоб не провокували мене». Він хотів домогтися справедливості для Елії, але не волів чекати...

— Він сімнадцять років чекав,— урвала його леді Нім.— Були б це ви, батько скликав би прапори й повів військо на північ, ще ваш труп не встигнув би захолонути. Були б це ви, над Прикордонням би зараз сипався дощ зі списів.

— Не маю сумнівів.

— І ще в одному ви не повинні мати сумнівів, князю: ми з сестрами не чекатимемо сімнадцять років, щоб помститися.

Приостроживши кобилу, вона рвонула геть, учвал помчавши в напрямку Сонцеспису, а її почет кинувся їй навздогін.

Князь, відкинувшись на подушки, заплющив очі, але Гота знав, що він не спить. «Йому боляче». На мить капітану здалося, що слід покликати до паланкіна мейстра Калеота, однак якби князю Дорану потрібен був мейстер, він сам би його покликав.

Уже пообідні тіні видовжилися й потемніли, а сонце висіло червоне й роздуте, як князеві суглоби, коли на сході валка угледіла вежі Сонцеспису. Спершу струнку Списовежу, півтори сотні футів заввишки, увінчану позолоченим сталевим списом, який додавав їй ще тридцять футів; потім могутню Вежу сонця з її золотою банею з вітражами; і нарешті мишастої барви Піскобриг, який нагадував викинуту на берег і закам'янілу велику вітрильну галеру.

Усього три льє прибережної дороги відділяли Водосад від Сонцеспису, проте були вони мов два різні світи. Там на сонці гралися голі діти, в мозаїчних дворах награвала музика, а в повітрі витав гострий дух лимонів і кривавих апельсинів. Тут же в повітрі пахло порохами, потом і димом, а ночі оживали від гомону голосів. На відміну від рожевого мармуру Водосаду, Сонцеспис був збудований з глини й соломи, отож і кольору був брунатно-мишастого. Стародавня кріпость дому Мартелів розташувалася на самому сході невеличкої кам'янисто-піщаної коси, з трьох боків оточеної морем. На заході, у тіні масивних мурів Сонцеспису, до замку ліпилися, наче рачки до галери, збудовані з саману майстерні й халупи без вікон. На захід від них виросли стайні, і заїзди, і винарні, і будинки подушок, деякі з них теж оточені мурами, і під цими мурами теж тулилися халупи. «І так далі, і далі, і далі, бородаті жерці сказали б». У порівнянні з Тайрошем, чи Миром, чи Великим Норвосом місто-тінь було просто містечком, але в дорнян воно єдине бодай нагадувало справжнє місто.

Леді Нім прибула на кілька годин раніше за валку, і, без сумніву, вона вже попередила вартових про наближення гостей, адже, коли валка під'їхала, Трояка брама вже була відчинена. Лише в цьому місці ворота йшли одні за одними й гості могли проїхати одразу попід усіма трьома Серпантиновими стінами просто в Старий Палац, не долаючи милі й милі вузьких завулків, внутрішніх двориків і гамірних базарів.

Щойно на очі з'явилася Списовежа, князь Доран засунув фіранки на паланкіні, але простолюд усе одно гукав до князя, коли паланкін проїздив мимо. «Гадюки добре людей підігріли»,— з тривогою подумав капітан. Проминули зовнішнє півколо занехаяних будинків і заїхали у Другу браму. За нею в повітрі відгонило смолою, солоною водою і гнилими водоростями, а юрба з кожним кроком щільнішала.

— Дорогу князю Дорану! — загримотів Арео Гота, грюкаючи ратищем списа по бруківці.— Дорогу князю Дорану!

— Княжич мертвий! — заверещала якась жінка позаду нього.

— До списів! — гаркнув чоловік на балконі.

— Доране! — почувся якийсь шляхетний голос.— До списів!

Гота вже й не шукав, хто говорить: тиснява стояла страшна, і третина людей галасувала.

— До списів! Помстимо Червоного Гада!

Заки дісталися третіх воріт, гвардійці вже криками розганяли людей з дороги, щоб звільнити прохід для князевого паланкіна, а натовп почав жбурлятися абичим. Якийсь обшарпаний хлопчик з напівзогнилим гранатом у руці проскочив повз списника, але, побачивши на дорозі Арео Готу з готовою до бою бардою, впустив гранат на землю та швиденько ретирувався. А з задніх рядів летіли лимони, лайми й апельсини впереміш із криками «Війна! Війна! До списів!».

Одному з гвардійців лимоном поцілили в око, в самого капітана об ногу розквасився апельсин.

А з паланкіна не долинуло ні звуку. Доран Мартел заховався за своїми шовковими мурами, поки всю валку не проковтнули мури товщі, а позаду з торохтінням не опустилися рипучі звідні ґрати. Помалу затихнув удалині галас. На подвір'ї вже зустрічала батька князівна Аріанна з половиною двору: були тут і старий сліпий сенешаль Рикассо, і каштелян сер Манфрей Мартел, і молодий мейстер Майлз у сірій мантії, з шовковистою напахченою бородою, і чотири десятки дорнських лицарів у пливкому льоні сотні відтінків. Маленька Мірселла Баратеон стояла зі своєю септою і сером Арисом з королівської варти, який прів у своїй білій емальованій кольчузі-лусці.

Князівна Аріанна у сандалях зі зміїної шкіри, зашнурованих до самих стегон, сягнистим кроком підійшла до паланкіна. Волосся — ціла грива чорнильних кучерів — спадало до пояса, а чоло було прикрашене биндою з мідяних сонць. «Вона досі така маленька!» — подумав капітан. Гадюки всі були росляві, Аріанна ж пішла в матір, яка на зріст була невисока, трохи більш як п'ять футів. Але під обшитим самоцвітами корсетом і вільними пливкими шатами з пурпурового шовку й жовтої парчі вгадувалося цілком жіноче тіло, пишне й округле.

— Батьку,— промовила Аріанна, коли розсунулися фіранки,— Сонцеспис радіє твоєму поверненню.

— Чув я цю радість,— князь слабко посміхнувся й поклав дочці на щоку почервонілу, набряклу руку.— Гарний вигляд маєш. Капітане, будьте ласкаві, допоможіть мені зійти.

Гота навскоси застромив барду в петлю на спині й підхопив князя на руки, стараючись не робити різких рухів, щоб не зрушити розпухлі суглоби. Та все одно Доран Мартел притлумив болісний зойк.

— Сьогодні на вечір я звеліла кухарям готувати бенкет,— сказала Аріанна,— усі твої улюблені страви.

— Боюся, не зможу я віддати їм належне,— озвався князь і повільно роззирнувся подвір'ям.— Я не бачу Тієни.

— Вона просила про аудієнцію. Я відіслала її у тронну залу, щоб там чекала на твій приїзд.

— Гаразд,— зітхнув князь.— Капітане! Що швидше ми з цим покінчимо, то швидше я зможу відпочити.

Гота поніс його довгими сходами у Вежу сонця — у великий круглий покій зразу попід банею, де останнє пообіднє сонячне проміння, косо вливаючись крізь товсті мозаїчні шибки, помережило ромбики білого мармуру півсотнею кольорів. Тут чекала третя гадюка.

Вона сиділа, схрестивши ноги, на подушці біля підніжжя високого помосту, де стояли престоли, але, щойно князь із капітаном увійшли, одразу ж підвелася, вдягнена у вузьку сукню з блакитної парчі з рукавами з мирського мережива; вигляд у цій сукні вона мала невинний, як сама Діва. В одній руці вона стискала вишивку, над якою працювала, а в другій — пару золотих голок. Коси в неї теж були золоті, а очі — глибокі сині озера... й водночас вони нагадали капітану очі її батька, хоча в Оберина вони були чорні як ніч. «Усі Оберинові доньки мають оті його гадючі очі,— зненацька збагнув Гота,— незалежно від кольору».

— Дядьку,— заговорила Тієна Санд,— я чекала на вас.

— Капітане, допоможіть мені зійти на престол.

На помості було два престоли, схожі майже як викапані, тільки в одного спинка була інкрустована золотим списом Мартелів, а в другого — палючим ройнарським сонцем, яке маяло на щоглах кораблів Наймірії, коли ті вперше припливли в Дорн. Капітан всадовив князя попід списом і відступив.

— Так боляче? — голос у леді Тієни був лагідний, і вигляд вона мала солодкий, як полуниця влітку. Матір її була септою, і Тієна несла ауру майже неземної невинності.— Чи можу я чимось зарадити вашому болю?

— Кажи, що маєш, і дозволь мені відпочити. Я втомився, Тієно.

— Я це гаптую для вас,— Тієна розгорнула вишивку. На ній красувався її батько, княжич Оберин, на степовому скакуні, в червоних обладунках, усміхнений.— Коли закінчу, подарую вам, щоб ви його не забували.

— Навряд чи я забуду твого батька.

— Приємно це знати. Бо багато хто не був певен.

— Лорд Тайвін пообіцяв нам голову Гори-на-коні.

— Який він ласкавий... але меч ката — не гідний кінець для бравого сера Грегора. Ми стільки молилися за його швидку смерть, що тільки справедливо буде, як і він молитиметься за те саме. Я знаю, якою отрутою скористався батько,— повільнішої й боліснішої смерті просто не існує. Зовсім скоро ми почуємо зойки Гори — навіть тут, у Сонцесписі.

Князь Доран зітхнув.

— Обара вимагає від мене йти на них війною. Нім задовольнить і вбивство. А тебе?

— Війна,— сказала Тієна,— але не така, про яку йдеться сестрі. Дорняни найкраще воюють удома, тож я вважаю — слід гострити списи й чекати. Коли Ланістери з Тайрелами прийдуть сюди, ми пустимо їм кров на перевалах і закопаємо їх під дюнами, як уже робили це сотню разів.

— Якщо вони сюди прийдуть.

— Та доведеться, бо в іншому разі королівство знову розвалиться, як до нашого шлюбу з драконами. Батько мені все розповів. Казав, що маємо дякувати Куцю за королівну Мірселлу. Гарненька вона, правда? Були б у мене кучері, як у неї! Вона просто створена, щоб стати королевою, точно як її матір,— у Тієни на щоках розквітли ямочки.— Матиму за честь готувати весілля й замовити корону. Тристан і Мірселла такі невинні, я подумала, мабуть, підійде біле золото... зі смарагдами — вони личитимуть до Мірселлиних очей. Ну, і діаманти з перлами теж зійдуть, головне — одружити й коронувати дітей. А тоді досить буде просто проголосити дівчинку Мірселлою Першою, королевою андалів, і ройнарів, і перших людей, законною спадкоємицею Сімох Королівств Вестеросу,— і чекати на появу левів.

— Законною спадкоємицею? — пирхнув князь.

— Вона старша за брата,— пояснила Тієна, мов якомусь дурнику.— І за законом Залізний трон має перейти до неї.

— За дорнським законом.

— Коли добрий король Дейрон одружився з князівною Міраєю і приєднав нас до свого королівства, було погоджено, що в Дорні завжди пануватиме дорнське право. А Мірселла, як на лихо, нині в Дорні.

— Так і є,— буркітливо мовив князь.— Дай мені трохи подумати над цим.

Тієна розсердилася.

— Ви забагато думаєте, дядьку.

— Справді?

— Батько так казав.

— Оберин думав замало.

— Деякі чоловіки багато думають, адже бояться діяти.

— Є відмінність між страхом і обережністю.

— Молюся, щоб ніколи не побачити вас настрашеним, дядьку. Ще дихати забудете,— махнула вона рукою...

Капітан з гуркотом опустив на мармур ратище барди.

— Міледі, ви забуваєтеся. Зійдіть з помосту, будь ласка.

— Я не мала на думці жодної кривди. Я люблю дядечка, як, я знаю, він любив мого батька,— Тієна опустилася перед князем на одне коліно.— Я висловила все, з чим прийшла, дядьку. Пробачте, якщо образила: моє серце розбите на друзки. Ви не розлюбили мене?

— Звісно, ні.

— То благословіть мене, і я піду.

Доран на мить завагався, а тоді все-таки поклав долоню небозі на голову.

— Кріпися, дитино.

— А як інакше? Я ж бо його дочка.

Не встигла вона піти, як на поміст квапливо піднявся мейстер Калеот.

— Князю, вона не... дайте-но глянути на вашу долоню,— він уважно оглянув спершу внутрішній бік, тоді перевернув і понюхав князеві пальці.— Ні, все добре. Добре. Подряпин немає, отож...

Князь відсмикнув руку.

— Мейстре, ви не потурбуєтеся принести мені макового молочка? Вистачить і наперстка.

— Макового молочка. Певна річ.

— Просто зараз, будь ласка,— лагідно підігнав його Доран Мартел, і Калеот помчав до сходів.

А надворі вже сіло сонце. Під банею світло набуло сутінково-синьої барви, і ромбики на підлозі згасали. Князь сидів на престолі попід списом Мартелів, блідий від болю. Довший час помовчавши, він обернувся до Арео Готи.

— Капітане,— заговорив він,— варта моя віддана мені?

— Віддана.

Капітан не знав, як ще можна відповісти на це питання.

— Вся? Чи тільки частково?

— Це добрі вояки. Гарні дорняни. Діятимуть, як накажу,— він стукнув ратищем барди по підлозі.— Я принесу вам голову будь-кого, хто вас зрадить.

— Голови не потрібні. Хочу послуху.

— Ви його маєте.

Служити. Коритися. Захищати. Прості обітниці для простої людини.

— Скільки людей треба?

— Це ви самі вирішите. Може статися, що кількоро добрих вояків упораються краще, ніж два десятки. Хочу зробити все якнайшвидше і якнайтихіше, без кровопролиття.

— Швидко, тихо і без крові, ага. Що накажете?

— Розшукаєте братових дочок, візьмете під варту й замкнете в камерах нагорі Списовежі.

— Гадюк? — у капітана пересохло в горлі.— Всіх... усіх вісьмох, князю? І найменших теж?

Князь поміркував.

— Доньки Еларії замалі, щоб становити небезпеку, але хтось може схотіти використати їх проти мене. Їх теж варто тримати в безпеці біля себе. Тож найменших замкнете також... але найперше — Тієну, Наймірію й Обару.

— Як накаже князь.

У капітана краялося серце. «Моїй маленькій князівні це не сподобається».

— А що з Сареллою? Вона вже доросла, їй майже двадцять.

— Якщо вона не повернеться в Дорн, нічого я з Сареллою вдіяти не зможу — хіба молитися, щоб вона виявила більше здорового глузду, ніж її сестри. Нехай собі... грається. Зберіть усіх решту. Не зможу заснути, поки не впевнюся, що вони всі в безпеці й під вартою.

— Буде зроблено,— мовив капітан і повагався.— Коли про це дізнаються на вулицях, простолюд вибухне.

— Цілий Дорн вибухне,— озвався Доран Мартел змученим голосом.— Я тільки сподіваюся, що лорд Тайвін почує цей вибух на Королівському Причалі та знатиме, якого відданого друга має у Сонцесписі.