Бенкет круків

Пророк

Пророк топив людей на Великій Весі, коли до нього прийшли зі звісткою про смерть короля.

Ранок був похмурий і холодний, а море свинцеве, як небо. Перші троє безстрашно віддали свої життя затонулому богу, а от четвертий виявився нетвердим у вірі й почав опиратися, бо легені вимагали повітря. Стоячи по пояс у бурунистих хвилях, Ейрон ухопив голого хлопця за плечі й, поки той хапав ротом повітря, занурив його голову під воду.

— Май мужність,— сказав він.— Ми приходимо з моря й у море маємо повернутися. Розтули рота й напийся божого благословення. Наповни легені водою, щоб померти й народитися знову. Опиратися марно.

Чи то хлопець нічого не чув, адже голова його була під водою, чи то віра остаточно зрадила йому. Він так несамовито почав буцатися й шарпатися, що Ейрону довелося покликати на допомогу. У воду забрело четверо затонулих, аби притримати поганця під водою.

— Пане боже, іже затонув заради нас,— молився жрець глибоким як море голосом,— нехай народиться з моря Емонд, слуга твій, як народився ти. Благослови його сіллю, благослови його камінням, благослови його крицею.

Нарешті все закінчилося. З рота хлопця вже не вихоплювалися бульбашки, а руки й ноги полишила міць. Долілиць на мілководді плавав Емонд, блідий і холодний і вмиротворений.

Аж тут Мокрочубий зауважив, що до затонулих на рінистому узбережжі приєдналося троє вершників. Ейрон упізнав Спарра, довговидого старого з водянистими очима, чиїм деренчливим голосом у цій частині Великої Весі промовляв закон. Супроводжував його син Стефаріон, а з ним був ще один юнак в облямованому хутром смагло-червоному плащі, зашпиленому на плечі вишуканою застібкою, на якій виднівся чорний із золотом бойовий ріжок дому Гудбразерів. «Один з Ґорольдових синів»,— вирішив жрець з першого погляду. Трьох рослявих синів народила Гудбразерова жінка вже в похилі літа, після дюжини дочок, і подейкували, схожі вони — не розрізнити. Ейрон Мокрочубий і не намагався. Хай хто це — Ґрейдон, Ґормонд чи Ґран, а в жерця на нього часу немає.

Він рикнув коротку команду, й затонулі підхопили мертвого хлопця за руки-ноги й потягнули з води. Жрець вийшов з моря — голий, якщо не рахувати тюленячої пов'язки на стегнах. З укритої сиротами шкіри крапала вода, а він, прохлюпавши на берег, рушив через холодний мокрий пісок і вигладжену морем рінь. Один із затонулих простягнув йому важку домоткану хламиду — пістряву, синьо-сіро-зелену — в барвах моря й затонулого бога. Загорнувшись у хламиду, Ейрон звільнив з-під неї волосся. Чорне й мокре було те волосся; лезо не торкалося його відтоді, як Ейрона воскресив затонулий бог. Воно спадало на плечі, мов подертий, пошарпаний плащ, сягаючи нижче пояса. Ейрон вплітав у нього водорості, так само як і в свою сплутану нестрижену бороду.

Затонулі стали навколо мертвого хлопця, молячись. Норджен зводив і розводив йому руки, а Рус, стоячи навколішках верхи на ньому, тиснув на груди, але обидва миттю відступили перед Ейроном. А той пальцями розтулив хлопцеві холодні вуста й подарував Емонду цілунок життя, і ще раз, і ще раз, допоки з рота його не вихлюпнулося море. Хлопець почав кашляти й плюватися, й очі його розплющилися, повні страху.

«Ще один повернувся». Люди кажуть, це знак особливої прихильності затонулого бога. Багато хто з жерців час до часу когось і втопить, навіть Тарл Тричі-Затонулий, якого вважали колись настільки святим, аж обрали коронувати короля. А от Ейрон Грейджой — жодного разу. Він-бо Мокрочубий, який бачив водяні палати самого бога й повернувся, щоб розповісти про це.

— Ти потонув і повернувся. Мертве не вмирає.

— А повстає,— хлопець жахливо закашлявся, й далі вивергаючи воду.— Повстає знову...

Кожне слова давалося йому з болем, але так повелося на світі: щоб жити, людина має боротися.

— Повстає знову,— Емонд нетвердо зіп'явся на ноги.— Дужче. Й міцніше.

— Відтепер ти належиш богові,— мовив до нього Ейрон.

Затонулі оточили хлопця, й усі по черзі буцнули його кулаком і поцілували, вітаючи у своєму братстві. Один з них допоміг хлопцю вбратися в пістряву синьо-сіро-зелену хламиду. Інший вручив прибитого водою дрючка.

— Відтепер ти належиш морю, і море тебе озброїло,— сказав Ейрон.— Ми ж молимося за те, щоб ти міцно тримав свого дрючка, здіймаючи його проти всіх ворогів нашого бога.

І лише тоді жрець обернувся до трьох вершників, які спостерігали за дійством з сідел.

— Ви теж хочете затонути, мілорди?

Спарр прокашлявся.

— Я вже тонув ще хлопчаком,— сказав він,— і мій син також — у день своїх іменин.

Ейрон пирхнув. Те, що Стефаріона та Спарра віддали затонулому богу одразу по народженню, він сумнівів не мав. Але він знав, як це робиться: немовля на мить занурюють у ночви з морською водою, так що й голівка заледве намокне. Не дивно, що залізних звоювали,— тих залізних, які, було, владарювали повсюди, де чути плюскіт хвиль.

— Це не справжнє потоплення,— мовив Ейрон до вершників.— Той, хто не вмирає, не має надії повстати з мертвих. Навіщо ж ви прийшли, як не для того, щоб довести свою віру?

— Вас шукає син лорда Ґорольда,— Спарр указав на юнака в червоному плащі.— Має новини.

На вигляд хлопцеві можна було дати не більш як шістнадцять років.

— Ага, і котрий це? — поцікавився Ейрон.

— Ґормонд. Ґормонд Гудбразер, з ласки мілорда.

— Це ласки затонулого бога маємо ми всі шукати. Ти тонув, Ґормонде Гудбразер?

— На свої іменини, Мокрочубий... Батько послав мене розшукати вас і привести до нього. Хоче вас бачити.

— Ось я стою. Нехай лорд Ґорольд приходить і милується,— Ейрон узяв у Руса шкіряний бурдюк, щойно наповнений водою з моря. Витягнувши корок, жрець зробив ковток.

— Я маю доправити вас у фортецю,— наполягав юний Ґормонд, так і сидячи на коні.

«Боїться злізти, щоб чобіт не замочити».

— Мене божа робота чекає.

Ейрон Грейджой — пророк. І не терпітиме, щоб дрібні лорди командували ним, мов якимсь невільником.

— До Ґорольда прилетів птах,— мовив Спарр.

— Птах від мейстра, з Пайку,— підтвердив Ґормонд.

Чорні слова на чорних крилах.

— Круки літають і над сіллю, і над скелями. Якщо новини стосуються мене, кажіть тут.

— Наші новини призначені тільки для твоїх вух, Мокрочубий,— мовив Спарр.— Про такі справи я в присутності інших не говоритиму.

— Ці інші — мої затонулі, божі слуги, як і я. Від них я секретів не маю, так само як від бога, на березі чийого святого моря я стою.

Вершники обмінялися поглядами.

— Скажіть йому,— велів Спарр, і юнак у червоному плащі зібрався на мужності.

— Король помер,— сказав він прямо. Два коротенькі слова, та щойно він їх зронив, здригнулося море.

У Вестеросі було нині чотири королі, та Ейрону не довелося перепитувати, про якого саме йшлося. Залізними островами правив Балон Грейджой, і ніхто інший. «Король помер. Як таке може бути?» Ейрон бачив старшого брата заледве місяць тому, коли повернувся на Залізні острови після набігу на Скелясте узбережжя. За той час, що жрець був відсутній, Балонове сиве волосся майже побіліло, та й плечі згорбилися ще більше звідтоді, як відпливли довгі лодії. Але хворим король зовсім не здавався.

Ейрон Грейджой будував своє життя на двох могутніх стовпах. Але один з тих стовпів завалили два коротенькі слова. «Мені лишається хіба затонулий бог. Нехай зробить мене міцним і невтомним, як море».

— Розкажіть мені про братову смерть.

— Його світлість перетинав міст на Пайку, впав і розбився на камінні.

Кріпость Грейджоїв стояла на відокремленому мису — її фортеці й вежі збудовані були на масивних кам'яних стовпах, що стриміли з моря. Єднали Пайк мости — арочні мости з різьбленого каменю та хиткі перегони з дерев'яних дощок, скріплених конопляною линвою.

— Він у шторм упав? — запитав Ейрон.

— Так,— мовив юнак,— у шторм.

— Це бог штормів скинув його вниз,— заявив жрець. Уже тисячу тисяч років море й небо ведуть ненастанну війну. З моря прийшли залізні, з моря вони добували собі на харч рибу — добували навіть посеред зими, та шторми приносили хіба горе та смуток.— Брат мій Балон знову підніс нас, чим і викликав гнів бога штормів. Але нині він бенкетує у водяних палатах затонулого бога, а всі його забаганки виконують русалки. І нам тепер докінчувати його величну справу, бо ми лишаємося на цьому сухому й сумному падолі,— він знову закоркував бурдюк.— Я поговорю з твоїм лордом-батьком. Далеко звідси до Молоторогу?

— Шість льє. Ви можете сісти в сідло до мене.

— Один скаче швидше за двох. Дай мені свого коня, і затонулий бог благословить тебе.

— Візьми мого коня, Мокрочубий,— запропонував Стефаріон Спарр.

— Ні. Його міцніший. Коня, хлопче.

Юнак на мить завагався, але зліз і передав повіддя Мокрочубому. Ейрон поставив у стремено чорну босу ступню та стрибнув у сідло. Він не любив коней: це істоти з царини, які тільки роблять чоловіків слабшими,— але їхати верхи вимагала необхідність. Чорні слова на чорних крилах. У морі вже зароджувався шторм, Ейрон уже чув його у хвилях, а шторми приносять хіба лихо.

— Зустрінемося в Ріннєвищі під вежею лорда Мерліна,— мовив він до своїх затонулих, розвертаючи коня.

Дорога була нерівна — пагорби, ліси та скелясті ущелини, а стежина під копитами — зовсім вузька, та ще й частенько зникала зовсім. Велика Весь — це найбільший із Залізних островів, такий великий, що маєтки деяких лордів не стояли на березі священного моря. Ґорольд Гудбразер був одним з таких. Фортеця його виросла серед Самоцвітних скель, найдальше за всіх від володінь затонулого бога. Ґорольдові піддані гарували в Ґорольдових копальнях, у кам'яній темряві під землею. Були серед них такі, що ціле життя проживали й помирали, так і не побачивши солоної води. Не дивно, що люди ці — дратівливі диваки.

Дорогою Ейрон подумки повертався до своїх братів.

Дев'ятеро синів народилося з чересел Квелона Грейджоя, лорда Залізних островів. Гарлон, Квентон і Донел — від першої дружини лорда Квелона, яка походила з дому Стоунтрі. Балон, Юрон, Віктаріон, Аригон і Ейрон — сини його другої дружини, з дому Сандерлі з Солескелі. За третю дружину собі Квелон узяв дівчину з царини, яка народила йому хворобливого ідіота на ім'я Робін,— про цього брата взагалі краще не згадувати. Жрець не пам'ятав ні Квентона, ні Донела, які померли ще немовлятами. Гарлона він пригадував туманно: як він сидить, сірий з обличчя й непорушний, у башті без вікон, розмовляє пошепки, і шепіт цей щодня слабне, бо сіролуска перетворює його язик і вуста на камінь. «Одного дня ми всі разом зберемося на бенкет у водяних палатах затонулого бога — всі четверо, й Аррі з нами».

Дев'ятеро синів народилося з чересел Квелона Грейджоя, та тільки четверо з них дожили до повноліття. Так ведеться на цьому холодному світі, де чоловіки рибалять у морі, риються в землі й помирають, а жінки з болем народжують у кривавій постелі дітей, які довго не живуть. Ейрон був послідком серед чотирьох кракенів, Балон був первістком — сильний і сміливий хлопець, який жив лише для того, щоб повернути залізнородним стародавню славу. У десять років він Крем'яними скелями видирався до населеної привидами вежі Сліпого Лорда. У тринадцять він сидів на веслах лодії і грав у пальцеруб незгірше за інших чоловіків на островах. У п'ятнадцять він разом з Дагмером Заячою Губою заплив на Східці й ціле літо розбійничав. Тоді ж він уперше зарізав людину й узяв собі перших двох соляних дружин. У сімнадцять Балон став капітаном власного корабля. Він був саме таким, яким і має бути старший брат, але Ейрон ніколи нічого від нього не бачив, окрім презирства. «Я був слабкий і гріховодний, хіба на презирство я й заслуговував. Ліпше вже презирство від Балона Бравого, аніж любов од Юрона Воронячого Ока». І якщо роки й горе робили Балона тільки лихішим, водночас вони робили його ще запеклішим. «Народився він сином лорда й помер королем — його вбив заздрісний бог,— подумав Ейрон,— а тепер летить на нас шторм — такий шторм, якого ці острови ще не бачили».

Вже давно споночіло, заки жрець угледів на зубчастих стінах Молоторогу залізні шпичаки, які дряпали серпик місяця. Ґорольдова фортеця була незграбна й масивна, збудована з брил, що їх рубали зі скелі, яка височіла позаду. Попід мурами роззявилися, мов беззубі чорні роти, входи в печери й старезні копальні. Залізну браму Молоторогу вже зачинили на ніч. Ейрон довго стукав по ній каменюкою, поки гуркіт не збудив вартового.

Юнак, який впустив його, був копією Ґормонда, на чиєму коні приїхав Ейрон.

— Ти як називаєшся? — запитав Ейрон.

— Ґран. Батько чекає на вас.

У вогкій залі гуляли протяги і примари. Котрась із Ґорольдових дочок піднесла жерцю ріг елю. Інша помішувала слабенький вогонь, з якого диму було більше, ніж жару. Сам Ґорольд Гудбразер неголосно перемовлявся з худорлявим чоловіком у добротній сірій мантії, з ланцюгом з різних металів на шиї на посвідчення його належності до мейстрів із Цитаделі.

— Де Ґормонд? — поцікавився Ґорольд, побачивши Ейрона.

— Повертається пішки. Відішліть жінок геть, мілорде. І мейстра також.

Мейстрів він не любив. Їхні круки — творіння бога штормів, і цілительству мейстерському він теж не довіряв — відтоді як помер Аррі. Жоден справжній чоловік не обере неволі, сам собі викувавши на шию рабського ланцюга.

— Ґізелло, Ґвін, ідіть,— коротко кинув Гудбразер.— І ти також, Ґране. Мейстер Мюренмур залишиться.

— Він також піде,— наполягав Ейрон.

— Це мій палац, Мокрочубий. І не тобі вирішувати, кому йти геть, а кому лишатися. Мейстер зостається.

«Задалеко від моря він живе»,— сказав собі Ейрон.

— Тоді піду я,— мовив він до Гудбразера. Розвернувшись, він рушив до дверей, і під його порепаними чорними босими підошвами зашурхотів сухий очерет. Схоже, таку далеку дорогу жрець здолав марно.

Ейрон дійшов уже майже до дверей, коли мейстер, прочистивши горло, сказав:

— На Скелястий престол сів Юрон Вороняче Око.

Мокрочубий розвернувся. В залі зненацька зробилося холодніше.

«Вороняче Око на тому кінці світу. Балон відіслав його геть два роки тому й заприсягся, що Юрон, якщо повернеться, заплатить життям».

— Розповідайте,— хрипко мовив Ейрон.

— Приплив у Лордпорт через день по смерті короля й заявив права на замок і корону як найстарший з Балонових братів,— мовив Ґорольд Гудбразер.— А тепер розсилає круків, скликаючи капітанів і королів з усіх островів на Пайк, щоб вони прихилили коліно та присягнули йому як королю.

— Ні,— вигукнув Ейрон Мокрочубий, не добираючи слів,— посісти Скелястий престол має право людина побожна, а Вороняче Око молиться хіба на власний гонор.

— Ви не так давно були на Пайку й бачилися з королем,— мовив Гудбразер.— Балон нічого не казав вам про те, кого хоче бачити наступником?

«Ще й як казав». Розмовляли вони в Морській вежі, а за вікнами завивав вітер, і невпинно розбивалися внизу хвилі. Балон, почувши від Ейрона новини про свого останнього вцілілого сина, тільки скрушно похитав головою. «Вовки зробили з нього слабака, як я й боявся,— сказав король.— Бога молю, щоб його вбили й він не зміг перейти дорогу Аші». В цьому виявилася Балонова сліпота: у своїй безрозсудній і свавільній дочці він бачив себе й тому вірив, що тільки вона може стати його наступницею. Але він помилявся, й Ейрон спробував його в цьому переконати. «Жодна жінка ніколи не правитиме залізними, навіть така як Аша»,— наполягав він, однак Балон був геть глухий до того, чого не хотів чути.

Проте не встиг жрець відповісти Ґорольду Гудбразеру, як мейстер знову роззявив рота.

— По праву Скелястий престол належить Теону або, якщо королевич мертвий, Аші. Такий закон.

— Закон царини,— презирливо мовив Ейрон.— Який стосунок він має до нас? Ми — залізнородні, сини моря, обранці затонулого бога. Нами не може правити ані жінка, ані безбожний чоловік.

— А Віктаріон? — запитав Ґорольд Гудбразер.— У нього Залізний флот. Віктаріон заявлятиме права на корону, Мокрочубий?

— Юрон старший за нього...— почав був мейстер.

Ейрон одним поглядом змусив його замовкнути. І у маленьких рибацьких містечках, і у великих кам'яних вежах від такого погляду Мокрочубого дівиці непритомніли, а діти з вереском бігли до матерів, і такого погляду виявилося більш ніж достатньо, щоб упокорити невільника з ланцюгом на шиї.

— Юрон старший,— сказав жрець,— але Віктаріон побожний.

— То між ними дійде до війни? — запитав мейстер.

— Залізнородні не повинні проливати кров залізнородних.

— Благочестива думка, Мокрочубий,— сказав Гудбразер,— але навряд чи її поділяє ваш брат. Він Савена Ботлі звелів утопити, коли той сказав, що Скелястий престол по праву належить Теону.

— Якщо його втопили, кров не пролилася,— мовив Ейрон.

Мейстер з лордом обмінялися поглядами.

— Я маю написати відповідь на Пайк, і то швидко,— сказав Ґорольд Гудбразер.— Мокрочубий, прошу вашої поради. Що обрати: присягу чи опір?

Ейрон поміркував, посмикуючи себе за бороду. «Я вже бачив шторм, і його ім'я — Юрон Вороняче Око».

— Поки що хай вашою відповіддю буде мовчання,— мовив він до лорда.— Я маю помолитися щодо цього.

— Моліться, скільки зволите,— заговорив мейстер,— але це не змінить закону. Теон — законний спадкоємець, а після нього — Аша.

— Мовчати! — прогуркотів Ейрон.— Надто довго залізнородні слухали базікання закутих у ланцюги мейстрів про царину з її законами. Час нам знову дослухатися до моря. Час нам дослухатися до голосу бога.

Голос його дзвенів у задимленій залі, повний такої сили, що ні Ґорольд Гудбразер, ні мейстер не наважилися озватися. «Зі мною затонулий бог,— думав Ейрон.— Він вказав мені шлях».

Гудбразер пропонував переночувати в замку з усіма вигодами, але жрець відмовився. Він рідко спав під дахом замку, а тим паче так далеко від моря.

— Вигодами я скористаюся у водяних палатах затонулого бога під товщею хвиль. Ми народжуємося для страждання, і це страждання робить нас сильними. Мені потрібен лише свіжий кінь, щоб доїхати в Ріннєвище.

Гудбразер залюбки надав коня. Ще й послав свого сина Ґрейдона, аби той показав жерцю найкоротшу дорогу крізь гори до моря. Коли виїхали, до світанку лишалася щонайменше година, але коні в них були витривалі й упевнені, тож, незважаючи на темряву, їхали швидко. Ейрон, заплющивши очі, прочитав молитву й за деякий час почав уже куняти в сідлі.

Долинув тихий звук — рипіння іржавих завіс.

— Аррі,— пробурмотів Ейрон і від жаху прокинувся. Але тут не було ні завіс, ні дверей, ні Аррі. Топір у польоті відтяв чотирнадцятирічному Аррі половину долоні, коли той грався в пальцеруб, поки батько зі старшими братами поїхав на війну. Третя дружина лорда Квелона була з Пайперів із замку Ружедіва — дівча з великими м'якими персами й карими очима олениці. Замість зцілити руку Аррі за давнім звичаєм — вогнем і морською вmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmmодою, вона віддала хлопця під опіку свого мейстра з царини, який присягався, що зможе пришити назад відрубані пальці. І він пришив, а потім лікував хлопця трунками, припарками й травами, але долоня омертвіла, й в Аррі почалася гарячка. Мейстер відпиляв Аррі всю руку, та було вже запізно.

Лорд Квелон так і не повернувся з останнього походу: затонулий бог у своїй милості дарував йому смерть на морі. Повернувся лорд Балон з братами Юроном і Віктаріоном. Коли Балон почув про те, що сталося з Аррі, він відтяв мейстру три пальці кухонним сікачем і прислав батькову дружину-Пайперівну пришити їх назад. Трунки і трави допомогли мейстру не більше, ніж Аригону. Помер він, марячи, а незабаром по тому — і третя дружина лорда Квелона, коли повитуха витягала з її лона мертвороджену дочку. Ейрон нарешті утішився. Це ж бо його топір відтяв долоню Аррі, коли вони вдвох зійшлися в танці-пальцерубі, як сходяться друзі та брати.

Йому й досі соромно було згадувати роки по смерті Аррі. В шістнадцять Ейрон називався чоловіком, та насправді був він винним бурдюком на ніжках. Він співав, він танцював (тільки не танець-пальцеруб, більше вже ніколи), він жартував, дуркував і брав на глузи. Грав на волинці, жонглював, їздив верхи й міг випити більше за будь-кого з Вінчів і Ботлі й за половину Гарло. Затонулий бог усім дає талант, і навіть йому: ніхто не міг пускати струмінь довше й далі, ніж Ейрон Грейджой, і він це доводив на кожному бенкеті. Одного разу він поставив свою нову лодію проти стада кіз, що зі свого прутня зможе загасити вогонь у коминку. Ейрон рік їв козятину, а лодію назвав «Золотий шторм», хоча Балон погрожував повісити його на щоглі, почувши, який саме таран брат збирався зробити в неї на носі.

Врешті-решт «Золотий шторм», розтятий навпіл височенною бойовою галерою під назвою «Фурія», потонув неподалік Білого острова під час першого Балонового заколоту, коли Станіс Баратеон загнав Віктаріона в пастку й розгромив Залізний флот. Але на той час бог ще не закінчив з Ейроном і викинув його на берег. Якісь рибалки взяли в його в полон і в ланцюгах доправили в Ланіспорт, де він просидів до кінця війни у глибинах Кичери Кастерлі, доводячи, що кракени здатні пускати струмінь дальше й довше за левів, вепрів і курчат.

«Той Ейрон мертвий». Він потонув і відродився з моря і став божим пророком. Він не боявся нікого зі смертних, не боявся і темряви... і спогадів теж, цього кістя душі. Відчиняються двері, риплять іржаві завіси... Юрон повернувся. Але це вже байдуже. Тепер він жрець Мокрочубий, божий пестунчик.

— Дійде до війни? — запитав Ґрейдон Гудбразер, коли сонце почало осявати горби.— Брат на брата?

— Якщо буде воля затонулого бога. Безбожнику не посісти Скелястий престол.

«Вороняче Око боротиметься, це очевидно». І його не зможе перемогти жінка, навіть така як Аша; жінки свою війну ведуть на породільній постелі. А Теон, навіть якщо досі живий, теж хай не сподівається, цей хлопчина, зітканий з принди та посмішок. У Вічнозимі він себе показав (наскільки вже міг), але Вороняче Око — не хлопчик-каліка. Чардак Юронового корабля пофарбований начервоно, щоб краще приховувати кров, якою просяк. «Віктаріон. Королем має стати Віктаріон, бо в іншому разі шторм погубить нас усіх».

Щойно сонце зійшло, Ґрейдон покинув Ейрона — поїхав переказати звістку про Балонову смерть своїм родичам у їхніх вежах — у Закопані, у Воронячому Шпилі, у Труповому Озері. Ейрон далі поїхав сам, видираючись на пагорби та з'їжджаючи в долини кам'янистою стежкою, яка ближче до моря була вже ширша й наїжджена. Він зупинявся і проповідував у кожному селищі й у маєтках маломожних лордів.

— Ми народилися з моря й у море ми всі повернемося,— говорив він. Голос низький, як гул океану, гуркотів, наче хвилі.— Бог штормів у своєму гніві висмикнув Балона з замку та скинув додолу, однак тепер він бенкетує попід товщею хвиль у водяних палатах затонулого бога,— казав він і здіймав руки.— Балон мертвий! Король мертвий! Та король повернеться! Адже мертве не вмирає, а повстає знову, дужче й міцніше! Король повстане!

Дехто зі слухачів кидав свої кирки та кайла, щоб іти за ним, отож коли нарешті долинуло гримотіння хвиль, за Ейроновим конем простувало з дюжину людей, діткнутих богом і готових затонути.

У Ріннєвищі мешкало кілька тисяч рибалок, і їхні халупи тулилися навколо квадратної вежки з башточками на всіх чотирьох рогах. Чотири десятки Ейронових затонулих уже чекали на свого жерця, облаштувавшись на сірому піщаному березі у наметах з тюленячих шкір і в плавникових хижках. Їхні долоні, закоржавілі від ропи, в близнах від мереж і линв, мозолясті від весел і кайл і сокир, тепер стискали тверді як залізо дрючки з прибитого до берега плавнику, бо це бог озброїв їх зі свого підводного арсеналу.

Для жерця збудували хижу біля самої води. Ейрон, після церемонії потоплення нових своїх послідовників, з вдячністю заліз у неї. «Боже,— молився він,— озвися до мене в гуркоті хвиль і скажи, що діяти. Капітани й королі чекають на твоє слово. Хто стане нашим королем замість Балона? Заспівай до мене мовою левіафана, нехай дізнаюсь я його ім'я. Скажи мені, царю підводний: хто має силу збороти шторм на Пайку?»

Хоча дорога до Молоторогу виснажила його, Ейрон Мокрочубий ніяк не міг заспокоїтися в своєму плавниковому пристановищі, накритому чорними гілками, які принесло море. Накотилися хмари, затуляючи місяць і зорі, й темрява важким запиналом лягла і на море, і на Ейронову душу. «Балоновою улюбленицею була Аша, дитя його серця, але жінка не може правити залізнородними. Отож королем має стати Віктаріон». Дев'ятеро синів народилося з чересел Квелона Грейджоя, і Віктаріон був з них найдужчий — справжній бугай, безстрашний і відданий. «У цьому й небезпека». Молодший брат має коритися старшому, а Віктаріон не з тих, хто попливе супроти традицій. «Але Юрона він не любить. Відтоді як померла жінка».

А за стінами хижі, крізь хропіння затонулих і квиління вітру, чулося гуркотіння хвиль: молот бога, що кликав на битву. Ейрон виповз зі свого тісного прихистку в холоднечу ночі. Стояв голий, білошкірий, худий і високий, і так само голий зайшов у чорне солоне море. Вода була крижана, але він і не здригнувся від божих пестощів. Хвиля вдарилася в груди, аж він поточився. Друга накрила з головою. Він відчував на вустах сіль, відчував навкруги свого бога, й у вухах відлунювала велична пісня. «Дев'ятеро синів народилося з чересел Квелона Грейджоя, і був серед них найменший, слабкий і переляканий, як дівча. Але це в минулому Той Ейрон потонув, і бог зробив мене сильним». Холодне солоне море огорнуло його, обійняло, пронизало слабку людську плоть до кісток. «Кістя,— подумав Ейрон.— Кістя душі. Балонове кістя й кістя Аррі. Істина в наших кістках, бо м'ясо гниє, а кістя лишається. А на горі Наґа — кістя палацу Сірого Короля...»

Худий і білошкірий, Ейрон Мокрочубий тремтячи видибав назад на берег мудрішим, ніж коли заходив у море. Бо кістками відчув він відповідь, і тепер йому відкрився шлях. Ніч була така холодна, що тіло його, коли він повертався в хижу, аж парувало, але в грудях палав вогонь, і вперше до Ейрона легко прийшов сон, який не уривався рипінням залізних завіс.

Коли ж Ейрон прокинувся, стояв ясний вітряний день. Жрець поснідав юшкою з молюсків і водоростей, звареній на багатті з плавнику. Не встиг він закінчити, як до нього в оточенні дюжини вартових спустився зі своєї вежки Мелдред Мерлін.

— Король мертвий,— повідомив їм Мокрочубий.

— Так. Уже був один птах. А нині прилетів другий,— озвався Мерлін — круглий опасистий лисань, який іменував себе «лордом» на царинський манір і вдягався в хутро й оксамит.— Один птах кличе мене на Пайк, другий — у Десятивежжя. У вас, у кракенів, забагато мацаків, ви просто роздираєте людину. Що скажете, жерче? Куди мені спрямувати мої лодії?

— Десятивежжя, кажете? — нахмурився Ейрон.— І який же кракен кличе вас туди?

Десятивежжя — престол лорда Гарло.

— Королівна Аша. Вона пливе додому. І Книгогриз розсилає круків, збираючи всіх її друзів до Гарло. Пише, що лорд Балон волів бачити на Скелястому престолі саме її.

— Кому посісти Скелястий престол, вирішить затонулий бог,— сказав жрець.— Клякайте, якщо хочете, щоб я вас благословив.

Лорд Мерлін опустився навколішки, й Ейрон відкоркував свій бурдюк і пустив цівку морської води йому на лисину.

— Пане боже, іже затонув заради нас, нехай Мерлін, слуга твій, народиться вдруге з моря. Благослови його сіллю, благослови його камінням, благослови його крицею.

Вода потекла по Мерлінових круглих щоках, промочивши бороду й лисячу накидку.

— Мертве не вмирає,— закінчив Ейрон,— а повстає знову, дужче й міцніше.

Та коли Мерлін підвівся, жрець мовив:

— Лишайтеся й слухайте, щоб ширити слово боже.

За три фути від берега хвилі розбивалися об гранітний кругляк. Саме на ньому і став Ейрон Мокрочубий, щоб його бачили всі його учні й чули кожне слово, яке він має сказати.

— З моря ми народилися й у море ми всі повернемося,— почав він, як починав уже сотні разів.— Бог штормів у своєму гніві висмикнув Балона з замку та скинув додолу, і тепер мій брат бенкетує під товщею хвиль. Залізний король мертвий! Та король повернеться! Адже мертве не вмирає, а повстає знову, дужче й міцніше!

— Король повернеться! — підхопили затонулі.

— Повернеться. Мусить. Але хто? — Мокрочубий якусь мить дослухався, але у відповідь лише плюскотіли хвилі.— Хто буде нашим королем?

Затонулі заходилися гримотіти своїми плавниковими дрючками.

— Мокрочубий! — гукали вони.— Мокрочубий король! Король Ейрон! Хочемо Мокрочубого!

Ейрон похитав головою.

— Якщо батько, маючи двох синів, одному дає топір, а другому — мережу, хто з двох стане вояком?

— Топір для вояка,— крикнув у відповідь Рус,— мережа — для рибалки на морі.

— Саме так,— сказав Ейрон.— Бог забрав мене в глибини моря й утопив там того нікчему, яким я був. А коли знову викинув мене на берег, то дав мені очі, щоб бачити, вуха, щоб чути, і голос, щоб поширювати його слово,— аби я міг стати його пророком і проповідувати його істини тим, хто їх призабув. Я не створений, щоб сидіти на Скелястому престолі... так само як і Юрон Вороняче Око. Бо я чув голос бога, який сказав: безбожнику не посісти Скелястий престол!

Мелдред Мерлін схрести на грудях руки.

— Тоді хто — Аша? Чи Віктаріон? Скажіть нам, жерче!

— Вам скаже затонулий бог, але не тут,— націлив Ейрон пальця у Мерлінове кругле біле обличчя.— Слухайте не мене і не людських законів — слухайте море. Підніміть вітрила та спустіть на воду весла, мілорди, і пливіть на Стару Весь. І ви, і всі капітани й королі. Не пливіть ні на Пайк, щоб присягати безбожнику, ні до Гарло, щоб змовлятися з лукавими жінками. Спрямуйте ніс корабля на Стару Весь, де стояв палац Сірого Короля. Іменем затонулого бога закликаю вас. Закликаю вас усіх! Кидайте свої хороми й халупи, свої замки й фортеці, повертайтеся на гору Наґа та проведіть царезбори!

Мерлін вирячився на нього.

— Царезбори? Але справжні царезбори не проводилися вже...

— ...надто довго! — з мукою крикнув Ейрон.— Однак на зорі часів залізородні самі обирали собі королів, підносячи найдостойніших. Час нам повертатися до давнього звичаю, бо тільки він підніме нас знову до величі. Саме царезбори обрали Араса Залізноступа на верховного короля, увінчавши йому голову плавниковою короною. І Сайласа Плосконосого, і Гарага Гора, і Старого Кракена — усіх їх піднесли на царезборах. А на теперішніх царезборах з'явиться чоловік, який довершить справу короля Балона й поверне нам наші вольності.

Не пливіть ні на Пайк, ні до Гардо, а пливіть на Стару Весь, кажу вам знову. Шукайте гору Наґа й кістя палацу Сірого Короля, бо лише на цьому священному місці, коли місяць потоне й випірне знову, ми оберемо собі гідного короля, побожного короля,— він ще раз високо підкинув руки.— Слухайте! Слухайте хвилі! Слухайте бога! Це він до нас промовляє, і він каже: не мати нам іншого короля, окрім обраного на царезборах!

По цих словах люди заревіли, а затонулі загрюкали своїми дрючками.

— Царезбори! — кричали всі.— Царезбори, царезбори! Не мати нам іншого короля, окрім обраного на царезборах!

Гуркіт, який здійнявся, лунав як грім — його не могли не почути ні Вороняче Око на Пайку, ні бог штормів у своїх хмарних палатах. І Ейрон Мокрочубий переконався, що впорався добре.