Бенкет круків

Семвел

Сем саме читав про Чужих — й аж тут угледів мишу.

Очі почервоніли й пекли. «Не можна їх стільки терти»,— всякчас говорив собі він, знову їх тручи. Від порохів вони свербіли й сльозилися, а порохи тут внизу були всюди. Маленькі хмарки злітали в повітря щоразу, як перегорталася сторінка, а коли Сем перекладав стос книжок, щоб подивитися, чи не ховається щось цікавеньке на самому споді, здіймалися сірі клуби.

Сем не пам'ятав, коли він востаннє спав, але від товстої лойової свічки, яку він запалив перед тим, як почав переглядати обшарпаний згорток окремих аркушів, зав'язаний шпагатом, залишився заледве дюйм. Сем страшенно втомився, але не міг зупинитися. «Ще одна книжка, і досить. Ще один том, всього один. Ще одна сторінка, й піду нагору перепочину і поїм». Але за однією сторінкою завжди знаходилася друга, а за нею третя, і ще одна, і ще, і нова книжка чекала на самому низу стосу. «Просто гляну одним оком, про що тут»,— думав Сем, але не встигав спам'ятатися, як уже прочитав половину. Востаннє він з'їв миску квасолевого супу з грудинкою ще разом з Пипом і Греном. «Ну, якщо не рахувати хліба з сиром, але це так — на один укус»,— подумав він. Отоді-то він і кинув погляд на порожній таріль — і побачив мишу, яка під'їдала хлібні крихти.

Миша була завбільшки як пів його мізинця, мала чорні очка й м'яке сіре хутро. Сем знав, що її слід прибити. Миші, може, хліб із сиром полюбляють більше, але й папір теж гризуть. На полицях і стелажах Семові траплялося чимало мишачих горошків, а шкіряні шабатурки деяких книжок були обгризені.

«Але ж вона така маленька. І голодна». Хіба шкода Семові для неї кілька крихт? «Однак вона книжки гризе...»

За кілька годин сидіння на стільці спина в Сема геть задерев'яніла, а ноги обважніли. Він розумів, що не такий він прудкий, аби піймати мишу, проте, може, вдасться її прихлопнути. Під рукою в нього лежав товстелезний том у шкіряній палітурці — «Літопис Чорного Кентавра» авторства септона Джорквена, неймовірно детальний опис тих дев'ятьох років, коли лордом-командувачем Нічної варти служив Орберт Касвел. На кожен день з цього строку припадала ціла сторінка, і всі вони, схоже, починалися однаково: «Лорд Орберт прокинувся на світанку й пішов у виходок», окрім хіба останньої, де писалося: «Лорд Орберт уночі помер».

«Жодна миша не встоїть перед септоном Джорквеном». Сем дуже повільно стиснув книжку лівою рукою. Томище був грубий і важезний, і коли Сем спробував підняти його однією рукою, том вислизнув з пальців і гримнувся на стіл. Миша, задріботівши ніжками, щезла водномить. Сем зітхнув з полегшенням. Якби довелося малу бідолаху прихлопнути, йому б кошмари потім снилися.

— А гризти книжки все одно не можна,— промовив він уголос. Може, наступного разу, як піде сюди, слід принести більше хліба з сиром.

Сем здивувався, наскільки вигоріла свічка. Квасолевий суп з грудинкою був сьогодні чи вчора? «Вчора. Напевно, вчора». На цю думку Сем аж позіхнув. Джон, певно, дивується, що з ним могло статися, але мейстер Еймон, без сумніву, все зрозуміє. Поки не осліп, мейстер сам любив книжки не менше за Семвела Тарлі. Він чудово розумів, як іноді просто провалюєшся в текст, так наче кожна сторінка — то лаз в інший світ.

Зіп'явшись на ноги, Сем скривився: затерплі литки аж голочками поколювало. Стілець був страшенно твердий і муляв стегна, коли Сем горбився над книжками. «Треба не забути принести подушку». Було б навіть краще, якби він тут, унизу, міг і спати — у тій комірці, на яку натрапив позаду чотирьох скринь, повних нескріплених аркушів, що повипадали з книжок, але Семові не хотілося так надовго лишати мейстра Еймона самого. Останнім часом він ослабнув і потребував допомоги, особливо з круками. Звісно, в Еймона був Клайдас, але ж Сем молодший і ліпше дає раду з птахами.

Тримаючи стос книжок і сувоїв під лівою пахвою, а свічку в правій руці, Сем рушив тунелями, які братчики називали хробачими ходами. Слабеньке світло вже осявало круті кам'яні сходи, що вели на поверхню, тож Сем здогадався: нагорі вже день. Залишив свічку в стінній ніші, а сам подерся сходами. Вже на п'ятій сходинці він засапався. На десятій зупинився, щоб перекласти книжки під праву пахву.

Випірнувши, він опинився під небом барви свинцевого білила. «Сніжитиме»,— подумав Сем, примружившись. Така перспектива його не втішила. Він пригадав ту ніч на Кулаці Перших Людей, коли водночас зі снігом прийшли блідавці. «Не будь таким боягузом»,— подумав він.— Навколо побратими, вже поминаючи Станіса Баратеона з усіма його лицарями. Довкруж вивищувалися фортеці й вежі Чорного замку, та навіть вони в порівнянні з крижаною неозорістю Стіни здавалися карликовими. На тій кризі, на чверті її висоти, мурашилася ціла маленька армія: там уже дерлися нагору нові маршові сходи назустріч залишкам старих. Відлунювало від криги дзижчання пилок і стукіт молотків. Джон звелів будівничим працювати тут день і ніч. Сем чув, як за вечерею дехто з них скаржився, заявляючи, що лорд Мормонт ніколи їх і наполовину так не завантажував. Але без тих сходів на саму гору Стіни не дістатися, окрім як за допомогою ланцюгового коловорота. І хай як Сем ненавидів сходи, коловорот він ненавидів ще більше. У клітці він завжди заплющував очі, переконаний, що ланцюг от-от обірветься. Щоразу як залізна клітка шкрябала по кризі, в нього серце робило перебій.

«Ще двісті років тому тут були дракони,— зловив себе на думці Сем, спостерігаючи, як повільно спускається клітка.— От вони б легко вилетіли на вершечок Стіни». Королева Алісанна завітала в Чорний замок на своєму драконі, а її чоловік, король Джейгейрис, прилетів за нею на своєму. Може, від Срібнокрилки зосталося яйце? Чи Станіс відшукав яйце на Драконстоні? «Навіть якщо в нього і є яйце, як він сподівається його висидіти?» Бейлор Благословенний на свої яйця молився, а інші Таргарієни намагалися оживити їх чарами. Але все це обернулося на трагіфарс.

— Семвеле,— покликав похмурий голос,— я саме йшов по тебе. Тебе чекають у лорда-командувача.

Семові на ніс приземлилася сніжинка.

— Джон хоче мене бачити?

— Щодо цього точно сказати не можу,— мовив Стражденний Ед Толет.— От я й половини з того, що бачив у житті, насправді бачити не хотів, зате не бачив і половини з того, що хотів би побачити. Але ти все одно краще йди. Лорд Сноу воліє побалакати з тобою, щойно закінчить з Крастеровою жінкою.

— Жиллі.

— Саме так. Якби моя мамка була схожа на неї, я б її цицьки й досі з рота не випускав. Але в моєї була борода.

— Як у всіх кіз,— гукнув Пип: вони з Греном саме випірнули з-за рогу з довгими луками в руках і сагайдаками стріл за спиною.— Де ти був, Смертовбивце? Вчора на вечері нам тебе бракувало. Цілий печений бичок так і лишився неторканий.

— Не називай мене Смертовбивцею,— мовив Сем, ігноруючи жарт про бичка: Пип є Пип.— Я читав. Там була миша...

— Не згадуй про мишей при Грені. Він до смерті боїться мишей.

— Не боюся,— обурено озвався Грен.

— З'їсти мишу ти б точно побоявся.

— Та я б мишей з'їв більше за тебе.

Стражденний Ед зітхнув.

— Як я був малий, мишей ми їли тільки на свято. Я був найменший, тож мені завжди діставався хвостик. А на хвостику ніякого м'яса.

— Де твій лук, Семе? — запитав Грен. Сер Алісер колись дав йому прізвисько Тур, і день у день Грен міцнів і ріс, виправдовуючи своє прізвисько. На Стіну він потрапив рослявим, але дубуватим, товстим і в шиї, і в поясі, рум'яним і незграбним. І хоча шия в нього й досі червоніла, коли Пип учергове підбивав його на якусь дурницю, години вправляння з мечем і щитом допомогли його череву спласнути, рукам — загартуватися, а грудям — поширшати. Грен був і дужий, і волохатий, як справжній тур.— Ульмер чекав на тебе біля мішеней.

— Ульмер,— знітився Сем. Чи не першим, що зробив Джон Сноу на посаді лорда-командувача, було запровадження щоденних стрілецьких навчань для всього гарнізону, навіть для стюардів і кухарів. Варта забагато уваги приділяла мечам і замало лукам, сказав він, це пережиток тих часів, коли серед братів кожен десятий був лицарем, тоді як зараз — хіба кожен сотий. Сем бачив сенс у такому розпорядженні, але стрільбу з лука він ненавидів майже так само, як сходи. В рукавицях він узагалі нікуди не міг поцілити, а без рукавиць на пальцях одразу натирав пухирі. Луки небезпечні. Он Шовк собі тятивою півнігтя на великому пальці відірвав.— Я забув.

— Ти розбив серце дикунській королівні, Смертовбивче,— сказав Пип. Останнім часом Вал узяла за звичку спостерігати за хлопцями з вікна своїх покоїв у Королівській вежі.— Вона тебе виглядала.

— Не виглядала! Не кажи так! — Сем тільки двічі розмовляв з Вал, коли мейстер Еймон викликав її, щоб пересвідчитися — немовлята здорові. Але королівна була така вродлива, аж Сем частенько ловив себе на тому, що в її присутності затинається і пече раків.

— Чому це? — мовив Пип.— Вона від тебе дітей хоче. Може, слід називати тебе Семом Спокусником?

Сем почервонів. Він знав: у короля Станіса на Вал свої плани, вона-бо має стати розчином, який скріпить мир між північанами й вільним народом.

— Нема в мене сьогодні часу на стрільби — мене викликав Джон.

— Джон? Джон? Грене, ми когось знаємо на ім'я Джон?

— Він має на увазі лорда-командувача.

— А-а-а! Великого лорда Сноу! Ну певна річ. Навіщо тобі до нього? Він навіть вухами ворушити не вміє,— Пип поворушив власними, аби довести, що він-то вміє. Вуха у нього були видатні, червоні з морозу.— Він тепер справжній лорд Сноу, такий у біса високородний, що з нами вже не водиться.

— У Джона багато обов'язків,— мовив на його захист Сем.— У його руках тепер Стіна і все, що з нею пов'язано.

— Людина має обов'язки і перед друзями. Якби не ми, може, лордом-командувачем став би Джанос Слінт. А лорд Джанос відіслав би Сноу на розвідку голяка на мулі. «Ану метнися до Крастерової фортеці,— звелів би він,— і принеси мені плащ і чоботи Старого Ведмедя». Ми його від цього врятували, а тепер він має стільки обов'язків, що навіть не може випити біля коминка кухлик глінтвейну?

Грен був з ним згоден.

— Обов'язки не заважають йому тренуватися. Мало не щодня він у дворі з кимось б'ється.

І це таки правда, мусив визнати Сем. Одного разу, коли Джон прийшов по пораду до мейстра Еймона, Сем запитав його, навіщо він стільки часу вправляється з мечем. «Старий Ведмідь, відколи став лордом-командувач, майже не тренувався»,— зауважив Сем. У відповідь на це Джон вклав Семові в руки Довгопазура. Дав йому відчути легкість меча, рівновагу, змусив повертіти клинком, щоб на темно-димчастому металі пробігли брижі. «Валірійська криця,— мовив Джон,— чарокована, гостра як лезо до гоління, майже незнищенна. А мечник має бути не гіршим за свого меча, Семе. Довгопазур зроблений з валірійської криці, а я ні. Піврукий міг прихлопнути мене, як ти — комашку».

Сем віддав йому меча. «Коли я намагаюся прихлопнути комашку, вона завжди встигає втекти. І я просто ляскаю себе по руці. Боляче».

Джон не втримався від сміху. «Ну, нехай так. Кворинові вбити мене було — як тобі миску вівсянки з'їсти». Сем любив вівсянку, особливо підсолоджену медом.

— Нема в мене часу на це,— повторив Сем і, залишивши друзів, рушив до зброярні, притискаючи до грудей книжки. «Я — щит, який боронить людську державу»,— пригадалося йому. Цікаво, думав він, що сказали б ці люди, якби знали, що їхню державу боронять такі, як Грен, Пип і Стражденний Ед.

Вежа лорда-командувача зруйнована була пожежею, а Королівську вежу забрав собі Станіс Баратеон під резиденцію, отож Джон Сноу облаштувався в скромних покоях Донала Ноя в глибині зброярні. Коли прийшов Сем, Жиллі саме виходила, горнучись у старий плащ, якого Сем віддав їв, коли вони тікали з Крастерової фортеці. Вона хотіла швидко прослизнути повз, але Сем зловив її за руку, аж дві книжки на землю впустив.

— Жиллі!

— Семе,— хрипко озвалася вона. Дівчина була темнокоса й тоненька, з великими карими очима, як в олениці. Вона просто губилася в брижах Семового старого плаща, а обличчя наполовину ховалося під каптуром, однак Жиллі все одно тремтіла. З обличчя дівчина була бліда й перелякана.

— Що трапилося? — запитав Сем.— Як діти?

Жиллі висмикнула руку.

— Все добре, Семе. Все добре.

— Двоє одразу... навіть не знаю, коли ти встигаєш спати,— ласкаво промовив Сем.— Це хто вчора вночі пхинькав? Я думав, він узагалі не замовкне.

— Це Даллин хлопчик. Плаче, коли цицьку хоче. Мій... мій узагалі майже не плаче. Іноді буркотить, але...— на очі їй набігли сльози.— Мені треба йти. Давно час їх годувати. Якщо не побіжу, молоко потече,— вона поквапилася через двір, покинувши спантеличеного Сема.

А Семові довелося опуститися навколішки, щоб позбирати книжки. «Не слід було стільки одразу брати»,— думав він, витираючи болото з «Нефритової збірки» Колокво Вотара, грубого томиська східних казок і легенд, що його звелів відшукати мейстер Еймон.

Книжка начебто лишилася неушкоджена. А от праці під назвою «Дракони, або Історія дому Таргарієнів від вигнання до піднесення, з міркуваннями про життя і смерть драконів» мейстра Томакса так не пощастило. Упавши, книжка розгорнулася, і кілька сторінок забруднилися, включно з тією, де був прегарний малюнок Балеріона на прізвисько Чорних Жах, зроблений кольоровими чорнилами. Сем обізвав себе незграбним йолопом, розправляючи сторінки й витираючи їх. Присутність Жиллі завжди бентежила його і збуджувала в ньому... ну, збудження. Побратиму Нічної варти не личать почуття, які викликає в Сема Жиллі, особливо коли починає говорити про свої груди й...

— Лорд Сноу чекає.

Біля дверей зброярні стояли, спираючись на списи, двоє вартових у чорних плащах і залізних напівшоломах. Говорив Кошлатий Гал, а Маллі допоміг Семові підвестися. Пробурмотівши подяку, Сем, відчайдушно притискаючи до себе стос книжок, поквапився всередину, попри кузню з її ковадлом і міхами. На верстаку лежала наполовину склепана кольчуга. Під ковадлом розтягнувся Привид, розгризаючи бичачу кістку, щоб дістатися до мозку. Коли Сем проминав його, великий білий деривовк звів очі, але не зронив ані звуку.

Джонова світлиця містилася позаду стійок зі списами й щитами. Коли Сем увійшов, Джон читав якийсь пергамент. На плечі в нього сидів крук лорда-командувача Мормонта, схиливши голову так, наче він також читає, але щойно птах угледів Сема, розпростав крила й полетів до нього, крякаючи:

— Зерна, зерна!

Поправивши книжки, Сем застромив руку в мішок біля дверей і дістав жменьку кукурудзяних зерен. Крук приземлився йому на зап'ясток і дзьобнув одну зернину з долоні, і то дзьобнув так боляче, що Сем, скрикнувши, відсмикнув руку. Крук знову злетів у повітря, а жовті й червоні зернятка кукурудзи посипалися навсібіч.

— Зачини двері, Семе,— мовив Джон; на щоці в нього й досі виднілися сліди від пазурів орла, який хотів вийняти йому око.— Цей виродок тебе не поранив?

Сем, поклавши книжки, стягнув рукавицю.

— Поранив,— відповів він, відчуваючи запаморочення.— До крові.

— Всім нам довелося пролити кров за Варту. Носи грубші рукавиці,— Джон ногою підбив до нього крісло.— Сядь і поглянь на це.

Він вручив Семові пергамент.

— Що це? — поцікавився Сем. Крук тим часом почав на підлозі серед очерету визбирувати кукурудзу.

— Паперовий щит.

Сем, читаючи, висмоктував кров з долоні. Він миттю впізнав руку мейстра Еймона. Почерк у того був дрібненький і чіткий, але старий уже не бачив плям, які часом лишало перо, й розмазував їх.

— Це лист до короля Томена?

— У Вічнозимі Томен з моїм братиком Браном билися на дерев'яних мечах. На Томена стільки вдягнули захисної підбивки, що він нагадував начинену гуску. Бран збив його з ніг,— Джон підійшов до вікна.— А тепер Бран мертвий, а пухкий рожевощокий Томен сидить на Залізному троні з короною на золотих кучерях.

«Бран не мертвий,— хотілося сказати Семові.— Він з Холодноруким вирушив за Стіну». Але слова застрягли в горлі. «Я присягався, що нікому не скажу».

— Ти не підписав листа.

— Старий Ведмідь просив Залізний трон про допомогу сотню разів. А йому прислали Джаноса Слінта. Ніякі листи не змусять Ланістерів нас полюбити. Особливо коли вони почують, що ми допомагаємо Станісу.

— Боронити Стіну, в заколоті ми участі не беремо,— Сем швидко ще раз перечитав листа.— Тут так і пишеться.

— Лорд Тайвін може не помітити відмінності,— Джон забрав листа назад.— З якого дива він почне допомагати нам тепер? Раніше ніколи цього не робив.

— Ну,— мовив Сем,— він же не хоче, щоб усі казали, що Станіс вирушив на захист королівства, в той час як король Томен грався в іграшки. Це накличе зневагу на дім Ланістерів.

— Я волію накликати згин і знищення на дім Ланістерів, а не зневагу,— Джон підніс листа до очей.— «Нічна варта не бере участі у війнах Сімох Королівств,— прочитав він.— Обітницю свою ми даємо державі, а держава нині в страшній небезпеці. Станіс Баратеон допомагає нам боротися з ворогами з-за Стіни, але ми йому не служимо...»

— Ну,— ніяково зіщулився Сем,— ми ж не служимо. Ні?

— Я надав Станісу харч, прихисток і Ночефорт, а ще дозвіл вільним людям селитися на землях Дару. Оце й усе.

— Лорд Тайвін скаже, що цього забагато.

— А Станіс каже, що цього замало. Що більше даєш королю, то більше він хоче. Ми ступили на крижаний міст, обабіч якого — прірва. Задовольнити одного короля — саме по собі нелегке завдання. Задовольнити двох водночас — неможливе.

— Так, але... якщо переможуть Ланістери й лорд Тайвін вирішить, що ми зрадили короля, допомагаючи Станісу, це може означати кінець Нічної варти. За ним стоять Тайрели з усією потугою Небосаду. А він уже переміг лорда Станіса на Чорноводді.

Може, Семові й паморочилося в голові від вигляду крові, але він добре знав, якою ціною здобувається перемога у війнах. Батько про це подбав.

— Чорноводдя — то лише одна битва. Роб переміг у всіх своїх битвах, а голови позбувся. Якби Станісу вдалося підняти Північ...

«Він намагається сам себе переконати,— збагнув Сем,— але йому не вдається». З Чорного замку у вирі чорних крил полетіли круки, закликаючи лордів Півночі присягнути Станісу Баратеону й приєднати свої війська до його армії. Більшість круків вислав Сем особисто. Але поки що повернувся тільки один птах — з Картверді. А далі запанувала грізна тиша.

Навіть якщо Станісу вдасться якось перетягнути північан на свій бік, Сем не уявляв, як можна назбирати армію, яка б силою дорівнялася до об'єднаних військ Кичери Кастерлі, Небосаду та Близнючок. Але без Півночі Станісова битва приречена. «Приречена, як і Нічна варта — якщо лорд Тайвін звинуватить нас у зраді».

— Ланістери мають своїх північан. Лорда Болтона з його байстрюком.

— А Станіс — Карстарків,— мовив Джон.— Якщо йому вдасться перетягнути до себе Білу Гавань...

— Якщо,— підкреслив Сем.— А якщо ні... мілорде, навіть паперовий щит кращий, ніж ніякого.

— Можливо,— Джон помахав листом. Зітхнув, а тоді взяв перо й нашкрябав унизу навскоси свій підпис.— Дай мені воску.

Сем над свічкою нагрів паличку чорного воску й накрапав трохи на пергамент, і Джон у нього на очах твердо притиснув калюжку печаткою лорда-командувача.

— Візьмеш це з собою до мейстра Еймона,— наказав він,— і попросиш відіслати пташку на Королівський Причал.

— Обов'язково...— Сем повагався.— Мілорде, можна мені запитати... Я бачив, як виходила Жиллі. Вона мало не плакала.

— Вал послала її знову просити за Манса.

— А!

Вал була сестрою жінки, яку король-за-Стіною взяв собі за королеву. «Дикунська королівна» — ось як називали її Станіс і його вояки. Її сестра Далла померла під час бою, хоча клинок її не торкнувся: вона згаснула, народжуючи Мансові Рейдеру сина. І Рейдер теж скоро спуститься в могилу, якщо чутки, які долітають до Сема, правдиві.

— І що ти їй сказав?

— Що я побалакаю зі Станісом, але маю сумніви, що мої слова здатні його похитнути. Найперший обов'язок короля — боронити королівство, а Манс напав на нас. Його світлість навряд чи зможе про це забути. Батько мій казав, що Станіс Баратеон — людина справедлива. Але ніхто не назве його людиною великодушною,— Джон, хмурячись, зробив паузу.— Я б і сам зняв Мансові голову з плечей. Колись він був вояком Нічної варти. За законом його життя належить нам.

— Пип каже, леді Мелісандра хоче віддати його вогню для своїх якихось чарів.

— Пипові пора навчитися тримати язика на припоні. Але я таке чув і від інших. Королівська кров має збудити дракона. Тільки ніхто гадки не має, де саме Мелісандра збирається знайти сплячого дракона. І все це дурниці. Мансова кров така сама королівська, як і моя. Не носив він корони, не сидів на престолі. Він — звичайнісінький розбійник. А яка сила в розбійницькій крові?

Крук на підлозі звів погляд.

— Крові,— кракнув він.

Джон не звернув на нього уваги.

— Я відсилаю Жиллі геть.

— О! — Сем кивнув.— Ну, це... це добре, мілорде.

Так буде для неї найкраще: поїхати кудись, де тепло і безпечно, подалі від Стіни й бойовиська.

— Разом з хлопчиком. Тож доведеться пошукати нову мамку для його молочного брата.

— А поки не знайдете, згодиться й козине молоко. Воно для немовляти краще, ніж коров'яче,— мовив Сем, який десь це вичитав. Він посовався на стільці.— Мілорде, передивляючись літописи, я натрапив ще на одного малолітнього командувача. За чотириста років до Завоювання. Осрику Старку на час обрання було десять років, а прослужив він шістдесят років. Це вже четвертий, мілорде. Ви й близько не наймолодший з усіх обраних. Поки що ви на п'ятому місці.

— І четверо наймолодших усі були синами, братами чи байстрюками короля на Півночі. Розкажи ліпше щось корисне. Розкажи про нашого ворога.

— Про Чужих,— Сем облизав губи.— Вони згадуються в літописах, але не так часто, як можна було б подумати. Маю на увазі літописи, які я знайшов і передивився. Знаю, їх більше, я ще просто не відшукав усі. Але деякі старі книжки просто розсипаються. Сторінки кришаться, коли я намагаюся їх перегорнути. А по-справжньому давні книжки... вони або вже розсипалися, або лежать десь так, що мені досі не трапилися... а може, таких книжок і не існує зовсім і не існувало ніколи. Найстаріші оповіді, які ми маємо, написані були по тому, як у Вестерос прийшли андали. Від перших людей нам лишилися хіба руни на скелях, отож усе, що ми знаємо про Добу героїв, Зорю віків і Довгу ніч, насправді походить із записів, зроблених септонами за тисячі років по тому. В Цитаделі чимало архімейстрів піддають ці відомості сумнівам. У старих легендах повно королів, які правили по сто років, і лицарів, які подорожували по тисячі років, перш ніж стали лицарями. Ти сам знаєш ці легенди: про Брандона Будівничого, Симеона Зореоокого, Короля Ночі... ми вважаємо, що ти — дев'ятсот дев'яносто восьмий лорд-командувач Нічної варти, однак найдавніший перелік, який мені трапився, містить шістсот сімдесят чотирьох командувачів, а це означає, що складений він був під час...

— Давним-давно,— перебив його Джон.— То що там про Чужих?

— Мені трапилися згадки про драконове скло. Діти пралісу щороку постачали Нічній варті сотню обсидіанових кинджалів, це ще за Доби героїв. Більшість джерел збігаються в тому, що Чужі приходять з холодом. Або ж приносять холод із собою. Іноді вони виринають у заметіль і тануть, коли небо вияснюється. Вони ховаються від сонячного світла й появляються поночі... або ж це ніч опускається, коли вони появляються. В деяких легендах згадується, що вони їздять верхи на тушах дохлих звірів. Отой, який убив Малого Пола, їхав на дохлому коні, тож це, вочевидь, правда. В деяких записах ідеться про велетенських крижаних павуків. Не знаю точно, що це таке. Людей, які загинули в бою з Чужими, слід спалювати, бо в іншому разі вони повстануть з мертвих як їхні раби.

— Все це я й так знаю. Питання в іншому: як з ними боротися?

— Обладунки Чужих непробивні майже для всіх звичайних клинків, якщо вірити легендам,— сказав Сем,— а мечі їхні такі холодні, що від них тріскається криця. Але вони бояться вогню й вразливі до обсидіану...— Семові пригадався Чужий, з яким він віч-на-віч зіткнувся в примарному лісі, і як той Чужий розтанув, коли Сем штрикнув його кинджалом з драконового скла, подарованим Джоном.— Мені трапилася одна оповідь про Довгу ніч, у якій писалося про останнього звитяжця, що зарубав Чужого клинком з драконової криці. Вважається, що проти неї вони встояти не можуть.

— Драконова криця? — нахмурився Джон.— Валірійська криця?

— Я спершу теж так подумав.

— Тож якщо я просто переконаю всіх лордів Сімох Королів віддати нам усі свої валірійські клинки, всі врятовані? Це буде нескладно,— він розсміявся, але в його сміхові не було веселощів.— Ти знайшов, хто такі Чужі, звідки приходять, чого вони хочуть?

— Ще ні, мілорде, але може так статися, що я просто не ті книжки читав. Там ще є сотні, яких я не переглянув. Дайте мені час, і я знайду все, що там можна знайти.

— Нема більше часу,— сумно мовив Джон.— Збери речі, Семе. Ти їдеш разом із Жиллі.

— Їду? — Сем якусь мить нічого не розумів.— Я їду? В Східну варту, мілорде? Чи... куди я...

— У Старгород.

— Старгород? — писнув він. Недалеко від Старгорода — Сурмосхил. Домівка. На цю думку в нього аж голова запаморочилася. Батько.

— І Еймон також.

— Еймон? Мейстер Еймон? Але... йому сто два роки, мілорде, він не... ти відсилаєш і його, і мене? А хто ходитиме коло круків? Якщо вони захворіють чи пораняться, хто...

— Клайдас. Він біля Еймона багато років був.

— Клайдас — простий стюард, та й очі в нього сліпнуть. Тобі потрібен мейстер. А мейстер Еймон такий слабий, морська подорож...— Сем подумав про Арбор і «Королеву Арбору» — і мало язика не проковтнув.— Може статися... він старий, і...

— Так, він ризикує. Я це усвідомлюю, Семе, але тут ризик ще вищий. Станіс знає, хто такий Еймон. Якщо червоній жінці знадобиться для її заклинань королівська кров...

— А! — Сем зблід.

— У Східній варті до вас приєднається Дареон. Маю сподівання, що його пісні зваблять до нас трохи вояків на Півдні. «Чорний птах» доправить вас у Браавос. Звідти самі допливете у Старгород. Якщо не передумав прийняти дитину Жиллі як свого байстрюка, відішлеш їх обох у Сурмосхил. В іншому разі Еймон прилаштує дівчину в Старгороді служницею.

— Мого б-б-байстрюка...

Він сам це казав, так, і все-таки... «Стільки води! Я ж можу втопитися. Кораблі тонуть повсякчас, а осінь — штормовий сезон». Але з ним попливе Жиллі. Й тоді малюк виросте в безпеці.

— Так... мама й сестри допоможуть Жиллі з дитиною.

«Можна послати листа, необов'язково їхати у Сурмосхил самому».

— Дареон може відвезти її у Сурмосхил незгірше за мене. А я... Я щодня вправляюся в стрільбі з Ульмером, як ти звелів... ну, крім тих днів, коли сиджу в підземеллях, але ж це ти попросив мене дізнатися все про Чужих. У мене від лука плечі болять і водянки на пальцях,— він показав Джонові тріснуту водянку.— Але я все одно тренуюся. Тепер я в мішень більше влучаю, ніж не влучаю, однак я й досі найгірший лучник на світі. Проте мені подобаються Ульмерові оповідки. Треба б їх записати й зробити з цього книжку.

— От і запишеш. Матимеш пергамент і чорнило в Цитаделі, і луки теж. Сподіваюся, ти продовжиш тренування. Семе, Нічна варта має сотні людей, здатних стріляти, та лише жменьку освічених, які вміють читати й писати. Ти повинен стати мені за нового мейстра.

Від цього слова Сем аж здригнувся. «Ні, батьку, я про це більше й не згадаю, присягаюся Сімома. Відпусти мене. Будь ласка, відпусти мене...»

— Мілорде, я... моя робота тут, книжки...

— ...нікуди не подінуться, заки ти до нас повернешся.

Сем схопився рукою за горло. Було враження, наче на шиї ланцюг — душить його.

— Мілорде, Цитадель... там змушують різати трупи.

«Там змушують носити на шиї ланцюг. Якщо тобі потрібен ланцюг, ходи зі мною». Три дні й три ночі проплакав між сном і явою Сем, прикутий за руки й за ноги до стіни. Ланцюг на шиї був такий тугий, що натер шию до крові, а щоразу як Сем уві сні перевертався, йому аж доступ повітря перекривався.

— Я не зможу носити ланцюга.

— Зможеш. І носитимеш. Мейстер Еймон — старий і сліпий. Сили полишають його. Коли він помре, хто його заступить? Мейстер Малін у Тінявій вежі не так грамотій, як вояка, а мейстер Гармун у Східній варті п'яний частіше, ніж тверезий.

— Якщо попросиш у Цитаделі мейстрів...

— І попрошу. Нам усі будуть потрібні. Але Еймона Таргарієна не так легко буде замінити,— мовив Джон, на обличчі якого читалося збентеження.— Я був певен, що ти зрадієш. У Цитаделі стільки книжок, що людина всі й прочитати не здатна. Ти впораєшся, Семе. Я точно знаю.

— Ні. Книжки я читати вмію, але... м-мейстер — це цілитель, а я від вигляду к-к-крові непритомнію,— він простягнув Джонові тремтячу руку, щоб той подивився.— Я — Сем Страхополох, а не Сем Смертовбивця.

— Страхополох? Чого ж ти боїшся? Буркотіння старих? Семе, ти бачив на Кулаці навалу блідавців — море живих мерців з чорними долонями і ясно-блакитними очима. Ти вбив Чужого.

— Д-д-драконове скло вбило, не я.

— Помовч. Ти брехав, плів інтриги та змовлявся, щоб зробити мене лордом-командувачем. А тепер маєш слухатися мене. Поїдеш у Цитадель і викуєш собі ланцюг, і якщо тобі доведеться різати трупи, так і буде. Принаймні у Старгороді трупи не опиратимуться.

«Він не розуміє».

— Мілорде,— мовив Сем,— мій б-б-батько, лорд Рендил, він... він... він... він... він... життя мейстра — це служіння,— белькотів Сем безладно і сам розумів це.— Жоден син дому Тарлі ніколи не носитиме ланцюга. Народжені у Сурмосхилі не кланяються і не розшаркуються перед дрібними лордами...— («Якщо тобі потрібен ланцюг, ходи зі мною»).— Джоне, я не можу ослухатися батька.

Він назвав його Джоном, але Джона вже не було. Перед ним зараз стояв лорд Сноу, й сірі очі його були тверді як лід.

— У тебе немає батька,— мовив лорд Сноу.— Є тільки брати. Тільки ми. Твоє життя належить Нічній варті, тож іди й позбирай свою білизну в мішок разом з усім, що ще ти хочеш узяти з собою в Старгород. Ви їдете за годину до світанку. Й ось тобі ще один наказ. Відсьогодні ти більше не називатимеш себе боягузом. За останній рік ти витримав стільки, скільки інші люди не бачать за все життя. І ти витримаєш Цитадель — витримаєш як побратим Нічної варти. Я не можу наказати тобі бути хоробрим, але можу наказати тобі ховати свої страхи. Ти дав обітницю, Семе. Не забув?

«Я меч у темряві». Тільки меча він тримати не вміє, а темрява його лякає.

— Я... Я постараюся.

— Ніякого «постараюся». Це наказ.

— Наказ,— Мормонтів крук ляснув своїми великими чорними крилами.

— Як зволить лорд-командувач. А... а мейстер Еймон знає?

— Це була більше його ідея, ніж моя,— Джон відчинив перед Семом двері.— Ні з ким не прощайся. Що менше людей знатиме про це, то краще. За годину до світанку, біля цвинтаря.

Сем не пригадував, як вийшов зі зброярні. Коли спам'ятався, то дибав у покої мейстра Еймона через багнюку й латки старого снігу. «Я міг би сховатися,— думав він.— Сховатися в підземеллях серед книжок. Жив би там, унизу, разом з мишею, і вночі прокрадався нагору, щоб поцупити харчів». Божевільні ідеї, він це розумів, марні й безнадійні. У підземеллях його шукатимуть у першу чергу. Останнє місце, де його шукатимуть,— за Стіною, але туди тікати — ще гірше божевілля. «Дикуни мене піймають і поволі закатують. Може, живцем спалять, як ото червона жінка хоче спалити Манса Рейдера».

Сем знайшов мейстра Еймона в гайвороннику, віддав йому Джонового листа й випалив, як зі стріломета, усі свої страхи.

— Він не розуміє,— Сем почувався так, наче його зараз знудить.— Якщо я вдягну ланцюга, мій батько... він... він... він...

— Мій батько так само заперечував, коли я обрав служіння,— відказав старий.— Це дід відіслав мене у Цитадель. Король Дейрон нажив чотирьох синів, і троє з них мали власних синів. «Забагато драконів — це так само небезпечно, як і замало»,— сказав його світлість моєму батькові того дня, коли мене відсилали на навчання. Ланцюг важкий, Семе,— Еймон підніс руку в старечій гречці до ланцюга з багатьох металів, що вільно висів у нього на шиї,— але мій дід мав рацію. Так само як і ваш лорд Сноу.

— Сноу,— пробурмотів один з круків.

— Сноу,— луною підхопив інший. І всі вони хором закрукали:

— Сноу, Сноу, Сноу, Сноу, Сноу.

Це Сем навчив їх цього слова. Нічого не поробиш, збагнув він. Мейстер Еймон у такій самій пастці, як і він. «На морі він помре,— у відчаї подумав Сем.— Занадто він старий, щоб пережити таку мандрівку. І синочок Жиллі теж може померти. Він не такий великий і міцний, як Даллин хлопчик. Джон що — хоче нас усіх убити?»

Наступного ранку Сем осідлав кобилу, якою приїхав із Сурмосхилу, й повів її до цвинтаря біля східної дороги. Сакви розпирало від сиру, ковбаси і варених яєць, а ще від солоного окосту, якого Трипалий Гоб подарував Сему на іменини. «Ти справжній поціновувач смачної їжі, Смертовбивче,— сказав кухар.— Побільше б нам таких». Окіст пригодиться, це без сумніву. До Східної варти їхати довго й холодно, а в тіні Стіни не виросли ні містечка, ні заїзди.

За годину до світанку було темно й тихо. Чорний замок здавався на диво мовчазним. На цвинтарі вже чекала пара двоколісних фургонів, а біля них — Блекджек Булвер з дюжиною загартованих розвідників, міцних, як гарони під ними. Кедж Білоокий, здоровим оком угледівши Сема, голосно вилаявся.

— Не звертай уваги, Смертовбивче,— сказав Блекджек.— Він програв парі: казав, нам доведеться витягати тебе, зарюмсаного, з-під ліжка.

Мейстер Еймон був занадто слабкий, щоб їхати верхи, тож для нього приготували фургон, устелений хутрами, зі шкіряним верхом, що захистить від дощу та снігу. З мейстром поїдуть Жиллі з дитиною. У другому фургоні їхатимуть одяг і пожитки, а також скриня старих рідкісних книжок, яких, на думку Еймона, немає в Цитаделі. Сем половину ночі їх вишукував, але познаходив тільки одну з чотирьох потрібних. «І добре, бо нам би ще один віз знадобився».

З'явився мейстер, закутаний у ведмежу шкуру, втричі більшу за нього самого. Коли Клайдас вів його до фургона, налетів вітер, і старий заточився. Сем кинувся до нього й підхопив за пояс. «Ще один такий порив вітру — і його за Стіну перенесе».

— Тримайтеся за мою руку, мейстре. Вже недалеко.

Сліпець кивнув; вітер зривав з людей каптури.

— У Старгороді завжди тепло. На острівці в Медовинній є шинок, куди я вчащав, ще як був юним новаком. Приємно буде ще раз там посидіти, попиваючи яблучник.

Поки влаштували мейстра, з'явилася Жиллі зі згортком у руках. Очі під каптуром були червоні від сліз. Водночас із нею прийшов і Джон зі Стражденним Едом.

— Лорде Сноу,— покликав його мейстер Еймон,— у себе в покоях я залишив для вас книжку. «Нефритова збірка». Написана волантиським шукачем пригод Колокво Вотаром, який здійснив подорож на схід і відвідав усі землі Нефритового моря. Там є абзац, який може вас зацікавити. Я попросив Клайдаса підкреслити його дня вас.

— Обов'язково прочитаю,— відповів Джон Сноу.

З носа в мейстра Еймона вискочила булька. Він витер її зворотом рукавички.

— Знання — це зброя, Джоне. Озбройся добре, перш ніж виїжджати на битву.

— Озброюся.

Посипався легенький сніжок — з неба повільно спускалися великі пухкі сніжинки. Джон обернувся до Блекджека Булвера.

— Постарайтеся поквапитися, але без особливої потреби не ризикуйте. З вами їдуть літній пан і немовля. Потурбуйтеся, щоб вони їхали в теплі й ситості.

— А ви так само потурбуйтеся про другого хлопчика, м'лорде,— попросила Жиллі.— Так само потурбуйтеся про другого. Знайдіть йому мамку, як казали. Ви мені обіцяли. Хлопчик... Даллин хлопчик... маленький королевич тобто... знайдіть для нього добру жінку, щоб він виріс великим і міцним.

— Даю слово,— урочисто мовив Джон Сноу.

— І не давайте йому імені. Аж поки йому не виповниться два роки. Це погана прикмета — називати немовлят, поки не віднімеш від грудей. Ви, ворони, може, цього й не знаєте, але так і є.

— Як зволите, міледі.

Обличчя Жиллі зсудомило від гніву.

— Не називайте мене так! Я — матір, а не леді. Я — Крастерова жінка і Крастерова дочка, і я — матір.

Поки Жиллі залазила у фургон і закутувала ноги затхлими шкурами, Стражденний Ед потримав немовля. На той час небо на сході було вже не так чорне, як сіре. Ліворукому Лу нетерпеливилося вже їхати. Ед подав немовля нагору, і Жиллі притисла його до грудей. «Може, я востаннє бачу Чорний замок»,— подумав Сем, вилазячи на кобилу. Хай як на початку він ненавидів Чорний замок, тепер просто розривався: так не хотілося їхати геть.

— Поїхали,— скомандував Булвер. Ляснув батіг, і фургони повільно заторохтіли поритою коліями дорогою, а навколо падав сніг. Сем затримався з Клайдасом, Стражденним Едом і Джоном Сноу.

— Ну,— сказав він,— бувайте.

— І ти бувай, Семе,— озвався Стражденний Ед.— Ваш корабель не потоне, не думаю. Човни починають тонути, коли на борту я.

Джон проводжав поглядом фургони.

— Коли я вперше побачив Жиллі, вона тулилася до стіни Крастерової фортеці, задкуючи від Привида,— худенька темнокоса дівчинка з великим животом. Привид заліз до кроликів, а вона, певно, злякалася, що він живота їй розпоре й дитину зжере... але насправді не вовка їй слід було боятися, правда?

«Ні, не вовка,— подумав Сем.— Небезпека походила від Крастера, її рідного батька».

— У неї більше мужності, ніж вона сама здогадується.

— Як і в тебе, Семе. Зичу вам швидкої і безпечної подорожі, і бережи Еймона й дитину,— Джон усміхнувся дивною сумною усмішкою.— І натягни каптур. У тебе в чуприні тануть сніжинки.