Бенкет круків

Затонулий

Лише коли руки й ноги вже заціпеніли від холоду, Ейрон Грейджой важко видибав на берег і знову вдягнувся.

Він утік від Воронячого Ока, так наче й досі був колишнім слабаком, та хвилі, накривши його з головою, нагадали йому знову, що той, колишній, помер. «Я вдруге народився з моря, суворішим і сильнішим». Ніхто зі смертних уже не здатен налякати його, так само як не здатна ані темрява, ані скелет його душі — сірий і страшний скелет його душі. Рипіння відчинених дверей, вищання іржавих залізних завіс...

Хламида жерця аж хрустіла, коли він її натягував, уся просякла сіллю після останнього купання два тижні тому. Вовна липнула до мокрих грудей, всотуючи ропу, що цебеніла з волосся. Наповнивши бурдюк, Ейрон повісив його на плече.

Він попростував берегом і за деякий час наштовхнувся в темряві на затонулого, який саме вирішив сходити до вітру.

— Мокрочубий,— пробурмотів той. Ейрон поклав руку йому на голову, благословляючи, й рушив далі. Земля під ногами почала підніматися догори — спершу полого, далі крутіше. Відчувши між пальців жорстку траву, Ейрон зрозумів, що берег залишився позаду. А він повільно дряпався нагору, дослухаючись до хвиль. «Море не втомлюється ніколи. І я маю бути такий самий невтомний».

На верхівці пагорба з землі випиналося сорок чотири здоровезних кам'яних ребра, нагадуючи великі білі дерева. Від погляду на них у Ейрона швидше закалатало серце. Наґа була першим морським драконом — наймогутнішим з усіх, що колись випірнали з води. Харчувалася Наґа кракенами й левіафанами, в гніві топила цілі острови, та все одно Сірому Королю вдалося її вбити, й тоді затонулий бог перетворив її кістяк на каміння, щоб люди повік-віку чудувалися з мужності першого з королів. Ребра Наґи стали його палацу за балки й колони, а її паща — йому за престол. Тисячу й сім років владарював він тут, пригадав Ейрон. Тут узяв собі за дружину русалку, тут замислив війну проти бога штормів. Звідси він правив сіллю й камінням, вбраний у мантію з морських водоростей і високу білу корону з зубів Наґи.

Та це було на зорі віків, коли на землі й на морі ще жили могутні люди. Палац обігрівався живим вогнем Наґи, який Сірому Королю вдалося приборкати. На стінах висіли гобелени, виткані зі срібних морських водоростей, які милували око. Воїнство Сірого Короля, сидячи на перламутрових престолах, частувалося морськими дарами за столом, що мав форму великої морської зірки. «Минулася давня слава». Нині люди змаліли. Життя в них коротше. По смерті Сірого Короля бог штормів затопив вогонь Наґи, престоли й гобелени були розграбовані, дах і стіни зогнили. Навіть величний престол сірого короля з іклів Наґи проковтнуло море. Збереглися тільки кості Наґи — як нагадування залізним про колишні дива.

«І цього досить»,— подумав Ейрон Грейджой.

На скелястій верхівці пагорба було витесано дев'ять широких сходинок. Далі вивищувалися пагорби Старої Весі, а за ними, вдалині, чорні й непривітні гори. Ейрон на мить затримався на порозі, де колись були двері, витягнув корок з бурдюка, зробив ковток морської води й обернувся лицем до моря. «Народжені ми з моря й у море повернемося». Навіть тут чути було невпинний рокіт хвиль, навіть тут відчувалася могуть бога, що ховався у хвилях. Ейрон опустився навколішки. «Ти послав до мене людей,— почав він молитися.— Вони покинули свої хороми й халупи, свої замки й землянки, вони прийшли до кістяка Наґи зі всіх рибальських селищ і всіх закритних долин. Даруй їм мудрість пізнати справжнього короля, коли той постане перед ними, й силу прогнати облудного». Цілу ніч молився він, бо коли на нього сходив бог, Ейрон Мокрочубий не відчував потреби у сні — так само як не відчувають хвилі й риба в морі.

Ранок уже прокрадався у світ, і вітер розігнав темні хмари. Чорне небо посіріло, мов лупак, чорні гори Великої Весі на тому боці затоки набрали синьо-зеленого відтінку сосон-солдатів. У світ почали повертатися кольори, й у небо здійнялася сотня прапорів, маючи на вітрі. Ейрон бачив срібну рибку Ботлі, кривавий місяць Вінчів, темно-зелені дерева Орквудів. Бачив бойові ріжки, левіафанів і коси, й повсюди — значливих золотих кракенів. Під ними вже взялися до роботи невільники й соляні дружини — роздмухували пригаслий жар, чистили рибу для капітанів і королів на сніданок. Світанок торкнувся кам'янистого берега, а Ейрон спостерігав, як прокидаються люди зі сну, як відкидають котикові ковдри й вимагають перший ріг елю. «Пийте,— подумав Ейрон,— бо сьогодні на нас очікує божа справа».

Море теж прокидалося. Здіймався вітер, і високі хвилі обливали білим шумом боки довгих лодій. «Прокидається затонулий бог»,— подумав Ейрон. Чути було, як гуркоче з морських глибин його голос. «Сьогодні я буду з тобою, мій сильний і відданий слуго,— промовив голос.— Безбожнику не посісти Скелястий престол».

Саме тут, під вигнутими ребрами Наґи, розшукали затонулі Ейрона: він стояв, високий і суворий, з розмаяним на вітрі довгим чорним волоссям.

— Уже час? — запитав Рус.

— Час,— кивнув Ейрон.— Ідіть скликайте.

Затонулі, підхопивши плавникові дрючки, рушили вниз із пагорба, грюкаючи тими дрючками. До них приєднувалися інші, й над берегом полетіло торохтіння. Здійнявся такий гуркіт і туркіт, наче билася гілляччям сотня дерев. Приєдналися й литаври: бум-бум-бум-бум-бум, бум-бум-бум-бум-бум. Засурмив бойовий ріжок, за ним другий: а-а-а-о-о-о!

Люди піднімалися, полишаючи вогнища, й рушали до кістяка палацу Сірого Короля: гребці й керманичі, вітрильні майстри й корабельники, солдати з топорами й рибалки з сітками. Хтось узяв з собою невільників, хтось — соляних дружин. Інші, хто занадто часто плавав на царину, йшли в оточенні мейстрів, співців і лицарів. Чоловіки з простолюду зібралися півмісяцем біля підніжжя пагорба, а позаду них стояли невільники, діти й жінки. Схилами пагорба піднімалися капітани й королі. Ейрон Мокрочубий угледів Сигфрі Стоунтрі, Андрика Несміяна, лицаря сера Тараса Гарло. Лорд Бейлор у соболевому плащі стояв поруч з лордом Стоунгавзом у потертій котиковій шубі. Віктаріон вивищувався над ними всіма, окрім хіба Андрика. Брат був без шолома, але в обладунках, а на плечах мав золотого плаща-кракена. «Це він стане нашим королем. Тільки погляньте на нього: в кого можуть виникнути сумніви?»

Щойно Мокрочубий підніс кістляві руки, литаври й бойові ріжки замовкли, затонулі опустили свої дрючки, а голоси затихли. Тільки билися й далі хвилі: цей рокіт людині не втишити.

— Народилися ми з моря й у море повернемося,— заговорив Ейрон, на початку тихо, щоб присутнім доводилося дослухатися.— Бог штормів у гніві своєму витягнув Балона з замку та скинув додолу, та нині Балон веселиться в підводних палатах разом із затонулим богом,— Ейрон звів очі до неба.— Балон помер! Залізний король помер!

— Король помер! — підхопили затонулі.

— Проте мертве не вмирає, а повстає знову, дужче й міцніше! — нагадав Ейрон.— Балон загинув — Балон, брат мій, який шанував давній звичай і сплачував залізну ціну. Балон Бравий, Балон Благословенний, Балон Тричі-коронований, який повернув нам свободу й нашого бога. Балон помер... але залізний король повстане знову, щоб посісти Скелястий престол і владарювати на островах.

— Король повстане! — підхопили всі.— Повстане!

— Повстане. Обов'язково,— Ейронів голос уже гуркотів, як хвилі.— Та хто це буде? Хто сяде на місце Балона? Хто правитиме нашими священними островами? Чи він зараз серед нас? — жрець широко розпростер руки.— Хто стане нашим королем?

У відповідь крикнув мартин. Юрма завовтузилася, немов прокидаючись зі сну. Люди перезиралися, міркуючи, хто з них вирішить заявити права на корону. «Вороняче Око ніколи не вирізнявся терпінням,— подумав Ейрон Мокрочубий.— Либонь, він заговорить першим. Якщо так, то йому кінець. Капітани й королі здолали довгу дорогу, щоб зібратися тут, і не оберуть першу-ліпшу страву, яку поставлять перед ними. Вони куштуватимуть і пробуватимуть — тут шматочок, там кусник, аж поки не оберуть собі того, хто засмакує їм найкраще».

Але Юрон, схоже, теж про це знав. Він стояв, схрестивши руки, поміж своїх мовчунів і монстрів. На Ейронів заклик відповіли тільки вітер і хвилі.

— Залізнородним потрібен король,— провадив жрець по довгій паузі.— Питаю знову. Хто стане нашим королем?

— Я,— почувся голос унизу.

І зразу здійнявся крик: «Гілберт! Гілберт король!» Капітани розступилися, даючи дорогу претенденту та його заступникам, які піднялися на пагорб і стали поруч з Ейроном під ребрами Наґи.

Цей потенційний король виявився високим сухорлявим лордом, меланхолійним і довговидим, з гладенько поголеними щоками. Троє заступників стали на дві сходинки нижче, тримаючи його меч, щит і прапор. Вони були зовні схожі на рослявого лорда, тож Ейрон вирішив, що це його сини. Один з них розгорнув прапор — велику чорну лодію на тлі призахідного сонця.

— Я — Гілберт Фарвинд, лорд Самотнього Світоча,— звернувся лорд до царезборів.

Ейрон знав декого з Фарвиндів — диваків, які володіли землями на крайньому заході Великої Весі й розкиданими далі в морі островами, крихітними й скелястими, на яких заледве вміщалася одна родина. З цих острівців Самотній Світоч був найдальшим: на північному заході, за вісім днів під вітрилом, серед лежбищ тюленів і морських левів, у безкрайому сірому океані. Тамтешні Фарвинди були ще дивніші за решту. Казали, що вони шкуроміни — нечестивці, здатні перекидатися на морських левів, моржів, ба навіть на китових акул, цих вовків бурхливого моря.

Лорд Гілберт почав промову. Розповідав про чудесні краї на тому кінці Призахідного моря, де не буває ні холоду, ні голоду й де смерть не має влади.

— Зробіть мене своїм королем — і я проведу вас туди,— крикнув він.— Ми збудуємо десять тисяч кораблів, як колись Наймірія, й усім народом попливемо у призахідні землі. Там кожен чоловік буде королем, а кожна жінка — королевою.

Очі його, бачив Ейрон, були то сірі, то сині — мінливі як море. «Божевільні очі,— подумав він,— очі блазня». Картини, які описує Гілберт, без сумніву, це пастка, в яку залізнородних заманює бог штормів, щоб знищити. Дари, які піднесли царезборам заступники Гілберта, включали котикове хутро, моржеві бивні, браслети з китової кості, окуті бронзою бойові ріжки. Капітани, глянувши на них, відвернулися, дозволивши біднішим обирати собі дарунки до смаку. Коли ж блазень договорив і його заступники почали викрикувати його ім'я, його підхопили тільки Фарвинди, та й то не всі. Дуже швидко вигуки «Гілберт! Гілберт король!» затихли. Поки лорд Самотнього Світоча спускався з пагорба, в небі голосно крикнув мартин і сів на одне з ребер Наґи.

Ейрон Мокрочубий ступив наперед.

— Питаю знову. Хто стане нашим королем?

— Я! — гукнув чийсь низький голос, і натовп знову розступився.

Претендента у різьбленому плавниковому кріслі винесли на пагорб на плечах його онуки. Не людина, а справжня руїна, вдягнена у білу ведмежу шубу: вісім пудів ваги і дев'яносто років за плечима.

Волосся теж було білосніжне, а величезна борода спускалася до самих стегон, тож важко було навіть розрізнити, де борода, а де хутро. Хоча онуки були кремезні, на крутих східцях навіть їм було важко з такою вагою. Біля палацу Сірого Короля вони опустили крісло, й трохи нижче стало троє з них — як заступники.

Шістдесят років тому цей претендент міг би й отримати прихильність зборів, подумалося Ейрону, але часи його давно вже минули.

— Так, я! — заревів дід зі свого крісла голосом таким самим повним, як він сам.— А чом би й ні? Хто кращий за мене? Я — Ерик Айронмейкер, пояснюю для сліпих. Ерик Справедливий. Ерик Бий-ковадло. Покажи їм мого келепа, Торморе.

Один з його заступників підніс келеп — велетенський, з обгорнутим старою шкірою держаком; сталевий бойок був завбільшки з хлібину.

— Пригадати не можу, скільки рук я потовк на кашу цим келепом,— мовив Ерик,— та, може, хтось зі злодіїв вам розповість. Не пам'ятаю вже, скільки голів я розтолочив на своєму ковадлі, та, може, вам хтось зі вдів скаже. Я міг би розповісти вам про свої військові звитяги, та мені вже вісімдесят вісім років і, боюся, як почну, то просто не встигну закінчити. Якщо старість — це мудрість, то мудрішого за мене не знайти. Якщо розмір — це сила, то й сильніших немає. Хочете мати короля зі спадкоємцями? В мене їх — не злічити. Король Ерик... так, мені подобається, як це звучить. Ну ж бо, підхоплюйте! ЕРИК! ЕРИК БИЙКОВАДЛО! ЕРИК КОРОЛЬ!

Онуки підхопили його заклик, і в цей час наперед вийшли вже їхні сини зі скринями на плечах. Перевернули їх біля підніжжя кам'яних сходів — і на землю полилася ріка срібла, бронзи та криці: браслети, намиста, кинджали, чингали, метальні сокири. Кількоро капітанів устигли схопити найкращі дарунки й долучили свої голоси до заклику. Та щойно заклик почав розростатися, долинув жіночий голос.

— Ерику!

Чоловіки розступилися, даючи жінці дорогу.

— Ерику! Зведіться на ноги!

Запала тиша. Віяв вітер, у берег билися хвилі, люди почали тихенько перешіптуватися. Ерик Айронмейкер згори вниз витріщився на Ашу Грейджой.

— Дівчисько! Тричі кляте дівчисько. Що ти там бовкнула?

— Підведіться, Ерику,— крикнула Аша.— Станьте на ноги — і я гукатиму ваше ім'я разом з усіма.

Десь у натовпі зареготів Вороняче Око. Ерик кинув на нього сердитий погляд. Великі долоні стиснулися на підлокітниках плавникового трону. Дід спершу почервонів, а тоді побуряковів. Руки в нього трусилися від зусилля. Ейрон бачив, як на шиї в нього пульсує синя жилка: дід намагався підвестися. На мить здалося, що йому це от-от вдасться, але сили знагла полишили його, і він, застогнавши, важко осів на подушки. Юрон розреготався гучніше. Здоровань повісив голову й постарів просто на очах. Онуки понесли його з пагорба геть.

— Хто правитиме залізнородними? — знову прокричав Ейрон Мокрочубий.— Хто буде нашим королем?

Присутні перезиралися. Дехто поглядав на Юрона, хтось — на Віктаріона, кількоро — на Ашу. Зелені хвилі билися в лодії, біло шумуючи. Знову крикнув мартин — хрипко й зневірено.

— Заявляй права, Віктаріоне,— гукнув Мерлін.— Час кінчати з цим балаганом.

— Заявлю, коли буду готовий,— у відповідь крикнув Віктаріон.

Ейрон був задоволений. «Хай почекає — так краще».

Наступним вийшов Драм — літній чолов'яга, хоч і не такий старий, як Ерик. Він видерся на пагорб на своїх двох, з Пурпуровим Проливнем при боці — уславленим мечем, викуваним з валірійської криці ще до Руїни. Заступники в нього теж були знамениті: сини Деніс і Донел, обоє сміливі бійці, а між ними стояв Андрик Несміян — велетень з руками завтовшки з деревця. Те, що така людина підтримала Драма, свідчило на його користь.

— Де це записано, що король мусить бути з кракенів? — заговорив Драм.— Яке право має Пайк правити нами? Велика Весь — найбільший острів, Гарло — найбагатший, Стара Весь — найсвятіший. Коли чорну лінію випалило драконове полум'я, залізнородні віддали верховенство Вікону Грейджою, так... але як лорду, а не королю.

Початок був гарний. До Ейрона долинали схвальні вигуки, та вони почали стихати, щойно старий заходився розпатякувати про славу Драмів. Він розповів про Дейла Дикого, Рорина Розбійника, про сто синів Ґормонда Драма на прізвисько Родоначальник. Витягнувши Пурпуровий Проливень, він розповів, як Гілмар Драм на прізвисько Хитрий здобув цього меча в латного лицаря, скориставшись кебетою і кийком. Він говорив про давно втрачені кораблі й забуті вісімсот років тому битви, і юрмі урвався терпець. Він говорив і говорив, і не зупинявся.

А коли відкинули віка скринь, перед капітанами постали жмикрутські дари, які їм підніс Драм. «Бронзою ще нікому не вдавалося купити собі трон»,— подумав Мокрочубий. І одразу стало чути, що це щира правда: вигуки «Драм! Драм! Данстан король!» затихли.

В Ейрона підвело живіт, а хвилі, здавалося, гуркочуть дедалі гучніше. «Час,— подумав Мокрочубий.— Час Віктаріону заявити свої права».

— Хто буде нашим королем? — ще раз гукнув жрець, але цього разу своїми гострими чорними очима відшукав у натовпі брата. «Дев'ятеро синів народилося з чересел Квелона Грейджоя, та один з них був могутніший за інших і не відав страху».

Віктаріон, зустрівшись із ним поглядом, кивнув. Рушив сходами нагору, й перед ним розступалися капітани.

— Брате, благослови,— сказав він, досягнувши верхівки. Опустившись навколішки, він схилив голову. Ейрон відкоркував бурдюк, і струмінь води полився Віктаріону на чоло.

— Мертве не вмирає,— промовив жрець, і Віктаріон відгукнувся:

— А повстає знову, дужче й міцніше.

Коли Віктаріон підвівся, трохи нижче на сходах вишикувалися його заступники: Ральф Кульга, Рудий Ральф Стоунгавз і Ньют Голяр — усі уславлені воїни. Стоунгавз тримав прапор Грейджоїв — золотого кракена на чорному як ніч полі. Щойно знамено розгорнулося, капітани й королі загукали ім'я лорда-капітана. Дочекавшись, коли крики стихнуть, Віктаріон заговорив:

— Ви всі мене знаєте. Якщо хочете почути солоденьку мову, це не до мене. Не маю я язика, як у співця. Зате я маю бойовий топір, а ще оце,— він, щоб усі бачили, підкинув кулака в латній рукавиці, а Ньют з Голярем — його топір, застрашливий шмат криці.— Я був вірним братом,— провадив Віктаріон.— Коли Балон одружувався, саме мене він відіслав на Гарло, щоб я привіз йому наречену. Багато разів я водив його лодії в бій і програв тільки одного разу. Коли Балон уперше вдягнув корону, саме я поплив у Ланіспорт, щоб підпалити левові хвоста. Другого разу він доручив мені оббілувати Юного Вовка, якщо той побіжить, підвиваючи, додому. Я обіцяю вам те саме, що ви мали за Балона. Я все сказав.

Заступники загукали:

— ВІКТАРІОН! ВІКТАРІОН! ВІКТАРІОН КОРОЛЬ!

А внизу Віктаріонові вояки перевернули скрині, розсипаючи срібло, золото й коштовне каміння, здобуті грабунком. Капітани, підхопивши крик, навперебій кинулися вихоплювати найцінніші дари.

— ВІКТАРІОН! ВІКТАРІОН! ВІКТАРІОН КОРОЛЬ!

Ейрон спостерігав за Воронячим Оком. Заговорить він чи дозволить царезборам іти як ідуть? Юрону на вухо щось нашіптував Орквуд Оркогорський.

Але край вигукам поклав не Юрон, а жінка. Заклавши два пальці в рота, вона свиснула — гостро й пронизливо, і цей свист розтяв гамір, як ніж розтинає масло.

— Стрийку! Стрийку!

Нахилившись, вона хапнула покручене золоте кольє і пострибала сходами нагору. Ньют ухопив її за руку, і якусь мить Ейрон ще сподівався, що братовим заступникам вдасться заткати їй рота, та Аша, вирвавшись від Голяря, щось мовила до Рудого Ральфа — і той відступив з дороги. Поки вона піднімалася, вигуки стихли. Вона-бо донька Балон Грейджоя, і натовпу цікаво було почути, що має вона сказати.

— Дуже щедро з твого боку принести на мої царицезбори такі дари, стрийку,— звернулася Аша до Віктаріона,— але навіщо було вдягати на себе такі міцні лати? Даю слово, я тебе не скривджу...— Аша обернулася до капітанів.— Нема на світі людини хоробрішої за мого стрийка, дужчої і лютішої в бою. І до десятьох він рахує не гірше за будь-кого, я сама бачила... та коли треба порахувати до двадцятьох, йому доводиться скидати чоботи...— (Присутні зареготали).— Однак у нього немає синів. Жінки його раз у раз помирають. Вороняче Око старший за нього, тож має першочергове право...

— Так! — гаркнув знизу Рудий Весляр.

— Але я маю більше прав за них обох,— Аша набакир насадила на голову кольє, і в її чорних косах заблищало золото.— Балонові брати не можуть іти перед Балоновим сином!

— Балонові сини мертві,— крикнув Ральф Кульга.— Я тут бачу тільки малу Балонову донечку.

— Донечку? — Аша запхала руку собі під шкірянку.— Ого! Що це тут у нас? Показати? Дехто з вас такого не бачив відтоді, як мамця вас від грудей відірвала...— (Присутні знов зареготали).— Цицьки в короля — це жахлива дурня... то пісня була така? Ральфе, ти мене викрив, я жінка... тільки не така старуха, як ти. Ральф Кульга... може, Ральф Яга?

Аша висмикнула з-за пазухи чингал.

— А ще я мати — ось моє немовлятко! — вона піднесла чингал угору.— А ось і мої заступники.

Наперед, розштовхуючи Віктаріонову трійцю, вийшли Ашині троє і стали трохи нижче за неї: Карл-Дівиця, Тристифер Ботлі й лицар сер Тарас Гарло, чий меч на ймення Суморок був не менш уславлений, ніж Пурпуровий Проливень Данстана Драма.

— Стрийко каже, ви всі його знаєте. Мене ви також знаєте...

— Я б залюбки пізнав тебе краще,— гукнув хтось.

— Додому йди — жінку свою пізнай,— знайшлась Аша.— Стрийко каже, з ним буде все так, як було за Балона. А що це було? Скарби і слава, скаже дехто. Воля, а вона ще солодша. Так, правда, все це він лишив вам... а ще лишив удовиць, як вам підтвердить лорд Блектайд. Скільком з вас спалили домівки, коли прийшов Роберт? Скільком зґвалтували й забрали дочок? Згорілі міста і зруйновані замки — ось що лишив вам мій батько. Поразка — ось що він вам лишив. Від стрийка чекайте того самого. Але не від мене.

— Чого ж чекати від тебе? — поцікавився Лукас Код.— Шитва-плетива?

— Так, Лукасе. Я зшию і сплету для нас королівство,— Аша перекинула чингал з руки в руку.— Слід нам затямити урок, який дав усім Юний Вовк, вигравши всі бої... і програвши битву.

— Вовк не кракен,— заперечив Віктаріон.— Кракен, коли щось захопить, то вже не відпустить — ні лодію, ні левіафана.

— А що захопив ти, стрийку? Північ? А що таке Північ, хіба не безкраї льє і льє суходолу, де не чути хлюпотіння моря? Ми взяли Кейлінський Рів, Пущанський Насип, Торенів Квадрат, ба навіть Вічнозим. І що ми з цього отримали? — Аша кивнула, і матроси з «Чорного вітру» ступили наперед, несучи на плечах дубові скрині, оббиті залізом.— Покажу я вам багатства Скелястого узбережжя,— мовила Аша, коли перевернули першу скриню. З неї на сходи посипався з гуркотом цілий град ріння — ріння сірого, чорного й білого, гладенько обточеного морем.— Дарую вам скарби Пущанського Насипу,— провадила Аша, коли відчинили другу скриню. Звідти посипалися шишки, покотилися під ноги юрмі.— І нарешті — золото Вічнозиму,— мовила Аша, коли з третьої скрині висипалася жовта ріпа — кругла й тверда, завбільшки з людську голову — і приземлилася поміж ріння й шишок. Аша нахромила одну ріпку на чингал.— Гармунде Шарп,— крикнула Аша,— твій син Гараг загинув у Вічнозимі за оце,— знявши ріпку з леза, Аша кинула її Гармундові.— Думаю, в тебе є ще сини. Якщо хочеш проміняти їх на ріпу, викрикуй стрийкове ім'я!

— А якщо я крикну твоє ім'я? — запитав Гармунд.— Тоді що?

— Мир,— відповіла Аша.— Земля. Перемога. Я обіцяю вам мис Морського Дракона і Скелясте узбережжя — чорнозем, високі дерева й каміння, щоб вистало всім синам, навіть молодшим, збудувати собі палати. А ще я обіцяю вам північан... як друзів, які стануть з нами пліч-о-пліч проти Залізного трону. Вибір у вас простий. Коронуйте мене — отримаєте мир і перемогу. Коронуйте мого стрийка — отримаєте нову війну й нову поразку,— Аша сховала чингал у піхви.— То що вам до шмиги, залізнородні?

— ПЕРЕМОГА! — крикнув Родрик Книгогриз, приклавши долоні рупором до рота.— Перемога й Аша!

— АША! — луною озвався лорд Бейлор Блектайд.— АША КОРОЛЕВА!

Крик підхопила Ашина команда:

— АША! АША! АША КОРОЛЕВА!

Вони тупали ногами, розмахували кулаками й кричали, й Мокрочубий слухав це, не вірячи власним вухам. Та вона ж знищить усе, чого домігся її батько! Але її підтримав Тристифер Ботлі, й чимало Гарло, дехто з Гудбразерів, червонопикий лорд Мерлін — більше людей, ніж жрець міг навіть уявити... і це жінку!

Однак решта мовчали або ж перешіптувалися з сусідами.

— Ніякого боягузливого миру! — нарешті загуркотів Ральф Кульга. Рудий Ральф Стоунгавз, змахнувши прапором Грейджоя, гримнув:

— Віктаріон! ВІКТАРІОН! ВІКТАРІОН!

Зчинилася штовханина. Хтось пожбурив шишку Аші в голову. Аша пригнулася, і її саморобна корона впала додолу. На мить жерцю здалося, що він стоїть на верхівці велетенського мурашника, а під ногами в нього вирують тисячі мурах. Хвилями перекочувалися крики «Аша!» й «Віктаріон!», так наче людей от-от поглине шалений шторм. «Це бог штормів поміж нас,— подумав жрець,— сіє гнів і розбрат».

Аж тут повітря прорізала сурма — гостра як криця.

Зловісно і згубно звучав її голос — палкий крик, від якого, здавалося, в тілі кістки починають стугоніти. Цей крик повис у вологому морському повітрі:

— А-а-ар-р-рі-і-і-і-і!

Всі очі повернулися на звук. Це сурмив один з Юронових напівкровок — здоровезний чолов'яга з поголеною головою. На руках у нього поблискували браслети — золоті, нефритові й гагатові, а на плечах виднілося татуювання якогось стерв'ятника, з чиїх пазурів скрапувала кров.

— А-а-ар-р-рі-і-і-і-і!

Ріг, у який дмухав чолов'яга, був чорний і покручений, більший за людину, й тримати його доводилося обіруч. Окутий стрічками червоного золота й темної криці, він був різьблений старовинними валірійськими символами, які, здавалося, світяться червоним, а звук дедалі наростав.

— А-а-ар-р-рі-і-і-і-і!

Це був жахливий звук — болісний і лютий стогін, який пропалював вуха. Ейрон Мокрочубий затулився від нього і почав молитися затонулому богу, щоб той здійняв потужну хвилю й змив того рога, примусивши замовкнути, але вереск не змовкав. «Та це пекельний ріг!» — хотілося крикнути Ейрону, але ніхто б його не почув. Чолов'яга з татуюванням так надимав щоки, що вони мало не лускали, а м'язи на грудях у нього напиналися так, що птах, здавалося, от-от зірветься й полетить. А символи й справді горіли — яскраво горіли: кожна риска й кожна літера мерехтіли білим вогнем. Звук усе не змовкав, луною котився поміж дзвінких пагорбів, летів ген поза пагорби, понад водами Колиски Наґи, щоб відбитися від гір Великої Весі,— він дзвенів і дзвенів, поки не заповнив собою великий всесвіт водяний.

І коли вже здавалося, що цей звук ніколи не втихне, він урвався.

Нарешті сурмачу забракло повітря. Заточившись, він мало не впав. На очах у жерця Орквуд Оркогорський підхопив його під руку, а Ліворукий Лукас Код забрав у нього чорний покручений ріг. З рогу здіймалася тонесенька цівочка диму, і жрець угледів на вустах сурмача кров і пухирі. Птах у нього на грудях теж кривавився.

Юрон Грейджой, до якого були прикуті всі очі, повільно видерся на пагорб. Угорі ще раз і ще раз крикнув мартин. «Безбожнику не посісти Скелястий престол»,— подумав Ейрон, але він розумів, що має дозволити брату висловитися. Губи його беззвучно ворушилися в молитві.

Ашині заступники відійшли вбік, і те саме зробили й Віктаріонові. Жрець, відступивши на крок, поклав долоню на холодне й шорстке кам'яне ребро Наґи. Вороняче Око зупинився на верхній сходинці, під дверима палацу Сірого Короля, й перевів своє усміхнене око на капітанів і королів, але Ейрон відчував і погляд його другого ока — того, яке ховалося під пов'язкою.

— ЗАЛІЗНІ,— заговорив Юрон Грейджой,— ви чули мою сурму. А тепер послухайте мою мову. Я — Балонів брат, найстарший серед живих Квелонових синів. У жилах моїх біжить кров лорда Вікона, так само як і кров Старого Кракена. Але заплив я далі за них усіх. Лише один з кракенів ніколи не зазнавав поразки. Лише один ніколи не прихиляв коліна. Лише один плавав до Ашаю в Тіні й бачив там немислимі дива й жахи...

— Якщо тобі так сподобалася Тінь, вертайся гуди,— гукнув рожевощокий Карл-Дівиця, один з Ашиних заступників.

Вороняче Око не звернув на нього уваги.

— Мій менший брат хоче докінчити Балонову війну й забрати Північ. Моя люба небога приготувала для нас мир і соснові шишки,— сині вуста його скривила посмішка.— Аша надає перемозі перевагу над поразкою. Віктаріон хоче ціле королівство, а не кілька крихітних ярдів землі. А зі мною ви отримаєте і те, і те.

Ви кличете мене Воронячим Оком. Що ж, хіба не у ворона найгостріше око? Після кожної битви злітаються ворони сотнями й тисячами бенкетувати на трупі загиблих. Ворон чує смерть здалека. І я чую, що Вестерос помирає. І ті, що підуть за мною, бенкетуватимуть до кінця своїх днів.

Ми — залізнородні, колись ми були завойовниками. Наша влада простягалася повсюди, де чути хлюпотіння хвиль. Брат мій воліє, щоб ви вдовольнилися холодною і гнітючою Північчю, а небога — ще меншим... але я віддам вам Ланіспорт. Небосад. Арбор. Старгород. Приріччя й Розлоги, королівський ліс і дощові ліси, Дорн і Прикордоння, Місячні гори і Видол Аринів, Тарт і Східці. Кажу вам: забираймо все! Кажу вам: забираймо Вестерос! — він глянув на жерця.— І все це во славу нашого затонулого бога, певна річ.

На якусь мить Ейрона захопили ці сміливі слова. Коли він уперше побачив у небі червону комету, йому теж про таке мріялося. Вогнем і мечем підкоримо царину, викорінимо септонівських сімох богів і білі дерева північан...

— Вороняче Око,— гукнула Аша,— ти в Ашаї весь розум розгубив? Нам не втримати Північ... нам не... як ми зможемо завоювати всі Сім Королівств?

— Чому ж, у минулому це траплялося. Невже Балон так мало учив свою дівчинку мистецтва війни? Віктаріоне, донька нашого брата, схоже, й не чула ніколи про Ейгона завойовника.

— Про Ейгона? — Віктаріон схрестив руки на закутих у лати грудях.— Який стосунок Завойовник має до нас?

— Про війну я знаю не менше за тебе, Вороняче Око,— сказала Аша.— Ейгон Таргарієн завоював Вестерос за допомогою драконів.

— І ми зробимо те саме,— пообіцяв Юрон Грейджой.— Той ріг, який ви чули сьогодні, я знайшов серед димних руїн Валірії, куди ніхто, крім мене, й не наважується поткнутися. Ви чули, як він сурмить, яку силу він має. Це драконячий ріг, окутий червоним золотом і валірійською крицею, з вирізьбленими заклинаннями. В такі роги сурмили давні повелителі драконів, поки їх не забрала Руїна. З цим рогом, залізні, я зможу приборкати драконів.

Аша голосно розреготалася.

— Більше користі було б з рогу, здатного приборкувати кіз, Вороняче Око. Бо драконів немає.

— Помиляєшся знову, дівчинко. Є трійко, і я знаю, де їх шукати. Певен, це варто плавникової корони.

— ЮРОН! — закричав Ліворукий Лукас Код.

— ЮРОН! ВОРОНЯЧЕ ОКО! ЮРОН! — підхопив Рудий Весляр.

Німаки й напівкровки з «Тиші» відчинили Юронові скрині й розсипали перед капітанами й королями дари. І тут до жерця долинув голос Гото Гарло, який набрав повні жмені золота. А потім голос Ґорольда Гудбразера і Ерика Бийковадло.

— ЮРОН! ЮРОН! ЮРОН!

Крик наростав, перетворюючись на ревисько.

— ЮРОН! ЮРОН! ВОРОНЯЧЕ ОКО! ЮРОН КОРОЛЬ!

Він котився горою Наґа, наче бог штормів торохтів хмарами.

— ЮРОН! ЮРОН! ЮРОН! ЮРОН! ЮРОН! ЮРОН!

Навіть жерця можуть опосісти сумніви. Навіть пророк може вжахнутися. Ейрон Мокрочубий зазирнув собі в душу в пошуках бога — але душа мовчала. В той час як тисячі голосів викрикували братове ім'я, Ейрон чув тільки скрегіт іржавих залізних завіс.