Бенкет круків

Арія

Щовечора перед сном Арія в подушку бурмотіла свою молитву. «Сер Грегор,— починалася вона.— Дансен, Раф Солоденький, сер Ілін, сер Мірин, королева Серсі». Вона б сюди додала й імена Фреїв з Переправи, якби знала їх. «Одного дня я їх дізнаюся,— пообіцяла вона собі,— і всіх їх повбиваю».

Але для Чорно-білого палацу нема шепоту настільки тихого, щоб його не почули.

— Дитинко,— якось мовив до Арії добрий чоловік,— що це за імена шепочеш ти щовечора?

— Ніяких імен я не шепочу,— відтяла вона.

— Брешеш,— сказав він.— Усі люди брешуть, коли налякані. Хтось бреше більше, хтось менше. Хтось вигадує собі одну велику брехню й переповідає її так часто, що й сам починає в неї вірити... хоча в глибині душі завжди знатиме, що то таки брехня, й це відбиватиметься в нього на обличчі. Назви-но мені ці імена.

— Імена не мають значення,— закусила вона губу.

— Мають,— наполягав добрий чоловік.— Розповідай, дитинко.

«Розповідай, бо виженемо»,— почулося їй.

— Це люди, яких я ненавиджу. І я зичу їм смерті.

— Чимало таких молитов чули ми в цьому Палаці.

— Знаю,— мовила Арія. Колись на три її молитви відповів Джакен Г'ґар. «Мені досить було просто шепнути...»

— Це тому ти прийшла до нас? — провадив добрий чоловік.— Навчитися від нас майстерності, щоб убивати тих, кого ненавидиш?

Арія не знала відповіді на це запитання.

— Можливо.

— Тоді ти прийшла не за адресою. Не тобі вирішувати, кому жити й кому помирати. Дар цей має тільки багатоликий. А ми — прості його слуги, які дали обітницю виконувати його волю.

— А,— зронила Арія, а тоді звела очі на статуї уздовж стін, під ногами в яких мерехтіли свічки.— Хто з них цей бог?

— Як хто — всі,— озвався жрець у чорно-білому вбранні.

Він так і не назвав свого імені. Так само як і приблуда — дівчинка з великими очима та запалими щоками, яка нагадала Арії іншу маленьку дівчинку — Ласку. Як і Арія, приблуда мешкала під палацом разом з трьома послушниками, двома слугами й кухаркою на ім'я Ума. За роботою Ума полюбляла потеревенити, однак Арія ані слова не розуміла з її балачок. Решта людей імен не мали або ж не хотіли їх називати. Один слуга був старезний, зігнутий як дуга. Другий — червонопикий, і з вух у нього росло волосся. Арія спершу вважала, що вони німі, поки не почула, як вони моляться. Послушники були молодші. Старший з них — за віком приблизно як Аріїн батько, а другий, мабуть, ненабагато старший за Сансу, що колись була Арії за сестру. Послушники теж вбиралися в чорно-біле, тільки в них хламиди були без каптурів, чорні з лівого боку й білі — з правого. В доброго чоловіка та приблуди це було навпаки. Арії видали вбрання прислуги — нефарбовану вовняну сорочку, мішкуваті штанці, лляну білизну, парусинові капці на ноги.

Тільки добрий чоловік розмовляв загальною мовою.

— Хто ти? — щодня питав він Арію.

— Ніхто,— відповідала дівчинка, яка була колись Арією з дому Старків, Арією-під-ногами, Арією Кобилою. Була Арі й Ласкою, Жовторотиком і Варною, чашницею Нан, сірою мишкою, вівцею, привидом Гаренхолу... але не по правді, не в глибині душі. Бо в душі вона завжди була Арією Вічнозимською, донькою лорда Едарда Старка й леді Кетлін, і мала братів на ім'я Роб, Бран і Рикон, сестру на ім'я Санса, деривовчицю на ім'я Наймірія, брата-зведенюка на ім'я Джон Сноу. Тоді вона була кимось... але не такої відповіді чекав чоловік.

Оскільки ніхто не знав загальної мови, Арія не мала змоги спілкуватися з іншими. Однак вона слухала їх і за роботою повторювала про себе почуті слова. Попри те, що молодший послушник був сліпий, саме він запалював і гасив свічки. Ходив палацом у м'яких капцях, оточений бурмотінням літніх жінок, які щодня приходили на молитву. Попри сліпоту, він завжди виявляв згаслі свічки.

«Його веде нюх,— пояснив добрий чоловік,— та й коли свічка горить, повітря тепліше». І він казав Арії заплющити очі й самій так спробувати.

Молилися на світанку, перед сніданком, постававши навколішках довкруж нерухомого чорного басейну. Іноді молитву читав добрий чоловік. Іноді — приблуда. Браавоською Арія знала лише декілька слів — тих, що й валірійською звучать так само. Отож вона молилася до багатоликого бога власною молитвою: «Сер Грегор, Дансен, Раф Солоденький, сер Ілін, сер Мірин, королева Серсі». Молилася беззвучно. Якщо багатоликий — справжній бог, він і так її почує.

На молитву люди приходили в Чорно-білий палац щодня. Здебільшого приходили самотою і сиділи самотою: запалювали свічки біля того чи того олтаря, молилися коло басейну, іноді плакали. Дехто пив з чорного кухля й засинав, але більшість не пили. Не було ні служби, ні співів, ні славослів'я на догоду богові. Храм ніколи не бував повний. Час до часу вірянин просив провести його до жерця, й тоді добрий чоловік або приблуда вели його вниз у святилище, але траплялося це нечасто.

Попід стінами в оточенні свічечок стояло тридцять різних богів. Плачущу Пані любили літні жінки, як зауважила Арія, а от заможні чоловіки надавали перевагу Леву Ночі, в той час як незаможні — Мандрівнику-в-каптурі. Вояки запалювали свічки Бакалону — «блідому чаду», моряки — Місяцеликій Діві й Царю Моряників. У Невідомця теж був олтар, от тільки ніхто до нього, схоже, не ходив. Переважно під ногами в нього поблискувала тільки одна свічка. Але добрий чоловік пояснив, що це не має значення. «У нього багато ликів і багато вух, тож він усе почує».

Горбок, на якому стояв храм, був, мов стільник, поточений ходами, пробитими у скелі. На верхньому поверсі розташувалися келії жерців і послушників, Арія і слуги спали на другому. На найнижчий поверх ніхто не мав дозволу заходити, окрім жерців. Саме там розташувалося святилище.

Якщо не було роботи, Арія могла вільно блукати підвалами й коморами — не можна було тільки виходити з храму й спускатися на третій поверх. Так вона наткнулася на кімнату, повну зброї і обладунків — пишно оздоблених шоломів і чудернацьких старовинних нагрудників, довгих мечів, кинджалів і чингалів, арбалетів і довгих списів з гостряками у формі листків. Інший підвал був натоптаний одягом — густими хутрами й чарівними шовками півсотнею різних барв, а поряд — горами смердючого лахміття й витертого до дір домотканого шмаття. Мабуть, тут і скарби є, вирішила Арія. Вона уявляла стоси золотих тарелів, лантухи срібних монет, сині як море сапфіри, низки великих зелених перлів.

Одного дня до неї несподівано підійшов добрий чоловік і запитав, чим вона займається. Вона сказала, що загубилася.

— Брешеш. А що гірше — брешеш незграбно. Хто ти?

— Ніхто.

— Знову брешеш,— зітхнув він.

Віс погрожував віддубасити її до крові, якщо спіймає на брехні, але в Чорно-білому палаці все було інакше. Коли Арія допомагала на кухні, Ума могла ляснути її ложкою, якщо Арія крутилася під ногами, але більше ніхто не піднімав на неї руки. «Руку вони піднімають, тільки коли приходить час убити»,— подумалося їй.

З куховаркою вона порозумілася легко. Ума вкладала їй у долоню ніж і вказувала на цибулю, й Арія починала кришити її. Ума підштовхувала її до гори борошна, й Арія місила його, поки не скажуть зупинитися («досить» — перше слово, яке вона вивчила браавоською). Ума вручала їй рибу, й Арія чистила її, знімала з кісток і обкачувала в горіхах, які товкла кухарка. Солонуваті води навколо Браавоса аж кишать різноманітною рибою і черепашками, пояснив добрий чоловік. Повільна брунатна річка, звиваючись серед комишів, сезонних і припливних озер, впадає в лагуну з півдня. Там водиться багато черепах і черепашок, мідій і молюсків, жаб і щук, крабів мулових, леопардових і скелелазних, вугрів червоних, чорних і смугастих, міног і устриць; усі вони частенько з'являлися на різьбленому дерев'яному столі, за яким їли слуги багатоликого бога. Часом на вечерю Ума присмачувала рибу морською сіллю й товченим перцем-горошком або готувала вугрів з покришеним часником. Іноді — дуже рідко — кухарка навіть додавала трохи шафрану. «Пиріжку б тут сподобалося»,— думала Арія.

Понад усе вона любила вечерю. Давно вже вона не лягала спати з повним животом. Іноді вечорами добрий чоловік навіть дозволяв їй ставити йому питання. Одного разу вона запитала, чому люди, які приходять у храм, усі видаються такими вмиротвореними: там, звідки вона приїхала, люди страшенно бояться помирати. Арія пам'ятала, як плакав отой прищавий зброєносець, коли вона штрикнула його кинджалом у живіт, і як благав і просився сер Ейморі Лорч, коли Цап укинув його у ведмежу яму. Пам'ятала село на Божому Оці, і як верещали, кричали й стогнали його мешканці, коли Лоскотун питав їх про золото.

— Смерть — це не найгірше,— відповів добрий чоловік.— Це божий дар, який має покласти край злигодням і болю. В день нашого народження багатоликий бог посилає кожному з нас темного янгола, щоб ішов поряд з нами по життю. Коли ж гріхи наші та страждання стають незносними, янгол бере нас за руку й веде в нічні краї, де завжди яскраво світяться зірки. Люди приходять пити з чорного кухля в пошуках свого янгола. Якщо їм страшно, свічки їх заспокоюють. Коли ти відчуваєш запах свічок, про що ти думаєш, дитинко?

«Про Вічнозим,— могла б відповісти Арія.— Мені ввижається запах снігу, диму й соснової глиці. Запах стайні. І сміх Годора, і двобій Джона з Робом у дворі, і співи Санси про яку-небудь дурнувату прекрасну леді. Мені ввижається запах крипти, де сидять кам'яні королі, і хліба в печі, і богопралісу. Запах моєї вовчиці — її хутра, так наче вона й досі поряд зі мною».

— Я не відчуваю ніякого запаху,— відповіла вона: просто хотіла знати, що він на це скаже.

— Брешеш,— мовив він,— але можеш тримати свої таємниці при собі, Аріє з дому Старків...— (Так він її називав тільки в хвилини невдоволення).— Ти ж розумієш, що можеш просто піти звідси. Ти не одна з нас — поки що ні. Можеш їхати додому, коли схочеш.

— Ви казали: якщо я піду, то повернутися вже не зможу.

— Атож.

Їй раптом стало сумно. «Сиріо теж так казав,— пригадала Арія.— Казав повсякчас». Сиріо Форел учив її вправлятися з «голкою» і загинув за неї.

— Я не хочу йти звідси.

— Тоді лишайся... але пам'ятай: Чорно-білий палац — не сиротинець. Під цим дахом усі мають служити. Валар догейрис — ось як ми тут кажемо. Лишайся, якщо хочеш, але знай, що ми від тебе вимагатимемо послуху. Весь час і в усьому. Якщо слухатися не можеш — іди геть.

— Я можу.

— Побачимо.

Крім як допомагати Умі, Арія мала й інші завдання. Підмітала підлогу в храмі, подавала страви й наливала напої, сортувала одяг після померлих, висипала вміст їхніх гаманців і перераховувала чудернацькі монети. Щоранку разом з добрим чоловіком робила обхід храму в пошуках померлих. «Тиха як тінь»,— казала вона собі, згадуючи Сиріо. Вона носила ліхтар з товстою залізною заслінкою. Біля кожної ніші прочиняла заслінку в пошуках трупів.

Небіжчиків шукати було неважко. Вони приходили в Чорно-білий палац, молилися — годину, день або рік, пили солодку темну воду з басейна й розтягувалися на кам'яному ложі біля якого-небудь бога. Заплющували очі й засинали — і більше не прокидалися. «Дар багатоликого бога може набувати міріади форм,— пояснив Арії добрий чоловік,— але тут, у нас, це відбувається завжди лагідно». Коли знаходили тіло, він промовляв молитву, перевіряв, що людина справді мертва, й тоді Арія приводила слуг, у чиї обов'язки входило віднести небіжчика в підвал. Там послушники роздягали його й обмивали. Одяг, гроші й інші цінні речі складали кошик, щоб згодом перебрати, а холодне тіло відносили вниз, у святилище, куди спускалися тільки жерці; що там відбувалося, Арії знати не дозволялося. Одного разу, за вечерею, у неї закралася жахлива підозра, й Арія, відклавши ніж, недовірливо втупилася в шматок білого м'яса. Добрий чоловік помітив жах на її обличчі.

— Це свинина, дитинко,— запевнив він її,— просто свинина.

Ложе в неї теж було кам'яне й нагадувало постіль у Гаренхолі, на якій спала вона після того, як мила сходи за наказом Віса. Матрац набитий був не соломою, а ганчір'ям, тож був з ґулями і ще твердіший, ніж у Гаренхолі, зате не так кусався. Крім того, можна було взяти собі скільки хочеш коців — товстих вовняних коців, червоних, зелених і картатих. І келія була її особиста. Там Арія зберігала свої скарби: срібну виделку, м'якого капелюха й рукавички без пальців, подаровані матросами з «Титанової дочки», а ще кинджал, чоботи, пояс, трохи монет, одяг...

І Голку.

Хоча робота залишала замала часу, щоб вправлятися з Голкою, Арія тренувалася, коли могла,— билася у світлі блакитної свічки з власною тінню. Одного вечора мимо проходила приблуда й побачила Арію з мечем. Дівчинка не сказала ні слова, але наступного дня Арію в її келію провів добрий чоловік.

— Ти маєш позбутися всього цього,— вказав він на її скарби.

— Це моє,— перелякалася Арія.

— А хто ти?

— Ніхто.

Він узяв срібну виделку.

— Це належить Арії з дому Старків. Усі ці речі належать їй. І тут їм не місце. Їй тут не місце. Ім'я-бо її гонорове, а в нас нема місця для гонору. Ми всі тут слуги.

— Я служу,— ображено мовила Арія. Їй подобалася срібна виделка.

— Ти граєшся в служіння, але в глибині душі ти — донька лорда. Ти брала собі різні імена, але міняла їх легко, як сукні. А під ними завжди залишалася Арія.

— Я не ношу суконь. У дурнуватих сукнях неможливо битися.

— А навіщо тобі битися? Ти якась бравка, що тиняється завулками, проливаючи кров? — він зітхнув.— Перш ніж випити з холодного кухля, ти маєш віддати все, чим ти є, багатоликому. Своє тіло. Свою душу. Себе. Якщо не зможеш це зробити, йди звідси.

— А залізна монета...

— ...стала заплатою за твій проїзд сюди. Відтепер ти платитимеш за все сама, і плата ця висока.

— Золота я не маю.

— Те, що ми пропонуємо, за золото не купити. Заплата — це ти сама. Люди прокладають різноманітні шляхи через паділ сліз і болю. Наш шлях найтяжчий. Мало хто здатен пройти його. Він вимагає неабиякої сили тіла й духу, він вимагає твердості й моці серця.

«Де було колись моє серце, лишилася порожнеча,— подумала Арія,— і нема мені куди йти».

— Я сильна. Сильна як ви. І тверда.

— Ти вважаєш, що тобі нема куди йти,— він наче прочитав її думки.— Але ти помиляєшся. На службі в якого-небудь купця тобі було б легше. Чи, може, ти б воліла стати куртизанкою, щоб про твою вроду складали пісні? Тільки скажи — й ми відішлемо тебе до Чорної Перлини або Доньки Сутінок. Спатимеш на трояндових пелюстках і вбиратимешся в шелесткі шовкові спідниці, й можні лорди жебрати підуть, аби тільки кров твоєї цноти побачити. Чи ти хочеш одружитися й наробити дітей, тільки скажи — й ми підшукаємо тобі чоловіка. Якогось чесного підмайстра, чи заможного старого, чи мореплавця — кого схочеш.

Але вона нічого з цього не хотіла, тому без слова похитала головою.

— Ти мрієш про Вестерос, дитинко? «Ясна панна» Луко Престейна відпливає завтра й заходитиме в Мартингород, Сутінь-діл, на Королівський Причал і в Тайрош. Може, винайняти тобі там каюту?

— Я щойно припливла з Вестеросу.

Іноді здавалося, що минуло вже тисячу років відтоді, як Арія втекла з Королівського Причалу, а іноді — наче це було вчора, але вона усвідомлювала, що повернутися не може.

— Якщо ви не хочете мене тут бачити, я піду геть, але туди я не повернуся.

— Що я хочу, не має значення,— мовив добрий чоловік.— Можливо, тебе привів сюди багатоликий бог, щоб ти стала знаряддям у його руках, та коли я дивлюся на тебе, бачу перед собою дитину... ба гірше: дівчинку. Багато хто за ці віки служив багатоликому, та серед його слуг було хіба декілька жінок. Жінки у світ несуть життя. А ми несемо дар смерті. Ніхто не може нести те й те водночас.

«Він намагається мене відлякати,— подумала Арія,— як тоді з черв'яками».

— Мені байдуже.

— А не повинно бути. Залишишся — і багатоликий бог забере в тебе вуха, ніс і язик. Забере твої сумні сірі очі, які стільки всього бачили. Забере твої руки і ноги, всі інтимні частини твого тіла. Забере твої надії і мрії, все, що ти любиш і ненавидиш. Ті, що вступають до нього на службу, мають відмовитися від усього, що робить їх тими, ким вони є. Ти зможеш так? — узявши її за підборіддя, він глибоко зазирнув їй у вічі — так глибоко, що вона аж затремтіла.— Ні,— сказав він,— не думаю, що ти зможеш.

Арія відбила його руку.

— Зможу, якщо захочу.

— Сказала Арія Старк, пожирачка могильних черв'яків.

— Я можу відмовитися від чого завгодно!

— Тоді почни з оцього,— мовив він, вказуючи на її скарби.

По вечері Арія повернулася до себе в келію, скинула хламиду й прошепотіла імена, але сон не брав її. Дівчинка крутилася на матраці, набитому ганчір'ям, і кусала губу. Відчувала порожнечу в тому місці, де колись було її серце.

У темряві ночі Арія знову підвелася, вдягнула те, в чому приїхала з Вестеросу, й підперезалася поясом з мечем. З одного боку звисала Голка, а з другого — кинджал. Вдягнувши м'якого капелюха й запхавши рукавички без пальців за пояс, вона взяла в руку срібну виделку й почала скрадатися сходами нагору. «Тут не місце для Арії з дому Старків»,— думала вона. Місце Арії — у Вічнозимі, от тільки Вічнозиму більше немає. Коли здіймаються холодні вітри, самотній вовк гине, а от зграя виживає. Тільки в Арії немає зграї. Її зграю вбили — вбили сер Ілін, і сер Мірин, і королева, а коли Арія хотіла зібрати нову зграю, всі розбіглися — і Пиріжок, і Гендрі, і Йорен, і Ломі Зеленорукий, і навіть Гарвін, який колись служив її батькові. Штовхнувши двері, вона вийшла в ніч.

Оце вперше вона опинилася надворі відтоді, як прийшла у храм. Небо затягнули хмари, а землю сірою потертою ковдрою укрив туман. Праворуч з каналу чувся плюскіт весел. «Браавос, таємниче місто»,— подумала Арія. Це означення здавалося дуже влучним. Арія скрадалася крутими вулицями у доки, а під ногами вирував туман. Туман стояв такий густий, що й води не видно, але чути було, як вона тихо б'ється в кам'яні палі. Вдалині в темряві пробивалося світло: священне вогнище в храмі червоних жерців, подумала Арія.

На березі вона зупинилася, стискаючи срібну виделку в руці. Це було справжнє срібло, не дуте. «Це не моя виделка. Її подарували Варні». І вона пожбурила її у воду, слухаючи, як та з плюскотом пірнула вглиб.

За виделкою у воду пішли м'який капелюх і рукавички. Вони теж належали Варні. Арія витрусила монетки з гаманця на долоню: п'ять срібних оленів, дев'ять мідних зірок, кілька пенсів, півпенсів і чотиригіенсовиків. Дівчинка висипала їх у воду. Далі чоботи. Вони хлюпнули найгучніше. За ними — кинджал, який Арія забрала в лучника, що попросив Гончака про останню милість. У канал полетів ремінь. Плащ, сорочка, бриджі, білизна — все. Окрім Голки.

Арія стояли на кінці причалу, біла, в сиротах, і тремтіла в тумані. А в руці, здавалося, до неї шепотіла Голка. «Штрикай гострим кінцем,— промовляла вона,— й не кажи Сансі!» На лезі стояло Мікенове тавро. «Це ж просто меч». Якщо їй потрібен буде меч, під храмом їх сотні зберігаються. Голка так і так маленька, щоб називатися мечем, це просто іграшка. Коли Джон зробив її для неї, Арія була дурним малим дівчиськом.

— Це просто меч,— сказала вона вголос...

...але це був не просто меч.

Голка — це Роб, Бран і Рикон, це мама й тато, це навіть Санса. Голка — це сірі стіни Вічнозиму, це сміх його мешканців. Голка — це сніг улітку, казки старої Нан, серце-дерево з червоними листочками й моторошним ликом, теплий земляний пах скляних садів, квиління північного вітру, який стукотить віконницями в спальні. Голка — це усмішка Джона Сноу. «Він куйовдив мені волосся й називав мене сестричкою»,— пригадала Арія, й на очі їй набігли сльози.

Коли вояки Гори-на-коні взяли її в полон, меч у неї відібрав Полівер, та в заїзді на роздоріжжі, куди зайшли Арія з Гончаком, меч знову повернувся. «Боги хотіли, щоб він був у мене». Не Семеро, не багатоликий, а батькові боги — давні боги Півночі. «Багатоликий хай забирає решту, але цього я не віддам».

Вона побрела нагору сходами в чому мати народила, притискаючи до себе Голку. На півдорозі під ногою хитнувся камінь. Присівши, Арія пальцями підчепила краї. Спершу камінь не хотів піддаватися, але вона не здавалася, нігтями виколупуючи крихти розчину. Нарешті камінь зрушив. Крекнувши, Арія вхопила його обіруч і потягнула. З'явилася щілина.

— Тут ти будеш у безпеці,— запевнила Арія Голку.— Ніхто не знатиме, де ти, крім мене.

Запхавши меча в піхвах під сходинку, Арія посунула камінь на місце, щоб він не відрізнявся від решти. Піднімаючись назад у храм, вона рахувала сходинки, щоб знати, де шукати меча. Одного дня, можливо, він їй знадобиться.

— Одного дня,— прошепотіла вона до себе.

Доброму чоловікові вона не говорила про те, що зробила, але він звідкись дізнався. На другий день по вечері він прийшов до неї в келію.

— Дитинко,— мовив він,— посидь зі мною. Розповім тобі історію.

— Яку історію? — сторожко поцікавилася вона.

— Історію початку. Якщо хочеш стати однією з нас, тобі варто знати, хто ми такі та звідки з'явилися. Люди шепочуться про безликих Браавоса, але ми старші за таємниче місто. До сходження Титана, до Зголошення Заліна, до Заснування, ми вже були. Ми розквітли в Браавосі серед цих північних туманів, але з'явилися ми у Валірії, серед жалюгідних рабів, які гарували в глибоких копальнях під Чотирнадцятьма червенями, які освітлювали за давніх часів ночі фрігольду. Зазвичай копальні вологі й холодні, прорубані в мертвому зимному камінні, але Чотирнадцять червенів — живі вулкани, в жилах яких біжить лава, а в серцях б'ється вогонь. Ось чому в копальнях давньої Валірії завжди було спекотно, і ставало дедалі спекотніше, коли шахти спускалися глибше й глибше. Раби кряжили в печі. Довколишнього розжареного каміння неможливо було й торкнутися. У повітрі смерділо сіркою, вона обпалювала легені. Ступні, навіть через товсті сандалії, завжди були попечені, в пухирях. Іноді, коли в пошуках золота прорубували скелю, звідти вихоплювалася пара, або окріп, або лава. Деякі шахти були такі низькі, що не давали змоги розігнутися, доводилося повзати в три погибелі. А ще в тій червоній пітьмі водилися полози.

— Змії? — нахмурилася Арія.

— Радше дракони, бо полози теж дихають вогнем. Тільки вони не ширяють у небі, а прокладають собі ходи в землі та скелях. Якщо вірити давнім легендам, серед Чотирнадцятьох червенів жили полози ще до того, як з'явилися дракони. Вилуплюються вони не більші за твою худеньку руку, але виростають до жахливих розмірів і не люблять людей.

— І вони вбивали рабів?

— У тих шахтах, де в товщі каміння було багато ходів і тріщин, частенько знаходили обгорілі, почорнілі трупи. Але копальні все тягнулися й тягнулися вниз. Раби гинули десятками, однак рабовласникам це було байдуже. Червоне золото, жовте золото, срібло цінувалися значно вище за життя рабів, адже в давньому фрігольді раби коштували дешево. На війні валірійці захоплювали їх тисячами. За мирних часів раби самі плодилися, і найгірших відсилали помирати в червоній пітьмі.

— А раби не повставали?

— Бувало,— мовив добрий чоловік.— У шахтах бунти траплялися частенько, але досягли вони небагато. Повелителі драконів давнього фрігольду добре зналися на чарах, і прості люди, кидаючи їм виклик, дуже ризикували. Серед інших, такий виклик кинув перший безликий.

— А хто він був? — випалила Арія, не подумавши.

— Ніхто,— відповів її співрозмовник.— Дехто каже, він і сам був рабом. Інші ж наполягають, що він був сином фрігольдера — вільного землевласника, народженим у шляхетній родині. Хтось навіть каже, що він був наглядачем, який пожалів своїх невільників. Але по правді, ніхто не знає напевне. Хай хто він був, а він ходив серед рабів і слухав їхні молитви. У копальнях працювали представники сотні різних народів, і всі вони молилися своїм богам рідними своїми мовами, але всі за одне й те саме. Вони благали звільнення, благали покласти край болю. Це ж таке просте, дріб'язкове прохання! Однак боги не відповідали на їхні молитви, тож муки їхні тривали. «Та чи боги глухі?» — думав безликий... поки однієї ночі в червоній пітьмі його не осяяло.

Всі боги обирають собі знаряддя — чоловіків і жінок, які служать їм і на землі виконують їхню роботу. Раби зверталися не до сотні різних богів, а, здавалося, до одного бога з сотнею різних ликів... і знаряддям цього бога стане він. Тої-таки ночі він обрав серед рабів найнещаснішого, який найщиріше молився за визволення, і звільнив його з рабства. Так було принесено перший дар.

— Він убив раба? — Арія аж відсунулася. Їй таке рішення здалося неправильним.— Він мав би вбити рабовласників!

— Їм він теж піднесе дар... але цю історію я розповім іншим разом, і нею ліпше ні з ким не ділитися,— він підвів голову.— А ти хто, дитинко?

— Ніхто.

— Брешеш.

— Звідки ви знаєте? Це чари?

— Людині не потрібно бути чарівником, щоб відрізнити правду від неправди, якщо ця людина має очі. Слід просто навчитися читати з обличчя. Дивитися на очі. На вуста. На жовна на вилицях, на жили на шиї,— він легенько торкався її двома пальцями, показуючи.— Хтось, коли бреше, кліпає. Хтось витріщається. Хтось відводить погляд. Хтось облизує губи. Багато хто, перш ніж збрехати, затуляють рота долонею, так наче хочуть приховати обман. Є й не такі очевидні ознаки, але їх завжди можна розгледіти. Усмішка чесна й олжива можуть здаватися однаковими, але вони різні — як сутінки і світанок. Ти здатна відрізнити сутінки від світанку?

Арія кивнула, хоча й не була цього певна.

— Тоді ти здатна навчитися відрізняти й брехню... а коли навчишся, від тебе не сховається жодна таємниця.

— Навчіть мене.

Якщо ціна така, Арія стане ніким. Бо як ти ніхто, то й порожнечі в тебе в душі немає.

— Тебе навчить вона,— мовив добрий чоловік, у той час як під дверима келії з'явилася приблуда.— Починаючи з браавоської мови.

Яка з тебе користь, коли ти не балакаєш і не розумієш? А ти її навчиш своєї мови. Так ви обидві навчатиметеся, одна від одної. Згодна?

— Так,— підтвердила Арія, і відтоді вона стала послушницею в Чорно-білому палаці. У неї забрали одяг служниці, а натомість видали чорно-білу хламиду — м'якеньку, як стара червона ковдра, якою Арія колись накривалася у Вічнозимі. Під хламидою Арія носила білі трусенята з тонкого льону й чорну сорочку нижче колін.

Вони з приблудою проводили час разом, торкаючись різних речей і повідомляючи їхні назви, намагаючись навчити одна одну кількох слів своєю мовою. Спершу це були прості слова — «кухлик», «свічка», «черевик», далі складніші, а тоді й цілі речення. Колись Сиріо Форел змушував Арію стояти на одній нозі, аж поки все тіло не затремтить. Потім відіслав її полювати на котів. Вона вправлялася у водяному танку з дерев'яним мечем у руці, нападаючи на гілля дерев. Усе це було складно, але теперішня вправа виявилася складнішою.

«Навіть шити було веселіше, ніж учити мови,— думала Арія одного вечора: половину слів, які вивчила, вона забула, а другу половину вимовляла настільки незграбно, що приблуда тільки реготалася з неї.— Речення в мене такі самі неоковирні, як були стібки». Якби дівчинка не була такою дрібненькою і худенькою, Арія їй би в ту її дурнувату пику зацідила. Натомість Арія закусила губу. «Двічі дурна: ні вивчити не можу, ні здатися».

А от приблуді загальна мова давалася легше. Одного дня за вечерею дівчинка повернулася до Арії і запитала:

— Хто ти?

— Ніхто,— відповіла Арія.

— Брешеш,— сказала приблуда.— Бреши більш добре.

— Більш добре? — засміялася Арія.— Маєш на увазі — краще, дурнувата.

— Краще-дурнувата. Я тебе навчу.

Наступного дня вони почалися гратися у гру «вірю — не вірю», по черзі ставлячи одна одній питання. Іноді відповідали чесно, іноді брехали. Запитувач мав визначити, де правда, а де брехня. Приблуда, здавалося, завжди все знала. Арії доводилося вгадувати. І здебільшого вгадувала вона неправильно.

— Скільки років ти маєш? — одного разу запитала її приблуда загальною мовою.

— Десять,— відповіла Арія, показуючи десять пальців. Їй здавалося, що їй ще десять, хоча напевно сказати вона не могла.

У Браавосі літочислення відрізнялося від Вестеросу. Може, її іменини вже й проминули.

Приблуда кивнула. Арія теж кивнула й браавоською мовила:

— А скільки років маєш ти?

Приблуда показала десять пальців. Потім ще десять і ще десять. А потім шість. Обличчя в неї при цьому залишалося незворушним, як стояча вода. «їй не може бути тридцять шість,— подумала Арія.— Вона ж маленька дівчинка!»

— Брешеш,— сказала вона. Приблуда похитала головою і знову показала пальці: десять, десять, десять і шість. Сказала, як буде «тридцять шість», і звеліла Арії повторити за нею.

Наступного дня Арія розповіла про це доброму чоловікові.

— Вона не збрехала,— озвався жрець.— Та, яку ти називаєш приблудою, доросла жінка, яка присвятила життя служінню багатоликому. Вона віддала йому все, чим була, чим могла стати і що живе в ній.

— А я буду як вона? — закусила Арія губу.

— Ні,— відповів він,— якщо не захочеш. Такою її зробила отрута.

Отрути! Тут вона все зрозуміла. Щовечора після молитви приблуда перехиляла над водою чорного басейну кам'яну карафу.

Приблуда й добрий чоловік були не єдиними слугами багатоликого бога. Час до часу в Чорно-білий палац навідувалися й інші. У товстуна були люті чорні очі, гакуватий ніс і великий ротяка, повний жовтих зубів. Суворий ніколи не усміхався; очі в нього були дуже світлі, а вуста — повні й темні. Красунчик щоразу з'являвся з бородою нового кольору та з новим носом, але гарним він лишався завжди. Ці троє приходили найчастіше, та були й інші: зизий, лордійчук, голодюк. Одного разу товстун і зизий прийшли разом. Ума послала Арію прислужувати їм за столом.

— Коли не подаєш і не наливаєш, має стояти нерухомо, наче з каменю витесана,— звелів добрий чоловік.— Зможеш?

— Так.

«Перш ніж учитися рухатися, слід навчитися не ворушитися»,— давним-давно напучував її Сиріо Форел на Королівському Причалі, й вона навчилася. У Гаренхолі вона служила чашницею Руза Болтона і якби колись розхлюпала вино, він би її оббілував.

— Добре,— озвався добрий чоловік.— І краще тобі зробитися глухою і сліпою. Ти багато чого почуєш, але все воно має в одне вухо влітати, а з другого вилітати. Не слухай.

Того вечора Арія і справді багато чого почула, але майже все браавоською мовою, тож заледве розуміла одне слово з десятьох. «Непорушна як камінь»,— звеліла вона собі. Найважче було не позіхати. Під ранок вона вже відключалася. Стоячи з карафою в руках, вона снила, наче вона — вовчиця, що вільно бігає в осяяному місяцем лісі, а на п'яти їй насідає, завиваючи, її зграя.

— А ті всі люди — вони всі жерці? — наступного ранку запитала Арія в доброго чоловіка.— І то їхні справжні обличчя?

— А ти як думаєш, дитинко?

Вона думала, що ні.

— А Джакен Г'ґар теж жрець? А не знаєте: Джакен повернеться у Браавос?

— Хто? — перепитав той — сама невинність.

— Джакен Г'ґар. Це він дав мені залізну монету.

— Я не знаю нікого з таким іменем, дитинко.

— Я його спитала, як він змінює зовнішність, а він сказав, що це не складніше, ніж узяти нове ім'я, якщо знати як.

— Справді?

— А ви покажете мені, як змінювати зовнішність?

— Якщо хочеш,— узявши її за підборіддя, він повернув її голову.— Надуй щоки й вистроми язика.

Арія надула щоки й вистромила язика.

— Ось. Твоя зовнішність уже змінилася.

— Я не те мала на увазі. Джакен якісь чари знав.

— Усі чари мають свою ціну, дитинко. Чаклунство — це роки й роки молитов, жертв і навчання.

— Роки? — збентежилася вона.

— Якби це було легко, це б уміли всі. Ніхто не бігає, перш ніж навчиться ходити. Навіщо заклинання там, де можна обійтися й балаганними фокусами?

— Але я і балаганних фокусів не вмію.

— То потренуйся корчити різні гримаси. Під шкірою в тебе м'язи. Навчися користуватися ними. Це ж обличчя — твоє. Щоки, вуста, вуха. Усмішки й похмурість не повинні налітати на тебе, мов раптовий шквал. Усмішка має стати твоєю служницею, яка з'являється на виклик. Навчися керувати своїм обличчям.

— Покажіть мені як.

— Надуй щоки.

Вона так і зробила.

— Зведи брови. Ні, вище.

І це вона зробила.

— Добре. А тепер побачимо, скільки протримаєшся. Думаю, недовго. Завтра спробуєш знову. В підземеллі є мирське дзеркало. Тренуйся перед ним щодня по годині. Вчися керувати очима, ніздрями, щоками, вухами, губами,— він знов узяв її за підборіддя.— Хто ти?

— Ніхто.

— Брехня. Сумна й жалюгідна брехня, дитинко.

На другий день Арія відшукала мирське дзеркало і тепер щовечора сиділа перед ним, поставивши обабіч по свічці, й корчила гримаси. «Навчися керувати своїм обличчям,— сказала вона собі,— й зможеш брехати».

Незабаром добрий чоловік наказав їй разом з іншими послушниками обмивати небіжчиків. Робота ця була і близько не така важка, як мити сходи для Віса. Іноді, якщо мрець був рослявий чи товстий, вона трохи мала пововтузитися, але здебільшого то були всохлі кістяки в зморшкуватій шкурі. Обмиваючи їх, Арія думала собі: що ж привело їх до чорного басейну? Їй пригадувалася казка, яку розповідала стара Нан,— казка про те, як іноді, за довгої зими, чоловіки, які вже зажилися на світі, оголошували, що вирушають на полювання. «Доньки їхні зачинали плакати, а сини відверталися до вогню,— чувся Арії голос старої Нан,— але ніхто їх не зупиняв і не питав, на якого це звіра вони зібралися полювати, коли навколо лежить глибокий сніг і квилить холодний вітер». Цікаво, думала Арія, а що говорять своїм синам і донькам браавосяни, коли вирушають у Чорно-білий палац?

Пробіг місяць, тоді ще один, але Арія того не бачила. Вона подавала за столом, обмивала небіжчиків, корчила гримаси перед дзеркалом, вчила браавоську мову й намагалася не забувати, що вона — ніхто.

Одного дня добрий чоловік послав по неї.

— Акцент у тебе жахливий,— сказав він, але слів ти вивчила достатньо, щоб сяк-так пояснити людям, чого тобі треба. Пора тобі на деякий час залишити нас. Єдина можливість по-справжньому опанувати мову — розмовляти нею від світанку до сутінок. Тож ти маєш іти.

— Коли? — запитала вона.— Куди?

— Просто зараз,— відповів він.— Там, за цими стінами, лежить у морі сотня островів Браавоса. Ти ж вивчила, як називаються молюски, черепашки й серцівки, так?

— Так,— сказала Арія й постаралася якнайкраще назвати їх браавоською.

Її старання викликали в нього усмішку.

— Нормально. У корабельні біля Затонулого Міста розшукаєш риботорговця на ім'я Браско, людину хорошу, але безталанну. Йому потрібна дівчинка, щоб ходити з візком і продавати серцівки, черепашки й молюски матросам на кораблях. От ти цією дівчинкою і будеш. Зрозуміла?

— Так.

— А коли Браско запитає, хто ти?

— Ніхто.

— Ні. За порогом нашого палацу так не піде.

Вона повагалася.

— Можу бути Варною з Варниці.

— Варну знає Тернесіо Терис і матроси з «Титанової дочки». У тебе акцент, тож ти маєш бути з Вестеросу... але кимось іншим, гадаю.

Вона закусила губу.

— А можна я буду Кет?

— Кет,— поміркував він.— Так. Кет означає кицька, а в Браавосі повно кицьок. Одною більше — ніхто й не помітить. Отож, ти — Кет, сирітка з...

— Королівського Причалу.

Вона двічі бувала з батьком у Білій Гавані, але Королівський Причал знала набагато краще.

— Атож. Батько твій був веслярським зверхником на галері. Коли твоя мати померла, він узяв тебе з собою на море. Та коли й він помер, капітану ти була не потрібна, от він і зсадив тебе з корабля у Браавосі. А як називався корабель?

— «Наймірія»,— миттю відповіла Арія.

Увечері вона пішла з Чорно-білого палацу. На правому боці мала вона довгий залізний ніж, схований під плащем — заплатаним і побляклим, як і личить сирітці. Черевики тиснули, а сорочка була така витерта, що продувалася вітром. Але перед Арією лежав Браавос. У нічному повітрі пахло димом, сіллю і рибою. Канали звивалися, а провулки звивалися ще дужче. Люди кидали на Арію цікаві погляди, а малі жебраки викрикували якісь слова, яких вона не розуміла. Зовсім скоро вона загубилася.

— Сер Грегор,— повторювала вона, перетинаючи кам'яний міст на чотирьох арках. З його середини добре видно було щогли кораблів у Лахмітниковій гавані. Дансен, Раф Солоденький, сер Ілін, сер Мірин, королева Серсі.

Почав накрапати дощ. Арія підставила обличчя під краплі — щаслива, що аж танцювати кортіло.

— Валар моргуліс,— промовила вона,— валар моргуліс, валар моргуліс.