Бенкет круків

Брієнна

Саме Гайл Гант наполіг, що голови слід забрати з собою.

— Тарлі захоче виставити їх на мурах,— пояснив він.

— У нас смоли немає,— зауважила Брієнна.— М'ясо згниє. Облиште їх.

Не хотілося їй їхати у зеленому змроці соснового бору з головами людей, яких вона повбивала.

Але Гант і слухати не збирався. Сам повідрубував мерцям голови, зв'язав усі три за волосся й повісив собі на сідло. Брієнні не лишалося нічого, як тільки вдавати, що їх там немає, однак іноді, особливо поночі, вона спиною відчувала їхні мертві очі, а одного разу їй наснилося, що вони шепочуться між собою.

Дорога назад з мису Ломиклішня була холодна й мокра. Бувало, цілий день періщить, а в інші дні небо погрожувало от-от пролитися дощем. Зігрітися було неможливо. Навіть коли ставали табором, на вогнище важко було назбирати сухого дерева.

Заки доїхали до брами Дівоставу, навколо роїлася вже ціла армія мух, очі Шагвелу вже видзьобала ворона, а Пиг і Тимеон аж мурашилися личинками. Брієнна з Подриком узяли собі за звичку вириватися вперед на сотню ярдів, лишаючи сморід позаду. Сер Гайл запевняв, що вже й не відчуває запаху.

— Та закопайте ви їх,— казала йому Брієнна щоразу, коли зупинялися на ночівлю, але у Ганта впертості було подостатком. «Скаже, певно, лорду Рендилу, що сам усіх трьох убив».

Але, на його честь, лицар так не вчинив.

— Отой зброєносець, який повсякчас затинається, кинув камінь,— почав він розповідати, коли їх з Брієнною провели до Тарлі в дворі Мутонового замку. Голови віддали сержанту при варті, який мав їх відчистити, залити смолою і виставити понад брамою.— А дівка довершила справу мечем.

— Усіх трьох убила? — не міг повірити лорд Рендил.

— Билася вона так, що могла б і ще трьох прикінчити.

— А Старківну ви знайшли? — звернувся до Брієнни Тарлі.

— Ні, мілорде.

— Зате щурів порубали. І як — сподобалося?

— Ні, мілорде.

— Шкода. Що ж, крові ви скуштували. Довели все, що там хотіли собі довести. Час вам скидати кольчугу та знову вбиратися в нормальний одяг. У порту стоять кораблі. Один з них збирається зупинятися на Тарті. Я вас влаштую на нього.

— Дякую, мілорде, але не треба.

На обличчі лорда Тарлі ясно читалося, що він залюбки б її власну голову нахромив на палю понад брамою Дівоставу поряд з Тимеоном, Пигом і Шагвелом.

— Це глупство ви облишити не збираєтеся?

— Я збираюся розшукати леді Сансу.

— Мілорде, якщо ваша ласка,— втрутився сер Гайл,— я бачив, як вона билася з лицедіями. Вона дужча за більшість чоловіків, і спритна до того ж...

— Це меч такий спритний,— відрубав Тарлі.— Особливість валірійської криці. Дужча за більшість чоловіків? Ага. Те, що вона — природна аномалія, я не заперечуватиму.

«Таким, як він, ніколи я не сподобаюся,— подумала Брієнна,— хай чим відзначуся».

— Мілорде, може бути, що про дівчину щось відомо Сандору Клігану. Якщо мені вдасться знайти його...

— Кліган перекинувся до беззаконників. Схоже, тепер він з Бериком Дондаріоном. А може, й ні: всі кажуть по-різному. Ви тільки покажіть мені, де вони ховаються, і я їм залюбки животи випатраю, а тельбухи спалю. Ми вже повісили десятки беззаконників, але ватажкам вдається уникати нас. Кліган, Дондаріон, червоний жрець, а тепер ще та жінка — Твердосерда... як ви їх збираєтеся знайти, якщо навіть я не можу?

— Мілорде, я...— Брієнна на це відповіді не мала.— Я просто спробую.

— Ну, спробуйте. У вас є грамота, мого дозволу ви не потребуєте, але я все одно даю вам свій дозвіл. Якщо вам пощастить, відбудетеся водянками від сідла. А якщо не пощастить, Сандор Кліган, може, й не уб'є вас по тому, як уся та зграя вас зґвалтує. Приповзете назад на Тарт з байстрюком якогось пса у лоні.

Брієнна не зважала.

— Мілорде, скажіть, будьте ласкаві: скільки людей з Гончаком?

— Шість, чи шістдесят, чи шістсот. Усе залежить від того, кого запитувати,— мовив Рендил Тарлі, якого явно вже втомила ця розмова. Він розвернувся йти геть.

— Дозвольте мені й моєму зброєносцю скористатися вашою гостинністю, поки...

— Не дозволю. Під свій дах я вас не пущу.

Сер Гайл Гант зробив крок уперед.

— Перепрошую, мілорде, але наскільки я розумію, це й досі дах лорда Мутона.

Тарлі кинув на лицаря отруйний погляд.

— У Мутона мужності — як у черв'яка. Навіть не кажіть мені про Мутона. Що ж до вас, міледі, всі кажуть, що батько ваш — людина порядна. Якщо це правда, мені шкода його. Одних людей боги благословляють синами, інших — доньками. Але ніхто не заслуговує на таке прокляття, як ото ви. Поки в Дівоставі правлю я, леді Брієнно, ви сюди не повернетеся — ні жива, ні мертва.

«Словеса — це суховій,— сказала собі Брієнна.— І вони не здатні ранити. Полетять собі далі».

— Як зволите, мілорде...— почала вона прощатися, але Тарлі вже розвернувся й пішов. Брієнна вийшла з двору як уві сні, не відаючи, куди прямує.

— Тут є заїзди,— приєднався до неї сер Гайл.

Вона похитала головою. Розмовляти з Гайлом Бантом не хотілося.

— Пригадуєте «Смердючу гуску»?

— А що?

Плащ у неї й досі смердів тою гускою.

— Зустрінемося там завтра опівдні. Мій кузен Алін був серед тих, хто шукав Гончака. Я з ним поговорю.

— Навіщо це вам?

— А чом би й ні? Якщо вам вдасться те, що не вдалося Аліну, я зможу ще багато років глузувати з нього.

В Дівоставі й справді ще лишалися відчинені заїзди — сер Гайл не помилився. Звісно, багато з них згоріло під час набігів і досі не були відновлені, а ті, що зосталися, мало не лускали від солдатів з війська лорда Тарлі. По обіді Брієнна з Подриком пройшлися по всіх, але ніде не знайшли вільного ліжка.

— Сер? Міледі? — мовив нарешті Подрик, коли сонце вже сідало.— Ще ж є кораблі. А на кораблях — ліжка. Гамаки. Чи койки.

У доках досі роїлося від вояків лорда Тарлі, як ото густо роїлися мухи над головами трьох кривавих лицедіїв, але сержант знав Брієнну в обличчя й тому на вході не зупинив її. Місцеві рибалки швартувалися на ніч і закликали покупців, сподіваючись допродати денний улов, але Брієнну цікавили більші кораблі, які здатні подолати бурхливі води вузького моря. У порту таких було півдюжини; один з них — галеас «Титанова дочка», вже віддавав кінці, готовий відчалити з вечірнім припливом. Брієнна з Подриком обійшли кораблі, які ще лишилися. Шкіпер «Мартингородчанки» прийняв Брієнну за повію і повідомив, що його корабель — не якийсь там дім розпусти, а гарпунник на ібенському китобої запропонував купити в неї хлопця, але в іншому місці їм пощастило більше. На «Мореплавці» Брієнна купила Подрику апельсин і дізналася, що цей ког щойно повернувся зі Старгорода, дорогою завітавши до Тайроша, Пентоса й Сутінь-долу.

— Далі Мартингород,— повідомив шкіпер,— а звідти навколо Пальців у Сестритон і Білу Гавань, якщо не здійметься шторм. Це чистий корабель, на «Мореплавці» набагато менше щурів, ніж деінде, а ще в нас на борту є свіжі яйця й масло. Міледі потрібно на північ?

— Ні.

«Поки що ні». Це було спокусливо, але...

Поки переходили до іншого пірсу, Подрик, шаркаючи ногами, заговорив:

— Сер? Міледі? А що як міледі подалася додому? Інша міледі, тобто. Сер. Леді Санса.

— Її домівку спалили.

— І все-таки. Там живуть її боги. А боги безсмертні.

«Боги безсмертні, а от дівчатка смертні».

— Тимеон — жорстокий убивця, але не думаю, що він збрехав про Гончака. Не можна плисти на північ, поки ми все не перевіримо. Будуть ще кораблі.

У східному кінці гавані нарешті знайшли нічліг на борту побитої штормом торгової галери під назвою «Леді Мирська». Вона страшенно кренилася, оскільки втратила в тому штормі щоглу й половину команди, але шкіперу саме бракувало коштів, щоб полагодити її, тож він за кілька пенні радо пустив Брієнну й Пода в порожню каюту.

Спали вночі погано. Брієнна прокидалася тричі. Першого разу — коли почався дощ, а другого — коли щось рипнуло, і їй привиділося, що то Спритний Дик скрадається, щоб убити її. Другого разу вона прокинулася з ножем у руці, але ніде нічого не було. В темряві маленької тісної каюти Брієнна якусь мить не могла пригадати, що Спритний Дик загинув. А коли знову поринула в сон, їй наснилися ті, кого вона вбила. Танцювали навколо, глузуючи з неї і намагаючись ущипнути, в той час як вона рубала їх мечем. Вона порубала їх на криваве шмаття, та вони й досі кружляли навколо... Шагвел, Тимеон і Пиг, ага, а ще Рендил Тарлі, і Варго Гоут, і Рудий Ронет Конінтон. Ронет у пальцях затиснув троянду. Коли він простягнув її Брієнні, дівчина відтяла йому долоню.

Прокинулася Брієнна, вся зарошена потом, і решту ночі кулилася під плащем, дослухаючись до цебеніння дощу по палубі над головою. Ніч була буремна. Час до часу вдалині гуркотів грім, і Брієнна думала про браавоський корабель, який відчалив з вечірнім припливом.

Зранку Брієнна знову розшукала «Смердючу гуску», збудила неохайну господиню й замовила в неї жирної ковбаси, підсмаженого хліба, півкубка вина, карафу перевареної води й два чисті кухлі. Жінка, ставлячи воду на вогонь, вивчала Брієнну зизим оком.

— Ви — ота здоров'ячка, яка поїхала зі Спритним Диком. Я вас пам'ятаю. Він вас надурив?

— Ні.

— Зґвалтував?

— Ні.

— Коня поцупив?

— Ні. Його вбили беззаконники.

— Беззаконники? — жінка, схоже, не так засмутилася, як зацікавилася.— Я завжди гадала, що Дика повісять або відішлють на Стіну.

Поснідали підсмаженим хлібом з ковбасою. Подрик Пейн запивав водою, підфарбованою вином, у той час як Брієнна стискала в долонях кухоль розведеного вина й міркувала, навіщо взагалі сюди прийшла. Гайл Гант не був справжнім лицарем. Його щире обличчя — лицедійська маска. «Не потрібна мені його допомога, не потрібен мені його захист, не потрібен мені він сам,— думала вона.— Та він, мабуть, і не прийде. Запросити мене — то був його черговий жарт».

Вона саме вже підводилася, щоб іти геть, коли з'явився сер Гайл.

— Міледі. Подрику,— привітався він і глянув на кухлі й тарелі, на яких у салі вистигала недоїдена ковбаса.— Боги, сподіваюся, ви тут не їли!

— Вас не стосується, що й де ми їмо,— озвалася Брієнна.— Ви зустрілися зі своїм кузеном? І що він вам розповів?

— Востаннє Сандора Клігана бачили у Варниці, в день нальоту. Після того він поїхав берегом Тризуба на захід.

— Тризуб — річка довга,— нахмурилася вона.

— Так, але не думаю, що пес відбіг далеко від гирла. Схоже, він розлюбив Вестерос. У Варниці він шукав корабель,— сер Гайл дістав з-за халяви чобота сувій пергаменту, відсунув ковбасу й розгорнув сувій. Виявилося, що це карта.— У старому заїзді на роздоріжжі — ось тут — Гончак зарізав трьох людей свого брата. А тоді здійснив наліт на Варницю — ось тут,— він пальцем постукав по Варниці.— Можливо, він у пастці. Фреї он тут, у Близнючках, Дарі й Гаренхол — на південь через Тризуб, за заході в нього сутички Блеквудів і Бракенів, а лорд Рендил отут, у Дівоставі. Навіть якби йому вдалося пробитися через гірські клани, високий гостинець у Видол непрохідний через сніг. І куди псові податися?

— Якщо він з Дондаріоном...

— Не з ним. Алін цього певен. Дондаріонові люди теж його шукають. Усі кажуть, що збираються повісити його за те, що він вчинив у Варниці. Вони до цього стосунку не мають. Лорд Рендил поширює чутки, що це таки вони зробили,— в надії, що простолюд відвернеться від Берика з його побратимством. Поки лорда Лискавку захищають люди, лорд Рендил ніколи його не впіймає. А ще є інша банда, очолювана отою жінкою — Твердосердою... Одна з версій — що це коханка лорда Берика. Начебто її повісили Фреї, але Дондаріон поцілував її і повернув до життя, і тепер вона не може померти — так само, як і він.

Брієнна роздивлялася карту.

— Якщо востаннє Клігана бачили у Варниці, саме там і варто шукати його слід.

— Алін каже, у Варниці нікого не лишилося, окрім старого лицаря, який ховається в замку.

— І все одно починати слід звідти.

— Є один чоловік,— мовив сер Гайл.— Септон. Він зайшов у місто через мою браму за день до вас. Звати його Мерібальд. Народився й виріс на ріці, все життя служить тут. Завтра він вирушає в обхід, і в таких обходах він завжди заходить у Варницю. Ми поїдемо з ним.

— Ми? — гостро глянула на нього Брієнна.

— Я їду з вами.

— Е ні.

— Що ж, тоді я їду з септоном Мерібальдом у Варницю. А ви з Подриком їдьте куди в біса заманеться.

— Лорд Рендил знову велів вам слідкувати за мною?

— Він велів мені триматися від вас подалі. Лорд Рендил додержується думки, що гарне жорстоке зґвалтування тільки пішло б вам на користь.

— То навіщо вам їхати зі мною?

— Ну, або це — або знову чатувати при брамі.

— Якщо ваш лорд наказав вам...

— Він мені більше не лорд.

— Ви покинули службу в нього? — вразилася Брієнна.

— Його милість повідомив мені, що більше не потребує ні мого меча, ні мого зухвальства. Що, власне, одне й те саме. Отож відтепер я насолоджуватимуся повним пригод життям лицаря-бурлаки... хоча, я так собі думаю, якщо ми таки розшукаємо Сансу Старк, ми повинні отримати винагороду.

«Золото й землі — ось на що він розраховує».

— Я хочу дівчину врятувати, а не продати. Я дала обітницю.

— А от я не пригадую, щоб давав щось подібне.

— Тоді зі мною ви не поїдете.

Виїхали на другий день на світанку.

Чудернацька це була валка: сер Гайл на гнідому рисакові й Брієнна на високій сірій кобилиці, Подрик Пейн верхи на своїй шкапі з провислою спиною і септон Мерібальд, який ішов пішки, спираючись на пішню і ведучи віслючка і великого собаку. Віслюк тягнув стільки вантажу, аж Брієнна злякалася, що в нього хребет переломиться.

— Це харчі для бідних і голодних мешканців приріччя,— пояснив септон Мерібальд при брамі Дівоставу.— Насіння, горіхи й сухофрукти, а ще вівсянка, борошно, ячмінний хліб, три кружала жовтого сиру з заїзду біля Блазенської брами, солона тріска для мене, солона ягнятина для Пса... а, і сіль. Цибуля, морква, ріпа, два мішки бобів, чотири — ячменю, дев'ять мішків апельсинів. Зізнаюся, маю слабкість до апельсинів. Ці я купив у матроса, і боюся, до весни мені вже інших апельсинів не скуштувати.

Мерібальда — септона без септу — в ієрархії Віри відділяла від жебрущих братів хіба одна сходинка. Таких, як він, були сотні: обшарпаний загін мав скромне завдання тягатися від одного крихітного села до іншого, читаючи службу божу, укладаючи шлюби й відпускаючи гріхи. Там, куди приходив такий септон, заведено було годувати його і надавати йому прихисток, але здебільшого місцеві мешканці були такі самі сіромахи, як і він, тож Мерібальд не міг затримуватися в одному місці надовго, щоб не обтяжувати господарів. Добрі господарі заїздів іноді пускали його ночувати до себе на кухню, а ще ж дорогою траплялися септирі й тверджі, ба навіть кілька замків, де — він знав — його гостинно приймуть. Де поблизу нічого такого не було, він ночував під деревами й під живоплотами. «У приріччі багато живоплотів,— казав Мерібальд.— найкращі з них старі. Нема нічого кращого за столітній живопліт. Залізеш усередину — і спи затишно, як у заїзді, ще й вошей не наберешся».

Септон не вмів ані читати, ані писати, в чому дорогою весело зізнався, зате знав сотню різних молитов і міг напам'ять переказати довгі абзаци з «Семикутної зірки», а для села цього цілком достатньо. Обличчя в нього було бабкувате й обвітрене, густа кучма посивіла, а в кутиках очей залягли зморшки. Цей здоровань шістьох футів на зріст під час ходьби якось так схилявся вперед, що видавався значно нижчим. Долоні мав великі й загрубілі, з червоними кісточками й брудом під нігтями, а таких величезних ніг, як у нього, Брієнна в житті не бачила,— босих, чорних і ороговілих.

— Я вже двадцять років не ношу взуття,— пояснив септон Брієнні.— Першого року водянок у мене було більше, ніж пальців, а коли пройдуся по кам'янистій дорозі, ступні кров'ю спливали, мов різані поросята, та я молився Шевцю Небесному, щоб він перетворив мої підошви на дублену шкіру.

— Нема ніякого шевця на небесах,— заперечив Подрик.

— Є, хлопче... просто ти, можливо, його по-іншому називаєш. Скажи-но мені, якого з сімох богів ти любиш найбільше?

— Воїна,— ані на мить не завагався Подрик.

Тут Брієнна прочистила горло.

— Наш септон у Вечірньому палаці завжди казав, що бог один.

— Єдиний у сімох ликах. Так і є, міледі, ви правильно зауважили, але таїнство Седмиці не так легко втямити простим людям, а я людина проста, тому для мене існує семеро богів,— відповів Мерібальд і обернувся до Подрика.— Не стрічався мені ще хлопчик, який не любив би Воїна. Та я вже старий і тому люблю Коваля. Без його праці що мав би захищати Воїн? Кожне містечко має коваля і кожен замок. Ковалі кують плуги, щоб ми мали змогу сіяти зерно, і цвяхи, щоб ми будували кораблі, і залізні підкови, щоб захищати копита наших вірних коней, і ясні мечі для наших володарів. Хто заперечить цінність коваля? Отож одного з Сімох ми назвали на його честь, однак так само могли назвати його Ратаєм або Рибалкою, Шорником або Шевцем. Ким він працює, ваги не має. Головне — він працює. Отець керує, Воїн воює, Коваль працює, і разом вони забезпечують усе, що потрібно людині. Так само як Коваль є однією з іпостасей бога, Швець є однією з іпостасей Коваля. І він почув мої молитви та зцілив мені ноги.

— Боги добросерді,— сухо мовив сер Гайл,— та навіщо їх турбувати, якщо можна просто взуватися?

— Ходити босоніж — це моя спокута. Навіть святі септони грішать, а тіло моє мало багато слабкостей. Молодий я був і повний життя, а дівчата... і септон може видатися королевичем, якщо крім нього ти не знаєш нікого, хто від твого села від'їжджав більш як на милю. Я переказував дівчатам «Семикутну зірку». Найбільше проймала їх «Книга Діви». О, я був лихим, поки не скинув черевиків. Соромно згадати, скількох дівчат позбавив я цноти.

Брієнна ніяково посовалася в сідлі: їй пригадався табір під мурами Небосаду й те парі, яке сер Гайл уклав з іншими лицарями: хто перший вкладе її в ліжко.

— А ми якраз шукаємо дівчину,— зізнався Подрик Пейн.— Високородну тринадцятирічну панну з золотисто-каштановими косами.

— Я думав, ви шукаєте беззаконників.

— І їх теж,— підтвердив Подрик.

— Більшість подорожніх стараються їх уникати,— мовив септон Мерібальд,— а ви їх шукаєте.

— Насправді ми шукаємо лише одного беззаконника,— пояснила Брієнна.— Гончака.

— Так мені сер Гайл і казав. Хай бережуть вас Семеро, дитино. Подейкують, він по собі лишає слід із зарізаних немовлят і зґвалтованих дівчат. Варницький Скажений Пес — ось як його прозивають. Для чого добрим людям ця потвора?

— Та дівчина, про яку згадував Подрик, можливо, з ним.

— Справді? Тоді нам слід молитися за бідолаху.

«І за мене,— подумала Брієнна,— за мене теж помоліться. Попросіть Старицю високо піднести свого ліхтаря й указати шлях до леді Санси, а Воїна — дати силу моїй руці захистити її». Але вголос вона цього не сказала, адже її міг почути Гайл Гант і поглузувати з її жіночої слабкості.

Оскільки септон Мерібальд ішов пішки, а його віслючок тягнув такий важезний вантаж, увесь день рухалися дуже повільно. Їхати на захід головною дорогою не захотіли: тою дорогою Брієнна вже проїжджала з сером Джеймі, коли вони дісталися розграбованого й заваленого трупами Дівоставу. Натомість вирушили на північний захід уздовж узбережжя Крабової затоки, вузесенькою покрученою стежкою, яка не була позначена на жодній з двох дорогоцінних пергаментних карт сера Гайла. Круті пагорби, чорні болота, соснові бори, характерні для мису Ломиклішня, з цього боку Дівоставу вже не траплялися. Земля тут була рівнинна й мокра — дике пустище піщаних дюн і соляних мочарів під неозорою сіро-синьою банею неба. Дорога раз у раз зникала серед очерету й припливних ставків, а за милю з'являлася знову; без Мерібальда, розуміла Брієнна, мандрівники б уже давно заблукали. Земля місцями геть розмокла, отож септон ішов перший, перевіряючи її своєю пішнею, щоб не оступитися. На багато льє навколо не спостерігалося ніяких дерев — тільки море, небо й пісок.

Ці землі зовсім не були схожі на Тарт з його горами й водоспадами, високими луками й тінистими долинами, але й ця місцевість мала свою красу, думала Брієнна. Перетнули дюжину повільних струмків, біля яких водилися жаби і цвіркуни, високо в небі над затокою бачили крячків, а серед дюн чули перегукування куликів. Одного разу дорогу перебігла лисиця, і Мерібальдів собака шалено розбрехався.

Траплялися й люди. Хтось жив у очереті в глинобитних хатках, а хтось рибалив на затоці в шкіряних кораклах, будуючи свої домівки понад дюнами на хитких дерев'яних палях. Переважно жили самітно — поблизу не траплялося інших домівок. Люди це були здебільшого боязкі, але опівдні собака знову розгавкався, і з очерету вийшло троє жінок — вручили Мерібальду кошик молюсків. Він у подяку кожній дав по апельсину, хоча молюсків — як болота під ногами, а от апельсини — це рідкість і коштують недешево. Одна з жінок була старенька, друга в тяжі, а третя — зовсім дівчинка, гарненька й свіжа, як квіточка навесні. Коли Мерібальд відвів їх убік на сповідь, сер Гайл, хихикнувши, мовив:

— Схоже, нас супроводять боги... себто богині: Діва, Мати і Стариця.

На Подрика це справило таке враження, що Брієнні довелося довго запевняти його, що це просто три жінки, які живуть у мочарах.

Пізніше, коли рушили далі, вона звернулася до септона:

— Люди ці живуть менш як за день їзди від Дівоставу, але війна їх не зачепила.

— А навіщо їх чіпати, міледі? Всі їхні скарби — черепашки, каміння й шкіряні човни, а найкраща зброя — іржаві залізні ножі. Ці люди народжуються, живуть, кохають і помирають. Їм відомо, що їхніми землями править лорд Мутон, але мало хто з них його бачив, а Річкорин і Королівський Причал для них не більш як порожні назви.

— Але богів вони знають і шанують,— мовила Брієнна.— Думаю, це ваша робота. Скільки ви вже ходите приріччям?

— Уже сорок років скоро,— відповів септон, а його пес голосно підгавкнув.— Коло з Дівоставу в Дівостав забирає півроку, а бува й більше, але не можу сказати, що я так добре знаю Тризуб. Замки можних лордів я бачу хіба здалеку, зате знаю ярмаркові містечка й тверджі, і крихітні села, що навіть назви не мають, а ще живоплоти і джерела, де можна напитися води, і пагорби й печери, де можна заночувати. І шляхи, якими користується простолюд,— криві польові дороги, не позначені на пергаментних картах,— їх я також знаю,— хихикнув він.— Ще б пак! Власними ногами перейшов їх милю по милі, по десять разів.

Бічними дорогами користуються беззаконники, а печери — гарний сховок для людей, на яких полюють. Брієнну кольнули підозри, й подумалося: а добре сер Гайл знає цього чоловіка?

— Самотнє у вас життя, септоне.

— Зі мною завжди Семеро,— відповів Мерібальд,— а ще я маю вірного слугу — Пса.

— А пес ваш має наймення? — поцікавився Подрик Пейн.

— Мабуть,— озвався Мерібальд,— тільки він не мій. Не мій пес.

Загавкавши, собака завихляв хвостом. Був він здоровезний і кошлатий, пуди на чотири, але дуже дружній.

— А чий же він? — запитав Подрик.

— Свій власний, а ще Сімох — чий ще? Що ж до його назвиська, то він мені його не сказав, то я кличу його Псом.

— А!

Подрик, схоже, гадки не мав, що думати про пса, який називається Пес. Трохи поміркувавши, він провадив:

— Коли я був маленький, теж мав собаку. Звався він Герой.

— І він був таким?

— Яким?

— Героєм.

— Ні. Але це був добрий собака. Здох потім.

— Пес оберігає мене в дорозі — навіть у такі важкі часи, як ото нині. Ні вовк, ні беззаконник не наважаться мене скривдити, поки біля мене Пес,— мовив септон і нахмурився.— Останнім часом вовки страшенно дошкуляють. Місцями самотньому подорожньому спати можна хіба на дереві. За всі попередні роки найбільша зграя, що мені траплялася, мала менше дюжини вовків, а та зграя, що нині гуляє берегом Тризуба, налічує вже кількасот.

— Ви самі бачили? — запитав сер Гайл.

— На щастя, ні, спасіть мене Семеро, але чув їх ночами, й неодноразово. Стільки голосів... аж кров холоне в жилах. Навіть Пес тремтів, а Пес загриз уже дюжину вовків,— він потріпав собаку по голові.— Люди кажуть, що то біси. Подейкують, зграю очолює вовчиця — невідступна тінь, похмура, сіра й велетенська. А ще люди переказують, буцім вона самотужки здатна завалити тура, її не стримає ні капкан, ні сильце, не боїться вона ні криці, ні вогню, перегризає глотку вовкам, які спробують на неї вилізти, й харчується тільки людським м'ясом.

— Септоне, що ви наробили! — розреготався сер Гайл Гант.— У бідолашного Подрика очі тепер завбільшки з варені яйця.

— Аж ніяк,— обурився Подрик. Пес підгавкнув.

Ночували в холодних дюнах. Брієнна послала Подрика на берег пошукати плавнику на вогнище, але хлопець повернувся з порожніми руками, забрьоханий до колін.

— Зараз відплив, сер. Міледі. Вода відступила, там саме болото.

— Не заходь у болото, дитинко,— порадив септон Мерібальд.— Болото незнайомців не любить. Ступиш де не треба — і проковтне тебе.

— Це ж просто грязюка,— заперечив Подрик.

— Поки не набилася тобі в рота й не лізе в носа. Тоді це смерть,— септон усміхнувся, щоб трохи пом'якшити свої слова.— Струси з себе багнюку й ходи сюди, скуштуєш скибку апельсина.

Наступний день мало чим відрізнявся. Поснідали солоною тріскою і ще кількома скибками апельсина, в дорогу вирушили ще до схід сонця: позаду небо рожевіло, а попереду було ще фіолетовим. Вів перед Пес, обнюхуючи кожен кущик очерету й раз у раз зупиняючись, щоб відмітитися на ньому; він, схоже, дорогу знав незгірше за Мерібальда. Ранкове повітря здригалося від криків крячків, і починався приплив.

Близько опівдня зупинилися в крихітному селі, першому на шляху: над струмком вишикувалося на палях вісім хаток. Чоловіки попливли на своїх плетених човниках-кораклах рибалити, а жінки та хлопчики, спустившись мотузяними драбинами, зібралися навколо септона Мерібальда помолитися. Після відправи він відпустив їм гріхи й пішов далі, залишивши їм трохи ріпи, бобів і два дорогоцінні апельсини.

Знову в дорозі септон заговорив:

— Сьогодні вночі нам краще виставити чати, друзі. Селяни кажуть, бачили в дюнах трьох зломлених, на захід від старої сторожової башти.

— Всього трьох? — посміхнувся сер Гайл.— Троє для нашої мечниці — ніщо. Та й навряд чи вони полізуть до озброєних людей.

— Якщо не голодують,— мовив септон.— У мочарях багато їжі можна знайти, але треба мати добрі очі, а ці люди тут чужинці, вцілілі в якомусь бою. Якщо вони до нас причепляться, сер, дозвольте мені зайнятися ними.

— І що ж ви зробите?

— Нагодую. Попрошу висповідатися, щоб я міг відпустити їм гріхи. Запропоную іти з нами на Тихий острів.

— Це все одно що запропонувати їм перерізати нам уві сні горлянки,— озвався Гайл Гант.— Лорд Рендил для зломлених дещо краще має: крицю й конопляну мотузку.

— Сер? Міледі? — заговорив Подрик.— А зломлені — це беззаконники?

— Можна й так сказати,— відповіла Брієнна.

— Краще так не казати,— не погодився з нею септон Мерібальд.— Беззаконники всі різні, як птахи. Крила є і в кулика, і в коршака, але вони геть не схожі. Співці полюбляють пісні про добрих людей, які опиняються поза законом, щоб боротися з лихим лордом, але беззаконники зазвичай більше схожі на отого ненажерливого Гончака, ніж на лорда Лискавку. Вони лихі, захланні й озлоблені, зневажають богів і люблять тільки себе. А зломлені заслуговують на наше співчуття, хоча теж можуть бути й небезпечними. Майже всі вони з простолюду — звичайні люди, які від рідної домівки не від'їжджали більш як на милю з самого народження, аж поки лорд не забрав їх на війну. Бідно взуті й бідно вбрані, вони марширують під його прапорами, частенько озброєні простим серпом або сапкою, або ж обушком, який самі собі змайстрували, шкіряними ремінцями прив'язавши каменюку до дерев'яного держака. Марширують пліч-о-пліч брат з братом, батько з сином, друг з другом. Вони наслухалися пісень і переказів, отож рушають з радісним серцем, мріючи про дива, які скоро побачать, про багатство і славу, яку здобудуть. Війна видається чудовою пригодою — найбільшою пригодою в їхньому житті.

А тоді вони потрапляють у бій.

Для декого цього досить, щоб зламатися. Інші протримаються багато років, поки не втратять лік боям, та навіть той, хто витримав сотню битв, може зламатися у сто першій. Брати бачать, як у них на очах помирають брати, батьки втрачають синів, друзі дивляться, як їхні друзі, розпанахані сокирою, намагаються втримати в животі свої тельбухи.

У них на очах зарубують їхнього лорда-очільника, і який-небудь інший лорд оголошує, що тепер вони підпорядковуються йому. Вони отримують поранення, а за деякий час, коли ще й перше не загоїлося вповні, отримують друге. Ніколи вони не їдять досхочу, черевики в походах розвалюються, одяг перетворюється на лахміття, а потім ще на половину вояків нападає пронос, бо доводиться пити гнилу воду.

Хто хоче собі нові чоботи, або тепліший плащ, або іржавий залізний напівшолом, знімає їх з мертвих, а незабаром уже починає цупити і в живих — у простолюду, на чиїх землях воює,— у таких самих людей, як і сам був колись. Солдати ріжуть овець і крадуть курей, а звідти один крок до викрадення чужих дочок. А одного дня, озирнувшись, вони усвідомлюють, що не лишилося ні друзів, ні родичів, що поряд — самі чужинці під якимсь незнайомим прапором. Вони не розуміють, де вони і як повернутися додому, а лорд, за якого вони воюють, навіть імен їхніх не знає, але ось він з'являється й гукає, щоб шикувалися зі своїми списами, серпами й сапками в руках і щоб не думали відступати. А потім на них налітають лицарі — безликі люди, закуті в крицю, і тоді цілий світ переповнює грім атаки...

І людина ламається.

Розвертається і втікає, чи повзе по трупах загиблих, чи щезає глупої ночі, шукаючи собі сховку. На той час про домівку ніхто вже й не думає, а королі, лорди й боги важать менше, ніж кавалок гнилого м'яса, який дозволить протриматися ще бодай день, чи бурдюк бридкого вина, який на кілька годин притлумить страх. Зломлений — це вже не людина, а звір: прожити ще день, поїсти ще раз. Отож леді Брієнна не помиляється. За таких часів, як нині, подорожньому слід остерігатися зломлених, боятися їх... але водночас і жаліти.

Мерібальд договорив, і маленький загін поринув у глибоку тишу. Чути було, як шелестить у верболозі вітер, а вдалині кричить гагара. Чути було, як стиха хекає Пес, який біжить поряд із септоном і віслючком, висолопивши язика. Ця тиша ніяк не закінчувалася, аж доки Брієнна не мовила:

— Скільки вам було років, коли вас забрали на війну?

— Та не більше, ніж вашому хлопчику,— відповів Мерібальд.— Замалий я був для такого, як по правді, але всі мої брати пішли, і я не схотів лишатися. Віллам сказав, що візьме мене за зброєносця, от тільки ніякий Вілл був не лицар, а звичайний кухарчук, озброєний кухонним ножем, якого поцупив у заїзді. Він помер на Східцях, так і не побувавши в бою. І його, і брата Робіна прикінчила гарячка. Оуен загинув від удару булави, яка розвалила йому голову навпіл, а його приятеля Рябого Джона повісили за зґвалтування.

— Війна дев'ятипенсових королів? — запитав Гайл Гант.

— Так її називають, хоча я особисто ні жодного короля не бачив, ні жодного пенса за душею не мав. Але це була війна. Таки вона.