Бенкет круків

Джеймі

Поля під мурами Дарі були знову оброблені. Спалені посіви переорали, й пластуни доповіли, що бачили жінок, які сапали на ріллі, та запряжений волами плуг, який під лісом піднімав цілину. Охороняла його дюжина озброєних сокирами селян.

Заки валка на чолі з Джеймі досягла замку, всі працівники вже заховалися за його мурами. Брама Дарі була зачинена, як перед тим брама Гаренхолу. «Прохолодну зустріч влаштували мені родичі».

— Сурми в ріжок,— скомандував Джеймі. Сер Кенос Кайський, відв'язавши ріжок Герока, дмухнув у нього. Чекаючи на відгук із замку, Джеймі роздивлявся над барбаканом розмаяний прапор кузена — брунатний з малиновим. Схоже, Лансель узяв собі четверний герб, поєднавши лева Ланістерів і ратая Дарі. В цьому відчувалася дядькова рука, так само як і у виборі нареченої. Дім Дарі правив на цих землях ще відтоді, як андали перемогли перших людей. Без сумніву, сер Кеван добре тямив, що синові значно легше буде прижитися, якщо селяни бачитимуть у ньому продовжувача давнього роду, який землі отримав у шлюбі, а не за королівським указом. «Томеновим правицею слід було Кевана ставити. Гарис Свіфт — жаба, і моя сестра дурепа, якщо цього не розуміє».

Замкова брама помалу розчинилася.

— Братикові нема де розмістити тисячу людей,— мовив Джеймі до Дужого Вепра.— Станемо табором під західним муром. Периметр обкопати ровом і загородити частоколом. У цих краях ще чимало зграй беззаконників.

— Тільки божевільні полізуть на таку силу, як у нас.

— Божевільні чи голодні.

Поки не дізнається більше про цих беззаконників і їхню чисельність, Джеймі не збирається ризикувати в питаннях оборони.

— Обкопати і загородити,— повторив він, а тоді пришпорив Гонора до брами. Поряд з ним скакав сер Дермот, тримаючи королівський штандарт з оленем і левом та сер Гуго Ванс із білим штандартом королівської варти. Рудому Ронету Джеймі доручив доправити Вайліса Мандерлі в Дівостав, щоб навіть і не бачити його більше.

Пія їхала зі зброєносцями Джеймі — на мерині, якого їй підібрав Пек.

— Іграшковий замок,— долинув до Джеймі її голос. «Вона в житті не бачила нічого, крім Гаренхолу,— подумалося Джеймі.— Всі замки в королівстві здаватимуться їй маленькими, окрім хіба Кичери».

Те саме сказав і Джосмин Пеклдон.

— Не суди за Гаренхолом. Гарен Чорний будував усе велике.

Пія слухала урочисто, як п'ятирічна дівчинка слухає урок своєї септи. «А вона така і є — маленька дівчинка в тілі дорослої жінки, пошрамована й пострашена». Але Пек, схоже, закохався. Джеймі підозрював, що хлопчина не знав ще жінки, а Пія й досі доволі приваблива — якщо рота не розтуляє. «Нічого страшного не станеться, думаю, якщо він з нею переспить — з її згоди, звісно».

У Гаренхолі один з людей Гори-на-коні хотів зґвалтувати дівчину й був, здається, щиро здивований, коли Джеймі звелів Іліну Пейну відрубати йому голову. «Та я її мав уже сотню разів,— повторював він, коли його штовхали навколішки.— Сотню разів, м'лорде. Ми всі її мали». Коли сер Ілін простягнув Пії його голову, дівчина посміхнулася потрощеними зубами.

Замок Дарі кілька разів під час бойових дій переходив з рук у руки, одного разу був спалений і щонайменше двічі пограбований, та Лансель не гаяв часу, направляючи шкоду. Брама в замку була новенька, з нетесаних дубових дощок, окутих залізом. На місці старої спаленої стайні вже росла нова. Замінили і сходи у фортецю, і віконниці на багатьох вікнах. Де-не-де ще траплялося почорніле від вогню каміння, але з часом дощ змиє і ці сліди.

Всередині замку, на фортечних валах, походжали арбалетники — одні в малинових плащах і з левами на гребенях шоломів, а інші в сіро-синіх кольорах дому Фреїв. Джеймі їхав через двір, і з-під копит Гонора порскали кури, десь мекали вівці, а селяни кидали похмурі погляди. Озброєні селяни, як він не міг не помітити. Хто косами, хто дрючками, а хто небезпечно гострими мотиками. Траплялися і сокири, а ще він помітив кількох бороданів з червоними семикутними зірками, пришитими на брудні подерті сорочки. «Знов кляті горобці. Звідки вони всі беруться?»

Дядька Кевана не було й знаку. Ланселя теж. Назустріч вийшов тільки мейстер у сірій мантії, яка ляпала об худі ноги.

— Лорде-командувачу, для Дарі велика честь цей... неочікуваний візит. Вибачте, що не підготувалися. Ми так зрозуміли, що ви їдете в Річкорин.

— Замок Дарі був мені по дорозі,— збрехав Джеймі. «Річкорин почекає». Якщо так трапиться, що облога закінчиться ще до того, як там з'явиться Джеймі, йому не доведеться піднімати зброю проти дому Таллі.

Стрибнувши на землю, Джеймі передав Гонора конюшому.

— Дядько тут? — запитав він, навіть не називаючи імені. Сер Кеван — єдиний дядько, що в нього лишився, останній зацілілий син Тайтоса Ланістера.

— Ні, мілорде. Сер Кеван поїхав одразу по весіллі,— мейстер потягнув ланцюга на шиї, наче той став затісний.— Певен, лорд Лансель зрадіє вам і... і вашим доблесним лицарям. Хоча мушу зізнатися, що Дарі стількох не прогодувати.

— Харчі в нас свої. А ви...

— Мейстер Отомор до ваших послуг, мілорде. Леді Амері хотіла сама вийти вас привітати, але зайнята приготуваннями до бенкету на вашу честь. Вона дуже сподівається, що ви з лицарями й капітанами приєднаєтеся сьогодні ввечері до нас за столом.

— Гаряча страва — те, що треба. Дні тепер холодні й вогкі,— мовив Джеймі, роззираючись у дворі й поглядаючи на бородатих горобців. «Забагато їх. І Фреїв також забагато».— Де мені шукати Глибу?

— Нам доповіли, що бачили за Тризубом беззаконників. Сер Гарен узяв п'ять лицарів і двадцять лучників і поїхав розібратися.

— А лорд Лансель?

— Він молиться. Його милість не дозволяє турбувати його, коли він молиться.

«Вони з сером Боніфером знайдуть спільну мову».

— Дуже добре.

З кузеном можна буде й пізніше поговорити.

— Проведіть мене в мої покої і звеліть принести купіль.

— Якщо ваша ласка, мілорде, ми оселили вас у Ратайській фортеці. Я покажу дорогу.

— Дорогу я знаю.

Джеймі вже бував у цьому замку. Вони з Серсі гостювали тут двічі — одного разу разом з Робертом дорогою у Вічнозим, а вдруге на зворотному шляху на Королівський Причал. Як на замок, він і справді був малий, але більший за заїзд, до того ж з гарними мисливськими угіддями вздовж річки. А Роберт Баратеон ніколи не відмовлявся напроситися в гості до своїх підданих.

Фортеця не змінилася.

— Стіни голі,— зауважив Джеймі, коли мейстер вів його через галерею.

— Лорд Лансель сподівається колись завісити їх гобеленами,— мовив Отомор.— Сценами побожними й добродійними.

«Побожними й добродійними». Джеймі ледве стримав сміх. І в перший приїзд стіни теж були голі. Тиріон звернув тоді увагу на темні прямокутники, які лишилися там, де колись висіли гобелени. Самі гобелени сер Реймун прибрав, а от сліди від них не встиг. Тиріон пізніше в одного зі слуг Дарі за жменю срібних оленів отримав ключ до підвалу, де сховані були ці гобелени. І показав їх Джеймі, підсвітивши свічкою і широко посміхаючись: то були ткані портрети всі Таргарієнських королів — від першого Ейгона до другого Ейніса. «Якщо Роберту розповім, може, він мене зробить лордом Дарі»,— пирхав карлик.

Мейстер Отомор провів Джеймі на верхній поверх фортеці.

— Маю надію, вам тут буде зручно, мілорде. Тут є вбиральня, якщо потрібно. Вікно виходить на богопраліс. Спальня через комірку слуги з'єднується зі спальнею її милості.

— То це були покої лорда Дарі.

— Так, мілорде.

— Кузен занадто добрий до мене. Я не збирався виганяти його зі спальні.

— Лорд Лансель спить у септі.

«Спить з Матір'ю і Дівою, маючи з того боку дверей теплу жінку?» Джеймі не знав, реготати йому чи плакати. «Може, молиться за те, щоб затверднув прутень». На Королівському Причалі пліткували, що через рани він позбувся чоловічої сили. «Здоровий глузд міг би йому підказати бодай спробувати». Кузен не зможе гарантовано володіти новими землями, поки дружина, наполовину Дарі, не народить йому сина. Джеймі вже пошкодував, що піддався миттєвому пориву й завітав сюди. Подякувавши Отомору, він нагадав йому про купіль і звелів Пеку провести мейстра до дверей.

З останнього візиту панські покої змінилися, і не на краще. Де колись були пишні мирські килими, тепер лежали тільки старі затхлі циновки, а нові меблі збиті були дуже грубо. Ліжко Реймуна Дарі, на якому вмістилося б і шестеро людей, мало брунатні оксамитові завіси й дубові стійки, різьблені виноградними лозами; у Ланселя тепер тут лежав горбкуватий солом'яник, причому під самим вікном, де перше сонячне проміння одразу збудить сонька. Старе ліжко, швидше за все, чи то спалили, чи то порубали, чи то вкрали, та все одно...

Коли принесли купіль, Малий Лу допоміг Джеймі стягнути чоботи та зняти золоту руку. Пек з Гаретом натягали води, а Пія принесла чистий одяг до вечері. Обтрушуючи камзол, дівчина сором'язливо поглядала на Джеймі. А він не міг відвести погляду від крутого стегна й обрисів грудей під брунатною домотканою сукнею. Пригадалися слова, які Пія шепотіла йому в Гаренхолі тої ночі, коли Кайберн підіслав її до Джеймі в ліжко. «Іноді з чоловіками я заплющую очі й уявляю,— сказала вона,— що це на мені лежите ви».

Він зрадів, що в глибокій купелі не видно буде його збудження. Опускаючись у паруючу воду, він пригадував іншу купіль — оту купіль з Брієнною. Його ще мучила тоді лихоманка і втрата крові, й від гарячої води так паморочилось у голові, що він наговорив зайвого. Але цього разу ніяких виправдань немає. «Не забувай про свою обітницю. Та й Пія більше пасує для Тиріонового ліжка, ніж для твого».

— Принеси мені мило й жорстку щітку,— мовив Джеймі до Пека.— Піє, можеш іти.

— Ага, м'лорде. Дякую, м'лорде.

Говорячи, вона прикривала долонею рота, щоб затулити вибиті зуби.

— Хочеш її? — запитав Джеймі в Пека, коли вона пішла.

Зброєносець почервонів, як буряк.

— Якщо вона згодна, переспи з нею. Вона тебе навчить кількох трюків, які тобі шлюбної ночі придадуться, це точно, і навряд чи від неї можна очікувати байстрюка.

Пія ноги розкидала перед половиною батькового війська й жодного разу не завагітніла: швидше за все, дівчина безплідна.

— Але, якщо спатимеш з нею, стався до неї лагідно.

— Лагідно, мілорде? А як... як мені...

— Гарними словами. Ніжними дотиками. Тобі з нею не одружуватися, та коли ти з нею в ліжку, обходься з нею, як з нареченою.

Хлопець кивнув.

— Мілорде, я... а куди мені її повести? Тут і місця нема, щоб... щоб...

— ...щоб побути на самоті? — Джеймі вишкірився.— Ми йдемо на вечерю на кілька годин. Солома трохи горбкувата, але має підійти.

— Постіль його милості лорда? — вибалушив очі Пек.

— Якщо Пія добре знає свою справу, ти сам скоро почуватимешся справжнім лордом.

«І до того ж комусь треба скористатися тим жалюгідним матрацом бодай раз».

Виходячи до вечері, Джеймі Ланістер одягнув червоний оксамитовий камзол зі злототканими прорізами й золотий ланцюжок, всіяний чорними діамантами. Причепив і свою золоту руку, натерту до ясного блиску. Тут вбиратися в біле було геть недоречно. До своїх обов'язків він візьметься у Річкорині, а сюди його привела справа значно гірша.

Велика зала Дарі тільки так називалася. Від стіни до стіни тулилися довгі двоногі столи, а бантини під стріхою почорніли від диму. Джеймі всадовили на помості, праворуч від порожнього Ланселевого крісла.

— Кузен не приєднається до нас на вечері? — поцікавився він, сідаючи.

— Мілорд постить,— мовила леді Амері — Ланселева дружина.— Він журиться через смерть бідолашного верховного септона.

Була вона довгонога, пишногруда, рослява, років вісімнадцятьох — на перший погляд, здорова дівчина, от тільки вузьке обличчя з маленьким підборіддям нагадало Джеймі його покійного неоплаканого кузена Клеоса, який завжди трішки змахував на ласицю.

«Постить? Та він дурніший, ніж я підозрював». Кузен мав би перейматися, як йому зробити своїй удовичці маленького нащадка з ласячим личком, а не морити себе голодом. Цікаво, що сказав би сер Кеван про нове синове захоплення. Може, саме тому дядько так раптово й поїхав геть?

Над тарілкою бобового супу з шинкою леді Амері розповіла Джеймі, що її першого чоловіка убив сер Грегор Кліган, коли Фреї воювали ще на боці Роба Старка.

— Я ж благала його не їхати, але Пейт мій був такий хоробрий — він запевняв, що тільки йому до снаги покінчити з тим чудовиськом. Хотів уславити своє ім'я.

«Всі ми хочемо».

— Зброєносцем я пообіцяв собі, що саме я покінчу з Усміхненим Лицарем.

— З Усміхненим Лицарем? — розгубилася вона.— А хто це?

«Гора-на-коні з мого дитинства. Майже такий самий здоровенний і вдвічі божевільніший».

— Давно мертвий беззаконник. Вашій милості нема чого перейматися.

В Амері затремтіла губа. З карих очей покотилися сльози.

— Пробачте мою донечку,— заговорила старша жінка. Леді Амері привезла з собою в Дарі два десятки Фреїв: сестру, дядька, різних кузенів... і матір, у дівоцтві Дарі.— Досі оплакує батька.

— Його вбили беззаконники,— схлипнула леді Амері.— А батько просто їхав заплатити викуп за Пітира Прищика. Привіз їм золото, як вони вимагали, але його все одно підвісили.

— Повісили, Амі. Твій батько не гобелен якийсь,— виправила її леді Марія і знову повернулася до Джеймі.— Здається, ви були з ним знайомі, сер.

— Колись ми обидва були зброєносцями у Крейкголі.

Брехати, що вони були друзями, Джеймі не хотів. Коли він тільки приїхав у замок, Мерет Фрей був місцевим задиракою — попихав меншими хлопчиками. «А потім спробував задиратися до мене».

— Він був... на диво дужий.

Іншого компліменту на думку не спало. Мерет був забарний, незграбний і тупий, але таки дужий.

— Ви разом билися проти братства королівського лісу,— шморгнула носом леді Амері.— Батько мені розповідав.

«Тобто хвалився і брехав».

— Так, було таке.

Головним внеском Фрея у цю боротьбу було те, що він підчепив пранці від табірної повії, а відтак потрапив у полон до Білої Олениці. Королева розбійників витаврувала в нього на дупі свій герб, а тоді за викуп віддала Мерета назад Самнеру Крейкголу. Два тижні Мерет сісти не міг, хоча Джеймі підозрював, що розпечене залізо витерпіти було вдвічі легше, ніж з'їсти всі ті казанки лайна, які йому приготували приятелі-зброєносці, коли він повернувся. «Хлопці — найжорстокіші створіння на землі». Підхопивши кубок золотою рукою, Джеймі підніс вино вгору.

— Пом'янімо Мерета,— сказав він. За таку людину легше випити, ніж говорити про неї.

Після тосту леді Амері припинила плакати, й розмова за столом перекинулася на вовків — на чотирилапих тобто. Сер Данвел Фрей стверджував, що стільки вовків навіть його дідусь не пам'ятає.

— Людей уже зовсім не бояться. Дорогою з Близнючок одна зграя напала на наш обоз. Лучники з дюжину вовків підстрелили, поки зграя нарешті кинулася тікати.

Сер Адам Марбранд зізнався, що і його валка зіткнулася з такою проблемою дорогою з Королівського Причалу.

Джеймі зосередився на частуванні, яке поставили перед ним: лівою рукою ламав шматочки хліба, а правою незграбно підносив до вуст кубок з вином. Дивився, як Адам Марбранд причаровує дівчину, що сиділа поруч, і як Стефон Свіфт реконструює битву за Королівський Причал за допомогою хліба, горіхів і моркви. Сер Кенос усадовив собі на коліна подавальницю і під'юджував погладити його ріжок, а сер Дермот звеселяв зброєносців оповідками про пригоди мандрівного лицаря в дощових лісах. Трохи далі сидів із заплющеними очима Гуго Ванс. «Міркує над загадками буття,— подумав Джеймі.— Або ж дрімає між першим і другим». Він знов обернувся до леді Марії.

— Беззаконники, які вбили вашого чоловіка... це гурт лорда Берика?

— Ми так подумали спершу,— озвалася леді Марія — вродлива жінка, хай і з сивими пасмами в косах.— Утікаючи зі Старого Муру, вбивці розпорошилися. Лорд Випрен прослідкував за одною бандою до Білоринку, але там їх загубив. Чорний Волдер гнав іншу стрільцями й собаками аж до Відьомського Болота. Селяни спочатку заперечували, що бачили їх, та коли їх трохи притиснули, зовсім іншої заспівали. Розповіли про якогось одноокого, і ще про чоловіка в жовтому плащі... і про жінку в плащі з каптуром.

— Жінку? — Джеймі гадав, історія з Білою Оленицею навчить Мерета триматися від беззаконниць подалі.— У братстві королівського лісу теж була жінка.

— Знаю я про неї...— («...і як не знати,— чулося в її тоні,— якщо вона свою печатку на мого чоловіка поставила»).— Кажуть, Біла Олениця була молода і вродлива. А ця в каптурі — ні те, ні те. Селяни запевняли, що обличчя в неї пошарпане й пошрамоване, а в очі дивитися страшно. І стверджували, що це вона банду очолює.

— Очолює вона? — Джеймі не міг повірити.— Берик Дондаріон і червоний жрець...

— ...там і не показувалися,— упевнено сказала леді Марія.

— Дондаріон мертвий,— сказав Дужий Вепр.— Гора-на-коні йому в око ножа застромив, з нами люди, які це навіч бачили.

— Це одна з версій,— мовив Адам Марбранд.— А дехто тобі розкаже, що лорда Берика вбити неможливо.

— Сер Гарен каже, це все казки,— леді Амері накрутила на палець косу.— Він пообіцяв мені голову лорда Берика. Він такий доблесний!

Щоки її аж почервоніли під патьоками сліз.

Джеймі пригадалася голова, яку він презентував Пії. Йому вчулося хихотіння меншого брата. «А як же звичай дарувати жінкам квіти?» — запитав би Тиріон. Для Гарена Плама в нього б також знайшлося кілька влучних слів, от тільки епітету «доблесний» серед них не було би. Пламові брати були росляві й дебелі, з товстими шиями й червоними пиками,— галасливі й гулящі, вони легко сміялися, легко гнівалися й легко прощали. А Гарен був зовсім з інших Пламів: холодноокий, неговіркий, невмолимий... і смертельно небезпечний зі своїм келепом у руці. Створений для командування залогою, а не для кохання. Хоча... Джеймі роздивлявся леді Амері.

Подавальниці вже виносили рибу — річкову щуку, паніровану прянощами й товченими горіхами. Ланселева леді скуштувала її, схвалила й веліла першу порцію подати Джеймі. Коли перед ним поставили рибу, леді Амері, перехилившись через чоловікове крісло, торкнулася золотої руки.

— Вам до снаги впоратися з лордом Бериком, пане Джеймі. Ви вбили Усміхненого Лицаря. Будь ласка, мілорде, лишайтеся з нами й допоможіть нам з лордом Бериком і Гончаком,— білі пальці погладили золоті.

«Вона думає, я щось тими пальцями відчуваю?»

— Усміхненого Лицаря вбив Ранковий Меч, міледі. Сер Артур Дейн, лицар значно кращий за мене,— Джеймі висмикнув золоту руку та знов обернувся до леді Марії.— Куди Чорному Волдеру вдалося простежити людей отої жінки в каптурі?

— Хорти знову взяли слід на північ від Відьомського Болота,— озвалася старша жінка.— Він присягається, що відставав буквально на пів дня — і тут беззаконники просто розчинилися на Перешийку.

— Хай там і згниють,— весело оголосив сер Кенос.— Якщо боги милостиві, їх проковтнуть сипучі піски або зжеруть ящірколеви.

— Або візьмуть до себе жабоїди,— мовив сер Данвел Фрей.— Краножани цілком здатні прихистити беззаконників.

— Якби ж тільки вони! — сказала леді Марія.— З річкових лордів теж дехто злигався з людьми лорда Берика.

— І простолюд також,— шморгнула носом її донька.— Сер Гарен каже, ховають їх і годують, а коли він питає, куди вони пішли, у відповідь брешуть. Брешуть власним лордам!

— Вирвіть їм язики,— порадив Дужий Вепр.

— Отоді точно всі відповіді отримаєте,— зронив Джеймі.— Хочете від людей допомоги — прихиліть їх до себе. Саме так і зробив Артур Дейн, коли боровся з братством королівського лісу. Платив людям за все, що ми з'їли, переказував їхні скарги королю Ейрису, збільшив пасовиська навколо сіл, навіть домігся для них права щороку валити певну кількість лісу, а восени вполювати собі декількох королівських оленів. Лісовики спочатку шукали захисту в Тойна, але сер Артур зробив для них більше, ніж могло зробити братство, тож і переманив їх на свій бік. А далі все було дуже просто.

— Мудро каже лорд-командувач,— мовила леді Марія.— Ніколи ми не позбудемося цих беззаконників, поки простолюд не полюбить Ланселя так, як любив мого батька й дідуся.

Джеймі глянув на братове порожнє крісло. «Молитвами Лансель їхньої любові в житті не завоює».

Леді Амері закопилила губи.

— Пане Джеймі, благаю, не кидайте нас. Ви потрібні мілорду, і мені також. Такі страшні часи настали! Буває, ночами я від страху спати не можу.

— Моє місце біля короля, міледі.

— Можу я приїхати,— запропонував Дужий Вепр.— Вирішимо питання з Річкорином — і в мене руки свербітимуть знову з кимось повоювати. Не те щоб той Берик Дондаріон був справжнім воякою. Пригадую його з минулих турнірів. Симпатичний парубок у гарненькому плащі. Слабкий і недосвідчений.

— Це до смерті,— сказав юний сер Арвуд Фрей.— Смерть його перемінила, каже простолюд. Його вбиваєш, а він не вмирає. Як можна воювати з таким? А ще є Гончак. У Варниці він двадцятьох людей зарубав.

— Двадцятьох гладких корчмарів міг і зарубати. Двадцятьох подавальників, які від страху в штанці пудили. Двадцятьох жебрущих братів з мисочками. Але не двадцятьох лицарів. Не мене.

— У Варниці є один лицар,— не здавався сер Арвуд,— він ховався за мурами, поки Кліган зі своїми скаженими псами спустошував містечко. Ви не бачили того, що вони наробили, сер. А я бачив. Коли новини дійшли до Близнючок, ми з Гарисом Гейгом, його братом Донелом і півсотнею вояків — лучників і латників — виїхали у Варницю. Гадали, це справа рук лорда Берика, і сподівалися взяти його слід. Від Варниці залишився тільки замок, а старий сер Квінсі був такий переляканий, що навіть брами не відчинив: розмовляв до нас із бійниці. Все навкруги — кості й попіл. Ціле містечко. Гончак, попаливши будинки й порубавши людей, поїхав собі геть регочучи. Жінки... ви не повірите, як вчинили з деякими жінками. За столом я ліпше не розповідатиму. Коли я те побачив, мене знудило.

— Я плакала, коли мені розповіли,— сказала леді Амері.

— А звідки така певність, що то був Гончак? — Джеймі сьорбнув вина. Описане більше скидалося на роботу Грегора, ніж Сандора. Сандор жорстокий і брутальний, так, але в домі Кліганів справжнє чудовисько — то його старший братик.

— Його бачили,— мовив сер Арвуд. — Отой його шолом ні з чим не переплутати й не забути, а кількоро вцілілих таки зосталося. Зґвалтована ним дівчина, і декілька хлопчаків, що встигли заховатися, і жінка, яка застрягла під обгорілою бантиною, і рибалки, що бачили бойню з човнів...

— Не називайте це бойнею,— тихо мовила леді Марія.— Це ображає простих чесних різників. Варниця — це робота якогось лютого звіра в людській шкурі.

«Прийшли часи звірів,— подумалося Джеймі,— левів, і вовків, і злих псів, і падальників — круків і ворон».

— Лихі справи,— Дужий Вепр наповнив собі кубок.— Леді Маріє, леді Амері, мене страшенно зворушила ваша біда. Даю слово: щойно Річкорин упаде, я повернуся, вистежу Гончака і вб'ю його заради вас. Мене пси не лякають.

«А цей мав би лякати». Обоє братів росляві й дужі, однак Сандор Кліган ще й меткий, і б'ється він з такою люттю, з якою Лайлу Крейкголу не тягатися.

Та леді Амері була просто в захваті.

— Ви справжній лицар, пане Лайле, допомагаєте жінці в біді.

«Принаймні не сказала — „дівчині“». Джеймі потягнувся по кубок — і перекинув його. Лляний обрус просяк вином. Червона пляма розповзалася, однак усі вдавали, що нічого не помітили. «Гарні манери»,— запевнив себе Джеймі, та насправді більше це скидалося на жалощі. Він рвучко підвівся.

— Міледі, дуже перепрошую.

— Ви вже йдете? — вражено глянула леді Амері.— Ще буде оленина, а потім каплуни, начинені пражем і грибами.

— Дуже смачні, я певен, але я вже ні шматочка не зможу з'їсти. І мені треба побачитися з кузеном.

Уклонившись, він лишив присутніх доїдати вечерю.

У дворі теж їли. Навколо дюжини вогнищ розмістилися горобці, гріючи руки, щоб відігнати вечірню прохолоду, і поглядаючи, як над полум'ям сичать і шкварчать товстенькі ковбаски. Горобців було близько сотні. «Дармоїди!» — подумав Джеймі, гадаючи, скільки ковбаси заготував кузен і як він збирається годувати горобців, коли вона закінчиться. «Взимку вони щурів жертимуть, якщо не зберуть врожаю». Але осінь уже пізня, надії на добрий врожай мало.

Септ відшукався у внутрішньому замковому дворі — семигранний, дерев'яний, без вікон, з різьбленими дверима й черепичним дахом. На сходах сиділо троє горобців. Коли наблизився Джеймі, вони підвелися.

— Куди ви, м'лорде? — запитав один. Він серед трьох був найдрібніший, але мав найбільшу бороду.

— Отуди.

— Там його милість молиться.

— Його милість — мій двоюрідний брат.

— Ну, тоді, м'лорде,— сказав інший горобець — лисий здоровань з намальованою навколо одного ока семикутною зіркою,— ви ж не турбуватимете свого брата за молитвою?

— Лорд Лансель просить Отця Небесного наставити його на правильний шлях,— мовив третій горобець, безбородий. Хлопчик, подумав Джеймі спершу, але голос виказував жінку, вдягнену в безформне дрантя й іржаву кольчугу.— Він молиться за душу верховного септона й за душі всіх загиблих.

— Загиблими вони залишаться і завтра,— мовив до неї Джеймі.— В Отця Небесного часу більше, ніж у мене. Ви знаєте, хто я такий?

— Лорд якийсь,— сказав здоровань з оком-зіркою.

— Каліка якийсь,— сказав дрібний з великою бородою.

— Царевбивця,— сказала жінка,— але ми не царі, а бідарі, й вам не можна заходити без дозволу його милості.

Вона піднесла шпичастого дубця, а її дрібний супутник — сокиру.

Позаду них відчинилися двері.

— Пропустіть мого брата з миром, друзі,— тихо мовив Лансель.— Я чекав на нього.

Горобці відсунулися.

Лансель схуд ще більше навіть порівняно з Королівським Причалом. Був він босий, вбраний у просту домоткану сорочку з нефарбованої вовни, в якій більше нагадував старця, ніж лорда. Маківка була чисто виголена, зате трохи відросла борідка. Назвати її «персиковим пушком» — образити персик. Дивно вона поєднувалася з білим волоссячком, що лишилося над вухами.

— Брате,— заговорив Джеймі, коли вони опинилися наодинці в септі,— ти вже геть з глузду з'їхав?

— Мені приємно думати, що я прийшов до віри.

— Де твій батько?

— Поїхав. Ми посварилися,— Лансель опустився навколішки перед олтарем іншого свого Отця.— Помолишся зі мною, Джеймі?

— Якщо я добре помолюся, Отець дарує мені нову руку?

— Ні. Але Воїн дарує тобі мужність, Коваль додасть тобі сили, а Стариця наділить мудрістю.

— Мені потрібна рука,— сказав Джеймі. Семеро богів вивищувалися над різьбленими олтарями, зблискуючи темним деревом у світлі свічки. В повітрі висів слабенький аромат ладану.— Ти тут і спиш?

— Щоночі стелю собі під іншим олтарем, і Семеро посилають мені видіння.

«У Бейлора Благословенного теж були видіння. Особливо коли постив».

— Скільки ти вже не їв?

— Віра — ось моя пожива.

— Віра — вона як каша. З молоком і медом ліпша.

— Мені наснилося, що ти приїдеш. Уві сні ти знав про все, що я зробив. Як я згрішив. І ти мене за це вбив.

— Ти швидше сам себе вб'єш цим постуванням. Не пам'ятаєш, як Бейлор Благословенний допостувався до могили?

— Наше життя — це полум'я свічки, пишеться в «Семикутній зірці». Загасити його може будь-який вітерець. У світі смерть завжди поряд, і на нерозкаяних грішників чекають сім кіл пекла. Помолися зі мною, Джеймі.

— Якщо помолюся, ти з'їси миску каші?

Кузен не відповів, і Джеймі зітхнув.

— Тобі спати слід з дружиною, а не з Дівою. Тобі потрібен син крові Дарі, якщо ти хочеш утримати цей замок.

— Гора холодного каміння. Я його не просив. Я його не хотів. Я тільки хотів...— Лансель здригнувся.— Семеро збавте, але я хотів бути тобою.

— Ліпше вже мною, ніж Бейлором Благословенним,— не стримав сміху Джеймі.— Замку Дарі потрібен лев, брате. І твоїй малій Фреївні теж. Щоразу як хтось при ній Глибу згадає, вона соком починає спливати. Якщо вона досі з ним не переспала, то це станеться дуже скоро.

— Якщо вона в нього закохана, я зичу їм обом утіхи.

— Леву не личать роги. Ти цю дівчину собі за дружину взяв.

— Якісь слова промовив і вдягнув їй червоного плаща, але тільки щоб батькові догодити. Шлюб потребує консумації. Короля Бейлора змусили пошлюбити його сестру Дейну, та вони ніколи не жили як чоловік і дружина, і щойно його коронували, він від неї відмовився.

— Для всього королівства було би краще, якби він заплющив очі й переспав з нею. Я це з історії добре затямив. У будь-якому разі, ти не Бейлор Благословенний.

— Ні,— погодився Лансель.— Він був з рідкісних людей — чистий, сміливий, цнотливий, його не торкнулося зло нашого світу. А я грішник, мені ще спокутувати й спокутувати.

Джеймі опустив руку на плече кузенові.

— Що ти взагалі знаєш про гріхи, брате? Я убив свого короля.

— Сміливець убиває мечем, а боягуз — бурдюком з вином. Ми обидва царевбивці, сер.

— Роберт не був справжнім королем. А ще, не забувай, олень — природна здобич лева,— Джеймі намацав обтягнуті шкірою кістки... і ще дещо. Лансель під сорочкою був одягнений у волосяницю.— Що ще такого ти накоїв, що мусиш отак спокутувати? Розкажи.

Кузен схилив голову, і по щоках покотилися сльози.

Ці сльози все сказали Джеймі.

— Ти вбив короля,— мовив він,— а потім переспав з королевою.

— Я не...

— ...спав з моєю любою сестричкою?

«Скажи! Ну скажи!»

— Я не проливав своє сім'я у її...

— ...піхву? — підказав Джеймі.

— ...лоно,— закінчив Лансель.— Це не зрада, якщо не кінчати в лоно. По смерті короля я її втішив. Ти був у полоні, твій батько воював, а ваш брат... вона його боялася, і недарма. Він примусив мене виказати її.

— Справді?

«Лансель, сер Озмунд, хто ще? А про Сновиду — то був просто жарт?»

— Ти її присилував?

— Ні! Я її кохав. Хотів її захистити.

«Хотів бути мною». У Джеймі засвербіли відсутні пальці. Того дня, коли сестра прийшла до нього у Вежу білого меча й попросила зректися обітниці, а він відмовився, вона розреготалася, похваляючись, що брехала йому тисячу разів. Джеймі прийняв це за незграбну спробу зробити йому боляче. «А може, оце перший і єдиний раз вона мені сказала правду».

— Не думай зле про королеву,— попросив Лансель.— Плоть слабка, Джеймі. З нашого гріха не вийшло лиха. Не вийшло... байстрюка.

— Ні, звісно. Байстрюків не на животі, а животі зачинають.

Цікаво, що сказав би кузен, якби Джеймі зізнався йому в своїх гріхах — у трьох державних зрадах на ім'я Джофрі, Томен і Мірселла?

— Після бою я розсердився на її світлість, але верховний септон сказав, що я маю їй пробачити.

— Ти сповідався в своїх гріхах верховному септону, так?

— Коли мене поранили, він молився за мене. Добрий він був чоловік.

«А тепер мертвий. І подзвін по ньому вже відлунав». Цікаво, чи усвідомлює кузен плоди своєї сповіді.

— Ланселю, та ти клятий дурень.

— Щира правда,— озвався Лансель,— але дурість уже в минулому, сер. Я молив Отця Небесного вказати мені шлях, і він вказав. Я зрікаюся титулу й дружини. Глиба, якщо хоче, може забирати й те, й те. Завтра я повертаюся на Королівський Причал, щоб присягнути своїм мечем новому верховному септону й Сімом. Хочу дати обітницю та приєднатися до Воїнових синів.

Хлопець молов якісь нісенітниці.

— Воїнові синове оголошені поза законом триста років тому.

— Новий верховний септон їх відродив. І розіслав заклик до всіх гідних лицарів віддати своє життя і свій меч на службу Сімом. І орден бідарів теж мають відродити.

— Невже Залізний трон дав на це дозвіл?

Наскільки Джеймі пригадував, один з перших королів-Таргарієнів багато років боровся, щоб придушити воєнізовані ордени, от тільки який? Мейгор, напевно, або перший Джейгейрис. «Тиріон точно знав би».

— Його святість пише, що король Томен дав згоду. Якщо хочеш, покажу тобі листа.

— Навіть якщо це правда... ти ж лев з Кичери, ти лорд. У тебе дружина, замок, землі, які слід обороняти, і люди, яких треба захищати. З ласки богів ти ще матимеш рідних синів, своїх наступників. Навіщо все це відкидати заради... якоїсь обітниці?

— А ти заради чого все відкинув? — тихо запитав Лансель.

«Заради честі,— міг би відповісти Джеймі,— заради слави». Але збрехав би. Честь і слава теж зіграли свою роль, але головне — це Серсі. З вуст його зірвався смішок.

— Ти до верховного септона тікаєш чи до моєї любої сестрички? Помолися, щоб це зрозуміти, брате. Добре помолися.

— Ти помолишся зі мною, Джеймі?

Джеймі роззирнувся по септу, глянув на богів. Матір, милосердна й добра. Отець, твердий і строгий. Воїн, з рукою на мечі. Невідомець у півтемряві, нелюдський лик ховається під каптуром. «Я гадав, що я — Воїн, а Серсі — Діва, та весь цей час вона була Невідомицею, що ховала від мене під каптуром справжнє своє обличчя».

— Помолися за мене, якщо хочеш,— сказав Джеймі кузену.— Я забув усі слова.

Коли Джеймі знову вийшов у ніч, горобці й досі стрибали на східцях.

— Дякую,— мовив він до них.— Тепер я почуваюся розгрішеним.

І пішов шукати сера Іліна з парою мечів.

У замку було повно цікавих очей і вух. Щоб сховатися від них, рушили в богопраліс Дарі. Там не сиділи горобці, лише росли замислені дерева, чорними гілками шкрябаючи небо. Під ногами шурхотів килим з опалого листя.

— Бачите вікно, сер,— Джеймі вказав мечем.— Там була спальня Реймуна Дарі. Там спав король Роберт дорогою з Вічнозиму. Це коли донька Неда Старка втекла, бо її вовчиця подерла Джофа, ви ж пам'ятаєте. Сестра хотіла, щоб дівчинці руку відрубали. Це стародавня кара за те, що хтось ударить особу королівської крові. Роберт сказав їй, що вона жорстока й божевільна. Пів ночі вони сварилися... ну, Серсі сварилася, а Роберт пиячив. А після опівночі королева викликала мене. Король захропів на мирському килимі. Я запитав сестру, чи не віднести його в ліжко. Але вона сказала, що це її треба віднести в ліжко, та скинула сукню. І я, переступивши через Роберта, взяв її прямо на ліжку Реймуна Дарі. Якби його світлість прокинувся, я б його вбив просто там. Не першим він був би королем, який загинув від мого меча... але ж ви й так усе знаєте, правда? — Джеймі рубонув гілку, розтявши її навпіл.— Поки я її порав, вона скрикувала: «Хочу!» Я гадав, вона хоче мене, та насправді вона хотіла малу Старківну — скалічену або мертву...— («Чого тільки не зробиш заради кохання»).— Цілком випадково Старкові люди знайшли дівчинку раніше за мене. Якби я перший на неї натрапив...

У світлі смолоскипа віспини на обличчі сера Іліна здавалися чорними дірами — темними, як душа Джеймі. Сер Ілін поклацав губами.

«Він сміється з мене»,— збагнув Джеймі Ланістер.

— Звідки мені знати, що ти теж з моєю сестрою не спав, рябий виродку,— виплюнув він.— А тепер стули свого клятого рота і вбий мене, якщо зможеш.