Бенкет круків

Алейн

Щойно у вікна полилося сонячне проміння, Алейн сіла в ліжку й потягнулася. Гретчел почула, що вона заворушилася, й миттю підвелася, щоб принести їй халат. За ніч кімнати вихололи. «Буде ще гірше, коли зима візьме нас у свої лабети,— подумала Алейн.— Взимку тут буде холодно, як у могилі». Вдягнувши халат, вона підперезала його на поясі.

— Вогнище майже догоріло,— зауважила вона.— Підкиньте поліно, будь ласка.

— Як зволить міледі,— озвалася стара.

Покої Алейн у Дівочій вежі були більші й пишніші, ніж маленька спальня, куди оселила її леді Лайса, коли ще була жива. Тепер дівчина мала власну гардеробну і вбиральню, а ще — білий різьблений кам'яний балкон, з якого відкривався краєвид на Видол. Поки Гретчел займалася коминком, Алейн босоніж перетнула кімнату й вислизнула на балкон. Камінь холодив підошви, і люто віяв вітер, як завжди тут, нагорі, але краєвид змушував на мить забути про все. Дівоча вежа належала до сімох струнких веж Соколиного Гнізда й була крайньою зі східного боку, отож перед очима лежав Видол з його лісами, річками й полями, затягнутими вранішнім серпанком. Сонце падало на гори під таким кутом, що здавалося — вони зі щирого золота.

«Як гарно!» Снігова вершина Велетового Ратища нависала над головою громадою з каміння та криги, на тлі якої замки, що ліпилися до гори, видавалися карликовими. Там, де влітку лилися Алісині Сльози, застигли довжелезні — двадцять футів завдовжки — бурульки. Над замерзлим водоспадом ширяв сокіл, широко розкинувши крила в ранковому небі. «От були б у мене крила!»

Алейн, поклавши руки на кам'яну балюстраду, примусила себе зазирнути за край. За шістсот футів унизу виднілося Небо, а нижче — прорубані на схилі гори кам'яні східці, які вели вниз — попри Сніг і Камінь аж у долину. Видно було й вежі та фортеці Місячної брами — маленькі, аж наче іграшкові. А під мурами вже прокидалися війська лордів-декларантів — виповзали з наметів, наче мурашки з мурашника. «Якби то і справді були мурашки,— подумала вона,— можна було б на них просто наступити й розчавити».

Два дні тому до решти декларантів доєднався молодий лорд Гантер зі своїми рекрутами. Нестор Ройс зачинив перед ними Браму, але у нього в залозі менше трьохсот людей. А кожен з лордів-декларантів — яких було шестеро — привів по тисячі. Алейн уже вивчила їхні імена незгірше за своє. Бенедар Белмор, лорд Голосівки. Саймонд Темплтон, лицар Дев'ятизір'я. Гортон Редфорт, лорд Редфорту. Аня Вейнвуд, леді Залізодубу. Гілвуд Гантер, якого всі й кожен кличуть молодим лордом Гантером, лорд Довголуччя. І Йон Ройс, наймогутніший з усіх, грізний Бронзовий Йон, лорд Рунстона, родич Нестора й голова старшої гілки дому Ройсів. Ці шестеро після загибелі Лайси Арин зібралися в Рунстоні й уклали пакт, присягнувшись захищати лорда Роберта, Видол і одні одних. У підписаній ними декларації не згадувався лорд-оборонець, зате говорилося про «безуряддя», якому слід покласти край, а також про «лукавих друзів і лихих радників».

По ногах пробіг холодний вітер. Алейн повернулася в кімнату, щоб підшукати сукню до сніданку. Пітир віддав їй увесь гардероб покійної дружини — гори шовків, атласів, оксамитів і хутр, про які вона і мріяти не могла, от тільки переважна більшість вбрання була на неї завелика: через усі ці нескінченні вагітності, викидні й мертворожденних дітей леді Лайса останнім часом стала доволі огрядна. Однак декілька старих суконь шилися ще на Лайсу Таллі Річкоринську, інші ж Гретчел вдалося припасувати на Алейн, яка в тринадцять років була майже така сама довгонога, як її тітка — у двадцять.

Сьогодні вранці в око їй впала строката сукня в кольорах Таллі — червоно-синя, облямована білячим хутром. Гретчел допомогла Алейн пропхати руки в рукави з розтрубами й зашнурувала корсет на спині, а потім зачесала й шпильками закріпила коси. Вчора ввечері Алейн перед сном знову їх підтемнила. Засіб, який дала їй тітка, перетворив Сансин насичений золотисто-каштановий колір на темний каштан, який належав Алейн, але дуже скоро біля коренів знову починало прозирати золото. «А що робити, коли фарба закінчиться?» Засіб привезли з Тайроша, з-за вузького моря.

Спускаючись униз на сніданок, Алейн укотре була вражена тишею Гнізда. У всіх Сімох Королівствах не знайти тихшого замку. Слуг тут було небагато, переважно літніх, і всі вони старалися не підвищувати голосу, щоб не нервувати маленького лорда. Тут, високо в горах, не було ні коней, ні брехливих псів, ні лицарів, які б тренувалися у дворі. Навіть кроки вартових, коли ті переходили білими кам'яними коридорами, звучали на диво приглушено. Чути було стогони й зітхання вітру довкола веж, та то й усе. Коли Алейн щойно приїхала в Гніздо, долинало ще хлюпотіння Алісиних Сліз, але тепер водоспад замерз. Гретчел казала, він замовк до весни.

Лорд Роберт сидів самотою у ранковій залі понад кухнею, байдуже колупаючись дерев'яною ложкою у великій мисці вівсянки з медом.

— Я хотів яєць,— поскаржився він, побачивши Алейн.— Хотів яєць намолодо і трохи шинки.

Яєць не було, так само як і шинки. У коморах Гнізда вівса, кукурудзи і ячменю вистало б на цілий рік, але свіжі харчі з долини привозила байстрючка на ім'я Майя Стоун. А оскільки внизу табором стали лорди-декларанти, пробитися в долину Майя не могла. Лорд Белмор, який перший із шістьох досягнув Брами, відіслав Мізинчику крука з повідомленням, що більше свіжих харчів не буде, аж поки той не віддасть лорда Роберта. Це була не зовсім облога, але дуже схоже на те.

— Їстимеш яйця, скільки схочеш, коли повернеться Майя,— пообіцяла Алейн маленькому лордійчукові.— Вона привезе яйця, масло, дині й усілякі смаколики.

Але хлопчик не заспокоювався.

— А я хотів яйця сьогодні!

— Славний Робіне, яєць немає, ти це добре знаєш. Будь ласка, їж кашку, вона дуже смачна,— Алейн і собі з'їла ложку.

Роберт туди-сюди совав у мисці ложкою, але так і не підніс її до рота.

— Я не голодний,— вирішив він.— Хочу назад у ліжко. Вночі я так і не заснув. Я чув співи. Мейстер Колмон дав мені сновійного вина, але я все одного все чув.

Алейн опустила ложку.

— Якби хтось співав, я б теж це чула. Тобі просто сон лихий наснився, от і все.

— Ні, це був не сон,— йому на очі набігли сльози.— Марильйон знову співав. Твій тато каже, що він помер, але це не так.

— Це так.

Її лякали такі його розмови. Мало того, що він малий і хворобливий, а як він до всього ще й причинний?

— Славний Робіне, він помер. Марильйон занадто міцно любив твою леді-матір, він не міг пережити того, як з нею вчинив, отож і пішов у небо.

Алейн, як і Роберт, тіла не бачила, але не піддавала сумніву смерть співця.

— Його більше немає, правда.

— Але я чую його щоночі. Навіть коли зачиняю віконниці й затуляю вуха подушкою. Твоєму татові слід було язика йому втнути. Я його просив, але він не послухався.

«Язик потрібен був, щоб зробити зізнання».

— Будь чемним хлопчиком і з'їж кашку,— попросила Алейн.— Будь ласка! За мене.

— Не хочу каші,— Роберт жбурнув ложку через усю залу. Відбившись від гобелена, вона залишила на білому шовковому місяці пляму вівсянки.— Лорд хоче яєць!

— Лорд з'їсть кашу й подякує,— почувся позаду голос Пітира.

Алейн озирнулася й угледіла Мізинчика на порозі разом з мейстром Колмоном.

— Слід слухатися лорда-оборонця, мілорде,— мовив мейстер.— Ваші лорди-прапороносці зараз піднімаються на гору, щоб скласти вам присягу, тож вам знадобляться сили.

Роберт потер кулаком ліве око.

— Відішліть їх геть. Не хочу їх бачити. Якщо з'являться тут, то полетять униз.

— Це дуже спокусливо, мілорде, але, боюся, я пообіцяв їм безпечний прийом,— сказав Пітир.— У будь-якому разі, запізно вже їх проганяти. Натепер вони вже, може, й до Каменя видерлися.

— Чого вони не облишать нас? — застогнала Алейн.— Ми ж їм нічого не зробили. Чого вони від нас хочуть?

— Хочуть лорда Роберта. Його, а ще Видол,— посміхнувся Пітир.— Їх буде восьмеро. Лорд Нестор показує їм дорогу, а ще з ними Лін Корбрей. Сер Лін не з тих, хто стоятиме осторонь, коли на обрії видніється кров.

Слова його зовсім не заспокоїли її страхів. Лін Корбрей на дуелях убив людей, мабуть, не менше, ніж у боях. Остроги він заслужив під час Робертового повстання, знала Алейн, спершу воюючи проти лорда Джона Арина під брамою Мартингорода, а згодом — під його прапорами на Тризубі, де зарубав княжича Левина Дорнського, білого лицаря королівської варти. Пітир розповів, що княжич Левин був уже тяжко поранений на той час, коли хвиля бою вкинула його в останній танок з Леді Зневірою, але додав:

— Однак у присутності Корбрея цього ліпше не згадувати, бо хто на таке наважиться, дуже скоро отримає змогу особисто розпитати про це Мартела у пекельних палатах.

Якщо бодай половина з того, що переказують гвардійці лорда Роберта, правда, Лін Корбрей — небезпечніший за всіх шістьох лордів-декларантів разом узятих.

— Навіщо він їде сюди? — запитала Алейн.— Я гадала, Корбреї за вас.

— Лорд Лайонел Корбрей цілком підтримує моє правління,— мовив Пітир,— але брат його завжди чинить по-своєму. На Тризубі, коли поранили їхнього батька, саме Лін вихопив у нього Леді Зневіру й зарубав нападника. Поки Лайонел доправляв старого в обоз до мейстра, Лін повів атаку на дорнян, які загрожували Робертовому лівому флангу, розбив їхні шереги й зарубав Левина Мартела. Тож коли старий лорд Корбрей помирав, Леді Зневіру він заповів меншому синові. Лайонел отримав землі, титул, замок і гроші, та все одно почувається обдуреним, у той час як сер Лін... ну, мене він любить не більше, ніж Лайонела. Він сам хотів отримати Лайсину руку.

— Я не люблю сера Ліна,— заявив Роберт.— Нехай не приїздить. Відішліть його назад, униз. Я йому дозволу приїздити не давав. Не сюди. Гніздо неприступне, казала мама.

— Ваша мама померла, мілорде. І поки вам не виповниться шістнадцять років, Гніздом правитиму я,— зронив Пітир і обернувся до згорбленої служниці, яка тупцювала біля сходів на кухню.— Мело, принесіть його милості нову ложку. Він хоче доїсти кашу.

— Не хочу! Хай каша летить геть!

Цього разу Роберт пожбурив усю миску, разом з кашею і медом. Пітир Бейліш спритно ухилився, а от мейстер Колмон не встиг. Дерев'яна миска врізалася йому просто в груди, а її вміст хляпнув на обличчя й на плечі. Мейстер заверещав зовсім не по-мейстерському.

Алейн же постаралася заспокоїти маленького лордійчука, тільки було вже запізно. Напад гніву вже опанував ним. Тремтячою рукою Роберт підхопив кварту молока, й вона теж полетіла. Коли він спробував підвестися, то перекинув стілець і сам гепнувся згори на нього. Одною ногою він зацідив Алейн у живіт з такою силою, що аж дух забило.

— Боги праведні,— зронив Пітир з відразою.

Мейстер Колмон, весь у каші на обличчі й у волоссі, став навколішки перед своїм підопічним, бурмочучи щось заспокійливе. Одна крапля повільно сповзала йому по правій щоці, нагадуючи велику сірувато-брунатну сльозу. «Цей напад не такий жахливий, як минулого разу»,— з надією подумала Алейн. На той час як припинилася трясця, на виклик Пітира з'явилося двоє гвардійців у небесно-блакитних плащах і сріблястих кольчугах.

— Віднесіть його назад у ліжко, щоб йому поставили п'явок,— звелів лорд-оборонець, і вищий гвардієць підхопив хлопчика на руки. «Я б сама могла його віднести,— подумала Алейн.— Він важить як лялька».

Колмон на мить затримався.

— Мілорде, переговори ліпше перенести на інший день. Напади в його милості погіршилися, відколи померла леді Лайса. Тепер вони частіші й дужчі. Я пускаю малюку кров так часто, як це допустимо, й даю йому сновійне вино і макове молочко, щоб краще спав, але...

— Він спить по дванадцять годин на добу,— сказав Пітир.— Однак час до часу йому треба й прокидатися.

Мейстер розчесав пальцями волосся, і каша полетіла на підлогу.

— Щоразу як його милість розхвилюється, леді Лайса давала йому цицьку. Архімейстер Еброз вважає, що материнське молоко має цілющі властивості.

— Що ви радите, мейстре? Підшукати мамку для лорда Соколиного Гнізда й сторожа Видолу? А коли відлучимо його від грудей — у день весілля? Щоб він з мамчиної цицьки одразу зміг переключитися на жінчину,— лорд Пітир розреготався, і зразу стало зрозуміло, що він про це думає.— Така порада не підходить. Пошукайте інакшого способу. Хлопчик дуже любить солодке, так?

— Солодке? — перепитав Колмон.

— Солодке. Торти й пироги, желе й варення, мед у стільниках. Може, дрібка солод-сну в молоці допоможе? Одна щіпка, просто щоб заспокоїти його й попередити ці напади трясці.

— Щіпка? — мейстер ковтнув, і борлак на шиї заграв.— Крихітна щіпка... можливо, можливо. Небагато й нечасто, так, можна спробувати...

— Одна щіпка,— сказав Пітир,— перш ніж він постане перед лордами.

— Як накажете, мілорде,— мейстер поквапився геть, на кожному кроці стиха побрязкуючи ланцюгом.

— Батьку,— заговорила Алейн, коли він пішов,— з'їсте на сніданок миску каші?

— Ненавиджу вівсянку,— глянув він на неї поглядом Мізинчика.— Краще вже поцілунок на сніданок!

Справжня донька не відмовилась би поцілувати батька, тож Алейн підійшла до нього й поцілувала — швидко цьомнула в щоку й миттю відступила.

— Як... шанобливо,— посміхнувся Мізинчик вустами, але очі не всміхалися.— Ну що ж, а тепер шанобливо слухай мої доручення. Перекажи кухарці, щоб нагріла червоного вина з медом і родзинками. Після довгого підйому гості наші змерзнуть і захочуть пити. Зустрінеш їх ти й запропонуєш закуски. Вино, хліб і сир. Який сир у нас іще лишився?

— Гострий білий і ароматний блакитний.

— Білий. І тобі ліпше перевдягнутися.

Алейн поглянула на свою сукню: темно-синій і насичено-червоний були кольорами Річкорину.

— Вона занадто відвер...?

— Вона занадто від Таллі. Лордам-декларантам може не сподобатися, що моя дочка-байстрючка гордовито походжає у сукнях моєї покійної дружини. Обери щось інакше. Чи варто нагадувати, щоб ти уникала і небесно-блакитного та кремового кольорів?

— Ні.

Небесно-блакитний і кремовий — це кольори дому Аринів.

— Восьмеро, ви кажете... А Бронзовий Йон теж з ними?

— Він єдиний, хто важить.

— Бронзовий Йон знає мене,— нагадала йому Алейн.— Гостював у Вічнозимі, коли син його поїхав на північ, щоб убратися в чорне...— (Вона тоді шалено закохалася в сера Веймара, але зараз пригадувала це смутно, бо трапилося це вічність тому, коли була вона ще маленькою дурненькою дівчинкою).— І це був не єдиний раз. Лорд Ройс бачив... бачив Сансу Старк на Королівському Причалі, під час правициного турніру.

Пітир поклав їй палець під підборіддя.

— Ройс міг зауважити гарненьке личко, тут я сумнівів не маю, але ж це було одне личко серед тисячі інших. Людина, яка б'ється на турнірі, має важливіші справи, ніж звертати увагу на дітей у натовпі. А у Вічнозимі Санса була ще маленькою дівчинкою з золотисто-каштановими косами. Моя ж донька — висока й гарна панна, й волосся в неї темно-каштанове. Чоловіки бачать те, що їм показують,— він поцілував її в ніс.— Звели Мадді розпалити коминок у світлиці. Я прийматиму лордів-декларантів саме там.

— Не у високій залі?

— Ні. Не дай боги, вони побачать мене біля престолу Аринів: ще подумають, що я зібрався його посісти. Така низькородна дупа не може і мріяти про такі високі подушки.

— У світлиці,— повторила вона. Слід було на цьому й зупинитися, але слова самі вихопилися: — А якби ви віддали їм Роберта...

— ...і Видол?

— Видол і так їхній.

— Переважно, це правда. Але не весь. До мене дуже добре ставляться в Мартингороді, а ще в мене є кількоро друзів серед лордів. Графтон, Ліндерлі, Лайонел Корбрей... хоча, твоя правда, вони не рівня лордам-декларантам. Однак, Алейн, куди ти пропонуєш нам податися? Назад у мою міцну кріпость на Пальцях?

Вона про це вже міркувала.

— Джофрі дарував вам Гаренхол. Ви там законний лорд.

— Це просто титул. Мені потрібен був престол, щоб одружитися з Лайсою, а не віддавати ж Ланістерам мені Кичеру Кастерлі?

— Так, але замок усе одно ваш.

— І який замок! Палати як печери і зруйновані вежі, привиди і протяги, які висотують тепло, ніякої залоги там не вистачить... і ще ота маленька проблемка — прокляття.

— Прокляття — це вигадки з пісень і казок.

Це його, здається, розвеселило.

— Хтось уже склав пісню про Грегора Клігана, який помирає від удару отруйним списом? Чи про перекупного меча, який був перед ним і чиї руки-ноги сер Грегор відрубував по одній? Цей достойник відвоював замок у сера Ейморі Лорча, який отримав його від лорда Тайвіна. Одного з них придушив ведмідь, другого вбив карлик. І леді Вент, я чув, теж померла. Лотстони, Стронги, Гаровеї, знову Стронги... Гаренхол звів у могилу кожного, хто його торкнувся.

— То віддайте його лорду Фрею.

— Мабуть, так і зроблю,— розсміявся Пітир.— Або ще краще — нашій любій королеві Серсі. Хоча не варто мені про неї говорити погано — вона мені вислала чудові гобелени. Ось яка вона добра!

На саму згадку імені королеви Алейн закам'яніла.

— Вона не добра. Вона мене лякає. Якщо вона дізнається, де я...

— ...то мені доведеться вивести її з гри раніше, ніж я планував. Це якщо вона сама з гри не вийде ще раніше,— Пітир легенько посміхнувся, дражнячись.— У грі престолів навіть найменші фігури можуть чинити за власного волею. Іноді вони відмовляються робити хід, який ти для них запланував. Добре це затям, Алейн. Цей урок Серсі Ланістер ще отримає. А тепер... хіба ти не маєш обов'язків на сьогодні?

Обов'язки вона мала. Спершу вона подбала, щоб почали робити глінтвейн, тоді обрала гарне кружало гострого білого сиру, звеліла кухарці напекти хліба на двадцятьох — на той раз, якщо лорди-декларанти ще когось із собою прихоплять. «Щойно вони скуштують нашого хліба-солі, вони наші гості й не можуть нас скривдити». Фреї порушили всі закони гостинності, убивши у Близнючках її леді-матір і брата, однак Алейн уявити не могла, щоб такий шляхетний лорд, як Йон Ройс, опустився до подібного.

Далі світлиця. Підлога тут була застелена мирським килимом, тож у циновках не було потреби. Алейн попросила двох слуг поставити довгий стіл і принести вісім важких дубових крісел зі шкіряними сидіннями. Якби то був бенкет, вона б одне крісло поставила в голові столу, а одне — в ногах, а ще по три — з обох боків, але ж це не бенкет. Отож вона звеліла слугам шість крісел поставити з одного боку, а два — з другого. На той час лорди-декларанти піднялися вже, мабуть, у Сніг. Навіть на мулах підйом забирав майже цілий день, а пішки людям доводилося сходити декілька днів.

Можливо, переговори лордів затягнуться допізна. Їм потрібно буде поставити нові свічки. Потому як Мадді розпалила коминок, Алейн послала її вниз пошукати ароматичні воскові свічки, які лорд Векслі подарував леді Лайсі, сподіваючись таким чином завоювати її руку й серце. Далі дівчина знову сходила на кухню, щоб перевірити справи з вином і хлібом. Усе начебто було гаразд, і ще лишався час для неї скупатися, вимити коси й перевдягнутися.

На мить вона затрималася перед сукнею з пурпурового шовку, тоді перед іншою — з синього оксамиту зі срібними вставками в прорізах, яка б відтінила очі Алейн, але зрештою пригадала, що Алейн — байстрючка, тож одягатися повинна відповідно. Тому вона обрала сукню пояркову, темно-брунатну й просту, гаптовану золотою ниткою на корсажі, рукавах і подолі листям і лозами. Сукня була скромна й їй до лиця, і до того ж таку могла вдягнути і служниця. Пітир віддав Алейн і всі прикраси леді Лайси, отож вона приміряла кілька намист, але всі вони були занадто викличні. Зрештою вона обрала оксамитову стрічку на шию, осінньо-золотаву. Гретчел принесла їй Лайсине срібне люстерко, й Алейн пересвідчилася, що колір стрічки ідеально пасує до її густого темно-каштанового волосся. «Лорд Ройс у житті не впізнає мене,— подумала вона.— Та я сама себе заледве впізнаю».

Почуваючись майже такою самою зухвалою, як Пітир Бейліш, Алейн Стоун начепила на обличчя посмішку й пішла вниз зустрічати гостей.

Соколине Гніздо — єдиний замок у Сімох Королівствах, де центральний вхід розташований нижче підземелля. Круті кам'яні сходи здіймалися гірським схилом повз придорожні замки Камінь і Сніг, але біля Неба вони закінчувалися. Останні шістсот футів підйом був вертикальний, тобто потенційним гостям доводилося злізати з мулів і робити вибір. Можна було виїхати нагору, гойдаючись у дерев'яній корзині, в якій доправляли провізію, а можна було дертися кам'янистою ущелиною, тримаючись за опори, видовбані в скелі.

Лорд Редфорт і леді Вейнвуд, найстарші з лордів-декларантів, обрали підйом на коловороті, а потім кошик спустили ще раз — для гладкого лорда Белмора. Решта лордів подерлися самі. Алейн зустріла їх у Палаті півмісяця біля розпаленого вогню, привітала від імені лорда Роберта й подала хліб із сиром і гарячий глінтвейн у срібних кубках.

Пітир перед тим дав їй сувій з гербами, щоб вона всі вивчила, тож вона, якщо й не знала гостей з обличчя, впізнала їхні герби. Червоний замок — це лорд Редфорт: коротун з охайною сивою борідкою і лагідними очима. Леді Аня, єдина жінка серед лордів-декларантів, мала на собі темно-зелену накидку з розбитим колесом Вейнвудів, вишитим гагатовими намистинами. Шість срібних дзвоників на фіолетовому полі — це Белмор: черево як груша, а плечі круглі. Борода в нього була чистий жах: руда з сивиною, вона стирчала на всі боки з потрійного підборіддя. На відміну від нього, у Саймонда Темплтона борідка була чорна й гостра. Схожий на дзьоб ніс і крижані блакитні очі надавали лицарю Дев'ятизір'я подібності до якогось зграбного хижого птаха. На камзолі в нього красувалося дев'ять чорних зірок на перекладинах косого хреста. Горностаєвий плащ молодого лорда Гантера ненадовго збив Алейн з пантелику, аж тут вона угледіла брошку, на яку він застібався: віяло з п'ятьох срібних стріл. Батько його правив Довголуччям майже шістдесят років і помер так раптово, що позаочі люди шепотілися: це син йому допоміг, щоб швидше отримати спадок. І ніс, і щоки в Гантера червоніли як яблука, що свідчило про неабияку любов до вина, отож Алейн старалася підливати йому щоразу, тільки-но його кубок спорожніє.

Наймолодший у цьому товаристві мав на грудях трьох круків, які стискали в пазурах криваво-червоне серце. Каштанове волосся сягало плечей, а одне кучеряве пасмо падало на чоло. «Сер Лін Корбрей»,— подумала Алейн, сторожко глянувши на його твердий рот і ворохобні очі.

Останніми з'явилися Ройси — лорд Нестор і Бронзовий Йон. Лорд Рунстону на зріст був як Гончак. Нехай сивий і зморшкуватий, лорд Йон і досі на вигляд був людиною кремезною, яка своїми велетенськими мозолястими долонями й молодших за нього переламає, мов галузку. Його суворе обличчя миттю викликало в Санси спогади про той раз, коли він приїздив у Вічнозим. Вона пригадувала його за столом, де він тихо перемовлявся з її матір'ю. Їй чувся його громовитий голос, який відлунював од мурів, коли лорд Йон повертався з полювання з перекинутим через сідло оленем. Внутрішнім зором вона бачила його у дворі з тренувальним мечем у руці: уже вклавши на землю Сансиного батька, він розвернувся й побив і сера Родрика. «Він мене впізнає. Як він може не впізнати?» Вона обміркувала ідею кинутися йому в ноги і благати його захисту. «Він не захотів воювати за Роба, навіщо йому воювати за мене? Війні кінець, а Вічнозим упав».

— Лорде Ройс,— боязко запитала вона,— вип'єте кубок вина, щоб зігрітися?

Синювато-сірі очі Бронзового Йона ховалися під такими кущистими бровами, яких Алейн у житті не бачила. Коли він опустив на неї погляд, між бровами залягла складка.

— Ми знайомі, дівчино?

Алейн мов язика проковтнула, але її врятував лорд Нестор.

— Алейн — незаконна донька лорда-оборонця,— різко кинув він до свого кузена.

— А мізинчик нашого Мізинчика часу не марнував,— зронив Лін Корбрей з лукавою посмішкою. Белмор розреготався, й Алейн відчула, що в неї рожевіють щоки.

— Скільки тобі, дитино? — запитала леді Аня.

— Чо... чотирнадцять, міледі...— (На мить вона й забула, скільки років повинна мати Алейн).— І я не дитина, а розквітла панна.

— Але квіточку ще ніхто не зірвав, сподіваюся,— мовив молодий лорд Гантер з-під кущистих вусів, під якими цілком ховався рот.

— Поки що,— сказав Лін Корбрей, так наче вона взагалі не присутня.— Але вона вже дозріла, недовго лишилося.

— Це такі манери виховують у Селитьбі Серця? — поцікавилася Аня Вейнвуд; у її косах уже майнула сивина, навколо очей залягли «курячі лапки», а шкіра під підборіддям обвисла, проте леді Аня й досі випромінювала шляхетність.— Дівчина юна й ніжна, але встигла доволі надивитися жахів. Прикусіть язика, сер.

— Мій язик — то моя справа,— відтяв Корбрей.— А ваша милість ліпше за своїм хай стежить. Я ніколи не любив, щоб мене шпетили,— це вам чимало небіжчиків могли би підтвердити.

Леді Вейнвуд відвернулася.

— Проведи нас ліпше до батька, Алейн. Що раніше ми з цим покінчимо, то краще.

— Лорд-оборонець очікує на вас у світлиці. Прошу мілордів за мною.

З Палати півмісяця вони піднялися крутими мармуровими сходами, проминаючи крипту й «підземелля», пройшли попід трьома душниками (лорди-декларанти вдали, що не помітили їх). Незабаром Белмор уже пахкав, як ковальські міхи, а Редфортове обличчя посіріло, як його волосся. Вартові нагорі сходів підняли звідні ґрати.

— Сюди, будь ласка, мілорди,— повела їх Алейн через аркаду, завішану дюжиною пишних гобеленів. Під дверима світлиці стояв сер Лотор Брун. Відчинивши перед гостями двері, він увійшов останнім.

Пітир сидів за довгим столом з кубком вина в руці, передивляючись білосніжний пергамент. Коли увійшли лорди-декларанти, він звів очі.

— Мілорди, ласкаво просимо. І вас теж, міледі. Знаю, підйом нелегкий. Будь ласка, сідайте. Алейн, люба, принеси нашим шляхетним гостям ще вина.

— Як зволите, батьку.

Вона з приємністю зауважила, що свічки вже запалили, і в світлиці пахло мускатним горіхом і дорогими прянощами. Алейн пішла по карафу, поки гості всідалися рядочком... усі, крім Нестора Ройса, який, повагавшись, обійшов стіл і зайняв порожнє крісло біля лорда Пітира, а також Ліна Корбрея, який став біля коминка. Поки він грів руки, рубін у формі серця на головці руків'я в нього на мечі червоно поблискував. Алейн бачила, як Лін Корбрей посміхнувся до сера Лотора Бруна. «Як на людину немолоду, сер Лін доволі гарний,— подумала Алейн,— однак посмішка його мені не подобається».

— Я тут читаю вашу знамениту декларацію,— заговорив Пітир.— Краса! Не знаю, який мейстер її писав, але в нього дар сплітати слова. Шкода тільки, що ви й мене її підписати не запросили.

Це заскочило присутніх зненацька.

— Вас? — зронив Белмор.— Підписати?

— Пером я володію незгірше за інших, і ніхто не любить лорда Роберта більше, ніж я. Що ж до отих «лукавих друзів» і «лихих радників», гадаю, нам слід винищити їх до ноги. Мілорде, я до ваших послуг, душею і серцем. Прошу, покажіть, де тут підписувати.

Алейн, яка наливала вино, почула, як хихикнув Корбрей. Решта, схоже, розгубилися, поки Бронзовий Йон Ройс, хруснувши кісточками, не сказав:

— Ми прийшли не підпис від вас отримати. І не в словесні ігри гратися, Мізинчику.

— Шкода! Бо я люблю погратися в слова,— Пітир відклав пергамент убік.— Але як зволите. Поговорімо відверто. Чого ви хочете від мене, мілорди й міледі?

— Від вас — нічого,— втупився Саймонд Темплтон у лорда-оборонця холодним блакитним поглядом.— Ми хочемо, щоб ви забралися геть.

— Забрався? — вдавано здивувався Пітир.— І куди ж мені податися?

— Корона зробила вас лордом Гаренхолу,— зауважив молодий лорд Гантер.— Цього будь-кому має бути достатньо.

— Приріччя точно потребує лорда,— сказав старий Гортон Редфорт.— Річкорин в облозі, Бракен і Блеквуд воюють уже відкрито, а беззаконники вільно гуляють обома берегами Тризуба, грабуючи і вбиваючи скільки заманеться. Хай куди їдеш — усе завалено непохованим трупом.

— Вас послухати — все так заманливо звучить, лорде Редфорт,— відказав Пітир,— але проблема в тому, що в мене тут нагальні справи. Та й про лорда Роберта не слід забувати. Невже хочете, щоб я тягнув хворобливу дитину просто у вир різанини?

— Його милість залишиться у Ви долі,— оголосив Йон Ройс.— Я збираюся забрати хлопчика до себе в Рунстон і виростити з нього лицаря, яким пишався б Джон Арин.

— А чому саме в Рунстон? — здивувався Пітир.— Чому не в Залізодуб чи Редфорт? Чому не в Довголуччя?

— Будь-який з цих замків підійде,— заявив лорд Белмор,— і свого часу його світлість відвідає їх усі.

— Справді? — у Пітировому голосі звучав натяк на невпевненість.

— Лорде Пітире,— зітхнула леді Аня,— якщо хочете нацькувати нас одне на одного, то ліпше не марнуйте зусиль. Ми тут дотримуємося одностайного погляду. Рунстон підходить нам усім. Лорд Йон виростив трьох власних чудових синів, тож немає людини, яка б ліпше виховала маленького лорда. Мейстер Гелівег старший і досвідченіший за вашого мейстра Колмона, він краще впорається з проблемами лорда Роберта. У Рунстоні хлопчик учитиметься мистецтва війни в Сильного Сема Стоуна. Кращого військового інструктора годі сподіватися. Септон Лукос потурбується про духовний бік його життя. У Рунстоні живуть хлопчики його віку, а це для нього ліпше товариство, ніж літні жінки й перекупні мечі, якими він оточений сьогодні.

Пітир Бейліш пальцями розчесав борідку.

— Його світлості товариство потрібне, не заперечую. Однак Алейн навряд чи можна назвати літньою жінкою. Лорд Роберт дуже любить мою доньку, він вам сам про це залюбки скаже. І до того ж я попросив лорда Графтона й лорда Ліндерлі прислати до мене своїх синів за годованців. Обидва вони мають хлопчиків Робертового віку.

— Двоє цуценят від пари кімнатних песиків! — розреготався Лін Корбрей.

— Але Роберту потрібен поряд і старший хлопчик. Перспективний юний зброєносець, скажімо. Хтось, ким би він захоплювався, кого б хотів наслідувати...— Пітир обернувся до леді Вейнвуд.— У вас у Залізодубі є саме такий хлопець, міледі. Може, ви погодитися відіслати до мене Гарольда Гардинга?

Аня Вейнвуд, схоже, була приємно здивована.

— Лорде Пітире, я такого зухвалого злодія в житті не стрічала!

— Хлопця я викрадати не збираюся,— сказав Пітир,— вони з Робертом мають подружитися.

Бронзовий Йон Ройс нахилився вперед.

— Певна річ, лорд Роберт повинен подружитися з юним Гарі, тож він... приїде в Рунстон, під мою опіку, як мій годованець і зброєносець.

— Віддайте нам хлопчика,— мовив лорд Белмор,— і зможете цілий і неушкоджений виїхати з Видолу, щоб посісти належне вам місце у Гаренхолі.

Пітир кинув на нього осудливий погляд.

— Ви натякаєте, що в іншому разі я можу отримати ушкодження, мілорде? Не можу уявити, чого б це. Моя покійна дружина вважала, що належне мені місце тут.

— Лорде Бейліш,— заговорила леді Вейнвуд,— Лайса Таллі була вдовицею Джона Арина й матір'ю його сина, вона правила тут як регентша. А ви... будьмо щирі: ви не Арин, лорд Роберт вам не кревний родич. За яким правом ви зібралися правити нами?

— Наскільки пригадую, Лайса призначила мене лордом-оборонцем.

— Лайса Таллі,— сказав молодий лорд Гантер,— так по-справжньому і не прижилася у Видолі, вона не мала права розпоряджатися нами.

— А лордом Робертом? — запитав Пітир.— Ваша милість зараз скаже, що Лайса Арин не мала права розпоряджатися і власним сином?

Досі Нестор Ройс сидів мовчки, але тут голосно заговорив.

— Колись я сам сподівався одружитися з леді Лайсою. Так само як батько лорда Гантера й син леді Ані. Корбрей півроку біля неї крутився. Якби вона обрала когось із нас, зараз ніхто б не піддавав сумніву його право називатися лордом-оборонцем. Але вона, так уже сталося, обрала лорда Мізинчика й доручила свого сина під його опіку.

— Він був і сином Джона Арина також, кузене,— зауважив Бронзовий Йон, нахмурившись на доглядача Місячної брами.— Тож він належить Видолу.

Пітир вдав збентеження.

— Але ж Соколине Гніздо — така сама частина Видолу, як і Рунстон. Чи хтось його перемістив деінде?

— Жартуйте скільки заманеться, Мізинчику,— випалив лорд Белмор.— Хлопчик поїде з нами.

— Мені прикро вас розчаровувати, лорде Белмор, однак мій пасинок залишиться тут, зі мною. Здоров'я в дитини не таке вже й міцне, ви добре це знаєте. Подорож стане для нього великим випробуванням. Як його вітчим і лорд-оборонець, я цього дозволити не можу.

Прочистивши горло, заговорив Саймонд Темплтон:

— Ми привели під гору по тисячі вояків, Мізинчику.

— Чудове місце для них.

— За потреби можемо й більше зібрати.

— Ви мене війною лякаєте, сер? — у Пітировому голосі не було й натяку на страх.

— Ми отримаємо лорда Роберта,— сказав Бронзовий Нон.

На мить здалося, що переговори зайшли у глухий кут, аж тут Лін Корбрей відвернувся від вогнища.

— Мене вже від цього нудить. Якщо довго балакати з Мізинчиком, він вас зрештою без майток залишить. Єдиний спосіб залагодити цю суперечку — криця,— він витягнув довгого меча.

— У мене меча немає, сер,— розвів руками Пітир.

— Це легко виправити,— сказав Корбрей; світло свічок замерехтіло на димчасто-сірому лезі, такому темному, аж нагадало Сансі про Лід — батьків меч.— Он у вашого Ябкожера є клинок. Скажіть, щоб віддав вам, або он кинджалом скористайтеся.

В Алейн на очах Лотор Брун потягнувся по меча, та клинки не встигли зіткнутися: у гніві підвівся Бронзовий Нон.

— Опустіть меча, сер! Ви Корбрей чи Фрей? Ми тут гості.

— Це просто негідно,— піджала губи леді Вейнвуд.

— Сховайте меча в піхви, Корбрею,— луною підхопив молодий лорд Гантер.— Ви нас усіх ганьбите.

— Ну ж бо, Ліне,— м'якше додав Редфорт.— Це нічого не дасть. Вклади Леді Зневіру в ліжко.

— Міледі відчуває спрагу,— не здавався сер Лін.— Пускаючись у танок, вона любить хильнути крапельку червоного.

— Ваша леді сьогодні не втамує спраги,— Бронзовий Йон заступив Корбрею дорогу.

— Лорди-декларанти,— пирхнув Лін Корбрей.— Краще б ви підписалися як «шість бабусь».

Вклавши темного меча назад у піхви, він вийшов, відіпхнувши плечем Бруна так, наче взагалі його не бачить. Алейн чула, як помалу стихають його кроки.

Аня Вейнвуд і Гортон Редфорт обмінялися поглядами. Гантер, допивши вино, знову підставив кубок.

— Лорде Бейліш,— заговорив сер Саймонд,— ви маєте пробачити нам цю виставу.

— Так-таки й маю? — Мізинчик підпустив холоду в голос.— Це ви його сюди привели, мілорди.

— Ми не мали наміру...— почав був Бронзовий Йон.

— Це ви його сюди привели. Я маю повне право викликати вартових і всіх вас заарештувати.

Гантер з такою люттю скочив на ноги, що мало не вибив карафу з рук Алейн.

— Ви обіцяли нам безпечне перебування!

— Так. Тому подякуйте, що в мене уявлення про честь суворіше, ніж у декого,— сказав Пітир таким сердитим голосом, якого Алейн у нього ще зроду не чула.— Я прочитав вашу декларацію і вислухав ваші вимоги. А тепер послухайте мої. Заберіть свої війська з-під гори, їдьте додому й дайте спокій моєму синові. Безуряддя тут і справді мало місце, не заперечуватиму, але винна в ньому Лайса, а не я. Дайте мені рік, і за допомогою лорда Нестора я обіцяю вам налагодити справи так, що ні в кого з вас не буде приводу нарікати.

— Це ви так кажете,— мовив Белмор.— Та чи можна вам довіряти?

— Ви ще наважуєтеся робити такі закиди мені? Це не я заголив крицю на переговорах. Ви тут пишете, що хочете захистити лорда Роберта, і при цьому їжу до нього не пропускаєте. Цьому слід покласти край. Я не воїн, але я воюватиму, якщо ви не знімете облоги. У Видолі є й інші лорди, окрім вас, і Королівський Причал теж надішле мені людей. Якщо ви хочете війни — так і скажіть, і Видол потоне у крові.

Алейн побачила в очах лордів-декларантів вагання.

— Рік — не такий уже й довгий строк,— невпевнено мовив лорд Редфорт.— Можливо... якщо ви дасте гарантії...

— Ніхто з нас не хоче війни,— визнала леді Вейнвуд.— Осінь добігає кінця, тож час готуватися до зими.

Белмор прочистив горло.

— А наприкінці року...

— ...якщо я не наведу лад у Видолі, я охоче відступлю своє місце лорда-оборонця,— пообіцяв їм Пітир.

— Це більш ніж справедливо,— втрутився лорд Нестор Ройс.

— Але ніякого відступництва,— наполягав Темплтон.— Ніяких зрад і бунтів. Ви маєте присягнутися.

— Залюбки,— озвався Пітир.— Мені потрібні друзі, а не вороги. Я дарую вам усім прощення, якщо хочете, засвідчу це письмово. Навіть Ліну Корбрею. Брат у нього — чудова людина, нема чого ганьбити шляхетний дім.

Леді Вейнвуд обернулася до решти лордів-декларантів.

— Мілорди, може, варто порадитися?

— Немає потреби. Очевидно, що він переміг,— Бронзовий Йон сірими очима зміряв Пітира Бейліша.— Ви мені не подобаєтеся, але схоже на те, що свій рік ви отримаєте. То скористайтеся ним якнайкраще, мілорде. Не всіх із нас вам вдалося обдурити,— він з такою силою шарпнув двері, що аж зірвав їх із завіс.

Трохи згодом влаштували такий собі бенкет, хоча Пітиру довелося перепросити за скромне частування. Привели Роберта в блакитно-кремовому камзолі, й він люб'язно зіграв маленького лорда. Бронзовий Йон на бенкет не залишився: він уже почав довгий спуск із Соколиного Гнізда, як і сер Лін Корбрей перед ним. Решта лишилися до ранку.

«Він їх зачаклував»,— думала Алейн поночі, лежачи в ліжку й дослухаючись до завивання вітру за вікнами. Вона гадки не мала, звідки взялися підозри, та щойно це спало їй на думку, вона вже не могла заснути. Вона крутилася й вертілася, і думка гризла її, як собака — стару кістку. Нарешті Алейн підвелася і, вдягнувшись, залишила Гретчел бачити десятий сон.

Пітир ще не лягав: він писав листа.

— Алейн,— мовив він,— люба! Що привело тебе сюди так пізно?

— Просто хочеться знати. Що буде за рік?

Він відклав перо.

— Редфорт і Вейнвуд уже літні люди. Хтось із них може померти (ба й обидва). Гілвуд Гантер загине від рук власних братів. Швидше за все, це зробить юний Гарлан, який підлаштував і смерть лорда Іона. Хто вкрав мідяк, вкраде і срібняк, ось моя улюблена приказка. Белмор захланний, його можна підкупити. З Темплтоном я подружуся. Бронзовий Йон Ройс, боюся, й надалі виявлятиме ворожість, та доки він лишається на самоті, він не становить справжньої загрози.

— А сер Лін Корбрей?

У його очах танцювало полум'я свічки.

— Сер Лін залишиться моїм заклятим ворогом. З кожним стрічним говоритиме про мене з презирством і ненавистю, радо пропонуватиме свого меча всім змовникам, які замислять скинути мене.

Тут її підозри перетворилися на певність.

— І як ви збираєтеся винагородити його за послуги?

Мізинчик уголос розреготався.

— Золотом, хлопчиками й обіцянками, звісно. Сер Лін — людина простих запитів, люба моя. І йому до смаку тільки золото, хлопчики і різанина.