Бенкет круків

Алейн

Обернувши залізне кільце, вона легенько прочинила двері.

— Славний Робіне? — погукала вона.— Можна до тебе?

— Обережніше, міледі,— застерегла стара Гретчел, заломивши руки.— У мейстра його милість запустив нічним горщиком.

— То в мене йому вже нема чим кидатися. У вас хіба нема роботи? А ти, Мадді... всі вікна зачинені віконницями? Всі меблі зачохлені?

— Всі, міледі,— озвалася Мадді.

— Сходи перевір,— мовила Алейн і пірнула в затемнену спальню.— Це я, Славний Робіне, це я.

— Ти сама? — шморгнув носом хтось у темряві.

— Так, мілорде.

— Тоді йди сюди. Але тільки ти.

Алейн щільно причинила по собі двері. Вони було дубові, чотири дюйми завтовшки, тож Мадді з Гретчел можуть підслуховувати, скільки заманеться,— все одно нічого не почують. От і добре. Гретчел ще вміє тримати язика за зубами, а Мадді — безсоромна пліткарка.

— Тебе прислав мейстер Колмон? — поцікавився хлопчик.

— Ні,— збрехала Алейн.— Почула, що мій Славний Робін нездужає.

Після сутички з нічним горщиком мейстер прибіг до сера Лотора, а вже Брун прийшов до неї. «Якщо міледі вдасться вмовити його встати мирно,— сказав лицар,— мені не доведеться витягати його з ліжка силоміць».

А цього не можна допустити, вирішила Алейн. Коли з Робертом обходилися грубо, в нього починалися напади трясці.

— Ви голодні, мілорде? — запитала вона маленького лорда.— Послати Мадді вниз по ягоди з вершками чи по гарячий хлібчик з маслом?

Тут вона з запізненням пригадала, що гарячого хліба немає: кухня вже зачинена, а піч холодна. «Якщо таким чином вдасться підняти Роберта з ліжка, то можна й вогонь розпалити»,— сказала вона собі.

— Не хочу їсти,— озвався маленький лорд тоненьким роздратованим голоском.— Сьогодні я лишуся в ліжку. Якщо хочеш, можеш мені почитати.

— Надто темно тут, щоб читати,— озвалася вона: вікна були запнуті важкими портьєрами, тож у спальні чорно було, як поночі.— Невже Славний Робін забув, який сьогодні день?

— Ні,— мовив він,— але я не піду. Хочу в ліжку полежати. А ти почитаєш мені про крилатого лицаря.

Крилатого лицаря звали сер Артис Арин. За легендою, він вигнав з Видолу перших людей, а тоді на велетенському соколі злетів на верхівку Велетового Ратища й зарубав короля грифонів. Про його пригоди склали сотні казок. Маленький Роберт їх усі знав напам'ять, та все одно любив, щоб йому їх почитали.

— Любий, нам потрібно йти,— мовила Алейн до хлопчика,— але обіцяю: коли ми спустимося до Місячної брами, я тобі прочитаю дві казки про крилатого лицаря.

— Три,— миттю сказав він. Хай що йому пропонуєш, а Роберт завжди вимагає більше.

— Три,— погодилася Алейн.— Можна я трохи сонечка сюди впущу?

— Ні. У мене очі болять від світла. Іди до мене в ліжко, Алейн.

Але вона натомість рушила до вікна, обминаючи розбитий нічний горщик. Вона його ледве бачила, зате дуже добре відчувала сморід.

— Я не розсуватиму портьєр до кінця. Тільки щоб бачити личко мого Славного Робіна.

— Ну, як скажеш,— шморгнув він носом.

Портьєри були з блакитного оксамиту. Відсунувши одну буквально на палець, Алейн закріпила її. У блідому ранковому світлі затанцювали порошинки. Маленькі ромбики шибок затуманила паморозь. Алейн долонею потерла одну, відкриваючи очам осяйну блакить неба та сліпучий блиск білих гірських схилів. Соколине Гніздо горнулося в крижану мантію, а Велетове Ратище засипане снігом було по пояс.

Коли Алейн обернулася, Роберт Арин уже сидів, спираючись на подушки, й дивився на неї. Володар Соколиного Гнізда та сторож Видолу. Нижче пояса він закутався у вовняний коц, а вище пояса сидів голий — шкіра біла, мов тісто, а волосся довге, як у дівчинки. Ручки й ніжки Роберт мав тоненькі, груди впалі, животик маленький, а вічно червоні очі сльозилися. «Він у цьому не винен. Таким уже народився — малим і хворобливим».

— Сьогодні ви такий міцненький, мілорде! — (Він любив, щоб йому казали, який він міцний і сильний).— Звеліти Мадді та Гретчел наносити вам гарячої води на купіль? Мадді потре вам спинку, а я вимию волосся, щоб ви в дорогу виїхали справжнім чистеньким лордом. Добре буде, правда?

— Ні. Терпіти не можу Мадді. В неї бородавка на оці, і тре вона дуже боляче. Мама ніколи не терла боляче.

— Я попрошу Мадді не терти мого Славного Робіна занадто сильно. Вимиєшся — і почуватимешся краще.

— Ніякої купелі, я ж сказав, у мене страшенно болить голова.

— Принести тобі теплу пов'язку на чоло? Чи кухлик сновійного вина? Тільки маленький. У Небі вже чекає Майя Стоун — вона образиться, якщо ти її проспиш. Сам знаєш, як вона тебе любить.

— А я її не люблю. Проста собі доглядачка мулів! — пирхнув Роберт.— Вчора на ніч мейстер Колмон дав мені молока з якоюсь гидотою, я відчув. Я в нього просив солодкого молока, але він так і не приніс. Навіть коли я йому наказав! А я тут лорд, він має мене слухатися. Ніхто мене не слухається!

— Я з ним поговорю,— пообіцяла Алейн,— та тільки якщо ти встанеш із ліжка. Надворі чарівно, Славний Робіне. Ясно світить сонечко — сьогодні чудовий день для спуску з гір. У Небі вже чекає Майя з мулами...

У нього затремтіли губи.

— Терпіти не можу тих смердючих мулів. Один мене якось укусити хотів! Перекажи тій Майї, що я лишаюся,— у голосі його вже бриніли сльози.— Поки я тут, ніхто мене скривдити не може. Гніздо неприступне.

— Кому ж потрібно кривдити мого Славного Робіна? Лорди й лицарі тебе обожнюють, а простолюд славить твоє ім'я.

«Він боїться,— подумала вона,— і небезпідставно». Відтоді як загинула леді-мати, хлопчик навіть на балкон не виходить, а дорога з Гнізда до Місячної брами небезпечна, тут хто завгодно злякається. В Алейн самої серце падало в п'яти, коли вона з леді Лайсою і Пітиром піднімалася нагору, а всі знають, що спуск ще складніший за підйом, оскільки повсякчас доводиться дивитися вниз. Майя може розповісти, як можні лорди й хоробрі лицарі в цих горах блідли й під себе ходили. А ніхто-бо з них не хворів на трясцю.

І все одно, виходу немає. В долині ще осінь, тепла й золота, а гірські вершини вже причавила зима. Вже було три снігові бурі, а крижана злива на два тижні зробила замок кришталевим. Може, Гніздо й неприступне, але дуже скоро воно стане неприступним у прямому розумінні, й день у день спускатися вниз стає дедалі небезпечніше. Більшість слуг і вояків замку вже спустилися. Нагорі ще зосталося з дюжину, щоб дбати про лорда Роберта.

— Славний Робіне,— мовила Алейн,— ось побачиш, спускатися весело. З нами будуть сер Лотор і Майя. Мули по цих горах ходили вгору-вниз вже тисячу разів.

— Терпіти не можу мулів,— не заспокоювався хлопчик.— Мули огидні. Кажу тобі, коли я був маленький, один з них вкусити мене хотів.

Алейн знала, що добре їздити верхи Роберт досі не навчився. Мули, коні, віслюки — байдуже: всі вони для нього — страшні тварюки, які лякають, мов дракони чи грифони. Привезли його в Гніздо в шість років, і їхав він, сховавши голову між материних повних молока грудей, і відтоді більше вниз не спускався.

Але їхати треба, поки крига остаточно не відрізала замок. Неможливо передбачити, скільки ще протримається гарна погода.

— Майя не дозволить мулам кусатися,— пообіцяла Алейн,— і я їхатиму зразу за тобою. А я ж дівчина, я не така сильна й хоробра, як ти. Якщо вже можу спуститись я, Славний Робіне, то про тебе й мови немає.

— Я можу,— сказав лорд Роберт,— але не хочу. Перекажи Майї,— він витер сопливого носа зворотом долоні,— що я сьогодні лишаюся в ліжку. Може, завтра поїду, якщо почуватимуся краще. Сьогодні надворі холод, а в мене голова болить. Ти теж можеш зі мною випити солодкого молока, і я накажу Гретчел принести нам меду в стільниках. Будемо спати, цілуватися й гратися в ігри, і ти почитаєш мені про крилатого лицаря...

— Почитаю. Три казки, як і обіцяла... коли спустимося в Місячну браму.

Алейн уже терпець уривався. «Треба їхати,— нагадала вона собі,— бо так ми до заходу сонця й границю снігу не перетнемо».

— Лорд Нестор на твою честь уже приготував святкову учту — грибну юшку, оленину й пироги. Ти ж не хочеш його розчаровувати?

— А лимонні пироги будуть?

Лорд Роберт обожнював лимонні пироги — мабуть, тому, що їх любила Алейн.

— Лимонні-лимонні-лимонні пироги,— запевнила вона його,— і зможеш їсти, скільки схочеш.

— Сто штук? — хотів він знати.— Сто штук можна?

— Якщо схочеш.

Вона присіла на ліжко й погладила його по довгому шовковистому волоссю. «А волосся в нього й справді гарне!» Леді Лайса щовечора сама його розчісувала, а коли приходила пора, то власноруч підрізала. Після її падіння в Роберта щоразу починалися жахливі напади, коли до нього підходили з гострим лезом, тож Пітир звелів йому волосся просто не підрізати. Накрутивши на палець пасмо, Алейн мовила:

— То як, встанеш із ліжка й дозволиш тебе вдягнути?

— Хочу сто лимонних пирогів і п'ять казок!

«Зараз отримаєш сто льопанців і п'ять ляпасів. Якби тут був Пітир, ти б так не поводився». Маленький лорд відчував перед вітчимом здоровий страх... Алейн вичавила усмішку.

— Як зволить мілорд. Але нічого не буде, поки не помиєшся, не вдягнешся й не вирушиш у дорогу. Ходім, а то вже обід скоро,— вона твердо взяла його за руку й витягнула з ліжка.

Та не встигла вона покликати служниць, як Славний Робін, обхопивши її тоненькими ручками, поцілував її. По-дитячому поцілував, незграбно. Роберт Арин узагалі все робив незграбно. «Якщо заплющу очі, можу уявляти, що це Лицар Квітів». Колись сер Лорас подарував Сансі Старк червону троянду, але ніколи її не цілував... а жоден Тайрел у житті не поцілує Алейн Стоун. Хай яка вона гарна, однак народилася, як то кажуть, не з того боку простирадла.

Коли хлопчикові вуста торкнулися її власних, їй пригадався зовсім інший поцілунок. Вона й досі відчувала його: жорстокі губи, що притиснулися до її вуст. Цей чоловік прийшов до неї в темряві, в той час як небо горіло зеленим вогнем. «Він отримав і поцілунок, і пісню, а взамін лишив тільки закривавлений плащ».

Але це вже байдуже. Той день у минулому, так само як і Санса Старк.

Алейн відірвала від себе маленького лорда.

— Годі. Поцілуєш мене знову, коли доїдемо до Місячної брами, якщо стримаєш обіцянку.

Мадді з Гретчел вже чекали разом з мейстром Колмоном під дверима. Мейстер змив з волосся вміст нічного горщика й перемінив мантію. З'явилися й Робертові зброєносці. Теранс і Гайлз завжди неприємності нюхом чують.

— Лорд Роберт почувається краще,— мовила Алейн до служниць.— Принесіть йому гарячої води на купіль, тільки щоб він не обпікся. І не смикайте за волосся, коли розплутуватимете, він терпіти цього не може.

Один зі зброєносців хихикнув, і Алейн мовила:

— Терансе, дістань його милості верховий костюм і найтепліший плащ. Гайлзе, а ти прибери розбитий горщик.

— Я не прибиральниця,— скривився Гайлз Графтон.

— Роби, як велить леді Алейн, бо Лотору Бруну поскаржуся,— сказав мейстер Колмон, рушаючи за дівчиною в коридор, а тоді вниз виткими сходами.— Дуже вдячний за ваше втручання, міледі. Вмієте ви його вмовити,— він повагався.— Поки ви сиділи з ним, нападів трясці не було?

— У нього пальці трошки тремтіли, коли я його за руку тримала, але ото й усе. Він казав, ви йому в молоко якоїсь гидоти додали.

— Гидоти? — Колмон закліпав, і борлак на шиї застрибав.— Я просто... кров у нього носом не йшла?

— Ні.

— Добре. Дуже добре,— він покивав, і ланцюг на довжелезній тонкій кумедній шиї стиха брязнув.— Цей спуск... Міледі, може, найкраще буде, якщо я підмішаю його милості трохи макового молочка. Майя Стоун всадовить його на свого найнадійнішого мула і прив'яже.

— Не може лорд Соколиного Гнізда спускатися з гір прив'язаним, наче мішок ячменю.

У цьому Алейн була переконана. Батько застерігав: не можна розголошувати, наскільки насправді слабенький і боязкий Роберт. «Був би він тут! Він би точно знав, як діяти».

Але Пітир Бейліш нині на тому боці Видолу — поїхав на весілля до лорда Лайонела Корбрея. Бездітний вдівець лорд Лайонел, якому вже за сорок, одружувався з пишною шістнадцятирічною донькою багача-купця з Мартингорода. Це Пітир укладав шлюбну угоду. Подейкували, за нареченою дають неймовірний посаг, і це, мабуть, правда, адже вона з простого роду. На весілля зберуться всі васали Корбрея, а ще лорди Векслі, Графтон, Ліндерлі, дехто з маломожних лордів і лицарів-землевласників... і лорд Белмор, який нещодавно помирився з батьком Алейн. Решта лордів-декларантів збираються проігнорувати весілля, тож присутність Пітира особливо важлива.

Алейн усе це добре розуміла, але ж це означало, що на неї лягають усі турботи про те, щоб Славний Робін безпечно спустився з гір.

— Дайте його милості кухлик солодкого молока,— мовила вона до мейстра.— Так він дорогою вниз не труситиметься.

— Я йому щойно три дні тому давав,— заперечив Колмон.

— І вчора він просив ще, а ви відмовили.

— Не можна так часто. Міледі, ви не розумієте. Я вже казав лорду-оборонцю: щіпка солод-сну пригасить трясцю, але зілля не виводиться з організму, тож із часом...

— «З часом» може ніколи не настати, якщо в його милості станеться напад і він звалиться з гір. Якби зараз тут був батько, певна, він би теж вам сказав, що за будь-яку ціну лорд Роберт має лишатися спокійним.

— Я спробую, міледі, але напади в нього дедалі гірші, а він такий недокрівний, що п'явок йому ставити я вже не наважуюся. Солод-сон... У хлопчика точно не йшла носом кров?

— Він шморгав носом,— визнала Алейн,— але крові я не бачила.

— Маю поговорити з лордом-оборонцем. Ця учта... нерозумно це, мені здається, після важкого спуску.

— Учта буде не дуже пишна,— запевнила його вона.— Щонайбільше на сорок гостей. Лорд Нестор з челяддю, лицар Місячної брами, кілька маломожних лордів і їхніх підданих...

— Лорд Роберт чужих не любить, ви же знаєте, а там питимуть і галасуватимуть... і музика... музика його лякає.

— Музика його заспокоює,— заперечила вона,— особливо ліра. Це він співу не любить відтоді, як Марильйон зіштовхнув його матір...— Алейн стільки разів уже повторювала цю брехню, що й сама в неї повірила; правда здавалася просто жахливим сном, що іноді накривав її уночі.— На учту лорд Нестор співців не запрошував, будуть лише танці під флейти і скрипки.

А що робити Алейн, коли заграє музика? Питання було складне: на нього серце й голова давали протилежні відповіді. Санса страшенно любила танцювати, однак Алейн...

— Просто дайте йому кухлик солодкого молока перед дорогою і ще один перед бенкетом, і проблем не повинно виникнути.

— Гаразд,— озвався мейстер; вони зупинилися біля підніжжя сходів.— Але це востаннє. Принаймні на найближчі півроку, ба й більше.

— Це питання ви ліпше з лордом-оборонцем вирішуйте,— Алейн, переступивши поріг, рушила через двір. Колмон хотів як краще для свого підопічного, усвідомлювала Алейн, однак як краще для хлопчика Роберта і як краще для лорда Арина — це часом зовсім різні речі. Так і Пітир казав, і це правда. «Мейстер Колмон піклується тільки про хлопчика. А в нас із батьком турботи масштабніші».

У дворі лежав старий сніг, з терас і веж звисали кришталевими ратищами бурульки. Соколине Гніздо було збудоване з білосніжного каменю, а зимове покривало робило його ще білішим. «Яка неприступна краса!» — подумала Алейн. Скільки не старалася, не могла вона полюбити це місце. Ще до того, як униз спустилися гвардійці та слуги, в замку вже було порожньо, як у могилі, а коли поїхав Пітир Бейліш, стало ще гірше. Після Марильйона ніхто тут більше не співав. Ніхто голосно не сміявся. Навіть боги мовчали. Гніздо мало септ, але не мало септона, мало богопраліс, але не мало серце-дерева. «На послані звідси молитви ніхто не відповість»,— часто думалося Алейн, але бували такі дні, коли вона почувалася настільки самотньою, що хотілося бодай спробувати. Однак відповідали тільки вітри — свистіли невгамовно довкола сімох струнких білих веж і з кожним дужим поривом шарпали місячні двері. «Узимку тут буде ще гірше,— розуміла Алейн.— Узимку тут буде холодна біла в'язниця».

І все одно думка про від'їзд лякала її не менше, ніж Роберта. Просто вона краще це приховувала. Батько казав, що нема ганьби в самому страху, тільки не треба його показувати. «Всі люди чогось бояться»,— казав він. Алейн не дуже йому вірила. Самого Пітира Бейліша не лякало нічого. «Він так казав, просто щоб додати мені сміливості». А внизу сміливість їй знадобиться, бо там ризик викриття буде більший. Пітирові друзі при дворі повідомили, що королева розіслала вояків, які шукають Куця і Сансу Старк. «І якщо мене знайдуть, мені відрубають голову,— нагадала вона собі, спускаючись закрижанілими сходами.— Маю повсякчас лишатися Алейн — і зовні, і в душі».

У коловоротній кімнаті Лотор Брун допомагав тюремнику Морду та двом слугам складати скрині з одягом і тюки в шість величезних дубових цебер, у кожному з яких легко помістилося б троє людей. Великі ланцюгові коловороти — найлегший спосіб спуститися у придорожній замок Небо, який розташований на шістсот футів унизу; ще можна спуститися з підвалу через природний кратер. «Або тим самим шляхом, яким спустився Марильйон, а перед ним — леді Лайса».

— Хлопчик встав? — запитав сер Лотор.

— Його саме купають. За годину він буде готовий.

— Дуже сподіваюся. Майя чекатиме тільки до обіду.

У коловоротній кімнаті не було напалено, тож із рота в нього з кожним словом вилітала пара.

— Вона дочекається,— сказала Алейн.— Мусить дочекатися.

— Я б не мав такої певності, м'леді. Вона сама як мулиця, та Майя. Вона всіх нас радше голодувати тут покине, ніж своїми тваринками ризикне,— сказав він з усмішкою. «А він завжди всміхається, коли говорить про Майю». Майя набагато молодша за сера Лотора, однак, узгоджуючи шлюб між лордом Корбреєм і купецькою дочкою, батько сказав Алейн, що молоденькі дівчата завжди найщасливіші з чоловіками старшими. «Невинність і досвідченість — запорука ідеального шлюбу»,— сказав він.

Цікаво, думала Алейн, як Майя ставиться до сера Лотора. З цим приплюснутим носом, квадратним підборіддям і ріденьким кучерявим сивим волоссям, Брун навряд чи може вважатися привабливим, але він і не потворний. «Обличчя в нього просте, але щире». Сер Лотор хоч і лицар, та походження він зовсім низького. Одного вечора він розповів, що вони — родичі Брунів з Брунатнодолу, старовинного лицарського роду на мисі Ломиклішня. «Коли батько помер, я до них поїхав,— зізнався він,— та вони накинулися на мене — сказали, що нас нічого не пов'язує». Що було далі, він розповідати не схотів, сказав тільки, що бойового мистецтва вчився здебільшого на практиці. Коли тверезий, він був зовсім тихий, але дужий. «І відданий, запевняє Пітир. Довіряє йому більше за всіх. Для такої байстрючки, як Майя Стоун, Брун був би доброю партією,— подумала Алейн.— Звісно, якби її батько визнав дочку офіційно, все б могло бути інакше, але він не визнав. А Мадді каже, що Майя, до всього, і цноту вже втратила».

Морд хльоснув батогом, і перша пара волів важко рушила по колу, обертаючи коловорот. Ланцюг із брязкотом розмотувався, шкребучи по камінню, і велике цебро, погойдуючись, почало довгий спуск до Неба. «Бідолашні воли»,— подумала Майя. Перед від'їздом Морд їх заріже й зоставить соколам. Якщо на той час, коли люди повернуться в Гніздо, ще лишатиметься м'ясо, його засмажать на весняний бенкет,— якщо не зіпсується, звісно. Великий кавалок замороженого м'яса означає родюче літо, запевняла стара Гретчел.

— М'леді,— мовив сер Лотор,— хочу, щоб ви знали. Майя буде не сама. З нею леді Міранда.

— О!

«Навіщо це їй було дертися стільки нагору, щоб зразу знову вниз спускатися?» Міранда Ройс — донька лорда Нестора. Того разу, коли Санса побувала у Місячній брамі разом з тіткою Лайсою і лордом Пітиром дорогою у Соколине Гніздо, Міранди не було, але відтоді Алейн чимало чула про неї від гвардійців і слуг у Гнізді. Мати її давно померла, тож леді Міранда управляє батьковим замком; якщо вірити чуткам, коли вона вдома, при дворі значно більше крутиться людей, ніж коли її немає. «Рано чи пізно тобі доведеться познайомитися з Мірандою,— попередив Пітир.— І коли це станеться, будь обережна. Вона любить вдавати дурненьку веселуху, але вона проникливіша за свого батька. З нею завжди тримай язика на припоні».

«Триматиму,— подумала Алейн,— тільки хто б міг подумати, що доведеться починати так рано».

— Роберт зрадіє,— сказала вона: Роберт любить Міранду Ройс.— Перепрошую, сер. Мені спакуватися треба.

Сама-одна вона востаннє піднялася сходами у свою кімнату. Вікна заклеєні на зиму й зачинені віконницями, меблі зачохлені. Деякі з її речей уже винесли, решту сховали. Всі атласи й адамашки леді Лайси лишаться тут. Найвитонченіші лляні й оксамитові сукні, розшиті мирським мереживом, теж зостануться. Унизу Алейн має вдягатися скромно, як і належить дівчині скромного походження. «Байдуже,— подумала вона.— Я й тут не наважувалася носити найкраще вбрання».

Гретчел прибрала з ліжка постільну білизну й приготувала речі, які залишилися. Алейн уже натягнула під сукню дві пари спіднього і вовняні панчохи, а тепер вдягнула пояркову кофту й підбитий хутром плащ із каптуром, застебнувши його на емальованого пересмішника, якого їй подарував Пітир. На додачу був шалик і пара підбитих хутром шкіряних рукавичок, які пасували до верхових чобіт. Нап'явши на себе все це, вона почувалася пузатим і пухнастим ведмежатком. «У горах ще радітимеш, що так убралася»,— нагадала вона собі. Перед виходом востаннє окинула поглядом кімнату. «Тут я була в безпеці,— подумала Алейн,— а от унизу...»

Повернувшись у коловоротну кімнату, Алейн виявила, що там уже нетерпляче очікує Майя Стоун разом з Лотором Бруном і Мордом. «Мабуть, у цебрі піднялася — поглянути, чого ми так забарилися». Струнка й жилава, Майя мала такий самий загартований, обвітрений вигляд, як стара верхова шкірянка, яку вона вдягнула попід сріблясту кольчугу. Волосся дівчина мала чорне, як воронове крило, й таке коротке і наїжачене, що Алейн підозрювала: Майя самотужки його кинджалом вкорочує. Найкращими в Майї були очі: великі й сині. «Вдягла б сукню — була б дуже навіть гарненька». Цікаво, подумала Алейн, серу Лотору подобається Майя в криці й шкірі — чи він мріє перевдягнути її в мереживо й шовки? Майя любила повторювати, що батько в неї — гірський цап, а мати — сова, та Алейн вивідала правду в Мадді. «Так,— подумала вона, роздивляючись дівчину,— ці очі вона успадкувала від нього, і волосся теж — густе й чорне, таке саме як і в Ренлі».

— Де він? — поцікавилася байстрючка.

— Його милість купають і вдягають.

— Йому слід поквапитися. Холодає, не відчуваєте? Маємо аж до Снігу спуститися ще до заходу.

— Вітер сильний? — запитала Алейн.

— Бувало й гірше... і буде поночі,— Майя відкинула з очей чубчик.— Якщо він ще трішки покупається, ми тут застрягнемо на всю зиму, і їсти нам не буде чого, окрім як одне одного.

Алейн не знала, що на це відповідати. На щастя, їй не довелося: нарешті з'явився Роберт Арин. Маленький лорд вдягнув небесно-блакитний оксамит, золотий ланцюжок із сапфірами й білий ведмежий плащ. Ззаду з двох боків його поділ несли зброєносці, щоб той не волочився по підлозі. З ними був мейстер Колмон у благенькому сірому плащі, облямованому білкою. За ним ішли і Гретчел з Мадді.

Відчувши на обличчі холодний повів вітру, Роберт позадкував, але за ним стояли Теранс і Гайлз, тож тікати не було куди.

— Мілорде,— заговорила Майя,— поїдете зі мною?

«Це надто різко,— подумала Алейн.— Слід було всміхнутися до нього, привітатися, сказати, який він сильний і хоробрий».

— Хочу Алейн,— озвався лорд Роберт.— Я поїду тільки з нею.

— У цебро ми всі втрьох помістимося.

— Хочу тільки Алейн. Від тебе смердить мулами.

— Як скажете,— на обличчі Майї не відбилося жодних емоцій.

На деяких ланцюгах кріпилися плетені кошики, на інших — міцні дубові цебра. Найбільше цебро сягало Алейн вище голови; темно-брунатні клепки скріплені були залізними кільцями. Та все одно в Алейн серце упало в п'яти, коли вона, взявши Роберта за ручку, завела його всередину. За ними зачинилися дверцята, й тепер зусібіч було дерево, тільки лишалася дірка вгорі. «Так краще,— сказала собі Алейн,— униз дивитися не можна». Внизу тільки Небо й небо. Шістсот футів неба. У голові промайнуло: скільки ж падала тітка з такої висоти, якими були її останні думки, коли в обличчя їй летіли гори? «Ні, не можна про це думати, не можна!»

— РУШАЙ! — гаркнув сер Лотор. Цебро щосили штурхнули. Воно гойднулося, накренилося, шкрябаючи по підлозі, і нарешті повисло. Почувся виляск Мордового батога й бряжчання ланцюга. Почали спуск, спершу ривками, а далі плавніше. Роберт стояв блідий на обличчі, з напухлими очима, але руки в нього не тремтіли. Угорі зменшувалося Гніздо. Небесні камери в підвалинах замку робили його схожим знизу на медові стільники. «Крижані стільники,— подумала Алейн,— сніговий замок». Чути було, як навколо цебра свище вітер.

Здолали сотню футів, і тут їх підхопив несподіваний порив вітру. Цебро гойднулося вбік, крутнулося в повітрі, тоді врізалося в скелю. На голову посипалися уламки криги й сніг, дерево зарипіло. Роберт, хапнувши ротом повітря, притиснувся до Алейн, сховавши обличчя в неї на грудях.

— Мілорд дуже хоробрий,— мовила дівчина, відчуваючи, що він тремтить.— Мені так страшно, що я слів дібрати не можу, а ти зовсім не боїшся.

Вона відчула, як він кивнув.

— Крилатий лицар був хоробрий, і я теж,— похвалився він їй у груди.— Я ж Арин!

— Мій Славний Робін обійме мене міцніше? — прохально спитала вона, хоча він уже вчепився в неї так, що вона заледве дихнути могла.

— Якщо хочеш,— прошепотів він. Отак, тримаючись одне за одного, вони продовжили спуск до Неба.

«Назвати це замком — усе одно що назвати калюжу у виходку озером»,— подумала Алейн, коли цебро нарешті відчинилося, щоб вони вдвох могли вийти у придорожньому замку. Небо — не більш як збудована півколом стіна з нескріпленого розчином каміння, яка охоплює печеру у кам'янистому виступі. Усередині розташувалися склади і стайня, велика природна зала й вибиті в камінні опори в кратері, що веде в Соколине Гніздо. Знадвору земля була засипана більшим і меншим камінням. На стіну можна було піднятися по земляних насипах. А Гніздо за шістсот футів звідси здавалося таким малесеньким — рукою затулити можна, а от зелено-золотий Видол унизу розкинувся широко.

У замку чекало двадцять мулів, а також двоє погоничів і леді Міранда Ройс. Донька лорда Нестора виявилася пишною коротункою одного віку з Майєю Стоун, але Майя — струнка й сильна, а Міранда — пухка й пахка, пишна і в стегнах, і в талії, і особливо у грудях. Густі каштанові кучері обрамляли круглі червоні щоки, маленький ротик і пару жвавих карих очей. Коли Роберт боязко виліз із цебра, вона опустилася перед ним у сніг, поцілувала йому руку й розцілувала в обидві щоки.

— Мілорде,— сказала вона,— ви так виросли!

— Справді? — задоволено перепитав Роберт.

— Ви скоро вже вищий за мене станете,— збрехала леді. Звівшись на ноги, вона обтріпала сніг зі спідниці.— А ти, певно, донька лорда-оборонця,— докинула вона, коли цебро з гуркотом поїхало назад нагору.— Мені переказували, що ти красуня. Бачу, це правда.

— Міледі дуже люб'язна,— присіла Алейн у реверансі.

— Люб'язна? — розсміялася старша дівчина.— Як це нудно! От бешкети — це інша справа. Поки їхатимемо вниз, маєш поділитися зі мною всіма таємницями. Можна кликати тебе Алейн?

— Як зволите, міледі.

«Але жодних таємниць ти в мене не вивідаєш».

— Це я у Місячній брамі міледі, але тут, у горах, можеш кликати мене Рандою. Скільки тобі років, Алейн?

— Чотирнадцять, міледі,— озвалася вона, бо давно вже вирішила: нехай Алейн Стоун буде більше, ніж Сансі Старк.

— Ранда,— виправила Міранда.— Таке враження, що вже сто років минуло відтоді, як мені було чотирнадцять. Яка я тоді була наївна і цнотлива! А ти цнотлива, Алейн?

Алейн спалахнула.

— Не можна про таке пита... Так, звісно.

— Бережеш себе для лорда Роберта? — підкусила леді Міранда.— Чи якийсь палкий зброєносець мріє про твої принади?

— Ні,— озвалася Алейн, а Роберт водночас мовив:

— Це моя подруга. Теранс і Гайлз її не отримають.

На той час спустилося вже друге цебро, м'яко приземлившись на гірку підмерзлого снігу. З нього з'явився мейстер Колмон у супроводі зброєносців — Теранса і Гайлза. Далі прибули Мадді та Гретчел разом з Майєю Стоун. Байстрючка одразу перебрала командування.

— У горах краще не купчитися,— звернулася вона до інших погоничів.— Я беру з собою лорда Роберта і його почет. Оссі, ви поведете сера Лотора з рештою, тільки зачекайте годинку, поки ми від'їдемо. Морквянику, ви берете скрині та ящики.

У вирі розмаяного чорного волосся вона обернулася до Роберта Арина.

— На якому мулі ви сьогодні поїдете, мілорде?

— Всі вони смердять. Я поїду на сірому, з відкушеним вухом. І нехай Алейн їде зі мною. І Міранда теж.

— Де дозволятиме дорога. Ходімо, мілорде, всадовимо вас на мула. В повітрі вже пахне сніговієм.

Та поки приготувалися до виїзду, минуло ще півгодини. Коли всі нарешті сиділи на мулах, Майя кинула рішучу команду, і двоє вояків Неба розчахнули браму. Майя вела перед, за нею їхав лорд Роберт, сповитий у свій ведмежий плащ. За ним їхали Алейн з Мірандою Ройс, тоді Гретчел і Мадді, а далі Теранс Ліндерлі й Гайлз Графтон. Замикав валку мейстер Колмон, ведучи поряд ще одного мула, навантаженого скринями з травами й настоянками.

За мурами одразу почав відчуватися вітер. Тут ще не росли дерева, тож валка була відкрита всім вітрам. Алейн раділа, що так тепло вдягнулася. Ззаду гучно виляскував плащ, а несподіваний порив вітру зірвав з голови каптур. Вона розсміялася, а от Роберт за кілька ярдів попереду, скулившись, мовив:

— Холодно! Слід повернутися й почекати, поки потеплішає.

— У долині стане тепліше, мілорде,— озвалася Майя.— От побачите, коли спустимося.

— Не хочу я нічого бачити,— відказав Роберт, але Майя не звернула уваги.

Дорога являла собою нерівні прольоти східців, видовбаних у гірському схилі, але мули знали тут кожен дюйм. Алейн це втішило. Чергування пір року, всі ці морози й відлиги вельми позначилися на камінні, яке тут і там уже обвалювалося. На скелях лежали острівці сліпучо-білого снігу. Ясно світило сонце, небо було блакитне, а над головою на крилах вітру кружляли соколи.

Нагорі схил був найкрутіший, і східці не спускалися прямо вниз, а петляли туди-сюди. «Піднімалася в гори Санса Старк, а спускається Алейн Стоун». Дивна це була думка. Тут дівчина пригадала, що коли піднімалися нагору, Майя веліла не відривати очей від стежки. «Вгору дивіться, а не вниз»,— сказала вона тоді... але на спуску це було неможливо. «Можу заплющити очі. Мул сам знає дорогу, мені не потрібно його спрямовувати». Але так радше вчинила б Санса, перелякане дівчисько. Алейн же — доросла жінка, хоробра байстрючка.

Спершу їхали вервечкою, але трохи нижче стежка поширшала, так що цілком поміщалося двоє, тож до Алейн під'їхала Міранда Ройс.

— Ми від твого батька листа отримали,— сказала вона спокійно, наче сиділа з септою за шиттям.— Пише, що вже їде додому і сподівається зовсім скоро побачитися з рідною донечкою. Пише, що Лайонел Корбрей дуже задоволений дружиною, а ще більше — її дівизною. Сподіваюся, лорд Лайонел не забуде, з ким йому слід лягати в ліжко. А ще лорд Пітир пише, що на весілля, здивувавши всіх, приїхала леді Вейнвуд разом з лицарем Дев'ятизір'я.

— Аня Вейнвуд? Справді?

Схоже, лордів-декларантів замість шістьох уже троє зосталося. Спускаючись із гір, Пітир Бейліш сподівався перетягнути на свій бік Саймонда Темплтона, але щодо леді Вейнвуд певності не мав.

— А ще листи були? — запитала Алейн. Соколине Гніздо настільки відлюдне, що кортіло послухати новини зі світу, хай якими банальними й несуттєвими вони будуть.

— Від твого батька — ні, та були інші птахи. Війна триває всюди, окрім як у нас. Річкорин здався, однак Драконстон і Штормокрай досі зберігають вірність лорду Станісу.

— Леді Лайса дуже мудро вчинила, не вплутавши нас у це.

Міранда хитро посміхнулася.

— Так, вона завжди була взірцем мудрості,— зронила вона й посовалась у сідлі.— Чого це мули такі кістляві та прикрі? Майя їх погано їх годує. На гарному товстому мулі їхати було б набагато приємніше... Знаєш, обрали нового верховного септона. А, і в Нічній варті тепер малолітній командувач, якийсь байстрюк Едарда Старка.

— Джон Сноу? — здивовано випалила Алейн.

— Сноу? Ну, мабуть, і справді Сноу, це логічно.

Сто років уже вона не згадувала Джона Сноу. Він же всього-на-всього зведенюк, а проте... оскільки Роба, Брана й Рикона більше немає, у неї лишається один-єдиний брат — Джон Сноу. «І я сама тепер байстрючка, як і він. Ох, приємно було би з ним знову побачитися!» Але цього не станеться ніколи. Алейн Стоун братів не має — ні незаконних, ні законних.

— Наш кузен Бронзовий Йон влаштував у себе в Рунстоні рукопашну,— провадила Міранда Ройс, нічого не помітивши,— нечисленну, тільки для зброєносців. Очікувано переміг Гарі Наступник.

— Гарі Наступник?

— Годованець леді Вейнвуд. Гарольд Гардинг. Я так розумію, відтепер його слід величати сер Гарі. Його висвятив Бронзовий Йон.

— О! — Алейн зовсім заплуталася. З якого дива годованець леді Вейнвуд став її наступником? Вона і рідних синів має. Один з них — лицар Кривавої брами, сер Донел. Але не хотілося видатися дурепою, тож вона просто мовила: — Най проявить себе як гідний лицар.

— Най його пранці з'їдять,— пирхнула леді Міранда.— Ну, в нього ж є дочка-байстрючка від якоїсь простолюдинки. Мій лорд-батько мав надію, що я візьму з Гарі шлюб, та леді Аня про це й чути не хоче. Не знаю, що саме їй не підходить: я сама чи мій посаг,— вона зітхнула.— А мені потрібен новий чоловік. У мене вже був один, але я його вбила.

— Вбила? — вражено перепитала Алейн.

— Так. Помер просто на мені. Якщо по правді, то у мені. Ти ж, я сподіваюся, знаєш, що таке шлюбна ніч і шлюбна постіль?

Алейн подумала про Тиріона, про Гончака з його поцілунком — і кивнула.

— Уявляю, як це жахливо було, міледі. Як він помер. Ну, там, у той час як... як...

— ...порав мене? — Міранда знизала плечима.— Звісно, неприємно було. Поминаючи вже те, що це просто нечемно! Навіть не спромігся дитину мені зробити. У старих сім'я слабеньке. Ось я тепер непорана вдовиця. Гарі міг би значно гіршу партію зробити. І зробить, скажу я тобі. Швидше за все, леді Вейнвуд одружить його з котроюсь своєю онукою — або з онукою Бронзового Йона.

— Ваша правда, міледі,— озвалася Алейн, пригадавши Пітирові застереження.

— Ринда. Ану, скажи-но: Ран-да.

— Ранда.

— Отак уже ліпше. Боюся, мушу в тебе перепросити: ти подумаєш, що я просто шльондра, але я переспала з отим гарненьким хлопчиною — Марильйоном. Я ж не знала, яке він чудовисько. Він так гарно співав, а які в нього спритні пальчики! Якби я тільки знала, що він збирається виштовхати леді Лайсу в місячні двері, я б у житті з ним в ліжко не лягла. Зазвичай з чудовиськами я не сплю,— сказала вона й окинула оком обличчя і груди Алейн.— Ти за мене вродливіша, зате в мене перса більші. Мейстри кажуть, з великих грудей молока не більше, ніж з маленьких, але я не вірю. Ти бачила колись годувальницю з малими цицьками? У тебе груди пишні як на твій вік, та оскільки це груди байстрючки, я перейматися не збираюся,— Міранда під'їхала трішки ближче.— Думаю, ти знаєш, що Майя вже втратила цноту?

Алейн знала. Їй про це шепнула гладунка Мадді, коли Майя одного разу привезла припаси.

— Мадді мені казала.

— Ну певна річ! У неї пащека велика, як дупа, а дупа в неї просто велетенська... Коханцем був Майкл Редфорт. Колишній зброєносець Ліна Корбрея. Справжній зброєносець, а не отой неотеса, якого сер Лін узяв до себе зброєносцем зараз. Подейкують, за гроші до себе взяв. Майкл був найкращим юним мечником у Видолі, галантним... принаймні Майя так гадала, поки він не одружився з однією з дочок Бронзового Нона. Певна, лорд Гортон йому вибору не дав, та все одно жорстоко було так вчинити щодо Майї.

— Вона подобається серу Лотору,— Алейн зиркнула на погоничку, яка їхала за двадцять кроків унизу.— Більш ніж подобається.

— Лотору Бруну? — Міранда звела брову.— А вона про це знає? Хоча,— провадила вона, не чекаючи на відповідь,— хай не плекає надій, сердега. Батько хотів підшукати Майї пару, але вона нікого не хоче. Вона сама як мулиха.

Алейн несамохіть відчула прихильність до старшої дівчини. Після Джейн Пул у неї ще не було подружки, з якою можна попліткувати.

— А як гадаєш, серу Лотору вона подобається така — в кольчузі й шкірянці? — запитала вона старшу дівчину, яка здавалася такою досвідченою.— Чи він мріє вдягнути її в шовки й оксамити?

— Він чоловік. Він мріє її роздягнути.

«Знову вона хоче, щоб я почервоніла».

Леді Міранда мов думки її підслухала.

— Ти так гарно заливаєшся рум'янцем! А я червонію, як яблуко. Тільки я вже сто років не червоніла,— вона схилилася ближче.— Твій батько не збирається одружитися вдруге?

— Батько? — Алейн про таке й не думала. Чомусь ця ідея змусила її поїжитися. Згадався вираз на обличчі Лайси Арин, коли та випала у місячні двері.

— Всі ми знаємо, який відданий він був леді Лайсі,— мовила Міранда,— однак не може ж він горювати все життя. Потрібна гарна молода дружина, щоб розвіяти його смуток. Гадаю, він обирати може з половини шляхетних юних панн у Видолі. Хто буде кращим чоловіком за нашого сміливого лорда-оборонця? От тільки якби ще його не називали Мізинчиком... Не знаєш, у нього і справді мізинчик?

— Мізинчик? — Алейн знову почервоніла.— Я не... Та я ніколи...

Леді Міранда розреготалася так голосно, аж озирнулася Майя Стоун.

— Не переймайся, Алейн, певна, там зовсім не мізинчик.

Проїхали попід природною аркою, що з її білого каменю звисали бурульки, скрапуючи водою. У дальньому кінці стежка звужувалася й обривисто спускалася на сотню футів униз. Міранді довелося відстати. Алейн віддалася на волю мула. Тут спуск виявився таким крутим, що вона вчепилась у сідло. Сходинки, гладенько вичовгані підкованими копитами незліченних мулів, які ходили тут, нагадували низку мілких кам'яних чаш. На дні цих чаш блищала золотом у пообідньому сонці вода. «Поки що це вода,— подумала Алейн,— але поночі вся вона замерзне на кригу». Збагнувши, що затамувала подих, вона врешті видихнула. Майя Стоун з лордом Робертом майже досягли скелястого піку, після якого схил знову трохи вирівнювався. Алейн старалася дивитися на них, тільки на них. «Я не впаду,— твердо сказала вона собі.— Майїн мул сам мене проведе». Навколо неї завивав вітер, а вона східчик по східчику підстрибом спускалася вниз. Тривало це, здавалося, ціле життя.

І тут раптом вона вже внизу разом з Майєю і своїм маленьким лордом — кулиться попід покрученим кам'янистим шпилем. Далі тягнулася висока кам'яна сідловина, вузька й обледеніла. Пронизливо стогнав вітер, шарпав Алейн за плаща. Дівчина пригадала, як піднімалася тут. І тоді це місце її лякало, і тепер.

— Тут ширше, ніж видається,— пояснювала Майя лорду Роберту веселим голосом.— Цілий ярд завширшки, а завдовжки щонайбільше вісім ярдів, суща мізерія.

— Мізерія,— промовив Роберт. Ручка в нього тремтіла.

«О ні,— подумала Алейн,— будь ласка, тільки не тут. Не зараз».

— Мулів тут краще переводити,— мовила Майя.— З дозволу мілорда, я спершу переведу свого, а потім повернуся по вашого.

Лорд Роберт не відповів. Почервонілими очима він втупився у вузьку сідловину.

— Я недовго, мілорде,— пообіцяла Майя, та Алейн не була певна, що хлопчик узагалі її почув.

Коли байстрючка вивела мула з-під захисту шпиля, в морду йому вдарив вітер. Майїн плащ задерся, виляскуючи в повітрі. Майя заточилася, і на якусь мить здалося, що її зараз здмухне у прірву, та їй вдалося втримати рівновагу, й вона рушила далі.

Алейн взяла Роберта за маленьку долоньку в рукавичці, сподіваючись угамувати тремтіння.

— Славний Робіне,— сказала вона,— я боюся. Візьми мене за руку, допоможи перейти на той бік. Ти, я знаю, не боїшся.

Він поглянув на неї: чоловічки у розширених білих очах здавалися крихітними, як вістря шпильки.

— Не боюся?

— Хто завгодно, тільки не ти. Ти ж мій крилатий лицар, сер Славний Робін.

— Крилатий лицар умів літати,— прошепотів Роберт.

— Понад верхівками гір,— вона стиснула його долоньку.

Тут до них біля шпиля приєдналася леді Міранда.

— Умів літати,— луною підхопила вона, побачивши, що відбувається.

— Сер Славний Робін,— повторив лорд Роберт, і Алейн зрозуміла, що не можна чекати повернення Майї. Дівчина допомогла хлопчику злізти з мула, і вони рука в руці рушили до голої кам'яної сідловини, а позаду ляпали й ляскали плащі. Навколо був тільки порожній простір і небо, а обабіч стрімко обривалася земля. Під ногами траплявся лід, і уламки каміння так і чигали, щоб на них хтось ногу підвернув, і вітер завивав люто. «Виє як вовк,— подумала Санса.— Примарний вовк завбільшки з гору».

І раптом вони опинилися на тому боці, і сміялася Майя Стоун, підхоплюючи Роберта й обіймаючи.

— Обережніше,— сказала Алейн.— Він боляче хвицається. З виду й не подумаєш, але так і є.

Підшукали для хлопчика затишне місце — заглибину в скелі, куди не проникав холодний вітер. Алейн пестила його, поки не минулося тремтіння, а Майя пішла назад допомогти перейти решті верхівців.

У Снігу на них чекали свіжі мули й гаряча тушкована козятина з цибулею. Алейн присіла їсти з Майєю і Мірандою.

— То ти не тільки вродлива, а й хоробра,— заговорила до неї Міранда.

— Ні,— знітилася вона від компліменту.— Я не хоробра. Мені так було страшно! Без лорда Роберта я б точно не перейшла...— Алейн обернулася до Майї Стоун.— Ти мало не впала.

— Помиляєшся. Я не можу впасти,— озвалася Майя; пасмо волосся лежало в неї на щоці, затуляючи одне око.

— Я ж сказала: мало не... Ти не злякалася?

Майя похитала головою.

— Пригадую, як мене, зовсім маленьку, підкидає в повітря чоловік. Він високий аж до неба, а підкидає мене так високо, що здається — я лечу. Ми обоє регочемо — регочемо так, що я аж засапалася, а тоді від сміху я обмочую штанці, але він тільки регоче ще дужче. Коли він отак підкидав мене, я ніколи не боялася. Знала, що він нікуди не подінеться і завжди мене зловить,— вона відкинула волосся з чола.— Але одного разу він кудись подівся. Чоловіки приходять і йдуть. Брешуть, гинуть, кидають тебе. А бескид не такий, як чоловіки, і я — справжня донька бескиду. Довіряю своєму батькові, довіряю своїм мулам. Я не впаду,— вона, поклавши руку на гострий виступ скелі, зіп'ялася на ноги.— В дорогу. Іти нам ще далеко, а я вже відчуваю наближення сніговію.

Коли виїздили зі Снігу — найбільшого і найнижчого з трьох придорожніх замків, які сторожили дорогу на Соколине Гніздо,— уже посипав сніг. Почало сутеніти. Леді Міранда запропонувала повернутися й заночувати у Снігу, а продовжити спуск на сході сонця, але Майя і чути не хотіла.

— На той час може вже нападати п'ять дюймів снігу, а ці східці підступні навіть для мулів,— сказала вона.— Ліпше їхати далі. Але квапитися не будемо.

І так вони і вчинили. Нижче Снігу східці стали ширшими, не такими крутими, вони петляли поміж високих сосон і сіро-зелених чатових дерев, якими поросли нижні схили Велетового Ратища. Схоже, Майїні мули знали на дорозі кожен корінець і камінець, а якщо якийсь і забудуть, байстрючка їм нагадає. Половина ночі спливла, заки нарешті угледіли крізь снігопад світло з Місячної брами. Останній відтинок дороги був найлегший. Невпинно падав сніг, укриваючи світ білим плащем. Славний Робін задрімав у сідлі, гойдаючись у такт руху мула. Навіть леді Міранда почала позіхати й поскаржилася, що втомилася.

— У нас для всіх вас уже підготовані покої,— мовила вона до Алейн,— але якщо хочеш, можеш сьогодні спати зі мною. На моєму ліжку четверо вмістяться.

— Матиму за честь, міледі.

— Ранда. Тобі пощастило, що я так змучилася. Хочеться тільки скрутитися калачиком і заснути. Зазвичай, коли до мене спати приходять леді, то мають сплатити подушкове й розповісти всі свої грішки.

— А як у них нема грішків?

— Ну, тоді хай розповідають, про які витівки мріють. Але ти, звісно, і не мрієш. Тільки глянь на твої рожеві щічки й великі блакитні очі — зразу видно, що ти порядна,— вона знову позіхнула.— Сподіваюся, ти в ноги не змерзла. Терпіти не можу челядниць із холодними ногами.

Заки нарешті доїхали до замку Мірандиного батька, леді вже й сама дрімала, а Алейн мріяла про ліжко. «Перина, обов'язково,— думала вона,— м'яка, тепла й висока, завалена хутрами. Мені насниться солодкий сон, а коли я прокинуся, брехатимуть собаки, біля кернички пліткуватимуть жінки, а у дворі дзвенітимуть мечі. А потім буде бенкет з музикою і танцями». Після мертвої тиші Соколиного Гнізда хотілося галасу й сміху.

Та коли вершники злазили з мулів, з фортеці з'явився один з Пітирових гвардійців.

— Леді Алейн,— погукав він,— на вас чекає лорд-оборонець.

— Він уже повернувся? — здивувалася вона.

— Ввечері. Він у західній вежі.

До світанку було вже ближче, ніж минуло від сутінок, у замку спали майже всі, окрім Пітира Бейліша. Він сидів біля коминка, який весело потріскував, і попивав глінтвейн з трьома незнайомцями. Щойно Алейн увійшла, всі троє встали, а Пітир тепло всміхнувся.

— Алейн! Ходи поцілуй тата.

Вона слухняно обійняла його і поцілувала в щоку.

— Перепрошую за вторгнення, батьку. Ніхто не попередив, що ви не самі.

— Яке вторгнення, люба! Я тут саме розповідав цим добрим лицарям, яка в мене шаноблива донечка.

— Шаноблива і зваблива,— мовив елегантний юний лицар з густою білявою гривою, яка спадала йому нижче плечей.

— Ага,— підтвердив другий лицар, товстун з густою чорною бородою, в якій уже майнула сивина, носом-картоплиною з сіточкою червоних капілярів і грубими кулачиськами завбільшки з гарний окіст кожен.— Про це ви не згадували, м'лорде.

— Я б теж не згадував, якби то була моя донька,— втрутився третій лицар, жилавий коротун з хитрою посмішкою на вустах, гострим носом і наїжаченим жовтогарячим чубом.— Особливо у присутності таких неотес, як ото ми.

Алейн розсміялася.

— А ви неотеси? — піддражнила вона.— А я вас трьох прийняла за хоробрих лицарів.

— І вони таки лицарі,— сказав Пітир.— А хоробрість свою, сподіваймося, вони ще продемонструють. Дозволь представити тобі сера Байрона, сера Моргата і сера Шадрика. Панове, це леді Алейн, моя нешлюбна, але дуже кмітлива дочка... з якою, з вашого дозволу, мені слід перекинутися кількома словами.

Троє лицарів, уклонившись, пішли, але рослявий білявець, перш ніж вийти, ще й поцілував Алейн руку.

— Лицарі-бурлаки? — запитала Алейн, коли двері зачинилися.

— Лицарі-рубаки. Я тут подумав, що нам непогано тримати біля себе ще трохи мечників. Часи настають дуже цікаві, люба, а в такі цікаві часи мечників не буває забагато. У Мартингород повернувся «Цар моряників», і старому Освелу є що розповісти.

Алейн і не питала, що саме. Якби Пітир хотів з нею поділитися, то поділився б.

— Я не очікувала, що ви так швидко повернетеся,— мовила вона.— Рада, що ви приїхали.

— З того, як ти мене поцілувала, і не скажеш,— притягнувши її до себе, він узяв у долоні її обличчя й нагородив довгим поцілунком у вуста.— Ось як вітають з поверненням. Постарайся наступного разу.

— Так, батьку,— вона відчула, що червоніє.

Але він не тримав на неї зла.

— Ти не повіриш, що нині відбувається на Королівському Причалі, люба! Серсі коїть дурницю по дурниці, а їй у цьому допомагає рада глухих, сліпих і темних. Я завжди підозрював, що вона пустить королівство з торбами й себе занапастить, але не очікував, що так швидко. Яка прикрість! Я сподівався на чотири-п'ять спокійних років, щоб посіяти зерна — хай ростуть, однак тепер... добре, що мені хаос тільки на руку. Боюся, якщо п'ятеро королів ще лишили по собі якийсь натяк на мир, то три королеви швидко і його зруйнують.

— Три королеви? — не зрозуміла Алейн.

Але Пітир не схотів пояснювати. Натомість, посміхнувшись, мовив:

— А я своїй дівчинці подаруночок привіз.

Алейн була приємно вражена.

— Сукню?

Вона чула, що в Мартингороді чудові кравчині, а їй уже так набридло вбиратися в сіре й коричневе!

— Дещо краще. Вгадуй далі.

— Прикраси?

— Жодні прикраси не зрівняються з очима моєї донечки.

— Лимони? Ви знайшли лимони?

Вона-бо пообіцяла Славному Робіну лимонний пиріг, а для нього, як відомо, потрібні лимони.

Узявши її за руку, він усадовив її собі на коліна.

— Я домовився про твій шлюб..

— Шлюб...— у неї стислося горло. Вона не хотіла заміж, не тепер, а може, взагалі ніколи.— Я не... я не можу вийти заміж. Батьку, я...— Алейн поглянула на двері, перевіряючи, чи щільно зачинені.— Я ж одружена,— прошепотіла вона.— Ви знаєте.

Пітир поклав їй палець на вуста, щоб замовкла.

— Карлик пошлюбив доньку Неда Старка, а не мою. І взагалі, це ж просто заручини. З весіллям доведеться зачекати, поки Серсі не прийде кінець, а Санса не стане вдовицею. Та й тобі слід познайомитися з хлопцем і сподобатися йому. Леді Вейнвуд не змушуватиме його побратися проти волі, на цьому вона твердо стояла.

— Леді Вейнвуд? — Алейн не могла повірити.— Навіщо їй одружувати одного зі своїх синів з... з...

— ...з байстрючкою? По-перше, ти — байстрючка лорда-оборонця, не забувай. Вейнвуди — рід старовинний і вельми гоноровий, але не такий заможний, як можна було подумати,— що я і з'ясував, коли почав скуповувати їхні борги. Ну, леді Аня, звісно, не поміняє на золото сина, а от байстрюка... юний-бо Гарі просто родич, а посаг, який я запропонував її милості, більший за той, якого щойно отримав Лайонел Корбрей. Та і як інакше, вона ж може наразитися на гнів Бронзового Нона. Це йому всі плани зруйнує. Ти обіцяна Гарольду Гардингу, люба,— якщо, звісно, зможеш завоювати його хлоп'яче серце... але для тебе це має бути неважко.

— Гарі Наступнику? — Алейн постаралася пригадати все, що їй у горах розповідала про нього Міранда.— Він щойно висвячений у лицарі, й у нього є позашлюбна донька від якоїсь простолюдинки.

— І ще одна скоро буде від іншої дівки. Цей Гарі, безсумнівно, вміє облещувати. М'яка пісочна чуприна, глибокі сині очі, ямочки на щоках, коли всміхається. І дуже галантний, кажуть,— з усмішкою піддражнив він.— Байстрючка ти чи ні, люба, коли про заручини повідомлять, тобі заздритимуть усі високородні панни у Видолі, а ще кількоро у приріччі й Розлогах.

— Але чому? — розгубилася Алейн.— Сер Гарольд... як він може бути спадкоємцем леді Вейнвуд? У неї хіба немає рідних синів?

— Троє,— підтвердив Пітир. У його подиху відчувався перегар, гвоздика й мускатний горіх.— А ще доньки й онуки.

— То хіба вони не йдуть перед Гарі в лінії наступництва? Я не розумію.

— Зараз зрозумієш. Слухай,— Пітир узяв її за руку й легенько погладив їй пальці.— Лорд Джаспер Арин, почнімо з нього. Батько Джона Арина. Він мав трьох дітей — двох синів і доньку. Найстарший був Джон, отож Гніздо й титул лорда перейшли до нього. Його сестра Аліс вийшла за сера Еліса Вейнвуда, дядька нинішньої леді Вейнвуд. Аліс і Еліс,— скривився він,— яка пара! Молодший син лорда Джаспера, сер Роннел Арин, пошлюбив дівчину з Белморів, але встиг хіба раз чи двічі її взути, перш ніж помер від різачки. Їхній син Елберт народжувався в одному ліжку, а в цей час бідолашний Роннел помирав у іншому в тій самій залі. Ти уважно слухаєш, люба?

— Так. Були Джон, Аліс і Роннел, але Роннел помер.

— Добре. Далі: Джон Арин жонатий був тричі, але перші дві дружини дітей йому не народили, тож багато років його спадкоємцем був його небіж Елберт. Тим часом Еліс дуже плідно працював над Аліс, тож вона родила раз на рік. Подарувала йому дев'ятеро дітей — вісім дівчаток і одного дорогоцінного хлопчика, ще одного Джаспера, а тоді від виснаження померла. Хлопчик Джаспер, незважаючи на героїчні зусилля, що привели його на світ, у три рочки підставив голову під копито коня. Незабаром по тому віспа забрала двох його сестер, тобто їх лишилося шестеро. Найстарша вийшла за сера Деніса Арина, далекого родича лордів Соколиного Гнізда. У Видолі проросло чимало гілок дому Аринів, усі горді та голі, якщо не рахувати мартингородських Аринів, яким вистачало здорового глузду брати шлюби з купцями. Вони всі заможні, однак не надто витончені, тож про них мова не йде. Сер Деніс — паросток отакої голої і гонорової гілки... однак він був уславленим герцівником, вродливим і хоробрим, з гарними манерами. А ще ж магія прізвища Арин,— це була ідеальна пара для найстаршої Вейнвудівни. Діти в них будуть Арини, до того ж наступні спадкоємці Видолу, якщо з Елбертом раптом станеться лихо. Ну, і тут така справа: з Елбертом стався Божевільний Король Ейрис. Знаєш цю історію?

Вона знала.

— Божевільний Король убив його.

— Саме так. А незабаром по тому сер Деніс, покинувши вагітну дружину, поїхав на війну. Загинув він у Битві дзвонів від надміру хоробрості й ворожого топора. Коли його леді-дружині повідомили про його загибель, вона з горя померла, а незабаром після неї — і її новонароджений синок. Але то таке. Під час війни Джон Арин пошлюбив нову дружину, яку небезпідставно вважав фертильною. Його це дуже обнадіювало, однак ми з тобою добре знаємо, що Лайса Арин подарувала йому тільки багато мертвих немовлят, викиднів і сердегу Славного Робіна.

І таким чином ми повертаємося до п'ятьох позосталих дочок Еліса й Аліс. Найстарша після віспи, яка вбила її сестер, лишилася страшенно рябою, тож вона пішла в септи. Другу звабив якийсь перекупний меч. Сер Еліс зрікся її, і вона, по тому як байстрюк її помер ще немовлятком, долучилася до німотних сестер. Третя вийшла за лорда з Персів, однак виявилася безплідною. Четверту викрали обпечені, коли вона саме їхала у приріччя брати шлюб з котримсь із Бракенів. Лишилася наймолодша, яка побралася з лицарем-землевласником, присяжнюком Вейнвудів, і, народивши йому сина на ім'я Гарольд, померла,— Пітир перевернув долоню Алейн і легенько поцілував у зап'ясток.— А тепер скажи-но, люба, хто такий Гарі Наступник?

Алейн дивилася на нього розширеними очима.

— Він зовсім не наступник леді Вейнвуд. Він — наступник Роберта. Якщо Роберт помре...

— Коли Роберт помре,— звів Пітир брову.— Наш бідолашний Славний Робін настільки хворобливий, що це — лише питання часу.

А коли Роберт помре, Гарі Наступник стане лордом Гарольдом, сторожем Видолу й володарем Соколиного Гнізда. Прапороносці Джона Арина ніколи не любитимуть ані мене, ані нашого дурненького тремтючого Роберта, зате обожнюватимуть свого Юного Сокола... а коли зберуться до нього на весілля, і вийдеш ти зі своїми золотисто-каштановими косами, вбрана в дівочий біло-сірий плащ із вишитим на спині деривовком... та кожен лицар Видолу мечем присягне зробити все, щоб повернути тобі твої законні права. Ось тобі мої дарунки, люба моя Сансо: Гарі, Соколине Гніздо й Вічнозим. А це вартує ще одного поцілунку, як гадаєш?