Бенкет круків

Князівна у вежі

Ув'язнення було не надто суворим.

Аріанна втішалася бодай цим. Навіщо батькові так старатися забезпечити її всіма вигодами у в'язниці, якщо він прирік її на зрадницьку смерть? «Не може він мене стратити,— всоте переконувала вона себе.— Нема в ньому такої жорстокості. Я ж його кров і плоть, його спадкоємиця, його єдина донька». Якщо доведеться, вона кинеться йому під колеса візка, визнає провину, вимолюватиме прощення. І плакатиме. І він, побачивши, як по щоках їй котяться сльози, обов'язково її пробачить.

Та чи пробачить вона сама себе?

«Арео,— просилася вона в свого полонителя під час довгої спекотної мандрівки з Зеленокровиці назад у Сонцеспис,— я не хотіла скривдити дівчинку. Повірте мені!»

Гота у відповідь лише кректав. Аріанна відчувала його злість. Від нього втік Темнозір — найнебезпечніший з усіх змовників. Відірвався від переслідування та зник у глибині пустелі з клинком окровленим в руках.

«Ви ж знаєте мене, капітане,— казала Аріанна, а милі пролітали повз.— Ви ж мене змалечку знаєте. Ви ж завжди мене захищали, як захищали мою маму, коли ще тільки приїхали з нею з Великого Норвоса, щоб стати в чужому краю їй за щит. Ви мені потрібні. Потрібна ваша допомога. Я не хотіла...»

«Немає значення, чого ви хотіли, маленька князівно,— мовив нарешті Арео Гота,— а тільки те, що зробили,— обличчя в нього лишалося кам'яним.— Мені дуже прикро, але командує мій князь, а Гота підкоряється».

Аріанна очікувала, що її поставлять перед батьковим престолом під вітражною банею у Вежі сонця. Натомість Гота доправив її у Списовежу під опіку батькового сенешаля Рикассо й сера Манфрея Мартела, каштеляна. «Князівно,— звернувся до Аріанни Рикассо,— пробачте старому сліпцю, що не зможу піднятися нагору разом з вами. Ноги мої з такою кількістю сходинок не впораються. Вам приготували кімнату. Проведе вас туди сер Манфрей, і там ви чекатимете на милість князя».

«Ви хотіли сказати — немилість князя. Моїх друзів ув'язнять так само, як і мене?» В полоні Аріанну розлучили з Гарином, Дрі й рештою, і Гота відмовлявся казати, що буде з ними. «Це вирішуватиме князь»,— ось і все, що мовив на це капітан. Але сер Манфрей виявився трохи приязнішим. «Їх усіх доправили в Дощаницю й морем перевезуть на Голий Гастон — потримають там, поки князь Доран вирішуватиме їхню долю».

Голий Гастон — старий півзруйнований замок, що ліпиться на скелі в Дорнському морі, страшна й сувора в'язниця, куди засилають гнити й гинути найлихіших злочинців. «Батько збирається їх стратити? — не могла повірити Аріанна.— Вони робили це з любові до мене. Якщо батько хоче пролити кров, то нехай мою проливає».

«Як скажете, князівно».

«Я хочу з ним поговорити».

«Він так і думав, що схочете». Сер Манфрей, узявши її за руку, повів її сходами нагору — вище й вище, аж їй нарешті забракло повітря. Списовежа півтори сотні футів заввишки, а камера Аріанни була майже на самій горі. Аріанна дорогою роздивлялася двері: цікаво, чи не замкнено за одними з них когось із гадюк.

Коли ж і по ній замкнулися двері, Аріанна обстежила нову домівку. Камера була простора, вигідна. На підлозі розстелені мирські килими, захочеться випити — є червоне вино, закортить почитати — є книжки. В кутку стояв вишуканий столик для гри в сивас, фігури на якому були зі слонової кості й онікса, от тільки Аріанні не було з ким пограти в сивас, навіть якби закортіло. Ліжко з периною і виходок з мармуровим сидінням, де стояв кошик ароматних трав. З такої висоти відкривався чудовий краєвид. Одне вікно виходило на схід, тож можна було помилуватися, як над морем піднімається сонце. З другого виднілася внизу Вежа сонця, а далі — Серпантинові стіни й Трояка брама.

Обстежити камеру забрало менше часу, ніж забирає шнурування сандалій, та принаймні це допомогло поки що втриматися від сліз. Аріанна побачила миску й карафу прохолодної води, тож вимила руки й обличчя, але хоч як вона терла шкіру, не могла стерти свого горя. «Арис,— подумала вона,— мій білий лицар». На очі набігли сльози — й от уже вона схлипує, здригаючись усім тілом. Їй пригадалося, як важка Готина барда розтинає м'ясо й кістки, як летить голова... «Навіщо ти це зробив? Навіщо змарнував своє життя? Я ж тебе не просила, я не хотіла, я просто хотіла... я хотіла... я хотіла...»

В сльозах вона заснула... вперше, якщо не востаннє. Навіть уві сні не знайшла вона спокою. Наснилося їй, як Арис Окгарт пестить її, усміхається до неї, каже, як він її кохає... але з нього стирчали стріли, а з ран цебеніла кров, перетворюючи біле вбрання на червоне. Десь у глибині душі Аріанна вві сні усвідомлювала, що це — нічний кошмар. «Зранку все розвіється»,— сказала собі князівна, однак ранок прийшов, а вона й досі сиділа в камері, сер Гарис так і був мертвий, а Мірселла... «Я не хотіла такого, не хотіла... Не збиралась я кривдити дівчинку. Я хотіла королевою її зробити. Якби нас не зрадили...»

«Виказав хтось»,— ось як висловився Гота. На згадку про це Аріанна й досі закипала гнівом. Вона чіплялася за цей гнів, підживлюючи полум'я в серці. Гнів — це ліпше за сльози, ліпше за горе, ліпше за докори сумління. Виказав хтось, кому вона довіряла. Через це загинув Арис Окгарт, убитий радше тихим словом зрадника, ніж капітановою бардою. І кров, що заюшила обличчя Мірселли, це теж справа рук зрадника. Виказав хтось, кого князівна любила. Це був найболючіший удар.

Аріанна побачила в ногах ліжка кедрову скриню, повну її речей, отож скинула брудний після подорожі одяг, у якому й спала, й убралася в найвідвертішу сукню, що там була,— у шовковий серпанок, який наче й затуляв усе, але не приховував нічого. Може, князь Доран і ставиться до неї, як до дитини, але вдягатися як дитина вона не буде. Вона знала: таке вбрання збентежить батька, коли той прийде шпетити її за те, що втекла з Мірселлою. На це Аріанна й розраховувала. «Якщо мені доведеться плазувати в ногах і плакати, нехай і йому буде ніяково також».

Вона чекала на нього, та коли двері нарешті відчинилися, виявилося, що то слуги принесли обід.

— Коли я побачуся з батьком? — запитала вона, однак ніхто не відповів. Козеня запекли з медом і лимоном. До нього подали долму з начинкою з родзинок, цибулі, грибів і пекучого дряконячого перцю.— Я не голодна,— сказала Аріанна. Її друзі дорогою на Голий Гастон їстимуть корабельні галети і яловичу солонину.— Заберіть це і приведіть князя Дорана.

Але їжу залишили, а батько не з'явився. За деякий час Аріанна зголодніла, рішучості в неї поменшало, тож вона таки сіла і поїла.

Але страва закінчилася, а більше зайнятися не було чим. Аріанна обійшла вежу по периметру: двічі, тричі, і ще тричі по три. Присіла біля сивасного столика й безцільно посовала слона. Скрутилася калачиком на підвіконні, намагаючись заглибитись у читання, але слова почали розпливатися, й Аріанна збагнула, що знову плаче. «Арисе, любий мій білий лицарю, навіщо ти це зробив? Доблесний дурню, я ж не хотіла, щоб ти помирав, не хотіла, щоб Мірселла... о боги праведні, ця дівчинка...»

Нарешті вона знову залізла під перину. За вікном потемніло, тож лишалося хіба що спати. «Виказав хтось»,— подумала Аріанна. Гарин, Дрі й Ластата Сильва — її друзі з самого малечку, вона їх любить не менше, ніж кузину Тієну. Аріанна не могла повірити, що хтось із них її викаже... але тоді лишається тільки Темнозір, та якщо зрадник він, навіщо він підняв клинок на бідолашну Мірселлу? «Якщо не коронувати її — то вбити, ось як він сказав у Шандистоні. Сказав, що так я отримаю жадану війну». Але Дейн не може бути зрадником, це безглуздя. Якщо хробачком у яблучку був сер Герольд, навіщо йому здіймати меча на Мірселлу?

Виказав хтось... Міг це зробити сер Арис? Може, докори сумління в білому лицарі перемогли жагу? Може, він любив Мірселлу більше за Аріанну та зрадив свою князівну заради своєї королівни? Може, йому так соромно стало за те, що він зробив, аж він віддав своє життя на Зеленокровиці, тільки б не жити з ганьбою?

Виказав хтось... Аріанна дізнається хто, коли прийде батько. Але й назавтра князь Доран не прийшов. І позавтра теж. Князівну лишили на самоті — міряти кроками камеру, плакати і ятрити свої рани. Вдень вона намагалася читати, але їй залишили смертельно нудні книжки: нечитабельні праці з історії і географії, карти з описами, а ще сухий-як-самум довідник з дорнського законодавства, «Семикутну зірку» й «Житія верховних септонів» — величезний томище про драконів, з якого — дивовижа! — вони поставали приблизно такими самими «цікавими», як тритони. Аріанна багато віддала б за примірник «Десятьох тисяч кораблів» чи «Пристрастей королеви Наймірії», щоб чимось зайняти голову й на годину-дві втекти з вежі, але таких розваг їй не дозволили.

З підвіконня видно було хіба велику золоту баню з вітражними шибками — внизу, де на престолі сидить батько. «Скоро він мене викличе»,— сказала собі Аріанна.

До неї нікого не пускали, окрім слуг: Борса з порослим щетиною підборіддям; рослявого Тимота, що аж випромінював гідність; сестер Мору й Меллі; маленьку гарненьку Седру та стару Беландру, що була челядницею ще в Аріанниної матері. Вони приносили їсти, перестилали постіль, виливали цебро з-під виходку, але ніхто не хотів з нею розмовляти. Коли вона просила вина, Тимот приносив. Коли просила улюблену страву — інжир, оливки чи фарширований сиром перець, досить було сказати про це Беландрі — й страва вже тут. Мора й Меллі забирали брудний одяг, а повертали його вже випраним. Через день Аріанні приносили купіль, і маленька сором'язлива Седра намилювала князівні спину й допомагала зачесати коси.

Але ніхто не мав чого їй переказати, ніхто не зізволяв розповісти, що ж відбувається у світі поза межами її піщаникової клітки.

— Темнозора схопили? — запитала вона одного дня в Борса.— Чи досі на нього полюють?

Але той просто розвернувся спиною і пішов геть.

— Ви оглухли? — крикнула Аріанна.— Ану поверніться й відповідайте! Я наказую!

У відповідь на це лише зачинилися двері.

— Тимоте,— спробувала вона заговорити іншого дня,— що сталося з королівною Мірселлою? Я не хотіла її кривдити!

Востаннє королівну вона бачила дорогою назад у Сонцеспис. Мірселла не могла сама всидіти на коні й подорожувала у паланкіні, з гарячковим блиском в зелених очах, із замотаною шовковими бинтами головою, куди її поранив Темнозір.

— Скажіть бодай, що вона не померла, благаю! Що поганого станеться, якщо я це знатиму? Скажіть, як вона почувається.

Тимот не відповів.

— Беландро,— за кілька днів заговорила Аріанна,— якщо ви справді любили мою леді-матір, згляньтеся на її бідолашну доньку та скажіть, коли ж нарешті до мене зазирне батько. Будь ласка! Будь ласка!

Однак Беландра теж язика проковтнула.

«Це батько так вирішив мене помучити? Не розпеченим залізом, не дибою, а мовчанкою?» Це так було схоже на Дорана Мартела, що Аріанна не втрималася — розсміялася. «Гадає, то хитрість, але насправді то слабкість». І вона вирішила насолодитися тишею і використати цей час для того, щоб зцілити душевні рани й загартуватися перед наступними випробуваннями.

Вона усвідомлювала: немає сенсу без кінця-краю думати про сера Ариса. Отож вирішила думати про гадюк, особливо про Тієну. Аріанна любила всіх своїх двоюрідних сестер-байстрючок — від колючої і запальної Обари до маленької Лорези, якій було всього шість рочків. Однак Тієну вона завжди любила найбільше — та була їй як рідна сестра, якої не мала Аріанна. З братами князівна ніколи не відчувала особливої близькості: Квентин поїхав у Айронвуд, а Тристан замалий. Ні, Аріанна дружила з Тієною, а ще з Гарином, Дрі й Ластатою Сильвою. У розвагах до них іноді долучалася Нім, і Сарелла лізла куди не просять, але зазвичай їхня компанія складалася з п'ятьох. Вони хлюпалися у водоймах і фонтанах Водосаду й, усівшись одне одному на голі спини, виїздили на поєдинки. Аріанна з Тієною разом училися читати, їздити верхи, танцювати. Коли їм було по десять, Аріанна поцупила карафу вина, і дівчата вдвох напилися. Разом вони їли, спали, обмінювалися прикрасами. Могли б і першого чоловіка пізнати разом, але Дрі так розпалився, що не встигла Тієна витягнути йому прутня з бриджів, як він обприскав їй усі пальці. «Небезпечні в неї руки». На згадку про це Аріанна посміхнулася.

Що більше князівна думала про сестер, то більше за ними сумувала. «Та може виявитися, що вони сидять на поверх нижче!» Уночі Аріанна постукала підбором сандалії у підлогу. Ніхто не озвався, тож вона, вистромившися з вікна, спробувала зазирнути вниз. Видно було вікна — менші, ніж у неї,— радше стрільниці, ніж вікна.

— Тієно! — погукала вона.— Тієно, ви там? Обаро, Нім! Ви мене чуєте? Еларіє! Ну хто-небудь! ТІЄНО!

Половину ночі князівна, звісившися з вікна, гукала, поки голос не зірвала, але ніхто так і не відгукнувся. Це її безмежно налякало. Якби гадюк ув'язнили у Списовежі, вони б не могли не почути криків. Чому ж не відповідають? «Якщо батько їх скривдив, я йому в житті не пробачу»,— подумала князівна.

За два тижні терпець їй урвався.

— Я поговорю з батьком просто зараз,— у наказовому тоні мовила вона до Ворса.— І ви негайно поведете мене до нього.

Але він не повів.

— Я готова побачитися з князем,— сказала вона до Тимота, але він відвернувся, мов і не чув. Наступного ранку, коли відчинилися двері, вона вже чекала просто за ними. Відштовхнула Беландру, аж таріль із пряними яйцями врізався в стіну, та не встигла й трьох кроків ступити, як її зловили вартові. Їх вона також знала, але й вони лишилися глухими до її вмовлянь. Хай як вона хвицала ногами й пручалася, її затягнули назад у камеру.

Аріанна вирішила, що слід поводитися обережніше. Її головна надія — Седра: дівчина молоденька, наївна й довірлива. Наскільки пригадувала князівна, Гарин якось похвалися, що переспав з нею. Отож Аріанна, купаючись наступного разу, завела з дівчиною розмову ні про що.

— Знаю: тобі звеліли зі мною не розмовляти,— заговорила вона,— та мені ж ніхто не забороняв говорити до тебе.

І вона почала теревенити про те, який день спекотний, і що вона вчора їла на вечерю, і якою повільною і неповороткою останнім часом робиться Беландра. Княжич Оберин усіх своїх дочок озброїв, щоб вони самі могли захиститися, та в Аріанни Мартел була єдина зброя — хитрість. Отож вона всміхалася й чарувала, нічого в Седри не питала, не вимагала у відповідь ні кивнути, ні слово сказати.

А на другий день за вечерею, коли дівчина подавала, Аріанна знов почала пліткувати. І мимохідь згадала Гарина. Седра, сором'язливо звівши очі, мало вино не розхлюпала, яке саме наливала. «Он воно як!» — подумала Аріанна.

Під час наступного купання вона говорила про своїх ув'язнених друзів, особливо про Гарина.

— За нього я боюся найбільше,— звірилася вона служниці.— Сироти — волелюбні душі, вони живуть у мандрах. Гарину потрібне сонце й свіже повітря. Якщо його замкнуть у вогкій темній камері, хіба він це витримає? У Голому Гастоні він і року не протягне.

Седра нічого не відповіла, та коли Аріанна вилазила з купелі, дівчина була геть бліда з обличчя, а мочалку так стиснула, що на мирський килим закрапала мильна піна.

Та все одно, щоб достукатися до дівчини, Аріанна витратила ще чотири дні й дві купелі.

— Будь ласка,— нарешті прошепотіла Седра, коли Аріанна яскравими фарбами змалювала картину, як Гарин викидається з вікна своєї камери, щоб перед смертю востаннє скуштувати свободи,— допоможіть йому. Благаю, не дайте йому померти.

— А що я можу вдіяти, поки я тут замкнена? — шепнула у відповідь князівна.— Батько зі мною бачитися не хоче. Ти єдина здатна врятувати Гарина. Ти його кохаєш?

— Так,— прошепотіла Седра, спалахнувши.— Але як я можу йому допомогти?

— Можеш таємно передати від мене на волю листа,— озвалася князівна.— Зробиш? Ризикнеш... заради Гарина?

Седра, розширивши очі, кивнула.

«Поштову ворону я вже маю,— подумала Аріанна,— тільки кому ж написати?» Єдиний з усіх змовників, кому вдалося вислизнути з батькової сітки, це Темнозір. Але на цей час сера Гарольда, може, вже й схопили, а якщо й ні, він уже точно втік з Дорну. Далі вона подумала про Гаринову матір і зеленокровицьких сиріт. «Ні, тільки не вони. Маю звертатися до людини, яка має справжню владу, яка з нами в змову не вступала, але в душі підтримує наші наміри». Князівна поміркувала, чи не звернутися до власної матері, однак леді Меларіо — в далекому Норвосі. Крім того, вже багато років князь Доран зовсім не дослухається до своєї леді-дружини. «Отже, і не вона. Потрібен лорд — можний лорд, що здатен буде переконати батька звільнити мене».

Наймогутнішим з усіх дорнських лордів був Андерс Айронвуд, князь крові, лорд Айронвудський і хранитель кам'яної дороги, та Аріанна розуміла, що ліпше не звертатися до людини, яка взяла собі за годованця її брата Квентина. «Ні, тільки не до нього». Колись до неї сватався брат Дрі, сер Дезіл Далт, але він, такий слухняний, зроду не піде проти князя. Крім того, лицар Лимонарію, може, і зміг би залякати маломожного лорда, але сили похитнути князя Дорнського не має. «Ні, він теж не підходить». Те саме стосується й батька Ластатої Сильви. «Ні». Зрештою Аріанна вирішила, що надії можна покладати тільки на двох: на Гармена Улера, лорда Пеклокутського, і Франкліна Фаулера, лорда Небосязького та хранителя княжого коридору.

У Дорні є приказка: половина Улерів шалені, а друга половина — скажені. Еларія Санд — позашлюбна дочка лорда Гармена. Її разом з меншими сестрами замкнули так само, як і решту гадюк. Лорд Гармен, без сумніву, розгнівався, а Улери в гніві небезпечні. Навіть занадто небезпечні. А князівна більше не хотіла ризикувати ще чиїмось життя.

Мабуть, кращий вибір — лорд Фаулер. Старий Яструб, як його називають. Він ніколи не ладнав з Андерсом Айронвудом: їхні доми розділяла кровна ворожнеча, якій уже тисяча років,— почалося це ще за тих часів, коли під час Наймірійської війни Фаулери підтримали не Айронвудів, а Мартелів. Крім того, близнючки Фаулер, як відомо, найкращі подруги леді Нім, та чи зворушить це Старого Яструба?

Багато днів Аріанна, складаючи листа, вагалася. «Людині, яка це принесе, заплатіть сто срібних оленів»,— почала вона. Тільки за такої умови листа точно доправлять. Далі Аріанна писала, де вона, і просила її врятувати. «Обіцяю, одружуючись, не забути про того, хто визволить мене з камери». Герої тепер мають бігти до неї наввипередки. Якщо князь Доран не зрікся її, вона й досі лишається законною спадкоємицею Сонцесписа, і той, хто її пошлюбить, одного дня нарівні з нею правитиме Дорном. Аріанна тільки й сподівалася, що рятівник виявиться трохи молодшим за тих сивобородих старих, з якими батько вже багато років поспіль намагається її одружити. «Я волію мати консорта з зубами»,— сказала йому Аріанна, відмовляючи останньому претенденту.

Щоб не викликати підозр у своїх полонителів, вона не наважилася просити пергаменту, отож листа свого написала внизу на аркушику, видертому з «Семикутної зірки», і коли прийшов день наступної купелі, вклала його в руку Седри.

— Біля Троякої брами є місце, де завантажуються припасами каравани, перш ніж вирушити в пустелю,— пояснила дівчині Аріанна.— Знайдеш когось, хто прямує у княжий коридор, і пообіцяєш сто срібних оленів, якщо він зможе вручити листа лорду Фаулеру.

— Гаразд,— Седра сховала записку за корсаж.— Ще до заходу сонця я когось знайду, князівно.

— От і добре,— мовила Аріанна.— А завтра розповіси, як усе минулося.

Однак дівчина не прийшла ні завтра, ні позавтра. Коли ж настав час Аріанні купатися, купіль їй наповнювали Мора й Меллі, вони ж лишилися потерти їй спину й розчесати коси.

— Седра захворіла? — запитала Аріанна, але обидві мовчали. Отже, Седру впіймали — а що ще було думати? Уночі князівна майже не спала, боячись наслідків.

Коли зранку Тимот приніс їй сніданок, Аріанна попросила про зустріч з Рикассо. Князя Дорана їй не докликатися, це вже очевидно, та простий сенешаль не може ігнорувати виклик від законної спадкоємиці Сонцесписа.

Але він проігнорував.

— Ви переказали Рикассо мої слова? — наступного разу спитала вона в Тимота.— Переказали, що він мені потрібен?

Відповідати чоловік відмовився, й Аріанна, підхопивши карафу вина, вилила йому на голову. Слуга, весь мокрий, з виразом ображеної гідності на обличчі вийшов геть. «Батько збирається тут мене згноїти,— вирішила князівна.— Або ж планує віддати мене за якогось бридкого старого блазня й триматиме під замком до самої шлюбної ночі».

Аріанна Мартел змалечку знала, що одного дня одружиться з яким-небудь можним лордом, якого для неї обере батько. З князівнами завжди так, учили її з дитинства... але княжич Оберин, скажімо, мав на це зовсім інші погляди. «Хочете одружуватися — одружуйтеся,— казав він своїм донькам.— А не хочете — насолоджуйтеся життям. На світі й так небагато втіхи. Тільки обережніше з насолодами. Якщо зв'яжетеся з якимось дурнем чи покидьком, не біжіть до мене скаржитися. Самі звільняйтеся від нього — я вас для цього забезпечив усіма засобами».

Однак законна спадкоємиця князя Дорана ніколи не мала тої свободи, яку дозволяв своїм байстрючкам княжич Оберин. Аріанна мусить одного дня взяти шлюб, і князівна з цим змирилася. Вона знала: її хоче і Дрі, і його брат Дезіл, лицар Лимонарію. Деймон Санд навіть просив її руки. От тільки Деймон народився байстрюком, та й князь Доран не збирався віддавати доньку за дорнянина.

Аріанна і з цим змирилася. Одного разу з візитом приїхав брат короля Роберта, й Аріанна доклала всіх можливих зусиль, щоб його спокусити, але на той час вона була ще зовсім дівчинка, і лорда Ренлі її залицяння не так розпалювали, як розважали. Згодом, коли Гостер Таллі запросив її в Річкорин познайомитися зі своїм спадкоємцем, вона з удячністю запалила свічки Діві, але князь Доран відхилив запрошення. Князівна згодна була навіть на Вілласа Тайрела, попри криву ногу, однак батько відмовився відпустити її в Небосад для знайомства. Вона спробувала вирватися туди в нього за спиною, у цьому їй допомагала Тієна... проте княжич Оберин устиг перехопити їх у Вейті й завернув додому. Того ж таки року князь Доран спробував заручити її з Беном Бісбері, дрібним лордійчуком років вісімдесятьох, не менше, сліпим і беззубим.

За кілька років Бісбері помер. Це вже було полегшення: за небіжчика ніхто її не примусить виходити заміж. А лорд Переправи вже знову одружився, тож і від нього Аріанна була врятована. «Ще Елдон Естермонт живий і неодружений, лорд Розбі й лорд Грандисон». Грандисон носив прізвисько Сивобородий, та коли князівна з ним познайомилася, борода в нього вже побіліла як сніг. На вітальному бенкеті він між рибною і м'ясною стравами просто заснув. Дрі зауважив, що це дуже дотепно, бо на гербі в нього сплячий лев. Гарин під'юджував її тихенько, щоб він не прокинувся, зав'язати йому бороду у вузол, але Аріанна втрималася від такого жарту. Грандисон здавався приязним паном, не таким буркітливим, як Естермонт, і явно здоровішим за Розбі. Та Аріанна в житті за нього не вийде. «Навіть якщо в мене за спиною стоятиме Гота зі своєю бардою».

Але ніхто не прийшов з нею одружуватися ні завтра, ні позавтра. Не повернулась і Седра. Аріанна спробувала в такий самий спосіб перетягнути на свій бік Мору й Меллі, але нічого не вийшло. Якби можна було поговорити з ними окремо, може, якась надія і з'явилася б, але разом сестри були непробивні, як стіна. На той час князівна вже згодна була на розпечене залізо, ба й на вечір, проведений на дибі. Від самотності вона вже божеволіла. «За те, що накоїла, я заслуговую кари на горло, але він і цього мене позбавив. Отак просто замкнув мене й забув про моє існування». Цікаво, а мейстер Калеот уже підготував текст декрету про оголошення спадкоємцем Дорну Аріанниного брата Квентина?

Дні минали один по одному, і скоро вже Аріанна втратила лік часу, проведеному в ув'язненні. Дедалі більше вона почала валятися в ліжку, поки не дійшла до того, що взагалі не вставала — хіба що у виходок. Страви, принесені слугами, так і холонули неторкані. Аріанна спала, прокидалася, знову засинала — і все одно почувалася втомленою. Молилася — в Матері просила ласки, а у Воїна — мужності,— а потім знову засинала. Замість холодних страв приносили нові, але вона так нічого й не їла. Одного разу, коли відчула в собі сили, князівна донесла їжу до вікна й висипала у двір, щоб не спокушатися. Витрачені зусилля цілком виснажили її, отож опісля вона залізла в ліжко й половину дня проспала.

А тоді прийшов день, коли її розбуркала шорстка долоня, потрусивши за плече.

— Князівно,— почувся голос, знайомий з самого дитинства.— Вставай і вдягайся. Князь послав по тебе.

Над нею стояв Арео Гота, старий друг і захисник. Розмовляв з нею! Аріанна сонно всміхнулася. Приємно було бачити його пошрамоване й порізане зморшками обличчя та чути його грубий низький голос із сильним норвоським акцентом.

— Що ви зробили з Седрою?

— Князь відіслав її у Водосад,— мовив Гота.— Батько сам тобі все розповість. Але спершу тобі слід помитися й поїсти.

Вигляд у неї, певно, жалюгідний. Аріанна, слабка як кошеня, виповзла з ліжка.

— Скажіть, щоб Мора з Меллі приготували купіль,— попросила вона Готу,— а Тимот щоб поїсти приніс. Але нічого ситного. Холодної юшечки й трохи хліба і фруктів.

— Гаразд,— відгукнувся Гота. Аріанна в житті таких солодких звуків не чула!

Капітан чекав під дверима, поки князівна помилася й зачесалася, а потім ще трохи подзьобала сиру й фруктів, яких їй принесли. Випила крапельку вина, щоб допомогти травленню. «Мені лячно,— збагнула вона раптом,— вперше в житті лячно — я боюся власного батька». Вона так розреготалася, що аж вино з носа порснуло. Коли прийшов час одягатися, вона вбралася в просту лляну сукню кольору слонової кості, вишиту по рукавах і ліфі виноградними лозами з фіолетовими гронами. Прикрас не вдягала. «Слід вдавати невинність, скромність і розкаяння. Кинутися батькові до ніг і вимолювати пробачення, бо до кінця життя можу не почути людського голосу».

Заки вона зібралася, вже й сутінки запали. Аріанна гадала, що Гота відведе її у вежу сонця, де вона й вислухає батьків присуд. Натомість він повів її у князівську світлицю, де Доран Мартел сидів за сиваським столиком, поклавши подагричні ноги на м'який стільчик. У почервонілих набряклих пальцях князь крутив оніксового слона. Вигляд у князя був жахливий. Обличчя бліде й обрезкле, а суглоби такі запалені, що на них дивитися було боляче. Побачивши батька отакого, Аріанна всім серцем потягнулася до нього... але чомусь не змогла впасти навколішки й благати, як замірялася.

— Батьку,— натомість зронила вона.

Батько звів голову — очі в нього були затуманені болем. «Це через подагру? — подумала Аріанна.— Чи через мене?»

— Дивні вони й обережні, ці волантисяни,— пробурмотів він, відкладаючи слона.— Колись я завітав у Волантис дорогою до Норвоса, де й познайомився з Меларіо. Дзвонили дзвони, а на сходах унизу танцювали ведмеді. Арео, мабуть, пам'ятає той день.

— Пам'ятаю,— луною озвався низький голос Арео Готи.— Ведмеді танцювали, дзвони дзвонили, а князь був одягнений у червоне, золоте й жовтогаряче. Міледі запитала, хто це такий пишний.

Князь Доран слабенько всміхнувся.

— Залиште нас, капітане.

Гримнувши ратищем барди в підлогу, Гота розвернувся на закаблуках і вийшов.

— Я звелів у тебе в кімнаті поставити сиваський столик,— заговорив батько, коли вони з донькою зосталися самі.

— Із ким же я мала грати?

«Чому він заговорив про цю гру? Подагра й розум відбирає?»

— Сама з собою. Іноді варто добре вивчити гру, перш ніж братися грати. А ти добре вивчила гру, Аріанно?

— Зіграти зможу.

— Але не виграти. Брат любив бій заради бою, а от я граю тільки в ті ігри, де можу перемогти. Сивас не для мене.

На довгу мить він задивився на її обличчя, а тоді провадив:

— Навіщо? Скажи мені, Аріанно. Скажи мені: навіщо?

— Щоб захистити честь дому,— сердито озвалася князівна: голос його звучав так сумно, так виснажено, так слабко! «Ти ж князь! — кортіло їй крикнути.— Ти мав би лютувати!» — Твоя сумирність ганьбить цілий Дорн, батьку. Замість тебе на Королівський Причал поїхав брат — і його там убили!

— Ти так кажеш, наче я того не знаю. Щоразу як я заплющую очі — переді мною постає Оберин.

— І велить тобі очі розплющити, певна річ? — Аріанна присіла за сиваський столик навпроти батька.

— Я не давав тобі дозволу сідати.

— То заклич Готу — нехай відшмагає мене за зухвалість. Ти же князь Дорнський. Ти маєш право,— князівна взяла в руки одну з сиваських фігурок — важкенького коня.— Сера Герольда піймали?

— Якби ж то! — похитав головою батько.— Дурницю ти впорола, що його в це вплутала. Темнозір — найнебезпечніша людина в Дорні. Ти завдала страшної шкоди нам усім.

Аріанна боялася питати.

— А Мірселла... вона...

— ...померла? Ні, хоча Темнозір дуже старався. Всі дивилися на твого білого лицаря, тож ніхто не знає напевне, що саме трапилося, але, схоже, її кінь останньої миті сахнувся від його коня, бо в іншому разі Темнозір дівчинці півголови зніс би. А так він тільки лишив у неї на щоці глибоку — до кістки — рану й відтяв праве вухо. Мейстрові Калеоту вдалося врятувати їй життя, але ні примочки, ні припарки не зможуть відновити її обличчя. Вона ж була моєю годованкою, Аріанно, судженою твого рідного брата, вона перебувала під моєю протекцією! Ти зганьбила нас усіх.

— Я не збиралася її кривдити,— заперечила Аріанна.— Якби Гота не втрутився...

— ...ти б коронувала Мірселлу, щоб підняти повстання проти її брата. І тоді б дівчинка не вухо втратила, а життя.

— Це якби ми програли.

— «Якби»? Ти хотіла сказати — «коли». Дорн з усіх Сімох Королівств найменш густо заселений. Юному Дракону, коли він писав свою книгу, було приємно трохи збільшити чисельність наших військ, щоб додати слави своєму завоюванню, а нам було приємно цю вигадку плекати, щоб вороги вважали нас могутнішими, але князівна мусить знати правду. Доблесть ніколи не замінить чисельності. Дорн не може сподіватися самотужки виграти війну проти Залізного трону. Але може так статися, що ти нам цю війну принесла. Пишаєшся? — запитав князь, але не чекав на відповідь.— Що мені з тобою робити, Аріанно?

«Пробач мене»,— хотілося сказати їй, але батькові слова надто глибоко її образили.

— Як що? Те, що й завжди: нічого.

— З тобою важко тримати гнів на припоні.

— А ти не тримай, бо ще задушишся ним...— (Князь промовчав).— Скажи: звідки ти дізнався про наші плани?

— Я ж князь Дорнський. У мене багато хто шукає ласки.

«Виказав хтось...»

— Ти все знав, та все одно дозволив нам забрати Мірселлу. Чому?

— Це таки була помилка, і як виявилося, дуже гірка. Ти ж моя донька, Аріанно. Дівчинка, яка, забивши коліно, прибігала до мене. Я не міг повірити, що ти за моєю спиною готуєш змову. Я мав дізнатися правду.

— Дізнався. А я хочу знати, хто мене виказав.

— На твоєму місці я б теж хотів таке дізнатися.

— То ти мені скажеш?

— Навіть не уявляю, для чого мені це робити.

— Гадаєш, сама я правду не зможу вивідати?

— Спробуй. А доти тобі доведеться не довіряти нікому... а князівні трохи недовірливості не завадить,— князь Доран зітхнув.— Ти мене розчаровуєш, Аріанно.

— Обзивали ворони крука чорним. Ти багато років розчаровував мене, батьку.

Вона не хотіла бовкнути це отак прямо, але слова самі вихопилися. «Ну от я і сказала».

— Знаю. Я надто сумирний, слабкий і обережний, надто терпимий до наших ворогів. Але нині, мені здається, тобі від моєї терпимості тільки зиск. Ти мала б у мене пробачення просити, а не гірше мене провокувати.

— Терпимості я прошу лише для своїх друзів.

— Як це шляхетно з твого боку!

— Все, що вони зробили, було з любові до мене. Вони не заслуговують на те, щоб померти на Голому Гастоні.

— А знаєш, я згоден. Окрім Темнозора, всі твої приятелі-змовники — нерозумні діти. Однак це була не якась там невинна гра у сивас. Ви з друзями погралися в державну зраду. Тож я їм міг би голови повідрубувати.

— Міг би, але ж не повідрубував. Дейн, Далт, Сантагар... ні, ти в житті не наважишся зробити ворогів з таких домів.

— Я на таке наважуюся, що тобі й не снилося... однак облишмо це зараз. Сера Андрі на три роки відіслали в Норвос на службу до твоєї мами. Гарин наступні два роки проведе в Тайроші. З його родичів-сиріт я взяв гроші й заручників. Леді Сильва від мене покари не отримала, але їй уже час виходити заміж. Батько відіслав її у Зеленоскелю, де вона пошлюбить лорда Естермонта. Що ж до Ариса Окгарта, то він сам обрав свою планиду й гідно її зустрів. Лицар королівської варти... чим ти його приворожила?

— Переспала з ним, батьку. Ти ж, наскільки пригадую, звелів мені розважати наших шляхетних гостей.

— Оце і все? — почервонів князь.

— Ще я йому сказала: щойно Мірселла стане королевою, то дозволить нам з ним побратися. Він хотів мене взяти за дружину.

— Певен: ти зробила все від тебе залежне, щоб відмовити його зламати обітницю й зганьбитися.

Цього разу прийшла її черга червоніти. Щоб звабити сера Гариса, Аріанна витратила півроку. Хоча він запевняв, що, перш ніж убрався в біле, вже був із жінками, з його поводження про це ніхто б у житті не здогадався. Пестощі його були незграбні, поцілунки — нервові, а коли вони вперше лягли в ліжко, то поки вона власноруч намагалася допомогти йому проникнути в її лоно, він пролив сім'я їй на стегна. Що набагато гірше, йому повсякчас було страшенно соромно. Якби вона отримувала дракона щоразу, як він шепотів: «Не можна нам цього робити»,— вона б уже багатством перевершила Ланістерів. «На Арео Готу він кинувся, щоб урятувати мене? — подумала Аріанна.— Чи втекти від мене, змити свою ганьбу кров'ю?»

— А він мене кохав,— мимоволі сказала вона.— Помер за мене.

— Навіть якщо й так, то він може виявитися першим з багатьох. Ви з кузинами хотіли війну затіяти. Може, ваше бажання і сповниться. От ми зараз розмовляємо з тобою, а в Сонцеспис пробирається інший лицар королівської варти. Сер Балон Свон везе мені голову Гори-на-коні. Мої прапороносці всіляко його затримують, щоб у нас трохи ще було часу. Віли на кістяній дорозі вісім днів возили його на лови і на полювання з соколом, а коли він перетнув гори, лорд Айронвуд на два тижні запросив його до себе на гостину. Нині він у Торі: леді Джордейн влаштувала на його честь змагання. Коли він нарешті досягне Примарного Пагорба, леді Толанд, звісно, схоче її перевершити. Та рано чи пізно сер Балон таки доїде у Сонцеспис, а тут схоче побачити королівну Мірселлу... і сера Ариса, свого побратима. І що ми йому скажемо, Аріанно? Може, сказати, що Арис загинув через нещасний випадок на полюванні або ж упав зі слизьких сходів? Наприклад, пішов той Окгарт купатися у Водосаду, послизнувся на мармурі, розбив голову й потонув?

— Ні,— озвалася Аріанна.— Скажи, що він загинув, захищаючи свою королівну. Скажи, що її намагався вбити Темнозір, а сер Арис став між ними й урятував її життя...— (Саме ж так має померти білий лицар королівської варти — віддати життя за того, кого присягнувся захищати).— У сера Балона, звісно, можуть виникнути підозри, як виникли у тебе, коли Ланістери вбили твою сестру з дітьми, але ж доказів він не матиме...

— ...поки не поговорить з Мірселлою. Чи бідолашній дитині уготовано нещасний випадок? Та якщо це станеться, це точно накличе війну. Жодна побрехенька не врятує Дорн від гніву королеви, якщо її донька загине, перебуваючи під моєю опікою.

«Я йому потрібна,— збагнула Аріанна.— Ось чому він по мене послав».

— Я можу намовити Мірселлу, що саме їй говорити, але навіщо це мені?

Батькове обличчя спотворив гнів.

— Попереджаю, Аріанно, у мене вже терпцю нема...

— На мене? — («Як це схоже на нього!») — На лорда Тайвіна і решту Ланістерів у тебе терпимості — як у Бейлора Благословенного, а на рідну дочку нема.

— Ти плутаєш терпець з терпимістю. Я все робив для знищення Тайвіна Ланістера з того самого дня, коли мені розповіли про Елію і її діточок. Я сподівався, перш ніж уб'ю його, забрати в нього все, що він любить, та, схоже, той його синок-карлик відібрав у мене таку насолоду. Тільки тим і втішаюся, що він помер лютою смертю від рук чудовиська, яке сам і породив. Але нехай уже... лорд Тайвін нині волає в пеклі... та якщо твоя безглузда витівка призведе до війни,— батько скривився на цьому слові, наче від болю,— скоро до нього приєднаються тисячі інших. Ти цього хочеш?

Але князівна не дозволить себе залякувати.

— Я хочу звільнення кузин. Помсти за дядька. Своїх прав!

— Твоїх прав?

— На Дорн.

— Отримаєш Дорн після моєї смерті. Тобі аж так кортить позбутися мене?

— Таке саме питання я можу поставити тобі, батьку. Ти вже багато років намагаєшся позбутися мене.

— Це неправда.

— Неправда? Може, брата спитаємо?

— Тристана?

— Квентина.

— А він тут до чого?

— Де він?

— З військом лорда Айронвуда на кістяній дорогі.

— Гарно брешеш, батьку, не можу заперечити. Навіть не моргнув. Квентин відплив у Ліс.

— З чого ти це взяла?

— Приятель сказав.

У неї теж можуть бути секрети.

— Твій приятель збрехав. Слово даю: твій брат не поплив ні в який Ліс. Присягаюся сонцем, списом і Сімома.

Та Аріанну так легко не обдуриш.

— Тоді в Мир? Тайрош? Знаю точно, що він десь за вузьким морем — наймає перекупних мечів, щоб відібрати те, що належить мені по праву народження.

Батько аж потемнів з обличчя.

— Така недовірливість не робить тобі честі, Аріанно. Це Квентин мав би плести проти мене інтриги. Я відіслав його геть ще зовсім хлопчиком, коли він ще не міг зрозуміти, що саме потрібно Дорну. Тепер Андерс Айронвуд йому більший батько, ніж я, однак брат твій лишається відданим і слухняним.

— Ну звісно! Ти завжди йому потурав. Він і схожий на тебе, і мислить як ти, і ти збираєшся Дорн віддати йому, навіть не заперечуй. Я читала твого листа,— зізналася вона; слова й досі вогнем горіли в її пам'яті.— «Одного дня ти сидітимеш на моєму місці та правитимеш Дорном»,— ось як ти йому написав. Скажи, батьку, коли ти вирішив позбавити мене спадку? З самого дня народження Квентина — чи ще з мого дня народження? Що такого я зробила, щоб ти мене так зненавидів? — у неї на очах виступили сльози, і це її тільки більше розлютило.

— Зненавидів? Ніколи в житті,— гірко мовив князь Доран голосом шелеским, як пергамент.— Аріанно, ти не розумієш.

— Ти заперечуєш, що писав ці слова?

— Ні. Це було, коли Квентин щойно виїхав до Айронвуда. Тоді я і справді хотів, щоб він заступив мене. На тебе в мене були інші плани.

— О так,— презирливо зронила вона,— і які плани! Гайлз Розбі. Безокий Бен Блектайд. Грандисон Сивобородий. Ось які то були плани.

Не даючи йому можливості відповісти, вона провадила:

— Я розумію, що мій обов'язок — народити Дорну спадкоємця, я про це ніколи не забувала. Я б вийшла заміж, радо вийшла, але ти підбирав мені таку пару, що це аж образливо! Кожним своїм кандидатом ти просто обпльовував мене. Якщо ти взагалі любив мене, навіщо пропонував мене Волдеру Фрею?

— Бо знав, що ти відмовишся. Коли ти досягла певного віку, я мав удавати, що підшукую тобі консорта, бо в іншому разі це могло збурити підозри, однак я не наважувався пропонувати тобі когось, на кого б ти погодилася. Бо ти давно обіцяна, Аріанно.

Обіцяна? Аріанна недовірливо витріщилася на нього.

— Про що це ти? Чергові брехні? Ти ніколи не казав...

— Угода укладалася таємно. Я збирався тобі розповісти, коли ти підростеш... на повноліття, думав я тоді, але...

— Мені двадцять три роки, я вже сім років як повнолітня жінка.

— Знаю. Я не казав тобі так довго, бо хотів тебе захистити. Аріанно, в тебе такий характер... для тебе таємниця — це особливо спокуслива плітка, якою слід тихенько, поночі, поділитися з Гарином і Тієною. А Гарин пліткар такий, яких ще серед сиріт пошукати, Тієна ж нічого не приховує від Обари й леді Нім. А якби дізналися вони... Обара полюбляє випити, а Нім у близьких стосунках з близнючками Фаулер. А кому потім розбовкають близнючки Фаулер? Так ризикувати я не міг.

Князівна була розгублена, збита з пантелику. «Обіцяна. Я була обіцяна».

— Хто він? Чиєю судженою була я стільки років?

— Тепер це вже байдуже. Він мертвий.

Це остаточно її приголомшило.

— Старі такі немічні? Він стегно зламав, чи застуду підхопив, чи подагра його добила?

— Казанок розплавленого золота. Ми, володарі світу, дбайливо будуємо плани, а боги їх руйнують,— князь Доран утомлено махнув почервонілою рукою.— Дорн буде твій. Даю тобі слово, якщо моє слово бодай щось для тебе важить. А твоєму братові Квентину вготовано важчий шлях.

— Який ще шлях? — підозріливо втупилася в нього Аріанна.— Що ти приховуєш? Семеро спасіть, мене вже нудить від секретів. Розкажи мені все, батьку... чи оголошуй Квентина спадкоємцем, а тоді можеш послати по Готу з його бардою — хочу померти поруч зі своїми сестрами.

— Ти справді думаєш, що я здатен скривдити доньок власного брата? — скривився батько.— Обарі, Нім і Тієні не бракує нічого, крім свободи, а Еларія з дітьми затишно влаштувалися у Водосаду. Дорія збиває своїм моргенштерном апельсини з дерев, а Елія з Обеллою тероризують усіх дітей у водоймах,— він зітхнув.— Ще так недавно ти й сама гралася в тих водоймах. Їздила верхи на плечах старшої дівчинки... високої такої, з ріденьким рудуватим волоссям...

— Це або Джейн Фаулер, або її сестра Дженнілін...— Аріанна вже давно й забула про це.— О, а ще була Фрін, у неї тато коваль. Але в неї коси каштанові. Тільки понад усе я любила їздити верхи на Гарині. Коли ми були в парі, ніхто не міг нас перемогти, навіть Нім і ота зеленокоса тайросянка.

— Зеленокоса дівчинка — дочка архонта. Я мав віддати тебе у Тайрош на її місце. Там би ти служила чашницею в архонта й таємно познайомилася зі своїм судженим, а мама сказала, що накладе на себе руки, якщо я заберу в неї ще одну дитину, і я... не міг так з нею вчинити.

«Що далі, то дивніше!»

— Це туди поїхав Квентин? У Тайрош — залицятися до зеленокосої архонтової доньки?

Батько взяв з сиваського столика фігуру.

— Я мушу знати, звідки ти довідалася, що Квентин кудись відплив. Брат твій поплив з Клетусом Айронвудом, мейстром Кедрі та трьома найкращими юними лицарями лорда Айронвуда, шлях довгий і небезпечний, і як їх у кінці подорожі зустрінуть, теж поки не відомо. Він має привезти нам сповнення нашого найзаповітнішого бажання.

— І яке ж у нас найзаповітніше бажання? — примружилася князівна.

— Помста,— тихо зронив батько, наче боявся, що його можуть підслухати.— Справедливість...

Набряклими подагричними пальцями князь Доран вклав оніксового дракона їй у долоню й прошепотів:

— Вогонь і кров.