Бенкет круків

Cepci

«Троє клятих дурнів зі шкіряною торбою,— подумала королева, коли чоловіки опустилися перед нею навколішки. Вигляд їхній не надихав.— Але ж шанси є завжди».

— Ваша світлосте,— стиха мовив Кайберн,— мала рада...

— ...зачекає на мене. Може, ми їм зараз принесемо звістку про смерть зрадника.

На тому кінці міста співали свою жалобну пісню дзвони Великого септу Бейлора. «По тобі подзвону не буде, Тиріоне,— подумала Серсі.— Голову твою я смолою обмащу, а покручене тіло псам викину».

— Підведіться,— звеліла королева майбутнім лордам.— Покажіть, що там ви принесли.

Вони підвелися: трійко бридких обшарпанців. У одного на шиї виднівся чиряк, а не милися всі троє, мабуть, півроку вже. Королеву забавляла перспектива піднести до лордів отаку трійцю. «На бенкетах можна садовити їх біля Марджері». Коли головний дурень розв'язав шнурок на торбі й запхав усередину руку, в залі аудієнцій війнуло тліном, мов від тухлої троянди. Голова, яку він витягнув з торби, виявилася сірувато-зеленою, в личинках. «Тхне, як від батька». Доркас хапнула ротом повітря, а Джоселін, затискаючи рота долонями, почала блювати.

Королева незворушно роздивлялася трофей.

— Ви вбили не того карлика,— нарешті повідомила вона, неохоче вичавлюючи кожне слово.

— Не може бути,— наважився сказати один з дурнів.— Це точно він, мосьпані. Бачте, це карлик. Просто трішки підгнив.

— А ще носа собі відростив,— зауважила Серсі.— Цілу картоплину, я б сказала. Тиріон свого носа втратив у бою.

Троє дурнів обмінялися поглядами.

— Нам ніхто не казав,— мовив той, що тримав у руці голову.— А цей ходив так гонорово, якийсь бридкий карлик, і ми подумали...

— Він сказав, що він — горобець,— докинув той, що з чиряком, і обернувся до третього дурня,— а ти сказав, що він бреше.

Королева аж кипіла на думку про те, що вона примусила чекати малу раду через цей балаган.

— Ви змарнували мій час і позбавили життя невинну людину. Мені слід вам самим голови відрубати...

Однак якщо вона так вчинить, більше ніхто до неї не прийде, і тоді Куць просто вислизне. А вона радше гору мертвих карликів наскладає, ніж таке допустить.

— Забирайтеся з-перед моїх очей.

— Так, ваша світлосте,— мовив чиряк.— Дуже перепрошуємо.

— То вам голова потрібна? — запитав чоловік, який тримав її.

— Віддайте її серу Мірину. Ні, в торбі, недоумку. Так. Пане Озмунде, проведіть їх.

Трант забрав голову, а Кетлблек — безголових катів, тож на згадку про їхні відвідини залишився тільки сніданок леді Джоселін.

— Негайно все приберіть,— наказала їй королева. Сьогодні це їй принесли вже третю голову. Принаймні ця справді належала карлику. Бо перед тим — просто якійсь бридкій дитині.

— Хтось обов'язково знайде карлика, не бійтеся,— запевнив королеву сер Озмунд.— І тоді ми його прикінчимо.

«Ви?» Вчора Серсі наснилася стара з плямистими щоками й рипучим голосом. Магі Ропуха, ось як її кликали в Ланіспорту. «Якби батько дізнався, що саме наговорила вона мені, він би їй язика втяв». Серсі ніколи цього нікому не розповідала, навіть Джеймі. «Мелара казала: якщо пророцтво нікому не розповідати, воно забудеться. А забуте пророцтво не справдиться».

— Мої шпигуни повсюди винюхують Куця, ваша світлосте,— мовив Кайберн. Одягнений він був у подобу мейстерської мантії, тільки білу, а не сіру,— сніжисту, як плащі королівської варти, гаптовану золотими завитками на прузі, рукавах і високому цупкому комірі, підперезану золотою крайкою.— У Старгороді, Мартингороді, Дорні, навіть у вільних містах. Хай куди він втече, мої нашіптувачі його знайдуть.

— Ви вважаєте, що він поїхав з Королівського Причалу. А може, він ховається у Великому септі Бейлора, звідки нам знати? Гойдається на мотузці, видобуваючи отой жахливий подзвін,— скривилася Серсі, дозволяючи Доркас допомогти їй підвестися.— Ходімо, мілорде. Рада чекає.

Узявши Кайберна під руку, вона повела його сходами донизу.

— Ви вже виконали маленьке завдання, яке я вам доручила?

— Так, ваша світлосте. Перепрошую, що так довго. Просто голова така величезна! Жуки багато годин об'їдали м'ясо. Але, щоб спокутувати провину, я підбив повстю скриньку з чорного дерева й срібла — якраз пасуватиме для черепа.

— І полотняна торба підійшла б. Князь Доран хоче отримати голову. Йому до спини, в якій коробці її доправлять.

У дворі подзвін стало чути ще краще. «Та то ж був просто верховний септон! Скільки ще нам це терпіти?» Так, подзвін мелодійніший за ревіння Гори, але...

Кайберн, здавалося, вгадав її думки.

— Дзвони затихнуть на заході сонця, ваша світлосте.

— Це буде велике полегшення. Але звідки ви знаєте?

— Знати входить у мої обов'язки.

«А Вейрис змусив нас усіх повірити, що він незамінний. Які ж дурні ми були!» Щойно королева повідомила, що місце євнуха посів Кайберн, увесь набрід не гаючи часу кинувся до нього — нашіптувати за монетку вже йому. «Все життя вони служили п'ятаку, а не Павуку. Отож із Кайберном нічого не зміниться». Королева уявила, яке обличчя буде в Пайсела, коли Кайберн сяде на своє місце в раді.

Коли збиралася мала рада, під дверима нарадчої зали завжди стояв на чатах лицар королівської варти. Сьогодні це був сер Борос Блаунт.

— Пане Боросе,— приязно мовила королева,— щось ви сьогодні зранку сірий з лиця. Щось не те з'їли, мабуть?

Джеймі призначив його королівським дегустатором. Смачна посада, але ганебна для лицаря. Блаунт був розлючений. Притримуючи двері перед королевою, він аж трусив подвійним підборіддям.

Коли увійшла Серсі, радники замовкли. Лорд Гайлз замість привітання закашлявся, ще й так гучно, що збудив Пайсела. Решта підвелися, бурмочучи люб'язні фрази. Серсі дозволила собі ледь помітно всміхнутися.

— Мілорди, певна, ви пробачите мене за запізнення.

— Ми тут до послуг вашої світлості,— озвався сер Гарис Свіфт.— Очікувати на ваш прихід — справжнє задоволення.

— Переконана, вам усім знайомий лорд Кайберн.

Великий мейстер Пайсел не розчарував її.

— Лорд Кайберн? — вичавив він, заливаючись багрянцем.— Ваша світлосте, це... Мейстер дає священну обітницю не володіти ані землями, ані титулами...

— Цитадель позбавила його ланцюга,— нагадала йому Серсі.— А оскільки він більше не мейстер, то й не має дотримуватися мейстерських обітниць. Якщо пригадуєте, євнуха ми теж лордом називали.

— Цей чоловік... він не пасує...— залопотав Пайсел.

— Не вам мені казати, хто й на що пасує. Не після того смердючого посміховиська, на яке ви перетворили тіло мого батька.

— Ви ж не думаєте, ваша світлосте...— він затулився рукою, мов від удару.— Німотні сестри вийняли з лорда Тайвіна і кишки, і всі органи, спустили кров... зробили свою справу якнайкраще... тіло начинили солями й запашним зіллям...

— Не треба цих бридких подробиць. Я носом чула результат отої справи. Кайбернова вправність у мистецтві зцілення врятувала життя моєму братові, тож я не маю сумніву, що він прислужиться королю набагато краще, ніж манірний євнух. Мілорде, ви знаєте інших радників?

— Поганий був би з мене інформатор, якби не знав, ваша світлосте,— Кайберн усівся між Ортоном Мерівезером і Гайлзом Розбі.

«Мої радники». Серсі викорінила геть усі ружі, а також усіх, хто почувався зобов'язаним дядькові чи братам. На їхнє місце прийшли люди, віддані тільки їй. Крім того, вона змінила назви посад, запозичивши їх з вільних міст: Ортон Мерівезер став її юстиціарієм, Гайлз Розбі — лордом-підскарбієм. Оран Вотерз, хвацький юний Дрейфмаркський Байстрюк, стане гранд-адміралом.

А правицею буде сер Гарис Свіфт.

Млявий, лисий і слухняний, Свіфт на тому місці, де в нормальних людей борода, відростив сміховинний білий кущик. На грудях жовтого плисового камзола красувався синій півень його дому, вишитий з лазуритових намистин. На плечі була накинута синя оксамитова манта, гаптована сотнею золотих долоньок. Сер Гарис був просто в захваті від свого призначення; цей туман і не зрозумів, що він не так правиця, як заручник. Його дочка — дружина дядька Кевана, а Кеван обожнює свою леді, хай у неї немає ні грудей, ні підборіддя, а ноги як у курки. Доки у Серсі в руках сер Гарис, Кеван Ланістер двічі подумає, перш ніж кидати їй виклик. «Звісна річ, Кеванів тесть — не найкращий заручник, та ліпше вже вутлий щит, аніж ніякого».

— Король приєднається до нас? — поцікавився Ортон Мерівезер.

— Син грається зі своєю маленькою королевою. Поки що його уявлення про царювання обмежується прикладанням королівської печатки до паперів. Його світлість ще надто малий, щоб розумітися на державних справах.

— А наш доблесний лорд-командувач?

— Сер Джеймі зараз у зброяра, де йому кують нову руку. Ми всі вже, я певна, втомилися від того бридкого обрубка. До того ж, насмілюся припустити, наради втомлюють Джеймі так само, як Томена.

На цих словах Оран Вотерз хихикнув. «От і добре,— подумала Серсі,— що більше вони сміються, то меншу загрозу становить брат». Нехай сміються.

— Є у нас вино?

— Так, ваша світлосте,— мовив Ортон Мерівезер, не надто вродливий чолов'яга з великим бульбастим носом і кучмою неслухняного жовтогарячого волосся, який, проте, завжди був страшенно люб'язний.— Є дорнське червоне й арборське золоте, а є добрий солодкий гіпокрас із Небосаду.

— Мені золотого, мабуть. Дорнське вино квасне, як самі дорняни.

Поки Мерівезер наповнював їй келих, Серсі мовила:

— Гадаю, час починати.

У великого мейстра Пайсела і досі тремтіли губи, але він якось здобувся на слово.

— Як накажете. Князь Доран узяв під арешт братових непокірних байстрючок, але Сонцеспис і досі вирує. Князь пише, що не має надії вгамувати бурю, поки не отримає обіцяну справедливість.

— Певна річ! — («Замучив уже цей князь»).— Його довге чекання добігає кінця. У Сонцеспис поїде Балон Свон — доправить голову Грегора Клігана.

У сера Балона буде ще одне завдання, але про це ліпше не говорити.

— А! — сер Гарис Свіфт посмикав свою кумедну борідку великим і вказівним пальцями.— То він мертвий? Сер Грегор?

— Та вже напевне, мілорде,— сухо зронив Оран Вотерз.— Я чув, якщо від тіла відрубати голову, зазвичай це призводить до смерті.

Серсі обдарувала його усмішкою: вона була не проти дотепів, якщо ті не спрямовані на неї.

— Сер Грегор загинув від ран, як і передрікав великий мейстер Пайсел.

Пайсел, прокашлявшись, кинув на Кайберна кислий погляд.

— Спис був отруєний. Клігана неможливо було врятувати.

— Так, ви казали, я пригадую,— зронила Серсі й обернулася до правиці.— Про що ви говорили перед моїм приходом, пане Гарисе?

— Про горобців, ваша світлосте. Септон Рейнард каже, їх уже в місті тисячі зо дві, і щодня прибувають ще. Ватажки їхні читають проповіді про страшний суд і бісопоклонство...

Серсі скуштувала вина. «А смачне».

— Давно пора, вам не здається? Яким ще можна назвати отого червоного бога, що йому поклоняється Станіс, як не бісівським? Віра має повстати проти цього зла...— (То Кайберн їй про це нагадав, мудрий чолов'яга).— Боюся, наш покійний верховний септон забагато попускав. Вік затьмарив йому очі й підірвав сили.

— Він був старий і немічний, ваша світлосте,— зронив Кайберн і посміхнувся до Пайсела.— І його відхід не став несподіванкою. Про що ще мріяти, як не про мирну смерть уві сні на схилі літ.

— Так,— мовила Серсі,— та ми сподіваємося, що наступник його буде енергійнішим. Друзі з пагорба кажуть мені, що, найпевніше, то буде Торберт або Рейнард.

Великий мейстер Пайсел прочистив горло.

— У мене теж є друзі серед найправедніших, і вони називали септона Оллідора.

— Не можна скидати з рахунків і того Люсіона,— мовив Кайберн.— Учора ввечері він частував тридцятьох найправедніших молочним поросям і арборським золотим, а вдень, на знак своєї побожності, роздавав убогим плескачі.

Схоже, ці теревені про септонів утомили Орана Вотерза не менше, ніж саму Серсі. Зблизька його волосся здавалося не так золотим, як сріблястим, а очі були сіро-зелені, в той час як у королевича Рейгара — фіалкові, однак схожість... Цікаво, подумала королева, чи зголить Вотерз заради неї свою бороду. Хоч і на десять років молодший, він жадав її: Серсі бачила це з того, як він на неї дивиться. Чоловіки отак дивляться на неї звідтоді, коли в неї почали бубнявіти груди. «Казали, це просто тому, що я така вродлива, але ж Джеймі теж вродливий, а на нього вони так ніколи не дивилися». В дитинстві вона іноді жартома вбирала одяг брата. І завжди дивувалася, наскільки інакше поводяться з нею чоловіки, думаючи, що вона — це Джеймі. Навіть сам лорд Тайвін...

Пайсел і Мерівезер і досі скозувалися, хто стане верховним септоном.

— Підійде будь-хто,— урвала їх королева,— та хай хто вдягне кришталевий вінець, має піддати Куця анафемі...— (Колишній верховний септон про Тиріона мовчав як німий).— Що ж до тих горобців, то поки вони не читають бунтівних проповідей, це проблема Віри, а не наша.

Лорд Ортон і сер Гарис згідливо забурмотіли. Гайлз Розбі хотів зробити те саме, але йому завадив напад кашлю. Серсі з відразою відвернулася, бо кашель був з кров'ю.

— Мейстре, ви принесли листа з Видолу?

— Приніс, ваша світлосте,— Пайсел дістав зі стосу паперів аркуш і розгладив.— Це радше декларація, ніж лист. Підписана в Рунстоні Бронзовим Йоном Ройсом, леді Вейнвуд, лордом Гантером, Редфортом, Белмором, а також Саймондом Темплтоном, лицарем Дев'ятизір'я. Усі приклали свої печатки. Вони пишуть...

«Усілякі дурниці».

— Мілорди самі прочитають листа, якщо схочуть. Ройс та оті решта збирають під Соколиним Гніздом військо. Хочуть змістити Мізинчика з посади лорда-оборонця, як доведеться, то й силоміць. Питання таке: ми це допустимо?

— А лорд Бейліш просив нашої допомоги? — запитав Гарис Свіфт.

— Поки що ні. Як по правді, він наче й не переймається. У своєму листі згадує бунтівників побіжно, а далі просить вислати йому якісь старі Робертові гобелени.

Сер Гарис пошкріб куцу борідку.

— А лорди-декларанти, вони просять короля втрутитися?

— Ні.

— Тоді... мабуть, нам нічого не треба й робити.

— Якщо у Видолі спалахне війна, це буде справжня трагедія,— сказав Пайсел.

— Війна? — розсміявся Ортон Мерівезер.— Лорд Бейліш, звісно, людина потішна, але дотепами не воюють. Не думаю, що там проллється кров. Та й чи не байдуже, хто буде регентом при малолітньому лорді Роберту, якщо Видол справно сплачуватиме податки?

«Дійсно байдуже»,— вирішила Серсі. Якщо по правді, з Мізинчика було більше користі при дворі. Завжди вмів дістати гроші й не кашляв.

— Лорд Ортон переконав мене. Мейстре Пайселе, повідомте лордам-декларантам, що з Пітиром не повинно нічого статися. В усьому іншому корона задовольниться їхнім вибором у тому, хто керуватиме Видолом до повноліття Роберта Арина.

— Гаразд, ваша світлосте.

— Поговоримо про флот? — запитав Оран Вотерз.— У тому пеклі на Чорноводді вціліло менше дюжини наших кораблів. Слід відновити свою потугу на морі.

— Морська потуга вкрай важлива,— кивнув Гарис Свіфт.

— А якось можна використати залізних? — поцікавився Ортон Мерівезер.— Ворога нашого ворога? Чого попросить у нас Скелястий престол в обмін на спілку?

— Їм потрібна Північ,— відповів великий мейстер Пайсел,— а славний батько нашої королеви пообіцяв Північ дому Болтонів.

— Шкода,— зронив Мерівезер.— Але ж Північ велика. Землі можна поділити. Необов'язково назавжди. Болтон може й погодитися, якщо ми пообіцяємо, що як покінчимо зі Станісом, наше військо до його послуг.

— Я чув, загинув Балон Грейджой,— сказав сер Гарис Свіфт.— Нам відомо, хто замість нього керує островами? У лорда Балона є син?

— Лео? — кашлянув лорд Гайлз.— Тео?

— Теон Грейджой виріс у Вічнозимі як годованець Едарда Старка,— мовив Кайберн.— Навряд чи ми можемо сподіватися на дружбу з ним.

— Кажуть, він теж загинув,— озвався Мерівезер.

— А був лише один син? — сер Гарис посмикав борідку.— Брати. Були ще брати. Хіба ні?

«Вейрис би знав напевне»,— роздратовано подумала Серсі.

— Я не збираюся лягати в ліжко з тими жалюгідними кальмарами. Їхня черга теж прийде, щойно ми покінчимо зі Станісом. Нам потрібен власний флот.

— Пропоную збудувати нові дромони,— мовив Оран Вотерз.— Для початку десяток.

— А звідки візьмемо гроші? — поцікавився Пайсел.

Лорд Гайлз сприйняв це за запрошення ще покашляти. Викашлявши трохи рожевої слини, він витер її червоним шовковим носовичком.

— Немає...— вичавив він — і знову закашлявся.— Нема... у нас нема...

Сер Гарис, хай який тугодум, а з цього кашлю швидко допетрав, що до чого.

— Прибутки корони високі як ніколи,— заперечив він.— Сер Кеван сам мені казав.

— Видатки... золоті плащі...— знов почав кашляти лорд Гайлз.

Ці протести Серсі вже чула неодноразово.

— Лорд-підскарбій намагається сказати, що в нас золотих плащів забагато, а золота замало,— мовила вона. Кашель Розбі вже почав її дратувати. Треба було брати на посаду Гарта Грубого — він точно не такий хворий.— Прибутки корони, хай і великі, все одно недостатні, щоб покрити всі Робертові борги. У зв'язку з цим я вирішила до закінчення війни відстрочити повернення позик, взятих у Віри й у Залізному банку Браавоса.

Певна річ, новий верховний септон почне заламувати руки, а браавосяни пищатимуть і вищатимуть, але що з того?

— На зекономлені кошти ми збудуємо новий флот.

— Ваша світлість дуже розсудлива,— мовив лорд Мерівезер.— Це мудрий захід. І необхідний — до закінчення війни. Я згоден.

— І я,— сказав сер Гарис.

— Ваша світлосте,— тремтячим голосом заговорив Пайсел,— боюся, це викличе більше проблем, ніж ви уявляєте. Залізний банк...

— ...розташований у Браавосі, далеко за морем. Вони отримають своє золото, мейстре. Ланістер завжди сплачує борги.

— Браавосяни теж мають одну приказку,— оздоблений коштовними камінцями ланцюг Пайсела стиха брязнув.— Залізний банк отримає належне, ось як вони кажуть.

— Залізний банк отримає належне, коли буде моя воля. А доти Залізний банк шанобливо зачекає. Лорде Вотерз, починайте будівництво своїх дромонів.

— Чудово, ваша світлосте.

Сер Гарис гортав якісь папери.

— Наступне питання... ми отримали від лорда Фрея листа, в якому він заявляє вимоги...

— Скільки ще він хоче землі й титулів? — обірвала його королева.— У його матері, мабуть, три цицьки було.

— Можливо, мілорди не чули,— заговорив Кайберн,— та у винарнях і харчівнях у місті з'явилися люди, які поширюють думку, що корона певним чином замішана у злочині лорда Волдера.

Решта радників розгублено втупилися в нього.

— Це ви про Червоне весілля? — запитав Оран Вотерз.

— У злочині? — зронив сер Гарис. Пайсел звучно прочистив горло. Лорд Гайлз закашлявся.

— Особливо відверто висловлюються горобці,— застеріг Кайберн.— Червоне весілля — то виклик усім божим і людським законам, кажуть вони, й усі, хто доклав до нього руку, прокляті.

Серсі миттю збагнула, до чого він веде.

— Зовсім скоро лорд Волдер постане перед Отчим судом. Він дуже старий. І нехай тоді горобці обпльовують пам'ять про нього. Але до нас це стосунку не має, ні.

— Ні,— підхопив сер Гарис.

— Ні,— погодився лорд Мерівезер.

— Ніхто так і не думає,— мовив Пайсел.

Лорд Гайлз закашлявся.

— Плювок на могилу лорда Волдера навряд чи збурить могильних червів,— погодився Кайберн,— проте було б непогано когось і покарати за Червоне весілля. Кілька відтятих фреївських голів могли б заспокоїти Північ.

— Лорд Волдер нікого зі своїх не віддасть,— мовив Пайсел.

— Ні,— мовила Серсі замислено,— а от його нащадки можуть виявитися й не такими перебірливими. Отож сподіваймося, що дуже скоро лорд Волдер нас люб'язно покине. А хіба є кращий спосіб для нового лорда Переправи позбутися незручних зведенюків, незгідливих кузенів і підступних сестер, ніж оголосивши їх злочинцями?

— А поки ми чекаємо на смерть лорда Волдера, треба вирішити ще одну справу,— мовив Оран Вотерз.— Золотий загін денонсував угоду з Миром. У доках я чув, що їх найняв лорд Станіс і переправляє їх через море.

— А чим він їм платитиме? — поцікавився Мерівезер.— Снігом? Вони ж бо недарма звуться золотим загоном. А багато у Станіса золота?

— Небагато,— запевнила його Серсі.— Лорд Кайберн спілкувався з командою отої мирської галери в затоці, й там кажуть, що золотий загін пливе у Волантис. А якщо їхній пункт призначення — Вестерос, то вони взяли неправильний курс.

— Може, зрештою не захотіли воювати за того, хто завжди програє,— припустив лорд Мерівезер.

— Мабуть,— погодилася королева.— Лише сліпець не побачить, що війна фактично виграна. Лорд Тайрел оточив Штормокрай. Річкорин в облозі Фреїв і мого кузена Давена, нашого нового хранителя Заходу. Кораблі лорда Редвина вже проминули Тартську протоку та швидко наближаються до узбережжя. Кілька рибальських суден, що зосталися на Драконстоні, не завадять лорду Редвину висадитися. Замок, може, деякий час і протримається, та щойно ми візьмемо порт, то відріжемо залогу з моря. І тоді нам хвилюватися залишиться тільки про самого Станіса.

— Якщо вірити лорду Джаносу, Станіс намагається укласти спілку з дикунами,— застеріг великий мейстер Пайсел.

— З варварами в шкурах? — зронив лорд Мерівезер.— Лорд Станіс, певно, і справді у скруті, коли погоджується на таку спілку.

— Скрута й дурість — ось що це,— погодилася королева.— Північани дикунів ненавидять, і Руз Болтон легко перетягне їх на наш бік. Дехто з них уже приєднався до його байстрюка, щоб звільнити Кейлінський Рів од клятих залізних і розчистити лорду Болтону дорогу. Амбер, Рисвел... не пам'ятаю всіх прізвищ. Навіть Біла Гавань от-от долучиться до нас. Її лорд уже погодився видати обох своїх онучок за наших друзів Фреїв і відчинити свій порт для наших кораблів.

— Я думав, у нас немає кораблів,— геть заплутався сер Гарис.

— Вайман Мандерлі був відданим прапороносцем Едарда Старка,— мовив великий мейстер Пайсел.— Хіба можна довіряти такій людині?

«Довіряти не можна нікому».

— Він старий, тлустий і настрашений. Однак в одному виявляє запеклу впертість: наполягає, що не прихилить коліно, поки до нього не повернеться його спадкоємець.

— А цей спадкоємець у нас? — запитав сер Гарис.

— Він у Гаренхолі, якщо досі живий. Його захопив Грегор Кліган,— пояснила королева. Гора-на-коні не завжди лагідно обходився зі своїми бранцями, навіть якщо за тих можна отримати чималий викуп.— Якщо ж він загинув, гадаю, доведеться вислати лорду Мандерлі голови тих, хто його вбив, разом з нашими найщирішими перепрошеннями.

Якщо однієї голови досить, щоб утихомирити князя Дорнського, то мішка голів буде більш ніж достатньо для товстуна в котиковій шубі.

— А лорд Станіс не спробує й собі укласти спілку з Білою Гаванню? — запитав великий мейстер Пайсел.

— О, та він уже спробував. Лорд Мандерлі відповів йому ухильно, а його листи переслав нам. Станіс вимагає у Білої Гавані списів і срібла, а навзамін пропонує... ну, нічого не пропонує,— мовила королева. Слід буде якось запалити свічку Невідомцю за те, що забрав Ренлі, а натомість залишив Станіса. Якби сталося навпаки, її життя було б набагато складнішим.— Сьогодні вранці прилетіла чергова пташка. Станіс послав свого цибулевого пачкаря вести від його імені переговори з Білою Гаванню. Мандерлі замкнув бідолаху в камеру. Питає, що йому з ним робити.

— Хай відпровадить сюди, щоб ми могли його допитати,— запропонував лорд Мерівезер.— Цей чолов'яга напевно має багато цінної інформації.

— Ні, ліпше віддати його на смерть,— мовив Кайберн.— Це буде уроком для Півночі, щоб знали, яка доля чекає на зрадників.

— Згодна,— сказала королева.— Я наказала лорду Мандерлі негайно відрубати пачкарю голову. Після такого Біла Гавань уже ніяк не зможе приєднатися до Станіса.

— Станісу тепер потрібен новий правиця,— хихикнув Оран Вотерз.— Ріповий лицар, мабуть?

— Ріповий лицар? — збентежено мовив сер Гарис Свіфт.— А хто це? Я про такого не чув.

Вотерз у відповідь тільки очі закотив.

— А що як лорд Мандерлі відмовиться? — запитав Мерівезер.

— Не наважиться. Голова цибулевого лицаря — це монета, яка купить життя його синові,— посміхнулася Серсі.— Старий тлустий дурень, можливо, по-своєму відданий Старкам, та коли всі вовки на Півночі винищені...

— Ваша світлість забуває про леді Сансу,— зронив Пайсел.

— Про цю малу вовчицю я вже точно не забула,— наїжачилася королева, яка навіть імені дівчини вимовляти не хотіла.— Я б її мала в чорну камеру запроторити як дочку зрадника, а натомість тримала її при дворі. Вона зі мною ділила одрину й огнище, гралася з моїми дітьми. Я її годувала, вдягала, хотіла навчити дечого про світ, а як вона відплатила мені за доброту? Допомогла закатрупити мого синочка. Коли знайдемо Куця, знайдемо і леді Сансу. Вона жива... та коли я з нею закінчу, обіцяю, вона співатиме до Невідомця, благаючи його цілунку.

Повисла ніякова тиша. «Вони всі що — язики проковтнули?» — подумала Серсі роздратовано. Тоді навіщо взагалі їй ця рада?

— У будь-якому разі,— провадила королева,— молодша дочка лорда Едарда нині в лорда Болтона й пошлюбить його сина Ремсі, щойно впаде Кейлінський Рів.

Якщо дівча гарно зіграє свою роль, тим самим зацементувавши Болтонові претензії на Вічнозим, їм обом буде байдуже, що насправді вона — виплодок якогось стюарда, хитромудра вигадка Мізинчика.

— Якщо Півночі аж так потрібен хтось зі Старків, Північ його отримає,— Серсі підставила свій келих лорду Мерізеверу, щоб той долив їй вина.— Однак на Стіні виникла інша проблема. Брати Нічної варти, певно, з'їхали з глузду, обравши лордом-командувачем байстрюка Неда Старка.

— Хлопець носить прізвище Сноу,— невідомо навіщо мовив Пайсел.

— Бачила я його одного разу у Вічнозимі,— сказала королева,— хоча Старки намагалися його заховати. Він дуже схожий на батька.

Байстрята її чоловіка теж були страшенно схожі на нього, та Роберт принаймні старався тримати їх подалі від її очей. Одного разу, після тої сумної історії з кицькою, Роберт щось таке торочив, що збирається привезти до двору свою незаконну доньку. «Роби як знаєш,— сказала йому тоді королева,— тільки не дивуйся, якщо місто виявиться не найбезпечнішим місцем для дівчинки». Синці, які вона заробила такими слова, важко було приховати від Джеймі, зате про байстрючку більше ніколи не чули. Кетлін Тарлі — справжня сіра миша, бо могла б того Джона Сноу ще в колисці придушити. «Натомість лишила цю брудну справу мені».

— Сноу такий самий зрадник, як і лорд Едард,— сказала королева.— Батько хотів віддати королівство Станісу. Син віддав йому землі й замки.

— Нічна варта присягалася не брати участі у війнах Сімох Королівств,— нагадав їм Пайсел.— Тисячі років чорні брати дотримуватися цієї традиції.

— Аж до сьогодні,— мовила Серсі.— Байстрюк написав нам, запевняючи, що Нічна варта не стає ні на чий бік, але дії його свідчать про брехливість його слів. Він надав Станісу прихисток і стіл — і водночас має нахабство просити у нас зброю і людей.

— Нечувано,— виголосив лорд Мерівезер.— Ми не можемо дозволити, щоб Нічна варта приєдналася до війська лорда Станіса.

— Ми маємо оголосити цього Сноу зрадником і бунтівником,— погодився сер Гарис Свіфт.— Чорні брати повинні його скинути.

Великий мейстер Пайсел поважно кивнув.

— Пропоную повідомити Чорний замок, що більше ми їм людей не надсилатимемо, аж поки вони не приберуть Сноу.

— Та й новим дромонам потрібні гребці,— сказав Оран Вотерз.— Слід наказати всім лордам відтепер відсилати своїх браконьєрів і злодіїв нам, а не на Стіну.

Тут уперед гойднувся Кайберн з посмішкою на обличчі.

— Нічна варта боронить нас від бабаїв і змікул. Мілорди, гадаю, слід допомогти хоробрим чорним братам.

— Про що це ви? — кинула на нього гострий погляд Серсі.

— А ось про що,— озвався Кайберн.— Уже багато років Нічна варта просить людей. На це прохання відгукнувся лорд Станіс. Чому не може так само вчинити і король Томен? Його світлість пошле на Стіну сотню вояків, щоб начебто вбратися в чорне, а насправді...

— ...щоб прибрати Джона Сноу з керівництва,— закінчила за нього Серсі. «Я таки мала рацію, беручи його до себе в раду».— Так ми і маємо вчинити,— розсміялася вона. «Якщо цей байстрюк справжній син свого батька, він і не запідозрить нічого. Може, навіть дякуватиме мені — поки йому між ребра не встромиться лезо».— Але, певна річ, робити це слід дуже обережно. Лишіть це мені, мілорди.

Ось як слід розмовляти з ворогом: не заявами, а зброєю.

— Ми добре сьогодні попрацювали, мілорди. Дякую вам. Щось іще?

— Останнє, ваша світлосте,— мовив Оран Вотерз вибачливим тоном.— Не хочу забирати час у ради через такі дрібниці, але останнім часом у доках ходять дуже дивні плітки. Люди торочать про драконів...

— ...і мантикор, мабуть, і бородатих змікул? — хихикнула Серсі.— Ліпше приходьте до мене, коли почуєте щось про карликів, мілорде.

Вона підвелася, даючи зрозуміти, що нарада закінчилася.

Коли Серсі вийшла з нарадчої зали, віяв дужий осінній вітер, а на тому кінці міста дзвони Великого септу Бейлора й досі співали свою жалобну пісню. До галасу долучилися сорок лицарів у дворі, відбиваючись один від одного мечами і щитами. Сер Борос Блаунт провів королеву назад у її покої, де леді Мерівезер уже хихикала з Джоселін і Доркас.

— Що вас так насмішило?

— Редвинові близнюки,— пояснила Тейна.— Обидва закохалися в леді Марджері. Колись вони сварилися за те, хто стане наступним лордом Арбору. Тепер же обидва хочуть приєднатися до королівської варти, щоб бути ближче до маленької королеви.

— У Редвинів завжди ластовиння було більше, ніж лою в голові.

Але це корисна інформація. Якщо Горе чи Гобліна застукають у ліжку з Марджері... Цікаво, подумала королева, як маленька королева ставиться до ластовиння?

— Доркас, приведи сера Озні Кетлблека.

— Як зволите,— спалахнула Доркас.

Коли дівчина пішла, Тейна Мерівезер кинула на королеву питальний погляд.

— Чого це вона так почервоніла?

— Це кохання,— в свою чергу розсміялася Серсі.— Їй подобається сер Озні.

Він був з Кетлблеків наймолодший, гладенько виголений. Озні мав таку саму чорну чуприну, гакуватий ніс і невимушену посмішку, як і його брат Озмунд, а на щоці в нього виднілося три великі подряпини, які йому лишила одна з Тиріонових повій.

— Мабуть, любить шрами.

Очі леді Мерівезер пустотливо засяяли.

— Атож. Від шрамів чоловік видається небезпечнішим, а небезпека збуджує.

— Ви мене вразили, міледі,— підкусила королева.— Якщо вас так збуджує небезпека, чому ж ви одружилися з лордом Ортоном? Ми всі його любимо, це правда, але ж...

Пітир якось зауважив, що ріг достатку, який прикрашає герб дому Мерівезерів, якнайкраще пасує лорду Ортону: волосся в нього морквяне, ніс круглий як буряк, а замість мозку — горохова каша.

— Мій лорд-чоловік,— розсміялася Тейна,— і справді не дуже небезпечний, зате щедрий. Сподіваюся, ваша світлість не подумає про мене погано, але ж я в Ортонове ліжко потрапила не цілком цнотливою.

«Та ви у вільних містах усі повії, хіба ні?» Але це корисна інформація: одного дня може і знадобитися.

— Тоді скажіть-но, хто ж був той коханець, такий... небезпечний?

Тейна почервоніла, і її оливкова шкіра ще дужче потемніла.

— Ох, не варто було мені цього казати. Але ж ваша світлість збереже мій секрет?

— У чоловіків — шрами, в жінок — таємниці,— Серсі поцілувала її в щоку. «Дуже скоро я дізнаюся його ім'я».

Коли Доркас повернулася з сером Озні Кетлблеком, королева відіслала своїх челядниць геть.

— Ходіть посидьте зі мною біля вікна, пане Озні. Не вип'єте кубок вина? — вона власноруч налила їм обом.— Плащ у вас зовсім зносився, і я збираюся вдягти на вас новий.

— Що — білий? А хто помер?

— Поки що ніхто,— мовила королева.— А ви б хотіли приєднатися до свого брата Озмунда у варті короля?

— Я б радше приєднався до варти королеви, ваша світлосте,— широко посміхнувся Озні, і шрами на щоці стали яскраво-червоні.

Серсі провела пальцями йому по щоці.

— Гострі ви на язик, сер. Знов через вас я втрачу голову.

— От і добре,— сер Озні схопив її за руку й рвучко поцілував пальці.— Моя люба королево!

— Небезпечна ви людина,— прошепотіла королева,— і зовсім не справжній лицар, гадаю,— вона дозволила йому торкнутися крізь сукню її грудей.— Досить.

— Недосить. Я вас жадаю!

— Ви мене вже отримали.

— Тільки раз,— він ухопив її за ліве персо й незграбно стиснув, нагадавши їй Роберта.

— Одна добра ніч для одного доброго лицаря. Ви мені відважно послужили й отримали за це винагороду,— Серсі провела пальцями йому по шнурівці, відчуваючи, як під бриджами напружилася плоть.— Вчора зранку ви тренувалися на новому коні?

— На чорному огирі? Так. Це подарунок брата Осфрида. Я назвав жеребця Опівнічником.

«Як оригінально!»

— Гарний кінь для бою. Але для розваги значно приємніше мчати вчвал на молодій жвавій кобилці,— посміхнувшись, вона стиснула руку на бриджах.— Скажіть-но правду. Маленька королева гарненька, так?

Сер Озні сторожко відсунувся.

— Мабуть. Як на дівчину. Але я надаю перевагу жінкам.

— Чом же не тим і тим? — прошепотіла вона.— Зірвіть для мене маленьку ружу — і вдячність моя не матиме меж.

— Маленьку... Марджері тобто? — у бриджах сера Озні зразу все охляло.— Вона — дружина короля. Хіба ви не знаєте історії про лицаря королівської варти, який позбувся голови за те, що спав з дружиною короля?

— Сто років тому.

Це була королівська наложниця, а не дружина, і якраз голови той лицар і не позбувся. Ейгон порізав його на шматочки, на очах у тої жінки. Однак Серсі не хотіла, щоб Озні забагато думав про ті давні жахи.

— Томен зовсім не Ейгон Негідник. Не бійтеся, він вчинить так, як йому скажу я. Якщо вже хтось чогось позбудеться, то це Марджері, а не ви.

Він замислився.

— Ви маєте на увазі її цноту?

— І її теж. Якщо вона, звісно, й досі цнотлива. Чи ви гадаєте, що Марджері не зреагує на ваші...— королева знову провела пальцями по його шрамах,— принади?

Озні ображено глянув на неї.

— Я їй подобаюся. Оті її кузини повсякчас дражнять мене через мій ніс. Що він великий і все таке. Та коли останнього разу Меґа почала дражнитися, Марджері звеліла дівчатам замовкнути і сказала, що я гарний з обличчя.

— Так і є!

— Так і є,— погодився він із сумнівом у голосі,— але що буде, якщо вона... якщо я... коли ми...

— ...зробимо справу? — Серсі обдарувала його ущипливою посмішкою.— Спати з королевою — державна зрада. У Томена не буде іншого виходу, як відіслати вас на Стіну.

— На Стіну? — перелякався він.

Вона мало не розреготалася. «Ні, не варто. Чоловіки ненавидять, коли з них сміються».

— Чорний плащ дуже личитиме вам до очей і до чорного чуба.

— Зі Стіни ще ніхто не повертався.

— А ви повернетеся. Але спершу треба буде вбити хлопця.

— Якого хлопця?

— Байстрюка, Станісового спільника. Він юний і зелений, а з вами буде сотня вояків.

Кетлблек перелякався, вона це відчувала, але гонор не дозволяв йому визнати, що він боїться. «Всі чоловіки однакові».

— Та я хлопчаків зарубав більше, ніж ви уявити можете,— похвалився він.— А коли хлопець загине, я отримаю прощення короля?

— І прощення. І титул лорда...— («Якщо, звісно, брати Сноу тебе не повісять»).— Королеві потрібен консорт, який не знає страху.

— Лорд Кетлблек? — на обличчя йому повільно наповзла посмішка, й шрами почервоніли.— А мені подобається. Шляхетний лорд...

— ...гідний лягти у ліжко й до королеви.

— На Стіні холодно,— нахмурився він.

— Зате я гаряча,— Серсі обійняла його за шию.— Переспи з дівчиною, убий хлопця — і я твоя. Вистане в тебе мужності?

Озні на мить замислився, тоді кивнув.

— Я ваш.

— Мій, сер,— поцілувала вона його, дозволивши йому на мить відчути смак її язика, а тоді відсунулася.— На сьогодні досить. З рештою доведеться почекати. Я снитимуся тобі сьогодні вночі?

— Ага,— хрипко озвався він.

— А коли ти лежатимеш у ліжку з Марджері? — почала вона його дражнити.— Коли опинишся в її лоні, мріятимеш ти про мене?

— Так,— присягнувся Озні Кетлблек.

— Добре.

Коли він пішов, Серсі закликала Джоселін, щоб розчесала їй коси, а сама в цей час, скинувши черевички, потягнулася як кицька. «Я просто для цього створена»,— подумала вона. Найбільше її тішило, з якою елегантністю все було зроблено. Навіть Мейс Тайрел не наважиться захищати свою любу донечку, якщо її зловлять на стосунках з таким, як Озні Кетлблек, і тоді ні в Станіса Баратеона, ні в Джона Сноу не виникне питань, чого це Озні відіслали на Стіну. Королева подбає про те, щоб викрив брата з маленькою королевою сер Озмунд: тоді ніхто не піддаватиме сумніву відданість інших Кетлблеків. «Бачив би мене зараз батько, він би не рвався вже видавати мене заміж. Шкода, що він помер. Померли всі — він, і Роберт, і Джон Арин, і Нед Старк, і Ренлі Баратеон. Тільки Тиріон лишається, та й він ненадовго».

Увечері королева викликала леді Мерівезер до себе в спальню.

— Вип'єте келих вина? — запитала вона.

— Маленький... Ні, великий,— засміялася мирсянка.

— Завтра я хочу, щоб ви навідалися до моєї невістки,— мовила Серсі, поки Доркас перевдягала її до сну.

— Леді Марджері завжди рада мене бачити.

— Знаю,— мовила королева, зауваживши, як саме Тейна називає Томенову дружиноньку.— Скажіть їй, що я відіслала у Великий септ Бейлора сім воскових свічок у пам'ять про нашого дорогого верховного септона.

— Якщо це так,— засміялася Тейна,— вона відішле сімдесят сім від себе, щоб ніхто не подумав, що вона в меншій жалобі.

— Я розсерджуся, якщо не відішле,— посміхнулася королева.— Скажіть їй також, що в неї з'явився таємний прихильник — лицар, який так закохався в її красу, що ночами спати не може.

— А можна поцікавитися у вашої світлості, хто саме цей лицар? — Тейнині великі темні очі лукаво спалахнули.— Не сер Озні часом?

— Може бути,— озвалася королева,— але не називайте цього імені одразу. Хай вона з вас його витягує. Зробите?

— Якщо вас це потішить. Нічого більше мені не потрібно, ваша світлосте.

За вікном здіймався холодний вітер. Засиділися до пізньої ночі, попиваючи арборське золоте та пліткуючи. Тейна так напилася, що Серсі вдалося вивідати в неї ім'я таємного коханця. Це був капітан-мирсянин, наполовину пірат, з чорним волоссям до плечей і зі шрамом, який розтинав обличчя від підборіддя до вуха.

— Сто разів я казала йому «ні», а він казав «так»,— розповідала жінка,— аж поки я й сама не сказала йому «так». Він з тих чоловіків, яким неможливо відмовити.

— Знаю я таких чоловіків,— озвалася королева з кривою посмішкою.

— Хтось був у королеви з таких?

— Роберт,— збрехала вона, думаючи про Джеймі.

Однак, заплющивши очі, уві сні вона побачила іншого свого брата, а ще трьох клятих дурнів, з яких почався цей день. Уві сні вони в торбі принесли їй Тиріонову голову. Серсі віддала покрити її бронзою і використовувала як нічний горщик.