Бенкет круків

Cepci

Король закопилив губу.

— Хочу сидіти на Залізному троні,— повідомив він.— Ти завжди дозволяла Джофу там посидіти.

— Джофрі було дванадцять років.

— Але ж я — король! І трон належить мені.

— Хто тобі таке сказав? — Серсі затамувала подих, щоб Доркас могла тугіше затягнути корсет. Дівчина вона була дебела, набагато дужча за Сенель, от тільки незграбніша.

— Ніхто мені не говорив,— почервонів Томен.

— Ніхто? Це так ти кличеш свою леді-дружину? — мовила королева: від цього бунту тхнуло намовами Марджері Тайрел.— Якщо збрешеш мені, я не матиму іншого вибору, як послати по Пейта і веліти відшмагати його до крові...— (Пейт був у Томена хлопчиком для биття, а перед тим — у Джофрі).— Ти цього хочеш?

— Ні,— похмуро пробурмотів король.

— Хто тобі сказав?

Він почовгав ногами.

— Леді Марджері...— Томен добре знав, що не варто називати її королевою в присутності матері.

— Отак краще. Томене, я займаюся важливими справами, яких тобі в такому юному віці не зрозуміти. Мені тільки бракувало за спиною маленького дурненького хлопчика, яких крутитиметься на троні й відвертатиме мою увагу дитячими питаннями. Я так розумію, Марджері вважає, що ти маєш відвідувати і всі засідання ради?

— Так,— визнав він.— Каже, що мені треба вчитися бути королем.

— Коли трохи підростеш, сидітимеш на всіх радах, на яких схочеш,— сказала йому Серсі.— Запевняю тебе, дуже швидко це тобі набридне. Роберт на тих засіданнях засинав...— («Якщо взагалі туди приходив»).— Він любив полювати на звірину і птахів, а всі нудні справи передоручав лорду Арину. Пам'ятаєш його?

— Він помер від болю в животі.

— Так, бідолаха помер. А якщо вже так тобі кортить чогось навчитися, то вивчи ліпше імена всіх королів Вестеросу і всіх правиць, які їм служили. Можеш переказати мені їх завтра.

— Так, мамо,— покірливо озвався він.

— Ось і молодець.

Влада була в її руках, і Серсі не збиралася її віддавати, поки Томен не досягне повноліття. «Я довго чекала, і він може почекати. Я все життя чекала». Вона грала роль смиренної доньки, сором'язливої нареченої, поступливої дружини. Вона терпіла п'яні ласки Роберта, ревнощі Джеймі, глузи Ренлі, хихикання Вейриса, терпіла Станіса з його нескінченним скреготом зубовним. Вона боролася з Джоном Арином, з Недом Старком, зі своїм лихим, зрадливим і кровожерним братом-карликом, усякчас обіцяючи собі, що одного дня прийде і її черга. «Якщо Марджері Тайрел зібралася підступно вкрасти в мене мою годину слави, ліпше хай двічі подумає перед тим».

Снідала Серсі в кепському гуморі, й поліпшився він нескоро. Решту ранку вона провела з лордом Гайлзом за його обліковими книгами, слухаючи, як він щось там кашляє щодо зірок, оленів і драконів. Після нього з'явився лорд Вотерз зі звітом, що три перші дромони майже добудовані, але потрібно ще трохи золота, щоб довершити їх у всій пишноті, на яку вони заслуговують. Королева залюбки вдовольнила його прохання. Під розважання Сновиди королева обідала в товаристві представників купецької гільдії, вислуховуючи їхні скарги на горобців, які вештаються вулицями і сплять на площах. «Можливо, доведеться наказати золотим плащам повиганяти отих горобців з міста»,— саме подумала королева, коли втрутився Пайсел.

Великий мейстер останнім часом на радах постійно буркотів. На останньому зібранні він страшенно нарікав на капітанів, яких обрав на дромони Оран Вотерз. Вотерз волів набирати людей молодих, у той час як Пайсел переконував брати досвідчених, наполягаючи, що командування дромонами має перейти капітанам, які вціліли в полум'ї Чорноводдя. «Загартовані вояки, які довели свою відданість»,— ось як він їх називав. Серсі ж називала їх стариганями й пристала на бік лорда Вотерза. «Довели ці люди хіба те, що добре вміють плавати,— сказала вона.— Жодна матір не повинна пережити власних дітей, і жоден капітан — власний корабель». Пайсел це зауваження сприйняв не дуже люб'язно.

Сьогодні вигляд він мав не такий роздратований, навіть спромігся вичавити подобу тремкої посмішки.

— Ваша світлосте, добрі новини,— оголосив він.— Вайман Мандерлі виконав ваш наказ і відрубав голову цибулевому лицарю лорда Станіса.

— Це вже точно?

— Його руки й голову виставили на мурах Білої Гавані. Так заявив лорд Вайман, а Фреї підтвердили. Самі бачили ту голову з цибулею в роті. І долоні характерні: на одній вкорочені пальці.

— Дуже добре,— мовила Серсі.— Відішліть до Мандерлі птаха з повідомленням, що тепер його сина повернуть, оскільки він засвідчив свою відданість.

Скоро в Білу Гавань повернеться королівський мир, а Руз Болтон зі своїм байстрюком уже затискають Кейлінський Рів з півдня й півночі. Щойно вони візьмуть Рів, то зможуть з'єднати свої сили й вибити залізних і з Торенового Квадрату, і з Пущанського Насипу. Це має забезпечити їм підтримку нескорених прапороносців Неда Старка, коли прийде пора виступити проти лорда Станіса.

Тим часом на півдні Мейс Тайрел уже став величезним табором під мурами Штормокраю, і дві дюжини метавок уже жбурляють каміння в товсті замкові стіни, хоча поки що без особливого успіху. «Справжній вояк лорд Тайрел! — подумала королева.— Треба йому взяти за герб гладуна, що на дупі сидить».

По обіді з'явився на аудієнцію похмурий браавоський посланець. Серсі два тижні відкладала зустріч з ним і радо тягнула б час ще рік, але лорд Гайлз заявив, що більше не може впоратися з посланцем... а королева вже почала сумніватися, що узагалі бодай з чимось він здатен упоратися. Гайлз здатен хіба що кашляти.

Ного Димітис — ось як називався браавосянин. Дражливе ім'я для дражливої людини. Голос у нього теж був дражливий. Поки він говорив, Серсі совалася в кріслі, не певна, скільки ще вона витримає його залякування. Позаду неї вивищувався Залізний трон, і його зубці й зазублини відкидали на підлогу химерні тіні. На троні мали право сидіти лише король або його правиця. Серсі сиділа біля підніжжя, на позолоченому дерев'яному кріслі, заваленому малиновими подушками.

Щойно браавосянин зробив паузу, щоб набрати в груди повітря, королева не проґавила нагоди.

— Думаю, це питання радше до нашого лорда-підскарбія.

Однак така відповідь, схоже, не припала шляхетному Ного до душі.

— Я розмовляв з лордом Гайлзом уже шість разів. Він, кашляючи на мене, тільки й перепрошує, ваша світлосте, але золото так і не надходить.

— Поговоріть з ним усьоме,— люб'язно запропонувала Серсі.— Число сім для наших богів священне.

— Бачу, ваша світлість жартує.

— Коли я жартую, я всміхаюся. А ви бачили в мене усмішку? Чи чули сміх? Запевняю вас: коли я жартую, всі сміються.

— Король Роберт...

— ...помер,— відтяла вона гостро.— Залізний банк отримає свої гроші, щойно ми придушимо заколот.

Чоловік мав нахабство нахмуритися до неї.

— Ваша світлосте...

— Аудієнція закінчена,— мовила Серсі, з якої на сьогодні вже було досить.— Пане Мірине, проведіть шляхетного Ного Димітиса до дверей. Пане Озмунде, можете провести мене назад у покої.

Скоро прибудуть гості, а ще слід скупатися й перевдягнутися. Вечеря теж обіцяє бути нудною. Нелегка це справа — керувати королівством, а тим паче сімома.

На сходах до Серсі приєднався сер Озмунд Кетлблек, високий і стрункий у своєму білому вбранні королівського вартового. Упевнившись, що тут вони цілком самі, Серсі взяла його під руку.

— Як ся має ваш менший брат?

— А... ну, добре, от тільки...— зніяковів сер Озмунд.

— Тільки? — у голосі королеви прозвучав натяк на гнів.— Мушу зізнатися, мені вже уривається терпець. Любому Озні давно вже час узятися за нашу кобилку. Я призначила його Томеновим присяжним щитом, щоб він щодня мав змогу бути в товаристві Марджері. Він мав би вже зірвати ружу. Чи маленька королева сліпа до його принад?

— З принадами у нього все гаразд. Він же Кетлблек, зрештою. Перепрошую,— сер Озмунд запустив пальці в масну чорну чуприну.— Проблема в ній.

— І в чому полягає ця проблема? — поцікавилася королева, в якої вже почали закрадатися сумніви щодо сера Озні. Можливо, хтось інший полюбився б Марджері більше. Оран Вотерз із його сріблястим волоссям, або дужий здоровань на взір сера Толада.— Панна віддає перевагу комусь іншому? Ваш брат для неї лицем не вийшов?

— Вийшов-вийшов. Два дні тому, він розповідав, вона торкалася його шрамів. «Яка це жінка вам таке зробила?» — запитала вона. Озні й не обмовився ніколи, що то була жінка, але вона звідкись дізналася. Може, хтось їй розбовкав. І ще він каже, коли вони розмовляють, вона завжди його торкається. Розправляє брижі в нього на плащі, відкидає йому з чола чуба, ото таке. Одного разу біля мішеней вона попросила, щоб він показав їй, як тримати лука, тож йому довелося обійняти її. Озні переказує їй масні жартики, і вона сміється, а потім сама розповідає жарти ще масніші. Ні, вона його хоче, це очевидно, але...

— Але? — підохотила Серсі.

— Вони ніколи не бувають самі. Майже завжди з ними король, а коли його поряд немає, є хто-небудь інший. Разом з нею сплять двоє фрейлін, щоночі різні. Ще двоє снідають з нею й допомагають вдягнутися. Молиться вона зі своєю септою, читає з кузиною Елінор, співає з кузиною Аллою, шиє з кузиною Меґою. Якщо не їздить полювати з соколом разом Джанною Фосовей і Мері Крейн, то грається у «приходь до мене в замок» з тою Булверовою малою. Ніколи не їздить на верхові прогулянки без почту — бере з собою чотирьох-п'ятьох компаньйонів і щонайменше дюжину гвардійців. І завжди навколо неї чоловіки, навіть у Дівосклепі.

— Чоловіки,— зронила королева. Це вже щось. Це відкриває можливості.— І які ж це чоловіки, скажіть, будь ласка?

— Співці,— знизав плечима сер Озмунд.— Вона дуріє від співців, штукарів тощо. Приходять і лицарі, які мліють від її кузин. Найгірший з них сер Толад, каже Озні. Цей рослявий йолоп, схоже, сам не знає, кого він хоче — Елінор чи Аллу, але точно знає, що хоче її до кольок. Вчащають з візитами й близнюки Редвини. Гоблін носить квіти й фрукти, а Горе приходить з лютнею. Якщо послухати Озні, придушений кіт пищить милозвучніше. І завжди під ногами крутиться отой з Літніх островів.

— Джалабар Ксо? — Серсі саркастично пирхнула.— Швидше за все, випрошує золото й мечі, щоб відвоювати собі батьківщину.

Під коштовностями й пір'ям у Ксо насправді ховається звичайнісінький шляхетний жебрак. Роберт міг одним рішучим «ні» покласти край його набридливому канюченню, але ідея завоювати Літні острови вельми приваблювала цього п'яного неотесу, її чоловіченька. Понад сумнів, він мріяв про темношкірих дівок з вугільно-чорними пипками, голісіньких під мантіями з пір'я. Отож замість «ні» Роберт завжди казав Ксо: «Наступного року»,— от тільки цей наступний рік так ніколи й не наступив.

— Просив він щось чи ні, я не знаю, ваша світлосте,— відповів сер Озмунд.— Озні каже, він учить їх літньої мови. Самого Озні не вчить, звісно, а тільки коро... тобто кобилку та її кузин.

— Кобила, що розмовляє літньою мовою, викличе сенсацію,— сухо сказала королева.— Перекажи брату, щоб тримав остроги добре нагостреними. Можете бути певні, я знайду можливість влаштувати, щоб він нарешті осідлав кобилку.

— Я перекажу йому, ваша світлосте. Він дуже хоче на ній поїздити, повірте мені. Вона гарненька, ця кобилка.

«Це мене він хоче, дурню,— подумала королева.— А в Марджері між ногами ховається його титул лорда». Хай як вона любила Озмунда, іноді він видавався їй таким самим тугодумом, як і Роберт. «Сподіваюся, меч у нього гостріший за розум. Бо може прийти день, коли він знадобиться Томену».

Саме переходили тінь, яку відкидала зруйнована Вежа правиці, коли їх двох накрила хвиля радісних вигуків. На тому кінці двору якийсь зброєносець поцілив списом у мішень, і поперечка на ній аж крутонулася. Більше за всіх раділа Марджері Тайрел зі своїми курками. «Багато галасу надаремно. Можна подумати, що хлопчина турнір виграв». Аж тут Серсі з подивом побачила, що на рисаку сидить Томен, вбраний у золочені лати.

Королеві нічого не лишалося, як начепити на обличчя усмішку й підійти до сина. Наблизилася вона в той час, коли Лицар Квітів допомагав йому злізти з коня. Хлопчик аж засапався від збудження.

— Бачили? — питав він у всіх навколо.— Я зробив усе саме так, як сказав сер Лорас. Ви бачили, пане Озні?

— Так,— відгукнувся Озні Кетлблек.— Прегарне було видовище.

— Ви в сідлі сидите краще за мене, ваша світлосте,— втулив сер Дермот.

— І спис у мене зламався. Пане Лорасе, ви чули?

— Тріск був громовитий,— мовив сер Лорас; його білий плащ застібався на плечі на золоту брошку з нефритовою ружею, а вітер художньо розкуйовдив каштанові кучері.— Ви чудово впоралися, але одного разу замало. Завтра потренуєтеся знову. Тренуватися слід щодня, поки не виробите твердий удар — сулиця має стати продовженням руки.

— Я залюбки!

— Це було неймовірно! — Марджері, опустившись на одне коліно, поцілувала короля у щоку й обійняла однією рукою.— Стережися, братику,— попередила вона Лораса,— мій доблесний чоловік за кілька років, певна, і тебе скине з коня.

Троє кузин були цілком з нею згодні, а ота клята Булверова мала заходилася стрибати навколо, наспівуючи:

— Томен стане чемпіоном, чемпіоном, чемпіоном!

— Коли виросте,— сказала Серсі.

Усмішки поблякли, як троянди на морозі. Стара віспувата септа перша прихилила коліно. Її приклад наслідували й інші, окрім маленької королеви і її брата.

Томен, здавалося, не відчув холоду, який завис у повітрі.

— Мамо, ти бачила? — щасливо випалив він.— Я зламав списа об щит, а мішок мене не вдарив!

— Я спостерігала за тобою через двір. Ти гарно впорався, Томене. Але я від тебе іншого й не очікувала. Лицарський поєдинок у тебе в крові. Одного дня на арені ти станеш першим, як був твій батько.

— Ніхто перед ним не встоїть,— манірно всміхнулася до королеви Марджері Тайрел.— Але я не знала, що король Роберт так добре виступав у двобоях. Розкажіть нам, будь ласка, в яких турнірах він переміг? Яких видатних лицарів скинув з коня? Знаю, король залюбки послухає про батькові перемоги.

У Серсі по шиї поповз рум'янець. Дівчина піймала її на гачок! Роберт Баратеон, якщо по правді, до поєдинків ставився байдуже, Під час турнірів він надавав перевагу рукопашній, де можна потовкти суперників до крові тупим топором або келегюм. Королева думала про Джеймі, коли отак казала. «Я забулася, а це не схоже на мене».

— Роберт переміг у турнірі на Тризубі,— змушена вона була викручуватися.— Переміг королевича Рейгара й оголосив мене королевою кохання і краси. Дивно, що ти не знаєш цієї історії, невістко... Пане Озмунде,— змінила вона тему, не даючи Марджері часу щось відповісти на це,— будьте ласкаві, допоможіть моєму синові зняти обладунки. Пане Лорасе, ходімо зі мною. Маю перемовитися з вами.

Лицарю Квітів не було куди подітися — він побіг за нею, як цуценя, яким, власне, і був. Серсі заговорила, коли вони опинилися вже на гвинтових сходах.

— Чия була це ідея, скажіть-но?

— Моєї сестри,— зізнався він.— Сер Толад, сер Дермот і сер Портифер тренувалися на мішені, і її світлість сказала, що й король, мабуть, не від того, щоб проїхатися зі списом.

«Він так її називає навмисно, щоб подратувати мене».

— А ваша роль яка?

— Я допоміг його світлості вдягнути лати й показав, як тримати списа,— відповів він.

— Кінь для нього завеликий. А якби хлопчик упав? Чи якби мішок з піском зацідив йому по голові?

— Але шлях до лицарства не обходиться без синців і скривавлених губ.

— Тепер я розумію, чому у вас брат став калікою,— сказала вона, й усмішка миттєво злетіла з його вуст, як з приємністю зауважила королева.— Мабуть, мій брат не розтлумачив вам ваших обов'язків, сер. Вам належить захищати мого сина від ворогів. А тренувати його й готувати до лицарства дозвольте військовому інструктору.

— Але в Червоній фортеці немає військового інструктора відтоді, як загинув Арон Сантагар,— мовив сер Лорас із ноткою докору в голосі.— Його світлості майже дев'ять, він хоче вчитися. В його віці він уже мусить бути зброєносцем. Хтось має його учити.

«Хтось і буде, але не ти».

— Скажіть, будь ласка, а в кого були зброєносцем ви, сер? — солодким голосом запитала Серсі.— В лорда Ренлі, здається?

— Мав таку честь.

— Я так і думала,— зронила Серсі. Вона неодноразово бачила, який тісний зв'язок виникає між зброєносцями й лицарями, яким вони служать. А їй не хотілося, щоб Томен прихилявся до Лораса Тайрела. Лицар Квітів аж ніяк не той, на кого варто рівнятися будь-якому хлопчику.— Я була останнім часом неуважна. Коли тут треба правити королівством, вести війну й оплакувати батька, я й забула, наскільки важливо призначити нового військового інструктора. Але я негайно виправлю цю помилку.

Сер Лорас відкинув каштановий кучерик, що впав йому на чоло.

— Ваша світлосте, вам не знайти людини й наполовину такої вправної зі списом, як я.

«Які ми скромні!»

— Томен — ваш король, а не зброєносець. Ваше завдання — битися за нього й померти, якщо виникне потреба. Але не більше.

Розпрощавшись із ним на підйомному мосту понад сухим ровом, з якого стирчали залізні палі, королева вже сама зайшла у Мейгорову тверджу. «І де мені шукати військового інструктора?» — думала вона, піднімаючись у свої покої. Відмовивши серу Лорасу, вона тепер не наважиться звернутися до інших лицарів королівської варти: це ж сіль на рани, яка тільки роздрочить Небосад. «Сер Толад? Сер Дермот? Когось треба знайти». Томен уже полюбив свого нового присяжного щита, але в питанні з Марджері Озні не показав себе так, як сподівалася королева, а для його брата Осфрида вона намітила іншу посаду. Шкода, що Гончак сказився. Томен завжди боявся грубого голосу й обпеченого обличчя Сандора Клігана, а Кліганові насмішки могли стати чудовою протиотрутою на манірну доблесть Лораса Тайрела.

«Арон Сантагар був дорнянин,— пригадала Серсі.— Можу послати в Дорн. Століття крові та воєн між Сонцесписом і Небосадом! Так, дорнянин може стати найкращою відповіддю. У Дорні ж напевно є гарні мечники».

Увійшовши до світлиці, Серсі угледіла лорда Кайберна, який читав на підвіконні.

— Маю новини, з ласки вашої світлості.

— Знову змова і зрада? — поцікавилася Серсі.— День був довгий і важкий. Розповідайте швидше.

— Як зволите,— він співчутливо посміхнувся.— Подейкують, що архонт Тайроша запропонував Лісу умови миру, щоб покласти край торгівельній війні. Ходять чутки, що Мир збирався приєднатися до цієї війни на боці Тайроша, але без золотого загону мирсяни вже не вірили, що...

— У що там вірять мирсяни, мене не обходить,— відтяла королева. Вільні міста повсякчас воюють одне з одним. Але їхні сварки й союзи на Вестерос не впливають аж ніяк.— Важливіші новини є?

— Повстання рабів у Астапорі, схоже, перекинулося на Мірін. Матроси з дюжини різних кораблів розповідають про драконів...

— Про гарпій. У Міріні гарпії,— сказала королева: їй щось таке пригадувалося. Мірін ген на краю світу, на сході, далі ніж Валірія.— Нехай собі раби бунтують. Яке мені діло? У Вестеросі рабів немає. Більше у вас для мене нічого немає?

— Є новини з Дорну, вашій світлості буде цікаво. Князь Доран ув'язнив сера Деймона Санда — байстрюка, який був колись зброєносцем у Червоного Гада.

— Пригадую його,— сказала королева. Сер Деймон був серед дорнських лицарів, які супроводжували княжича Оберина на Королівський Причал.— І що він зробив?

— Вимагав відпустити доньок княжича Оберина.

— От і дурень.

— Крім того,— провадив лорд Кайберн,— донька лицаря Ластолісу несподівано заручилася з лордом Естермонтом, як повідомив один наш приятель з Дорну. Її того ж таки вечора відіслали в Зеленоскелю, й кажуть, вони з Естермонтом уже й побралися.

— Це можна пояснити байстрюком у лоні,— Серсі накручувала на палець пасмо.— Скільки років сором'язливій нареченій?

— Двадцять три, ваша світлосте. А лорду Естермонту...

— ...мабуть, усі сімдесят. Я знаю.

З Естермонтами королева породичалася через Роберта, чий батько, мабуть, у нападі хтивості чи божевілля, взяв собі одну з них за дружину. На той час як Серсі пошлюбила короля, Робертова леді-мати давно померла, а от обидва її брати з'явилися на весіллі й гостювали ще півроку. Згодом Роберт наполіг, що слід у відповідь віддячити візитом на Естермонт — гористий острівець на мисі Гніву. Два сирі й сумні тижні, які Серсі провела у Зеленоскелі, що є престолом дому Естермонтів, були найдовшими в її молодому житті. Джеймі з першого погляду обізвав замок «Зеленосранню», і дуже скоро Серсі й собі почала його так називати. А в цілому вона марнувала свої дні, спостерігаючи, як її царствений чоловік полює на звіра та птицю, пиячить з дядьками й у дворі Зеленосрані вибиває дух з різноманітних своїх кузенів.

Була ще й кузина — маленька гладенька вдовичка з персами-динями, в якої і чоловік, і батько обидва загинули під Штормокраєм під час облоги. «Батько її дуже добре ставився до мене,— розповідав дружині Роберт,— а ще ми з нею гралися в дитинстві». Спливло небагато часу — і вони знову почали гратися. Щойно Серсі вночі склепить очі, король тихенько прокрадався до сердешної вдовички, щоб утішити її в самотині. Одного вечора Серсі попросила Джеймі простежити за ним, щоб підтвердити її підозри. Брат, повернувшись, запитав, чи бажає вона Робертової смерті. «Ні,— відповіла вона,— краще наставити йому роги». Вона любила уявляти, що саме тої ночі був зачатий Джофрі...

— Елдон Естермонт узяв собі дружину на п'ятдесят років молодшу,— промовила королева до Кайберна.— Чого це має хвилювати мене?

— Я ж не кажу, що має,— знизав він плечима,— але Деймонд Санд і ця Сангагарівна були обоє близькими друзями рідної доньки князя Дорана — Аріанни, принаймні так засвідчують дорняни. Може, це й нічого не значить, але я подумав, що вашій світлості варто це знати.

— Тепер я знаю,— Серсі вже уривався терпець.— Є ще новини?

— Ще одна. Це дрібничка,— глянув він на неї з вибачливою посмішкою і розповів про лялькові виставі, що останнім часом набули популярності серед міського простолюду: в цих виставах звіриним царством править прайд чванькуватих левів.— Під час цієї зрадницької вистави лялькові леви стають дедалі захланніші й гоноровіші та зрештою починають пожирати власних підданців. А коли шляхетний олень висловлює незгоду, лев пожирає і його, адже це право дароване найсильнішому серед звірів.

— Отак вистава закінчується? — поцікавилася Серсі, приємно здивовано. Якщо подивитися на це під правильним кутом, можна побачити в цьому корисний урок.

— Ні, ваша світлосте. В кінці з яйця вилуплюється дракон і пожирає всіх левів.

А от кінцівка перетворювала просто зухвалу виставу на державну зраду.

— Безмозкі дурні. Лише йолопи ризикнуть власною головою заради дерев'яного дракона,— королева на мить замислилася.— Пошліть когось зі своїх нашіптувачів на виставу — нехай подивиться, хто туди ходить. Якщо серед глядачів будуть якісь помітні особи, хочу дізнатися їхні імена.

— А що з ними буде, дозволю собі сміливість спитати?

— Заможні будуть оштрафовані. Половини майна має бути досить, щоб дати їм гарний урок і наповнити наші скрині, при цьому не завдавши їхнім статкам непоправної шкоди. Хто заплатити не може, втратять око за те, що стали співучасниками у зраді, дивлячись таку виставу. Що ж до лялькарів — їх чекає сокира.

— Їх четверо. Може, ваша світлість віддасть мені двох для моїх цілей? Особливо мені потрібна жінка...

— Я вам віддала Сенель,— гостро кинула королева.

— На жаль, бідолашна дівчина вже... виснажена.

Серсі не хотілося про це думати. Дівчина пішла з нею, нічого не підозрюючи, впевнена, що їй доведеться тільки подавати на стіл і наливати. Навіть коли Кайберн заклацнув ланцюга в неї на зап'ястку, вона, схоже, нічого не зрозуміла. На згадку про це королеві досі робилося недобре. У камерах було страшенно холодно. Навіть смолоскипи, здавалося, тремтять. А ще оте жахіття волає у темряві...

— Так, жінку можете взяти. Можете брати обох, якщо хочете. Але спершу я маю дізнатися всі імена.

— Як накажете,— з цими словами Кайберн вийшов.

За вікнами уже сідало сонце. Доркас приготувала купіль. Королева саме ніжилась у теплій водичці, міркуючи, що казати гостям за вечерею, коли у двері увірвався Джеймі, звелівши Джоселін і Доркас забиратися з кімнати. Вигляд у брата був зовсім не бездоганний, до того ж від нього відгонило конем. З ним був і Томен.

— Люба сестро,— мовив він,— король має з тобою переговорити.

Золоті локони Серсі плавали у воді. В кімнаті висіла пара. По щоці стекла крапля поту.

— Томене,— заговорила королева небезпечно тихим голосом.— Що цього разу?

Хлопчик добре знав цей тон. І одразу скулився.

— Його світлість хоче на завтра білого рисака,— сказав за нього Джеймі.— На тренування.

Серсі сіла в купелі.

— Ніякого тренування не буде.

— Ні, буде,— Томен відкопилив нижню губу.— Я маю їздити верхи щодня.

— І їздитимеш,— оголосила королева,— коли ми запросимо гарного військового інструктора, який керуватиме навчанням.

— Не хочу я гарного інструктора. Я хочу сера Лораса.

— Ти занадто високої думки про того хлопчиська. Знаю, твоя маленька дружина забиває тобі голову байками про його доблесть і майстерність, але Озмунд Кетлбек — утричі кращий лицар за Лораса.

— Не той Озмунд Кетлблек, якого знаю я,— розсміявся Джеймі.

Вона б залюбки його придушила. «Мабуть, слід наказати серу Лорасу піддатися в двобої серу Озмунду, щоб той його скинув з коня».

Це, може, скине полуду в Томена з очей. Посоли слимака чи поганьби лицаря — і вони миттю зморхнуть.

— Я збираюся послати по одного дорнянина — він тебе тренуватиме,— повідомила королева.— Дорняни найкраще в усьому королівстві б'ються на турнірах.

— Ні, не найкраще,— заперечив Томен.— І взагалі, не хочу я ніякого дурнуватого дорнянина, я хочу сера Лораса. Я наказую!

Джеймі розреготався. «Від нього допомоги не дочекаєшся. Чи його це розважає?» Королева розгнівано ляснула по воді.

— Мені послати по Пейта? Ти не можеш мені наказувати. Я — твоя мати.

— Так, але я — король. Марджері каже: всі мають виконувати все, що велить король. Я хочу, щоб мого білого рисака завтра осідлали і щоб сер Лорас учив мене мистецтва поєдинку. А ще я хочу кошеня й не хочу їсти буряк,— він схрестив руки.

Джеймі так і реготав. Королева не звертала на нього уваги.

— Томене, ходи сюди.

Він завагався, і вона зітхнула.

— Ти боїшся? Король не має показувати свій страх.

Хлопчик, опустивши очі, наблизився до купелі. Простягнувши руку, королева погладила його золоті кучері.

— Король ти чи ні, а ти ще маленький хлопчик. Доки не станеш повнолітнім, правитиму я. Навчишся ти мистецтва поєдинку, обіцяю. Але не від Лораса. Лицарі королівської варти мають важливіші обов'язки, ніж гратися з малюком. Он запитай лорда-командувача. Хіба це не так, сер?

— Дуже важливі обов'язки,— легенько посміхнувся Джеймі.— Наприклад, об'їздити міські мури.

— Хоч кошеня мені можна? — Томен уже мало не плакав.

— Напевно,— погодилася королева.— Якщо тільки мені більше не доведеться вислуховувати ці дурниці про двобої. Обіцяєш мені?

— Так,— човгнув він ногами.

— От і добре. А тепер біжи. До мене скоро прийдуть гості.

Томен побіг геть, але, перш ніж вийти, озирнувся й мовив:

— Коли я стану законним королем, я оголошу буряк поза законом.

Брат штовхнув кикотем двері, зачиняючи їх.

— Ваша світлосте,— мовив він, коли вони з Серсі лишилися самі,— ось що мені цікаво: ви п'яна чи дурна?

Вона знову ляснула по воді, аж заливши йому ноги.

— Припни язика, бо...

— ...бо що? Знов відішлеш мене об'їздити міські мури? — він усівся, схрестивши ноги.— Все на твоїх клятих мурах гаразд. Я облазив кожен дюйм і оглянув усі сім брам. Завіси на Залізній брамі заіржавіли, а Королівську й Брудну брами слід замінити: вони після Станісових таранів дуже побиті. Мури ж такі самі міцні, як і були... та чи не забула випадково ваша світлість, що наші друзі з Небосаду всередині цих мурів?

— Нічого я не забула,— мовила вона, подумавши про таку собі золоту монетку з долонею на одному боці й парсуною давно забутого короля на другому. «Як у того жалюгідного тюремника під нічним горщиком могла бути захована отака монета? Звідки така людина як Рюген могла отримати стародавнє золото з Небосаду?»

— Оце вперше я чую про те, що потрібен новий військовий інструктор. Довгенько доведеться шукати, щоб знайти герцівника, кращого за Лораса Тайрела. Сер Лорас...

— Все я про нього знаю. До сина я його не підпущу. А тобі ліпше нагадати йому його обов'язки.

Купіль уже почала холонути.

— Обов'язки свої він знає, і немає вправнішого списника...

— Ти був вправнішим — до того, як позбувся руки. Сер Баристан був вправнішим замолоду. Артур Дейн був вправнішим, і королевич Рейгар був майже незгіршим за нього. Годі вже цих теревенів про те, який стосилий Лицар Квітів. Він ще хлопчисько.

Серсі вже втомилася від упертості Джеймі. Ніхто й ніколи не комизився перед їхнім лордом-батьком. Коли Тайвін Ланістер щось казав — усі слухалися. Коли каже щось Серсі — всі дозволяють собі радити їй, суперечити, навіть відмовляти. «Це все тому, що я — жінка, що не можу зіткнутися з ними на мечах. Вони Роберта поважали більше, ніж мене, а Роберт геть отупів од пияцтва». Але Серсі такого не терпітиме, особливо від Джеймі. «Слід його позбутися, і чимшвидше». Давним-давно вона мріяла про те, як удвох вони правитимуть Сімома Королівствами пліч-о-пліч, та останнім часом Джеймі став не так помічником, як перешкодою.

Серсі підвелася. Вода побігла по ногах, скрапувала з волосся.

— Коли мені знадобиться твоя порада, я попрошу про неї. Залиште мене, сер. Мені потрібно вдягнутися.

— На вечерю очікуються гості, я знаю. Яка чергова інтрига? Їх уже стільки, що я і лік утратив,— мовив він, прикипівши очима до зарошеного краплями води золотого волосся в неї між ніг.

«Він і досі мене хоче».

— Тужиш за тим, що втратив, брате?

Джеймі звів очі.

— Я теж тебе кохаю, люба сестро. Але ти дурепа. Вродлива золота дурепа.

Ці слова боляче обпекли. «В Зеленоскелі ти мене ніжнішими словами називав — тої ночі, коли зачав Джофа»,— подумала Серсі.

— Забирайся.

Відвернувшись, вона почула, як він виходить, незграбно штовхаючи двері своїм кикотем.

Поки Джоселін закінчувала приготування до вечері, Доркас допомогла королеві вбрати нову сукню. Вона була смугаста — блискучий зелений атлас перемежовувався з чорним оксамитом, а корсаж угорі прикрашало чорне мирське мереживо складного візерунку. Мирське мереживо недешеве, але ж королева повинна мати першокласний вигляд за всіх часів, а її кляті пралі так попрали декілька її старих суконь, що ті тепер не налазять. Серсі ладна була відшмагати їх за таке недбальство, однак Тейна вмовила її змилостивитися. «Простолюд полюбить вас іще більше за виявлену доброту»,— запевняла вона, тож Серсі наказала вирахувати вартість суконь з платні праль, а це було рішення навіть краще.

Доркас уклала їй у руку срібне люстерко. «Дуже добре»,— подумала королева, усміхнувшись до свого віддзеркалення. Приємно було нарешті скинути жалобу. В чорному вона видається дуже блідою. «Шкода, що вечеряю я не з леді Мерівезер»,— подумалося королеві. День був важкий і довгий, а дотепність Тейни завжди її розважає. Серсі ще не мала близької приятельки після Мелари Гезерспун, але Мелара виявилася захланною інтриганкою, яка дозволяла собі висувати ідеї, до яких вона за своїм становищем у суспільстві не доросла. «Не треба погано згадувати про неї. Вона давним-давно потонула, і саме вона мене навчила не довіряти нікому, крім Джеймі».

Заки королева приєдналася до гостей у світлиці, ті вже добре приклалися до гіпокрасу. «Леді Фаліза не тільки зовні схожа на рибу, а й дудлить, як риба»,— подумала Серсі, помітивши напівпорожню карафу.

— Люба Фалізо,— вигукнула королева, цілуючи жінку в щоку,— хоробрий пане Балмане! Я збожеволіла від горя, почувши про вашу дорогу матусю. Як нині мається леді Танда?

Леді Фаліза скривилася, мов от-от заплаче.

— Як мило з боку вашої світлості запитати про неї! Мейстер Френкен каже, мама, впавши, зламала стегно. Він зробив усе, що міг. Лишається хіба молитися, але...

«Моліться скільки влізе, однак ще до кінця місяця вона помре». Такі літні жінки, як леді Танда, не виживають після переламу стегна.

— Я молитимуся разом з вами,— сказала Серсі.— Лорд Кайберн каже, Танду скинув кінь.

— На сідлі луснула попруга,— мовив сер Балман Бірч.— Конюший мав звернути увагу, що ремінець перетерся. Ми його покарали.

— Суворо покарали, сподіваюся,— королева всілася й жестом запросила гостей теж сідати.— Вип'єте ще келих гіпокрасу, Фалізо? Наскільки пригадую, ви завжди його любили.

— Як приємно, що ви це пам'ятаєте, ваша світлосте.

«Як можна це забути? — подумала Серсі.— Джеймі казав, це диво, що ти гіпокрасом не сциш».

— Як ви доїхали?

— Так собі,— поскаржилася Фаліза.— Майже цілий день дощило. Ми хотіли заночувати в Розбі, але отой малий годованець лорда Гайлза відмовив нам у гостинності,— вона шморгнула носом.— Спом'янете моє слово: коли помре лорд Гайлз, той низькородний негідник утече з його золотом. А може, навіть претендуватиме на його землі й титул, хоча за законом, коли помре Гайлз, вони мають перейти до нас. Міледі мама — тітонька його другої дружини й троюрідна сестра самого Гайлза.

«У вас на гербі ягня чи загребуща мавпа?» — подумала Серсі.

— Лорд Гайлз, скільки себе пам'ятаю, був присмертний, а він і досі з нами, і дуже сподіваюся, й надалі буде,— вона мило посміхнулася.— Він ще нас усіх перекашляє.

— Цілком можливо,— погодився сер Балман.— Але годованець Розбі — то лише одна біда. Дорогою ми натрапили на якихось шибеників — брудних нечес зі шкіряними щитами й сокирами. В декого з них на шкірянках були вишиті зірки — священні семикутні зорі, однак вигляд ці нечеси мали все одно лихий.

— Вони ще й вошиві були, я певна,— докинула Фаліза.

— Вони себе кличуть «горобцями»,— мовила Серсі.— Це просто пошесть на наших землях. Новий септон, щойно вдягне вінець, має ними зайнятися. Бо як не він, я сама до них візьмуся.

— А його святість уже обрали? — поцікавилася Фаліза.

— Ні,— змушена була зізнатися королева.— Мало не обрали септона Оллідора, аж тут один з тих горобців прослідкував за ним до якогось борделю й просто голого витягнув на вулицю. Тепер, напевно, оберуть Люсіона, хоча наші друзі на пагорбі кажуть, що йому й досі бракує кількох голосів.

— Най Стариця своїм золотим ліхтарем освітить їм шлях до зваженого рішення,— побожно промовила леді Фаліза.

— Ваша світлосте,— посовався в кріслі сер Балман,— це дражливе питання, але... щоб між нами не виникло незгоди, хочу вас запевнити: ні моя добра дружина, ні її мати не мали стосунку до іменування отого байстрюка. Лоліс несповна розуму, а її чоловік схильний до чорного гумору. Я казав йому, щоб обрав для хлопчика відповідне ім'я. А він тільки розреготався.

Королева, попиваючи вино, роздивлялася його. Колись сер Балман був видатним герцівником, ще й одним з найвродливіших лицарів у Сімох Королівствах. Вуса в нього й досі лишалися гарні, та загалом старіння не пішло йому на користь. Хвиляста білява чуприна зникла, а от черевце з'явилося й тепер підпирало камзол. «Знаряддя з нього таке собі,— подумала Серсі,— але й воно послужить».

— Поки не з'явилися дракони, ім'я «Тиріон» було королівським. Куць заплямував його, та, може, хлопець поверне імені колишню славу...— («Якщо цей байстрюк стільки проживе»).— Я знаю, що вашої провини тут немає. Леді Танда була мені як сестра, якої я ніколи не мала, а ви...— в неї урвався голос.— Перепрошую. Я живу в постійному страху.

Фаліза роззявила рота — й одразу стулила, і від цього стала схожа на геть дурнувату рибу.

— В... в страху, ваша світлосте?

— Від самої смерті Джофрі я ще жодної ночі не проспала спокійно,— Серсі наповнила кухлі гіпокрасом.— Друзі... ви ж мені друзі, правда? І мені, і королю Томену?

— Такий милий хлопчик! — вигукнув сер Балман.— Ваша світлосте, гасло дому Стоуквортів — «Горді, що незрадні».

— Якби ж то таких, як ви, було побільше, добрий сер. Скажу вам по правді: щодо сера Брона Чорноводського мене гризуть великі сумніви.

Подружжя обмінялося поглядами.

— Він страшенно зарозумілий, ваша світлосте,— мовила Фаліза.— Чорноротий неотеса.

— До справжнього лицаря йому далеко,— додав сер Балман.

— Так,— всміхнулася Серсі, цілком погоджуючись.— От ви добре знаєте, що таке справжнє лицарство. Пригадую, як ви змагалися на турнірі в... на якому це турнірі ви так чудово показали себе, сер?

— Може, шість років тому в Сутінь-долі? — скромно всміхнувся він.— Ні, вас не було, бо в іншому разі ви, безперечно, стали б королевою кохання і краси. Може, на турнірі в Ланіспорту після заколоту Грейджоя? На ньому я багатьох гарних лицарів скинув з коня...

— Так, саме там,— мовила королева й спохмурніла.— Тої ночі, коли загинув батько, Куць зник, залишивши в калюжі крові двох чесних тюремників. Дехто вважає, що він утік за вузьке море, але я не певна. Карлик хитрий. Либонь, зачаївся десь поблизу, плануючи нові вбивства. Либонь, ховається в якогось друга.

— У Брона? — сер Балман погладив пишні вуса.

— Він же був Куцевою креатурою. Один Невідомець знає, скільки людей він запроторив у пекло за наказом Тиріона.

— Ваша світлосте, я б не міг не помітити, якби на наших землях ховався карлик,— мовив сер Балман.

— Брат у мене маленький. Просто створений ховатися,— Серсі вдала, що в неї труситься рука.— Ім'я для дитини — це дрібниці, але непокарана зневага веде до бунтарства. А цей Брон, каже Кайберн, збирає біля себе перекупних мечів.

— Він узяв собі на службу чотирьох лицарів,— мовила Фаліза.

— Моя добра дружина лестить їм,— пирхнув сер Балман,— називаючи лицарями. Це перекупні мечі, які доскочили лицарства, а в них, у всіх чотирьох, шляхетності не знайдеться й на наперсток.

— Як я й боялася. Брон збирає мечників для карлика. Семеро рятуйте мого сина! Куць уб'є його, як убив його брата,— Серсі схлипнула.— Друзі мої, свою честь віддаю у ваші руки... та що таке честь королеви проти страхів матері?

— Продовжуйте, ваша світлосте,— заохотив сер Балман.— Ваші слова не вийдуть за межі цієї кімнати.

Потягнувшись через стіл, Серсі стиснула його руку.

— Я... я спатиму значно краще, якщо дізнаюся, що з сером Броном стався... нещасний випадок... наприклад, на полюванні.

Сер Балман мить поміркував.

— Смертельний випадок?

«Ні, хай мізинчика на нозі зламає,— вона аж губу закусила.— Вороги кругом, а друзі всі бовдури».

— Благаю, сер,— прошепотіла вона,— не змушуйте мене казати це вголос...

— Розумію,— підніс пальця сер Балман.

«Та ріпа швидше б усе втямила».

— Ви справжній лицар, сер. Відповідь на молитви переляканої матері,— поцілувала його Серсі.— Але дійте чимшвидше, будь ласка. Поки що в Брона всього декілька людей, та якщо ви баритиметеся, він збере більше. Я ніколи про це не забуду, друзі мої,— Серсі поцілувала й Фалізу.— Справжні мої друзі Стоукворти. Горді, що незрадні. Обіцяю вам, коли все закінчиться, ми підшукаємо для Лоліс кращого чоловіка...— («Можливо, Кетлблека»).— Ми, Ланістери, завжди сплачуємо борги.

Далі перейшли до гіпокрасу з буряком у маслі, свіжоспеченим хлібом, засмаженою в прянощах щукою і реберцями дикого вепра. Після Робертової смерті Серсі вельми полюбила вепра. Навіть товариство її не дратувало, хоча від супу й до солодкого Фаліза дурнувато посміхалася, а сер Балман самовдоволено чепурився. Тільки за полуніч вдалося їх здихатися. Сер Балман тільки те й робив, що пропонував розпити ще карафу, а королеві незручно було відмовлятися. «Та я могла для вбивства Брона найняти безликого за менші кошти, ніж пішло на гіпокрас»,— подумала вона, коли гості нарешті пішли.

На той час син уже міцно спав, але Серсі, перш ніж піти до себе, зазирнула до нього. І з подивом побачила біля нього трьох чорних кошенят.

— Звідки це? — запитала вона в сера Мірина Транта, який стояв під дверима королівської спочивальні.

— Їх подарувала маленька королева. Хотіла подарувати тільки одного, але він не міг обрати серед трьох.

«Ну, це краще, ніж ножем вирізати їх з живота в кицьки». Незграбні спроби Марджері спокусити Томена були настільки очевидні, що аж смішно. «Для кохання Томен ще замалий, то вона йому дарує кошенят». Хоча Серсі б воліла, щоб вони були не чорні. Чорні коти — погана прикмета, як пересвідчилася в цьому-таки замку Рейгарова донечка. «А це б могла моя дочка бути, якби Божевільний Король не зіграв з батьком злий жарт». А що він божевільний, це ж ясно: відмовитися від доньки лорда Тайвіна, натомість забравши собі його сина, а свого сина одружити з немічною дорнською князівною з чорними очима й пласкими грудьми!

Хай скільки років минуло, а думка про відмову й досі мучила. Чимало вечорів спостерігала Серсі в залі за королевичем Рейгаром, який грав на своїй срібнострунній лірі довгими витонченими пальцями. Чи був на світі хтось, вродливіший за нього? Але ж він не «хтось». У жилах його бігла кров давньої Валірії — кров драконів і богів. Коли Серсі була ще зовсім маленькою, батько пообіцяв, що вона вийде за Рейгара. Їй тоді було років шість-сім щонайбільше. «Але нікому про це не кажи, дитино,— мовив він до неї, усміхнувшись своєю змовницькою усмішкою, яку приберігав тільки для неї.— Аж поки його світлість не погодиться на заручини. Поки що це буде нашим секретом». От вона й мовчала, тільки одного разу намалювала себе верхи на драконі: сидячи за спиною в Рейгара, вона міцно обіймала його за груди. Коли ж малюнок побачив Джеймі, Серсі сказала, що це королева Алісанна з королем Джейгейрисом.

У десять років Серсі нарешті побачила свого королевича во плоті — на турнірі, влаштованому батьком на честь прибуття короля Ейриса на Захід. Під мурами Ланіспорту були зведені трибуни, й радісні вигуки простолюду відлунювали від стін Кичери Кастерлі, наче перекоти грому. Батька вітали вдвічі гучніше, ніж короля, пригадувала королева, та все ж удвічі тихіше, ніж вітали королевича Рейгара.

Сімнадцятирічний Рейгар Таргарієн, щойно висвячений у лицарі, легким галопом виїхав на арену, вбраний у золоту кольчугу й чорну кірасу. На шоломі розмаялися, мов язики полум'я, довгі стрічки — червоні, золоті й жовтогарячі. Від його списа впало двоє дядьків Серсі й ціла дюжина найкращих батькових герцівників, квіт Заходу. А ввечері королевич так грав на срібній лірі, що Серсі аж розплакалася. Коли її представили королевичу, Серсі мало не потонула в глибинах його фіалкових очей. «У нього рана в душі,— пригадалося, подумала вона тоді,— та коли ми одружимося, я зцілю його печалі». Поряд з Рейгаром навіть прегарний Джеймі видавався жовторотим хлопчиськом. «Королевич пошлюбить мене,— думала вона, і їй аж паморочилося від збудження,— а коли старий король помре, я стану королевою». Це тітка так їй сказала перед турніром. «Тобі слід сьогодні бути особливо гарною,— попередила її леді Дженна, поправляючи на ній сукню,— бо на заключному бенкеті оголосять, що ви з королевичем Рейгаром заручаєтеся».

Яка була Серсі щаслива того дня! В іншому разі вона б у житті не наважилася навідатися в намет Магі Ропухи. Зробила вона це, щоб довести Джейн і Меларі: левиця не боїться нічого. «Я стану королевою. А з чого б то королеві боятися якоїсь відразливої старої?» Ціле життя минуло, а за згадку про те ворожіння в неї й досі шкіра сиротами бралася. «Джейн, перелякавшись, із вереском втекла з намету,— пригадувала королева,— а от Мелара зосталася, і я теж. Ми дали їй скуштувати нашої крові й посміялися з її дурнуватих пророцтв. В них не було і краплі здорового глузду». Хай що там каже стара, а Серсі стане дружиною королевича Рейгара. Батько пообіцяв, а слово Тайвіна Ланістера — на вагу золота.

Але наприкінці турніру сміятися перехотілося. Не було ні заключного бенкету, ні тостів на честь її заручин з королевичем Рейгаром. Лише холодна мовчанка й зимні погляди, якими батько обмінювався з королем. Згодом, коли Ейрис із сином і своїм галантним лицарством поїхав на Королівський Причал, дівчинка в сльозах прибігла до тітки, нічого не розуміючи. «Батько пропонував укласти шлюбну угоду,— розповіла леді Дженна,— та король і чути про це не схотів. „Ти дуже добрий слуга, Тайвіне,— сказав король,— однак ніхто не одружує спадкоємця з дочкою слуги“. Отож витри сльози, маленька. Де це бачено, щоб левиця плакала? Батько підшукає тобі іншого чоловіка, ще кращого за Рейгара».

Але тітка збрехала, а батько підвів, як от зараз підводить Джеймі. «Нікого кращого батько не знайшов. Він віддав мене Роберту, і прокляття Магі розбрунилося отруйним квітом». Якби Серсі одружилася з Рейгаром, як було призначено богами, він і не глянув би на ту вовчицю. «Сьогодні королем був би Рейгар, а я — його королевою, матір'ю його синів».

Вона так і не пробачила Роберту його вбивства.

Зрештою, леви ніколи не могли похвалитися особливою пробачливістю. І скоро в цьому пересвідчиться сер Брон Чорноводський.