Бенкет круків

Cepci

День був холодний, сірий і вогкий. Весь ранок періщила злива, і навіть по обіді, коли нарешті припинився дощ, хмари так і не розійшлися. Сонце не вийшло. Така мерзенна погода розхолодила навіть маленьку королеву. Замість поїхати на верхову прогулянку зі своїми квочками й почтом гвардійців і залицяльників, вона цілий день провела з квочками в Дівосклепі, слухаючи співи Блакитного Барда.

У Серсі день складався не краще — аж до самого вечора. А коли сіреньке небо почало чорніти, їй повідомили, що з вечірнім припливом причалила «Славна Серсі» й що під дверима стоїть Оран Вотерз — просить аудієнції.

Королева одразу послала по нього. Щойно він увійшов у світлицю, вона вже зрозуміла, що новини добрі.

— Ваша світлосте,— заговорив він із широкою усмішкою,— Драконстон ваш.

— Чарівно,— узявши його за руку, вона розцілувала Вотерза в обидві щоки.— Певна, Томен також зрадіє. Це означає, що ми зможемо відпустити флот лорда Редвина й нарешті відкинути залізних від Щитів.

З кожним новим круком новини з Розлогів тільки гіршали. Схоже, захопивши собі ще кілька скель, залізні не вдовольнилися. На Мандері вони великими силами чинять набіги, а з моря мали нахабство напасти на Арбор і менші острови навколо нього. Редвини в своїх територіальних водах тримали не більш як дюжину військових кораблів, і всі вони пропали: одні захоплені, інші пішли на дно. А нині доповідають, що отой божевільний, який називається Юроном Вороняче Око, уже спрямував свої лодії Шепітною протокою на Старгород.

— Коли «Славна Серсі» підняла вітрила, лорд Пакстер саме вантажив провізію й готувався повертатися додому,— доповів лорд Вотерз.— Гадаю, нині основний його флот уже вийшов у море.

— То сподіваймося, що мандрівка мине без затримок і погода в дорозі буде кращою, ніж сьогодні,— сказала королева й усадовила Вотерза біля себе на підвіконня.— За цю перемогу ми маємо подякувати серу Лорасу?

Усмішка Вотерза розтанула.

— Можна і так сказати, ваша світлосте.

— Можна сказати? — королева кинула на нього запитальний погляд.— А ви що скажете?

— Я в житті не бачив лицаря хоробрішого,— озвався Вотерз, але через нього замість безкровної перемоги ми отримали різанину. Загинула тисяча вояків чи десь так, то вже не має значення. Переважно наших. І то не якийсь там простолюд, ваша світлосте, а лицарі та юні лорди, найкращі й найхоробріші.

— А сам сер Лорас?

— Він буде тисяча перший. Після бою його віднесли в замок, але рани в нього жахливі. Він втратив стільки крові, що мейстри побоялися його п'явками лікувати.

— Як прикро! Це розіб'є Томену серце. Він обожнював нашого доблесного Лицаря Квітів.

— І простолюд теж його обожнював,— мовив адмірал.— Коли Лорас помре, по всьому королівству дівчата ридатимуть і запиватимуть горе вином.

І так воно й буде, знала королева. В день відплиття в Брудну браму натовклося три тисячі людей, щоб провести сера Лораса, і троє з чотирьох присутніх були жінки. Серсі не могла без презирства на це дивитися. Кортіло заверещати, що вони всі — дурні вівці, які від Лораса можуть сподіватися отримати хіба що усмішку чи квітку. Але натомість Серсі оголосила його найхоробрішим лицарем у Сімох Королівствах і з усмішкою дозволила Томену презентувати йому самоцвітний меч, з яким він піде в бій. Король ще й обійняв сера Лораса, що не входило в плани Серсі. Але нині це вже байдуже. Вже можна й виявити широту душі. Лорас Тайрел помирає.

— Розповідайте,— наказала Серсі.— Хочу знати все, від початку до кінця.

Коли закінчилася розповідь, в кімнаті вже й стемніло. Запаливши свічки, королева відіслала Доркас на кухню, щоб та принесла трохи хліба з вином і вареної яловичини з хроном. За вечерею вона попросила Орана розповісти все ще раз, щоб добре запам'ятати подробиці.

— Не хочеться, щоб дорогоцінна наша Марджері дізналася про це від чужих людей,— пояснила вона.— Повідомлю їй сама.

— Ви дуже добрі, ваша світлосте,— посміхнувся Вотерз. «Яка лукава посмішка»,— подумала королева. Оран уже не так нагадував їй королевича Рейгара, як раніше. «Так, у нього характерне волосся, але, якщо вірити пліткам, таке саме волосся має і половина повій у Лісі. Рейгар був справжнім чоловіком. А цей — хитрий хлопчисько, не більше. Однак корисний».

Марджері сиділа в Дівосклепі: попиваючи вино, разом з трьома кузинами намагалася зрозуміти якусь нову гру з Волантиса. Хоча година була пізня, вартові одразу пропустили Серсі.

— Ваша світлосте,— почала королева,— краще вам дізнатися новини від мене. З Драконстону повернувся Оран. Ваш брат — справжній герой.

— Я завжди це знала,— наче й не здивувалася Марджері. Та й чого їй дивуватися? Вона очікувала на таке з тої самої миті, коли Лорас попросив віддати командування йому. Та заки Серсі закінчила розповідь, на щоках юної королеви блищали сльози.

— Редвин робив під мурами замку підкоп, але для Лицаря Квітів це було надто повільно. Без сумніву, він у цей час думав про людей — про підданих вашого батька, які потерпають на Щитах. Лорд Вотерз каже, він ще й пів дня не пробув командувачем, як наказав починати атаку,— одразу після того, як каштелян лорда Станіса відмовився вирішити долю облоги у двобої. Коли таран пробив замкову браму, Лорас перший увірвався у пролам. Заїхав просто в пащеку дракона, кажуть, весь у білому, розмахуючи над головою моргенштерном, викошуючи ворогів праворуч і ліворуч.

Тут уже Меґа Тайрел зарюмсала вголос.

— Як він загинув? — запитала вона.— Хто його вбив?

— Ніхто конкретно цієї честі не вдостоївся,— сказала Серсі.— Серу Лорасу в стегно влучила арбалетна стріла, потім ще одна в плече, але він і далі хоробро бився, хоча кров аж юшилася. Потім він отримав удар булавою, яка зламала йому кілька ребер. А тоді... та ні, страшних подробиць я не розповідатиму.

— Розповідайте,— сказала Марджері.— Я наказую.

«Наказую»?! Серсі на мить затнулася, але вирішила пропустити це повз вуха.

— Коли наші взяли мур, захисники замку почали відступати до фортеці. Лорас і там вів атаку. І його накрило киплячою смолою.

Леді Алла, побілівши як крейда, вибігла з кімнати.

— Мейстри роблять усе можливе, запевнив мене лорд Вотерз, але, боюся, брат ваш попікся надто сильно,— Серсі пригорнула Марджері, втішаючи.— Але він урятував королівство,— вона поцілувала маленьку королеву в щоку, відчувши солоний присмак сліз.— Джеймі запише всі його звитяги в Білу книгу, а співці ще тисячу років співатимуть про нього.

Марджері так люто випручалася з обіймів, що Серсі мало не впала.

— «Помирає» не значить «помер»,— вигукнула вона.

— Ні, але мейстри кажуть...

— «Помирає» не значить «помер»!

— Я просто хотіла позбавити вас...

— Знаю я, чого ви хотіли. Забирайтеся!

«Отепер ти знатимеш, як почувалася я того вечора, коли помер мій Джофрі». Серсі, начепивши на обличчя маску люб'язності, вклонилася.

— Люба, донечко, я сумую разом з тобою. Залишаю тебе з твоїм горем.

Того вечора леді Мерівезер не прийшла, а Серсі від збудження зовсім не могла спати. «Якби мене зараз побачив лорд Тайвін, він би зрозумів, хто його справжній спадкоємець — спадкоємець, вартий Кичери»,— думала вона, лежачи в ліжку поряд з Джоселін Свіфт, яка стиха похропувала в сусідню подушку. Скоро Марджері проливатиме гіркі сльози, які б мала проливати за Джофрі. І Мейс Тайрел теж поплаче, от тільки Серсі не давала йому приводу порвати з нею. Зрештою, що вона такого зробила? Просто довірилася Лорасу! Він, прихиливши коліно, на очах у половини двору попросив передати командування йому.

«Коли він помре, треба поставити йому десь пам'ятника й улаштувати похорон, якого ще не бачив Королівський Причал. Простолюду це сподобається. І Томену також. Мейс, бідолаха, може, ще й подякує мені. А що ж до його леді-матері, то ця новина, дайте боги, уб'є її».

Такого прегарного сходу сонця Серсі не спостерігала вже багато років. Незабаром з'явилася Тейна й зізналася, що всю ніч втішала Марджері та її фрейлін — леді пили вино, плакали й переповідали історії про Лораса.

— Марджері й далі переконана, що він не помре,— розказувала вона, поки королева вдягалася до двору.— Хоче послати доглядати за ним власних мейстрів. Кузини моляться Матері, благають її милості.

— Я теж молитимуся. Ходімо завтра в септ Бейлора — запалимо сотню свічок за нашого доблесного Лицаря Квітів,— сказала королева й обернулася до покоївки.— Доркас, принеси мою корону Нову, будь ласка.

Вона була легша за стару — біла канитель, оздоблена смарагдами, які спалахували, коли Серсі повертала голову.

— Сьогодні вранці щодо Куця приходило четверо,— повідомив сер Озмунд, коли його впустила Джоселін.

— Четверо? — приємно здивувалася королева. В Червоній фортеці не зменшувався потік інформаторів, які буцімто мали відомості про Тиріона, але щоб четверо за один день — це щось новеньке.

— Ага,— підтвердив сер Озмунд.— Один вам голову приніс.

— З ним побалакаю першим. Ведіть його до мене у світлицю.

«Хоч би цього разу не було помилки! Нарешті буду я відомщена, щоб Джоф зміг покоїтися в мирі». Септони кажуть, число сім — сакральне для богів. То, може, ця сьома голова нарешті стане для Серсі бальзамом на душу.

Візитер виявився тайросянином: кремезний пітний коротун з роздвоєною борідкою, пофарбованою в зелений і рожевий колір, своєю єлейною посмішкою нагадав королеві Вейриса. Серсі він не сподобався з першого погляду, але вона згодна була заплющити очі на його вади, якщо у тій скрині, що він приніс, і справді лежить голова Тиріона. Скриня була кедрова, інкрустована виноградними лозами й квітами зі слонової кості, з завісами й застібками з білого золота. Гарненька була річ, та королеву цікавило тільки те, що всередині. «Ну, принаймні розмір відповідний». Як на такого опецька, Тиріон мав абсурдно велику голову.

— Ваша світлосте,— пробурмотів тайросянин, низько вклоняючись,— тепер я навіч бачу, що ви прегарна, як і кажуть. Навіть за вузьким морем ми начувані про вашу незрівнянну вроду та про горе, яке терзає ваше ніжне серце. Нема на світі людини, яка б вам повернула вашого сина, юного сміливця, однак я маю сподівання, що бодай зможу запропонувати вам бальзам на рани,— він опустив руку на скриньку.— Я приніс вам справедливу відплату. Я приніс вам голову вашого валонкара.

Від прадавнього валірійського слова королеву аж холодок прошив, але водночас пробрав і трепіт передчуття.

— Куць мені більше не брат, якщо взагалі колись був братом,— відтяла Серсі.— Його імені я теж не вимовлятиму. Колись це було горде наймення, та він його зганьбив.

— У Тайроші ми прозиваємо його Червоноруким, бо з його пальців цебенить кров. Кров короля і кров батька. А ще подейкують, що він і матір свою вбив, страшними кігтями собі прокладаючи дорогу на волю з її лона.

«Ну й дурниці!» — подумала Серсі.

— Щира правда,— сказала вона.— Якщо в цій скрині — голова Куця, я пожалую вам титул лорда й багаті землі та фортеці.

Титул дешевший за болото під ногами, а в приріччі повно зруйнованих замків, які стоять самотою серед необроблених ланів і спалених сіл.

— Придворні вже чекають на мене. Відчиняйте скриньку — поглянемо.

Тайросянин широким жестом відкинув віко скрині й, усміхаючись, відступив. Усередині на м'якому синьому оксамиті покоїлася голова карлика, витріщаючись на королеву.

Серсі пильно її роздивилася.

— Це не мій брат.

У роті стояв квасний присмак. «Мабуть, забагато я хотіла, особливо після Лораса. Не можуть боги бути настільки милостиві».

— У цього чоловіка карі очі. А в Тиріона одне око було чорне, а друге — зелене.

— Очі, атож... ваша світлосте, очі вашого брата трішки... зіпсувалися. Отож я взяв на себе сміливість замінити їх скляними... але помилився з кольором, як ви й сказали.

Це її тільки гірше роздратувало.

— Може, в цієї вашої голови очі й скляні, а от у мене — ні. Та на Драконстоні химери більше схожі на Куця, ніж цей дядько. Він лисий і вдвічі старший за мого брата. І куди поділися його зуби?

Чоловік, зачувши лють у її голосі, аж скулився.

— У нього був разочок чудових золотих зубів, ваша світлосте, але ми... я так шкодую...

— О, поки що ні. Але дуже скоро пошкодуєте.

«Слід би його повісити. Нехай хапає ротом повітря, доки обличчя не посиніє, як у мого любого синочка». Ці слова мало не зірвалися їй з вуст.

— Це просто помилка, чесно. Карлики всі такі схожі один на одного, і... ваша світлосте, ви ж бачите, в нього немає носа...

— В нього немає носа, бо ви його відрізали.

— Ні! — чоло його зросилося потом, виказуючи, що він бреше.

— Так,— у голос Серсі просочилася солодка отрута.— Принаймні вам на це вистало розуму. Бо перед вами один дурень намагався мене переконати, що ніс йому наново відростив чаклун-бурлака. Однак мені здається, що ви тепер винні цьому карлику носа. Дім Ланістерів завжди сплачує свої борги, і ви сплатите також. Пане Мірине, заберіть цього шахрая до Кайберна.

Сер Мірин Трант, підхопивши тайросянина під руку, потягнув його геть, а той ще намагався протестувати. Коли вони зникли за дверима, Серсі обернулася до Озмунда Кетлблека.

— Пане Озмунде, заберіть оце з-перед моїх очей і приведіть решту трьох, які начебто знають щось про Куця.

— Так, ваша світлосте.

На жаль, троє потенційних інформаторів принесли користі не більше, ніж тайросянин. Один сказав, що Куць ховається в старгородському борделі, беручи в рот у чоловіків. Серсі одразу уявила цю кумедну картинку, але й на мить у це не повірила. Другий запевняв, що бачив карлика в балагані у Браавосі. Третій наполягав, що Тиріон став пустельником, оселився в приріччі, на якомусь пагорбі з привидами. Всім трьом королева відповіла однаково.

— Якщо ваша ласка, проведіть одного з моїх бравих лицарів до цього карлика — й отримаєте гарну винагороду,— пообіцяла вона.— Якщо, звісно, то буде Куць. Якщо ж ні... лицарі мої брехню не дуже толерують, так само як і дурнів, які відсилають їх ганятися за тінями. Тож дехто може і язика втратити.

І раптом усі троє інформаторів втратили певність і припустили, що, може, бачили якогось іншого карлика.

Серсі й не уявляла, що карликів так багато.

— Ці малі чудовиська заполонили цілий світ? — скаржилася вона, коли виводили останнього інформатора.— Скільки ж їх може бути?

— Вже менше, ніж було,— озвалася леді Мерівезер.— Прошу честі провести вашу світлість до суду.

— Якщо ви там не занудьгуєте,— сказала Серсі.— Багато в чому Роберт поводився як дурень, однак в одному мав рацію. Правити королівством — тяжка робота.

— Сумно дивитися, як ваша світлість виснажує себе турботами. Я б на вашому місці втекла, щоб веселитися, а всі ці маркітні скарги хай вислуховує правиця. Можемо перевдягтися у служниць і провести день серед простолюду — послухати, що люди кажуть про падіння Драконстону. Я знаю один заїзд, де грає Блакитний Бард, коли не співає для маленької королеви, а ще знаю один підвальчик, де штукар перетворює свинець на золото, воду — на вино, а дівчат — на хлопців. Хай би спробував свої чари на нас двох. Цікаво буде вашій світлості одну ніч побути чоловіком?

«Була б я чоловіком, то стала б Джеймі,— подумала королева.— Була б я чоловіком, то правила б державою від власного імені, а не від Томенового».

— Тільки якщо ви залишитеся жінкою,— сказала вона, знаючи, що саме це Тейна й хотіла почути.— От пустунка — на таке мене підбиваєте! Та що з мене буде за королева, якщо я віддам свою державу в тремтячі руки Гариса Свіфта?

— Ваша світлість надто сумлінна,— закопилила губи Тейна.

— Так,— погодилася Серсі,— але до кінця дня я вже про це шкодуватиму.

Вона взяла леді Мерівезер під руку.

— Ходімо.

Першим прохачем сьогодні був Джалабар Ксо, як і належиться йому за рангом: він-бо королевич, хай і вигнанець. У своєму яскравому плащі з пір'я вигляд він мав пишний, однак прийшов канючити. Серсі вислухала його звичні благання надати йому людей і зброю, щоб відвоювати Долину Червоної Квітки, а тоді мовила:

— Королевичу Джалабаре, його світлість і сам веде війну. Просто зараз у нього вільних людей немає. Можливо, наступного року.

Саме так йому завжди відповідав і Роберт. Наступного року Серсі йому відмовить раз і назавжди, але не сьогодні. Бо сьогодні Драконстон нарешті належить їй!

Лорд Галін з гільдії алхіміків явився, щоб попросити дозволу для піромантів спробувати висидіти драконові яйця, якщо такі знайдуться на Драконстоні, оскільки нині острів повернувся в королівські руки.

— Якщо такі яйця ще зоставалися, Станіс уже давно продав їх, щоб оплатити витрати на свій заколот,— відповіла йому королева. Вирішила утриматися й не казати, що цей план — чисте божевілля. Відтоді як помер останній дракон Таргарієнів, усі такі спроби призводили до згуби, зганьблення й заглади.

Потім перед королевою постали купці, які благали трон заступитися за них перед Залізним банком Браавоса. Браавосяни, схоже, вимагали погашення простроченої заборгованості й відмовлялися надавати нові позики. «Нам потрібен власний банк,— вирішила Серсі,— Золотий банк Ланіспорту». Може, коли Томен надійно сидітиме на престолі, вона цим займеться. Але поки що вона могла тільки порадити купцям сплатити борги браавоським лихварям.

Делегацію від Віри очолював її давній приятель септон Рейнард. Через місто його супроводжували шестеро Воїнових синів, тобто разом їх було семеро — сакральне і сприятливе число. Новий верховний септон — а чи верховний горобець, як обізвав його Сновида,— в усьому шанував сімку. Лицарські пояси з мечами були смугасті — в сімох кольорах Віри. Руків'я мечів і гребені великих шоломів прикрашали семигранні кристали. Ходили ці лицарі з мигдалеподібними щитами, які не були у вжитку ще з часів Завоювання, з гербом, якого в Сімох Королівствах не бачили вже багато сторіч: яскравим веселковим мечем на темному полі. Вже близько сотні лицарів віддали своє життя і свій меч ордену Воїнових синів, стверджував Кайберн, і щодня приходили нові й нові. «їх усіх оп'янили боги. Хто б міг подумати, що в королівстві їх набереться стільки?»

Здебільшого то були замкові лицарі та лицарі-бурлаки, та була серед них і жменька високородних: молодших синів, маломожних лордів, літніх людей, які хотіли спокутувати старі гріхи. І Лансель! Серсі спершу подумала, що Кайберн жартує, коли він сказав їй, що її блаженний брат у других зрікся замку, земель і дружини й повернувся в місто, щоб вступити в шляхетний і могутній орден Воїнових синів, але ж ні: он стоїть Лансель серед інших набожних дурнів.

Серсі це зовсім не сподобалося. Незадоволена вона була й постійною різкістю й невдячністю верховного горобця.

— Де верховний септон? — поцікавилася вона в Рейнарда.— Я викликала його.

Септон Рейнард підпустив у голос жалю.

— Його святість послав натомість мене й просив переказати, що Семеро відрядили його на боротьбу зі злом.

— І як він це збирається робити? Проповідуватиме про скромність на вулиці Шовковій? Він гадає, що, помолившись за повій, поверне їм цноту?

— Отець і Мати створили наше тіло так, щоб чоловік міг з'єднатися з жінкою і зачати законних дітей,— відгукнувся Рейнард.— Грішно й негоже жінці продавати своє священне тіло за гроші.

Ці благочестиві повчання звучали б значно переконливіше, якби Серсі не знала, що септон Рейнард має близьких подруг у всіх борделях на Шовковій. Він, певно, зміркував, що підцвірінькувати верховному горобцю значно приємніше, ніж драїти підлогу.

— Навіть не думайте тут мені проповідувати,— мовила королева.— Власниці борделів почали скаржитися, й небезпідставно.

— Коли говорять грішники, навіщо праведниками слухати?

— Ці грішники наповнюють королівську скарбницю,— прямо сказала королева,— їхні пенні допомагають платити золотим плащам і будувати галери для захисту наших берегів. А ще подумайте про торгівлю. Якщо на Королівському Причалі не залишиться борделів, кораблі зупинятимуться в Сутінь-долі й Мартингороді. Його святість обіцяв мені спокій на вулицях. Повії і допомагають його підтримувати. Чоловіки, якщо у них забрати повій, схильні вдаватися до ґвалту. Отож нехай його святість проповідує і молиться в своєму септі, де й належиться.

Королева сподівалася побачити й лорда Гайлза, однак натомість з'явився великий мейстер Пайсел, сірий з обличчя, й почав вибачатися: мовляв, Розбі надто слабий, щоб підвестися з ліжка.

— Це дуже сумно, але, боюся, лорд Гайлз зовсім скоро приєднається до своїх шляхетних пращурів. Най Отець судить його справедливо.

«Якщо Розбі помре, Мейс Тайрел і маленька королева спробують знову нав'язати мені Гарта Грубого».

— Лорд Гайлз кашляє вже багато років, і досі кашель не вбив його,— заперечила королева.— Прокашляв половину Робертового правління й усе царювання Джофрі. Тож якщо він помирає, хтось йому в цьому допоміг.

Великий мейстер Пайсел недовірливо закліпав.

— Ваша світлосте! Хто міг би зичити лорду Гайлзу смерті?

— Може, його спадкоємець...— («Або маленька королева»).— Або колись зневажена жінка...— («Марджері, і Мейс, і королева колючок — чом ні? Гайлз у них на дорозі стоїть»).— Давній ворог. Новий ворог. Ви.

Старий побілів.

— В-ваша світлість жартує. Я... я його милості прочищав шлунок, робив кровопускання, лікував припарками та вливаннями... оковита з льодом і лимоном трохи полегшує його стан, а солод-сон притамовує кашель, але нині лорд Гайлз, боюся, вже почав разом із кров'ю викашлювати власні легені.

— Нехай так. Повертайтеся до нього й перекажіть йому, що я не давала йому дозволу помирати.

— Як зволите, ваша світлосте,— Пайсел силувано вклонився.

А прохачі йшли, йшли і йшли, один нудніший за іншого. Увечері, коли нарешті пішов останній, королева сіла розділити просту вечерю з сином.

— Томене,— заговорила вона,— коли молитимешся перед сном, подякуй Матері й Отцеві, що ти ще маленький. Бути королем — тяжка праця. Запевняю, вона тобі не сподобається. Всі тебе дзьобають зусібіч, як вороняча зграя. І кожне хоче урвати собі шматочок твого м'яса.

— Гаразд, мамо,— сумно озвався Томен. Серсі зрозуміла, що маленька королева вже повідомила йому про сера Лораса. Сер Озмунд казав, що хлопчик плакав. «Він ще маленький. Заки доросте до Джофового віку, вже й забуде, який той Лорас був з обличчя».— Хоча я не проти — нехай дзьобають,— провадив син.— Мені слід щодня виходити з тобою до суду й слухати. Марджері говорить...

— ...забагато,— обірвала його Серсі.— Я б їй залюбки язика вирвала.

— Не кажи так,— зненацька закричав Томен, і його маленьке кругле личко почервоніло.— Не чіпай її язика. Не чіпай її. Тут король — я, а не ти.

Вона, не вірячи власним вухам, витріщилася на нього.

— Що ти сказав?

— Тут король — я. Це я вирішую, кому вирвати язика, а не ти. Я тобі не дозволю скривдити Марджері. Не дозволю. Я забороняю.

Серсі, вхопивши його за вухо і не зважаючи на його вищання, потягнула його до дверей, де стояв на варті сер Борос Блаунт.

— Пане Боросе, його світлість забувається. Будь ласка, заберіть його в спальню й приведіть нагору Пейта. Цього разу нехай Томен сам відшмагає хлопчика. І не зупиняється, поки в того на щоках кров не виступить. А якщо його світлість відмовиться чи бодай словом заперечить, викличте Кайберна і накажіть йому вирвати Пейту язика, щоб його світлість добре затямив, чого коштує зухвальство.

— Як накажете,— засопів сер Борос, ніяково поглядаючи на короля.— Ваша світлосте, будь ласка, ходімо.

Коли на Червону фортецю опустилася ніч, Джоселін запалила у спальні королеви коминок, а Доркас — свічки біля ліжка. Серсі відчинила вікно, щоб впустити повітря, й виявила, що хмари знов затягнули небо, поховавши всі зірки.

— Яка сьогодні темна ніч, ваша світлосте,— пробурмотіла Доркас.

«Так,— подумала Серсі,— однак не така темна, як у Дівосклепі, чи на Драконстоні, де лежить попечений і закривавлений Лорас Тайрел, чи в чорних камерах під замком». Королева гадки не мала, чому це спало їй на думку. Вона ж вирішила викинути Фалізу з голови. «Двобій! Не треба було заміж виходити за такого бовдура». Зі Стоукворту прийшла звістки, що леді Танда померла від запалення у грудях, яке стало результатом зламаного стегна. Лоліс Льоха проголошена леді Стоукворт, а лордом — сер Брон. «Танда померла, а Гайлз помирає. Добре, що лишається Сновида, бо при дворі вже зовсім блазнів не зосталося». Посміхнувшись, королева відкинула голову на подушку. «Коли я її в щічку поцілувала, відчула солоний смак її сліз».

Але наснився їй той давній сон про трьох дівчат у брунатних плащах і про зобасту стару в наметі, де відгонило смертю.

Гостроверхий намет старої стояв темний. Серсі не хотіла заходити — так само як не хотіла й тоді, в десять років, але ж на неї дивилися інші дівчата, й вона не могла просто розвернутися й піти геть. У сні вони були втрьох, так само як і наяву. Гладка Джейн Фарман трималася, як завжди, позаду. Дивина, що вона взагалі на це погодилася. Мелара Гезерспун була сміливіша, старша й симпатичніша — ну, якщо ластовиння можна вважати симпатичним. Усі троє потихеньку висковзнули з ліжок і, горнучись у домоткані плащі й низько натягнувши каптури, перетнули турнірне поле в пошуках чаклунки. Мела чула, як служниці між собою шепотілися, буцімто чаклунка може чоловіка проклясти, а може приворожити, вміє викликати духів і передбачати майбутнє.

Тоді, наяву, дівчата захекано хихикали, дорогою перешіптувалися, збуджені були не менше, ніж налякані. Уві сні все було інакше. Уві сні у шатрах миготіли тіні, а лицарі та слуги, що траплялися дорогою, були немов з туману зіткані. Дівчата довгий час блукали, поки знайшли намет старої ворожки. На той час уже почали гаснути смолоскипи. Серсі дивилася, як туляться одна до одної подруги, перешіптуючись. Повертайтеся,— намагалася сказати їм Серсі,— йдіть геть, нема вам тут чого робити. Та хоча губи її ворушилися, з них не зривалося ні слова.

Першою зайшла, відкинувши запинало, донька лорда Тайвіна, одразу за нею — Мелара. Джейн Фарман увійшла остання і постаралася сховатися за подруг, як робила зазвичай.

Намет повнився різними запахами. Кориця і мускатний горіх. Перець — червоний, білий, чорний. Мигдалеве молоко й цибуля. Гвоздика, цитронелла, дорогоцінний шафран — і ще дивніші прянощі, зовсім рідкісні. Світло давала тільки залізна жаровня у формі голови василіска — слабке зеленкувате сяйво, у якому стінки намету здавалися холодними, мертвими, зотлілими. А наяву було так само? Серсі вже й не пам'ятала.

Уві сні ворожка вже спала — як і тоді, наяву. Облиште її,— кортіло крикнути королеві,— малі дурепи, ніколи не будіть чаклунку. Але, без'язика, могла тільки спостерігати, як одна з дівчат скинула плаща, буцнула ногою відьмине ліжко й мовила: «Прокидайтеся, ми хочемо дізнатися своє майбутнє».

Щойно Магі Ропуха розплющила очі, як Джейн Фарман, перелякано пискнувши, втекла з намету, сторчголов пірнувши в ніч. Товста, дурна й боязка маленька Джейн, бліда й одутла, лякалася кожної тіні. Але якраз вона вчинила мудро. Джейн і досі живе на Білому острові. Одружилася з якимсь прапороносцем свого лорда-брата й наплодила дюжину діток.

Очі в старої були жовті й каправі. У Ланіспорту переказували, що чоловік її привіз зі сходу, з цілою скринею прянощів, молоду та вродливу, однак вік і зло полишили на ній свій слід. Була вона приземкувата, вся в бородавках, з ластатою зеленкуватою шкірою на щоках і підборідді. Зуби давно повипадали, а цицьки звисали до колін. Зблизька від неї відгонило хворістю, а коли вона заговорювала, чути було дивний і насичений бридкий віддих. «Забирайтеся»,— хрипко прошепотіла вона до дівчат.

«Поворожіть нам»,— попросила юна Серсі.

«Забирайтеся»,— знову прокракала стара.

«Ми чули, ви здатні зазирнути в завтрашній день,— мовила Мелара.— Ми просто хотіли дізнатися, за кого вийдемо заміж».

«Забирайтеся»,— втретє прокракала Магі.

Слухайтеся її,— хотіла крикнути Серсі — якби мала язика,— ще маєте час утекти. Тікайте, малі дурепи!

Дівчина з золотими кучерями вперла руки в боки. «Поворожіть нам, бо я поскаржуся своєму лорду-батькові — й вас відшмагають за непослух».

«Будь ласка,— попросила Мелара.— Поворожіть нам на майбутнє — і ми собі підемо».

«Є тут дехто, в кого нема майбутнього,— пробурмотіла Магі своїм низьким жахливим голосом. Натягнувши на плечі халат, вона жестом підкликала дівчат.— Ходіть сюди, якщо не хочете йти геть. Дурепи. Ходіть, ну ж бо. Маю скуштувати вашої крові».

Мелара зблідла, а от Серсі й не думала. Левиця не боїться ропухи, хай яка та буде стара й потворна. Та краще б вона послухалася, краще б вона послухалася, краще б тікала світ за очі. Натомість вона взяла в Магі кинджал і провела хвилястим залізним лезом по пучці великого пальця. Так само провела й Меларі.

У темному зеленому наметі кров здалася не червоною, а чорною. Від її вигляду в Магі затрусився беззубий рот. «Сюди,— прошепотіла вона,— давайте її сюди». Щойно Серсі простягнула руку, чаклунка відсмоктала кров яснами м'якими, як у новонародженого. Королева й досі не могла забути, який дивний і холодний був у неї рот.

«Можете поставити три запитання,— сказала стара, напившись крові.— Відповіді вам не сподобаються. Питайте або забирайтеся».

Ідіть,— уві сні подумала королева,— припніть язика й тікайте. Але дівчинці не вистало здорового глузду злякатися.

«Коли я одружуся з королевичем?» — запитала вона.

«Ніколи. Ти одружишся з королем».

Личко під золотими кучерями збентежено нахмурилося. Багато років по тім вона гадала, що вийде за Рейгара по смерті його батька Ейриса.

«Але ж я все одно буду королевою?» — запитала вона-молодша.

«Ага,— в жовтих очах Магі зблиснула злоба.— Королевою ти будеш... поки не з'явиться інша, молодша і вродливіша, яка скине тебе й відбере в тебе все найдорожче».

На дитячому личку майнув гнів. «Хай вона тільки спробує — мій брат її уб'є». Навіть тут вона не зупинилася, вперта дитина. В неї залишалося ще одне питання, ще один шанс зазирнути в майбутнє життя. «А ми з королем матимемо дітей?» — поцікавилася вона.

«О так. Він — шістнадцятьох, ти — трьох».

Серсі нічого не зрозуміла. Розрізаний палець пульсував від болю, з рани на килим скрапувала кров. Як таке може бути? — хотілося запитати їй, але вона вичерпала всі свої питання.

Але стара не вичерпала свої відповіді. «Золоті в них будуть корони й золоті савани,— провадила вона.— А коли ти втопишся у власних сльозах, валонкар стисне руками твою білу шийку й вичавить з тебе життя».

«Що таке валонкар? Якесь чудовисько? — спитала золота дівчина, якій не сподобалося пророцтво.— Ви брехуха й бородавчаста ропуха й стара смердюча дикунка, і я не вірю жодному вашому слову. Ходімо, Мелара. Нема тут чого слухати».

«Я теж можу поставити три запитання»,— заперечила подруга. А коли Серсі потягнула її за руку, вона випручалася й обернулася до старої. «Я вийду за Джеймі?» — випалила вона.

Дурне дівчисько, подумала королева, ще й досі гніваючись на подругу. Та Джеймі про твоє існування не здогадується. В ті часи брат жив мечами, собаками й кіньми... і нею, його сестрою-близнючкою.

«Не вийдеш ні за Джеймі, ні за когось іншого,— сказала Магі.— Цноту твою з'їдять черви. Сьогодні тут з тобою твоя смерть, маленька. Відчуваєш її подих? Вона зовсім поруч».

«Тут тільки вашим подихом відгонить»,— сказала Серсі. На столі біля неї стояв збанок якогось густого зілля. Підхопивши його, вона жбурнула той збанок просто старій в очі. Тоді, наяву, жінка заверещала, почала лаятися чудернацькою іноземною мовою, а дівчата втекли з намету. Але уві сні обличчя її розтануло, розпливлося цівками сірого туману, й зосталася тільки пара примружених жовтих очей — очей смерті.

«Валонкар стисне руками твою білу шийку»,— почула королева, та голос цей належав не старій. З туману сну постали дві руки, схопили її за горло,— руки дебелі й дужі. А над ними плавало обличчя, лукаво дивлячись на королеву згори вниз різнобарвними очима. Ні! — хотіла скрикнути вона, та пальці карлика дужче уп'ялися їй у шию, придушивши цей протест. Вона борсалася й верещала, та все марно. І незабаром з грудей її уже вихоплювався такий самий звук, як колись у її сина,— жахливий тоненький свист, яким позначився останній подих Джофа на землі.

Прокинулася Серсі в темряві задихана, а навколо шиї обкрутилася ковдра. Королева здерла її з такою силою, аж порвала, й сіла в ліжку, відсапуючись. «Це сон,— сказала вона собі,— просто давній сон, і ще покривало заплуталося, от і все».

Тейна знову на ніч пішла до маленької королеви, тож поруч із Серсі спала Доркас. Королева грубо поторсала дівчину за плече.

— Прокидайся, знайди мені Пайсела. Думаю, він з лордом Гайлзом. Негайно приведи його сюди.

Доркас, іще не до кінця прокинувшись, вилізла з ліжка й подибала через кімнату вдягатися, шурхаючи босими ногами по циновках.

Сто років минуло, поки причовгав Пайсел і зупинився перед королевою, схиливши голову, кліпаючи очима з важкими повіками й силкуючися придушити позіхання. Враження було таке, наче товстенний мейстерський ланцюг на обвислій шиї згинає його до підлоги. Скільки Серсі пам'ятала, Пайсел завжди був стариганем, однак були часи, коли то був величний старигань: пишно вбраний, гордовитий, вишукано-люб'язний. Розкішна біла борода надавала йому ауру мудрості. Та бороду цю зголив Тиріон, а на її місці проросло кілька жалюгідних жмутків тоненького ламкого волоссячка, яке вже не прикривало обвислої рожевої шкіри під подвійним підборіддям. «Це вже не чоловік,— подумала королева,— а руїна. Чорні камери відібрали в нього останні сили. Так, а ще Куцеве лезо».

— Скільки вам років? — знагла запитала Серсі.

— Вісімдесят чотири, прошу ласки вашої світлості.

— На мою ласку швидше міг би розраховувати хтось молодший.

Він провів пальцем по губах.

— Коли мене обрав конклав, було мені всього сорок два роки. Кейта обрали у вісімдесят, а Елендора — майже в дев'яносто. Нові турботи розчавили їх, обоє померли за рік по підвищенню. Наступним був Меріон, йому було всього шістдесят шість, але він помер від застуди дорогою на Королівський Причал. І тоді король Ейгон попросив Цитадель прислати когось молодшого. Він — перший з королів, яким я служив.

«А Томен буде останнім».

— Мені потрібне якесь зілля. Снодійне.

— Келих вина перед сном часто...

— Я п'ю вино, дурню безмозкий. Мені потрібно щось міцніше. Щоб нічого не снилося.

— Ви... Ваша світлість не хоче бачити снів?

— А я що кажу? Чи вуха у вас так само зів'яли, як і прутень? Самі зварите мені зілля — чи мені кликати лорда Кайберна, щоб знову доробляв те, з чим ви не впоралися?

— Ні. Не треба залучати цього... залучати Кайберна. Сон без сновидінь. Ви отримаєте зілля.

— От і добре. Можете йти.

Та тільки він розвернувся до дверей, як вона знов його гукнула.

— Ще одне. А як у Цитаделі ставляться до пророцтв? Чи можна передбачити майбутнє?

Старий завагався. Зморшкуватою рукою він мацав груди, так наче гладив неіснуючу бороду.

— Чи можна передбачити майбутнє? — повторив він повільно.— Можливо. Є в старих книжках деякі заклинання... Та вашій світлості краще запитати інакше: «Чи варто передбачати майбутнє?» І на це я відповім «ні». Нехай ці двері лишаються зачинені.

— Ви головне, виходячи, мої двері зачиніть.

Серсі могла б і здогадатися, що з його відповіді буде стільки само користі, як з нього самого.

Зранку вона снідала з Томеном. Поводився він дуже тихо: схоже, покарання Пейта його дечого навчило. Снідали яєшнею з підсмаженим хлібом і шинкою, а наостанок подали криваві апельсини, які щойно розвантажили з корабля з Дорну. Син був зі своїми кошенятами. Спостерігаючи, як кошенята граються у нього під ногами, Серсі почулася трішки краще. «Поки я жива, з Томеном нічого не трапиться». Коли йдеться про його безпеку, королева ладна повбивати половину лордів у Вестеросі й весь простолюд до ноги.

— Іди з Джоселін,— мовила Серсі по сніданку.

А тоді послала по Кайберна.

— Леді Фаліза ще жива?

— Так, жива. Може, тільки не зовсім... здорова.

— Зрозуміло,— Серсі якусь мить поміркувала.— А той Брон... Не можу сказати, що мене тішить ворог просто під боком. Уся його сила — в Лоліс. А якби ми пред'явили її старшу сестру.:.

— На жаль,— мовив Кайберн,— боюся, леді Фаліза більше не зможе правити у Стоукворті. Ба навіть їсти сама навряд чи зможе. Я багато від неї дізнався, щира правда, але яким коштом? Сподіваюся, я не перевищив своїх повноважень, ваша світлосте.

— Ні.

Хай що хотіла Серсі зробити, та вже запізно. Але нема чого шкодувати. «І краще буде, якщо вона помре,— сказала собі Серсі.— Хіба захочеться їй жити без чоловіка? Хай який то був йолоп, а ця дурепа, схоже, його любила».

— Є ще одна справа. Мені вночі наснився жахливий сон.

— Усім людям час до часу такі сняться.

— Мені наснилася відьма, до якої я колись сходила в дитинстві.

— Полісунка? Вони здебільшого нікому не шкодять. Трохи знахарки, трохи повитухи, але в іншому...

— Ні, та була інакша. До неї половина Ланіспорту ходила по амулети й зілля. Матір третьорядного лорда — заможного купця, якому титул дарував мій дідо. Батько цього лорда знайшов собі дружину, коли вів торгівлю на сході. Подейкували, що вона його приворожила, хоча, швидше за все, вистачило й того привороту, що вона мала між ногами. Вона ж не завжди була потворна, принаймні так казали. Імені її я не пригадую. Щось таке довге, східне й іноземне. Простолюд називав її Магі.

— Мейгі?!

— Це так воно вимовляється? Жінка висмоктувала у тебе з пальця краплину крові й оповідала, що тобі принесе завтра.

— Криваві чари — найтемніші. І, кажуть, наймогутніші.

Серсі про це й слухати не хотіла.

— Ця мейгі зробила декілька пророцтв. Спершу я тільки сміялася, однак... вона передбачила смерть однієї з моїх подружок. У той час дівчинці було всього одинадцять років і вона, здорова як корова, мешкала за безпечними мурами Кичери. Однак незабаром упала в криницю і втопилася.

Мелара благала Серсі ніколи не згадувати того, що вони почули в наметі мейгі. «Якщо ми про це не говоритимемо, то скоро все забудемо, й тоді то буде просто як поганий сон, що нам наснився,— сказала Мелара.— А погані сни не збуваються». Вони обидві ще бути такі малі, що це звучало майже мудро.

— Ви й досі горюєте за своєю давньою подружкою? — запитав Кайберн.— Ось що вас непокоїть, ваша світлосте?

— За Меларою? Ні. Та я вже й обличчя її не пригадаю. Просто... ця мейгі знала, скільки я матиму дітей і скільки в Роберта буде байстрюків. За багато років до того, як у нього народився бодай один, вона вже знала все. Пообіцяла мені, що я стану королевою, але з'явиться інша...— («Молодша і вродливіша», вона сказала),— інша королева, яка відбере в мене все найдорожче.

— І ви хочете відвернути пророцтво?

«Понад усе на світі»,— подумала вона.

— А його можна відвернути?

— О так. Не сумнівайтеся.

— А як?

— Думаю, ваша світлість знає як.

І вона таки знала. «З самого початку знала,— подумала вона.— Ще в наметі. Хай вона тільки спробує — мій брат її уб'є».

Однак одна справа — знати, що треба робити, і зовсім інша — знати, як це зробити. На Джеймі більше покладатися не можна. Раптова хвороба — ото був би вихід, але боги рідко бувають такі послужливі. Тоді як? Ніж, подушка, кухлик серцезгубу? З усім цим можуть виникнути проблеми. Коли уві сні помирає літня людина, ніхто не дивується, та якщо в ліжку знайдуть мертву шістнадцятирічну дівчину, це викличе багато незручних запитань. Крім того, Марджері ніколи не спить сама. Навіть коли сер Лорас при смерті, біля неї все одно день і ніч чатують мечі.

«Але ж мечі двосічні. Ті, хто її чатує, можуть її і погубити». Але докази мають бути настільки переконливими, щоб власний лорд-батько Марджері не мав іншого виходу, як дати згоду на страту. А це буде нелегко. «Коханці її навряд чи зізнаються, бо ж добре знають, що і їм це коштуватиме голови. Хіба що тільки...»

Наступного дня королева підійшла у дворі до Озмунда Кетлблека, коли той змагався з одним з близнюків Редвинів. З яким саме — хто-зна, Серсі їх не розрізняла. Якийсь час вона спостерігала, як літають мечі, а потім відкликала сера Озмунда вбік.

— Прогуляйтеся зі мною,— попросила вона,— і скажіть мені правду. Не хочу слухати ні порожніх хвастощів, ні балачок про те, що Кетлблек вартий трьох інших лицарів. Від вашої відповіді багато що залежить. Ваш брат Озні. Він добрий мечник?

— Добрий. Ви ж його бачили. Не такий дужий, як ми з Осфридом, але меткий.

— Якби до цього дійшло, він зміг би здолати сера Бороса Блаунта?

— Бороса Барило? — пирхнув сер Озмунд.— Йому скільки — сорок? П'ятдесят? Половину часу напідпитку, а коли й тверезий, він же товстий. Якщо колись і мав він хист до бою, то давно вже розгубив. Так, ваша світлосте, якщо убити треба сера Бороса, Озні з цим упорається легко. А що таке? Сер Борос вчинив зраду?

— Ні,— відповіла вона. «Це Озні вчинив».