Бенкет круків

Джеймі

Новий лорд Річкорину розлютився так, що аж трусився.

— Нас обдурили,— казав він.— Цей чоловік нас ошукав! — бризкаючи рожевою слиною, націлив він рожевого пальця на Едмура Таллі.— Я йому голову відрубаю! Я — володар Річкорину, так король постановив своїм декретом, я...

— Емоне,— промовила його дружина,— лорд-командувач знає про декрет. І сер Едмур знає про декрет. Та всі конюші знають про декрет.

— Я тут лорд, і я відрубаю йому голову!

— А за які злочини? — поцікавився Едмур; хай як він схуднув, а поставу мав справжнього лорда, на відміну від Емона. Вбраний Таллі був у стьобаний камзол з червоної вовни, з вишитим на грудях пстругом у стрибку. Золотисто-каштанова чуприна була вимита й підстрижена, руда борідка охайно підрізана.— Я зробив усе, що від мене вимагалося.

— О? — Джеймі Ланістер не спав відтоді, як Річкорин відчинив браму, й у голові в нього гупало.— Не пригадую, щоб я вимагав у вас дозволити серу Бриндену втекти.

— Від мене вимагалося здати замок, а не дядька. Хіба я винен у тому, що ваші вояки дали йому прослизнути крізь блокадні лінії?

Але Джеймі жарту не оцінив.

— Де він? — запитав він роздратовано. Його люди вже тричі обшукали Річкорин, але Бриндена Таллі не знайшли.

— Він мені не казав, куди збирається.

— А ви й не питали. Як він вислизнув?

— Пструги взагалі-то плавати вміють. Навіть чорні,— посміхнувся Едмур.

Джеймі відчував страшну спокусу ляснути його по губах золотою рукою. Позбудеться кількох зубів — і кінець його посмішкам. Як на людину, яка решту життя збирається провести в неволі, Едмур Таллі мав занадто вдоволений вигляд.

— У нас, у Кичері Кастерлі, є в підземеллях поруби, що завширшки заледве більші за лати. Там неможливо ні повернутися, ні присісти, ні зігнутися, коли щури починають пальці на ногах обгризати. Може, тепер зміните свою відповідь?

Посмішка зникла з обличчя лорда Едмура.

— Ви дали мені слово, що зі мною обходитимуться шанобливо, відповідно до мого становища.

— Так і буде,— сказав Джеймі.— У тих порубах гинули, скавчучи, і шляхетніші за вас лицарі, і можні лорди також. А якщо я ще не забув уроків історії, то й король-другий. Дружину можете взяти з собою, якщо схочете. Не хотілося б вас розлучати.

— Він справді виплив,— похмуро озвався Едмур. Мав такі самі блакитні очі, як і його сестра Кетлін, і Джеймі в них прочитав ту саму ненависть, що колись у її очах.— Ми підняли звідні ґрати Водяної брами — трішки, десь на три фути. Цього достатньо, щоб під водою з'явилася діра, а на поверхні здаватиметься, що ґрати опущені. Дядько — гарний пливець. Поночі він протиснувся попід гостряками ґрат.

«І так само прослизнув попід нашим боном, не маю сумнівів». Безмісячна ніч, знудьговані чатові, чорний пструг у чорній річці тихо пливе униз за течією... Якщо Рутигер, чи Ю, чи хтось із їхніх вояків і почули сплеск, то прийняли це за черепаху або форельку. Едмур аж до вечора тягнув, поки нарешті на знак капітуляції опустив деривовка Старків. Зчинилася велика плутанина, поки замок переходив з рук у руки, тож тільки наступного ранку Джеймі повідомили, що Чорнопструга серед бранців немає.

Підійшовши до вікна, Джеймі поглянув на річку. Стояв ясний осінній день, на воду падало сонячне проміння. «Та нині Чорнопструг уже міг відплисти вниз по ріці на десять льє».

— Маєш його знайти! — наполягав Емон Фрей.

— Він знайдеться,— сказав Джеймі з упевненістю, якої насправді не відчував.— На нього вже полюють з псами.

Сер Адам Марбранд веде пошуки на правому березі, а сер Дермот Дощелісівський — на лівому. Джеймі подумував залучити і річкових лордів, але Ванс і Пайпер та іже з ними радше допоможуть Чорнопстругові втекти, ніж закують його в кайдани. А загалом, надії мало.

— Якийсь час йому, може, і вдасться побігати від нас,— мовив Джеймі,— але зрештою десь він випливе.

— А що як він спробує відбити в мене замок?

— У тебе дві сотні вояків у гарнізоні,— озвався Джеймі. Така залога — це аж забагато, але ж Емон такий страхополох! Принаймні не доведеться перейматися, чим людей годувати: Чорнопструг лишив у Річкорині повнісінько припасів, як і казав.— А після таких труднощів, з якими сер Бринден нас покинув, навряд чи він вирішить таємно сюди повернутися.

«Хіба що на чолі зграї беззаконників». Джеймі не мав сумнівів, що Чорнопструг здаватися не збирається.

— Твій престол,— мовила леді Дженна до чоловіка,— тобі його і захищати. А якщо не здатен, візьми замок на смолоскипи й повертайся у Кичеру.

Лорд Емон потер вуста. Долоня вся лишилася в червоній слині від кислолисту.

— Ну звісно, Річкорин — мій, і в мене його ніхто не забере.

Він кинув на Едмура Таллі останній підозріливий погляд, а леді Дженна вже тягнула чоловіка геть зі світлиці.

— Не хочете більше нічого мені розповісти? — поцікавився Джеймі в Едмура, коли вони лишилися вдвох.

— Це була батькова світлиця,— мовив Таллі.— Звідси він правив приріччям, розумно і розважливо. Любив отут сидіти під вікном. Тут добре освітлення, а коли відірвеш голову від роботи, видно річку. Коли в нього втомлювалися очі, він просив Кет йому почитати. Одного разу ми з Мізинчиком збудували дерев'яний замок — отам, біля дверей... Ти навіть не уявляєш, як мені зле стає, коли я бачу в цих покоях тебе, Царевбивце. І не уявляєш, як я тебе зневажаю.

Щодо цього він помилявся.

— Мене і кращі за тебе люди зневажали, Едмуре,— озвався Джеймі. А тоді закликав варту.— Одведіть його милість назад на вежу й погодуйте.

Лорд Річкорину мовчки вийшов. Завтра він виїде на захід. Конвоєм, куди ввійде сотня вояків, включно з двадцятьма лицарями, командуватиме сер Форлі Престер. «Конвой ліпше подвоїти. Лорд Берик може спробувати відбити Едмура перед Золотим Зубцем». Джеймі не хотів, щоб довелося втретє ловити Таллі.

Повернувшись у крісло Гостера Таллі, він присунув до себе карту Тризуба та притиснув золотою рукою. «Куди б я подався на місці Чорнопструга?»

— Лорде-командувачу! — у відчинених дверях стояв гвардієць.— Під дверима, як ви й наказували, леді Верстерлінг із донькою.

Джеймі відсунув карту вбік.

— Ведіть їх.

Бодай дівчина не зникла. Джейн Вестерлінг — королева Роба Старка, яка йому занадто дорого обійшлася. Якщо в неї в лоні вовченя, вона може виявитися небезпечнішою за Чорнопструга.

На вигляд вона зовсім не видавалася небезпечною. Гнучка як тростинка, Джейн, якій було років п'ятнадцять-шістнадцять, трималася незграбно, зовсім не граційно. Вузькі стегна, груди як яблучка, шапка каштанових кучерів, м'які карі очі, як в олениці... «Гарненька дівчинка,— вирішив Джеймі,— але не настільки, щоб через неї королівство втратити». Обличчя в неї запухло, а на чолі виднілося садно, напівзатулене каштановим локоном.

— Що трапилося? — запитав у неї Джеймі.

Дівчина відвернулася.

— Нічого страшного,— відповіла її матір, сувора з обличчя жінка в зеленій оксамитовій сукні. На тонкій довгій шиї в неї висіло намисто з золотих черепашок.— Просто вона не хотіла віддавати корону, яку подарував їй заколотник, а коли я спробувала сама її зняти, вперта дитина почала опиратися.

— Корона моя,— схлипнула Джейн.— Ти не мала права. Її зробив для мене Роб. Я його кохала.

Мати хотіла дати їй ляпаса, але Джеймі став між ними.

— Припиніть,— застеріг він леді Сибель.— Сідайте, обидві.

Дівчина скулилася в кріслі, як налякане звіреня, а мати сіла тонно, високо тримаючи голову.

— Вина вип'єте? — запитав у них Джеймі. Дівчина не відповіла.

— Ні, дякуємо,— озвалася її матір.

— Як зволите,— Джеймі обернувся до дочки.— Прийміть мої співчуття. Мужній був хлопчина, не можу не погодитися... Мушу у вас дещо запитати. Ви в тяжі, міледі?

Джейн зірвалася з крісла й була б утекла з кімнати, якби вартовий при дверях не ухопив її за руку.

— Ні, не в тяжі,— відповіла леді Сибель, поки донька силкувалася вирватися.— Я про це подбала, як наказував ваш лорд-батько.

Джеймі кивнув. Тайвін Ланістер не з тих, хто проґавить такі деталі.

— Відпустіть дівчину,— сказав він,— мені від неї більше нічого не треба.

Джейн, схлипуючи, побігла сходами вниз, а він перевів погляд на її матір.

— Дім Вестерлінгів отримав прощення, а ваш брат Рольф став лордом Кастамеру. Що ще?

— Ваш лорд-батько обіцяв мені гідні партії для Джейн і її молодшої сестри. Лордів або наступників, присягався він, а не молодших синів чи замкових лицарів.

«Лордів або наступників. Ну певна річ!» Вестерлінги — дім старовинний, однак сама леді Сибель у дівоцтві носила прізвище Спайсер і була з титулованого купецького роду. Її бабуся, наскільки Джеймі пригадував, якась напівбожевільна відьма зі сходу. Та й Вестерлінги давно розгубили свої статки. За звичайних обставин доньки цієї Сибель Спайсер могли в найкращому разі розраховувати на молодших синів, але гарненький череватий горщик ланістерівського золота зробить привабливою в очах якого-небудь лорда навіть удовицю заколотника.

— Партії ви отримаєте,— мовив Джеймі,— але Джейн доведеться до наступного весілля почекати два повні роки.

Якщо дівчина зарано одружиться вдруге й народить дитину, то обов'язково поповзуть чутки, що батько — це Юний Вовк.

— А ще в мене двоє синів,— нагадала йому леді Вестерлінг.— Ролам зі мною, а от Рейнальд як лицар поїхав тоді у Близнючки разом із заколотниками. Якби я знала, що там буде, я б цього в житті не допустила,— у її голосі бриніла нотка докору.— Рейнальд нічого не знав про... про порозуміння, досягнуте з вашим лордом-батьком. Можливо, він нині в полоні у Близнючках.

«А можливо, загинув». Волдер Фрей також не знав про це порозуміння.

— Я поцікавлюся. Якщо сер Рейнальд досі в полоні, ми за нього заплатимо викуп.

— Була домовленість і щодо партії для нього також. Нареченої з Кичери Кастерлі. Ваш лорд-батько казав: якщо все пройде так, як ми сподіваємося, Рейнальд отримає Джой.

«Навіть з могили рука покійного лорда Тайвіна досі керує нами».

— Джой — незаконна донька мого покійного дядька Геріона. Якщо волієте, можна влаштувати заручини, однак з весіллям доведеться зачекати. Коли я востаннє бачив Джой, їй було років дев'ять-десять.

— Незаконна дочка? — леді Сибель наче лимон укусила.— Хочете, щоб Вестерлінг узяв байстрючку?

— Хочу не більше, ніж щоби Джой вийшла за сина підступної сучки-перекинчиці. Вона заслуговує на краще,— озвався Джеймі: він залюбки б задушив жінку її власним черепашковим намистом. Джой — мила дівчинка, хоч і сумненька, а її батька Джеймі любив більше за всіх своїх дядьків.— Ваша донька варта десятьох таких, як ви, міледі. Ви від'їжджаєте завтра разом з Едмуром і сером Форлі. А доти постарайтеся не потрапляти мені на очі.

Він гукнув вартового, і леді Сибель вийшла зі стиснутими вустами. Цікаво, думав Джеймі, а що взагалі знав лорд Гавен про жінчині інтриги? «Що ми, чоловіки, взагалі знаємо?»

Едмур і Вестерлінги поїхали в супроводі чотирьохсот вояків: останньої миті Джеймі ще подвоїв конвой. Кілька миль він проїхав разом з ними, щоб побалакати з сером Форлі Престером. Сер Форлі, хоч і носив бичачу голову на сюрко й роги на шоломі, бикуватим не був зовсім. Він був невисокий, сухенький, практичний. Гострий ніс, лисина, каштанова борідка з сивиною,— він більше нагадував корчмаря, ніж лицаря.

— Ми гадки не маємо, де нині Чорнопструг,— нагадав йому Джеймі,— але якщо в нього буде нагода звільнити Едмура, він це зробить.

— Цього не станеться, мілорде,— сказав сер Форлі: як справжнього корчмаря, його круг пальця не обведеш.— На марші ми висилатимемо пластунів і роз'їзди, а вночі табір укріплюватимемо. Я відібрав десятьох найкращих лучників цілодобово охороняти Таллі. Якщо він бодай на фут з'їде з дороги, в нього випустять стільки стріл, що рідна мати його з гускою переплутає.

— Добре,— мовив Джеймі: йому, звісно, хотілося, щоб Таллі доїхав до Кичери Кастерлі, та ліпше вже смерть, ніж утеча.— Біля дочки лорда Вестерлінга теж стрільців тримайте.

Ці слова, схоже, приголомшили сера Форлі.

— Біля Гавенової дівчинки? Вона ж...

— ...удовиця Юного Вовка,— закінчив за нього Джеймі,— і якщо втече від нас, стане вдвічі небезпечнішою за Едмура.

— Як скажете, мілорде. За нею наглядатимуть.

Дорогою назад у Річкорин Джеймі мав проїхати повз Вестерлінгів. Лорд Гавен суворо йому кивнув, а от леді Вестерлінг крижаними очима подивилася крізь нього. Джейн узагалі його не помітила. Їхала удова з опущеним поглядом, кулячись під плащем і сховавши голову під каптуром. Під важкими складками плаща виднілося витончене вбрання, тільки геть подерте. «Та це вона сама його подерла на знак жалоби! — збагнув Джеймі.— Її матері це точно не сподобалося». Цікаво, думав він, а якщо помре він, Серсі на собі сукню подере?

Замість повернутися зразу в замок, він перетнув Ріннєкрут, аби ще раз побачитися з Едвіном Фреєм і обговорити передачу полонених, яких тримав його прадід. За годину по тому, як Річкорин здався, фреївське військо почало збиратися додому: прапороносці й вільні вершники лорда Волдера познімали частокіл. Фреї, які ще лишалися, вже теж почали згортати табір, однак Едвін зі своїм дядьком-байстрюком ще сиділи в шатрі останнього.

Обидва схилилися над картою, гаряче сперечаючись, та коли Джеймі увійшов, урвали суперечку.

— Лорде-командувачу,— з холодною люб'язністю привітався Ріверз, а Едвін випалив:

— На ваших руках — кров мого батька, сер.

— Чого це? — здивувався Джеймі.

— Це ж ви його додому відіслали, ні?

«Ну, хтось же мав це зробити».

— З сером Райманом трапилося нещастя?

— Його повісили разом з усім загоном,— сказав Волдер Ріверз.— Беззаконники зловили їх за два льє від Білоринку.

— Дондаріон?

— Чи він, чи Торос, чи та жінка — Твердосерда.

Джеймі спохмурнів. Райман Фрей — дурень, боягуз і пияк, навряд чи за ним хтось заплаче, а тим паче його рідні Фреї. Якщо судити з Едвінових сухих очей, навіть власні сини не тужитимуть за ним довго. «Та все одно... щось беззаконники знахабніли, коли вже вішають спадкоємця лорда Волдера за день їзди від Близнючок».

— Скільки з сером Райманом було людей? — запитав Джеймі.

— Три лицарі й дюжина солдатів,— мовив Ріверз.— Беззаконники наче знали, що він вертатиметься в Близнючки, і то з невеликим супроводом.

В Едвіна аж губи сіпнулися.

— Закладаюся, що до цього доклав руку мій братець. Він дав беззаконникам утекти, коли вони повісили Мерета з Пітиром, і тепер зрозуміло чому. Після батькової смерті тільки я відділяю Чорного Волдера від Близнючок.

— У тебе нема доказів,— сказав Волдер Ріверз.

— А мені й не потрібні докази. Я добре знаю брата.

— Твій брат — у Стражморі,— наполягав Ріверз.— Звідки йому було знати, що сер Райман вертатиметься в Близнючки?

— Хтось йому повідомив,— гірко мовив Едвін.— Можеш не сумніватися: він у нашому таборі точно має шпигунів.

«А ти маєш своїх у Стражморі». Джеймі знав, що Едвін і Чорний Волдер ворогують давно, однак йому один біс, хто з них стане лордом Переправи після діда.

— Даруйте, що завадив вам тужити,— сухо мовив Джеймі,— але треба ще деякі справи залагодити. Коли повернетеся в Близнючки, прошу, повідомте лорду Волдеру, що король Томен забирає всіх бранців, яких ви захопили на Червоному весіллі.

— Це дуже цінні бранці, сер,— нахмурився сер Волдер.

— Його світлість не забирав би їх, якби вони були нічого не варті.

Фрей і Ріверз обмінялися поглядами.

— Мілорд-дідусь,— сказав Едвін,— очікує на компенсацію за полонених.

«Отримає її, коли в мене нова рука відросте»,— подумав Джеймі.

— Ми всі маємо якісь очікування,— лагідно мовив він.— Скажіть-но, сер Рейнальд Вестерлінг є серед полонених?

— Лицар черепашок? — пирхнув Едвін.— Годує рибу на дні Зеленого Зубця.

— Він у дворі був, коли наші виїхали, щоб присмирити деривовка,— пояснив Волдер Ріверз.— Вейлен забрав у нього меча, і Вестерлінг його покірливо віддав, та коли арбалетники почали нашпиговувати стрілами того вовка, вихопив у Вейлена барду й визволив чудовисько з сітки, яку на нього перед тим накинули. Вейлен казав, Вестерлінгу одна стріла поцілила в плече, а друга в живіт, але він спромігся дістатися хідника на мурі й кинутися в річку.

— На сходах за ним кривавий слід тягнувся,— сказав Едвін.

— А тіло ви знайшли? — запитав Джеймі.

— Та ми тисячу тіл знайшли. Тільки по кількох днях у річці всі вони стають дуже схожі.

— Те саме кажуть і про повішеників,— мовив Джеймі й поїхав геть.

На ранок від табору Фреїв лишилися хіба мухи, кінські кізяки й покинута шибениця, яку сер Райман встановив на березі Ріннєкрута. Кузен Давен хотів знати, що робити з нею, та й з усім облоговим обладнанням — з таранами, турами, баштами й метавками. Давен пропонував відвезти все до Крукодерева і використати там. Джеймі велів усе спалити, і почати з шибениці.

— З лордом Тайтосом я справу вирішу сам. Облогових башт не знадобиться.

Давен посміхнувся в густу бороду.

— Двобій, брате? Не дуже справедливо. Тайтос — сивий старигань уже.

«Сивий старигань з двома руками».

Увечері вони з сером Іліном тренувалися три години. Цей вечір був одним з найкращих. Якби все було по правді, Пейн убив би Джеймі всього двічі. Зазвичай він «помирав» півдюжини разів, а іноді й більше.

— Ще так рік потренуюся — і досягну рівня Пека,— мовив Джеймі, а сер Ілін поклацав ротом, що в нього означало сміх.— Ходімо вип'ємо ще трохи доброго червоного вина Гостера Таллі.

Вино стало частиною вечірнього ритуалу. З сера Іліна був чудовий товариш по чарці. Ніколи він не перебивав, ніколи не перечив, ніколи не жалівся й не запобігав, ніколи не розповідав довжелезних безглуздих історій. Тільки пив і слухав.

— Слід було б мені всім друзям язики повтинати,— заговорив Джеймі, наповнюючи кубки,— і родичам теж. Мовчазна Серсі — ото було б мило! Тільки цілуватися без язика погано,— він випив. Вино було темне, солодке й густе. Побігло по стравоходу, зігріваючи.— Навіть не пригадую, коли ми вперше поцілувалися. Спочатку це були невинні цілунки. А далі зовсім не невинні,— допивши вино, він відставив кубок.— Тиріон казав, що повії переважно не цілуються. Упорають тебе до втоми, казав він, але ти так і не дізнаєшся смаку їхніх вуст. Як гадаєте, моя сестра цілувалася з Кетлблеком?

Сер Ілін не відповів.

— Не думаю, що мені можна вбивати власного побратима. Ліпше оскопити його і відіслати на Стіну. Саме так вчинили з Лукамором Любасом. Сер Озмунд, певна річ, оскопленню не зрадіє. Та й не слід забувати про його братів. Брати бувають вельми небезпечні. Коли Ейгон Негідник стратив сера Теренса Тойна за те, що той переспав з його наложницею, Тойнові брати все можливе зробили, щоб його вбити. Всього можливого виявилося недосить (а це вже заслуга Лицаря-Дракона), але вони щиро намагалися. Так записано в Білій книзі. Все записано, тільки не сказано, що робити з Серсі.

Сер Ілін черкнув пальцем по шиї.

— Ні,— озвався Джеймі.— Томен уже втратив брата, втратив чоловіка, якого вважав батьком. Якби я вбив його матір, він би мене зненавидів... а та його мила дружинонька обов'язково знайшла би спосіб обернути цю ненависть на користь Небосаду.

На вуста сера Іліна набігла посмішка, яка Джеймі не сподобалася. «Бридка посмішка. Бридка душа».

— Щось ви забагато балакаєте,— сказав він.

Наступного дня сер Дермот Дощелісівський повернувся в замок з порожніми руками. Коли його запитали, що він бачив, він тільки й відповів:

— Вовків. Сотні клятих сіроманців.

Він двох чатовий втратив: вовки поночі напали й загризли їх.

— Вояки були озброєні, в кольчугах і дубленій шкірі, а ці звірюки взагалі їх не боялися! Джейт перед смертю сказав, що на чолі зграї була велетенська вовчиця. Якщо йому вірити — деривовчиця. Вовки й поміж конов'язь забігли. Два кляті виродки мого улюбленого гнідка зарізали.

— Кільце багать довкруж табору могло їх відлякати,— сказав Джеймі, й тут йому подумалося: а не могла ота деривовчиця сера Дермота виявитися тою самою, що покалічила Джофрі неподалік роздоріжжя?

Однак вовки чи не вовки, а сер Дермот, перемінивши коней і взявши побільше людей, наступного ранку знову виїхав на пошуки Бриндена Таллі. А по обіді лорди Тризуба з'явилися до Джеймі з проханням відпустити їх додому. Джеймі дозвіл дав. Лорд Пайпер також хотів дізнатися долю свого сина Марка.

— Всіх полонених можна буде викупити,— пообіцяв Джеймі. Річкові лорди рушили на вихід, а лорд Карил Ванс затримався.

— Лорде Джеймі, вам слід поїхати у Крукодерево. Поки під брамою сидить Джонос, Тайтос ніколи не здасться, але перед вами, я певен, прихилить коліно.

Джеймі подякував йому за пораду.

Наступним поїхав Дужий Вепр. Хотів повернутися в Дарі, щоб, як і обіцяв, боротися з розбійниками.

— Ми перетнули половину клятого королівства — і заради чого? Щоб ви примусили Едмура Таллі штанці обмочити? Слави цим не здобудеш. Моя душа вимагає бою. Хочу піймати Гончака, Джеймі. Або його, або лорда Прикордоння.

— Гончак ваш, якщо піймаєте,— сказав Джеймі,— але Берика Дондаріона слід брати живим і везти на Королівський Причал. Він має померти на очах тисяч людей, бо в іншому разі надовго мертвим він не залишиться.

Дужий Вепр побурчав, але зрештою погодився. На другий день він поїхав разом зі своїм зброєносцем і кіннотою, узявши ще й Безбородого Джона Бетлі, який вирішив ліпше їхати полювати на беззаконників, ніж повертатися до дружини, що уславилася своєю потворністю. Казали навіть, що в неї є борідка, якої не зміг відростити сам Бетлі.

Ще слід було попрацювати з залогою. Всі солдати до ноги присягалися, що гадки не мали ані про плани сера Бриндена, ані куди він міг податися.

— Брешуть,— наполягав Емон Фрей, але Джеймі так не думав.

— Якщо ні з ким планами не ділитися, ніхто й не зрадить,— зауважив він. Леді Дженна запропонувала допитати кількох. Він відмовився.— Я дав Едмуру слово: якщо він здасться, залогу не чіпатимуть.

— Вельми шляхетно з твого боку,— мовила тітка,— але тут потрібна сила, а не шляхетність.

«У Едмура запитайте, який я шляхетний,— подумав Джеймі.— Про метавку запитайте». Чомусь йому не вірилося, що мейстри, пишучи історію, порівнюватимуть його з королевичем Еймоном Лицарем-Драконом. А все одно він почувався на диво задоволеним. Все-таки здобута перемога у війні! Драконстон упав, скоро те саме буде і зі Штормокраєм, Джеймі й сумнівів не мав, а Станіс хай сидить собі на Стіні. Північани його не полюблять, як не любили й лорди штормових земель. Якщо його не знищить Руз Болтон, то доб'є зима.

А Джеймі тут, у Річкорині, виконав свою роль, так і не піднявши фактично зброї проти Старків чи Таллі. Щойно розшукає Чорнопструга, зможе повернутися на Королівський Причал, де Джеймі й мав би бути. «Моє місце — поряд з королем. Поряд із сином».

Чи схоче Томен знати правду? Вона може коштувати йому престолу. «Кому ти надаси перевагу, хлопче,— батькові чи престолу?» Хотів би Джеймі знати відповідь! Малому дуже подобається прикладати свою печатку до документів. І дуже може статися, що він і не повірить Джеймі. Серсі казатиме, що це неправда. «Люба сестричка-облудниця». Треба знайти спосіб вирвати Томена з її пальців, поки він не перетворився на нового Джофрі. І в той сам час знайти людей в оновлену малу раду. Якщо вдасться відсторонити Серсі, сер Кеван може погодитися стати Томеновим правицею. А як і не погодиться, що ж — у Сімох Королівствах не бракує здібних людей. Ось, наприклад, Форлі Престер а чи Роланд Крейкгол. А якщо знадобиться хтось не з західняків, щоб присмирити Тайрелів, завжди є Матис Рован... ба навіть Пітир Бейліш. Мізинчик — приязний і кмітливий, однак занадто низькородний, щоб можні лорди відчували в ньому загрозу, особливо поки він не має власних вояків. Ідеальний правиця.

Наступного ранку відбув гарнізон Таллі, цілковито роззброєний. По тому як солдати дали священну обітницю не здіймати ніколи зброї проти лорда Емона чи дому Ланістерів, усім дозволили взяти з собою харчів на три дні, а з одягу те, що на собі.

— Якщо пощастить, може, один з десятьох і стримає обітницю,— зауважила леді Дженна.

— От і добре. Дев'ятеро — краще, ніж десятеро. Раптом саме цей десятий мене і вбив би?

— Решта дев'ятеро здатні тебе вбити незгірше.

— Все ліпше, ніж померти в ліжку.

«Чи у виходку».

Однак двоє людей не захотіли їхати з рештою. Сер Дезмонд Грелл, літній військовий інструктор лорда Гостера, вирішив убратися в чорне. Те саме зробив і сер Робін Райгер, капітан замкової варти Річкорину.

— Цей замок був моєю домівкою сорок років,— сказав Грелл.— Кажете, я вільний іти, куди забажаю, але ж куди мені податися? Я вже застарий і затовстий, щоб стати лицарем-бурлакою. А на Стіні новим людям завжди раді.

— Як зволите,— озвався Джеймі, хоч це було страшенно прикро.

Він дозволив їм поїхати озброєними і в обладунках, ще й надав дюжину вояків Грегора Клігана супроводжувати їх двох до Дівоставу. Командування супроводом передав Рафорду на прізвисько Солоденький.

— Глядіть, щоб полонені доїхали до Дівоставу неушкоджені,— попередив він,— бо як щось станеться, то вам дитячою забавкою видасться те, що сер Грегор зробив з Цапом.

Спливло ще кілька днів. Лорд Емон зібрав у дворі всю челядь Річкорину — людей і лорда Едмура, і своїх — і близько трьох годин втовкмачував їм, чого очікує від них тепер він, новий лорд і господар. Час до часу він махав своїм пергаментом, а конюші, служниці й ковалі мовчки похмуро слухали, стоячи під дрібним дощиком.

Слухав і співець — той, якого Джеймі забрав у сера Раймана Фрея. Джеймі побачив його на порозі відчинених дверей, на сухому.

— З його милості співець би вийшов,— сказав чоловік.— Промова довша за маршові пісні, а він ще ані разу, здається, подиху не переводив.

Джеймі не стримав сміху.

— Лорду Емону і дихати не треба, поки він жує. Складете про це пісню?

— Жартівливу. Назву її «Балачка з пстругом».

— Тільки у присутності тітки моєї не співайте її.

Джеймі раніше й не звертав уваги на чоловіка. Він був дрібненьким, вбраним у потерті зелені бриджі й пошарпану світло-зелену сорочку, всю в шкіряних латках. Ніс мав довгий і гострий, а усмішку — широку й вільну. Каштанове волосся, нечесане й немите, спадало на комір. «Йому щонайменше п'ятдесят,— подумав Джеймі,— співець-бурлака, добре побитий життям».

— Коли ми познайомилися, хіба ви були не в челяді сера Раймана? — запитав він.

— Лише два тижні.

— Я гадав, ви з Фреями поїдете.

— Цей,— він указав на лорда Емона,— теж Фрей, а замок — гарне й затишне місце, щоб перебути зиму. Усміхнений Уот поїхав з сером Форлі, а я постараюся посісти його місце. В Уота високий і солодкий голос, куди мені з ним тягатися, зате я знаю вдвічі більше сороміцьких пісеньок... Перепрошую, мілорде.

— Вам, думаю, легко вдасться порозумітися з моєю тіткою,— сказав Джеймі.— Якщо хочете тут зимувати, ваш спів має сподобатися леді Дженні. Вона тут головна.

— Не ви?

— Моє місце — поряд з королем. Тут я надовго не затримаюся.

— Прикро це чути, мілорде. Я знаю пісні, кращі за «У Кастамері дощ». Міг би вам заспівати... всяке різне.

— Іншим разом,— мовив Джеймі.— Як вас звати?

— Том Семиструмець, з ласки мілорда,— співець скинув капелюха.— Але зазвичай мене кличуть Томом Сімкою.

— Гарно співайте, Томе Сімка.

Уночі йому наснилося, що він у Великому септі Бейлора — досі стоїть на чатах над батьковим тілом. У септі було тихо й темно, аж тут із мороку з'явилася жінка, підійшла повільно до п'єдесталу. «Сестро?» — мовив Джеймі.

Однак то була не Серсі. Вся в сірому, як німотна сестра. Каптур і вуаль ховали обличчя, але в зелених озерах очей танцювало полум'я свічок. «Сестро,— мовив Джеймі,— чого тобі треба?» Останнє слово луною полетіло септом: треба-ба-ба-ба-ба...

«Я тобі не сестра, Джеймі,— вона, здійнявши м'яку білу руку, скинула з голови каптур.— Чи ти мене забув?»

Як можна забути того, кого не знав? І тут Джеймі перехопило подих. Він таки знав її, проте було це так давно...

«А лорда-батька ти так само забудеш? Та й чи колись ти знав його по-справжньому...» Очі зелені, волосся — золота канитель. Скільки років — і не сказати. Може бути і п'ятнадцять, подумав Джеймі, і п'ятдесят. Вона піднялася сходами, стала біля п'єдесталу. «Він не терпів, коли з нього сміялися. Ненавидів це понад усе».

«Хто ти?» — Джеймі хотів, щоб вона сама сказала.

«Питання в тому, хто ти».

«Це сон».

«Справді? — вона сумно посміхнулася.— Порахуй свої долоні, дитинко».

Одна. Одна долоня, яка міцно стискає руків'я меча. Лише одна. «Уві сні в мене завжди дві долоні». Здійнявши праву руку, він недомислено втупився в огидний кикоть.

«Усім нам сниться те, чого нам не отримати. Тайвіну снилося, що син його стане видатним лицарем, а донька — королевою. Снилося, що вони будуть сильні, сміливі, вродливі й ніхто ніколи з них не посміється».

«Я — лицар,— мовив Джеймі,— а Серсі — королева».

По щоці їй покотилася сльоза. Знову накинувши каптур, жінка відвернулася. Джеймі гукнув її, але вона вже рушила геть, і спідниці, торкаючись підлоги, зашепотіли колискову. Не кидай мене, хотілося крикнути Джеймі, але ж вона вже давно їх усіх покинула.

Прокинувся він у темряві, весь тремтячи. В кімнаті стояв крижаний холод. Джеймі обрубком робочої руки відкинув покривало. Вогонь у коминку згас, бачив Джеймі, а вікно відчинило вітром. Перетнувши темну кімнату, він спробував намацати віконниці, але під вікном нога стала на мокре. Джеймі, сахнувшись, позадкував. Перша думка була: кров, але ж кров не може бути такою холодною!

У вікно залітав сніг.

Замість зачинити віконниці, Джеймі розчахнув їх ширше. Двір унизу був застелений тоненьким білим покривалом, яке просто на очах товстішало. Зубці на мурах стояли в білосніжних шапках. Сніжинки падали беззвучно, кількоро залетіло у вікно й розтануло у Джеймі на обличчі. Видно було, що з рота виривається пара.

Сніг у Річкорині! Якщо вже сніг падає тут, він може випасти і в Ланіспорту, і на Королівському Причалі. «Зима марширує на південь, а засіки переважно порожні». Врожай, що ще лишився на полях, уже приречений. Не вдасться більше нічого ні посіяти, ні зібрати. «Що ж робитиме батько, щоб нагодувати королівство?» — подумав Джеймі — і тут пригадав, що Тайвіна Ланістера більше немає.

На ранок снігу нападало вже по кісточки, а в богопралісі — ще більше: попід деревами понамітало цілі кучугури. Зброєносці, конюші й високородні пажі під цими холодними білими чарами перекинулися на дітлахів, по всіх дворах і на всіх мурах затіявши війну сніжок. До Джеймі долинав їхній сміх. Колись, дуже давно, він і сам би долучився до них: ліпив сніжки, щоб метнути в Тиріона, коли той дибатиме мимо, або тихенько вкинути за комір Серсі. «Тільки щоб гарну сніжку зліпити, потрібно дві руки».

У двері тихенько постукали.

— Глянь-но, хто це, Пеку.

Це був старий мейстер Річкорину: зморшкуватою рукою він стискав листа.

— Дайте здогадаюся,— мовив Джеймі,— з Цитаделі прилетів білий крук. Зима прийшла.

— Ні, мілорде. Прилетів птах з Королівського Причалу. Я взяв на себе сміливість... я не знав...— він простягнув листа.

Джеймі прочитав його на підвіконні, купаючись у світлі холодного білого ранку. Кайбернові слова були скупі та конкретні, слова Серсі — палкі й поривні. «Негайно приїзди. Допоможи мені. Врятуй мене. Зараз ти мені потрібен як ніколи. Люблю тебе. Люблю тебе. Люблю тебе. Негайно приїзди».

Вайман очікувально затримався біля дверей, і Пек, відчував Джеймі, теж спостерігає за ним.

— Мілорд воліє відповісти? — запитав мейстер по довгій паузі. На листа приземлилася сніжинка. Почала танути, й чорнило розпливлося. Джеймі туго — наскільки це можливо однією рукою — згорнув пергамент і віддав його Пекові.

— Ні,— відповів він.— Спали це.