Бенкет круків

Брієнна

На перший труп наїхали за милю від роздоріжжя.

Гойдався на гілці всохлого дерева, на почорнілому стовбурі якого й досі виднілися сліди блискавки, яка те дерево вбила. Круки вже добре приклалися до обличчя трупа, а вовки побенкетували на тій частині ніг, що звисала ближче до землі. Нижче колін зосталися хіба кістки й обривки шкіри... і ще пожований черевик, весь у болоті й цвілі.

— А що це в нього в роті? — зацікавився Подрик.

Брієнні довелося зібратися на мужності, щоб поглянути. На моторошному сіро-зеленому обличчі зяяв роззявлений, розтягнутий ротяка. Між зуби хтось запхав гострого білого камінця. Камінця чи...

— Це сіль,— сказав септон Мерібальд.

За п'ятдесят ярдів побачили ще один труп. Падальники вже стягнули його на землю, отож його рештки валялися на землі попід пошарпаним зашморгом, що звисав з гілки в'язу. Брієнна, може, проїхала б мимо й не помітила його, якби не Пес, який занюхав сморід і скочив у бур'яни, щоб краще все рознюхати.

— Що там, Песику? — зістрибнув з коня сер Гайл, широким кроком рушив за собакою — і повернувся з напівшоломом у руках. Усередині була голова, а ще трохи хробаків і жуків.— Добра криця,— оголосив сер Гайл,— і не дуже пом'ята, от тільки лев без голови. Поде, хочеш собі шолом?

— Тільки не цей. Там хробаки.

— Хробаків змиєш, хлопче. Ти гидливий, як дівчина.

— Шолом на нього завеликий,— кинула на сера Гайла сердитий погляд Брієнна.

— Доросте.

— Не хочу,— сказав Подрик. Сер Гайл знизав плечима й пожбурив поламаного шолома назад у бур'яни разом з левом на гребені. Пес, гавкнувши, задер під деревом задню лапу.

Затим не можна було і ста ярдів проїхати, щоб не натрапити на труп. Висіли на ясенах і яворах, на буках і березах, на вільхах і в'язах, на старих сивих вербах і ставних каштанах. І всі мали на шиях зашморг — гойдалися на конопляній мотузці, з набитим сіллю ротом. Дехто з повішеників був у плащах — сірих, блакитних чи малинових, так вицвілих від сонця і дощу, що кольори заледве розрізнялися. У декого на грудях були нашиті герби. Брієнна помітила сокири, стріли, кілька лососів, сосну, дубовий листок, жуків, когута, вепрячу голову, півдюжини тризубів. «Зломлені,— збагнула вона,— рештки дюжини різних армій, покидьки лордів».

Були серед небіжчиків лисі й бородаті, молоді й старі, низенькі й високі, гладкі й худі. Роздуті, з обгризеними й зотлілими обличчями, всі вони були схожі. «На шибениці всі люди брати». Брієнна прочитала це в якійсь книжці, лишень не могла пригадати в якій.

І тільки Гайл Гант зміг висловити те, що всі вони й так уже підсвідомо зрозуміли.

— Це вони вчинили наліт на Варницю!

— Най Отець судить їх суворо,— мовив Мерібальд, друг літнього септона, що служив у містечку.

Але Брієнну не так хвилювало, хто це такі, як хто їх повісив. Подейкували, страті через повішення віддає перевагу Берик Дондаріон зі своєю бандою беззаконників. Якщо це правда, то так званий лорд Лискавка може бути поблизу.

Пес загавкав, і септон Мерібальд, роззирнувшись, нахмурився.

— Може, пришвидшимо ходу? Сонце скоро сяде, а поночі з трупів погана компанія. Лихі й люті були ці люди за життя. Не думаю, що смерть їх виправила.

— Отут я з вами не погоджуся,— сказав сер Гайл.— Таких людей тільки могила й виправляє.

Та все одно він підбив п'ятками коня під боки, і гурт рушив трішки швидше.

Далі дерев поменшало, а трупів — ні. Ліси змінилися на тванисті поля, а гілля дерев — на шибениці. Щойно до них наближалися подорожні, з трупів злітали з краканням хмари вороння, та знову всідалися, щойно люди проїздили. «Це ж були поганці»,— втішала себе Брієнна, та все одно їй було сумно. Вона примусила себе роздивитися по черзі всіх повішеників, шукаючи знайомі обличчя. Кількох, здалося, вона впізнала з Гаренхолу, але через їхній стан сказати напевне було важко. Ніхто з них не мав шолома у формі собачої голови, та й узагалі мало хто мав шоломи. Переважно з усіх повішеників перед стратою познімали зброю, лати й чоботи.

Коли Подрик запитав, як називається заїзд, де мандрівники збиралися зупинитися на ніч, септон Мерібальд радо вхопився за це питання — певно, хотів нарешті викинути з голови жахливих чатових, що стільки їх вони проїхали дорогою.

— Іноді його називають «Старий заїзд». Трахтир тут був завжди, вже багато сотень років, але оцей звели під час правління першого Джейгейриса — короля, який проклав королівський гостинець. Подейкують, під час мандрівок там зупинявся сам Джейгейрис зі своєю королевою. Деякий час на їхню честь заїзд називався «Дві корони», а потім один з господарів збудував дзвіницю та змінив назву на «Дзвінарню». Згодом заїзд перейшов до лицаря-каліки на ім'я Довгов'язий Джон Гедл, який на старість, оскільки воювати вже не міг, почав ковалювати. Він викував для свого закладу нову вивіску — триголового чавунного дракона, яку й повісив на дерев'яний стовп. Дракон був настільки великий, що довелося його робити з дюжини різних шматочків, з'єднаних мотузкою і дротом. На вітру вивіска гримала і грюкала, отож по всіх усюдах заїзд почали називати «Гримкий дракон».

— А вивіска з драконом і досі є? — поцікавився Подрик.

— Немає,— озвався септон Мерібальд.— Коли вже й син коваля постарів, байстрюк четвертого Ейгона підняв заколот проти свого законнородженого брата й за герб собі взяв чорного дракона. На той час усі ці землі належали лорду Дарі, а його милість був палко відданий королю. Сам вигляд чорного дракона дратував його, отож він велів спиляти стовпа, порубати вивіску на кавалки й викинути в річку. Багато років по тому одну з голів дракона винесло водою на Тихий острів, тільки на той час вона вже була вся руда від іржі. Господар заїзду нової вивіски вже не вішав, тож подорожні забули про дракона й почали називати заклад «Прирічний заїзд». У ті дні Тризуб підходив до самого його чорного ходу, й половина кімнат нависала над водою. Кажуть, гості закидали вудки просто з вікон і ловили пстругів. Тут і пором причалював, який возив подорожніх у Місто Лорда Гаровея і в Біломур.

— Але ж Тризуб лишився на півдні, ми давно їдемо на північний схід... не до ріки, а від неї.

— Так, міледі,— підтвердив септон.— Річище змінилося. Сталося це сімдесят років тому. Чи вісімдесят? Ще коли в заїзді господарював дідо Маті Гедл. Це вона мені цю історію розповіла. Добра була жінка Мата, любителька кислолисту й медяників. Як не було для мене вільної кімнати, вона мене вкладала біля коминка, й ніколи я не виходив від неї в дорогу без хліба з сиром і кількох черствих медяників.

— То вона й нині господиня заїзду? — запитав Подрик.

— Ні. Її повісили леви. Коли ж вони пішли геть, я чув, хтось із її небожів хотів знову відчинити заїзд, але через війну дороги стали надто небезпечні для простолюду, тож постояльців було зовсім мало. Тоді він завів там повій, але й це його не врятувало. Його теж якийсь лорд убив, я чув.

— Ніколи б не подумав,— скривився сер Гайл,— що тримати заїзд — смертельно небезпечно.

— Небезпечно бути родом з низів у той час, коли великі лорди заграються у свою гру престолів,— озвався септон Мерібальд.— Правда ж, Песику?

Пес на згоду підгавкнув.

— Ну а зараз,— спитав Подрик,— є в заїзду назва?

— Простолюд називає його «заїзд на роздоріжжі». Старший брат розповів, що двійко племінниць Маші Гедл знову його відчинили,— сказав він і тицьнув пішнею вдалину.— З ласки богів, отой дим, що видніється далі за повішениками, з його димарів.

— Тепер його можна назвати «Шибенарня»,— пожартував сер Гайл.

Хай як його назви, а заїзд був великий, над битим шляхом здіймався на три поверхи; збудовані з гарного білого каменю стіни, башточки й димарі примарно зблискували на тлі сіренького неба. Праве крило стояло на товстих дерев'яних палях понад порепаною низиною, порослою бур'яном і бурою підсохлою травою. Крита соломою стайня і дзвіниця тулилися з північного боку. Всі будівлі були обгороджені низеньким муром з битого білого каменю, порослого мохом.

«Принаймні його ніхто не спалив». Від Варниці зосталися самі руїни. Заки Брієнна з товариством переправилася туди з Тихого острова, всі вцілілі повтікали, а загиблих поховали; лишився тільки труп самого міста — лежав у попелі непохований. У повітрі й досі висів дим, а крики мартинів над головою здавалися людськими — то був неначе плач загублених дітей. Навіть замок видавався занедбаним і покинутим. Сірий, як навколишній попіл, він являв собою оточену муром квадратну фортецю, яка вивищувалася над гаванню. Коли мандрівники виводили коней з порому, замок був зачинений, і на зубчастих стінах усе було непорушно, окрім хіба прапорів. Зо півгодини гавкав Пес, а септон Мерібальд грюкав пішнею в центральну браму, поки нагорі показалася жінка й запитала, чого їм треба.

На той час пором уже відплив і почало накрапати. «Я — святий септон, мосьпані,— гукнув нагору Мерібальд,— а це — порядні мандрівники. Ми шукаємо, де сховатися від дощу, просимо притулку на ніч біля вашого вогнища». Але жінку його слова не зворушили. «Найближчий заїзд на роздоріжжі. Це на захід,— озвалася вона.— А нам тут чужаки не потрібні. Йдіть собі». Вона зникла, і вже ні Мерібальдові молитви, ні гавкіт Пса, ні прокльони сера Гайла не змогли викликати її знову. Довелося ночувати просто в лісі, під захистом переплетеного гілля.

Але в заїзді на роздоріжжі відчувалося життя. Ще навіть не під'їхали до брами, як Брієнна почула звуки: слабке, проте невпинне постукування молотка. Відлуння було металеве.

— Ковальня,— мовив сер Гайл.— Або у них коваль з'явився, або привид старого господаря кує нового чавунного дракона,— він підбив коня під боки.— Сподіваюся, привид кухаря там також є. Смажена курочка з хрусткою шкоринкою могла би трохи направити цей світ.

Двір заїзду перетворився на болото, яке засмоктувало кінські копита. Тут уже калатання металу чулося краще, й у дальньому кінці двору виднілося червонясте сяйво з ковальні — ген за стайнею, позаду воза з поламаним колесом. У стайні були коні, а на іржавих ланцюгах, що звисали зі встановленої у дворі облізлої шибениці, гойдався маленький хлопчик. На ґанку стояло четверо дівчаток, спостерігаючи за ним. Найменшій, зовсім голенькій, було щонайбільше два рочки. Найстарша, років дев'ятьох чи десятьох, захисним жестом пригортала малу.

— Дівчатка,— гукнув до них сер Гайл,— ану біжіть закличте матір.

Хлопчик, стрибнувши з ланцюгів, помчав у стайню. Четверо дівчат заметушилися. За якусь мить одна з них мовила:

— У нас немає матері.

— Була, але її вбили,— докинула друга. Найстарша зробила крок уперед, заховавши маленьку собі за спідницю.

— Ви хто? — запитала вона вимогливо.

— Порядні мандрівники, які шукають де заночувати. Мене звати Брієнна, а це септон Мерібальд — його в приріччі добре знають. Хлопчик — це мій зброєносець, Подрик Пейн, а лицар — сер Гайл Гант.

Зненацька стукіт урвався. Дівчинка окинула гостей сторожким поглядом, які бувають лише в десятирічних.

— Мене звати Верба. Вам потрібні кімнати?

— І кімнати, і ель, і чого-небудь гаряченького поїсти,— сказав сер Гайл, спішуючись.— Ти хазяйка?

Вона похитала головою.

— Хазяйка — моя сестра Джейн. Але її зараз немає. Поїсти можемо дати тільки конину. Якщо вам потрібні повії, то в нас їх нема. Сестра їх вигнала. Зате є де спати. Є і перини, та переважно солом'яники.

— І всі з вошами, понад сумнів,— мовив сер Гайл.

— У вас є чим платити? Срібло маєте?

— Срібло? — розсміявся сер Гайл.— За нічліг і кінську ногу? Ти нас грабувати зібралася, дитино?

— Ми беремо сріблом. Або йдіть ночуйте в лісі з мертвяками,— сказала Верба і глянула на віслючка з повними тюками й діжками на спині.— Це у вас харчі? Де ви взяли?

— У Дівоставі,— пояснив Мерібальд. Пес підгавкнув.

— Ти так усіх постояльців допитуєш? — поцікавився сер Гайл.

— У нас постояльців небагато. Не те що перед війною. Нині мандрують тільки горобці, ба й гірші за них.

— Гірші? — перепитала Брієнна.

— Злодії,— почувся хлоп'ячий голос зі стайні.— Грабіжники.

Обернувшись, Брієнна побачила привида.

«Ренлі!» Удар молотом у саме серце не вразив би її дужче.

— Мілорде? — видихнула вона.

— Лорд? — хлопець відкинув чорний кучерик, що впав йому на чоло.— Я простий коваль.

«Це не Ренлі,— збагнула Брієнна.— Ренлі мертвий. Ренлі помер у мене на руках, йому був двадцять один рік. А цей ще хлопчик». Хлопчик — викапаний Ренлі, коли той вперше приплив на Тарт. Ні, навіть молодший. «Підборіддя в нього квадратніше, а брови густіші».

Ренлі був стрункий і гнучкий, а в цього хлопця широкі плечі й натруджена права рука, як часто буває в ковалів. На собі він мав довгий шкіряний фартух, вдягнений просто на голі груди. Щоки й підборіддя вкривала чорна щетина, а чуприна — густа чорна кучма — спускалася нижче вух. У короля Ренлі волосся було таке саме вугільно-чорне, але завжди вимите й зачесане. Іноді він його підстригав коротко, а іноді відрощував аж до плечей і носив розпущеним або завізував ззаду золотою стрічкою, проте ніколи воно не бувало сплутаним чи мокрим від поту. І хоча очі в хлопці були такого самого насиченого синього кольору, в Ренлі вони завжди світилися теплом і турботою, іскрилися сміхом, а в хлопця випромінювали гнів і підозру.

Септон Мерібальд теж це помітив.

— Ми не скривдимо вас, хлопче. Коли цей заклад ще належав Маші Гедл, вона завжди для мене мала медівник. Іноді навіть ліжко мені виділяла — коли в заїзді не було завізно.

— Вона померла,— сказав хлопець.— Її повісили леви.

— Схоже, у ваших краях вішати — улюблена розвага,— зронив сер Гайл Гант.— Мав би я тут трохи землі, то сіяв би коноплю, продавав мотузку — й заробив цілий статок.

— Усі ці діти,— звернулася Брієнна до Верби,— це твої сестри і брати? Рідні й двоюрідні?

— Ні,— роздивлялася її Верба поглядом, який Брієнна знала дуже добре.— Вони просто... не знаю... Їх іноді приводять горобці. А інші дають собі раду самі... Якщо ви жінка, чого ви вбрані як чоловік?

Але відповів їй септон Мерібальд.

— Леді Брієнна — діва-воїтелька, яка мандрує з особливим дорученням. Але зараз їй потрібне сухе ліжко й тепле вогнище. Як і нам усім. Мої старі кості пророкують близький дощ. То знайдуться для нас кімнати?

— Ні,— сказав юний коваль.

— Так,— водночас із ним сказала Верба.

Вони обмінялися сердитими поглядами. А тоді Верба тупнула ніжкою.

— У них їжа є, Гендрі. А малеча голодна.

Вона свиснула — і, мов за помахом чарівної палички, з'явилися ще діти: з-під ґанку повилазили обдерті хлоп'ята з нестриженими чубами, а у вікнах, які виходили у двір, показалися скрадливі дівчатка. Дехто стискав у руках заряджені арбалети.

— Назвіть заїзд «Арбалетниця»,— порадив сер Гайл.

«Краще „Сиротинець“»,— подумала Брієнна.

— Воте, піди допоможи їм з кіньми,— звеліла Верба.— Віллє, опусти каменюку, вони не збираються нас кривдити. Гвоздико, Пейте, ані біжіть принесіть дров для вогнища. Джоне Пенні, поможи септону тюки познімати. А я проведу їх у кімнати.

Врешті-решт обрали три суміжні кімнати, кожна з яких могла похвалитися вікном, нічним горщиком і ліжком з периною. У Брієнни в кімнаті був ще й коминок. За кілька пенні їй принесли трохи дров.

— Мені спати у вашій кімнаті чи в сера Гайла? — запитав Подрик, коли вона відчиняла віконниці.

— Це ж не Тихий острів,— озвалася вона.— Можеш лишатися в мене.

Завтра вранці вона планувала продовжити шлях уже тільки вдвох із Подриком. Септон Мерібальд прямував через Ліщину і Річколук у Місто Лорда Гаровея, але Брієнна не бачила сенсу йти далі з ним. Товариство йому складе Пес, а Брієнну старший брат цілком переконав, що на Тризубі вона Сансу Старк не відшукає.

— Хочу встати до схід сонця, поки сер Гайл ще спатиме,— сказала Брієнна, яка так і не пробачила йому Небосаду... та й Гант сам казав, що ніяких обітниць стосовно Санси не давав.

— А куди ми поїдемо, сер? Тобто міледі?

На це запитання Брієнна не мала готової відповіді. Нині вони в буквальному розумінні опинилися на роздоріжжі: тут сходилися королівський, річковий і високий гостинці. Високий гостинець через гори веде у Видол Аринів, де до самої смерті правила тітка леді Санси. Річковий гостинець біжить на захід уздовж Червоного Зубця до Річкорину, де в облозі сидить Сансин двоюрідний дідусь,— принаймні він ще живий. А можна поїхати на північ королівським гостинцем — мимо Близнючок, а потім через Перешийок з його болотами й мочарами. Якби Брієнна змогла пробитися повз Кейлінський рів — хай у чиїх він нині руках,— королівський гостинець вивів би її до Вічнозиму.

«А можна королівським гостинцем поїхати на південь,— подумала Брієнна.— Облизавши макогона, повернутися на Королівський Причал, зізнатися серу Джеймі в провалі й пошукати корабель, який доправить мене назад на Тарт, як і радив старший брат». Думка була гірка, але в душі Брієнні дуже хотілося у Вечірній палац до батька, а ще подумалося: чи втішав би її Джеймі, якби вона розплакалася в нього на плечі? Хіба ж не про це мріють чоловіки? Про безпомічних жінок, які потребують захисту?

— Сер? Міледі? Я запитав, куди нам далі...

— Вниз у вітальню — вечеряти.

У вітальні аж мурашилося від дітей. Брієнна спробувала їх полічити, але вони й миті не могли спокійно всидіти на місці, отож декого вона порахувала двічі, ба й тричі, а декого — ні разу, тому зрештою покинула цю справу. Столи зіставили у три ряди, а тепер старші хлопці тягали з кінця кімнати лавки. «Старші» — це років десятьох-дванадцятьох. Гендрі серед них єдиний був майже дорослий, однак накази роздавала Верба, так наче вона — королева в замку, а всі інші дітлахи — її слуги.

«Була б вона шляхетного роду, їй би не довелося вчитися командувати, а їм — підкорятися, це в неї природне». Цікаво, подумала Брієнна, чи не може виявитися, що Верба не така проста, як здається? Дівчинка не вийшла ні віком, ні вродою, щоб бути Сансою Старк, однак вона може виявитися її молодшою сестрою, а навіть леді Кетлін казала, що їй далеко до сестриної краси. «Каштанові коси, карі очі, худенька... таке можливо?» Наскільки вона пригадувала, в Арії Старк волосся і справді каштанове, от тільки щодо кольору її очей Брієнна не мала певності. Карі, ні? Існує шанс, що вона не загинула у Варниці?

За вікном уже згасало світло дня. У вітальні Верба запалила чотири лойові свічки та звеліла дівчатам добре напалити в коминку. Хлопці допомогли Подрику Пейну розвантажити віслючка й занесли всередину солону тріску, баранину, овочі, горіхи й кружало сиру, а септон Мерібальд у цей час попрямував на кухню, щоб покерувати приготуванням каші.

— На жаль, апельсини всі скінчилися, й нових, боюся, до весни мені вже не побачити,— мовив він до одного маленького хлопчика.— Ти колись куштував апельсин, малий? Отак стиснеш його — і смокчеш смачнючий сік...

Хлопчик похитав головою, і септон скуйовдив йому чубчика.

— Тоді я тобі навесні принесу одного. Якщо будеш гарним хлопчиком і допоможеш мені розмішувати кашу.

Сер Гайл, стягнувши чоботи, грів біля вогнища ноги. Коли Брієнна присіла поруч, він кивнув на дальній кінець кімнати.

— Отам, де Пес винюхує, на підлозі — криваві сліди. Їх відмивали, але кров добряче просочилася в дерево, тож цілком відтерти її неможливо.

— Саме в цьому заїзді Сандор Кліган убив трьох людей свого брата,— нагадала йому Брієнна.

— Авжеж,— погодився Гант,— але звідки нам знати, чи вони перші, хто тут загинув... і чи будуть останні.

— Вас налякали кілька діточок?

— Четверо — це кілька. Десятеро — це вже забагато. Ну й галас! Дітей слід у гамівні сорочки сповивати й підвішувати на стіні, поки в дівчат груди не виростуть, а хлопці голитися не почнуть.

— А мені їх шкода. Усі вони втратили мам і тат. А в декого з них батьків убили просто на очах.

Гант закотив очі.

— Я й забув, що з жінкою розмовляю. Серце у вас м'якеньке, як септонова каша. Хіба таке можливо? Десь у глибинах нашої мечниці ховається мамуся, яка аж пищить — так хоче дитинку народити. Чого ви хочете насправді — то це гарненького рожевого немовлятка, яке б смоктало вашу цицьку,— вишкірився сер Гайл.— Однак, я чув, для цього потрібен чоловік. Бажано законний. От я, скажімо...

— Якщо ви й досі сподіваєтеся виграти той заклад...

— Виграти я сподіваюся вас, єдину дитину лорда Селвина. Знавав я чоловіків, які за маєток, удесятеро менший за Тарт, одружувалися з шелепами й немовлятами. Я, звісно, не Ренлі Баратеон, але в мене є одна перевага: я досі живий. Хтось, може, скаже, що це взагалі моя єдина перевага. Шлюб міг би принести вигоду нам обом,— він махнув у бік дітей.— На це я здатен, запевняю вас. У мене є принаймні один байстрюк. Не хвилюйтеся, я свою доньку вам не нав'язуватиму. Коли я останнього разу прийшов її провідати, її мати мені на голову казанок юшки вилила.

У Брієнни по шиї поповз рум'янець.

— Моєму батькові всього п'ятдесят чотири. Він ще не застарий для другого шлюбу, в якому в нього може народитися син.

— Так, ризик є... якщо ваш батько одружиться, якщо нова дружина зможе мати дітей, якщо народиться саме хлопчик. Я робив ставки і за гірших умов.

— І програвали. Грайтеся в свої ігри деінде, сер.

— Сказала панночка, яка взагалі ні з ким ніколи не гралася. Бо щойно ви спробуєте, ви свою думку зміните. В темряві ви не відрізнятиметеся від інших жінок. Ваші вуста створені для поцілунків.

— Це просто вуста,— сказала Брієнна.— Всі вуста однакові.

— І всі вуста створені для поцілунків,— радо погодився Гант.— Лишіть сьогодні двері відімкненими — і я, прокравшись до вас у ліжко, доведу вам це.

— Якщо спробуєте, вийдете звідти євнухом,— Брієнна підвелася й пішла геть.

Септон Мерібальд, зовсім не зважаючи на маленьку дівчинку, яка повзала по столу, запитав, чи можна йому з дітьми прочитати перед вечерею молитву.

— Ага,— дозволила Верба, підхоплюючи малу, поки та не дісталася до каші. Отож усі разом схилили голови й подякували Отцеві й Матері за щедроти... усі, крім чорнявого хлопця з ковальні, який сидів, схрестивши руки на грудях, і сердито дивився на решту, поки ті молилися. Брієнна не єдина звернула на це увагу. Щойно молитва скінчилася, як септон Мерібальд, поглянувши на хлопця через стіл, мовив:

— Не любиш богів, синку?

— Ваших богів — ні,— Гендрі рвучко підвівся.— Мені час до роботи.

Не з'ївши ні крихти, він вийшов геть.

— Він якогось іншого бога шанує? — запитав Гайл Гант.

— Царя світла,— писнув худенький хлопчик років шістьох.

Верба стукнула його ложкою.

— Бене Пащекуватий! Он їжа на столі. Сиди їж, а не лізь до мілордів зі своїми балачками.

Дітлахи накинулися на вечерю, як вовки на пораненого оленя — билися за тріску, виривали шматки ячмінного хліба, розкидали кашу. Навіть велетенське кружало сиру довго не протрималося. Брієнна задовольнилася хлібом з рибою і морквою, а септон Мерібальд на кожен шматочок, який з'їдав сам, два віддавав Псові. Вогнище потріскувало, у вітальні чути було плямкання й лункі звуки, з якими Верба ляскала дітлахів своєю ложкою.

— Одного дня з тої дівчинки виросте для когось сувора дружина,— зауважив сер Гайл.— Швидше за все, для отого малого підмайстра.

— Добре б, якби хтось йому поїсти відніс, поки ще лишилося.

— От ви й віднесіть.

Брієнна загорнула в полотнину трикутничок сиру, окраєць хліба, сушене яблуко і два шматки смаженої тріски. Подрик підхопився, щоб іти за нею, однак вона звеліла йому сідати і їсти.

— Я недовго.

А у дворі вже падала злива. Брієнна заховала їжу під полу плаща. Коли проходила повз стайню, котрийсь із коней заіржав. «Вони ж теж голодні».

Гендрі, в шкіряному фартуху на голих грудях, стояв біля ковальні. Лупасив меча так, наче ворога побивав, і просяклий потом чуб упав йому на чоло. Якусь мить Брієнна спостерігала за хлопцем. «У нього очі Ренлі й волосся теж, але постава не його. Ренлі був не так м'язистий, як гнучкий... на відміну від свого брата Роберта, який уславився своєю силою».

Гендрі помітив Брієнну, тільки коли зупинився, щоб утерти чоло.

— Чого вам?

— Я вечерю принесла,— вона розгорнула полотнину, показуючи йому.

— Якби я хотів їсти, я б сам поїв.

— Ковалю потрібно їсти, щоб силу мати.

— Ви моя матуся?

— Ні,— вона поставила принесені харчі на підлогу.— А хто була твоя матуся?

— Вам яке діло?

— Ти народився на Королівському Причалі.

В цьому вона переконалася з його манери говорити.

— Багато хто там народився,— він занурив меча в діжку дощівки, щоб загартувати. Розжарена криця сердито засичала.

— Скільки тобі років? — запитала Брієнна.— Твоя мама ще жива? А батько — хто він?

— Ви забагато розпитуєте,— хлопець відклав меча.— Мати моя померла, а батька я ніколи не знав.

— То ти байстрюк.

Хлопець образився.

— Я лицар. І меч, коли я його закінчу, буде мій.

Але як лицар опинився на кузні?

— У тебе чорна чуприна й сині очі, народився ти біля підніжжя Червоної фортеці. Невже ніхто ніколи не звернув уваги на твоє обличчя?

— А що не так з моїм обличчям? Принаймні не таке потворне, як у вас.

— На Королівському Причалі ти ж, певне, бачив короля Роберта.

— Бувало,— знизав він плечима.— На турнірах, здалеку. Одного разу в септі Бейлора. Але золоті плащі відігнали нас, щоб він міг пройти. Ще якось я грався біля Брудної брами, коли він повертався з полювання. Так нализався, що мало не переїхав мене. Рослявий тлустий п'яниця, ось хто він був, та все одно кращий король, ніж оці його синочки.

«Не його вони синочки». Станіс правду казав того дня, коли приїхав на зустріч до Ренлі. Джофрі й Томен не Робертові сини. А от цей хлопчина...

— Послухай мене...— почала Брієнна. Аж тут почувся гавкіт Пса — гучний і нестямний.— Хтось наближається.

— Це друзі,— не сполохався Гендрі.

— Які саме? — Брієнна рушила до дверей ковальні, визирнула надвір крізь струмені дощу.

— Скоро познайомитеся,— стенув хлопець плечима.

«Навряд чи мені схочеться з ними знайомитися»,— подумала Брієнна, в той час як перші вершники, хлюпаючи по калюжах, уже заїжджали у двір. Крізь стукотіння дощу й гавкіт Пса чути було слабеньке брязкання мечів і кольчуг під пошарпаними плащами. Брієнна рахувала приїжджих. Двоє, четверо, шестеро, семеро. Деякі, якщо судити з їхніх поз, були поранені. Останнім їхав неповороткий здоровань, з нього одного можна було зробити двох вояків. Захеканий кінь під ним був у кривавому милі й аж заточувався під вагою вершника. Здоровань єдиний з усіх вершників не накинув під дощем каптура. Пику мав круглу й безволосу; сам блідий як міль, а всі щоки поцятковані мокрими виразками.

Брієнна, хапнувши ротом повітря, висмикнула Клятвохранителя. «Забагато,— у нападі паніки подумала вона,— їх забагато».

— Гендрі,— мовила вона зовсім тихо,— тобі потрібен меч і лати. Це тобі не друзі. Ці взагалі нікому не друзі.

— Про що ви? — підійшов ближче хлопчина й став поряд, стискаючи у руці молот.

Вершники почали зістрибувати з коней, і тут на півдні полоснула блискавка. На якусь мить темрява перетворилася на ясний день. Спалахнув сріблясто-блакитний топір, світло замерехтіло на кольчузі й кірасі, а під темним каптуром першого вершника Брієнна угледіла залізний писок і два ряди вищирених сталевих зубів.

Гендрі побачив це теж.

— Він!

— Не він. А його шолом.

Брієнна силкувалася голосом не виказати свого страху, але в роті пересохло, як у пустелі. Дівчина здогадувалася, хто саме вбрав шолом Гончака. «Діти!» — пронизала думка.

Двері заїзду з гуркотом розчахнулися. Під дощ вийшла Верба з арбалетом у руках. Вона щось кричала до вершників, але над двором покотився грім, заглушивши всі її слова. Коли гуркіт грому стихнув, долинула мова власника Гончакового шолома:

— Тільки спусти на мене стрілу — і я того арбалета тобі в піхву застромлю й добре тебе ним відпораю! А тоді вичавлю тобі очі та примушу їх зжерти!

В голосі чоловіка була така лють, аж Верба, затремтівши, відступила на крок.

«Семеро»,— знову подумала у відчаї Брієнна. Проти сімох у неї шансів нема, це вона розуміла. Шансів нема, але і вибору теж нема.

І вона ступила під дощ, стискаючи Клятвохранителя в руці.

— Облиш її. Хочеш когось зґвалтувати — спробуй сили на мені.

Розбійники як один обернулися. Хтось зареготав, тоді інший сказав щось незнайомою мовою. Здоровань з круглою білою пикою злобно зас-с-с-с-сичав. Чолов'яга у Гончаковому шоломі розреготався.

— Я вже й забув, яка ти потворна. Та я радше твою кобилу зґвалтую.

— Нам потрібні коні,— мовив один з поранених.— Свіжі коні, а ще поїсти. За нами женуться беззаконники. Віддайте нам коней — і ми заберемося. Ми не збиралися вас кривдити.

— В сраку! — розбійник у Гончаковому шоломі висмикнув із сідла бойовий топір.— Та я їй кляті ноги повідрубую! І на опецьках поставлю її, щоб добре бачила, як я поратиму оту малу з арбалетом.

— І чим саме? — глузливо зронила Брієнна.— Шагвел казав, тобі все твоє чоловіче багатство відчикали разом з носом.

Вона хотіла його спровокувати — і це їй вдалося. Сиплючи лайкою, чолов'яга кинувся на неї, і з-під ніг хлюпнула чорна вода. Решта не рушили з місця — спостерігали за виставою, як Брієнна і сподівалася. А сама Брієнна стояла мов закам'яніла, очікуючи. Темний двір, ковзке болото під ногами. «Хай краще підходить ближче. З божою поміччю, може, ще посковзнеться і впаде».

Але поміч прийшла не від богів, а від меча. «П'ять кроків, чотири... зараз!» — порахувала Брієнна, і Клятвохранитель метнувся вгору, щоб зустріти нападника. Криця гримнула об крицю, і Брієннин клинок, пропоровши лахміття, розрізав кольчугу. Топір у цей час уже опускався на дівчину, але вона крутнулася вбік, завдавши другого удару чолов'язі в груди, й відступила.

Ворог рушив за нею, заточуючись і спливаючи кров'ю, аж рикаючи від люті.

— Лярва! — гримотів він.— Потвора! Сучка! Та я тебе своєму псові віддам на порання, клята сучко!

Топір злетів убивчою дугою, мов страшна чорна тінь, що у спалахах блискавок щоразу ясніла сріблом. Брієнна не мала щита, щоб зустріти удар. Доводилося відступати, шарпаючись туди-сюди, коли на неї опускався топір. Якоїсь миті закаблук посковзнувся в болоті, й Брієнна мало не впала, але дивом змогла відновити рівновагу, от тільки цього разу топір черкнув її по плечу, залишаючи по собі пекельний біль.

— Дістала, сучко! — гукнув хтось із розбійників, а інший мовив:

— Побачимо, як вона від цього ухилиться!

І вона ухилилася, з полегшенням бачачи, що всі й далі спостерігають. Так-бо краще, ніж якби вони вирішили втрутитися. Сімох вона не подужає сама-одна, навіть якщо один-двоє з них поранені. Старий сер Гудвін давно в могилі, але вона ясно чула у вухах його шепіт. «Чоловіки завжди тебе недооцінюватимуть,— казав він,— гонор велітиме їм швидко тебе здолати, щоб ніхто не казав, буцім вони заледве побороли жінку. То нехай марнують сили на люті атаки, а ти свої сили бережи. Чекай і чатуй, дівчинко, чекай і чатуй». І вона чекала, чатуючи, ковзаючи вбік і назад, і знову вбік, рубаючи супротивника то по обличчю, то по ногах, то по руці. Удари нападника вповільнилися: топір важчав у нього в руці. Брієнна змусила чолов'ягу розвернутися так, що дощ заливав йому очі, а тоді зробила два швидкі кроки назад. Лаючись, він знову заніс топора й кинувся на неї, але нога ковзнула в болоті...

...і Брієнна стрибнула йому назустріч, обіруч стискаючи руків'я меча. Кинувшись сторчголов уперед, ворог просто нахромився їй на вістря, і Клятвохранитель, пробивши тканину, кольчугу, дублену шкіру та знову тканину, протяв йому кишки й вистромився зі спини, рипучо чиркаючи по хребцях. Топір випав з ослаблих пальців, і двоє суперників зіткнулися, аж Брієнна обличчям врізалась у собачий шолом. Щокою відчула холодний мокрий метал. По криці ріками збігав дощ, а коли знову кресонула блискавка, Брієнна в прорізах для очей побачила біль і страх і щиру невіру.

— Сапфіри,— шепнула вона, з силою провертаючи клинок, аж чоловік здригнувся. Всією вагою він навалився на неї — і от уже вона під чорною стіною дощу обіймає труп. Брієнна відступила, відпускаючи його...

...і тут у неї з вереском врізався Куслій.

Він обрушився на неї лавиною мокрої вовни і молочно-білої плоті, відірвав від землі та знову кинув на землю. Брієнна приземлилася в калюжу, аж вода потрапила і в очі, і в ніс. З грудей дух вибило, а голова з хрускотом опустилася на камінь, що наполовину ховався в землі.

— Ні! — тільки й встигнула скрикнути Брієнна, перш ніж Куслій стрибнув на неї згори, своєю вагою вчавлюючи глибше в болото. Однією рукою він уже вчепився їй у волосся, закидаючи голову. Друга тягнулася їй до шиї. Клятвохранитель вирвався зі стиснутих долонь. Тепер Брієнна могла протистояти нападнику хіба голіруч, та коли затопила кулаком йому в обличчя, було таке відчуття, наче рука врізалася у вологе біле тісто. Куслій засичав.

Вона знов його вдарила, знов і знов, ребром долоні врізала йому в око, та він, схоже, й не відчував її ударів. Брієнна вчепилася йому в зап'ястки, але він тільки посилював хватку, хоча з розбитих виразок цебеніла кров. Куслій причавив її — от-от задушить. Натиснувши йому на плечі, вона марно намагалася його скинути, однак він важив як кінь — не зрушиш. Коли ж Брієнна спробувала затопити йому коліном між ноги, то поцілила в живіт. Крекнувши, Куслій вирвав у неї жмут волосся.

«Кинджал»,— відчайдушно подумала Брієнна. Ковзнула рукою вниз поміж двох тіл, пропихаючи пальці під кислою задушливою плоттю Куслія, й нарешті намацала руків'я. Куслій уже стиснув її за горло обіруч і заходився гатити її головою об землю. Знову спалахнула блискавка — цього разу просто під черепом, але Брієнна спромоглася напружити пальці й висмикнути кинджал з піхов. Маючи на собі нападника, вона не могла штрикнути кинджалом, отож щосили черконула ним йому по животу. Між пальців потекло тепле й мокре. Куслій нову засичав, ще гучніше, й на мить відпустив її горло — щоб зацідити їй в обличчя. Почувся хрускіт кісток, і на якийсь мент біль аж засліпив її. Брієнна ще раз спробувала різонути Куслія кинджалом, але він видер його з її пальців — і опустив коліно їй на передпліччя, ламаючи кості. А далі знову вхопився за її голову, силкуючись скрутити її з в'язів.

Брієнна чула гавкіт Пса і чоловічі крики навколо, а поміж гуркоту грому — брязкіт криці. «Сер Гайл,— подумалося їй,— у бій вступив сер Гайл»,— але все це здавалося далеким і неістотним. Весь її світ скулився до двох долонь у неї на шиї і обличчя, яке нависало над нею. Куслій нахилився ближче, з каптура його побіг дощ. З рота йому смерділо тухлим сиром.

У Брієнни палало в грудях, а в очах вирувала буря, засліплюючи. Десь усередині терлися одна об одну зламані кістки. Рот Куслія роззявився до неможливості широко. Брієнна дивилася на жовті криві зуби, загострені як ікла. Коли ці зуби зімкнулися на м'якій шкірі її щоки, Брієнна заледве це відчула. Вона по спіралі провалювалася кудись у темряву. «Я не можу померти,— сказала вона собі,— я ще маю недороблену справу».

Куслій мотнув головою, рвонув,— рот був повний крові й м'яса. Сплюнув, вищирився — і знову застромив загострені зуби їй у шкіру. Цього разу прожував і ковтнув. «Він мене пожирає»,— збагнула Брієнна, та вже не мала сили опиратися. Відчуття було таке, наче вона злітає понад власним тілом і з жахом спостерігає за всім збоку, ніби це відбувається з якоюсь іншою жінкою — з якимсь дурним дівчиськом, яке забрало собі в голову, наче може бути лицарем. «Скоро все закінчиться,— сказала собі Брієнна.— Тоді вже байдуже буде, що він мене жере». Відкинувши голову, Куслій знову роззявив рота, завив і вистромив язика. Той теж був гострий, закривавлений, довший за будь-який нормальний язик. Виповзав з рота й заповзав назад, виповзав і заповзав, червоний, мокрий і блискучий, страхітливий і безсоромний. «У нього язик з фут завдовжки,— подумала Брієнна, перш ніж провалитись у темряву.— Та він схожий на меч!»