Бенкет круків

Cepci

— Тисяча кораблів!

Каштанові коси маленької королеви були сплутані й нечесані, щоки у світлі смолоскипа розчервонілися — так наче вона щойно з чоловічих обіймів.

— Ваша світлосте, мусимо виставити проти них ще більше! — останні слова, відбившись від крокв, відлунням полетіли через величезну, як печера, тронну залу.

Сидячи на золотому з кармазином престолі поряд із Залізним троном, Серсі відчула клубок у горлі. «Мусимо,— подумала вона.— Має нахабство казати мені „мусимо“!» Кортіло дати Тайрелівні лапаса. «Та вона мала б навколішках повзати, благаючи моєї допомоги». А натомість вона дозволяє собі розповідати своїй законній королеві, що та мусить зробити.

— Тисяча кораблів? — сопів сер Гарис Свіфт.— Не може бути. Немає таких лордів, що володіли б тисячею кораблів.

— Перестрашені боягузи, певно, на два помножили,— погодився Ортон Мерівезер. Або ж прапороносці лорда Тайрела брешуть, перебільшуючи чисельність ворогів, щоб ми не вважали їх слабаками.

У полум'ї настінних смолоскипів Залізний трон відкидав довгі зазублені тіні мало не до дверей. Дальній кінець зали тонув у темряві, й Серсі відчувала, що й навколо неї згущуються тіні. «Вороги повсюди, а з друзів ніякої користі». Досить було одного погляду на радників: здавалося, не сплять лише лорд Кайберн і Оран Вотерз. Решту витягнули з ліжок, коли гінці від Марджері почали гупати до них у двері, тож тепер вони стояли пом'яті та збентежені. Ніч за вікнами була чорна й спокійна. І замок, і місто спали. Борос Блаунт і Мірин Трант, схоже, теж спали навстоячки. Позіхав навіть Озмунд Кетлблек.

«Тільки не Лорас. Тільки не наш Лицар Квітів». Він стояв позаду сестрички, мов бліда тінь з мечем при боці.

— Половина від цього числа — це все одно п'ятсот кораблів, мілорде,— зауважив Вотерз до Ортона Мерівезера.— Тільки Арбор має достатню потугу, щоб протистояти такому флоту.

— А ваші нові дромони? — запитав сер Гарис.— Лодії залізних не зможуть же їм протистояти, правда? «Келеп короля Роберта» — наймогутніший корабель у всьому Вестеросі.

— Був,— сказав Вотерз.— «Славна Серсі», коли добудуємо, буде не гірша, а «Лорд Тайвін» узагалі вдвічі більший. Однак добудовано тільки половину кораблів, та й ті не мають команд. А якби й мали, чисельна перевага все одно не на нашому боці. Звичайна лодія порівняно з нашими галерами невеличка, щира правда, але в залізнородних є і більші кораблі. «Великий кракен» лорда Балона й військові кораблі Залізного флоту будувалися для війни, а не для нальотів. За швидкістю й силою вони не поступаються нашим малим бойовим галерам, ще й мають переважно кращі команди і кращих капітанів. Залізні все життя живуть на морі.

«Робертові слід було зачистити острови після того, як Балон Грейджой повстав проти нього,— подумала Серсі.— Він розбив його флот, попалив міста, потрощив замки, але, вже поставивши залізних навколішки, дозволив їм знову піднятися. А варто було насипати з їхніх черепів ще один острів». Так вчинив би батько, але Роберту бракувало справжньої відваги, яка потрібна королю, якщо той хоче зберегти мир у державі.

— Залізні не наважувалися нападати на Розлоги відтоді, як на Скелястому престолі сидів Дагон Грейджой,— сказала Серсі.— Чому ж почали знову? Чому так осміліли?

— Через нового короля,— сказав Кайберн, який стояв, сховавши руки в рукавах.— Це брат лорда Балона. Носить прізвисько Вороняче Око.

— Ворони-падальники харчуються трупом і тліном,— мовив великий мейстер Пайсел.— Вони не сідають на тварин квітучих і кріпких. Лорд Юрон нахапає золота і здобичі, це так, але одразу вшиється на Пайк, щойно ми виступимо проти нього, як це було з лордом Дагоном колись.

— Помиляєтеся,— мовила Марджері Тайрел.— Грабіжники не нападають такими силами. Тисяча кораблів! Лорд Г'юет і лорд Честер загинули, так само як і син-спадкоємець лорда Сері. Сері втік у Небосад з невеличкою кількістю кораблів, які ще в нього лишилися, а лорд Грім — полонений у власному замку. Віллас каже, на їхнє місце залізний король усадовив чотирьох своїх лордів, яким цей титул сам і пожалував.

«Віллас,— подумала Серсі,— калічка. Ось хто винен. Мейс Тайрел, цей йолоп, віддав оборону Розлогів у руки безпомічного слабака».

— Дорога з Залізних островів на Щити неблизька,— зауважила вона.— Як могла її здолати тисяча кораблів непомітно?

— Віллас гадає, вони рухалися не вздовж узбережжя,— сказала Марджері.— Відпливли подалі від суходолу — вглиб Призахідного моря — й повернулися з заходу.

«Радше калічка не виставив на вежах чатових, а тепер боїться, що ми про це дізнаємося. А маленька королева шукає виправдання для брата». У Серсі пересохло в роті. «Мені б келих арборського золотого». Якщо наступним залізні вирішать узяти Арбор, скоро в горлі пересохне у всього королівства.

— Може, до цього доклав руку й Станіс. Балон Грейджой пропонував моєму батькові союз. А його наступник, либонь, запропонував союз Станістові.

Пайсел нахмурився.

— І що виграє лорд Станіс...

— Ще одну точку опори. І здобич, атож. Станіс потребує золота, щоб своїм перекупним мечам платити. Грабуючи Захід, від сподівається відвернути нашу увагу від Драконстону й Штормокраю.

— Обхідний маневр,— кивнув лорд Мерівезер.— Станіс хитріший, ніж ми гадали. Яка ви розумниця, ваша світлосте, що розгадали його задум!

— Лорд Станіс сподівається перетягнути північан на свій бік,— сказав Пайсел.— Та якщо він потоваришує з залізнородними, його надії...

— Північани його все одно не приймуть,— мовила Серсі, не розуміючи, як такий освічений чоловік може бути таким тупим.— Лорд Мандерлі відрубав голову й руки його цибулевому лицарю, ми точно знаємо про це від Фреїв, а півдюжини інших північних лордів приєдналися до лорда Болтона. Ворог мого ворога мій друг. До кого ще звернутися Станісу, як не до залізних і дикунів — ворогів Півночі? Та якщо він гадає, що я попадуся в його пастку, він ще дурніший за вас,— сказала вона й обернулася до маленької королеви.— Щитові острови належать Розлогам. Грім, Сері й решта присягали Небосаду. От Небосад хай і відповідає на виклик.

— Небосад відповість,— запевнила Марджері Тайрел.— Віллас уже повідомив Лейтона Гайтавера у Старгороді, щоб той посилив оборону. Гарлан збирає людей, щоб відбити острови. Однак найкращі наші частини лишаються з моїм лордом-батьком. Слід повідомити йому в Штормокрай. Негайно.

— І зняти облогу? — Серсі не сподобалося нахабство Марджері. «Це вона мені каже „негайно“? Вона мене за покоївку свою приймає?» — Певна, лорд Станіс дуже зрадіє. Ви що, не слухали, міледі? Якщо він переключить нашу увагу з Драконстону й Штормокраю на це каміння...

— Каміння? — зіпнула Марджері.— Ваша світлість сказали — каміння?

Лицар Квітів поклав сестрі на плече долоню.

— Ваша світлосте, даруйте, з цього каміння залізні загрожують Старгороду й Арбору. З кріпостей на Щитах нальотчики здатні по Мандеру заплисти в саме серце Розлогів, як було за старих часів. А з великим військом можуть навіть для Небосаду загрозу становити.

— Справді? — невинно перепитала королева.— Що ж, тоді вашим хоробрим братам варто зігнати їх з того каміння, і то чимшвидше.

— І як королева пропонує це зробити без достатньої кількості кораблів? — поцікавився сер Лорас.— Віллас і Гарлан можуть за два тижні зібрати десять тисяч вояків, а за місяць — удвічі більше, але по воді вони ходити не вміють, ваша світлосте.

— Небосад збудований на Мандері,— нагадала йому Серсі.— Ви зі своїми васалами контролюєте тисячу льє узбережжя. Невже на берегах нема рибалок? Нема ні прогулянкових баркасів, ні поромів, ні річкових галер, ні яликів?

— Є, і чимало,— визнав сер Лорас.

— То їх має бути більш ніж достатньо, щоб переправити військо через таку смужку води, гадаю.

— А коли лодії залізних обрушаться на наш вутлий флот, поки той долатиме «таку смужку води», що ваша світлість пропонує робити?

«Тонути»,— подумала Серсі.

— Небосад має і золото також. Даю вам дозвіл найняти за вузьким морем перекупних мечів.

— Маєте на увазі — піратів з Мира й Ліса? — презирливо мовив Лорас.— Покидьків з вільних міст?

«Він такий самий нахаба, як і сестра».

— Мені прикро, та всім нам доводиться час до часу мати справу з покидьками,— отруйно-солодко промовила Серсі.— Чи у вас є кращі ідеї?

— Лише Арбор має галер достатньо, щоб відбити в залізних гирло Мандера й захистити моїх братів від їхніх лодій під час переправи. Ваша світлосте, прошу, пошліть листа на Драконстон — веліть лорду Редвину негайно плисти сюди.

«Він бодай просить». Пакстер Редвин мав дві сотні бойових кораблів і ще вп'ятеро більше купецьких карак, когів-виновозів, торгових галер і китобоїв. Однак нині Редвин стояв під мурами Драконстону, й більша частина його флоту займалася тим, що переправляла вояків через Чорноводу затоку, щоб атакувати острівну фортецю. Решта патрулювали південь Кораблетрощильної затоки: тільки їхня присутність заважала постачати Штормокрай провізією з моря.

Почувши пропозицію сера Лораса, Оран Вотерз наїжачився.

— Якщо лорд Редвин відпливе геть, як нам доправляти вояків на Драконстон? Без арборських галер як ми підтримуватимемо облогу Штормокраю?

— Облогу можна поновити пізніше, потому як...

— Штормокрай у сто разів цінніший за Щити,— урвала його Серсі,— а Драконстон... поки Драконстон лишається в руках Станіса Баратеона, це ніж на горлі мого сина. Ми відпустимо лорда Редвина з його флотом, щойно замок упаде,— королева звелася на ноги.— Засідання закінчене. Великий мейстре Пайселе, на два слова.

Старий здригнувся, так наче її голос збудив у ньому якісь юнацькі спогади, але не встиг відповісти, бо наперед вийшов Лорас Тайрел — так різко, що королева злякано сахнулася. Вона вже хотіла просити захисту в сера Озмунда, аж тут Лицар Квітів опустився на одне коліно.

— Ваша світлосте, дозвольте мені взяти Драконстон.

— Лорасе, ні! — сестра перелякано притисла долоню до рота.

Однак сер Лорас проігнорував її благання.

— Щоб заморити Драконстон голодом і змусити скоритися, як планує лорд Пакстер, піде півроку, ба й більше. Віддайте командування мені, ваша світлосте. І замок буде ваш за два тижні, навіть якщо мені доведеться валити його голіруч.

Відтоді як до Серсі прибігла Санса Старк і вибовкала всі плани лорда Старка, королева ще не отримувала такого чудового дарунку. З приємністю вона зауважила, як зблідла Марджері.

— У мене дух забиває від вашої мужності, пане Лорасе,— мовила Серсі.— Лорде Вотерз, серед нових дромонів знайдуться готові, щоб можна було спустити їх на воду?

— «Славна Серсі», ваша світлосте. Прудкий кораблик і сильний, як і королева, на честь якої він названий.

— Чарівно. Тоді нехай наш Лицар Квітів сідає на «Славну Серсі» й негайно пливе на Драконстон. Пане Лорасе, віддаю командування вам. Присягніться, що не повернетеся, поки Драконстон не перейде до Томена.

— Присягаюся, ваша світлосте,— сказав Лорас і підвівся.

Серсі розцілувала його в обидві щоки. І сестру його поцілувала, прошепотівши:

— Маєте доблесного брата.

Марджері чи то геть забула про манери, чи то так перелякалася, що навіть не відповіла.

Коли Серсі вислизнула крізь королівські двері позаду Залізного трону, до світанку лишалося ще декілька годин. Попереду неї ішов сер Озмунд зі смолоскипом, а поряд чимчикував Кайберн. Пайсел ледве встигав за ними.

— Ваша світлосте, даруйте,— пихтів він,— молодь необачна, думає тільки про бойову славу, а не про небезпеки. Сер Лорас... його план занадто ризикований. Щоб штурмувати мури Драконстону...

— ...потрібна велика відвага.

— ...відвага, так, але...

— Я глибоко переконана, що наш Лицар Квітів перший опиниться на укріпленнях.

«А може, і перший загине». Рябий од віспи байстрюк, якого Станіс лишив захищати замок, не якийсь там жовторотий турнірний переможець, а досвідчений убивця. Дадуть боги, він забезпечить серу Лорасу саме такий славний кінець, якого він, схоже, так прагне. «Якщо, звісно, хлопчина не потоне дорогою». Вчора вночі знову був шторм, і дуже лютий. Чорна стіна дощу стояла декілька годин. «Хіба не прикро буде? — подумала королева.— Втопитися — це так банально! Сер Лорас жадає слави, як справжній чоловік жадає жінку, тож це найменше, що для нього можуть зробити боги: послати йому смерть, гідну оспівування».

Та хай як складеться доля хлопця на Драконстоні, а королева буде у виграші. Якщо Лорас таки візьме замок, це стане дошкульним ударом для Станіса, й тоді редвинський флот зможе вільно відплисти на боротьбу з залізними. Якщо ж Лорас не впорається, Серсі потурбується, щоб левова частка провини лягла на нього. Ніщо не лягає на лицаря такою плямою, як невдача. А якщо Лорас повернеться додому на щиті, покривши себе славою і кров'ю, сер Озні кинеться втішати його зажурену сестру.

Серсі вже не могла стримувати сміху. Він зірвався з вуст і луною полетів коридором.

— Ваша світлосте? — закліпав великий мейстер Пайсел, роззявивши рота.— Чого... чого ви смієтеся?

— Чого-чого,— вичавила вона,— щоб не розплакатися. У мене серце розривається від любові до нашого відважного сера Лораса.

З великим мейстром вона попрощалася на гвинтових сходах. «Він уже геть вижив з розуму, нема від нього користі»,— вирішила королева. Останнім часом Пайсел тільки й набридає їй своїми застереженнями й запереченнями. Він навіть заперечував проти угоди, якої вона досягла з верховним септоном: витріщився на неї затуманеними сльозливими очима, коли Серсі наказала йому підготувати необхідні папери, й почав белькотіти щось із давно похованої історії, аж поки Серсі його не урвала. «Часи короля Мейгора вже в минулому, так само як і його декрети,— твердо сказала вона.— Прийшли Томенові часи — і мої».

«Ліпше б я дозволила йому,— подумала королева,— згнити в чорній камері».

— Якщо сер Лорас загине, вашій світлості доведеться шукати на його місце в королівській варті гідну людину,— мовив лорд Кайберн, перетинаючи рів з палями на дні, який оточував Мейгорову тверджу.

— Якогось блискучого лицаря,— погодилася вона.— Юного, меткого й дужого, щоб Томен миттю забув про сера Лораса. Трішки галантності йому не завадить, але не хочу, щоб у нього голова була забита дурницями. Знаєте когось такого?

— На жаль, ні,— мовив Кайберн.— Я мав на думці зовсім іншого заступника. Брак галантності він удесятеро надолужить відданістю. Він захищатиме вашого сина, убиватиме ваших ворогів і берегтиме ваші таємниці, й жоден смертний не зможе йому протистояти.

— Це ви так кажете. Словеса — це суховій. Прийде час — і ви нарешті явите нам свій діамант, тоді й побачимо, чи він такий, як ви обіцяєте.

— Про нього ще пісні співатимуть, присягаюся,— захоплено примружив очі лорд Кайберн.— У мене питання щодо обладунків...

— Ваше замовлення я переказала. Зброяр подумав, що я збожеволіла. Каже, не існує людини, яка б змогла в такій тяжкій кірасі воювати,— Серсі кинула на розкованого мейстра застережний погляд.— Виставите мене дурепою — помрете страшною смертю. Ви ж це усвідомлюєте, правда?

— Звісно, ваша світлосте.

— От і добре. Годі про це.

— Дуже мудро, королево. І в стін є вуха.

— Так-так.

Ночами Серсі іноді чула тихі звуки навіть у власній спочивальні. «Це миші в стінах бігають,— запевняла вона себе,— от і все».

Біля ліжка горіла свічка, але коминок згаснув, тож це було єдине джерело світла. Кімната охолола. Роздягнувшись, Серсі пірнула під ковдру, кинувши сукню просто на підлогу. З того боку ліжка завовтузилася Тейна.

— Ваша світлосте,— стиха муркнула вона,— котра година?

— Година сови,— озвалася королева.

Хоча здебільшого Серсі спала сама, вона цього не любила. В найперших своїх спогадах вона ділила ліжко з Джеймі: тоді вони були ще такі маленькі, що їх ніхто взагалі не міг розрізнити. Згодом, коли їх розлучили, Серсі мала цілу низку челядниць і компаньйонок, переважно одноліток — доньок батькових присяжних лицарів і прапороносців. Ніхто з них їй не подобався, тож затримувалися вони ненадовго. «Малі ябеди! Нудні плаксійки, всякчас казки вигадували й намагалися пролізти поміж мною і Джеймі». Однак ночами, в чорному нутрі Кичери, Серсі раділа їхньому теплу біля себе. Порожнє ліжко — холодне ліжко.

А тут особливо. У цій кімнаті гуляють протяги, та ще й під цим балдахіном помер її клятий царствений чоловік. «Роберт Перший Баратеон, щоб за ним другого не було! Тупий і брутальний п'яниця. Хай у пеклі сльози ллє!» Тейна гріла ліжко незгірше за Роберта, ще й не намагалася розсунути Серсі ноги. Останнім часом вона в королівському ліжку спала частіше, ніж у ліжку лорда Мерівезера. Ортон, схоже, не заперечував... а якщо й заперечував, йому вистачало глузду не скаржитися.

— Я занепокоїлася, прокинувшись і виявивши, що вас немає,— пробурмотіла леді Мерівезер, сідаючи в ліжку, по пояс закутана покривалом.— Щось трапилося?

— Нічого,— озвалася Серсі,— все гаразд. Завтра сер Лорас відпливає на Драконстон, щоб нарешті здобути замок, відпустити редвинівський флот і довести свої мужність нам усім,— і королева почала розповідати мирсянці все, що відбувалося в мінливих тінях під Залізним троном.— Без свого доблесного брата маленька королева, вважайте, гола. Ні, в неї ще є гвардійці, певна річ, але бачила я їхнього капітана то тут, то там у замку. Старий балакун з білкою на сюрко. Білки бояться левів. Не стане йому мужності кинути виклик Залізному трону.

— При Марджері ще й інші мечники є,— застерегла леді Мерівезер.— Вона чимало друзів здобула при дворі, а ще і в неї, і в кузин повно прихильників.

— Кілька залицяльників мене не хвилюють,— сказала Серсі.— Військо нині в Штормокраї, однак...

— Що ви плануєте, ваша світлосте?

— А вам навіщо знати? — Серсі це запитання здалося занадто недвозначним.— Сподіваюся, ви не збираєтеся ділитися моїми роздумами з бідолашною маленькою королевою?

— Нізащо. Я ж не якась там Сенель.

Серсі не хотілося думати про Сенель. «За мою доброту вона мене ще й зрадила». Так само як і Санса Старк. А в дитинстві — Мелара Гезерспун і гладка Джейн Фарман. «Я у той намет у житті б не пішла, якби не вони. І в житті б не дозволила Магі Ропусі скуштувати у краплі крові моє майбутнє».

— Я б дуже засмутилася, якби ви зрадили мою довіру, Тейно. Мені б нічого не лишалося, як віддати вас Кайберну, а потім проливати сльози.

— Я не дам вам підстав проливати сльози, ваша світлосте. А якщо раптом це станеться, ви тільки скажіть — і я сама віддамся Кайберну. Я просто хочу бути біля вас. Служити вам і задовольняти ваші потреби.

— А за свою службу якої винагороди ви очікуєте?

— Ніякої. Мені приємно, коли вам приємно.

Тейна перекотилася на бік, і її оливкова шкіра зблиснула у світлі свічки. Перса вона мала більші, ніж королева, з великими чорними — наче роговими — пипками. «Вона молодша за мене. Груди ще й не починали обвисати». Цікаво, подумала Серсі, а як воно — поцілувати іншу жінку? І не в щічку, як це заведено серед високородних леді, а у вуста. А Тейна мала повні вуста! Цікаво, думала, королева, як воно — узяти пипку вустами, вкласти мирсянку горілиць, розсунути їй ноги й зробити те, що зробив би чоловік — що робив з нею самою Роберт, коли був п'яний і вона не могла вдовольнити його рукою чи вустами.

Такі ночі були найгірші: лежиш під ним безпомічно, поки він насолоджується, дихаючи перегаром і рохкаючи, як вепр. Зазвичай він, кінчивши, перекочувався на бік і миттєво засинав — починав хропіти ще до того, як у неї на стегнах висохне його сім'я. А в неї потім завжди пекло між ногами, а груди боліли після того, як він намне їх. Єдиний раз, коли вона з ним відчула збудження, це першої шлюбної ночі.

Коли вони щойно одружилися, Роберт був гарний на вроду — високий, сильний і могутній, тільки волосся мав чорне й жорстке, густе на грудях, колюче між ногами. «Не той чоловік з Тризуба повернувся»,— іноді думала королева, поки він порав її. Перші декілька років, коли він лягав згори, вона, заплющивши очі, уявляла, що то Рейгар. Уявляти, що то Джеймі, не виходило: надто він був інший, надто незнайомий. Навіть запах був не такий.

А для Роберта тих ночей мов і не було. Зранку він геть нічого не пам'ятав — принаймні так він поводився. Одного разу, ще в перший рік шлюбу, Серсі на другий день висловила невдоволення. «Мені боляче було»,— поскаржилася вона. Йому стало соромно. «Це не я винен, міледі,— сказав він похмуро й ображено, як малий, який поцупив на кухні яблучний пиріг і піймався.— Це все вино. Забагато вина я п'ю». І щоб запити це зізнання, потягнувся по ріг з елем. Та коли Роберт підніс ріг до рота, Серсі так врізала ним йому в обличчя, що аж зуб тріснув. Через багато років, на бенкеті за столом, вона випадково підслухала, як Роберт розповідає служниці, буцім зуба зламав у рукопашній. «Ну, шлюб наш і був справжньою рукопашною,— подумала Серсі,— тож він і не збрехав».

Та все решта було суцільною брехнею. Він добре пам'ятав, як обходився з нею вночі, переконана була Серсі. По очах бачила. Він тільки вдавав, що все забув: так-бо легше, ніж зізнатися, як йому соромно. У глибині душі Роберт Баратеон був справжнім боягузом. З часом він, щоправда, рідше вимагав від неї близькості. В перший рік він порав її щонайменше раз на два тижні, а наприкінці шлюбу — навіть не раз на рік. Але своїх домагань він так і не кинув. Рано чи пізно завжди приходила ніч, коли він, перехиливши зайвого, приходив виконати свій подружній обов'язок. Те, чого він потім соромився за білого дня, в темряві приносило задоволення.

— Королево,— заговорила Тейна Мерівезер.— У вас такий дивний погляд! Вам недобре?

— Просто... пригадала дещо,— в Серсі пересохло в горлі.— Ви добра подруга, Тейно. Я справжньої подруги не мала вже...

І тут хтось загупав у двері.

Знову?! Стукіт звучав так наполегливо, аж Серсі затремтіла. «Невже до нас пливе ще тисяча кораблів?» Накинувши халат, вона пішла поглянути, хто прийшов.

— Перепрошую, ваша світлосте,— мовив вартовий,— але внизу леді Стоукворт, благає про аудієнцію.

— В таку годину? — різко кинула Серсі.— Фаліза з глузду з'їхала? Перекажіть їй, що я сплю. Перекажіть, що на Щитах просто зараз убивають простолюд. Перекажіть, що я всю ніч не спала. А з нею я поговорю завтра.

— Даруйте, ваша світлосте, але вона...— вартовий завагався,— як би це пояснити... вигляд у неї не найкращий.

Серсі нахмурилася. Мабуть, вирішила вона, Фаліза прийшла повідомити, що Брон загинув.

— Гаразд. Але мені потрібно вдягнутися. Проведіть її у світлицю — хай чекає там.

Леді Мерівезер хотіла встати й піти з нею, але королева її зупинила.

— Ні-ні, лишайтеся. Бодай хтось має сьогодні виспатися. Я ненадовго.

Запухле обличчя леді Фалізи було все в синцях, очі почервоніли від сліз. Нижня губа була розбита, одяг — подертий і брудний.

— Боги праведні,— вигукнула Серсі, заходячи у світлицю й зачиняючи двері.— Що з вашим обличчям?

Фаліза, здалося, не чує питання.

— Він його вбив,— промовила вона тремтячим голосом.— Мати змилуйся, він... він...— вона заридала, тремтячи усім тілом.

Наливши келих вина, Серсі принесла його заплаканій жінці.

— Випийте. Вино вас трохи заспокоїть. Ось так. Ще трішки. А тепер припиніть плакати й кажіть, чого прийшли.

Ціла карафа спорожніла, заки королева спромоглася витягнути з леді Фалізи цю сумну історію. А коли таки витягнула, то вже не знала, реготати їй чи лютувати.

— Двобій? — повторила вона. «Чи є в Сімох Королівствах бодай хтось, на кого можна покластися? Чи у Вестеросі я єдина маю голову на в'язах?» — Ви хочете мені сказати, що сер Балман викликав Брона на двобій?

— Сказав, це буде п-п-просто. Сулиця — з-з-зброя лицарська, сказав, а Б-Брон не справжній лицар. Балман сказав, що скине його з коня, а потім доб'є, поки той лежатиме без т-т-тями.

Брон — ніякий не лицар, щира правда. Брон — загартований у боях убивця. «Ваш дурнуватий чоловік сам підписав собі смертний вирок».

— Чудовий план. І що ж пішло не так?

— Б-Брон загнав списа в груди бідолашному Балмановому к-к-коню. А Балман, він... кінь, падаючи, поламав йому ноги. Балман так жалібно зойкав...

«Але перекупні мечі не знають жалю»,— могла б на це сказати Серсі.

— Я вас просила влаштувати нещасний випадок на полюванні. Випадкову стрілу, або падіння з коня, або розлюченого вепра... в лісі людину підстерігає стільки смертельних небезпек! Але про сулицю взагалі не йшлося.

Фаліза, схоже, не слухала.

— А коли я кинулася до Балмана, він... він... він ударив мене в обличчя. І змусив мілорда з-з-зізнатися. Балман кричав, кликав мейстра Френкена, а той перекупний меч, він... він... він...

— Зізнатися? — Серсі це не сподобалося.— Сподіваюся, наш хоробрий сер Балман тримав язика на припоні.

— Брон йому в око кинджала загнав, а мені сказав, щоб я до заходу сонця забралася зі Стоукворту, бо зі мною буде те саме. Сказав, що пустить мене по руках цілої з-з-залоги, якщо мене взагалі хтось захоче. А коли я наказала схопити Брона, один з лицарів мав нахабство заявити, що я маю скоритися лорду Стоукворту. Назвав його лордом Стоуквортом! — леді Фаліза вчепилася королеві в руку.— Ваша світлість мусить дати мені лицарів. Сотню лицарів! І арбалетників, щоб відвоювати замок. Стоукворт мій! А мені навіть не дозволили речі зібрати! Брон сказав, що тепер це речі його дружини — всі мої ш-ш-шовки й оксамити.

«Ганчір'я хай турбує тебе найменше». Королева висмикнула пальці з вологої долоні своєї гості.

— Я вас просила задмухати свічку, щоб захистити короля. Натомість ви у вогонь підлили дикополум'я. Ваш безголовий Балман мене згадував чи ні? Скажіть, що ні!

Фаліза облизала губи.

— Він... йому так боліли поламані ноги! Брон сказав, що змилується, але... А що буде з моєю сердешною м-м-матінкою?

«Помре, я так думаю».

— А ви як думаєте?

Швидше за все, леді Танда вже мертва. Не схожий Брон на людину, яка панькатиметься з літньою жінкою з поламаним стегном.

— Допоможіть мені! Куди мені подітися? Що мені робити?

«За Сновиду заміж вийти,— мало не сказала Серсі.— Він ще, може, не такий дурень, як ваш покійний чоловік». Королева не могла допустити війни на порозі Королівського Причалу — не зараз.

— Німотні сестри завжди радо приймають удовиць,— сказала вона.— Життя в них тихе, сповнене молитви, роздумів і добрих справ. Вони приносять розраду живим і мир померлим.

«І не балакають». Не могла ж вона дозволити, щоб ця жінка розносила небезпечні плітки по всіх Сімох Королівствах.

Але Фаліза лишалася глуха до голосу здорового глузду.

— Ми ж тільки хотіли прислужитися вашій світлості. «Горді, що незрадні». Ви казали...

— Пригадую,— вичавила посмішку Серсі.— Поки що ви залишитеся в нас, міледі, поки ми не вирішимо, як повернути ваш замок. Дайте-но я вам ще келих вина наллю. Ви втомлені й засмучені, це ж очевидно. Моя бідолашна люба Фалізо! Ось так, випийте.

Поки гостя прикінчувала карафу, Серсі підійшла до дверей і покликала покоївок. Звеліла Доркас розшукати лорда Кайберна й негайно вести сюди. Джоселін Свіфт вона відіслала на кухню.

— Принесіть хліба й сиру, пиріг з м'ясом і яблук. І вина. Хочеться випити.

Кайберн з'явився раніше, ніж принесли поїсти. На той час леді Фаліза перехилила ще три келихи вина й почала куняти, однак час до часу прокидалася і схлипувала. Відвівши Кайберна вбік, королева розповіла йому, яку дурницю впоров сер Балман.

— Не можу ж я дозволити, щоб Фаліза поширювала по місту плітки. Від горя вона геть з глузду з'їхала. Вам ще потрібні жінки для... роботи?

— Так, ваша світлосте. З лялькарок більше користі не буде.

— То забирайте її й робіть, що схочете. Але щойно вона спуститься в чорні камери... мені пояснювати?

— Ні, ваша світлосте. Я зрозумів.

— Добре,— сказала королева і знову начепила посмішку.— Люба Фалізо, прийшов мейстер Кайберн. Він допоможе вам трішки відпочити.

— Ох,— пробурмотіла Фаліза,— гаразд.

Коли за ними зачинилися двері, Серсі налила вина й собі.

— Мене оточують вороги й кретини,— промовила вона. Більше не можна довіряти ні родичам, ні навіть Джеймі, що був колись її половинкою. «Його призначення — бути моїм мечем і щитом, моєю дужою правою рукою. То чого ж він останнім часом тільки й дратує мене?»

Звісна річ, Брон — це просто дрібна перешкода. Серсі й не вірила ніколи, що він ховає в себе Куця. Менший братик-покруч занадто розумний, щоб дозволити Лоліс назвати клятого байстрюка на його честь, добре усвідомлюючи, що це обов'язково накличе на неї гнів королеви. Леді Мерівезер зразу це підмітила — і не помилилася. Таке знущання — це робота отого перекупного меча, понад усякий сумнів. Серсі мов навіч бачила, як він, з кубком вина в руці й зухвалою посмішкою на обличчі, спостерігає за своїм зморщеним червоним пасинком, який присмоктався до набряклої цицьки Лоліс. «Можете посміхатися й далі, пане Броне, та дуже скоро верещати будете. Тіштеся своєю причинною леді та своїм краденим замком, поки ще можете. Прийде час — і я пристукну вас, як муху». Може, пошле навіть для цього Лораса Тайрела, якщо Лицарю Квітів дивом удасться повернутися живим з Драконстону. Ото буде краса! З божої ласки, вони повбивають один одного. Як сер Арик і сер Ерик. А що ж до Стоукворту... ні, зараз Серсі просто нудило на думку про Стоукворт.

Тейна вже знову поринула в сон, коли королева повернулася у спальню; в голові шумувало. «Перепила й недоспала»,— подумала вона. Не щоночі її будять двічі, ще й такими неприємними новинами. «Я принаймні зразу пробудилася. А Роберт напивався так, що прокинутися не міг, не те що королівством правити». Всіма такими питаннями доводилося займатися Джону Арину. Приємно було думати, що з Серсі правителька вийшла краща, ніж з Роберта.

За вікном уже починало світлішати небо. Серсі присіла на ліжко поряд з леді Мерівезер, дослухаючись до її тихого дихання та спостерігаючи, як піднімаються й опускаються її груди. «Їй сниться Мир? — думала вона.— Чи коханець зі шрамом — небезпечний чорнявець, якому неможливо відмовити?» Чомусь вона була певна, що лорд Ортон уже точно не сниться Тейні.

Серсі поклала руку жінці на персо. Спершу легенько, ледве торкаючись, відчуваючи долонею теплу й гладеньку атласну шкіру. Тоді ніжно стиснула, провела великим пальцем по величенькій темній пипці — туди-сюди, туди-сюди, поки та не затвердла. Підвела погляд: Тейна розплющила очі.

— Приємно? — запитала Серсі.

— Так,— озвалася леді Мерівезер.

— А отак? — Серсі вщипнула її за пипку, потягнула з силою, прокрутила між пальців.

Мирсянка болісно охнула.

— Боляче!

— Це все через вино. Я за вечерею цілу карафу випила, а потім ще одну з удовицею Стоукворт. Довелося пити, щоб заспокоїти її,— вона покрутила Тейнину другу пипку, посмикала, поки жінка не охнула.— Я королева. Я маю право.

— Робіть, як зволите.

Волосся в Тейни було таке саме чорне, як у Роберта, і між ніг також, і коли Серсі поклала на нього руку, виявилося, що воно м'яке й вологе, тоді як у Роберта було сухе й жорстке.

— Будь ласка,— мовила мирсянка,— не зупиняйтеся, королево. Робіть зі мною, що схочете. Я ваша.

Але все даремно. Серсі не відчувала збудження, як відчував Роберт у ті ночі, коли по-справжньому брав її. Не було в цьому втіхи для неї. Для Тейни — так. Її пипки перетворилися на два чорні діаманти, розкішниця спливала соком. «Роберт у тебе б навіть закохався на якусь часину». Палець королеви пірнув у лоно мирсянки, як у трясовину, потім другий... туди-назад, туди-назад... «Але, вибухнувши в твоєму лоні, він би й імені потім твого не згадав».

Цікаво було, чи з жінкою буде так само легко, як було з Робертом. «Десять тисяч ваших дітей загинули в моїй долоні, ваша світлосте,— подумала Серсі, задіявши і третій палець.— Поки ви хропіли, я злизувала ваших синів зі своїх щік, а потім, одного по одному, з пальців — отих ваших липких і білих королевичів. Ви свій обов'язок виконували, мілорде, та я у темряві з'їдала ваших спадкоємців...» Тейна здригнулася. Видихнула якісь слова чужою мовою, знову здригнулася, вигнула спину й скрикнула. «Репетує так, наче її шпирнули»,— подумала королева. На мить вона уявила, що пальці її — то ікла вепра, які от-от роздеруть мирсянку від піхви аж до шиї.

Все марно.

З усіма так було, крім Джеймі.

Королева хотіла забрати руку, але Тейна зловила її пальці й поцілувала.

— Люба королево, як мені вас потішити? — вона ковзнула рукою по стегну Серсі, торкнулася трикутника між ногами.— Скажіть, чого чекаєте від мене, кохана.

— Йдіть геть,— Серсі, тремтячи, перевернулася на бік і натягнула покривала. Світало. Скоро прийде ранок, і все це забудеться.

Нічого й не було.