Бенкет круків

Брієнна

На схід від Сутінь-долу виросли пагорби, дикі й незаймані, й сосни обступили подорожніх, наче військо мовчазних сіро-зелених солдатів.

Спритний Дик запевнив, що вздовж берега дорога найкоротша й найлегша, отож затока майже повсякчас залишалася в полі зору. Поступово містечка й села на березі меншали й траплялися дедалі рідше. Надвечір зазвичай шукали заїзд, щоб зупинитися. Крабб лягав спати з рештою мандрівників, а для себе й для Подрика Брієнна брала окрему кімнату.

— Спати всім разом було б дешевше, м'леді,— казав Спритний Дик.— Ви б могли покласти біля себе меча. Старий Дик — людина сумирна. Шляхетний як лицар і чистий як білий день.

— Дні стають коротші й сіріші,— зауважила Брієнна.

— Ну, таки правда. Якщо не довіряєте мені, щоб пустити в ліжко, я міг би поспати й на підлозі, м'леді.

— Тільки не в мене.

— З ваших слів можна подумати, що ви взагалі мені не довіряєте.

— Довіру ще заробити слід. Так само як і золото.

— Як скажете, м'леді,— мовив Крабб,— але на північ звідси, де закінчується дорога, вам доведеться довіряти Дикові. Якби я хотів мечем відібрати у вас гроші, хто б мене зупинив?

— У вас меча немає. А в мене є.

Зачинивши двері, які розділяли їх, Брієнна ще деякий час постояла, дослухаючись, поки не впевнилася, що він пішов. Хай який він спритний, Дик Крабб — це не Джеймі Ланістер, не Маячливе Мишеня, ба навіть не Гамфрі Вагстаф. Він дрібний і худий від недоїдання, з обладунків у нього хіба що пом'ятий напівшолом, весь у плямах іржі. Замість меча Дик носить старий щербатий кинджал.

— Подрику,— мовила Брієнна,— скоро всі заїзди закінчаться, даху над головою не буде. Нашому проводиреві я не довіряю. Коли ми ночуватимемо, зможеш за мною наглянути, поки я спатиму?

— Чатувати, міледі? Сер,— він поміркував.— У мене є меч. Якщо Крабб спробує вас скривдити, я можу його зарубати.

— Ні,— суворо відказала вона.— Битися з ним не треба. Просто спостерігай за ним, коли я спатиму, й буди мене, якщо він поводитиметься підозріло. Я легко прокидаюся, ось побачиш.

Крабб свою справжню натуру виявив уже на другий день, коли зупинилися напувати коней. Брієнна пішла в кущі до вітру. Присідаючи навпочіпки, вона почула Подриків голос:

— Ви що робите? Ану геть звідти!

Закінчивши, Брієнна швидко натягнула бриджі й, повернувшись на дорогу, заскочила Спритного Дика за тим, що він змивав з пальців борошно.

— У саквах моїх ніяких драконів ти не знайдеш,— сказала до нього Брієнна.— Золото я завжди ношу з собою.

Трохи монет лежало в гамані, що висів на ремені, а решта були заховані в двох потаємних кишенях на одязі. Товстий гаман у саквах натоптаний був малими й великими мідяками — пенсами й півпенсами, чотирипенсовиками й зірками... і білим борошном, щоб здавався тугішим. Борошно вона купила в кухаря в «Сімох мечах», коли виїжджала з Сутінь-долу.

— Дик нічого такого не мав на увазі, м'леді,— розчепірив чолов'яга білі від борошна пальці: мовляв, я беззбройний.— Хотів просто перевірити, чи справді ви маєте дракони, які пообіцяли мені. На світі повно ошуканців, ладних обдурити чесну людину. Але ви не така.

Брієнна тільки й сподівалася, що проводир з нього кращий, ніж злодій.

— Час їхати,— мовила вона, сідаючи на коня.

Дорогою, на самоті, Дик часто співав — не цілі пісні, а рядочок звідси, куплетик звідти. Брієнна підозрювала, що так він намагається причарувати її, змусити її втратити пильність. Іноді він навіть заохочував Брієнну й Подрика долучитися до нього, але марно. Хлопчак занадто соромився, язика йому не розв'язати, а Брієнна не співала ніколи. «А ти співала для батька? — запитала її якось леді Старк.— А для лорда Ренлі?» Таж ні, Брієнна не співала, ніколи не співала, хоча й хотіла... хотіла...

Коли не співав, Спритний Дик балакав — розважав їх оповідками про мис Ломиклішню. В кожній темній долині є свій володар, розповідав він, і об'єднує їх хіба що недовіра до чужинців. У їхніх жилах біжить темна й густа кров перших людей.

— Андали намагалися взяти Ломиклішню, але спливли кров'ю в долинах і потопилися в болотах. Та от чого не домоглися їхні сини мечами, домоглися їхні доньки цілунками. Пошлюбили тих, кого не змогли звоювати, ага.

Поширити свою владу на мис Ломиклішню намагалися сутінь-дільські королі Даркліни, пробували це й Мугони з Дівоставу, а пізніше — зарозумілі Сельтигари з острова Краба. Однак ломиклішнянці знали свої болота й ліси вздовж і впоперек, як і не снилося зайдам, і в разі небезпеки зникали по печерах, що пронизували пагорби, наче стільники. Коли не було потреби битися з завойовниками, вони билися між собою. Їхня кровна ворожнеча — глуха й глибока, як болота в ущелинах. Час до часу який-небудь переможець приносив на Ломиклішню мир, але ніколи не тривав той мир довше, ніж його життя. Таким був лорд Лусіфер Гарді, видатний вояк, такими були Брати Бруни. Старий Костолом був ще видатнішим, але наймогутнішими були Крабби. Дик досі відмовлявся повірити, що Брієнна в житті не чула про Кларенса Крабба і його звитяги.

— Навіщо мені брехати? — здивувалася вона.— Кожна місцевість має своїх героїв. Там, звідки я, співці співають про сера Галадона Могилівського, Бездоганного Лицаря.

— Сера Галадона якого? — пирхнув Дик.— Ніколи не чув. І чим він був у біса такий бездоганний?

— Сер Галадон був таким доблесним звитяжцем, що сама Діва віддала йому своє серце. На знак свого кохання вона дарувала йому чарівного меча. Вірна Діва — ось як він називався. Жоден звичайний меч не лишав на ньому слідів, жоден щит не міг захистити від його цілунку. Сер Галадон гонорово носив Вірну Діву при боці, та лише тричі виймав з піхов. Проти смертних він ніколи не піднімав Вірної Діви, бо вона мала завелику силу, щоб такий бій вважати чесним.

Крабба це тільки розсмішило.

— Бездоганний Лицар? Бездоганний Бовдур, ось як буде правильно. Який сенс у чарівному мечі, якщо ним, чорт забирай, не користуватися?

— Це честь,— озвалася Брієнна.— Володіти ним — це честь, ось який сенс.

На це він розреготався тільки дужче.

— Сер Кларенс Крабб легко б собі волохату дупу підтер вашим Бездоганним Лицарем, м'леді. Якби вони колись перетнулися, то на полиці в Шепоті стояла б нині ще одна голова, ось що я вам скажу. «Треба було таки витягти меча,— торочила б вона іншим головам.— Треба було таки витягти того клятого меча».

Брієнна не стримала посмішки.

— Можливо,— погодилася вона,— але сер Галадон був зовсім не бовдур. Проти ворога вісім футів заввишки, верхи на турові, він, мабуть, таки заголив би Вірну Діву. Подейкують, одного разу він зарубав нею дракона.

На Спритного Дика це не справило враження.

— Костолом теж змагався з драконом, але йому ніякий чарівний меч не знадобився. Він тому драконові просто шию у вузол зав'язав, аж той, дихаючи полум'ям, тільки власну дупу підсмажував.

— А що ж тоді робив Костолом, коли з'явився Ейгон з сестрами? — поцікавилася Брієнна.

— Він уже мертвий був. М'леді хіба не знає? — Крабб скоса кинув на неї погляд.— Ейгон послав на Ломиклішню свою сестру, оту Вісенію. Лорди на той час уже знали про долю Гарена. Й вони — нема дурних — склали мечі їй до ніг. Королева прийняла їх, і лорди повідомили, що не служать ні Дівоставу, ні острову Краба, ні Сутінь-долу. Але тих клятих Сельтигарів це не зупинило — вони й досі своїх митарів посилають на східне узбережжя збирати податки. Якщо посилають багато, то кілька й назад вертаються... а так ми вклоняємося тільки своїм володарям і королю. Справжньому королю, а не Роберту й іже з ним,— він сплюнув.— З королевичем Рейгаром на Тризубі билися і Крабби, і Бруни, і Боґзи; були наші й у королівській варті. Гарді, Кейв, Пайн, три Крабби — Клемент, Руперт і Кларенс Коротун. Шість футів на зріст, але й справді коротун порівняно з сером Кларенсом. Ми тут усі віддані драконам, по всій дорозі на Ломиклішню.

Що далі на північний схід, то менше ставало подорожніх, аж поки вже й заїздів не лишилося. Прибережна дорога тут геть заросла бур'яном. Того дня ночували в рибальському селищі. Брієнна заплатила кілька мідяків, щоб місцеві пустили їх спати на сіновал. Вони з Подриком зайняли горище й, вилізши туди, забрали нагору драбину.

— Лишаєте мене самого внизу — не боїтеся, що я коней вкраду? — гукнув знизу Крабб.— Їх теж нагору забирайте, м'леді.

Оскільки вона не відповіла, він провадив:

— Сьогодні вночі буде дощ. Холодна злива. Ви собі з Подом спатимете в теплі й затишку, а старому Дику тут мерзнути самотою? — він, бурмочучи, похитав головою, вкладаючись на стіжку сіна.— В житті не бачив такої недовірливої панни.

Брієнна згорнулася калачиком, накрившись плащем, поруч позіхав Подрик. «Не завжди я була така обережна,— хотілося їй крикнути Краббу.— Змалечку я вірила, що чоловіки всі шляхетні, як мій батько». Навіть оті, що розпатякували, яка вона красуня, яка висока, метка й розумна, яка граційна в танці. Це септа Роель скинула їй полуду з очей. «Вони так кажуть, аби тільки здобути прихильність твого батька,— пояснила жінка.— Правду тобі скажуть дзеркала, а не чоловічі язики». Це був жорстокий урок, після якого Брієнна довго плакала, але він придався їй у Небосаду, коли сер Гайл вирішив з друзями трохи розважитися. «У нашому світі панна мусить бути обережною, бо недовго залишатиметься панною»,— саме думала Брієнна, коли почав накрапати дощ.

У рукопашній на Буремості вона одного по одному побила всіх своїх «залицяльників» — Фароу, Амброза й Буші, Марка Малендора, Реймонда Нейланда й Вілла Чорногуза. Переїхала Гарі Соєра, проломила шолома Робіну Потеру, залишивши йому жахливий шрам. А коли упав останній з них, Матір привела до неї Конінтона. Цього разу сер Ронет тримав не троянду, а меча. Кожен удар, якого йому завдала Брієнна, був солодший за цілунок.

Того дня останнім наразився на її гнів Лорас Тайрел. Він до неї ніколи не залицявся, та й узагалі на неї не дивився, але в нього на щиті красувалися три золоті ружі, а Брієнна ружі ненавиділа. Один погляд на них додав їй лютої сили... Нарешті Брієнна поринула в сон, і їй наснився той бій, а ще сер Джеймі — він застібав у неї на плечах веселкового плаща.

Наступного ранку дощ не вщухав. Коли сіли снідати, Спритний Дик запропонував перечекати, заки дощ припиниться.

— А коли це буде? Завтра? За два тижні? Наступного літа? Ні. Маємо плащі, а дорога далека — багато льє попереду.

Дощило цілісінький день. Вузька стежка, якою прямували, скоро перетворилася на болото. Дерева стояли голі, й опале їхнє листя невпинний дощ перетворив на мокрий брунатний килим. Хоча плащ у Дика підбитий був білячим хутром, чолов'яга промок до нитки, й Брієнна бачила, як він труситься. На мить їй стало навіть його шкода. Він давно недоїдає, це ж очевидно. Цікаво, думала, вона, а справді існує та пачкарська печера і той зруйнований замок? Голод, бува, штовхає на відчайдушні вчинки. Може, це просто спроба її ошукати? У животі млоїло від підозр.

Довгий час здавалося, що рівномірне лопотіння дощу — це єдиний звук у цілому світі. Спритний Дик безтурботно грібся вперед. Брієнна спостерігала за ним: він зігнувся гачком, припав до сідла, так наче це захистить від дощу. Цього разу, коли почали западати сутінки, селища поблизу не виявилося. Не було й дерев, щоб під ними заховатися. Довелося ставати табором серед каміння, за півсотні ярдів від води. Валуни принаймні затулять од вітру.

— Вночі ліпше виставити чати, м'леді,— мовив Крабб, поки Брієнна намагалася розпалити вогнище з плавнику.— В такому місці можуть і хлюпотуни водитися.

— Хлюпотуни? — Брієнна кинула на нього підозріливий погляд.

— Чудовиська,— задоволено пояснив Спритний Дик.— Здалеку схожі на людей, тільки голови в них надто вже великі, а замість волосся — луска. Животи мають білі, риб'ячі, а між пальцями — перетинки. Завжди мокрі, хлюпотуни смердять рибою, але за отими товстими губами ховаються зелені зуби — гострі як голки. Кажуть, що перші люди їх усіх повинищили, але ви не вірте. Вони приходять поночі, хлюпаючи своїми перетинчастими ногами по воді — хлюп-хлюп, і крадуть нечемних дітей. Дівчат лишають собі, щоб нащадків народжували, а хлопців з'їдають, роздираючи своїми гострими зеленими зубами,— він посміхнувся до Подрика.— Тебе б точно з'їли, хлопче. Просто сирим з'їли.

— Хай тільки наблизяться — я їх повбиваю,— Подрик торкнувся меча.

— А ти спробуй. Ти спробуй. Хлюпотунів убити не так легко,— мовив Дик і підморгнув Брієнні.— А ви часом не нечемна дівчинка, м'леді?

— Ні.

«От блазень!» Мокре дерево не хотіло горіти, хай скільки викресала іскор Брієнна, вдаряючи кресалом об крицю. Тріски починали трохи диміти, та й по всьому. Нарешті вона обурено прихилися спиною до валуна, натягнула на себе плаща й приготувалася до холодної мокрої ночівлі. Мріючи про гарячу страву, Брієнна жувала смужку в'яленої яловичини, а Спритний Дик тим часом розводився про часи, коли сер Кларенс Крабб воював з царем хлюпотунів. «Веселенька історія,— не могла не визнати Брієнна,— однак Марк Малендор зі своєю мавпочкою теж був кумедний».

У такий дощ не видно було за хмарами, ні як сідає сонце, ні як сходить місяць. Ніч прийшла чорна й беззоряна. У Крабба нарешті закінчилися побрехеньки, і він заснув. Незабаром захропів і Подрик. Брієнна сиділа, зіпершись на валун, і слухала хвилі. «Ти на морі, Сансо? — думала вона.— Блазень шукав корабель, який взяв би трьох пасажирів, ось як сказав карлик. То до вас із сером Донтосом приєднався Куць — чи ти відшукала свою меншу сестричку?»

День був довгий, і Брієнна втомилася. Навіть сидячи під валуном, під тихий шелест дощу, вона відчувала, як починають злипатися повіки. Двічі вона засинала. На другий раз нагло прокинулася, й серце аж вилітало з грудей: їй здалося, що над нею хтось нависає. Руки й ноги заклякли, а плащ геть заплутався на гомілках. Відкинувши його, вона підвелася. Спритний Дик скрутився під валуном, закопавшись у тяжкий вологий пісок, і спав. «Сон. Це просто був сон».

Може, дарма вона втекла від сера Крейтона й сера Іліфера. Вони здавалися людьми чесними. «Якби ж зі мною поїхав Джеймі!» — подумала Брієнна... але ж він — лицар королівської варти, тож його місце біля короля. Крім того, насправді їй потрібен був Ренлі. «Я дала обітницю захистити його — і не впоралася. Потім я дала обітницю помститися за нього — і теж не впоралася. Натомість утекла разом з леді Кетлін — і її теж підвела». Вітер перемінився, і тепер дощ бив їй просто в обличчя.

Наступного дня стежка перетворилася на рінисту ниточку, а згодом від неї лишився заледве натяк. Близько опівдня стежка різко урвалася, добігши до підніжжя вивітреного стрімчака. Нагорі, похмуро споглядаючи хвилі, стояв невеличкий замок: три перехняблені вежі — сильветки на тлі свинцевого неба.

— Це Шепіт? — поцікавився Подрик.

— А це схоже на кляті руїни? — Крабб сплюнув.— Це Лиховісне Лігво, престол старого лорда Бруна. Дорога тут закінчується. Далі поїдемо через сосновий бір.

Брієнна роздивлялася стрімчак.

— А як ми видеремося нагору?

— Легко,— Спритний Дик розвернув коня.— Тримайтеся ближче до Дика. Хлюпотуни полюбляють нападати на тих, хто пасе задніх.

Нагору вела крута кам'яниста стежка, яка ховалася у розколині. Здебільшого це було природне заглиблення, але місцями люди витесали сходинки, щоб полегшити підйом. З двох боків тиснули прямовисні скелі, за століття побиті вітрами й дощами. Спритний Дик дорогою показував на виступи.

— Ось голова людожера, бачите? — вказав він, і Брієнна посміхнулася, і справді побачивши голову.— А он кам'яний дракон. Друге крило в нього відвалилося, коли ще мій батько був маленький. А над ним он вим'я нависає, мов цицьки старої гаргари,— він зиркнув на Брієннині груди.

— Сер! Міледі! — гукнув Подрик.— Там вершник.

— Де? — Брієнні серед цих скель жодна не нагадувала вершника.

— На дорозі. Не скеля. Справжній вершник. Іде за нами. Внизу,— вказав він.

Брієнна розвернулася в сідлі. Видерлися вони вже височенько, узбережжя видно було на багато льє. Тою самою дорогою, якою вони щойно їхали, скакав кінь, відстаючи на дві-три милі. «Знову?» Брієнна підозріливо зиркнула на Спритного Дика.

— Не треба зизити на мене оком,— відказав Крабб.— Хай хто там їде, Спритний Дик тут ні до чого. Це хтось із Брунів, швидше за все, повертається з війни. Або якийсь співець, мандрує собі з місця на місце,— відвернувшись, він сплюнув.— Це не хлюпотун, ото вже точно, чорт забирай. Бо ті на конях не їздять.

— Не їздять,— підтвердила Брієнна. Бодай у цьому вони дійшли згоди.

Останні сто футів підйому були найкрутіші й найпідступніші. З-під копит зривалися камінці, з гуркотом скочуючись на стежку. Випірнувши з ущелини, подорожні опинилися під мурами замку. На парапеті вгорі на мить з'явилося обличчя та знову зникло. Брієнні здалося, що це жінка, й вона так і сказала Спритному Дикові.

— Брун застарий, щоб лазити на мури,— погодився той,— а сини й онуки всі поїхали на війну. Не залишилося нікого, самі дівки й кількоро шмаркатих дітлахів.

Брієнна мало не спитала, до якого короля приєднався лорд Брун, але тепер це вже не має значення. Брунові сини поїхали, і дехто з них уже й не повернеться. «Тут нас не приймуть гостинно». Замок, повний старих, жінок і дітей навряд чи відчинить браму озброєним незнайомцям.

— Ви так говорите про лорда Бруна, наче знайомі з ним особисто,— мовила Брієнна до Спритного Дика.

— Колись і був знайомий.

Вона глянула на його камзол. На грудях обірвані нитки й темніша пляма на тканині свідчили про те, що колись тут був герб, нині зірваний. Отже, проводир їхній — дезертир, Брієнна вже не мала сумнівів. Може, отой вершник, що їде позаду, один з його братів по зброї?

— Їдьмо,— мовив Дик,— поки Брун не зацікавився, чого це ми стовбичимо під його мурами. Навіть дівка здатна накрутити клятого арбалета. Тут,— Дик тицьнув у напрямку порослих лісом вапнякових пагорбів позаду замку,— доріг уже немає, тільки річища струмків і звірині стежки, але не бійтеся, м'леді. Спритний Дик ці місця знає добре.

Саме цього Брієнна й боялася. Над стрімчаком літав вітер, але приносив він запах пастки.

— А вершник?

Скоро він теж подереться нагору — хіба що кінь у нього по воді вміє ходити.

— А що вершник? Якщо це якийсь дурень із Сутінь-долу, то, либонь, і кляту стежку знайти не зможе. А якщо й знайде, то в лісі ми відірвемося. Там дороги не буде, щоб їхати нашим слідом.

«Зате лишатимуться відбитки». Може, думала Брієнна, краще зустріти вершника тут, з мечем у руці. «Ото дурепою я видамся, якщо це якийсь співець або один з синів лорда Бруна». Мабуть, Крабб таки має рацію, вирішила вона. «Якщо вершник і завтра за нами їхатиме, тоді я ним і займуся».

— Як скажете,— мовила вона, розвертаючи кобилицю в напрямку заростів.

Замок лорда Бруна почав зменшуватися вдалині, а потім і зовсім зник. Навколо височіли чатові дерева й сосни-солдати, націливши в небо зелені списи. Під ногами лежала посилана шишками глиця — шаром товстим, як мур замку. Копита ступали майже безшумно. Якийсь час дощило, потім дощ ущух, потім знову почався, але серед сосон не впало ні краплі.

У лісі їхалося набагато повільніше. Брієнна вела кобилицю в зелені сутінки, продираючись серед дерев. Тут легко загубитися, збагнула вона. Куди не глянь — все однакове. Саме повітря здавалося сіро-зеленим і нерухомим. Соснове гілля дряпало руки, шкрябало нещодавно помальований щит. З кожною годиною моторошна непорушність тиснула дедалі дужче.

Спритного Дика це теж непокоїло. Пізніше, коли вже западали сутінки, він спробував заспівати. «Бурмило, був собі бурмило, бурмило, кошлатий чорний здоровило»,— затягнув він голосом дряпучим, як пара вовняних штанів. Але сосни поглинули пісню, як поглинали дощ і вітер. За деякий час Дик замовк.

— Погано тут,— мовив Подрик.— Лихе місце.

Брієнна почувалася так само, але не варто в цьому зізнаватися.

— Сосновий бір — місце похмуре, та все одно це просто бір. Нема тут чого нам боятися.

— А як же хлюпотуни? А голови?

— Розумний хлопчина,— засміявся Спритний Дик.

Брієнна кинула на нього роздратований погляд.

— Немає ніяких хлюпотунів,— сказала вона Подрику,— і голів теж немає.

Пагорби йшли то вгору, то вниз. Брієнна дуже сподівалася, що Спритний Дик — людина чесна і що він знає, куди веде їх. Сама-бо вона, мабуть, і не скаже, в якому напрямку море. День і ніч небо лишалося сірим і хмарним — дорогу не підсвічували ні сонце, ні зірки.

Увечері зупинилися на ночівлю рано, спустившись із пагорба просто до блискучого зеленого болота. У сіро-зеленому світлі земля під ногами видавалася твердою, та щойно заїхали в болото, коні провалилися по загривок. Довелося розвертатися й шукати твердого ґрунту.

— Нічого страшного,— запевнив Крабб.— Піднімемося знов на пагорб і спустимося з іншого боку.

Наступного дня все повторилося. Їхали серед сосон і боліт, під темним небом, яке раз у раз проливалося дощем, минали карстові вирви, печери й руїни стародавніх твердж, каміння яких уже геть поросло мохом. Кожна купа каміння мала свою історію, і Спритний Дик розповів їх усі. Якщо його послухати, то мешканці мису Ломиклішня поливали свої соснові бори кров'ю. Брієнні вже терпець уривався.

— Довго ще? — нарешті запитала вона.— Ми вже, мабуть, кожне дерево на Ломиклішні бачили.

— Оце навряд чи,— мовив Крабб.— Але ми вже близько. Бачите, дерева рідшають. Недалеко вузьке море.

«Блазень, до якого він пообіцяв мене привести, певно, виявиться моїм власним віддзеркаленням у воді»,— подумала Брієнна, але який сенс розвертатися, коли вже заїхала так далеко? Вона змучилася, нема й мови. Стегна понатирало сідлом, останнім часом ночами вона спала щонайбільше по чотири години, поки сторожив Подрик. Якщо Спритний Дик замислив повбивати їх, то, переконана була Брієнна, спробу зробить саме тут, бо ці місця він добре знає. Може, він веде їх зараз у якесь розбійне кубло, де чекають на нього такі самі підступні поплічники. А може, він просто їздить колами, щоб дочекатися, поки їх наздожене вершник. Від самого замку лорда Бруна вони й знаку не бачили того вершника, але це ще не означає, що він покинув своє переслідування.

«Може, доведеться його вбити»,— одного вечора міркувала Брієнна, міряючи кроками маленький табір. На саму думку про це ставало млосно. Її військовий інструктор, старий вояк, завжди ставив під сумнів її готовність до справжнього бою. «У тебе в руках чоловіча сила,— неодноразово казав він,— але серце в тебе м'яке, дівчаче. Одна справа — тренуватися з тупим мечем у руці, й зовсім інша — на фут застромити гостру крицю людині в нутрощі, спостерігаючи, як у її очах згасає світло». Щоб загартувати Брієнну, сер Гудвін відсилав її на батькову бійню — різати ягнят і молочних поросят. Поросята верещали, а ягнята ревіли, як перелякані діти. До закінчення брудної роботи Брієнна була вже сліпа від сліз, а просякнутий кров'ю одяг вона одразу віддавала покоївці, щоб спалила. Але в сера Гудвіна й досі лишалися сумніви. «Порося — це порося. З людиною все інакше. Коли я був ото таким молоденьким зброєносцем, як ти, мав я друга — дужого, меткого й моторного, на тренуваннях він завжди перемагав. Ми всі були певні, що одного дня він стане блискучим лицарем. А тоді на Східці прийшла війна. В мене на очах друг мій кинув ворога на коліна й вибив топора з його руки, та коли вже готовий був його добити, на мить затнувся. А у бою мить — це ціле життя. Ворог устиг вихопити чингал і застромити його в щілину на латах мого друга. Вся сила, вся швидкість, всі важко напрацьовані навички виявилися балабона не варті, бо друг злякався вбити. Пам'ятай про це, дівчинко».

«Пам'ятатиму,— присягнулася Брієнна його тіні в сосновому бору. Вона присіла на камінь, витягнула меча й заходилася нагострювати.— Пам'ятатиму й молитимуся, що не злякаюсь».

Наступного дня світанок був такий самий похмурий, холодний і хмарний. Сонце так і не показалося, тільки чорнота посіріла, і Брієнна зрозуміла, що час знову сідлати коней. Зі Спритним Диком на чолі знов заїхали між сосон. Брієнна насідала йому на п'яти, а Подрик на своєму конику їхав останній.

Замок з'явився перед очима неочікувано. Ось вони ще в гущавині бору, де на льє і льє не видно нічого, самі сосни. А ось обігнули валун — і попереду постала ущелина. А ще за милю бір різко закінчився. За ним виднілося тільки небо й море... і старовинний зруйнований замок, покинутий і зарослий, на самому краю стрімчака.

— Шепіт,— мовив Спритний Дик.— Ось послухайте. Може, голови почуєте.

— Я чую,— роззявив рота Подрик.

Брієнна теж їх чула. Слабеньке тихе мурмотіння, яке, здавалося, лине не тільки від замку, а і з самої землі. Ближче до скель мурмотіння посилилося. Та це ж море! — зненацька збагнула Брієнна. Хвилі вибили під скелями печери й тепер перекочуються отими підземними тунелями.

— Немає ніяких голів,— сказала Брієнна.— Це хвилі шепочуть.

— Хвилі не вміють шепотіти. Це голови.

Замок був колись збудований зі старого каміння, всього різної форми, не скріпленого розчином. Тріщини густо поросли мохом, а з підмур'я тягнулися вгору дерева. Старі замки майже всі мають богопраліс. У Шепоті, схоже, тільки богопраліс і лишився. Брієнна підвела кобилицю до краю кручі, де обвалився зовнішній мур. Гора битого каміння поросла отруйним червоним плющем. Прив'язавши коня до дерева, Брієнна — наскільки наважилася — наблизилася до обриву. За п'ятдесят футів унизу хвилі билися в залишки обваленої вежі. В глибині проглядалася велика печера.

— Це був старий маяк,— пояснив Спритний Дик, підходячи.— Вежа впала, коли мені було вполовину менше років, ніж ото зараз Подові. Колись у печеру вели сходи, та як та круча обвалилася, вони теж пропали. Після того пачкарі перестали тут причалювати. Були часи, коли вони в цю печеру запливали, та вже минули. Бачите? — одну руку він поклав Брієнні на спину, другою кудись указуючи.

У дівчини аж шкіра сиротами взялася. «Штовхне — й опинюся внизу, де і вежа». Вона зробила крок назад.

— Заберіть руки.

— Та я просто...— скривився Крабб.

— Мені байдуже, що там ви просто. Де вхід?

— З тамтого боку,— він повагався.— Цей ваш блазень, він же не триматиме на мене зла? — запитав він нервово.— Ну, вночі мені подумалося, що він, може, розсердився на старого Спритного Дика через ту мапу, що я йому продав, і що я не попередив — пачкарі сюди більше не запливають.

— Ви стільки золота отримаєте, що можете йому й віддати все, що заборгували,— озвалася Брієнна, яка не могла уявити Донтоса Голарда грізним месником.— Якщо він узагалі ще тут.

Обійшли по периметру мурів. Замок був трикутний, з квадратними вежами на рогах. Брама геть прогнила. Щойно Брієнна торкнулася однієї стулки, як дерево хруснуло й вивалилося довгими мокрими трісками, й ціла стулка рухнула на Брієнну. Всередині було так само похмуро. Крізь мури пробився ліс, проковтнувши і фортецю, і двір. Але за брамою досі виднілися звідні ґрати, які гострими зубами глибоко вп'ялися у м'яку багнисту землю. Залізо поруділо від іржі, та коли Брієнна поторсала ґрати, вони витримали.

— Довго вже ніхто брамою не користувався.

— Я можу перелізти,— запропонував Подрик.— По стрімчаку. Де мур завалився.

— Надто небезпечно. Каміння лежить нещільно, та й плющ отруйний. Тут мала бути потерна.

Потерна знайшлася з північного боку замку — вхід ховався за величезним ожиновим кущем. Ягоди хтось позбирав, а в кущі прорубали прохід до дверей. Побачивши поламане гілля, Брієнна відчула занепокоєння.

— Хтось тут був, і то нещодавно.

— Блазень з дівчатками,— мовив Крабб.— Я ж вам казав.

Санса? Брієнна не могла в це повірити. Навіть такий гіркий п'яниця, як Донтос Голард, тричі подумав би, перш ніж тягнути її в це похмуре місце. Щось у цих руїнах викликало неспокій. Старківну Брієнна тут точно не знайде... але поглянути слід. «Тут точно хтось був,— подумалося їй.— Хтось, хто воліє ховатися».

— Краббе, ходімте зі мною. Подрику, стережи коней.

— Я теж хочу піти. Я зброєносець. І вмію битися.

— Саме тому я й хочу, щоб ти лишився. У лісі можуть ховатися беззаконники. Не можна лишати коней без захисту.

— Як скажете,— Подрик буцнув чоботом камінець.

Продершись через кущ, Брієнна потягнула іржаве залізне кільце.

Якусь мить двері опиралися, а тоді рвучко розчахнулися, невдоволено зарипівши завісами. Від цього звуку в Брієнни на загривку волосся стало сторч. Вона витягнула меча. Навіть у кольчузі й дубленій шкірі вона почувалася голою.

— Ідіть же, м'леді,— мовив ззаду Спритний Дик.— Чого ви чекаєте? Старий Крабб уже тисячу років мертвий.

Чого вона чекає? Брієнна запевнила себе, що це все дурниці. Звуки — це просто морські хвилі, які, невпинно здіймаючись і опускаючись, перекочують відлуння в печерах попід замком. Але це і справді схоже було на шепіт, і на мить Брієнна мов навіч побачила голови — перешіптуються, стоячи на полицях. «Треба було таки витягти меча,— казала одна з них.— Треба було таки витягти чарівного меча».

— Подрику,— мовила Брієнна.— У мене в скатці загорнутий меч у піхвах.— Принеси мені.

— Так, сер. Міледі. Зараз,— хлопець помчав геть.

— Меч? — Спритний Дик почухав за вухом.— У вас меч у руці. Навіщо вам другий?

— Цей меч для вас,— Брієнна подала йому клинок руків'ям уперед.

— Правда? — Крабб невпевнено простягнув руку, так наче меч кусається.— Недовірлива панна віддає старому Дикові меча?

— Ви користуватися ним умієте?

— Я ж Крабб,— чолов'яга висмикнув клинок з її долоні.— В мені тече кров старого сера Кларенса,— розтявши мечем повітря, Дик широко посміхнувся до Брієнни.— Є приказка: видно пана по мечу.

Подрик Пейн повернувся, тримаючи Клятвохранителя обережно, наче немовля несе. Спритний Дик аж присвиснув, угледівши пишно оздоблені піхви, прикрашені рядом лев'ячих голів, але одразу замовк, щойно Брієнна витягнула меча й рубонула ним повітря. Навіть на звук він був гостріший, ніж звичайний меч.

— За мною,— мовила Брієнна до Крабба. І боком увійшла в потерну, пригнувши голову, щоб не зачепити арку.

Очам відкрився зарослий двір. Ліворуч була центральна брама й залишки колишньої стайні. З половини стійл випиналися пагони, проростаючи крізь суху поруділу солом'яну стріху. Праворуч виднілися прогнилі дерев'яні сходи, які спускалися в темряву підземелля а чи погребу. На місці фортеці лежала гора битого каміння, поросла зеленим і фіолетовим мохом. Весь двір був устелений бур'янами і глицею. Кругом росли рівними шерегами сосни-солдати. А серед них білів чужак — молоде струнке віродерево зі стовбуром білим, як ув'язнена панна. З розкидистого гілля звисало темно-червоне листя. А далі, де обрушився мур, зяяла порожнеча — тільки море й небо...

...і залишки багаття.

У вухах Брієнни дзумів наполегливий шепіт. Вона опустилася біля полум'я навколішки. Підняла обгорілого патика, понюхала його, помішала попіл. Хтось тут уночі грівся. Або ж посилав сигнал кораблю на морі.

— Аго-о-ов! — погукав Спритний Дик.— Є тут хто?

— Тихо,— звеліла йому Брієнна.

— Хтось, мабуть, ховається. Хоче нас роздивитися, перш ніж показатися,— він рушив до сходів, які вели під землю, й зазирнув у темряву.— Аго-о-ов! — знову погукав він.— Є там хто?

Брієнна бачила, як гойднувся пагін. З кущів висковзнув чоловік — такий забрьоханий, наче просто з землі випірнув. У руці мав поламаного меча, але збентежило Брієнну не це, а його обличчя — маленькі очка і плаский широкий ніс.

Вона впізнала цей ніс. І ці очі також. Пиг — ось як називали чолов'ягу його приятелі.

Здалося, що все відбулося за одну мить. З-за колодязя випірнув ще один чоловік — цілком безшумно, як ото змія ковзає по купі вологого листя. Був він у залізному напівшоломі, обтягнутому брудним червоним шовком, і тримав у руці короткий товстий дротик. Його Брієнна теж упізнала. Ззаду почувся шелест, і з-поміж червоного листя визирнула голова. Крабб саме стояв під віродеревом. Звівши очі, він побачив обличчя.

— Ось,— мовив він до Брієнни,— це той блазень, що ви шукали.

— Дику,— гукнула Брієнна,— до мене!

З гучним реготінням-іржанням Шагвел стрибнув з віродерева. Був він у блазенському костюмі, але такому вицвілому й брудному, що той здавався не так рожево-сірим, як брунатним. Замість блазенського ціпа він тримав потрійний моргенштерн — з дерев'яного держака звисали три шпичасті кулі. Змахнув тим моргенштерном низько над землею — і Краббове коліно вибухнуло кров'ю й кістками.

— Сміхота,— каркнув Шагвел, коли Дик упав. Меч, якого Дикові дала Брієнна, вилетів з руки та зник між дерев. Крабб з вереском звивався на землі, стискаючи потрощене коліно.

— Ви тільки погляньте,— мовив Шагвел,— це ж Пачкар Дик, який нам карту намалював. Приїхав аж сюди, щоб нам золото повернути?

— Будь ласка,— схлипував Дик,— будь ласка, не треба, нога...

— Болить? Зараз перестане.

— Облиш його! — гукнула Брієнна.

— НІ! — вереснув Дик, закривавленими руками затуляючи голову. Але Шагвел уже крутнув шпичасту кулю й зацідив просто Краббові в обличчя. Почувся нудотний хрускіт. А за мить у тиші, яка запала, Брієнна почула калатання власного серця.

— Лихий Шаг,— мовив чолов'яга, який випірнув з-за колодязя. Побачивши Брієннине обличчя, він розреготався.— Знову ти, жінко? Що, вирішила нас вистежити? Чи скучила за нами?

Перестрибуючи з ноги на ногу, Шагвел розкрутив своє молотило.

— Це вона до мене прийшла. Я-бо снюся їй щоночі, коли вона собі в щілину пальці пхає. Вона мене жадає, хлопці, ця кобила скучила за своїм веселим Шагом! Поратиму її в сраку, вдую їй блазенського сімені, щоб виплодила мені мою маленьку копію.

— Для цього інша дірка потрібна, Шагу,— мовив Тимеон, по-дорнському розтягуючи слова.

— То я скористаюся всіма дірками. Про всяк випадок,— Шагвел рушив до неї з правого боку, в той час як Пиг обходив її з лівого, змушуючи задкувати до нерівного обриву кручі. «Корабель, який візьме трьох пасажирів»,— пригадалося Брієнні.

— То вас тільки троє.

— Після Гаренхолу,— знизав плечима Тимеон,— ми розбіглися, кожен куди хотів. Урсвик зі своїми поїхав на південь, у Старгород. Рордж вирішив, що зможе вислизнути через Варницю. А ми з хлопцями рушили в Дівостав, але на корабель ніяк не могли потрапити,— дорнянин узяв дротик напереваги.— Ти ото коли Варго вкусила, кінець йому прийшов. Вухо в нього почорніло, гноїлося. Рордж з Урсвиком хотіли їхати геть, але Цап звелів нам утримувати замок. Казав, що він — лорд Гаренхолу, ніхто в нього замку не забере. Слиною бризкав, ото як завжди. Подейкують, Гора-на-коні його на шматочки покраяв. Сьогодні руку, завтра ногу — рівненько чикрижив. Ще й перебинтовував, щоб Гоут не помер. Прутень наостанок залишав, але прилетів птах, викликав Гору на Королівський Причал, отож він закінчив справу та й поїхав собі.

— Я тут не через вас. Я шукаю...— вона мало не сказала «сестру»,— блазня.

— Я блазень,— радісно оголосив Шагвел.

— Не той блазень,— випалила Брієнна.— Той, який мені потрібен, подорожує з високородною панною, дочкою лорда Старка Вічнозимського.

— Тоді тобі потрібен Гончак,— мовив Тимеон.— Але його тут немає, на жаль. Тільки ми.

— Сандор Кліган? — перепитала Брієнна.— Про що ви?

— Це у нього Старкова дочка. Наскільки я чув, вона їхала у Річкорин, але він її викрав. Клятий пес!

«Річкорин,— подумала Брієнна.— Їхала у Річкорин. До дядьків».

— А ви звідки знаєте?

— Один з Берикових хлопців розповів. Лорд Лискавка теж її шукає. Розіслав своїх людей по всьому Тризубу — винюхують її. Ми після Гаренхолу на трьох з них наскочили, й перед смертю один нам ото таке розповів.

— Та він міг набрехати.

— Міг, але не набрехав. Згодом ми чули, що Гончак зарубав трьох вояків свого брата у заїзді на роздоріжжі. З ним там була дівчинка. Хазяїн заїзду перед смертю присягався, що так і було, та й повії казали те саме. Бридкі вони були — жах. Не такі бридкі, як ти, звісно, але...

«Він мою увагу відвертає,— збагнула Брієнна.— Заколисує мене своїм голосом». Пиг підкрадався ближче. Шагвел стрибнув до Брієнни. Вона позадкувала. «Та вони мене зараз зі скелі скинуть!»

— Не підходьте,— застерегла вона.

— Я тебе і в ніс попораю, дівко,— заявив Шагвел.— Кумедно буде, ні?

— Прутик у нього малесенький,— пояснив Тимеон.— Опусти меча, жінко, і ми з тобою лагідно обійдемося. Нам тільки золото потрібне, щоб пачкарям заплатити.

— І якщо я вам віддам золото, ви нас відпустите?

— Відпустимо,— посміхнувся Тимеон.— Коли всі тебе взуємо по черзі. Заплатимо, як справжній повії. По срібняку за кожен раз. А як ні, то все одно заберемо золото і зґвалтуємо, а потім вчинимо так само, як Гора вчинив з лордом Варго. Що обираєш?

— Ось що,— Брієнна кинулася на Пига.

Той сіпнув поламаним мечем, щоб захистити обличчя, та щойно підніс клинок, Брієнна рубонула знизу. Клятвохранитель прошив дублену шкуру, вовну, людську шкіру та м'ясо, впиваючись перекупному мечу в стегно. Пиг шалено відбивався, але під ним підломилася нога. Черкнувши поламаним мечем Брієнну по кольчузі, він гепнувся горілиць. Дівчина миттю застромила клинок йому горло, провернула й висмикнула — і рвучко розвернулася: Тимеонів дротик просвистів, черкнувши її по обличчю. «Я не злякалася,— подумала Брієнна, а кров червоно цебеніла в неї по щоці.— Бачили, пане Гудвіне?» Рани вона й не відчула.

— Твоя черга,— гукнула Брієнна до Тимеона, поки дорнянин витягав другого дротика, ще меншого й товстішого, ніж перший.— Кидай!

— Щоб ти відхилилася, а тоді напала на мене? Я тоді закінчу, як Пиг. Ні. Бий її, Шагу!

— Сам бий,— озвався Шагвел.— Бачив, що вона з Пигом зробила? Та вона здуріла від місячної крові.

Блазень був позаду, Тимеон — попереду. Хай куди Брієнна повернеться, один усе одно опиниться в неї за спиною.

— Давай бий її,— сказав Тимеон,— потім труп її взуєш.

— Як ти мене любиш!

Моргенштерн розкручувався. «Обирай,— звеліла собі Брієнна,— обирай одного — і швидко вбивай». Аж тут нізвідки прилетів камінь, поціливши Шагвелу просто в голову. Брієнна без вагань стрибнула на Тимеона.

Бився він краще за Пига, але мав тільки короткий дротик проти її валірійської криці. Клятвохранитель ожив у її руках. Вона в житті так швидко не рухалася. Лезо перетворилося на сіру розмиту пляму. Тимеон, коли Брієнна на нього напала, поранив її в плече, але вона відтяла йому вухо й кавалок щоки, зрізала гостряк дротика і на фут застромила брижувате лезо в живіт, пробивши кольчугу.

Коли ж витягнула клинок з живота, Тимеон, спливаючи кров'ю, ще намагався битися. Відшукав на поясі кинджал, тож Брієнні довелося відрубати йому руку. Це за Джеймі.

— Мати милосердна,— хапнув ротом повітря дорнянин, булькаючи кров'ю; з зап'ястка кров у нього ринула фонтаном.— Кінчай уже. Відправ мене назад у Дорн, клята сучко.

Брієнна так і вчинила.

Коли вона розвернулася, Шагвел стояв навколішках, причмелено мацаючи землю в пошуках моргенштерна. Щойно спромігся зіп'ятися на ноги, ще один камінь буцнув його у вухо. Подрик уже переліз обвалений мур і стояв серед плюща, стискаючи в кулаці черговий камінь.

— Я ж казав, що вмію битися! — крикнув він униз.

Шагвел спробував відповзти.

— Здаюся,— схлипнув блазень,— здаюся. Не чіпайте милого Шагвела, я такий дотепний — я не можу померти!

— Ти не кращий за решту. Грабував, ґвалтував і вбивав.

— Так, правда, правда, не заперечую... але ж я дотепний, оці мої жарти й вихватки... Я так умію хлопців розсмішити!

— А дівчат — до сліз довести.

— Хіба я винен? У дівчат немає почуття гумору.

Брієнна опустила Клятвохранителя.

— Копай могилу. Отут, попід віродеревом,— вона вказала клинком.

— Лопати не маю.

— Зате маєш дві руки.

«На одну більше, ніж ви залишили Джеймі».

— Навіщо? Лишіть їх крукам.

— Тимеона й Пига можеш на харч крукам покинути. А у Спритного Дика буде могила. Він був з Краббів. Це його рідна домівка.

Земля була м'яка після дощу, та все одно блазню довелося копати до самого вечора, щоб викопати яму на потрібну глибину. Коли він урешті закінчив, уже западали сутінки, а руки в нього всі вкрилися кривавими водянками. Брієнна, вклавши Клятвохранителя в піхви, підхопила на руки Дика Крабба й перенесла в могилу. На обличчя його неможливо було дивитися.

— Вибачте, що ніколи не довіряла вам. Я розучилася довіряти людям.

Опускаючись навколішки, щоб покласти тіло, вона подумала: «Блазень спробує напасти зараз, поки я до нього спиною».

Уривчасте дихання вона почула за мить до того, як Подрик застережно закричав. Шагвел стискав у руці гостру каменюку. Брієнна в рукаві ховала кинджал.

Камінь майже не має шансів проти кинджала.

Відбивши Шагвелову руку, Брієнна заштрикнула крицю йому в нутрощі.

— Смійся,— загарчала вона до нього. Він натомість застогнав.— Смійся,— повторила вона, однією рукою хапаючи його за горло, а другою знову штрикаючи.— Смійся!

Вона повторювала й повторювала оце «Смійся!», аж поки рука в неї не почервоніла до самого ліктя, а від смороду, з яким помирав блазень, не стало чим дихати. Проте Шагвел так і не засміявся.

Чулися схлипи, однак виявилося, що то вона сама схлипує. Збагнувши це, вона, здригнувшись, відкинула кинджал.

Подрик допоміг їй опустити Спритного Дика в могилу. На той час уже на небо викотився місяць. Брієнна, струсивши землю з долонь, вкинула в могилу два дракони.

— Навіщо це, міледі? Сер? — запитав Под.

— Цю винагороду я обіцяла йому за те, що привів мене до блазня.

Ззаду почувся регіт. Висмикнувши з піхов Клятвохранителя, Брієнна рвучко розвернулася, очікуючи побачити ще когось із кривавих лицедіїв... але на зруйнованому мурі сидів Гайл Гант, схрестивши ноги.

— Якщо в пеклі є борделі, гівнюк тобі подякує,— гукнув лицар.— А як нема, то ти тільки золото змарнувала.

— Я свої обіцянки тримаю. Що ви тут робите?

— Лорд Рендил попросив простежити за тобою. Якби тобі раптом пощастило й ти таки натрапила на Сансу Старк, він звелів мені привезти її у Дівостав. Але не бійся, тебе мені звеліли не чіпати.

— Так наче вам це до снаги,— пирхнула Брієнна.

— То що тепер, міледі?

— Закопаємо його.

— Я про дівчину. Оту леді Сансу.

Брієнна мить поміркувала.

— Якщо Тимеон казав правду, вона їхала в Річкорин. Десь дорогою її викрав Гончак. Якщо я знайду його...

— ...він тебе вб'є.

— Або я вб'ю його,— вперто озвалася вона.— То ви допоможете мені закопати сердешного Крабба, сер?

— Справжній лицар ніколи не відмовить такій кралі,— сер Гайл зліз зі стіни. Разом вони закидали Спритного Дика ґрунтом, а місяць тим часом повз вище й вище по небу, а глибоко під землею перешіптувалися голови забутих королів.