Бенкет круків

Семвел

Нервово похитуючись, Сем стояв біля вікна, спостерігаючи, як зникає за гостроверхими дахами останній сонячний промінь. «Мабуть, знову напився,— думав він.— Або з дівчиною познайомився». Сем не знав, лаятися йому чи плакати, Дареон-бо начебто йому брат. Попроси його заспівати — і ніхто не впорається краще. Попроси його зробити щось інше...

Уже опускався вечірній туман, і його сірі цівки повзли по стінах будинків, що вишикувалися уздовж старого каналу.

— Він обіцяв повернутися,— сказав Сем.— Ти ж теж його чула.

Жиллі дивилася на нього спухлими почервонілими очима. Немите й заплутане волосся висіло, обрамляючи обличчя. Вона була схожа на боязку тваринку, яка визирає з лісової гущавини. Минуло вже багато днів відтоді, як вони розпалювали вогнище, але дикунка все одно тулилася до коминка, так наче холодний попіл ще зберігав трохи тепла.

— Йому тут, з нами, не подобається,— прошепотіла вона, щоб не збудити немовля.— Тут сумно. А він любить місця, де багато вина й усмішок.

«Так,— подумав Сем,— а вина багато всюди, окрім як тут». У Браавосі повно заїздів, пивниць і борделів. І якщо Дареон віддає перевагу вогнищу й глінтвейну, а не черствому хлібу й товариству зарюмсаної дівчини, тлустого боягуза і хворого старого, хіба можна йому за це дорікати? «Я можу-таки йому дорікнути. Він обіцяв повернутися до сутінок; сказав, що принесе вина і поїсти».

Сем знову визирнув у вікно, без надії сподіваючись побачити співця, який поспішає додому. На таємниче місто опускалася темрява, скрадаючись провулками й каналами. Добродії Браавоса скоро позачиняють вікна й позамикають на засуви двері. Ніч належить бравам і куртизанкам. «Дареоновим новим друзям»,— гірко подумав Сем. Останнім часом співець тільки про них і розводився. Навіть хотів скласти пісню про одну куртизанку — жінку на ім'я Місячна Тінь, яка почула його спів біля Місячного ставка й обдарувала поцілунком. «Ліпше б ти в неї срібняка попросив,— зауважив Сем.— Нам гроші потрібні, а не цілунки». Але співець лише посміхнувся. «Деякі цілунки коштовніші за золото, Смертовбивче».

І це Сема теж сердило. Дареону не слід складати пісні про куртизанок. Йому слід співати про Стіну та звитяги Нічної варти. Сем сподівався, що ці пісні переконають кількох юнаків убратися в чорне. Але Дареон натомість співав про золоті цілунки, сріблясті коси й черлені вуста. А ніхто ще в житті не вбирався в чорне заради черлених вуст.

Іноді спів будив немовля. Малюк починав квилити, Дареон горлав, щоб той замовкнув, Жиллі плакала, і співець вибігав геть і по кілька днів не повертався. «Від цього невпинного плачу мені кортить її набити,— скаржився він,— я через те її схлипування спати не можу».

«А ти б не плакав, якби мав сина і втратив його?» — мало не бовкнув тоді Сем. Як винуватити Жиллі за її горе? А от Джона Сноу винуватити можна: коли це його серце перетворилося на камінь? Одного разу Сем так і спитав у мейстра Еймона, коли Жиллі пішла на канал набрати води. «Коли ви підвищили його до лорда-командувача»,— відповів на це старий.

Ще й тепер, у холоді кімнатки під самим дахом, Семові не хотілося вірити, що Джон і справді вчинив так, як гадає мейстер Еймон. «Та все-таки, мабуть, це правда. Бо чого б тоді Жиллі стільки плакала?» Досить було просто запитати її, чию дитину вона притискає до грудей, але Сем не мав на це мужності. Він боявся почути відповідь. «Я й досі боягуз, Джоне». Хай куди він заїде у цьому великому світі, а всі страхи там будуть разом з ним.

По дахах Браавоса відлунням прокотилося дріботіння, схоже на далекий гуркіт грому: це з того боку лагуни Титан подавав знак про наближення ночі. Гучний звук збудив немовля, а його наглий вереск збудив і мейстра Еймона. Не встигла Жиллі тицьнути малюкові цицьку, як старий розплющив очі й кволо посовався на вузькому ліжку.

— Бовтуне? Темно. Чому так темно?

«Бо ви сліпий». Відтоді як припливли у Браавос, Еймон дедалі більше почав забуватися. Іноді навіть не розумів, де він. Іноді брався щось розповідати, але не закінчував і починав бурмотіти про свого батька чи його брата. «Йому вже сто два роки»,— нагадував собі Сем, але ж і в Чорному замку йому було стільки само, а там він мав цілком ясну голову.

— Це я,— змушений був пояснювати Сем.— Семвел Тарлі. Ваш стюард.

— Сем,— мейстер Еймон облизав губи та кліпнув.— Так. А ми в Браавосі. Пробач, Семе. Вже ранок?

— Ні,— Сем помацав старому чоло. Шкіра була волога від поту, холодна й липка на дотик, а кожен подих супроводжувався тихим свистом.— Зараз ніч, мейстре. Ви спали.

— Щось надто довго. Тут холодно.

— У нас дрова скінчилися,— пояснив Сем,— а господар нам більше не дасть, поки не заплатимо.

Це вже вчетверте чи вп'яте повторювалася та сама розмова. «Краще б я витратив гроші на дрова,— щоразу по тому бідкався до себе Сем.— Забракло клепки здогадатися, як важливо тримати його в теплі».

Натомість він змарнував останнє срібло на цілителя з Палацу червоноруких — блідого рослявого чоловіка в мантії, розшитій узором з червоних і білих смужок. Але насправді те срібло принесло тільки півпляшки сновійного вина. «Це полегшить його відхід»,— лагідно сказав браавосянин. Коли Сем запитав, чи не можна що-небудь зробити, той похитав головою. «Масті в мене є, зілля і настоянки, розчини, отрути і припарки. Можу кров йому пустити, прочистити кишківник, поставити п'явок... та навіщо? П'явки не повернуть йому молодість. Він старий, і в легенях його смерть. Дайте йому випити оцього, й нехай просто спить».

І відтоді старий спав ніч і день, але зараз-от намагався сісти.

— Нам слід вийти до кораблів.

«Знову кораблі!»

— Ви надто ще слабий, щоб виходити,— мовив Сем.

Під час подорожі мейстер Еймон підхопив застуду, яка загніздилася в нього в грудях. Заки допливли до Браавоса, він так заслабнув, що на берег його довелося виносити. Тоді вони ще мали тугий гаманець срібла, тож Дареон у заїзді попросив найширше ліжко. Їм запропонували таке, що на ньому й восьмеро людей помістилося б, тож господар за вісьмох і звелів заплатити.

— Підемо в доки завтра,— пообіцяв Сем.— І ви розпитаєте, який корабель найближчим часом пливе у Старгород.

Навіть восени в порту Браавоса було завізно. Щойно Еймон одужає, знайти судно, яке доправить їх куди слід, буде неважко. Важче буде заплатити за дорогу. Сподіватися можна тільки на корабель з Сімох Королівств. «Може, трапиться торгова галера зі Старгорода, шкіпер якої має родичів у Нічній варті. Повинні же ще лишатися люди, які шанують чатових Стіни».

— Старгород,— прохрипів мейстер Еймон.— Так. Мені наснився Старгород, Семе. Я знову молодий, зі мною мій брат Бовтун разом з отим здорованем-лицарем, якому він служив. Ми пили в старому шинку, де подають страхітливо міцний яблучник,— він знову спробував підвестися, але сили забракло. За мить він влігся назад.— Кораблі,— повторив він.— Там ми знайдемо відповідь. Щодо драконів. Мені потрібно знати.

«Ні,— подумав Сем,— вам потрібно поїсти і зігрітися — потрібен повний живіт і тріскотливе полум'я у коминку».

— Ви зголодніли, мейстре? У нас лишилося трохи хліба й сиру.

— Не зараз, Семе. Пізніше, коли я оклигаю.

— Як ви оклигаєте, якщо не будете їсти?

На морі ніхто з них не їв багато, особливо після Скагосу. По вузькому морю їх гнали шторми. Іноді вони налітали з півдня, з громом, блискавкою і чорною стіною дощу, який падав по декілька днів. Іноді приходили з півночі, холодні й похмурі, з лютим вітром, який пронизував до кісток. Одного разу так похолодало, що Сем, прокинувшись, побачив: цілий корабель вкрився кригою — блищав як перлина. Капітан, опустивши щоглу, прив'язав її до палуби, і далі пливли на веслах. Коли нарешті перед очима постав Титан, ніхто вже й не їв нічого.

Однак, опинившись нарешті на березі, в безпеці, Сем відчув, що страшенно зголоднів. Так само й Дареон з Жиллі. Навіть немовля смоктало з більшою охотою. А от Еймон...

— Хліб черствий, але я можу випросити на кухні трохи підливи, щоб його розмочити,— мовив Сем до старого. Господар був суворий і холодноокий, він з підозрою ставився до вбраних у чорне чужинців під його дахом, а от кухарка була добра.

— Не треба. Хіба що крапельку вина?

Але вина не було. Дареон обіцяв купити, коли заробить своїм співом.

— Вино принесуть пізніше,— збрехав Сем.— Є вода, але вона погана.

Добра вода текла великим арочним цегляним акведуком, який браавосяни називали солодкою рікою. Багатії по трубах отримували воду просто додому, а бідняки набирали її у цебра й відра в міських фонтанах. Сем якось послав Жиллі принести води, цілком забувши, що дикунка все життя прожила у Крастеровій фортеці й не бачила навіть ярмаркового містечка. А Браавос був кам'яним лабіринтом островів і каналів, де ні трави, ні дерев, зате повно незнайомців, які розмовляють невідомою мовою, і місто налякало її до такої міри, що вона і карту згубила, і сама скоро загубилася. Сем розшукав заплакану Жиллі біля камінних ніг якогось давно померлого володаря моря.

— У нас тільки вода з каналу,— пояснив Сем мейстру Еймону,— але кухарка переварила її. Є ще сновійне вино, якщо хочете.

— Досить уже з мене снів. Вода з каналу підійде. Допоможи мені, будь ласка.

Всадовивши старого, Сем підніс до його сухих порепаних вуст кухлик. Але все одно половина води стекла мейстру на груди.

— Досить,— закашлявся Еймон, зробивши декілька ковтків.— Ти мене втопиш... Чому в кімнаті так холодно? — затремтів він у Семових руках.

— Дрова закінчилися.

Дареон заплатив господарю за кімнату з коминком, але ж звідки було знати, що дрова тут стільки коштують! Дерева у Браавосі не ростуть, хіба що у дворах і садках можновладців. Не рубали браавосяни і сосон, якими поросли віддалені острови навколо їхньої великої лагуни і які правили за такі собі лісосмуги, що захищали від штормів. Отож дрова привозили баржами по ріці й по лагуні. Навіть кізяки тут коштували чимало, бо браавосяни возили все не кіньми, а човнами. Все це не мало б значення, якби мандрівники одразу попливли в Старгород, як планували, та мейстер Еймон для подорожі був заслабий. Ще одна мандрівка у відкритому морі просто добила б його.

Еймонова рука ковзнула по ковдрі, стиснула Семову долоню.

— Нам потрібно в доки, Семе.

— Коли вам стане ліпше.

Старий не витримає солоних бризок і вологих вітрів на набережній, а цілий Браавос — це набережна. На півночі розташована Фіолетова гавань, де швартуються браавоські торгові галери під банями й вежами Палацу володаря моря. На заході — Лахмітникова гавань, запруджена кораблями з вільних міст, Вестеросу, Ібена й далеких казкових східних країв. І повсюди — маленькі пірси, поромні пристані та причали, де швартуються ловці креветок і крабів, а також рибалки, які добуткують на заплавинах і в гирлі річки.

— Для вас це буде надто важко.

— То йди замість мене,— попросив Еймон,— і приведи когось, хто бачив драконів.

— Я? — Сема така пропозиція збентежила.— Мейстре, це ж казки. Моряцькі казки.

І в цьому теж винен Дареон. Співець приносив з пивниць і борделів найрізноманітніші чудернацькі перекази. На жаль, коли почув про драконів, був уже добряче напідпитку, тож не пам'ятав подробиць.

— Може, Дареон узагалі все вигадав. Співці усі такі. Вигадники.

— Авжеж,— погодився мейстер Еймон,— та навіть у найфантастичнішій баладі може виявитися зерно правди. З'ясуй цю правду для мене, Семе.

— Я й не знаю, кого питати і як питати. Валірійську я знаю ледве-ледве, а коли до мене звертаються браавоською, то взагалі половини не розумію. Ви знаєте більше мов за мене, тож коли трохи зміцнієте...

— А коли я зміцнію, Семе? Скажи мені!

— Скоро. Якщо їстимете й відпочиватимете. Коли ми припливемо у Старгород...

— Старгорода я вже не побачу. Тепер я в цьому впевнився,— старий міцніше стиснув Сема за руку.— Скоро я приєднаюся до своїх братів. Братів у обітниці і братів по крові — усі вони мої брати. І до батька... він і не думав ніколи, що престол може перейти йому, але сталося саме так. Він повторював, що це кара за той удар, який убив його брата. Я молюся за те, щоб у смерті він відшукав мир, якого ніколи не знав за життя. Септони співають про солодкий спочинок, про те, як ми скинемо свій тягар і помандрусмо в чарівний далекий край, де тільки сміятимемося, кохатимемо й бенкетуватимемо повік-віки... та що як не існує землі світлої і медової, а є холод і тьма і біль за тою стіною, що зветься смерть?

«Він боїться»,— збагнув Сем.

— Ви не помираєте. Ви просто хворі, от і все. Це минеться.

— Не цього разу, Семе. Мені снилося... в темряві ночі людина ставить питання, які боїться поставити за білого дня. У мене за всі ці роки залишилося одне-єдине питання. Чому боги, відібравши у мене очі й силу, прирекли мене так довго товктися на світі, змерзлого й забутого? Яку користь побачили вони в такому старому порохні, як я? — в Еймона затремтіли пальці — тоненькі палички, обтягнуті плямистою шкірою.— Я пам'ятаю, Семе. Досі пам'ятаю.

Сем нічого не розумів.

— Пам'ятаєте що?

— Драконів,— прошепотів Еймон.— Вони були горем і гордістю мого дому.

— Останній дракон здох ще до вашого народження,— мовив Сем.— Як ви можете їх пам'ятати?

— Я бачу їх уві сні, Семе. Бачу, як кривавиться в небі червона зоря. Пам'ятаю цю червінь. Бачу їхні тіні на снігу, чую шелест шкірястих крил, відчуваю їхній гарячий подих. Брати мої теж снили драконами, і ці сни їх убили — одного по одному. Семе, от-от збудеться напівзабуте пророцтво про дива й жахи, яких не збагнути жодному зі смертних... або ж...

— Або? — зронив Сем.

— ...або не збудеться,— стиха хихикнув Еймон.— Я вже старий, в гарячці та при смерті,— він утомлено заплющив білі очі, але за мить змусив себе їх розплющити.— Не слід було мені їхати зі Стіни. Лорд Сноу не міг такого передбачити, а от я мав би й здогадатися. Вогонь пожирає, а холод зберігає. Стіна... та вже запізно тікати назад. Під дверима чекає Невідомець, і йому не можна відмовляти. Стюарде, ти служив мені віддано, то зроби останню звитягу для мене. Іди на берег, Семе, до кораблів. Дізнайся все, що зможеш, про драконів.

Сем вивільнив руку з пальців старого.

— Гаразд. Якщо ви хочете. Я просто...— він не знав, як закінчити. «Не можу ж я йому відмовити». А дорогою можна ще пошукати Дареона, де-небудь у доках і на причалах Лахмітникової гавані. «Спершу розшукаю Дареона, і до кораблів уже підемо разом. А коли повернемося, принесемо поїсти, і вина, і дров. Розпалимо коминок і поїмо гарячого». Він підвівся.— Що ж... то я пішов. Якщо вже йти, то йти. А Жиллі залишиться. Жиллі, замкни за мною двері на засув.

Під дверима чекає Невідомець...

Жиллі кивнула, притискаючи до грудей немовля, і на очі їй знову набігли сльози. «Зараз плакатиме»,— збагнув Сем. Він більше не витримував. Пояс із мечем висів на гачку на стіні, поряд зі старим потрісканим ріжком, якого Сему подарував Джон. Зірвавши пояс із гачка, Сем підперезався, накинув на круглі плечі чорний вовняний плащ і, похилившись, переступив поріг і подибав униз дерев'яними сходами, які зарипіли під його вагою. В заїзді було два виходи — на вулицю і на канал. Сем вийшов у перший, щоб не заходити у їдальню, де господар обов'язково обдарував би його квасним поглядом, який приберігав для тих гостей, які починали зловживати його гостинністю.

В повітрі відчувалася прохолода, але ніч була не така туманна, як інші. Сем і за це був вдячний. Іноді на землю лягав такий щільний серпанок, що власних ніг не видно було. Одного разу Сем мало в канал отак не впав.

У дитинстві Сем читав історію Браавоса і мріяв, як одного дня тут побуває. Хотілося побачити, як з моря, суворий і лютий, підноситься Титан, хотілося поплавати каналами в гондолі — повз палаци і храми, подивитися, як танцюють брави свій водяний танок, зблискуючи в зоряному сяйві клинками. Але ось Сем тут, а йому нічого так не хочеться, як нарешті поїхати звідси у Старгород.

Накинувши на голову каптур, Сем ступав бруківкою в напрямку Лахмітникової гавані, виляскуючи плащем. Пояс із мечем так і норовив з'їхати по ногах до самих кісточок, тож дорогою доводилося його раз у раз підсмикувати. Тримався Сем вузьких і темних вуличок, де менше шансів когось зустріти, та навіть коли назустріч вибігала кицька, у нього починало гупати серце... а Браавос кишів котами. «Треба Дареона розшукати,— думав він.— Він же вояк Нічної варти, мій побратим, ми разом зможемо вигадати, як діяти далі». Мейстра Еймона зовсім сили залишили, а Жиллі тут геть розгубилася б, навіть якби не так горювала, а от Дареон... «Не варто мені погано про нього думати. Може, він поранений і саме тому не зміг повернутися вчасно? Може, він загинув і лежить зараз десь у провулку в калюжі крові або ж плаває долілиць у якомусь каналі...» Ночами містом походжали брави у своєму пишному строкатому вбранні, щомиті готові довести свою вправність на вузьких мечах, які вони носять при боці. Дехто з них кидався в бійку через дрібниці, а дехто взагалі просто так, а в Дареона ж довгий язик і крутий норов, особливо як вип'є. «Те, що хтось гарно співає про битви, ще не означає, що він так само гарно б'ється».

Найкращі пивниці, заїзди й борделі містилися поблизу Фіолетової гавані й Місячного ставка, але Дареон віддавав перевагу Лахмітниковій гавані, де серед гостей частіше почуєш загальну мову. Сем почав пошуки з заїзду «Зелений вугор», потім завітав до «Чорного човняра» і закладу Мороґо — в цих місцях Дареон, бувало, вже співав. Але ніде його не було. Під «Імлистим домом» пришвартувалося кілька гондол, чекаючи на завсідників, і Сем спробував розпитати багорників, чи не бачили вони вбраного в чорне співця, але ніхто з багорників валірійської не розумів. Або ж вони просто вдавали, що не розуміють. Сем зазирнув у брудну винарню під другою аркою Набового мосту, в якій заледве поміщалося десятеро людей. Дареона серед присутніх не було. Тоді Сем перевірив «Заїзд банітів», «Сім ліхтарів» і бордель під назвою «Котерія», де замість допомоги отримав тільки зизі погляди.

Виходячи, він мало не наштовхнувся на двох юнаків під червоним ліхтарем «Котерії». Один був чорнявий, другий білявий. Чорнявий щось промовив браавоською.

— Перепрошую,— вибачився Сем,— я не розумію.

І налякано позадкував. У Сімох Королівства багатії вбиралися в оксамит, шовки й парчу сотні різних відтінків, у той час як простолюд носив грубу вовну й брунатну ряднину. У Браавосі все було навпаки. Брави походжали яскраві, як павичі, тримаючи долоні на мечах, а можновладці вбиралися в темно-сіре і фіолетове, у синє аж чорне і в чорне-пречорне, як безмісячна ніч.

— Мій приятель Теро каже, ти такий гладкий, що його аж нудить,— мовив білявий брав у куртці наполовину з зеленого оксамиту, а наполовину — зі срібної тканини.— Мій приятель Теро каже, що від гримотіння твого меча в нього голова розболілася.

Говорив він загальною мовою. Другий — чорнявий брав у бордовій парчі й жовтому плащі, звали якого, судячи з усього, Теро,— щось зронив браавоською, і його білявий приятель, розсміявшись, промовив:

— Мій приятель Теро каже, що ти вдягнений невідповідно до свого становища. Ти можний лорд, що носиш чорне?

Сема підмивало втікати, та якщо він кинеться бігти, може ще через власного меча перечепитися. «Не торкайся меча»,— звелів він собі. Покладеш палець на руків'я — і цього може бути досить, щоб котрийсь із бравів сприйняв це за виклик. Сем намагався вигадати щось примирливе.

— Я не...— тільки й вичавив він.

— Він не лорд,— почувся дитячий голос.— Він з Нічної варти, дурнуваті. З Вестеросу.

На світло вийшла дівчинка, штовхаючи перед собою повний візок водоростей,— неохайна, худа, у величезних чоботах, з немитим нечесаним волоссям.— У «Веселому порту» сидить ще один такий — співає пісеньки Морячці,— повідомила вона двом бравам. А тоді звернулася до Сема.— Якщо тебе спитають, хто на світі найвродливіша жінка, відповідай — Солов'їха, бо на двобій викличуть. Не хочеш молюсків купити? Устриці я всі вже продала.

— У мене грошей немає,— мовив Сем.

— У нього грошей немає,— передражнив його білявий брав. Його чорнявий приятель, вишкірившись, зронив щось браавоською.— Мій приятель Теро змерз. Будь ласкавий, віддай йому свого плаща.

— Тільки не слухайся,— застерегла дівчинка з візком,— бо далі вони в тебе попросять чоботи, і за хвилину ти вже голяка тут стоятимеш.

— Кошенят, які надто голосно нявкають, у каналі топлять,— попередив білявий брав.

— Не тих, які мають кігті.

І зненацька у дівчинки в лівій руці зблиснув ножик — тоненький, як і вона сама. Той, який називався Теро, щось мовив до свого білявого приятеля, й обидва пішли геть, пересміюючись між собою.

— Дякую,— мовив Сем до дівчинки, коли вони віддалилися.

Ніж зник.

— Якщо ти поночі з мечем, це означає, що тебе можна викликати на двобій. Ти хотів з ними битися?

— Ні,— писнув Сем, аж сам скривився.

— Ти справді служиш у Нічній варті? Я ще такого чорного брата в житті не бачила,— мовила дівчинка та вказала на візок.— Якщо хочеш, можеш забрати молюсків, які тут лишилися. Вже темно, ніхто їх не купить. Ви пливете на Стіну?

— Ні, у Старгород,— Сем, схопивши вареного молюска, миттю глитнув його.— Тут у нас пересадка.

Смачний був молюск! Сем з'їв ще одного.

— Брави ніколи не чіпляються до людей, які не мають мечів. Навіть такі дурні верблюди, як Теро й Орбело.

— А ти хто?

— Ніхто,— озвалася дівчинка, від якої відгонило рибою.— Колись давно я була кимось, та це в минулому. Але, якщо хочеш, можеш кликати мене Кет. А ти хто?

— Семвел з дому Тарлі. Ти розмовляєш загальною мовою.

— У мене батько був веслярським зверхником на «Наймірії». Його убив якийсь брав, бо батько сказав, що моя мати була вродливіша за Солов'їху. Не отакий верблюд, що ти бачив, а справжній брав. Одного дня я таки переріжу йому горлянку. Капітан сказав, що на «Наймірії» дівчаткам не місце, й висадив мене тут. А Браско взяв мене до себе й доручив ходити з візком,— вона звела на Сема очі.— Ви на якому кораблі попливете?

— У нас оплачена подорож на «Леді Ушанорі».

Дівчинка підозріливо примружилася.

— Корабель відплив давно. Хіба не знаєш? Багато днів тому.

«Знаю»,— міг би відповісти Сем. Вони з Дареоном, стоячи на причалі, спостерігали за тим, як піднімаються й опускаються весла корабля, який повз Титана виходив у відкрите море. «Що ж,— сказав тоді співець,— це кінець». Був би Сем хоробрішим, штовхнув би його у воду. Коли треба було залізти дівчині під спідницю, то в Дареона язик медовим ставав, а от у капітанській каюті чомусь переговори вести довелося Семові, який намагався переконати браавосянина почекати. «Я вже на вашого старого три дні чекаю,— сказав шкіпер.— Трюми в мене повні, а матроси переспали зі своїми жінками на прощання. З вами чи без вас, а „Леді“ з припливом відчалює».

«Будь ласка,— благав Сем.— Усього кілька днів — я більше не прошу. Щоб мейстер Еймон трохи оклигав».

«Він не оклигає,— озвався шкіпер, який напередодні сам навідав мейстра Еймона.— Він старий і хворий, і я не хочу, щоб він помер просто на „Леді“. Хочете — лишайтеся з ним, хочете — пливіть зі мною, мені це байдуже. Я відчалюю». Що гірше, він відмовився повернути заплачені гроші — срібло, яке мало доправити їх у Старгород. «Ви викупили найкращу каюту. Вона чекає на вас. Не хочете її займати — я не винен. Чого мені збитки нести?»

«А ми б уже в Сутінь-діл могли доплисти,— жалібно подумав Сем.— А може, навіть у Пентос — за попутного вітру».

Але яке до цього діло дівчинці з візком?

— Ти казала, що бачила співця...

— У «Веселому порту». Він збирається побратися з Морячкою.

— Побратися?

— Вона спить лише з тими, хто її пошлюбить.

— А де цей «Веселий порт»?

— Навпроти «Корабля лицедіїв». Можу показати дорогу.

— Я знаю дорогу,— мовив Сем, який бачив «Корабель лицедіїв». «Дареон не може ні з ким побратися! Він же обітницю давав!» — Мені час іти.

І він побіг. Шлях був неблизький, а бруківка слизька. Незабаром він уже засапався, а великий чорний плащ гучно виляскував за спиною. На бігу доводилося однією рукою притримувати меча. Нечисленні перехожі, яких він зустрів дорогою, кидали на нього цікаві погляди, а одного разу засичала, позадкувавши, кицька. Заки Сем дістався «Корабля», в нього вже ноги запліталися. На тому боці провулку виднівся «Веселий порт».

Не встиг Сем увійти, червоний і задиханий, як йому на шию кинулася одноока жінка.

— Не треба,— попросив її Сем,— я тут не для цього.

Вона відповіла браавоською.

— Я вашої мови не знаю,— сказав Сем валірійською. У приміщенні горіли свічки й палахкотів коминок. Хтось пілікав на скрипочці; двоє дівчат, тримаючись за руки, танцювали навколо червоного жерця. Одноока жінка притиснулася персами Семові до грудей.— Не треба! Я тут не для цього!

— Семе! — почувся знайомий голос — Дареонів.— Іно, відпусти його, це Сем Смертовбивця. Мій побратим!

Одноока відліпилася, хоча одну долоню так і тримала на його руці. Тут крикнула одна з танцівниць:

— Закохай мене до смерті!

А друга мовила:

— А він мені дозволить помацати свого меча?

Позаду них на стіні був намальований фіолетовий галеас, чия команда складалася з жінок, на яких не було нічого, крім високих чобіт. У кутку хропів у величезну шарлатну бороду матрос-тайросянин. В іншому місці старша жінка з велетенськими персами перекидалася в кості зі здоров'яком з Літніх островів, вбраним у чорно-шарлатне пір'я. А в центрі сидів Дареон, тицьнувшись носом у шию жінки, що всілася йому на коліна. Вона була в його чорному плащі.

— Смертовбивче,— п'яно покликав співець,— ходи познайомся з моєю дружиною.

Чуприна в нього була медово-пісочна, а усмішка тепла.

— Я їй любовних пісень співаю. Коли я співаю, жінки тануть як масло. Як можна не закохатися в таке личко? — він поцілував її в носа.— Жінко, поцілуй Смертовбивцю, це ж мій брат.

Коли дівчина звелася на ноги, Сем побачив, що під плащем у неї нічого немає.

— Тільки не здумай помацати мою дружину, Смертовбивче,— зареготався Дареон.— Але якщо захочеш когось із її сестер — будь ласка. Думаю, грошей мені ще вистане.

«Грошей, на які можна було б купити нам поїсти,— подумав Сем,— грошей, на які можна було б купити дров, щоб зігріти мейстра Еймона».

— Що ти накоїв? Тобі не можна одружуватися. Ти ж дав обітницю, як і я. За це тобі можуть голову відрубати.

— Ми одружені тільки на одну ніч, Смертовбивче. Навіть у Вестеросі за таке не рубають голів. Ти ніколи не ходив у Кротівку — копати підземні скарби?

— Ні,— почервонів Сем.— Я б у житті...

— А як же твоя дикунка? З нею ж ти напевне переспав раз-другий. Стільки ночей, проведених у лісі під одним плащем,— от не кажи мені, що ти ані разу їй не застромив,— сказав він і махнув рукою на стілець.— Сідай, Смертовбивче. Візьми кубок вина. Візьми повію. Чи те й те.

Але Сем не хотів вина.

— Ти обіцяв повернутися до сутінок. І принести вина й поїсти.

— Це отак ти прикінчив Чужого? Зашпетив його до смерті? — зареготав Дареон.— Ти мені не жінка, вона мені жінка. Якщо не хочеш випити за мій шлюб, забирайся геть.

— Ходімо зі мною,— попросив Сем.— Мейстер Еймон прокинувся і хоче почути про драконів. Торочить про криваву зірку, і білі тіні, і сни, і... якщо більше дізнаємося про драконів, може, він заспокоїться. Допоможи мені.

— Завтра. Не шлюбної ночі.

Дареон зіп'явся на ноги, узяв наречену за руку й рушив до сходів, тягнучи її за собою.

Сем заступив йому дорогу.

— Ти ж дав обітницю, Дареоне. Промовив слова. Ти ж мені начебто брат.

— У Вестеросі. А це хіба схоже на Вестерос?

— Мейстер Еймон...

— ...помирає. Отой смугастий цілитель, на якого ти все срібло спустив, так і сказав,— у Дареонових губах з'явилася жорсткість.— Бери собі дівчину або забирайся, Семе. Ти мені свято псуєш.

— Я піду,— мовив Сем,— але ти підеш зі мною.

— Ні. Досить з мене вас. Досить з мене чорного,— Дареон, зірвавши з голої нареченої плаща, пожбурив його Семові в обличчя.— Ось. Накинь цю шмату на старого, може, трохи зігріється, Мені вона вже не знадобиться. Скоро я вбиратимусь у оксамит. А за рік я одягнуся в хутро і їстиму...

І Сем його вдарив.

Навіть не замислився як. Рука просто піднялася, стиснута в кулак, і врізалася співцеві в зуби. Дареон вилаявся, гола наречена заверещала, а Сем кинувся на співця та збив його навзнак на низенький стіл. На зріст вони двоє були майже однакові, але важив Сем удвічі більше, й уперше в житті розлютився так, що не відчував страху. Він кулаком зацідив співцеві спершу в лице, тоді в живіт, а далі заходився дубасити обома руками по плечах. Коли Дареон ухопив його за зап'ястки, Сем буцнув його головою, розбивши йому губу. Дареон, відпустивши його руки, стусонув його в ніс. Якийсь чоловік реготав, а жінка лаялася. Бійка вповільнювалася — хлопці нагадували двох чорних мух, які вовтузяться в бурштині. А тоді хтось стягнув Сема з Дареона. Він ударив того, хто його тягнув, і тут на голову йому опустилося щось тверде.

А за мить він уже летів сторчголов через поріг, у туман. На мент перед очима постала чорна вода, а далі канал полетів йому просто в обличчя.

Сем пішов під воду як камінь, як валун, як гора. Вода потрапила в очі й у ніс — темна, холодна й солона. Спробував погукати на допомогу — і тільки наковтався ще більше. Дриґаючи ногами й руками, він перевернувся, пускаючи носом бульки. «Пливи,— наказав він собі,— пливи». Він розплющив очі, але солона як ропа вода обпекла їх, засліплюючи. На якусь мить вдалося випірнути на поверхню й хапнути повітря; однією рукою Сем бив по воді, а друга шкребла по стінці каналу. Але каміння було слизьке від мулу, за нього неможливо було вчепитися. Сем знову пішов під воду.

Одяг промок, і Сем відчув на шкірі холод. Пояс із мечем зісковзнув по ногах і заплутався на кісточках. «Я тону»,— подумав Сем, засліплений панікою. Він заборсався, намагаючись знову видряпатися на поверхню, та натомість просто обличчям врізався в дно каналу. «Я перевернувся догори дриґом,— збагнув він,— я тону». Під рукою щось майнуло — риба чи вугор, ковзнуло між пальців. «Мені не можна тонути, мейстер Еймон без мене помре, і в Жиллі нікого не залишиться. Треба плисти, треба...»

Почувся гучний сплеск, і щось обхопило його попід пахвами, за груди. «Вугор,— зринула перша думка,— мене обплутав вугор, він затягне мене на дно». Сем розтулив рота, щоб заверещати, і тільки більше наковтався води. «Я потонув,— майнула остання думка.— Боги праведні, я потонув».

Коли він розплющив очі, то лежав на спині, а чорний здоровань з Літніх островів гатив йому в живіт кулаками завбільшки з окіст. «Припиніть, мені боляче»,— хотів крикнути Сем, а натомість вивергнув воду й хапнув повітря. Весь мокрий, він тремтів, лежачи на бруківці в калюжі води з каналу. Чорношкірий з Літніх островів знову зацідив йому в живіт, і з носа вилетів ще струмінь води.

— Припиніть,— видихнув Сем.— Я не потонув. Я не потонув.

— Ні,— нахилився над ним рятівник — велетенський, чорний і геть мокрий.— Ти винен тепер Зондо багато пір'я. Вода зіпсувала Зондо чудовий плащ.

Так і було, бачив Сем. Пір'яний плащ прилип до широчезних плечей чорношкірого, мокрий і в мулі.

— Я не хотів...

— ...піти поплавати? Зондо це бачив. Забагато плюскався. А гладун має просто триматися на воді,— чорношкірий, схопивши Сема за камзол здоровецькою рукою, рвучко поставив його на ноги.— Зондо — помічник капітана на «Цинамоновому вітрі». Багато мов знає — потрошку. Зондо сміявся, коли бачив, як ти вдарив співця. Зондо чув,— на обличчя йому наповзла широчезна біла усмішка.— Зондо знає драконів!