Бенкет круків

Cepci

Підйом на верхівку Вісеніїного пагорба просувався повільно. Поки коні тягнулися нагору, королева відкинулася на пухку червону подушку. З-за дверей чувся голос сера Озмунда Кетлблека.

— З дороги! Звільніть вулицю! Дорогу її світлості королеві!

— Двір у Марджері й справді веселий,— розповідала леді Мерівезер.— Є жонглери, лицедії, пости, ляльковий театр...

— Співці? — підказала Серсі.

— Незліченна кількість, ваша світлосте. Раз на два тижні для неї співає Гейміш Лірник, іноді вечорами нас розважає Аларик Ейзенський, але понад усе їй до серця Блакитний Бард.

Серсі пригадувала цього барда з Томенового весілля. «Юний і гарний з лиця. А між ними нічого немає?»

— Є й інші чоловіки, я чула. Лицарі та придворні. Шанувальники. Скажіть відверто, міледі. Ви гадаєте, Марджері досі цнотлива?

— Вона так каже, ваша світлосте.

— Авжеж. А ви що скажете?

Тейна лукаво зблиснула чорними очима.

— Коли в Небосаду вона виходила за Ренлі, я під час постільної церемонії була серед тих, хто його роздягав. Його милість міг похвалитися і гарною статурою, і хтивістю: доказ цьому я бачила, коли ми вклали його на шлюбне ложе, де вже прегарно червоніла під покривалами його наречена — в чому мати народила. Сер Лорас сам приніс її нагору. Марджері хай каже, що консумації не було, що лорд Ренлі на весільному бенкеті випив забагато вина, але запевняю вас: я на власні очі бачила, що ота деталь у нього між ніг аж ніяк про це не свідчила.

— А ви не бачили шлюбної постелі зранку? — запитала Серсі.— Кров була?

— Простирадла нам не показали, ваша світлосте.

«Шкода». Однак відсутність закривавленого простирадла ще нічого не означала. Селючки, наскільки вона чула, у шлюбну ніч спливають кров'ю, як різані свині, а от з високородними паннами на кшталт Марджері Тайрел все не так просто. Є приказка, що донька лорда цноту свою віддає сідлу, а не судженому, а Марджері їздить верхи, відколи ходити навчилася.

— Я так розумію, маленька королева має чимало шанувальників серед наших лицарів. Близнюки Редвини, сер Толад... скажіть-но, хто ще?

Леді Мерівезер знизала плечима.

— Сер Ламберт, отой бовдур, який ховає під пов'язкою здорове око. Беярд Норкрос. Кортні Грінгіл. Брати Вудрайти: Портифер приходить іноді, Лукантин часто. О, і великий мейстер Пайсел теж частий гість.

— Пайсел? Справді?

Цей старий м'ялуватий хробак проміняв левицю на ружу? «Якщо так, він ще пошкодує».

— Хто ще?

— Вигнанець з Літніх островів у своєму пір'яному плащі. Як я могла забути про нього, з його чорнильно-чорною шкірою? Інші приходять залицятися до її кузин. Елінор заручена з малим Амброзом, але полюбляє фліртувати, а Меґа залицяльників міняє що два тижні. Одного разу кухарчука на кухні поцілувала. Чула я розмови, що вона виходить за брата леді Булвер, але я певна: якби вибір робила сама Меґа, вона б радше вийшла за Марка Малендора.

— За лицаря метеликів, який втратив на Чорноводді руку? — засміялася Серсі.— Кому треба чоловік, від якого лишилася половина?

— Меґа каже, він милий. Навіть попросила леді Марджері допомогти знайти йому нову мавпочку.

— Мавпочку!

Королева не знала, як на це реагувати. «Горобці й мавпи. Королівство просто збожеволіло».

— А що наш доблесний сер Лорас? Часто заходить до сестри?

— Частіше за інших,— нахмурилася Тейна, і між чорних очей залягла тонесенька зморшка.— Якщо дозволяє служба, приходить щоранку й щовечора. Брат їй дуже відданий, вони діляться всім між... ой...— мирсянка вражено затнулася. А тоді на обличчя їй наповзла посмішка.— Мені така грішна думка спала, ваша світлосте!

— Лишіть її при собі. На цьому пагорбі аж чорно від горобців, а ми з вами знаємо, як горобці не люблять гріха.

— А ще, я чула, не люблять мила й води, ваша світлосте.

— Либонь, якщо забагато молитися, втрачаєш нюх. Слід обов'язково запитати його святість.

Малинові шовкові завіси хиталися туди-сюди.

— Ортон каже, що верховний септон не має імені,— мовила леді Тейна.— Невже це правда? У нас у Мирі всі мають імена.

— Та ні, колись у нього теж було ім'я, як у всіх,— відмахнулася королева.— Та навіть шляхетної крові септони, давши обітницю, лишають собі тільки ім'я, без прізвища. А коли когось із них призначають верховним септоном, він і від імені відмовляється також. Відповідно до Віри вважається, що йому вже не потрібне людське ім'я, оскільки відтепер він є уособленням богів.

— Як же тоді розрізняють верховних септонів?

— З великими труднощами. Доводиться додавати «гладкий», або «попередник гладкого», або «старий, який уві сні помер». Можна, звісно, витягнути на світ і їхні імена, але септони тоді страшенно ображаються. Це їм нагадує, що народилися вони звичайними людьми, а їм це не до шмиги.

— Мій лорд-чоловік каже, що теперішній народився з болотом під нігтями.

— Я теж це підозрюю. Як правило, найправедніші обирають на цю посаду когось зі своїх, але бували винятки,— мовила королева. Великий мейстер Пайсел одного разу довго й нудно розповідав їй історію призначення верховних септонів.— Під час правління короля Бейлора Благословенного верховним септоном обрали простого каменяра. Він так майстерно обробляв каміння, що Бейлор вирішив: це Коваль во плоті. Чолов'яга не вмів ні читати, ні писати, не пам'ятав навіть найпростіших молитов...— (І досі ходили плітки, що Бейлорів правиця отруїв чолов'ягу, щоб не ганьбити королівство).— По його смерті обрали восьмирічного хлопчика — знову за наполяганням Бейлора. Хлопчик творить дива, заявив його світлість, от тільки навіть маленькі ручки цілителя не змогли врятувати Бейлора, який допостував до смерті.

— Восьмирічний хлопчик? — розсміялася леді Мерівезер.— То мій синок міг би стати верховним септоном. Йому вже майже сім.

— А він багато молиться? — поцікавилася королева.

— Він більше з мечем вправлятися полюбляє.

— Тоді він справжній хлопець. Зможе він назвати всіх сімох богів?

— Гадаю, так.

— Я перекажу, щоб розглянули його кандидатуру.

Серсі сумніву не мала, що будь-який хлопчик зробить кришталевому вінцю честі більше, ніж ота погань, яку обрали найправедніші. «Ось що буває, якщо дозволити дурням і боягузам самим керувати. Наступного разу я сама оберу їм очільника». І цей наступний раз, можливо, вже не за горами — якщо новий верховний септон і далі дратуватиме королеву. В таких питаннях Бейлорів правиця нічого нового Серсі не навчить.

— Дорогу! — гукав сер Озмунд Кетлблек.— Дорогу її королівській світлості!

Паланкін почав пригальмовувати, а це означало, що вони вже нагорі.

— Вам слід привезти сина до двору,— мовила Серсі до леді Мерівезер.— Шість років — це не так уже й мало. Томену потрібне хлоп'яче товариство. От ваш син міг би його і скласти.

Джофрі ніколи не мав приятелів свого віку, пригадалося їй. «Бідолаха завжди був самотній. У мене змалечку був Джеймі... і Мелара, поки не впала у криницю». Джоф прив'язаний був до Гончака, це понад сумнів, але ж то не дружба. Він просто шукав собі батька, якого не знайшов у Роберті. «Братик-годованець — ось що, можливо, потрібно Томену, щоб відірвати його від Марджері та її квочок». З часом вони, можливо, міцно подружаться, як Роберт зі своїм дитячим приятелем Недом Старком. «Дурень, але дурень відданий. Томену знадобляться віддані друзі, готові прикрити його зі спини».

— Ви дуже добрі, ваша світлосте, та Расел ніде ніколи не бував, крім Довгостолу. Боюся, він у великому місті розгубиться.

— На початку,— погодилася королева,— але він це дуже швидко переросте, як от я. Коли батько послав по мене, щоб забрати до двору, я ридала, а Джеймі лютував, поки тітка не всадовила мене у Кам'яному садку й не пояснила, що мені нема кого боятися на Королівському Причалі. «Ти левиця,— сказала вона,— нехай менші звірі тебе бояться». І син ваш теж змужніє. Вам же хотілось би бути ближче до нього, щоб мати змогу бачитися щодня? Це ж ваша єдина дитина, правильно?

— Поки що — так. Мій лорд-чоловік молить богів благословити нас іще одним сином, на той раз...

— Розумію вас.

Перед очима постав Джофрі, який вчепився собі в горло. В останню свою хвилю він у відчаї дивився на матір, і від несподіваного спогаду в Серсі аж серце зробило перебій: крапля червоної крові сичить у полум'ї свічки, рипучий голос торочить про корону й саван, про смерть від руки валонкара.

А за вікном паланкіна сер Озмунд щось кричав, і хтось кричав у відповідь. Паланкін рвучко зупинився.

— Ви що там всі — подохли? — горлав Кетлблек.— Забирайтеся до біса з дороги!

Піднявши кутик завіси, королева жестом підкликала сера Мірина Транта.

— В чому проблема?

— Це горобці, ваша світлосте,— пояснив сер Мірин, вдягнений під плащем у білу кольчугу. Шолом і щит звисали з сідла.— Розсілися посеред вулиці. Але ми їх піднімемо.

— Гаразд, але не перестарайтеся. Не хочу опинитися в центрі ще одного бунту,— Серсі опустила завісу.— Це сміховинно!

— Так, ваша світлосте,— погодилася леді Мерівезер.— Верховний септон сам мав до вас приїхати. А ці нікчемні горобці...

— Він їх годує, панькається з ними, благословляє. А от короля не хоче благословити!

Серсі розуміла: благословення — це просто ритуал, однак ритуали й церемонії в очах неуків мають велику силу. Сам Ейгон Завойовник вів літочислення своєї держави від дня, коли його помазав у Старгороді верховний септон.

— Цей нікчемний жрець або почне слухатися, або швидко дізнається, скільки в ньому й досі лишається людської слабкості.

— Ортон каже, що насправді він хоче золота. І не дасть благословення, поки корона не почне знову платити.

— Віра отримає свої гроші, щойно ми отримаємо мир.

Септон Торберт і септон Рейнард з розумінням поставилися до її важкого стану... на відміну того клятого браавосянина, який так безжально цькував лорда Гайлза, що той у ліжко зліг, кашляючи кров'ю. «Нам потрібні були кораблі!» Серсі не могла покладатися у цьому питанні на Арбор: Редвини мають занадто тісні зв'язки з Тайрелами. На морі їй потрібна власна потуга.

І цю потугу забезпечать дромони, які вже підростають на річці. Флагман матиме вдвічі більше весел, ніж «Келеп короля Роберта».

Оран попросив у Серсі дозволу назвати його «Лордом Тайвіном», і вона залюбки погодилася. Кумедно буде, коли почнеться плутанина, про якого лорда Тайвіна йдеться. Інший корабель називатиметься «Славна Серсі», і його позолочена фігура на носі буде різьбленою подобою самої королеви в кольчузі й шоломі у формі лев'ячої голови, зі списом у руці. Наступними на воду будуть спущені «Зухвалий Джофрі», «Леді Джоанна» й «Левиця», а потім «Королева Марджері», «Золота ружа», «Лорд Ренлі», «Леді Оленна» й «Королівна Мірселла». Королева зробила дурість, дозволивши Томену назвати останніх п'ять кораблів. Він узагалі хотів одному з них дати назву «Сновида». Лишень коли Оран припустив, що моряки не захочуть служити на кораблі, який отримає ім'я блазня, хлопчик неохоче погодився назвати корабель на честь своєї сестри.

— Якщо цей сіромаха-септон думає примусити мене заплатити за Томенове благословення, то він помиляється,— мовила Серсі до Тейни. Королева не мала наміру плазувати перед зграєю жерців.

Паланкін знову загальмував — та так різко, аж Серсі сіпнулася.

— Це просто обурливо!

Вона знову визирнула — і виявила, що вони вже на верхівці Вісеніїного пагорба. Попереду височів Великий септ Бейлора з розкішною банею й сімома сяйливими вежами, однак дорогу до мармурових східців перегородило лиховісне людське море — сіре, обдерте й немите. «Горобці»,— подумала Серсі, скрививши носа, хоча де це бачено, щоб горобці так смерділи.

Серсі була збентежена. Кайберн повідомляв про численність горобців, та одна справа — слухати звіт, а зовсім інша — побачити їх навіч. На площі їх були сотні, а ще сотні — в садку. Від багать піднімався дим і дух варива. Домоткані намети й жалюгідні глинобитні халупи заплямували бездоганний білий мармур. Горобці навіть кулилися на сходах, під височенними дверима Великого септу.

Клусом під'їхав сер Озмунд. Поряд з ним їхав сер Осфрид на жеребці золотому, як його плащ. Осфрид — середній з братів Кетлблеків — супився частіше, ніж сміявся, і поводився тихіше за двох інших. «І жорстокіше, якщо вірити тому, що кажуть. Либонь, слід було відіслати його на Стіну».

Великий мейстер Пайсел хотів, щоб золотими плащами керувала людина старша й «досвідченіша у військових справах», і кількоро інших радників з ним погоджувалися. «Сер Осфрид цілком досвідчений»,— заявила їм Серсі, але й це їм не закрило рота. «Дзявкотять на мене, як зграя дрібних надокучливих псів». Серсі вже з тим Пайселем терпець уривався. Він навіть мав зухвалість суперечити, коли вона вирішила запросити військового інструктора з Дорну — бо це, мовляв, може образити Тайрелів. «А ви думаєте, з якою метою я це роблю?» — презирливо озвалася вона.

— Даруйте, ваша світлосте,— заговорив сер Озмунд.— Брат викликав ще золотих плащів. Скоро ми звільнимо дорогу, не хвилюйтеся.

— Нема часу. Далі піду пішки.

— Будь ласка, ваша світлосте,— ухопила її Тейна за руку.— Вони мене лякають. Їх там сотні, й вони такі брудні!

Серсі поцілувала її в щоку.

— Левиця не боїться горобців... але дякую за турботу. Знаю, як ви мене любите, міледі. Пане Озмунде, прошу, допоможіть мені зійти.

«Якби знала, що доведеться йти пішки, вдяглася б відповідним чином». Була вона в білій сукні зі злототканими прорізами, оздобленій мереживом, але досить скромній. Уже кілька років не вдягала цієї сукні королева й тепер з неприємністю відчула, що вона тісна в поясі.

— Пане Озмунде, пане Мірине, підете зі мною. Пане Осфриде, потурбуйтеся, щоб з моїм паланкіном нічого не сталося.

Серед горобців траплялися такі худющі, з запалими очима, що й на коней могли б зазіхнути.

Продираючись крізь обшарпану юрму, повз багаття, вози й примітивні хижки, королева зловила себе на тому, що їй пригадується інший натовп, який зібрався на цій-таки площі. В день її весілля з Робертом Баратеоном сюди збіглися тисячі людей, щоб привітати молодят. Усі жінки вдягнули найкращі свої вбрання, багато хто з чоловіків усадовив собі на плечі дітей. Коли з септу показалася Серсі попід руку з молодим королем, юрба раділа так голосно, що чути було, мабуть, у Ланіспорту. «Ви їм сподобалися, міледі,— прошепотів Роберт їй на вухо.— Дивіться — всі обличчя усміхнені». В цю мить вона була щаслива в шлюбі... поки не глянула на Джеймі. «Ні,— пригадується, подумала вона тоді,— не всі обличчя, мілорде».

А тепер не усміхався ніхто. Погляди, які кидали на королеву горобці, були тупі, похмурі й ворожі. Розступалися люди неохоче. «Якби то й справді були горобці, крикни на них — і розлетілися б. Сотня золотих плащів з дрючками, мечами й булавами вмить би цих чернюків розігнала». Лорд Тайвін вчинив би саме так. «Поїхав би по головах, а не йшов би пішки».

Побачивши, що горобці зробили з Бейлором Богоугодним, королева пошкодувала через свою м'якосердість. Велична мармурова статуя, яка вже сотню років незворушно всміхалася, стоячи над площею, нині до пояса була завалена кістками й черепами. На деяких черепах ще навіть залишки м'яса виднілися. На одному такому сидів крук, бенкетуючи на сухих залишках шкіри. Кругом роїлися мухи.

— Що це таке? — поцікавилася Серсі в натовпу.— Ви зібралися поховати Бейлора Благословенного під горою падла?

Наперед вийшов одноногий чолов'яга, спираючись на дерев'яну милицю.

— Ваша світлосте, це кості праведників, замордованих за віру. Септонів, септ, братів брунатних, мишастих і зелених, сестер білих, синіх і сірих. Когось із них повісили, когось випатрали. Септи були розграбовані, а дівиці й матері зґвалтовані безбожниками й бісопоклонниками. Наругу чинили навіть над німотними сестрами. Матір Небесна ридає від болю. Ми принесли кістки з усього королівства, щоб вони засвідчили страсті Віри.

Серсі відчувала на собі очі присутніх.

— Король дізнається про ці звірячі злочини,— урочисто пообіцяла вона.— Томен обурений буде не менше за вас. Це все справа рук Станіса і його червоної відьми, а ще дикунів-північан, які поклоняються деревам і вовкам,— вона піднесла голос.— Люди добрі, ваші небіжчики будуть відомщені!

Зірвалося декілька схвальних вигуків, та лише декілька.

— Ми не просимо відомщення за небіжчиків,— мовив одноногий,— а просимо захисту для живих. Для септів і святих місць.

— Залізний трон має захищати Віру,— прогарчав якийсь незграба з намальованою на лобі семикутною зіркою.— Король, який не захищає свій народ, це не король.

Навколо нього почулося схвальне бурмотіння. Один з чоловіків мав зухвальство ухопити за зап'ясток сера Мірина, вигукнувши:

— Час усім помазаним лицарям покинути своїх володарів і йти обороняти Віру. Ставайте до наших лав, сер, якщо шануєте Сімох.

— Відпустіть мене,— вирвав руку сер Мірин.

— Я почула вас,— мовила Серсі.— Син мій ще маленький, але Сімох шанує всім серцем. Він захистить вас, і я теж.

Але чоловіка з зіркою на лобі це не зворушило.

— Нас захистить Воїн,— сказав він,— а не отой гладкий малолітній король.

Мірин Трант потягнувся до меча, проте Серсі не дала йому висмикнути крицю з піхов. У цьому морі горобців у королеви тільки двоє лицарів. Тут і там видно було кийки й коси, дрючки й дубини, декілька сокир.

— Не дозволю проливати кров у святому місці, сер...— («Чого всі чоловіки поводяться як діти? Зарубайте одного — й решта роздеруть нас на шматочки»).— Всі ми — діти Матері. Ходімо, його святість чекає на нас.

Та поки вона продиралася крізь юрму на сходах септу, двері перегородив озброєний загін. Вдягнені вояки були в кольчуги й дублену шкіру, а подекуди й пом'яті кіраси. Дехто мав списи й мечі. Більшість надавали перевагу топорам і мали на вибілених сюрко вишиті червоні зорі. Двоє нахабно схрестити списи, загороджуючи дорогу.

— Це так ви зустрічаєте королеву? — поцікавилася Серсі.— Де Рейнард і Торберт?

Ті двоє ніколи не марнували нагоди підлеститися. Торберт цілу виставу влаштовував, навколішках миючи їй ноги.

— Не знаю, про кого ви,— мовив один з вояків з червоною зіркою на сюрко,— та якщо вони належать до Віри, певно, Семеро потребували їхньої служби деінде.

— Септон Рейнард і септон Торберт належать до найправедніших,— сказала Серсі,— вони розлютяться, дізнавшись, що ви перепинили мені дорогу. Ви не пускаєте мене в священний септ Бейлора?

— Ваша світлосте,— заговорив сивобородий горбань,— вас ми ласкаво просимо, але вашим воякам доведеться мечі лишити тут. За наказом верховного септона зброя в стінах септу заборонена.

— Лицарі королівської варти не складають мечів навіть у присутності короля.

— У королівському палаці діють королівські закони,— озвався літній лицар,— але це палац божий.

У Серсі спалахнули щоки. Досить сказати одне слово Мірину Транту — і цей сивобородий горбань побачиться з богами раніше, ніж очікує. «Не тут. Не зараз».

— Чекайте на мене тут,— коротко мовила вона до королівської варти і сама-одна рушила сходами нагору. Списники розвели списи. Двоє інших навалилися на стулки дверей — і ті з рипінням розчахнулися.

У залі світильників Серсі побачила два десятки септонів, які стояли навколішках, але не молилися. Всі вони мали цебра з мильною водою й відтирали підлогу. Через грубі домоткані мантії і прості сандалії Серсі спершу прийняла їх за горобців — поки один з них не підвів голову. З обличчя він був червоний як буряк, а на руках понатирав криваві водянки.

— Ваша світлосте.

— Септоне Рейнарде? — королева власним очам не вірила.— Чого це ви навколішках?

— Він миє підлогу,— озвався інший — на кілька дюймів нижчий за королеву й худий, як держак мітли.— Робота — ось молитва, найприємніша Ковалю,— він стиснув мітлу в руках.— Ваша світлосте, ми чекали на вас.

Бороду він мав каштанову з сивиною, коротко підстрижену, а волосся — скручене на потилиці ґулею. Мантія на ньому була чистенька, однак також потерта й залатана. Прибираючи, він закасав по лікті рукави, а от нижче колін мантія вся була мокра. Риси обличчя мав гострі, а очі глибоко посаджені й зеленкувато-карі, як твань. «Ноги босі»,— збентежено зауважила королева. Ступні були жахливі: тверді й ороговілі, мозолясті.

— Його святість — це ви?

— Ми.

«Отче, дай мені сили». Королева розуміла, що має опуститися навколішки, але ж підлога була мокра від мила й брудної води, а їй не хотілося зіпсувати сукню. Серсі глянула на літніх септонів, які стояли навколішках.

— Не бачу свого друга септона Торберта.

— Септон Торберт покараний — сидить у покаянній келії на хлібі й воді. Грішно людині бути такою товстою, коли половина королівства голодує.

Серсі на сьогодні було вже досить. Вона не приховувала гніву.

— Це так ви мене вітаєте? З мокрою щіткою в руці? Ви взагалі знаєте, хто я така?

— Ваша світлість — королева-регентша Сімох Королівств,— озвався чоловік,— але в «Семикутній зірці» пишеться, що люди схиляються перед лордами, лорди — перед королем, а королі й королеви мають схилятися перед Єдиним у сімох ликах.

«Він натякає, що я маю опуститися навколішки?» Якщо так, то він погано знав королеву.

— За правилами, ви мали зустріти мене на сходах у своїй найкращій мантії, з кришталевим вінцем на голові.

— Нема у нас вінця, ваша світлосте.

Вона ще більше нахмурилася.

— Мій лорд-батько дарував вашому попереднику неймовірної краси вінець з кришталю й золотої канителі.

— За цей дарунок ми славимо його в молитвах,— озвався верховний септон,— але біднякам харч потрібен значно більше, ніж нам — золото й кришталь на голові. Вінець продали. Так само як і всі інші в наших підвалах, а ще всі наші персні, золототкані та сріблоткані мантії. Зігрітися можна й вовною. Ось чому Семеро благословили нас вівцями.

«Та він геть божевільний». Найправедніші, мабуть, також збожеволіли, якщо підвищили до верховного септона цю істоту... збожеволіли — або ж занадто налякалися жебраків під дверима. Кайбернові нашіптувачі запевняють, що септону Люсіону не вистачало всього дев'ятьох голосів, коли двері не витримали й у великий септ увірвалися горобці, тримаючи на плечах свого ватажка, а в руках — сокири.

Серсі втупилася в коротуна крижаним поглядом.

— Чи не можемо ми переговорити віч-на-віч, ваша святосте?

Верховний септон передав мітлу одному з найправедніших.

— Прошу вашу світлість іти за нами.

І він повів її до внутрішніх дверей, які вели власне у септ. Кроки відлунювали від мармурової підлоги. У стовпі кольорового світла, що падало крізь вітражні шибки великої бані, кружляли порошинки. В повітрі солодко пахло фіміамом, а біля сімох олтарів сяяли свічки, неначе зорі. Біля Матері їх мерехтіло з тисячу, стільки само біля Діви, а от біля Невідомця їх можна було порахувати на двох руках — і ще б лишилися пальці.

Навіть сюди вторглися горобці. Дюжина неохайних лицарів-бурлак колінкували перед Воїном, молячи благословити мечі, які вони поскладали йому до ніг. Біля олтаря Матері якийсь септон читав молитву з сотнею горобців, і їхні голоси гомоніли віддалено, як хвилі, що накочуються на берег. Верховний септон повів Серсі до Стариці, яка високо піднесла свій ліхтар. Опустився перед нею навколішки, й королеві не лишалося нічого, як приєднатися до нього. На щастя, цей верховний септон молився не так довго й нудно, як отой товстун перед ним. «Мабуть, маю бути вдячна бодай за це».

Його святість, закінчивши молитву, й не збирався підводитися. Схоже, доведеться вести перемовини навколішках. «Розвага для дрібноти»,— зачудовано подумала Серсі.

— Ваша святосте,— заговорила вона,— горобці лякають місто. Нехай ідуть собі.

— І куди ж їм іти, ваша світлосте?

«У пеклі сім кіл — підійде будь-яке».

— Туди, звідки прийшли, гадаю.

— Вони прийшли звідусіль. Як горобець — найскромніша й найпростіша пташка, так і вони — найскромніші й найпростіші серед людей.

«Прості й вульгарні, це вже точно».

— Ви бачили, що вони зробили зі статуєю Бейлора Благословенного? Вони вже всю площу опоганили своїми свинями, козами й нечистотами.

— Змити нечистоти легше, ніж кров, ваша світлосте. Якщо площа й була опоганена, то це тою стратою, яка тут відбулася.

«Він має нахабство попрікати мене Недом Старком?»

— Ми всі про це шкодуємо. Джофрі був зовсім юний, йому бракувало мудрості. З поваги до Бейлора Благословенного відрубати голову Неду Старку слід було деінде... але не варто забувати, що то був зрадник.

— Король Бейлор пробачив тих, хто змовлявся проти нього.

«Король Бейлор ув'язнив власних сестер тільки за те, що вони були злочинно вродливі». Коли Серсі вперше почула цю легенду, то пішла в дитячу до Тиріона й щипала мале чудовисько, поки воно не розплакалося. «А слід було носа йому затиснути й шкарпетку в рота запхати». Вона змусила себе всміхнутися.

— Король Томен теж пробачить горобців, щойно вони розійдуться по домівках.

— Більшість із них втратили свої домівки. Всюди біда... і горе, і смерть. До приходу на Королівський Причал я опікувався півсотнею маленьких сіл, де не було свого септона. Ходив від одного до другого, укладав шлюби, відпускав гріхи, давав імена немовлятам. Але сіл цих більше немає, ваша світлосте. Де колись квітли садки, все поросло бур'яном і чагарниками, а вздовж доріг валяються кості.

— Війна жахлива. Ці звірячі злочини — справа рук північан і лорда Станіса з його бісопоклонниками.

— Дехто з горобців розповідає і про грабіжницькі банди левів... і про Гончака, що був вашим присяжнюком. У Варниці він зарубав літнього септона та зґвалтував дванадцятирічну дівчинку — невинну дитину, Вірі обіцяну. Ґвалтуючи її, він навіть обладунків не зняв, обдираючи до крові її ніжну шкіру своєю залізною кольчугою. А закінчивши, віддав дівчинку своїм поплічникам, і ті відрізали їй носа й пипки.

— Його світлість не може нести відповідальність за кожного, хто колись служив дому Ланістерів. Сандор Кліган — зрадник і тварюка. Чого, ви гадаєте, я вигнала його зі служби? Нині він воює на боці беззаконника Берика Дондаріона, а не короля Томена.

— Як скажете. Та все одно мушу запитати: де були королівські лицарі, коли таке коїлося? Чи не присягався колись на Залізному троні Джейгейрис Миротворець, що корона завжди захищатиме й оборонятиме Віру?

Серсі гадки не мала, в чому там присягався Джейгейрис Миротворець.

— Так,— погодилася вона,— і верховний септон благословив його й помазав на короля. За традицією кожен новий верховний септон дає своє благословення королю... але ви відмовилися благословляти короля Томена.

— Ваша світлість помиляється. Ми не відмовлялися.

— Ви не прийшли.

— Ще не час.

«Він жрець чи купець, що торгується?»

— І що ж мені зробити, щоб цей час... наблизити?

«Якщо матиме нахабство згадати про золото, я вчиню з ним так само, як з його попередником, а тоді вдягну кришталеву корону на побожного восьмирічного хлопчика».

— У королівстві забагато королів. Щоб піднести одного над рештою, слід мати певність. Триста років тому, коли Ейгон Дракон висадився біля підніжжя цього пагорба, верховний септон замкнувся в Зоряному септі Старгорода й молився сім днів і сім ночей, на самому хлібі й воді. Коли ж нарешті вийшов, то оголосив, що Віра не чинитиме спротиву Ейгону та його сестрам, бо Стариця піднесла свій ліхтар і освітила йому майбуття. Якщо Старгород підніме зброю проти Дракона, місто згорить, а Висока Вежа, Цитадель і Зоряний септ будуть зруйновані. Лорд Гайтавер був людиною побожною. Почувши пророцтво, він лишив своє військо вдома, а коли прийшов Ейгон, відчинив перед ним міську браму. І тоді його святість помазав Завойовника сімома єлеями. І я маю вчинити, як вчинив він триста років тому. Маю молитися й постувати.

— Сім днів і сім ночей?

— Скільки доведеться.

Серсі кортіло ляснути його по урочистій благочестивій пиці. «З постуванням можу допомогти,— подумала вона.— Замкнути у вежі й стежити, щоб ніхто тобі їсти не носив, поки боги не заговорять».

— Ці самозвані королі шанують облудних богів,— нагадала вона.— Лише король Томен захищає Віру.

— Однак усе одно повсюдно палять і грабують септи. Ґвалтують навіть німотних сестер, і вони в муках покликають до небес. Ви ж, ваша світлосте, бачили кості й черепи праведних небіжчиків?

— Бачила,— змушена вона була підтвердити.— Дайте Томену благословення — і він покладе край цим бузувірствам.

— І як же він це зробить, ваша світлосте? Приставить до кожного мандрівного жебрущого брата свого лицаря? Дасть нам людей, щоб захистити септи від вовків і левів?

«Вдамо, що левів ви не згадували».

— У королівстві війна. Його світлості потрібен кожен солдат.

Серсі не мала наміру розпорошувати Томенове військо, приставляючи мамок до горобців чи захищаючи зморшкуваті піхви тисяч сердитих септ. «Та половина з них, певно, моляться, щоб їх хто-небудь зґвалтував».

— Ваші горобці мають дрючки й сокири. То нехай захищаються!

— Ваша світлість, без сумніву, знає, що закони короля Мейгора забороняють це. Саме за його декретом Віра склала мечі.

— Нині король Томен, а не Мейгор.

Хіба Серсі не байдуже, які там декрети видавав Мейгор Лютий триста років тому? Замість забирати у вірян мечі, ліпше б використовував їх для своїх потреб.

— А що це він тримає? — вказала Серсі на Воїна, який стояв понад червоним мармуровим олтарем.

— Меч.

— Він розучився ним користуватися?

— Мейгорові закони...

— ...можна і скасувати,— сказала Серсі й замовкла, чекаючи, щоб верховний горобець заковтнув наживку.

І він її не розчарував.

— Відродження Священної дружини... це може стати відповіддю на триста років наших молитов, ваша світлосте. Знову здійме Воїн свого сяйливого меча й очистить грішне королівство від усього зла. Якщо його світлість дозволить мені відновити прадавні священні ордени Зорі й Меча, всі побожні піддані Сімох Королівств визнають його нашим справжнім законним володарем.

Чути це було приємно, але Серсі постаралася не виказати своєї радості.

— Ваша святість щойно згадували прощення. В такі важкі часи король Томен був би надзвичайно вдячний, якби ви знайшли можливість пробачити короні борги. Здається, ми винні Вірі близько дев'ятисот тисяч драконів.

— Дев'ятсот тисяч шістсот сімдесят чотири дракони. На це золото можна нагодувати голодних і відбудувати тисячу септів.

— Чого ви більше хочете — золота? — поцікавилася королева.— Чи скасування порохнявих Мейгорових законів?

Верховний септон мить поміркував.

— Як зволите. Ми подаруємо ваш борг, і король Томен отримає благословення. Його супроводять до мене Воїнові синове, сяючи у славі своєї Віри, а горобці тим часом підуть захищати слабких і скромних нашого краю, відроджуючи стародавній орден бідарів.

Королева звелася на ноги й розправила спідниці.

— Звелю підготувати папери, і його світлість одразу підпише їх і прикладе свою королівську печатку.

Якщо в царюванні Томену щось і подобалося, то це гратися зі своєю печаткою.

— Храніть Семеро його світлість і пошліть йому довгі роки царювання,— верховний септон, склавши руки до молитви, звів очі до неба.— Хай тремтять лиходії!

«Чули, лорде Станісе?» Серсі не стримала посмішки. Навіть батько не впорався б ліпше. Одним пострілом вона звільнила Королівський Причал від навали горобців, забезпечила Томену благословення та зменшила борги корони майже на мільйон драконів. З піднесеним серцем вона дозволила верховному септону провести її назад у залу світильників.

Леді Мерівезер цілком поділяла втіху королеви, хоча в житті не чула ні про Воїнових синів, ні про бідарів.

— Ці ордени були започатковані ще до Ейгонового Завоювання,— пояснила Серсі.— Воїнові синове складалися з лицарів, які відмовилися від землі й золота та присягнули його святості. А бідарі... ці були скромніші, але й набагато численніші. Такі собі жебрущі брати, тільки замість мисочок носили бойові топори. Ходили дорогами, супроводжуючи мандрівників від септу до септу й від міста до міста. На гербі в них була семикутна зірка, червона на білому полі, отож простолюд називав їх «зорями». А Воїнові синове вбиралися у веселкові плащі, на волосяниці вдягали срібні лати з інкрустацією, а руків'я їхніх мечів прикрашали кришталеві семикутні зірки. Цих називали «мечами». Праведники, аскети, фанатики, чаклуни, драконовбивці, бісолови... про них багато легенд ходило. Однак усі сходяться в одному: вони були невмолимі в своїй ненависті до ворогів Віри.

Леді Мерівезер усе зрозуміла.

— Таких ворогів, як лорд Станіс зі своєю червоною чаклункою, напевно?

— Так, щира правда,— підтвердила Серсі, хихикаючи як дівча.— Може, відкоркуємо карафу гіпокрасу, щоб дорогою додому випити за завзяття Воїнових синів?

— За завзяття Воїнових синів і геній королеви-регентші. За Серсі Першу!

Солодкий і смачний був гіпокрас, як торжество Серсі, й назад через місто паланкін, здавалося, летів. Але біля підніжжя Ейгонового пагорба раптом зустріли Марджері Тайрел, яка з кузинами поверталася з верхової прогулянки. «Куди не піду — і вона тут»,— роздратовано подумала Серсі, побачивши маленьку королеву.

За Марджері тягнувся довгий хвіст придворних, гвардійців і слуг, чимало з яких везли кошики свіжих квітів. При кожній кузині їхав причарований нею кавалер: з Елінор їхав цибатий зброєносець Алін Аброз, її суджений; із сором'язливою Аллою — сер Толад; з пухкенькою реготункою Меґою — однорукий Марк Малендор. Близнюки Редвини супроводжували двох фрейлін Марджері — Мередит Крейн і Джанну Фосовей. У всіх жінок у коси були вплетені квіти. До гурту також долучився Джалабар Ксо, і Ламберт Тернбері з пов'язкою на оці, і вродливий співець на прізвисько Блакитний Бард.

«І, звісна річ, маленьку королеву має супроводжувати лицар королівської варти, і, звісна річ, це Лицар Квітів». У білих лускатих обладунках, інкрустованих золотом, сер Лорас аж сяяв. Хоча більше він не наважувався вчити Томена військового мистецтва, король і далі збував у його товаристві забагато часу. Щоразу, провівши по обіді час зі своєю дружинонькою, хлопчик повертався й починав розповідати про сера Лораса — що він сказав чи зробив.

Дві валки зустрілися, і Марджері, привітавшись, поїхала поряд з паланкіном королеви. Щоки в неї розрум'янилися, а каштанові кучері, які вільно спадали на плечі, збурювалися від кожного повіву вітру.

— Ми збирали осінні квіти в королівському лісі,— повідомила Марджері.

«Знаю я, де ви були,— подумала королева. Шпигуни добре інформували її про всі пересування Марджері.— Яка вона непосидюща, наша маленька королева!» Рідко мине три дні поспіль, щоб вона не поїхала на прогулянку. То рушає дорогою Розбі на море, щоб там назбирати молюсків і пообідати на березі, а то зі своїм почтом перетинає річку й полює з соколом. Ще маленька королева любить кататися в човні — просто плаває без мети вгору-вниз Чорноводим Бурчаком. Іноді, почуваючись особливо набожною, їде з замку помолитися у Великому септі Бейлора. Вона робить замовлення в дюжини різних швачок у місті, її добре знають міські золотарі, а ще відомо, що вона ходить на рибний ринок біля Брудної брами — поглянути на денний улов. Хай куди вона піде, всюди до неї лащиться простолюд, і леді Марджері тільки заохочує завзяття містян. Завжди подає жебракам, купує з візків гарячі пироги, зупиняє коня, щоб перемовитися з простим торгівцем.

Її воля — вона б і Томена за собою тягала. Вона завжди запрошує його долучитися до її квочок під час мандрівок, і хлопчик вічно канючить у матері дозволу. Кілька разів королева дала згоду — просто щоб сер Озні мав змогу провести більше часу в товаристві Марджері. «Тільки що це дало? Сер Озні — чисте розчарування».

«Пригадуєш той день, коли твоя сестра відпливла в Дорн? — якось запитала Серсі в сина.— Пам'ятаєш, як біснувалася юрма, коли ми поверталися в замок? Пригадуєш каміння і прокльони?»

Але король, підбурюваний своєю маленькою королевою, лишався глухий до голосу здорового глузду. «Якщо ми більше спілкуватимемося з простолюдом, люди нас полюблять».

«Юрма так полюбила отого тлустого верховного септона, що роздерла його на кавалки, а він-бо — свята людина!» — нагадала йому Серсі. Однак хлопчик на це зауваження тільки губу закопилив. «Чого і треба Марджері, я так розумію,— подумала Серсі.— Щодня, за кожної можливості, намагається вона забрати в мене сина». Джофрі швидко б її розкусив і вказав би її місце, але Томен такий довірливий! «Вона розуміла, що Джоф їй не піддасться,— подумала Серсі, пригадавши золоту монету, яку знайшов Кайберн.— Якщо дім Тайрелів сподівався взяти владу в свої руки, Джофа треба було усунути». Тут королеві пригадалося, як Марджері разом зі своєю жахливою бабусею планувала видати Сансу Старк за Вілласа — каліку-брата маленької королеви. Лорд Тайвін не допустив цього, випередивши їх і видавши Сансу за Тиріона, але зв'язок між подіями очевидний. «Вони всі змовилися,— здригнулася від раптового усвідомлення Серсі.— Тайрели підкупили тюремника, щоб звільнити Тиріона, а тоді швидко доправили його на рожевий гостинець, де він приєднався до своєї підлої дружини. І тепер обоє безпечно сидять собі в Небосаду, ховаючись за стіною руж».

— Вам варто було з нами поїхати, ваша світлосте,— щебетала маленька інтриганка, деручись схилами Ейгонового пагорба.— Ми б так добре провели час разом! Дерева вбралися в золоті, червоні й жовтогарячі шати, а скільки квітів! І каштанів багато. Дорогою додому ми їх собі трохи насмажили.

— Нема в мене часу гуляти по лісах і квіточки збирати,— озвалася Серсі.— Мені королівством треба правити.

— Тільки одним, ваша світлосте? А хто править рештою шістьма? — весело розсміялася Марджері.— Пробачте мене за цей жарт. Я розумію, який тягар ви змушені нести. Дозвольте мені розділити його. Має ж бути щось, у чому я можу допомогти. Це покладе край усім балачкам, ніби ми з вами суперничаємо через короля.

— То це так кажуть? — посміхнулася Серсі.— Які дурниці! Ніколи — ані хвилини — я не вбачала у вас суперниці.

— Приємно це чути,— сказала дівчина, яка, схоже, не зрозуміла, як її присадили.— Вам з Томеном варто наступного разу поїхати з нами. Його світлості страшенно сподобається, я певна. Для нас співав Блакитний Бард, а сер Толад показував, як б'ється на кийках простолюд. У лісі восени так гарно!

— Мій покійний чоловік теж любив ліс.

У перші роки подружнього життя Роберт повсякчас запрошував її поїхати з ним на полювання, але Серсі завжди відмовлялася. Коли випадали такі поїздки, у неї з'являвся час, який можна було провести з Джеймі. «Золоті дні та срібні ночі!» Звісна річ, гра була дуже небезпечна. У Червоній фортеці повсюди вуха й очі, та й ніколи не знаєш напевне, коли саме повернеться Роберт, проте ризик тільки більше збуджував.

— Але краса може приховувати смертельні небезпеки,— застерегла Серсі маленьку королеву.— Роберт у лісі життя втратив.

Марджері тільки усміхнулася до Лораса: це була ніжна усмішка, повна сестринської любові.

— Мені приємно, що ваша світлість непокоїться через мене, але мене захистить брат.

«їдь на полювання,— півсотні разів заохочувала Серсі Роберта.— А мене захистить брат». Тут їй пригадалися сказані сьогодні слова Тейни, і з вуст зірвався сміх.

— Ваша світлість так гарно сміється,— запитально всміхнулася Марджері.— Не поділитеся жартом?

— Поділюся,— запевнила королева.— Обов'язково поділюся.