Бенкет круків

Крадій

Під бойові барабани «Залізна перемога» мчала вперед, тараном розтинаючи бурхливе зелене море. Менший корабель попереду повертав, ляскаючи веслами по воді. На його прапорах майоріли ружі: на носі й на кормі — біла ружа на червоному щиті, а на щоглі — золота ружа на полі зеленому, як трава. «Залізна перемога» протаранила його борт з такою силою, що половина абордажників не втрималася на ногах. Тріснули весла: солодка музика для вух капітана!

А капітан, перемахнувши через планшир, стрибнув, розмаявши золотого плаща, на палубу. Білі ружі сахнулися — як завжди сахаються люди, побачивши Віктаріона Грейджоя озброєного й обладованого, з шоломом-кракеном на голові. Супротивники стискали мечі, списи й топори, однак дев'ять з десятьох не мали на собі лат, а десятий був у самій лускатій кольчузі. «Це не залізні,— подумав Віктаріон.— Бояться потонути».

— Бийте його! — крикнув один з вояків.— Він сам-один!

— АНУ! — прогуркотів Віктаріон у відповідь.— Убийте мене, якщо вдасться!

З усіх боків на нього кинулися вояки з ружами — з сірою крицею в руках і переляком в очах. Страх цей був такий сильний, що Віктаріон аж на язиці відчував його. Роздаючи удари праворуч і ліворуч, він одному з нападників відтяв по лікоть руку, а другому розпанахав плече. Третій загнав топір у м'яке соснове дерево Віктаріонового щита. Капітан штовхнув дурня щитом в обличчя, збиваючи з ніг, а коли той спробував підвестися, зарубав. Він саме намагався витягнути з грудей мерця топір, коли між лопаток йому врізався спис. Відчуття було, наче хто його ляснув по спині. Крутнувшись, Віктаріон опустив топір списникові на голову, розтинаючи шолом, волосся й череп, аж по руці ударна хвиля пішла. Якусь мить чоловік гойдався на топорі, поки залізний капітан не висмикнув лезо, й тоді труп заточився й гепнувся на палубу, наче він не мертвий, а п'яний.

На той час за Віктаріоном на палубу розбитої лодії вже стрибнули залізнородні. З криком кинувся в бій Вульф Одновухий; капітан помітив Рагнора Пайка в іржавій кольчузі; Ньют Голяр жбурнув топір — і той уп'явся ворогу в груди. Віктаріон зарубав ще одного, і ще одного. Зарубав би й третього, але його устиг зарізати Рагнор.

— Гарний удар,— прогуркотів до нього залізний капітан.

Розвернувшись у пошуках нової жертви для свого топора, Віктаріон помітив на тому кінці палуби ворожого капітана. Біле сюрко було забризкане кров'ю, але Віктаріон розрізнив у нього на грудях герб — білу ружу на червоному полі. На щиті був такий самий герб на білому полі, облямованому червоною зубчастою смугою.

— Ви! — гукнув залізний капітан понад кривавою різаниною.— Ви, з ружею! Це ви лорд Південного Щита?

Другий підняв забороло, показавши безбороде обличчя.

— Його син і спадкоємець. Сер Толберт Сері. А ви хто, кракене?

— Ваша смерть,— кинувся до нього Віктаріон.

Сері стрибнув йому назустріч. Меч у нього був з доброї криці, замкової роботи, він заспівав у руках юного лицаря. Першого удару Сері завдав знизу, й Віктаріон відбив його топором. Другий удар поцілив залізному капітану, який не встиг підняти щита, в шолом. Віктаріон відповів замашним ударом збоку, але його зустрів щит Сері. Полетіли тріски, і з солодким хрускотом ружа луснула вздовж. Меч юного лицаря опустився залізному капітану на стегно — раз, двічі, тричі, заскреготів по криці. «А хлопець меткий»,— збагнув Віктаріон. Зацідивши Сері в лице щитом, він відкинув хлопця на планшир. Тоді, високо піднявши топір, вклав у нього всю силу, щоб розпанахати хлопчака від шиї до паху, але Сері ухилився. Лезо розтрощило планшир, навсібіч розсипаючи тріски, і застрягло. Палуба хитнулася під ногами, й Віктаріон упав на одне коліно.

Сер Толберт, відкинувши розбитого щита, рубонув мечем. У Віктаріона, коли він падав, щит перекрутився за спину, тож він прийняв удар Сері на залізний кулак. Гофрована криця хруснула, від болю залізний капітан крекнув, проте витримав.

— Але я теж меткий, хлопче,— сказав він, висмикуючи меча з руки лицаря та жбурляючи в море.

— Мій меч...— вибалушив очі сер Толберт.

Віктаріон закривавленою рукою схопив хлопця за горло.

— Іди виловлюй,— мовив він, штовхаючи його навзнак через борт у криваві води.

Це дозволило йому виграти мить, щоб вивільнити топір. Білі ружі відступали під натиском залізної хвилі. Одні намагалися втекти в трюм, інші благали пощадку. Віктаріон відчував, як під кольчугою, дубленою шкірою і гофрованими латами по пальцях цебенить кров, але то дурниці. Тісний гурт ворога, ставши плече до плеча навколо щогли, хоробро відбивався. «Принаймні ці кількоро — справжні чоловіки. Радше помруть, ніж здадуться». Декому Віктаріон у цьому допоможе. Гримнувши топором по щиту, він кинувся вперед.

Затонулий бог створив Віктаріона не для того, щоб брати участь у словесних баталіях на царезборах чи ганятися за хитрими ворогами, які скрадаються в безмежних болотах. Натомість ось для чого він з'явився на світ: щоб — закутий у крицю, з закривавленим топором у руці — кожним своїм ударом сіяв смерть.

На нього нападали спереду і ззаду, та мечі у ворогів, мабуть, гнучкі як верба — навіть не завдавали шкоди. Клинки не могли протяти важку кірасу Віктаріона Грейджоя, а він не давав ворогам часу відшукати слабкі місця на стиках, де тіло захищали тільки кольчуга й дублена шкіра. Хай на нього одразу нападають троє, четверо, п'ятеро — не має значення. Він рубав їх одного по одному, підставляючи крицю, щоб захиститися від інших. Щойно падав один ворог, Віктаріон звертав свій гнів на наступного.

Останній був, певно, ковалем: у плечах широкий як бугай, причому одне плече набагато м'язистіше за друге. З обладунків мав на собі бригантинний панцир і шолом з дубленої шкіри. З одного удару чоловік доламав Віктаріонового щита, але удар у відповідь розколов йому череп навпіл. «Якби ж то з Воронячим Оком так само легко було впоратися!» Щойно капітан вивільнив лезо топора, ковалева голова наче вибухнула. Навсібіч полетіли кістки, кров і мозок, а тіло рухнуло долілиць, просто капітанові на ноги. «Пізно молити пощадку»,— подумав Віктаріон, вивільняючись.

Палуба під ногами вже була слизька від крові, й кругом валялися купами мертві й присмертні. Відкинувши щита, Віктаріон вдихнув на повні груди.

— Лорде-капітане,— почувся поряд голос Голяря,— перемога за нами!

Море навколо було повнісіньке кораблів. Одні горіли, інші тонули, ще інші побиті були на тріски. В густій мов каша воді між облавками плавали трупи й поламані весла, чіплялися за уламки вцілілі воїни. Вдалині в напрямку Мандера мчало півдюжини південських лодій. «Нехай тікають,— подумав Віктаріон,— нехай рознесуть звістку». Щойно чоловік, піджавши хвоста, втік з поля бою, він уже не може вважатися чоловіком.

Очі пекло від поту, якого в них натекло під час бою. Двоє веслярів допомогли капітану розстебнути кракена, щоб можна було його зняти. Віктаріон втер чоло.

— Отой лицар,— прогуркотів він,— отой лицар білої ружі. Ви його не витягнули?

Син лорда вартує чималого викупу — його заплатить батько, якщо, звісно, лорд Сері пережив сьогоднішній день. Якщо ж ні — заплатить його сюзерен у Небосаду.

Але ніхто не бачив, що сталося з лицарем після того, як він перелетів через борт. Швидше за все, просто потонув.

— Най тепер у підводних палатах затонулого бога веселиться так, як воював.

Хоча мешканці Щитових островів і називаються моряками, але в море виходять несміливо й у бій вступають легко вдягнені, бо потонути бояться. А от юний Сері був не такий. «Хоробрий хлопець,— подумав Віктаріон.— Майже як залізнородний».

Захоплений корабель він передав під оруду Рагнора Пайка, призначив у команду дюжину своїх моряків й переліз назад на «Залізну перемогу».

— Бранців роззброїти, обладунки зняти, рани обробити,— наказав він Ньютові Голярю.— Присмертних викинути в море. Якщо хтось проситиме милості, спершу переріжте їм горло.

Таких вояків він зневажав: краще вже захлинутися морською водою, ніж кров'ю.

— І ще треба порахувати, скільки кораблів ми захопили та скількох лицарів і лордійчуків узяли в полон. І зберіть їхні прапори.

Одного дня він повісить їх у себе в залі, щоб, коли постаріє, зміг пригадати всіх ворогів, яких поклав замолоду.

— Буде зроблено,— вишкірився Ньют.— Видатна перемога!

«Ага,— подумав Віктаріон,— видатна перемога Воронячого Ока і його чаклунів». Коли новина дійде до Дубового Щита, інші капітани знову викрикуватимуть братове ім'я. Юрон спокусив їх своєю красномовністю, своїм усміхненим оком, підкупив добром, награбованим у далеких краях — золотом і сріблом, розкішними обладунками, шаблями з позолоченими руків'ями, кинджалами з валірійської криці, смугастими тигровими шубами та шкурами плямистих котів, нефритовими мантикорами й старовинними валірійськими сфінксами, скринями мускату, гвоздики й шафрану, слонячими бивнями й рогами єдинорогів, пір'ям з Літніх островів — зеленим, рудим і жовтим, сувоями тонких шовків і блискучої парчі... та все це були дрібниці порівняно з цією перемогою. «Нині він зробив їх завойовниками, відтепер вони його навіки,— подумав капітан, відчуваючи в роті гіркоту.— Це моя перемога, а не його. Де був він сам? На Дубовому Щиті — ледарював у замку. Він украв мою жінку, украв мій престол, а нині краде мою славу».

Віктаріон Грейджой звик до послуху — він з ним народився. Зростаючи в тіні своїх братів, він сумлінно підтримував у всьому Балона. Згодом, коли в Балона вродилися сини, він почав звикати до думки, що одного дня прихилить коліно перед ними — коли хтось із них посяде батькове місце на Скелястому престолі. Однак затонулий бог забрав і Балона, і його синів у свої підводні палати, а Юрона не міг Віктаріон називати королем, не відчуваючи жовчі в глотці.

Вітер освіжав, і закортіло випити. Після бою завжди хотілося вина. Передавши команду Ньюту, Віктаріон спустився в трюм. У тісній капітанській каюті на кормі він виявив розохочену смаглявку: мабуть, битва і їй розігріла кров. Двічі поспіль він швидко взяв її. Коли скінчив, у неї груди, стегна й живіт були вимащені кров'ю, але то була Віктаріонова кров — з рани на руці. Смаглявка промила її гарячим оцтом.

— Добрий він склав план, не заперечую,— розповідав Віктаріон, поки вона навколішках обробляла рану.— Тепер Мандер відкритий для нас, як був за давніх часів.

Ріка ця спокійна — широка й повільна, але підступна підводними корчами й піщаними обмілинами. Переважна більшість морських суден не наважується запливати далі Небосаду, але лодії з їхньою низькою осадкою можуть зайти вгору по ріці аж до Буремосту. За давніх часів залізнородні зухвало плавали цим «річковим гостинцем», грабуючи й плюндруючи поселення на Мандері та його притоках... поки королі зеленої долоні не озброїли рибалок на чотирьох острівцях у гирлі Мандера й не назвали острівці щитами.

Спливло дві тисячі років, та у сторожових баштах уздовж крутих берегів сивобороді чатові й досі несли відвічну варту. Забачивши лодію, вони запалювали сигнальні вогні, й повідомлення котилося з висоти на висоту і з острова на острів. «Тривога! Ворог! Нальотчики! Нальотчики!» Рибалки, угледівши на висотах сигнальні вогні, забували про сіті й рала, а натомість бралися до мечів і топорів. З замків квапливо з'являлися лорди в супроводі лицарів і солдатів. Над водою летіла луна бойових ріжків — з Зеленого Щита й Сірого Щита, з Дубового Щита й Південного Щита, і їхні лодії, зблискуючи веслами, випірнали з порослих мохом скелястих гротів і летіли по воді, щоб перегородити Мандер і покінчити з нальотчиками, женучи їх угору по річці.

Юрон послав Торволда Брунатнозуба й Рудого Весляра вгору по Мандеру з дюжиною прудких лодій, щоб лорди Щитових островів, переслідуючи їх, розпорошили сили. Заки прибув основний флот, захищати острови лишилася жменька вояків. Залізнородні припливли надвечір, коли призахідне сонце сліпило сивобородих чатових на сторожових вежах, а потім було вже запізно. Вітер підганяв у спину від самої Старої Весі. Моряки перешіптувалися, що це робота Юронових чаклунів і що Вороняче Око втихомирив бога штормів кривавою офірою. А як іще наважився б він плисти прямо на захід замість триматися берега, як зазвичай?

Витягнувши лодії на рінистий берег, залізнородні, поблискуючи крицею в руках, вистрибнули у фіолетове проміння заходу. На той час на висотах уже запалали сигнальні вогні, та небагато лишилося вояків, здатних тримати зброю. Сірий Щит, Зелений Щит і Південний Щит впали ще до сходу сонця. Дубовий Щит протримався до обіду. А коли вояки Чотирьох Щитів, покинувши переслідувати Торволда й Рудого Весляра, розвернулися вниз за течією, у гирлі Мандера на них уже чекав Залізний флот.

— Усе відбувалося, як і передбачав Юрон,— розповідав Віктаріон смаглявці, поки вона лляним бинтом перемотувала йому руку.— Мабуть, чаклуни побачили це наперед.

На борту «Тиші» їх було троє, пошепки повідомив Квелон Гамбл. Химерні й жахливі люди, але і їх поневолив Вороняче Око.

— Проте в бою йому й досі потрібен я,— мовив Віктаріон.— Хай які корисні чаклуни, та війни виграються кров'ю і крицею.

Від оцту рана заболіла ще дужче. Відіпхнувши жінку, він, нахмурившись, стиснув кулака.

— Принеси мені вина.

Пив у темряві, думаючи про брата. «Якщо не я власноруч завдам удару, все одну буду братовбивцею?» Людей Віктаріон не боявся, але мав страх перед затонулим богом. «Якщо хтось інший завдасть удару за моїм наказом, кров його все одно буде на моїх руках?» На це питання міг би відповісти Ейрон Мокрочубий, але жрець лишився на Залізних островах — досі сподівався підняти залізнородних проти новокоронованого короля. «Ньют Голяр з двадцятьох ярдів топір жбурне й бороду людині зголить. І ніхто з Юронових напівкровок не встоїть проти Вульфа Одновухого чи Андрика Несміяна. Будь-хто з них може це зробити». Але він знав: може зробити і зробить — це дві цілком різні речі.

«Юронове святотатство накличе гнів затонулого бога на всіх нас,— передрік ще на Старій Весі Ейрон.— Ми мусимо його зупинити, брате. Хіба не тече в наших жилах кров Балона, га?»

«І в його теж,— відізвався Віктаріон.— Мені він подобається не більше, ніж тобі, але він усе одно наш король. Це твої царезбори піднесли його, ти сам поклав плавникову корону йому на голову!»

«Так, це я поклав корону йому на голову,— мовив жрець з мокрими водоростями у волоссі,— і я залюбки заберу її в нього й натомість короную тебе. Лише в тебе сили достатньо, щоб побороти його».

«Його вивищив затонулий бог,— невдоволено мовив Віктаріон.— То нехай затонулий бог його і скидає».

Ейрон у відповідь кинув на нього тяжкий погляд, від якого, кажуть люди, в криницях вода гіркне, а жінки робляться безплідними. «До нас говорив не бог. Усі знають, що на тому своєму червоному кораблі Юрон тримає чародіїв і лихих чаклунів. Це вони наслали на нас чари, щоб ми не почули голосу моря. Капітани й королі сп'яніли від отих розмов про драконів».

«Сп'яніли, а ще злякалися ріжка. Ти чув його сурму... Але це не має значення. Юрон — наш король».

«Тільки не мій,— заявив жрець.— Затонулий бог сприяє хоробрим, а не таким, що ховаються в трюмі, коли наближається шторм. Якщо ти не хочеш скидати Вороняче Око зі Скелястого престолу, це доведеться робити мені».

«Але як? У тебе ні кораблів, ні клинків».

«Я маю голос,— відповів жрець,— а ще зі мною бог. Моя сила — це сила моря, якій сила Воронячого Ока протистояти не зможе. Хвилі розбиваються об скелю, але накочуються знову, одна по одній, і врешті-решт на місці скелі лишається сам тільки нарінок. А скоро і його змиває вода, щоб устеляв повік-віків дно моря».

«Нарінок? — буркнув Віктаріон.— Та ти збожеволів, якщо сподіваєшся скинути Вороняче Око балачками про хвилі й нарінок».

«Хвилі — це залізнородні,— мовив Мокрочубий.— Не можні та владні, а прості — хлібороби на землі й рибалки на морі. Юрона піднесли капітани й королі, а скине простолюд. Я попливу на Велику Весь, на Гарло, на Оркогору, на Пайк. У кожному містечку й кожному селі почують мої слова. Безбожнику не посісти Скелястий престол!» — потрусив він кошлатою головою і попрямував назад у ніч. А коли на другий день зійшло сонце, Ейрон Грейджой зник зі Старої Весі. Навіть затонулі гадки не мали, куди він подався. Подейкують, коли про це розповіли Воронячому Оку, той тільки зареготався.

Та хоча жрець і щез, його жахливі пророцтва лишилися. Віктаріонові пригадалися і слова Бейлора Блектайда: «Балон був божевільний, Ейрон ще божевільніший, а Юрон найгірший з трьох». Після царезборів молодий лорд намагався відплисти додому, відмовившись визнавати Юрона сувереном. Але Залізний флот перекрив затоку, бо звичка коритися надто глибоко сиділа у Віктаріоні Грейджоєві, а корона належала Юрону. «Ночеліт» перехопили, лорда Блектайда в ланцях доправили до короля. Юронові німаки й напівкровки порубали його на сім кавалків, щоб згодувати сімом богам царини, яким він молився.

В нагороду за вірну службу новоспечений король дарував Віктаріону смаглявку, яку забрав з якогось рабовласницького судна, що пливло у Ліс. «Не потрібні мені твої недоїдки»,— презирливо мовив залізний капітан до брата, та коли Вороняче Око сказав, що як він не бере жінку, її вб'ють, Віктаріон піддався. Жінці вирвали язика, та в цілому вона лишилася неушкодженою, і до того ж була вродлива — темношкіра, як лаковане тикове дерево. Але часом, дивлячись на неї, Віктаріон пригадував першу жінку, яку підсунув йому брат, щоб зробити з нього чоловіка.

Віктаріон хотів ще раз узяти смаглявку, але більше не зміг.

— Принеси ще бурдюк вина,— звелів він,— а тоді йди геть.

Вона принесла, і капітан забрав його з собою на палубу — хотів подихати свіжим морським повітрям. Половину бурдюка випив, а другу вилив у море за всіх загиблих.

«Залізна перемога» вже кілька годин стояла поблизу гирла Мандера. Більша частина Залізного флоту попливла до Дубового Щита, але Віктаріон лишив у ар'єргарді «Скорботу», «Лорда Дагона», «Залізний вітер» і «Дівозгубу». Витягнувши з моря вцілілих, моряки дивилися, як помалу опускається на дно «Тверда рука», яку затягував під воду корабель, пробитий її тараном. Заки вона зникла під водою, Віктаріонові повідомили все, що він хотів знати. Втратив він шість кораблів, а захопив тридцять вісім.

— От і добре,— мовив капітан до Ньюта.— На весла. Ми повертаємося в Місто Лорда Г'юета.

Гребці гнули спини, прямуючи до Дубового Щита, а залізний капітан знову спустився в трюм.

— Я б міг його вбити,— повідомив він смаглявці.— Тільки вбити короля — це великий гріх, а вбити брата — ще більший.

Тут він нахмурився.

— Аша мала віддати свій голос за мене.

Як вона взагалі могла сподіватися прихилити до себе капітанів і королів своїми шишками й ріпою? «Так, у ній тече Балонова кров, але Аша — жінка». Після царезборів вона втекла. Уночі, коли на голову Юрону вдягли плавникову корону, Аша з командою просто розчинилася. В глибині душі Віктаріон навіть зрадів. «Якщо дівчина має голову на плечах, то пошлюбить якогось лорда-північанина й заживе з ним у замку, подалі від моря і Юрона Воронячого Ока».

— Місто Лорда Г'юета, лорде-капітане,— гукнув хтось із команди.

Віктаріон підвівся. Вино приглушило біль у руці. Можна було би показати руку Г'юетовому мейстру — якби його не вбили. На палубу Віктаріон повернувся, коли саме обходили мис. Замок лорда Г'юета вивищувався над гаванню, нагадуючи Лордпорт, але тут місто було вдвічі більше. Оддалік порту в морі плавало два десятки лодій, і на їхніх вітрилах звивався кракен. Ще сотні лодій були пришвартовані вздовж рінистого берега на причалах, вишикуваних по всій гавані. Біля кам'яного молу виднілися три великі коги й дюжина менших — завантажувалися награбованим добром і харчами. Віктаріон скомандував «Залізній перемозі» ставати на якір.

— Підготуйте шлюпку.

Місто, до якого підпливала шлюпка, здавалося, застигло. Більшість крамничок і будинків стояли розграбовані, про що ясно свідчили потрощені двері й поламані віконниці, але спалений був тільки септ. На вулицях валялися трупи, які пообсідали круки-падальники. Серед них похмуро ходила купка зацілілих: зганяючи чорних птахів, вони закидали небіжчиків на воза, щоб згодом поховати. На думку про це Віктаріон відчув огиду. Жоден син моря не схотів би гнити під землею. Як йому звідти дістатися в підводні палати затонулого бога, щоб там пити й гуляти повік-віку?

Серед кораблів, які проминули дорогою, була й «Тиша». Віктаріон не міг відірвати погляду від залізної фігури на носі — безротої діви з розмаяним на вітру волоссям і простягнутою рукою. Перламутрові очі, здавалося, проводжають залізного капітана. «Був у неї рот, як у всякої жінки, поки Вороняче Око не зашив його».

Наближаючись до берега, він помітив вервечку жінок і дітей, яких заганяли на палубу одного з великих когів. У декого руки були зв'язані за спиною, а на шиях виднілися конопляні мотузки.

— Хто це такі? — запитав капітан у моряків, які допомагали пришвартувати шлюпку.

— Вдови й сироти. Їх продадуть у рабство.

— Продадуть?

На Залізних островах не тримають рабів, тільки невільників. Невільник служить хазяїну, але не вважається його кріпаком. Його діти народжуються вільними й такими залишаються, якщо віддаються затонулому богу. Невільників не купують і не продають за золото. За невільника треба сплатити залізну ціну — інакше його не отримати.

— Вони мають стати невільниками або соляними дружинами,— невдоволено мовив Віктаріон.

— Це наказ короля,— відповів чоловік.

— Сильний завше відбирає у слабшого,— сказав Ньют Голяр.— Невільники чи раби — хіба не байдуже? Якщо чоловіки не змогли їх захистити, вони наші — що схочемо, те й зробимо.

«Давній звичай диктує не так»,— міг би заперечити капітан, але не було часу. Звістка про перемогу вже випередила його, й почали збиратися люди, щоб його привітати. Віктаріон дозволив їм покричати, поки один не почав нахвалювати Юронову відвагу.

— Щоб відплисти далеко від берега й непомітно наблизитися до островів, і справді потрібна відвага,— прогуркотів Віктаріон,— та щоб перетнути півсвіту, полюючи на драконів, потрібно дещо інше.

Не чекаючи на відповідь, він проштовхався крізь юрму й рушив до фортеці.

Замок у лорда Г'юета був невеликий, але міцний, з товстими стінами й окутою залізом дубовою брамою, на якій красувався старовинний герб його дому — дубовий щит у залізних цвяхах на тлі біло-блакитних хвиль. Та нині над вежами під зеленими дахами маяв кракен дому Грейджоїв, а велика брама виявилася розбитою й обгорілою. На валах походжали залізнородні зі списами й топорами, а з ними й дехто з Юронових напівкровок.

У дворі Віктаріон наштовхнувся на Ґорольда Гудбразера й старого Драма, які стиха перемовлялися з Родриком Гарло. Побачивши їх, Ньют Голяр заулюлюкав.

— Книгогризе,— гукнув він,— чого таке квасне обличчя? Даремно ви побоювалися. Перемога за нами, і трофеї теж!

Лорд Родрик скривив губи.

— Ти про ці скелі? Всі чотири разом узяті менші за Гарло. Завоювали ми собі трохи каміння, дерев і дрібничок, а дім Тайрелів тепер наш ворог.

— Ружі? — зареготав Ньют.— Що зробить ружа проти підводного кракена? Ми відібрали в них щити й розтовкли їх. І хто їх тепер захищатиме?

— Небосад,— озвався Книгогриз.— Дуже скоро проти нас об'єднається вся потуга Розлогів, і тоді ти, боюся, дізнаєшся, що деякі ружі мають сталеві колючки.

Драм кивнув, тримаючи долоню на руків'ї свого Пурпурового Проливня.

— Меч у лорда Тарлі — Серцезгуб — з валірійської криці, а Тарлі завжди в авангарді лорда Тайрела.

Віктаріон спалахнув.

— Хай тільки з'явиться. Відберу в нього меча, як ваш пращур відібрав Пурпурового Проливня. Хай приходять усі, хай приводять і Ланістерів. На землі, може, лев і найлютіший звір, але на морі царює кракен.

Він половину зубів віддав би за нагоду схрестити топори з Царевбивцею чи Лицарем Квітів. У таких битвах від почувається на своєму місці. Царевбивця проклятий в очах богів і людей, а от воїн шанований і поважаний.

— Можете не боятися, лорде-капітане,— мовив Книгогриз,— вони з'являться обов'язково. І його світлість тільки цього й чекає. Бо навіщо тоді наказувати пропустити всіх Г'юетових круків?

— Ви забагато читаєте й замало воюєте,— сказав Ньют.— Кров у вас на молоко перетворилася.

Та Книгогриз вдав, що не чує.

Коли Віктаріон увійшов у залу, там вирував бенкет. Столи були заповнені залізнородними, які пили, галасували й штовхалися, хвалилися, скількох людей повбивали, які звитяги здійснили, яких трофеїв набрали. Дехто вже й на себе награбоване начепив. Ліворукий Лукас Код і Квелон Гамбл позривали зі стін гобелени й накинули замість плащів. Гермунд Ботлі вбрався в позолочену ланістерівську кірасу, а на шиї мав разок перлів і гранатів. Андрик Несміян продибав, обіймаючи одразу двох жінок: нехай він і далі навіть не всміхався, зате мав на кожному пальці по персню. І їли капітани не з хлібних мисочок, зроблених з черствих окрайців, а зі срібних тарелів.

Ньют Голяр роззирнувся — і його обличчя потемніло від гніву.

— Вороняче Око посилає нас навперейми лодіям, а його люди в цей час беруть замки й села, щоб прибрати до рук усю здобич і жінок? А нам він що лишив?

— Славу.

— Слава — це добре,— мовив Ньют,— тільки золото краще.

Віктаріон знизав плечима.

— Вороняче Око каже, що ми візьмемо цілий Вестерос. Арбор, Старгород, Небосад... ось де набереш собі золота. Але доста вже розмов. Я зголоднів.

Як кревний родич, Віктаріон міг сісти на помості, але не хотів їсти разом з Юроном і його поплічниками. Натомість він сів поряд з Ральфом Кульгою, капітаном «Лорда Квелона».

— Видатна перемога, лорде-капітане,— заговорив Кульга.— Перемога, варта титулу лорда. Вам треба взяти собі один з островів.

«Лорд Віктаріон». А чом би й ні? Може, це і не Скелястий престол, та вже щось.

Навпроти за столом сидів Гото Гарло, обсмоктуючи м'ясо з кістки. Викинувши її, він гойднувся вперед.

— Лицар отримає Сірий Щит. Ну, мій кузен. Чули?

— Ні,— озвався Віктаріон; у протилежному кінці зали сер Тарас Гарло — високий, довговидий і строгий — попивав вино з золотого кубка.— І чого це Юрон вирішив дарувати йому острів?

Гото простягнув порожній кубок, і бліда дівчина в синій оксамитовій сукні з золотим мереживом наповнила його.

— Наш Лицар сам узяв Грімстон. Увіткнув свій штандарт перед замком і кинув виклик Грімам. До нього вийшов спершу один, потім другий, потім третій. Він поклав усіх... ну, майже: двоє здалися. Коли впав сьомий, септон лорда Гріма вирішив, що це глас божий, і здав замок,— Гото зареготав.— Він стане лордом Сірого Щита — і це чудово! Без нього спадкоємцем Книгогриза стаю я,— він гримнув себе винним кубком у груди.— Гото Горбань, лорд Гарло.

— Сімох поклав, кажеш...— Віктаріону навіть цікаво стало, скільки б Суморок протримався проти його власного топора. Йому не траплялося битися проти валірійської криці, але замолоду він неодноразово перемагав юного Тараса Гарло. В дитинстві Гарло дружив зі старшим Балоновим сином Родриком, який загинув під мурами Стражморя.

Гарний був бенкет. Найкраще вино, і яловича смаженина з кров'ю, і фаршировані качки, і цілі відра свіжих крабів. Лорд-капітан не зміг не помітити, що подавальниці всі вбрані в тонку вовну й шикарний оксамит. Спершу він гадав, що кухарчучок вдягнули в сукні леді Г'юет і її дівчат, аж тут Гото пояснив йому, що це і є леді Г'юет зі своїми дівчатами. Це Вороняче Око так розважався, примушуючи їх подавати за столом і вино розливати. Жінок було восьмеро: її милість — трохи огрядна вже, але ще гарна на вроду, і семеро дівчат віком від десятьох до двадцяти п'ятьох років — її доньок і невісток.

Сам лорд Г'юет сидів на звичному місці на помості, вбраний у пишні шати з гербом свого дому. Руки й ноги йому прив'язали до крісла, а в зуби запхали величезну білу редьку, щоб не міг і слова сказати... хоча все чув і бачив. Вороняче Око всівся на почесному місці по праву руч від його милості. На колінах у нього сиділа гарненька пишногруда дівчина років сімнадцятьох-вісімнадцятьох, боса й розхристана, обхопивши його руками за шию.

— Хто це? — поцікавився Віктаріон у своїх найближчих сусідів.

— Байстрючка його милості,— розреготався Гото.— До того як Юрон узяв замок, вона прислужувала за столом, а їсти мала зі слугами.

Юрон притиснув сині вуста їй до шиї, і дівчина, загиготівши, прошепотіла щось йому на вухо. Посміхнувшись, він знову поцілував її в шию. Біла шкіра в неї вся вже була вкрита червоними засмоктами: вони нагадували яскраве намисто на шиї і на плечах. Дівчина знов шепнула щось Воронячому Оку, й той голосно зареготав, а тоді гримнув об стільницю кухлем, вимагаючи тиші.

— Добрі леді,— гукнув він до своїх високородних прислужниць,— Фалія хвилюється через ваші вишукані сукні. Не хоче, щоб їх забруднили плями від смальцю, вина чи масних пальців. Адже я пообіцяв їй, що вона зможе обрати собі після бенкету з вашого гардеробу все, що схоче. Отож вам ліпше роздягнутися.

Велику залу накрила хвиля реготу, а обличчя лорда Г'юета почервоніло так, що Віктаріон злякався, аби в нього голова не луснула. Жінки вибору не мали, довелося скоритися. Найменша розплакалася, але мати, втішивши її, допомогла їй розшнурувати сукню на спині. А далі жінки продовжили прислуговувати, як перед тим, рухаючись уздовж столів з повними карафами в руках, наповнюючи вином спорожнілі кубки, тільки вже робили це голяка.

«Він принижує Г'юета, як принижував мене»,— подумав капітан, пригадуючи, як плакала його дружила, коли він бив її. На Чотирьох Щитах часто трапляються шлюби між родичами, так само як серед залізнородних, отож одна з цих голих подавальниць цілком може виявитися дружиною сера Толберта Сері. Одна справа — вбити ворога, зовсім інша — збезчестити. Віктаріон стиснув кулака. Рука була закривавлена: кров з рани просочила бинти.

А Юрон на помості, відіпхнувши свою шльондру, виліз на стіл. Капітани одразу почали грюкати кубками об стіл і тупотіти ногами.

— ЮРОН! — горлали вони.— ЮРОН! ЮРОН! ЮРОН!

Перед очима мов царезбори повторювалися.

— Я присягнувся віддати вам Вестерос,— заговорив Вороняче Око, коли ревисько стихло,— й ось вам перший ласий шматочок. Крихітний, так... але ми ще побенкетуємо, поки ніч не прийшла!

Вздовж стін ясно палали смолоскипи, й так само палав Юрон, зблискуючи синіми вустами й синім оком.

— Кракен, щось ухопивши, вже не відпустить. Колись ці острови належали нам — і тепер вони знову наші... але нам потрібна сила, щоб їх утримати. Підведіться, пане Тарасе Гарло, лорде Сірого Щита!

Тримаючи руку на місячному камені на руків'ї свого меча, Лицар зіп'явся на ноги.

— Підведіться, Андрику Несміяне, лорде Південного Щита!

Андрик, відіпхнувши своїх жінок, скочив на ноги, нагадуючи гору, що зненацька виросла з моря.

— Підведіться, Мароне Волмарку, лорде Зеленого Щита!

Волмарк, безбородий шістнадцятирічний хлопчак, устав невпевнено, більше схожий на лорда зайців.

— Підведіться, Ньюте Голярю, лорде Дубового Щита!

В очах Ньюта з'явився сторожкий вираз, так наче Голяр очікував злого жарту.

— Лорд? — прохрипів він.

Віктаріон очікував, що Вороняче Око зробить лордів зі своїх людей — Кам'янорука, Рудого Весляра, Ліворукого Лукаса Кода. «Король мусить бути щедрий»,— переконував він себе, але інший голос прошепотів: «Юронові дари отруйні». Прокрутивши ситуацію в голові, Віктаріон усе збагнув. Лицар — обраний спадкоємець Книгогриза, Андрик Несміян — права рука Данстана Драма. Волмарк — жовторотий хлопчак, але по материнській лінії він має кров самого Гарена Чорного. А Голяр...

Віктаріон ухопив його за руку.

— Відмовся!

Ньют глянув на капітана так, наче той збожеволів.

— Відмовитися? Від земель і титулу? А ви мене лордом зробите?

Вивільнившись, він підвівся, гріючись у підбадьорливих вигуках.

«А тепер він краде і моїх людей»,— подумав Віктаріон.

А король Юрон, попросивши в леді Г'юет повний кубок вина, високо підніс його над головою.

— Капітани й королі, підніміть кубки за лордів Чотирьох Щитів!

Віктаріон випив з усіма. «Не буває вина солодшого, ніж відібране у ворога»,— хтось йому так колись сказав. Чи то батько, чи то брат Балон. «Одного дня я питиму твоє вино, Вороняче Око, відібравши в тебе все, що тобі любе». Та чи є в Юрона бодай щось, по-справжньому йому любе?

— Завтра ми готуємося плисти далі,— казав король.— Наповніть діжки джерельною водою, заберіть усі до останнього лантухи зерна й бочки яловичини, а ще стільки овець і кіз, скільки поміститься. Поранені, які ще мають силу гребти, сядуть на весла. Решта лишаться тут — утримуватимуть острови від імені нових лордів. Незабаром Торволд і Рудий Весляр повернуться і привезуть ще провізії. Дорогою на схід палуби наші смердітимуть свинями й курчатами, зате назад ми припливемо з драконами.

— Коли? — почувся голос лорда Родрика.— Коли це буде, ваша світлосте? За рік? За три роки? За п'ять? Ваші дракони на тому кінці світу, а осінь на порозі.

Книгогриз вийшов наперед, озвучуючи можливі ризики.

— Редвинська протока охороняються галерами. Дорнське узбережжя — голе й пустельне: чотириста льє нуртин, і скель, і підводних мілин, де не знайти безпечного місця, щоб причалити. А далі піджидають штормові Східці, де гніздяться лісянські й мирські пірати. Якщо ми відпливемо на тисячі кораблів, на той бік вузького моря дістануться, може, три сотні... а тоді що? Нам не зрадіють ні в Лісі, ні у Волантисі. Де брати питну воду й харчі? Та перший-ліпший шторм розкидає нас по всіх усюдах.

На синіх Юронових вустах заграла посмішка.

— Той шторм — це я, мілорде. Перший і останній. «Тиша» здійснювала і довші мандрівки, і набагато ризикованіші. Чи ви забули? Я плавав у Курному морі й бачив Валірію.

Всі знали, що у Валірії і досі панує Руїна. Саме море там кипить і парує, а землю опосіли біси. Подейкували, що моряк, який бодай одним оком побачить над водою вогненні гори Валірії, незабаром помре жахливою смертю, проте Вороняче Око побував там — і повернувся.

— Справді? — дуже тихо перепитав Книгогриз.

Синя Юронова посмішка зникла.

— Книгогризе,— мовив Юрон у тиші,— ліпше б ти носа зі своїх книжок не витикав.

Віктаріон, відчувши хвилювання в залі, звівся на ноги.

— Брате,— прогуркотів він.— Ти не відповів на питання Гарло.

— Ціни на рабів зростають,— знизав плечима Юрон.— Продамо в лісі й Волантисі своїх рабів. Виручених коштів і здобичі з оцих островів має бути достатньо, щоб купити провізію.

— То ми перетворилися на работоргівців? — поцікавився Книгогриз.— І заради чого? Заради драконів, яких ніхто не бачив? Ганятимемося на краю світу за маренням якогось п'яного матроса?

Слова його викликали схвальне бурмотіння.

— Невільнича бухта далеко,— гукнув Ральф Кульга.

— І дуже близько до Валірії,— крикнув Квелон Іамбл.

— А Небосад поряд,— сказав Фралег Дужий.— Пропоную пошукати драконів там. Золотих!

— Навіщо плисти кудись через цілий світ,— мовив Альвін Шарп,— коли перед нами Мандер?

— Старгород багатший,— стрибнув на ноги рудий Ральф Стоунгавз,— а Арбор ще багатший. Флот Редвина далеко. Простягни руку — і рви собі стиглі плоди Вестеросу.

— Плоди? — синє око короля почорніло.— Лише боягузи крадуть плоди там, де можуть забрати собі весь сад.

— Ми хочемо Арбор,— сказав Рудий Ральф, і його підтримали інші. Вороняче Око дочекався, поки стихне крик, а тоді зістрибнув зі столу, схопив за руку свою шльондру й потягнув її геть із зали.

«Втік як пес, підібгавши хвоста». Здавалося, Скелястий престол, такий надійний ще мить тому, захитався під Юроном. «Не попливуть вони за ним у Невільничу бухту. Може, вони й не такі дурні собаки, як я боявся». Думка була така радісна, аж Віктаріону захотілося її обмити. Він випив з Голярем, щоб показати: він не триматиме за пазухою камінь за його новий титул, навіть якщо отриманий той з Юронових рук.

За вікнами вже сіло сонце. За стінами замку згущувалася темрява, але всередині палали жовтогарячі смолоскипи, й дим сірою хмарою піднімався під бантини. Бенкетники напідпитку затіяли танець-пальцеруб. Ліворукий Лукас Код зажадав одну з доньок лорда Г'юета й узяв її просто на столі, під крик і плач її сестер.

Хтось поплескав Віктаріона по плечу. Позаду стояв один з Юронових напівкровок — десятирічний хлопчик з густою кучерявою чуприною і брудно-коричневою шкірою.

— Батько воліє перемовитися з вами.

Віктаріон підвівся на нетвердих ногах. Він, здоров'як, випити міг чимало, та сьогодні все одно випив забагато. «Я власноруч забив її до смерті,— думав він,— але вбив її Вороняче Око — тоді, коли запхав їй свого прутня. Я не мав вибору». Він рушив за байстрюком геть із зали й піднявся гвинтовими сходами. Галас ґвалтованих і гульвіс поступово стихав, аж поки чути стало тільки тихе шкряботіння чобіт по камінню.

Вороняче Око разом з байстрючкою забрав собі й спальню лорда Г'юета. Коли увійшов Віктаріон, гола дівчина розвалилася на ліжку, тихо похропуючи. Юрон стояв біля вікна, попиваючи зі срібного кубка. З одягу на ньому був тільки соболевий плащ, якого він забрав у Блектайда, і пов'язка на оці.

— Колись у дитинстві мені наснилося, що я здатен літати,— заявив він.— Та коли я прокинувся, виявилося, що не здатен... принаймні так запевняв мейстер. Та що як він збрехав?

У вікно просочувався запах моря, а в кімнаті смерділо вином, кров'ю і сексом. Холодне солоне повітря просвітлило голову.

— Ти про що?

Юрон обернувся до нього, скрививши в півусмішці сині вуста.

— Можливо, ми здатні літати. Ми всі. Звідки нам знати, поки не стрибнемо з високої вежі?

У вікно увірвався вітер, розхристав соболевого плаща. Щось у Юроновій голизні було безсоромно-тривожне.

— Ніхто не знає напевне, поки не наважиться стрибнути.

— Ось тобі вікно. Стрибай,— сказав Віктаріон, якому уривався терпець. Поранена рука пульсувала від болю.— Чого ти хочеш?

— Світу,— у Юроновому оці замерехтіло полум'я. В усміхненому оці.— Вип'єш кубок вина лорда Г'юета? Нема вина, солодшого за відібране в переможеного ворога.

— Ні,— відвернувся Віктаріон.— Прикрийся.

Юрон, сівши, смикнув плаща, затуляючи пахвину.

— Я вже й забув, які вони дріб'язкові й галасливі, мої залізнородні. Я їм хочу драконів привезти, а вони винограду вимагають.

— Виноград реальний. Виноградом можна наїстися. Сік у нього солодкий, вино з нього приносить втіху. А що приносять дракони?

— Горе,— Вороняче Око сьорбнув зі срібного кубка.— Колись я в оцій долоні тримав драконове яйце, брате. Один мирський чаклун присягався, що з нього вилупиться дракон, якщо я дам йому рік і скільки треба золота. Але раз у раз вигадував відмовки, і коли мені це набридло, я його вбив. Не відводячи очей від кишок, які вислизали у нього з пальців, він вигукнув: «Але ж рік ще не минув!» — Юрон розреготався.— До речі, Крагорн помер.

— Хто?

— Це він сурмив у мій драконячий ріг. Коли мейстер зробив йому розтин, легені в нього були чорні як сажа.

Віктаріон здригнувся.

— Покажи драконове яйце.

— Я його в нападі люті в море викинув,— здвигнув Юрон плечима.— Здається, Книгогриз таки мав рацію. Великий флот не витримає такої довгої мандрівки, не розпорошившись. А мандрівка довга й дуже небезпечна. Лише найкращі кораблі з найкращими командами можуть сподіватися доплисти до Невільничої бухти й повернутися. Кораблі Залізного флоту.

«Залізний флот належить мені»,— подумав Віктаріон, але нічого не сказав.

Вороняче Око наповнив два кубки дивним чорним вином — густим як мед.

— Випий зі мною, брате. Скуштуй,— простягнув він один кубок Віктаріону.

Капітан узяв натомість другий кубок, понюхав його підозріливо. Зблизька вино було не чорне, а радше синє. Густе й масне, воно відгонило трупом. Зробивши малесенький ковток, Віктаріон одразу ж виплюнув його.

— Бридота. Ти мене отруїти зібрався?

— Я тобі очі розплющити зібрався,— Юрон зробив великий ковток зі свого кубка й посміхнувся.— «Нічна імла», напій ворожбитів. Натрапив на діжечку, коли захопив один галеас з Карта, який віз гвоздику й мускатний горіх, сорок сувоїв зеленого шовку і чотирьох ворожбитів, що розповіли цікавеньку історію. Один спробував залякати мене, то я вбив його і згодував решті трьом. Спершу вони відмовлялися їсти м'ясо товариша, але, трохи зголоднівши, передумали. Люди — це м'ясо.

«Балон був божевільний, Ейрон ще божевільніший, а Юрон найгірший з трьох». Віктаріон уже розвернувся, щоб іти геть, коли Юрон сказав:

— Королю потрібна дружина — родити йому спадкоємців. Брате, ти мені потрібен. Попливеш у Невільничу бухту, привезеш мені мою кохану?

«У мене теж колись була кохана,— Віктаріон стиснув кулаки, і на підлогу з глухим стукотом упала крапля крові.— Мені слід віддубасити тебе до крові, а тоді згодувати крабам, як я вчинив з нею».

— У тебе вже є сини,— мовив він до брата.

— Байстрюки-напівкровки, народжені від повій і плакальниць.

— Твоя плоть і кров.

— Радше лайно моє з нічного горщика. Ніхто з них не вартий посісти Скелястий престол, а тим паче Залізний трон. Ні, щоб зробити гідного спадкоємця, мені потрібна інша жінка. Коли кракен пошлюбить дракона, хай начувається світ, брате!

— Дракона? — нахмурився Віктаріон.

— Останню представницю драконів. Подейкують, це найвродливіша жінка на світі. Коси в неї сріблясто-золоті, а очі як аметисти... але тобі необов'язково вірити мені на слові, брате. Можеш сам поплисти в Невільничу бухту, побачити її красу та привезти жінку до мене.

— З якого дива? — поцікавився Віктаріон.

— З любові. З обов'язку. Адже тобі наказує король,— хихикнув Юрон.— А ще заради Скелястого престолу. Адже він дістанеться тобі, щойно я посяду Залізний трон. Станеш моїм наступником, як я став наступником Балона... а твої законні сини одного дня стануть твоїми наступниками.

«Мої рідні сини». Але щоб мати законних синів, спершу слід мати дружину. А Віктаріонові з жінками не щастило. «Юронові дари отруйні»,— нагадав він собі, й усе-таки...

— Вибір за тобою, брате: жити невільником чи померти королем. Наважишся злетіти? Поки не стрибнеш — не дізнаєшся.

Юронове усміхнене око глузливо світилося.

— Чи я забагато чекаю від тебе? Страшно це — заплисти далі Валірії.

— За потреби я Залізний флот і в пекло заведу,— Віктаріон розтиснув кулака; долоня була червона від крові.— Гаразд, я попливу в Невільничу бухту. Знайду цю драконицю та привезу її сюди.

«Але не для тебе. Ти вкрав у мене дружину й збезчестив її, то я вкраду твою. Заберу собі найвродливішу жінку на світі».