Бенкет круків

Семвел

Найнебезпечнішою виявилася остання частина подорожі. В Редвинській протоці повно було довгих лодій, як і попереджали в Тайроші. Оскільки головні сили Арборського флоту лишилися далеко на заході Вестеросу, залізні пограбували Ріямпорт і захопили Виноградів та Морезіркову затоку, щоб звідти нападати на кораблі, що пливуть у Старгород.

Тричі спостерігач на марсі бачив лодії. Дві, щоправда, були далеченько позаду, і «Цинамоновий вітер» швидко від них відірвався. Третя з'явилася перед сонячним заходом, відрізаючи корабель від Шепітної протоки. Побачивши, як здіймаються й опускаються її весла, збиваючи мідні води на біле шумовиння, Коджа Мо послала на надбудову стрільців з великими луками зі златосерця, які стріляли далі та влучніше, ніж навіть дорнський тис. Дочекалася, доки лодії наблизяться на двісті ярдів, а тоді дала команду стріляти. Сем вистрілив разом з усіма, і йому навіть здалося, що його стріла долетіла до корабля. Одного залпу виявилося досить. Лодія повернула на південь у пошуках сумирнішої здобичі.

Коли запливли у Шепітну протоку, опускалися глибокі сині сутінки. Жиллі стояла на носі корабля з малюком на руках, роздивляючись замок на скелях.

— Тривежжя,— пояснив їй Сем,— престол дому Костейнів.

У вікнах миготіло світло смолоскипів, і замок видавався чарівною сильветкою на тлі вечірньої зорі, але Сем дивився на нього з сумом. Мандрівка добігала кінця.

— Який високий! — зронила Жиллі.

— Ти ще Високої Вежі не бачила!

Даллин малюк заплакав. Жиллі, розхриставши сорочку, дала хлопчику цицьку. Годуючи його, дівчина всміхалася й гладила м'якеньке каштанове волоссячко. «А вона цього малюка полюбила не менше, ніж любила власного, якого довелося залишити»,— збагнув Сем. Він сподівався, боги будуть милостиві до обох діток.

Залізні проникли навіть у внутрішні води Шепітної протоки. Зранку, коли «Цинамоновий вітер» продовжив шлях у Старгород, корабель почав натикатися на трупи, які пливли до моря. Деякі тіла обсіло вороння, яке злітало в повітря й зачинало голосно нарікати, коли лебідка зачіпали їхні спотворені й набряклі «плоти». На берегах показалися почорнілі поля й попалені села, а на відмілинах сиділи потрощені кораблі. Найчастіше траплялися купецькі судна й рибальські човни, але виднілися й покинуті лодії, а ще два побиті великі дромони. Один згорів до самої ватерлінії, а в другого на боці зяяла зазублена діра, куди поцілив таран.

— Бій тут,— сказав Зондо.— Нещодавно.

— Який божевільний чинить нальоти так близько від Старгорода?

Зондо вказав на півзатоплену лодію на мілині. З корми звисали залишки прапора, почорнілого від диму й подертого. Герба такого Сем ще ніколи не бачив: червоне око з чорною зіницею під чорною залізною короною, яку тримали два круки.

— Чий це прапор? — запитав Сем. Зондо тільки плечима знизав.

Наступний день видався туманний і холодний. «Цинамоновий вітер» повільно пропливав чергове сплюндроване рибальське селище, і тут з туману висковзнула бойова галера, повільно наближаючись на веслах. «Мисливиця» — було написано на її боці, зразу на носовою фігурою — стрункою дівою в листяному вбранні, яка замахувалася списом. А за мить обабіч неї з'явилися дві менші галери, мов два хорти, що насідають на п'яти господарю. На щастя, на щоглах маяло по два прапори: олень і лев короля Томена, а нижче — східчаста біла вежа Старгорода у вогняному вінці.

Капітан «Мисливиці» виявився рослявим чолов'ягою у димчастому плащі, облямованому червоним атласним полум'ям. Порівнявшись із «Цинамоновим вітром», галера осушила весла, й капітан крикнув, що сходить на борт торгового судна. Поки арбалетники на галері й лучники Коджі Мо роздивлялися одні одних, розділені вузькою смужкою води, він зійшов на борт у супроводі півдюжини лицарів, кивнув Кугуру Мо й захотів оглянути трюми. Батько з донькою коротко порадилися й дали дозвіл.

— Перепрошую,— вибачився капітан, закінчивши перевірку.— Мені страшенно прикро так поводитися з чесними людьми, та ліпше вже так, ніж пропустити залізних у Старгород. Буквально два тижні тому хтось із цих клятих виродків захопив у протоці тайроського купця. Команду вбили, перевдяглися в їхній одяг, а потім знайденою там-таки фарбою розфарбували собі вуса й бороди в півсотні кольорів. Запливши в місто, вони збиралися підпалити порт і, поки ми гаситимемо вогонь, зсередини відчинити браму. Могло б і спрацювати, але вони зіштовхнулися з «Леді з вежі», а в її веслярського зверхника жінка — тайросянка. Побачивши зелені й фіолетові бороди, він привітався по-тайроському, проте йому ніхто не зміг відповісти.

— Вони ж не збиралися напасти на Старгород? — приголомшено вигукнув Сем.

Капітан «Мисливиці» кинув на нього цікавий погляд.

— Це не прості грабіжники. Залізні завжди чинили промисел, коли й де змога. Зненацька наскакували з моря, хапали кабзу і красунь — і відпливали геть, але зазвичай то було одна-дві лодії, щонайбільше півдюжини. А тепер на нас нападають сотні їхніх кораблів, припливаючи зі Щитових островів і зі скель довкруж Арбору. Вони вже захопили риф Камінного Краба, острів Поросят і Русалчин Палац, а ще вони загніздилися на скелі Кінське Копито й у Байстрючій Колисці. Без флоту лорда Редвина нам бракує кораблів, щоб вступити з ними в бій.

— А що робить лорд Гайтавер? — випалив Сем.— Батько завжди казав, що він заможний, як Ланістери, й може зібрати втричі більше мечників, ніж будь-хто з прапороносців Небосаду.

— Ба й більше, якщо вимете під мітлу,— сказав капітан,— але мечники не поборють залізних, хіба що як навчаться по воді ходити.

— Висока Вежа мусить щось робити.

— Певна річ. Лорд Лейтон зачинився з Причинною Панною у себе на вежі та штудіює чаклунські книги. Може, з глибин морських військо виведе. А може, не виведе. Бейлор будує галери, Гантор охороняє затоку, Гарт тренує новобранців, а Гамфрі поплив у Ліс наймати перекупний флот. Якщо йому вдасться вичавити зі своєї лярви-сестрички нормальну армаду, ми зможемо почати платити залізним їхньою ж монетою. А поки що здатні лише захищати протоку й чекати, поки ця сучка-королева на Королівському Причалі нарешті спустить лорда Пакстера з ланцюга.

Гіркота, з якою капітан промовив останні слова, вразила Сема не менше, ніж їхній зміст. «Якщо Королівський Причал втратить Старгород і Арбор, все королівство розвалиться»,— подумав він, проводжаючи очима «Мисливицю» та її супровід.

Він замислився, чи Сурмосхил ще в безпеці. Землі Тарлі лежать у глибині суходолу, у порослих лісами передгір'ях, за сто льє на північний схід від Старгорода й далеко від будь-якого узбережжя. До них не повинні дістатися залізні на свої лодіях, попри те що батько воює у приріччі й замок захищений погано. Однак Юний Вовк, понад усякий сумнів, так само думав і про Вічнозим, аж поки Теон Перекинчик не подолав його мури. Сем навіть думати не міг, що віз Жиллі з немовлям у таку далечінь, сподіваючись захистити від усіх кривд, а тут вкине у вир війни.

Решту подорожі він поборював свої сумніви, не знаючи, що діяти. Мабуть, можна забрати Жиллі з собою у Старгород. Мури міста набагато міцніші, ніж мури батькового замку, і їх захищає тисяча вояків, а не та жменька, яку лорд Рендил залишив у Сурмосхилі, вирушаючи в Небосад на виклик свого сюзерена. Але якщо так, доведеться десь заховати Жиллі: Цитадель не дозволяє новакам мати жінок чи коханок, принаймні відкрито. «Крім того, якщо я надовго зостануся з Жиллі, чи знайду потім у собі сили взагалі з нею розлучитися?» Він мусить або порвати з нею, або дезертирувати. «Я ж дав обітницю,— нагадав собі Сем.— Якщо дезертирую, мені голову відрубають, і як це допоможе Жиллі?»

Сем поміркував, чи не попросити Коджу Мо і її батька забрати дівчину на Літні острови. Однак це теж ризиковано. Коли «Цинамоновий вітер» випливе зі Старгорода, йому доведеться знову перетинати Редвинську протоку, й цього разу може пощастити менше. А що як вітру не буде, і корабель з Літніх островів потрапить у штиль? Якщо чутки правдиві, то хтось забере собі Жиллі як невільницю чи соляну дружину, а дитину, швидше за все, просто викинуть у море, щоб не заважала.

«Ні, все-таки Сурмосхил,— зрештою вирішив Сем.— Щойно допливемо у Старгород, винайму фургон з кіньми і сам її туди доправлю». Так він особисто зможе пересвідчитися, в якому стані замок і залога, і як щось побачить чи почує таке, що йому не сподобається, він просто розвернеться й забере Жиллі назад у Старгород.

У Старгород припливли холодного вогкого ранку, коли над містом висів такий густий туман, що виднівся тільки сигнальний вогонь на Високій Вежі. Затоку перегороджував бон, який з'єднував дві дюжини гнилих блокшивів. Позаду вишикувалися бойові кораблі, підкріплені трьома великими дромонами і височенним чотирипалубним флагманом під назвою «Слава Старгорода», що належав лорду Гайтаверу. Знову «Цинамоновому вітру» довелося пройти перевірку. Цього разу на палубу зійшов син лорда Лейтона Гантор у сріблотканому плащі й сірій емальованій кольчузі-лусці. Сер Гантор кілька років навчався в Цитаделі й знав літню мову, тож вони з Кугуру Мо усамітнилися в капітанській каюті для приватної наради.

Сем скористався вільним часом, щоб поділитися своїми планами з Жиллі.

— Спершу поїдемо в Цитадель, щоб передати Джонові листи й розповісти про смерть мейстра Еймона. Сподіваюся, архімейстри пошлють по його тіло мари. А тоді я винайму коней і фургон, щоб відвезти тебе до моєї мами у Сурмосхил. Я повернуся по тебе, щойно зможу, хоча, можливо, це буде аж завтра.

— Завтра,— повторила вона й поцілувала його на доріжку.

За деякий час повернувся сер Гантор і дав команду відчинити ланцюг і пропустити «Цинамоновий вітер» через бон у порт. Поки лебідка швартувалася, Сем приєднався біля сходнів до Коджі Мо і трьох її лучників, причому мешканці Літніх островів пишно вбралися в плащі з пір'я, які носили тільки на березі. Поряд з ними Сем у своєму мішкуватому чорному костюмі, побляклому плащі й білих від солі чоботах почувався обшарпанцем.

— Скільки ви стоятимете в порту?

— Два дні, десять днів — хтозна! Поки не звільнимо трюми й не заповнимо знову,— широко всміхнулася Коджа.— Батькові теж треба навідатися до сірих мейстрів. Деякі книжки спродати.

— А можна Жиллі побуде на борту до мого повернення?

— Жиллі може лишалися, скільки схоче. Вона ж не жере стільки, як деякі,— вона тицьнула Сема пальцем у живіт.

— Я вже не такий грубий, як був,— почав захищатися Сем. Схуднути йому допомогла мандрівка на південь. Всі ці нескінченні чати, а з їжі — тільки фрукти й риба. Мешканці Літніх островів обожнюють фрукти й рибу.

Сем зійшов на сходні після лучників, але на березі вони розійшлися кожен своїм шляхом. Сем сподівався, що ще не забув дороги в Цитадель. Старгород — це лабіринт, а Семові нема коли в ньому губитися.

День стояв вогкий, тож бруківка під ногами була мокра та слизька, а провулки окутані туманом і таємницями. Сем старався їх уникати, триматися річкового гостинцю, який тягнувся уздовж річища Медовинної в саме серце старого міста. Приємно було відчувати замість хиткої палуби під ногами тверду землю, але все одно йти було важко. Сем відчував на собі погляди: люди визирали з балконів і вікон, підглядали з темних дверних прорізів. На «Цинамоновому вітрі» він знав усіх в обличчя. А тут, куди не поверни, всюди незнайомці. Та ще гірше ставало, коли він уявляв, що зараз наскочить на когось знайомого. Лорда Рендила Тарлі в Старгороді добре знали, але зовсім не любили. Сем не відав, що буде гірше: як його впізнає хтось із батькових ворогів чи з його друзів. Натягнувши на голову каптур, він прискорив ходу.

Браму на вході в Цитадель чатували два височенні зелені сфінкси: лев'яче тіло, орлині крила, зміїні хвости. Голови були людські: в одного чоловіча, а в другого жіноча. Попід брамою розташувався Осередок писарів, куди приходили містяни в пошуках новака, який складе їм заповіт чи прочитає листа. У відкритих кабінках сиділо півдюжини знудьгованих писарів, чекаючи клієнтів. В інших кабінках торгували книжками. Сем зупинився біля однієї, де продавали карти, й переглянув накреслену від руки схему Цитаделі, щоб визначити найкоротший шлях до Двору сенешаля.

Біля статуї короля Дейрона Першого, який сидів на високому кам'яному коні, здійнявши меч у напрямку Дорну, дорога роздвоїлася. На голові Юного Дракона сидів мартин, а ще двоє — на клинку. Сем пішов лівим відгалуженням, яке бігло вздовж ріки. У Плачливому порту двоє підмейстрів допомагали якомусь старому сісти в байдак, який доправляв на Кривавий острів неподалік. За старим у байдак сіла і юна матір з писклявим немовлям на руках, ненабагато старшим за малюка Жиллі. Під причалом бродив на мілині малий кухарчук, ловлячи жаб. Повз Сема пробігла вервечка рожевощоких новаків, поспішаючи у септир. «Мені сюди слід було приїздити, коли я був їхнього віку,— подумав Сем.— Якби я втік і прибрав інше ім'я, міг би розчинитися серед інших новаків. А батько міг би вдати, що Дикон — єдиний у нього син. Не думаю, що він мене взагалі шукав би, хіба що якби я втік на мулі. Тоді б він точно за мною погнався — заради мула».

Перед Двором сенешаля ректори забивали старшого новака в колодки.

— Цупив харчі на кухні,— пояснював один з них іншим новакам, які чекали, щоб закидати ув'язненого гнилими овочами. Всі вони цікавими очима провели Сема, за спиною якого, немов вітрило, надимався чорний плащ.

За дверима виявилася довга зала з кам'яною підлогою й високими арочними вікнами. В дальньому кінці на помості сидів вузьколиций чоловік, шкрябаючи пером у товстій книзі. Хоча вбраний чоловік був у мейстерську мантію, ланцюга на шиї він не мав. Сем прокашлявся.

— Доброго дня.

Чоловік звів очі — і йому зовсім не сподобалося побачене.

— Новаком пахне.

— Сподіваюся ним стати,— Сем витягнув листи, які передав йому Джон Сноу.— Я зі Стіни, ми пливли разом з мейстром Еймоном, але він помер у дорозі. Прошу дозволу поговорити з сенешалем...

— Як тебе звати?

— Семвел. Семвел Тарлі.

Чоловік записав ім'я у свою книгу й махнув пером на лавку під стіною.

— Сідай. Тебе покличуть.

Сем присів на лавку.

Люди заходили і виходили. Приносили повідомлення і йшли геть. Когось після розмови з чоловіком на помості відсилали на гвинтові сходи, що починалися за дверима позаду помосту. Хтось приєднувався до Сема на лавці, чекаючи виклику. Дехто з тих, кого вже встигли викликати, прийшов пізніше за Сема, він був цього майже певен. Так трапилося п'ять чи шість разів, і Сем не витримав: підвівся й знову перетнув кімнату.

— Скільки ще мені чекати?

— Сенешаль — важлива персона.

— Я приплив сюди з самої Стіни.

— Тоді тобі неважко буде пройти ще трохи,— він махнув пером,— отуди на лавку, під вікно.

Сем повернувся на лавку. Минула ще година. Люди заходили, перемовлялися з чоловіком на помості, хвильку чекали — і їх проводжали, куди треба. За весь цей час заворітник навіть не глянув на нього. День розвиднювався, туман надворі танув, і крізь вікно почало падати бліде сонячне світло. Сем роздивлявся, як у цьому світлі танцюють порошинки. Позіхнув раз, другий. Почав колупати тріснуту водянку на долоні, потім відкинув голову й заплющив очі.

Мабуть, задрімав. Коли отямився, чоловік на помості викликав його. Сем скочив на ноги, але знову сів, зрозумівши, що це не його ім'я.

— Тобі слід тихенько підсунути Лоркасу пенні, бо ще три дні тут сидітимеш,— озвався позаду голос.— А що привело Нічну варту в Цитадель?

Говорив стрункий, ставний і вродливий юнак, вдягнений в бриджі з оленячої шкіри й зручний зелений бригантинний панцир із залізними заклепками. Шкіра в нього була кольору світлого елю, а кучма густих чорних кучерів мисиком прорізала чоло понад великими чорними очима.

— Лорд-командувач відновлює покинуті замки,— пояснив Сем.— Нам потрібні мейстри, щоб займатися круками... пенні, кажеш?

— Пенні буде досить. За срібного оленя Лоркас на плечах тебе віднесе просто нагору до сенешаля. Він п'ятдесят років проходив у новаках. Ненавидить новаків, особливо шляхетного роду.

— А як він взнав, що я — шляхетного роду?

— Так само, як ти знаєш, що в мені половина дорнської крові,— промовив юнак з посмішкою, по-дорнському розтягуючи слова.

— А ти новак? — поцікавився Сем, шукаючи пенні.

— Підмейстер. Аллерас, а дехто кличе мене Сфінксом.

Сем аж здригнувся.

— Сфінкс — загадка, а не загадник,— випалив він.— Знаєш, що це означає?

— Ні. Це загадка?

— Хотів би я знати! Я — Семвел Тарлі. Сем.

— Приємно познайомитися. І яка справа привела Семвела Тарлі до архімейстра Теобальда?

— А це він сенешаль? — розгублено запитав Сем.— Мейстер Еймон казав, сенешаля звати Норен.

— Вже два роки не він. Щороку ставлять нового. На посаду обирають жеребкуванням з-поміж архімейстрів, більшість із яких вважає це невдячною роботою, яка відриває від справжнього їхнього завдання. Цього року чорний камінець витягнув архімейстер Волгрейв, але він уже відбився глузду, тож Теобальд викликався послужити за нього. Він суворий, але справедливий. А ти сказав — мейстер Еймон?

— Ага.

— Еймон Таргарієн?

— Колись. Тепер його називали просто мейстром Еймоном. Він помер дорогою на південь. А звідки ти його знаєш?

— А хто його не знає? Він же не просто найстаріший на світі мейстер був. Він був узагалі найстарішою людиною у Вестеросі, та він більше історичних подій навіч бачив, ніж архімейстер Перестан за все життя вивчив. Він міг би чимало розповісти нам про правління і свого батька, і свого дядька. Скільки років йому було?

— Сто два.

— І що він у такому віці робив у морі?

Сем якусь мить поміркував, не знаючи, скільки він може розповідати. «Сфінкс — загадка, а не загадник...» Міг мейстер Еймон мати на увазі цього Сфінкса? Навряд чи.

— Лорд-командувач Сноу відіслав його геть, щоб урятувати йому життя,— нерішуче почав він. Недоладно розповів про короля Станіса й Мелісандру Ашайську, хотів на цьому й зупинитися, але одне тягнуло за собою інше, і зрештою він зловив себе на тому, що вже розповідає про Манса Рейдера і дикунів, про королівську кров і драконів, і не встиг спам'ятатися, як вибовкав геть усе: про блідавців на Кулаці Перших Людей, Чужого на дохлому коні, про вбивство Старого Ведмедя в Крастеровій фортеці, про Жиллі та втечу, про Білодерево й Малого Пола, про Холоднорукого і круків, про те, як Джон став лордом-командувачем, про «Чорного птаха», Дареона і Браавос, про драконів, яких Зондо бачив у Карті, про «Цинамоновий вітер» і про те, що шепотів перед смертю мейстер Еймон. Не виповів лиш таємниць, які присягався зберегти: про Брана Старка і його товаришів та про немовлят, яких поміняв Джон Сноу.— Єдина надія на Данерис,— підсумував він.— Еймон сказав, що Цитадель має негайно відіслати до неї мейстра й, поки не пізно, забрати її у Вестерос.

Аллерас слухав уважно. Час до часу кліпав, але не сміявся й не перебивав. Коли Сем закінчив, Аллерас легенько діткнувся тонкою брунатною рукою його передпліччя й мовив:

— Зеконом пенні, Семе. Теобальд і половині не повірить з того, що ти кажеш, але є дехто, хто може й повірити. Підеш зі мною?

— Куди?

— Побалакати з архімейстром.

«Ти маєш усе їм розповісти, Семе,— казав мейстер Еймон.— Архімейстрам».

— Гаразд,— мовив він: повернутися до сенешаля він може й завтра, тепер уже з пенні.— Далеко це?

— Не дуже. На острів Круків.

Щоб дістатися острова Круків, плисти не знадобилося: зі східним берегом він з'єднувався старим дерев'яним підйомним мостом.

— Круковець — найстаріша будівля в Цитаделі,— пояснив Аллерас, коли хлопці переходили понад повільними водами Медовинної.— За Доби героїв там начебто була кріпость піратського ватажка, який грабував кораблі, коли ті спускалися вниз по ріці.

Мури поросли мохом і повзучими лозами, бачив Сем, а замість лучників на зубчастих стінах походжали круки. Уже ніхто й не пам'ятав, коли востаннє піднімався міст.

За мурами замку було вогко й напівтемно. На цілий двір росло старезне віродерево, посаджене ще коли зводилися ці стіни. Різьблений лик на ньому заріс таким самим фіолетовим мохом, як і той, що важкими пасмами звисав з білого віття. Половина гілок уже всохла, однак де-не-де ще шурхотіло червоне листя, й саме там полюбляли сидіти круки. Вони обсіли ціле дерево, та й по всьому двору їх було багато: сиділи у високих арочних вікнах. Вся земля була всіяна їхнім послідом. Коли хлопці перетинали двір, один з круків пролетів просто над головою, а інші закрукали.

— Покої архімейстра Волгрейва — у західній вежі, попід білим гайворонником,— пояснив Аллерас.— Білі й чорні круки не миряться, як Дорн і Прикордоння, тож доводиться тримати їх окремо.

— А мейстер Волгрейв зрозуміє все, що я йому розповідатиму? — поцікавився Сем.— Ти ж казав, що він глузду відбився.

— Йому то гірше, то ліпше,— озвався Аллерас,— але ти йдеш на зустріч не з Волгрейвом.

Він відчинив двері в північну вежу й почав підніматися сходами. Сем незграбно поліз за ним. Згори линуло ляпотіння й туркотіння, а іноді й сердитий крик: круки нарікали, що їх збудили.

Нагорі, попід окутими залізом дубовими дверима, сидів блідий білявий хлопець приблизно Семового віку, правим оком пильно вдивляючись у полум'я свічки. Ліве око ховалося під пасмом попелястого волосся.

— Що хочеш видивитися? — поцікавився Аллерас.— Свою долю? Свою смерть?

Білявець відірвався від свічки, закліпав.

— Голих жінок,— сказав він.— Хто це тут у нас?

— Семвел. Він новак, прийшов до Мага.

— Цитадель уже не та,— поскаржився білявець.— Останнім часом усіх підряд беруть. Чорномазих і дорнян, свинопасів і калік, бовдурів, а тепер ще якогось чорного кита. А я гадав усе життя, що левіафани сірі.

З плеча у хлопця звисала зелено-золота смугаста накидка. Він був дуже вродливий, тільки очі хитрі, а рот чорний.

Сем його впізнав.

— Лео Тайрел,— зронив він. Промовляючи це ім'я вголос, він знову почувався семирічним хлопчиком, готовим напудити в штанці.— Я Сем, зі Сурмосхилу. Син лорда Рендила Тарлі.

— Справді? — Лео ще раз на нього глянув.— Мабуть, що так. А батько твій усім каже, що тебе і серед живих уже немає. Чи просто йому б так хотілося? — вишкірився він.— Ти й досі боягуз?

— Ні,— збрехав Сем. За Джоновим наказом.— Я був за Стіною і брав участь у битвах. Мені дали прізвисько Сем Смертовбивця.

Він гадки не мав, навіщо це бовкнув. Слова самі вихопилися.

Лео розсміявся, але відповісти не встиг: у нього за спиною розчинилися двері.

— Заходь, Смертовбивче,— прогарчав чоловік на порозі.— І ти, Сфінксе. Бігом.

— Семе,— мовив Аллерас,— це архімейстер Марвин.

На бичачій шиї Марвин мав ланцюг з різних металів. Якби не це, він більше нагадував портового горлоріза, ніж мейстра. Голова в нього була завелика, як на його статуру, з квадратним підборіддям, й він повсякчас так нахиляв її вперед, наче готовий був одірвати голову комусь іншому. Приземкуватий і корчуватий, він був широкий у плечах і грудях, з круглим і тугим пивним черевцем, що натягувало шнурівку на шкірянці, яку він носив замість мантії. З вух і ніздрів росло жорстке біле волосся. Брови низько нависали над очима, ніс був зламаний, і то неодноразово, а зуби всі були в червоних плямах від кислолисту. Таких величезних долонь, як у цього чолов'яги, Сем у житті ще не бачив.

Хлопець завагався, й одна з цих долонь схопила його за руку й затягнула в двері. Кімната виявилася великою і круглою. Кругом валялися книжки й сувої: розкидані на столах і нагромаджені на підлозі цілими купами по чотири фути заввишки. Муровані стіни були завішані вицвілими гобеленами й пошарпаними картами. У коминку під мідним казанком палахкотів вогонь. З казанка відгонило горілим.

Якщо не рахувати коминка, єдиним джерелом світла була висока чорна свічка в центрі кімнати.

Сяяла свічка занадто яскраво, аж неприємно. Щось було в ній дуже дивне. Полум'я не миготіло — навіть не сіпнулося, коли архімейстер Марвин з такою силою захряснув двері, що з найближчого столу злетіли папери. І кольори у цьому світлі були якимись чудернацькими. Білий яснів, наче перший сніг; жовтий сяяв, мов золото; червоний горів, як полум'я, а тіні здавалися таким чорними, що нагадували діри в інші світи. Сем не міг відірвати від свічки очей. Була вона три фути заввишки, тонка як меч, рельєфна й покручена, блискучо-чорна.

— Це...

— ...обсидіан,— промовив інший присутній у кімнаті — блідий і дебелий юнак з обрезклим обличчям, круглими плечима, м'якими долонями, близько посадженими очима та плямами від їжі на мантії.

— Називай його драконовим склом,— виправив архімейстер Марвин, на мить задивившись на свічку.— Горить, а не згоряє.

— А що живить полум'я? — поцікавився Сем.

— А що живить драконове полум'я? — Марвин усівся на стілець.— Усі валірійські чари пов'язані були з кров'ю чи вогнем. За допомогою отаких скляних свічок чарівники фрігольду вміли зазирати за гори, моря й пустелі. Могли проникнути в сон людини й наслати видіння; сидячи перед своїми свічками, розмовляли одне з одним, перебуваючи на різних кінцях світу. Як гадаєш, корисно це, Смертовбивче?

— Відпала би потреба у круках.

— Не після бою,— архімейстер відірвав листок від оберемку кислолисту, закинув у рота й заходився жувати.— Розповідай усе, що розповів нашому дорнському сфінксу. Я й сам багато про це знаю, але деякі подробиці проґавив.

Він був з тих людей, яким не відмовляють. Сем на мить завагався, а тоді переповів свою історію Марвину; слухали і Аллерас, і другий новак.

— Мейстер Еймон вважав, що у пророцтві йдеться про Данерис Таргарієн... про неї, а не про Станіса, чи королевича Рейгара, чи малого королевича, якому голову об стіну розтовкли.

— Народжена серед солі й вогню, під кривавою зорею... Я знаю пророцтво,— Марвин, відвернувшись, сплюнув на підлогу червону слину.— Але я б не дуже в нього вірив. Горган зі Старого Гіса колись писав, що пророцтво — як підступна жінка. Бере твого прутня вустами, ти стогнеш від задоволення і думаєш: як любо, як приємно, як добре... і тут вона стискає гострі зуби, і твої стогони перетворюються на вереск. Ось яка природа пророцтв, пише Горган. Пророцтво тільки кусається,— він ще трохи пожував.— І все ж таки...

Аллерас став поряд із Семом.

— Еймон, якби не був такий слабий, поплив би до неї. Хотів, щоб до неї послали мейстра: давати їй поради, захищати її і зрештою безпечно привезти додому.

— Справді? — архімейстер Марвин знизав раменами.— Може, й добре, що він помер, так і не потрапивши у Старгород. В іншому разі сірим вівцям, мабуть, довелося б його вбити, хоч старі бідолахи й заламували б свої зморшкуваті руки.

— Вбити? — вражено перепитав Сем.— Але чому?

— Якщо і ти їм почнеш ото таке розповідати, може, і тебе доведеться вбити,— Марвин розтягнув губи в жахливій посмішці: між зубами стікав червоний сік кислолисту.— А хто, як ти гадаєш, останнього разу повбивав усіх драконів? Хоробрі драконовбивці з мечами в руках? — він сплюнув.— У світі, який будує Цитадель, немає місця чарам, пророцтвам і скляним свічкам, а тим паче драконам. Спитай-но себе, чому Еймону Таргарієну дозволили змарнувати життя на Стіні, коли він по праву мав би стати архімейстром. У всьому винна кров, що текла в його жилах. Йому не можна було довіряти. Так само як і мені.

— І що ж ви робитимете? — запитав Аллерас Сфінкс.

— Попливу в Невольничу затоку замість Еймона. Лебідка, яка привезла Смертовбивцю, цілком мені підійде. Сірі вівці, певна річ, теж пошлють свою людину на галері, але я — з попутним вітром — маю дістатися туди перший,— Марвин знову поглянув на Сема, спохмурнів.— А ти... тобі слід лишатися й кувати ланцюг. На твоєму місці я би постарався закінчити науку чимшвидше. Скоро ти знадобишся на Стіні.

Далі він обернувся до обрезклого новака.

— Підшукай для Смертовбивчі суху келію. Ночуватиме він тут і допомагатиме тобі з круками.

— С-с-стривайте,— затинаючись, мовив Сем,— інші архімейстри... сенешаль... що мені їм казати?

— Кажи, які вони мудрі й добрі. Кажи, що Еймон велів тобі віддатися на їхню волю. Кажи, що ти завжди мріяв про те, що одного дня отримаєш дозвіл вдягнути ланцюг і служити на благо людства, що служіння — найвища честь, що покора — найвища чеснота. Тільки не кажи нічого про пророцтва чи драконів, якщо не хочеш, щоб тобі отрути в кашу підсипали,— Марвин зірвав з гачка біля дверей брудний шкіряний плащ, туго його запнув.— Сфінксе, наглянь за ним.

— Нагляну,— відгукнувся Аллерас, та архімейстер уже пішов. Чути було, як тупотять його чоботи на сходах.

— Куди він? — запитав приголомшений Сем.

— На причал. Маг часу не марнує,— посміхнувся Аллерас.— Мушу де в чому зізнатися. Наша зустріч була не зовсім випадкова, Семе. Це Маг послав мене забрати тебе, поки ти не побалакав з Теобальдом. Він знав, що ти пливеш до нас.

— Звідки?

Аллерас кивнув на скляну свічку.

Сем якусь мить дивився на дивне біле світло, а тоді, кліпнувши, відвернувся. За вікном уже посутеніло.

— У західній вежі є порожня келія якраз попід моєю, і сходи з неї ведуть просто в покої Волгрейва,— сказав блідий обрезклий юнак.— Якщо тобі не заважає каркання круків, зможеш насолоджуватися краєвидом на Медовинну. Підходить?

— Мабуть.

Десь же треба спати.

— Я тобі вовняні коци принесу. Поночі кам'яні стіни холодні навіть тут.

— Дякую.

Щось у цьому блідому й м'якотілому юнакові йому не подобалося, але він не хотів видатися нечемним, тож докинув:

— Взагалі-то мене звати не Смертовбивця. Я — Сем. Семвел Тарлі.

— А я — Пейт,— озвався хлопець,— як легендарний свинопас.