Бенкет круків

Cepci

Падав холодний дощ, від якого мури й вали Червоної Фортеці темніли, наче кров. Тримаючи короля за руку, Серсі твердо вела його через розмоклий двір до паланкіна, що чекав разом з почтом.

— Дядько Джеймі дозволив мені їхати верхи й кидати монетки простолюду,— заперечував хлопчик.

— Ти застудитися хочеш? — озвалася королева; ризикувати вона не збиралася: Томен зроду не був такий міцненький, як Джофрі.— Дідусь хотів би, щоб ти на його поминках мав вигляд справжнього короля. Не можемо ми з'явитись у Великому септі Бейлора мокрі й забрьохані.

«Досить того, що мені знов довелося вдягнути жалобу». Чорний колір ніколи їй не личив. З такою білою шкірою в чорному вона сама була наполовину труп. Прокинулася Серсі за годину до світанку, щоб викупатися й зробити зачіску, і не дозволить, щоб дощ звів усі її зусилля на пси.

У паланкіні Томен відхилився на подушки, спостерігаючи за дощем.

— Боги плачуть за дідусем. Леді Джоселін каже, що краплі — то сльозинки.

— Джоселін Свіфт — дурепа. Якби боги могли плакати, вони плакали б за твоїм братом. А дощ — це просто дощ. Засунь фіранки, поки тут усе не позаливало. Це соболевий палантин, ти ж не хочеш його намочити?

Томен послухався. Його сумирність непокоїла Серсі. Король має бути сильним. Джофрі почав би сперечатися. Його завжди важко було приборкати.

— Не розвалюйся отак,— сказала вона до Томена.— Сядь як король. Розпростай плечі й поправ корону. Чи хочеш, щоб вона на очах у лордів скотилася з голови?

— Ні, мамо,— хлопчик вирівнявся і потягнувся до корони, щоб направити. Корона Джофрі була на нього завелика. Томен завжди був пухкенький, але нині його обличчя наче схудло. «А він добре їсть?» Треба не забути запитати стюарда. Не можна ризикувати, щоб Томен захворів, особливо коли Мірселла в руках дорнян. «Він ще доросте до корони Джофрі». А поки не доріс, слід замовити меншу, яка не спадає. Серсі поговорить із золотарями.

Паланкін повільно рухався Ейгоновим пагорбом. Попереду їхало двоє побратимів королівської варти, білі лицарі на білих конях, у мокрих білих плащах, які обвисли з плечей. Позаду їхало п'ятдесят ланістерівських гвардійців у золоті й кармазині.

Томен крізь фіранки визирнув на пустельні вулиці.

— Я думав, людей буде більше. Коли помер тато, усі люди вийшли подивитися на нас.

— Це дощ розігнав народ по хатах.

Королівський Причал ніколи не любив лорда Тайвіна. Але той і не потребував любові. «Любов не можна ані з'їсти, ані купити на неї коня, ані обігріти нею палац холодної ночі»,— одного разу, чула Серсі, сказав батько до Джеймі, коли братові було не більше, ніж ото зараз Томену.

Біля Великого септу Бейлора, цієї мармурової пишноти на верхівці Вісеніїного пагорба, зібралася купка плакальників, яку чисельно переважали золоті плащі, розставлені на площі сером Адамом Марбрандом. «Люди ще прийдуть»,— запевняла себе королева, коли сер Мірин Трант допомагав їй зійти з паланкіна. На відспівування допускалися тільки можновладці з підданими; для міської громади буде ще одна служба по обіді, а ввечері третя — відкрита для всіх. Серсі доведеться ще раз сюди з'явитися на третю службу, аби простолюд побачив, що вона в жалобі. «Юрма отримає свою виставу». Скільки часу доведеться змарнувати! А їй ще нових людей на посади призначати, у війні перемагати, королівством правити... Батько б її зрозумів.

На верхівці сходів уже зустрічав верховний септон. Згорблений старигань з ріденькою сивою бородою, він так похилився під вагою своєї пишно гаптованої хламиди, аж очі опинилися на одному рівні з грудьми королеви... хоча вінець, легкий і витончений, з гранованого кристалу й канителі, додавав септону добрі півтора фута зросту.

Лорд Тайвін подарував йому цей вінець навзамін загубленого тоді, коли натовп убив попереднього верховного септона. Люди витягнули того тлустого дурня з паланкіна й роздерли навпіл — того дня, коли Мірселла відпливла у Дорн. «Той був захланний і слухняний. Цей...» А цей верховний септон — Тиріонова креатура, знагла пригадала Серсі. Ця думка розтривожила її.

Рука старого, що вистромлювалася з рукава, гаптованого золотом і розшитого маленькими кристалами, була вся в старечих плямах і нагадувала курячу лапку. Опустившись навколішки на вологий мармур, Серсі поцілувала йому пальці, і Томен вчинив так само. «Що він знає про мене? Скільки йому розповів карлик?» Проводжаючи королеву в септ, верховний септон посміхався. Однак була це погрозлива посмішка, багатозначна — чи просто дурний вищир старечих вуст? Королева не знала напевне.

Стискаючи Томена за руку, вона попід кольоровими кулями з мозаїчного скла перетнула залу світильників. Трант і Кетлблек трималися обабіч, і з їхніх плащів скрапувала вода й лишала на підлозі калюжки. Верховний септон ішов дуже повільно, спираючись на ціпок з віродерева, оздоблений кришталевою кулею. Його оточували семеро найправедніших у мерехтливих сріблотканих мантіях. Томен під соболевим палантином був одягнений у золоту тканину, а королева — у стару сукню з чорного оксамиту, облямовану горностаєм. Не було часу шити нову, але ж Серсі не могла вдягнути ту саму, що й на похорон Джофрі, а тим більше ту, яку вбирала на похорон Роберта.

«Принаймні за Тиріоном мені не доведеться носити жалобу. З такої нагоди я вберуся в малиновий шовк і золоту тканину, а коси прикрашу рубінами». Того, хто принесе їй голову карлика, винагородять титулом лорда, оголосила королева, хай якого скромного походження і положення він буде. Цю обіцянку круки вже понесли в усі куточки Сімох Королівств, а зовсім скоро звістка перетне вузьке море й дістанеться і вільних міст, і далеких країв. «Хай Куць хоч на край світу тікає, а від мене він не втече».

Королівський кортеж зайшов у внутрішні двері, що вели в саме серце Великого септу, й перетнув широкий прохід — один із сімох, що сходилися попід банею. Праворуч і ліворуч перед королем і королевою опускалися навколішки вельможні жалобники. Тут було чимало батькових прапороносців і лицарів, які билися поруч з Тайвіном Ланістером у півсотні битв. Побачивши їх, Серсі почулася впевненіше. «Є ще в мене друзі».

Попід високою банею Великого септу Бейлора, збудованого зі скла, золота й кришталю, лежало на східчастому мармуровому п'єдесталі тіло лорда Тайвіна Ланістера. В узголів'ї стояв на чатах Джеймі, здоровою рукою стискаючи руків'я довгого золотого меча, що кінчиком упирався в підлогу. Плащ із каптуром на Джеймі був білий, як свіжий сніжок, а луска довгої кольчуги сяяла перламутром, інкрустованим золотом. Лорд Тайвін волів би бачити сина в золоті й кармазині, подумалося Серсі. Батька завжди сердив білий колір на Джеймі. Брат знову почав відрощувати бороду. Щетина, яка вкрила підборіддя і щоки, надавала його обличчю грубуватого, брутального вигляду. «Міг би й почекати, поки прах тата поховають під Кичерою».

Серсі допомогла королю подолати три сходинки й опуститися навколішки біля тіла. Томенові на очі набігли сльози.

— Плач беззвучно,— нахилившись ближче, сказала вона.— Ти король, а не пискляве дитинча. На тебе дивляться лорди.

Хлопчик зворотом долоні витер сльози. У нього були її очі — смарагдово-зелені, великі та ясні, як були й у Джеймі у Томеновому віці. Брат був таким вродливим хлопчиком... але й зубастим, точно як Джофрі,— справжнє левеня. Обійнявши Томена, королева поцілувала його в золоті кучері. «Я потрібна йому, щоб навчити його правити, щоб захистити від ворогів». Навіть тут нині присутні вороги, які вдають із себе друзів.

Німотні сестри вдягнули лорда Тайвіна в обладунки, мов на останню битву. Він був у своїй найкращій кірасі з товстої криці, емальованої густим темним кармазином, з золотим інкрустуванням на латних наручах, поножах і нагруднику. За ронделі правили золоті сонця; на плечах застигли, готові до стрибка, дві золоті левиці; на великому шоломі, що лежав біля голови, на гребені красувався гривастий лев. На грудях у батька лежав довгий меч у золочених піхвах, прикрашених рубінами, і руків'я його стискали дві долоні в золочених кольчужних рукавицях. «Навіть у смерті в його обличчі відчувається шляхетність,— подумала Серсі,— от тільки рот...» Куточки вуст трішки закручувалися вгору, надаючи батькові зачудованого вигляду. «Це неправильно». Провину за це Серсі покладала на Пайсела: він мав повідомити німотним сестрам, що лорд Тайвін Ланістер ніколи не усміхався. «Від старого користі, як від пипок на нагруднику». Ця півусмішка чомусь робила лорда Тайвіна не таким грізним. Вона, а ще заплющені очі. Очі в батька завжди в усіх вселяли тривогу: світло-зелені, з золотими цятками, вони наче аж світилися. Ці очі бачили крізь тебе — бачили, який ти в глибині слабкий, нікчемний і потворний. Ти зразу знав, коли лорд Тайвін дивиться на тебе.

Наринули непрохані спогади про бенкет, який влаштував король Ейрис, коли Серсі щойно з'явилася при дворі — дівчиськом зеленим, як трава влітку. Старий Мерівезер торочив про підвищення винних акцизів, коли лорд Рикер мовив: «Якщо нам потрібне золото, його світлість хай попросить лорда Тайвіна посидіти трохи на нічному горщику». Ейрис разом зі своїми підлабузниками гучно розреготався, а батько понад винним кубком довгим поглядом подивився на Рикера. Веселощі давно затихли, а погляд затримався. Рикер відвернувся, обернувся знову, зустрівся з батьком очима, почав уникати його погляду, випив кухоль елю — й нарешті вибіг, весь червоний з обличчя, переможений парою незмигних очей.

«Очі лорда Тайвіна заплющилися назавжди,— подумала Серсі.— І відтепер це мій погляд має тривожити людей, це моєї насупленості хай бояться. Я теж левиця».

З таким сірим небом надворі, й у септі було темнувато. Якби вщухнув дощ, сонце, відбиваючись від розвішених кристалів, розцвітило б небіжчика веселками. Лорд Кичери Кастерлі заслуговував на веселки. Він був людиною величною. «Та я стану величнішою. Через тисячу років, коли мейстри писатимуть про наші часи, тебе пам'ятатимуть лише як батька королеви Серсі».

— Мамо,— потягнув її Томен за рукав.— Що це так смердить?

«Мій лорд-батько».

— Смерть.

Вона теж відчувала сопух: легкий натяк на гнилизну, від якого хотілося наморщити носа. Але Серсі не звертала на нього уваги. Позаду п'єдесталу стояло семеро септонів у сріблястих мантіях, молячи Отця Небесного судити лорда Тайвіна справедливо. Коли вони закінчили, сімдесят сім септ зібралися перед олтарем Матері й заспівали до неї, прохаючи її милості. Томен на той час уже вертівся, та й у самої королеви заболіли коліна. Вона зиркнула на Джеймі. Брат-близнюк стояв непорушно, мов з каменю витесаний, і не дивився в її бік.

На поклінній лавці навколішках стояв дядько Кеван, похиливши плечі, а поруч з ним — його син. «У Ланселя вигляд гірший, ніжу нашого тата». Сімнадцятирічний Лансель нагадував сімдесятирічного: сірий з обличчя, худющий, із запалими щоками, з волоссям білим і крихким, як крейда. «Як це так: Лансель живий, а Тайвін Ланістер мертвий? Чи боги зовсім з глузду з'їхали?»

Лорд Гайлз кашляв більше, ніж зазвичай, і затуляв носа червоним шовковим носовичком. «Він теж занюхав цей запах». Великий мейстер Пайсел заплющив очі. «Якщо він заснув, присягаюся, я накажу його відшмагати». Праворуч від п'єдесталу стояли навколішках Тайрели: лорд Небосаду, його відразлива матір, прісна дружина, син Гарлан і дочка Марджері. «Королева Марджері»,— нагадала собі Серсі,— Джофова удова й Томенова майбутня дружина. Марджері була страшенно схожа на свого брата — Лицаря Квітів. Цікаво, подумала королева, що ще вони мають спільного? «Біля нашої маленької ружі повсякчас крутиться чимало жінок, день і ніч». І нині при ній їх була мало не дюжина. Серсі з цікавістю роздивлялася їхні обличчя. «Хто з них найпереляканіша, найрозпусніша, найспрагліша милостей? У кого найдовший язичок?» Обов'язково слід дізнатися.

Яке прийшло полегшення, коли відспівування нарешті закінчилося! Сморід від батькового тіла, здавалося, посилювався. Більшість жалобників чемно вдавали, що все гаразд, але Серсі бачила, як дві кузини леді Марджері морщать свої тайрелівські носики. А коли Серсі з Томеном ішли проходом назад, королеві здалося, що вона почула слово «виходок» і здавлений сміх, та коли повернула голову поглянути, хто це сказав, на неї витріщалося порожніми очима ціле море урочистих облич. «За життя ніхто б не наважився сміятися з нього. Та він би одним поглядом їм усі нутрощі випатрав».

У залі світильників жалобники підлітали до короля з королевою і дзуміли, як мухи, обсипаючи їх безглуздими співчуттями. Близнюки Редвини обидва поцілували Серсі руку, а їхній батько торкнувся вустами її щоки. Галін Піромант пообіцяв, що того дня, коли прах її батька вирушить на захід, у небі над містом горітиме полум'яна долоня. Поміж кашлем лорд Гайлз повідомив, що найняв уже майстра-різьбяра, щоб різьбити статую лорда Тайвіна, яка вічно тепер чатуватиме Лев'ячу браму. Сер Ламберт Тернбері з'явився з пов'язкою на правому оці й заприсягнувся, що носитиме її, аж поки не принесе королеві голову її брата-карлика.

Не встигла королева вирватися з чіпких рук цього дурня, як її затисла в куток леді Фаліза Соуквортська зі своїм чоловіком, сером Балманом Бірчем.

— Міледі-мама передає свої співчуття, ваша світлосте,— випалила Фаліза.— Лоліс народжує, тож мама мусила зостатися з нею. Вона дуже перепрошує, і я сказала, що запитаю, вас... мама захоплювалася вашим покійним батьком як ніким. Якщо моя сестра народить хлопчика, вона б хотіла назвати його Тайвіном, якщо... якщо ваша ласка.

Серсі приголомшено витріщилася на неї.

— Вашу пришелепувату сестру зґвалтувало пів Королівського Причалу, а Танда хоче пошанувати байстрюка іменем мого батька? Навіть не думайте.

Фаліза відсахнулася, наче її вдарили, але її чоловік лише великим пальцем пригладив свої густі біляві вуса.

— Я леді Танді так і казав. Ми підшукаємо більш... е-е-е... більш відповідне ім'я для Лолісиного байстрюка, даю вам слово.

— Дуже сподіваюся,— Серсі зневажливо відійшла. Томен, побачила вона, попався в руки Марджері Тайрел і її бабусі. Королева колючок на зріст була така маленька, що першої миті Серсі прийняла її за дитину. Але визволити сина від двох руж Серсі не встигла: в натовпі опинилася віч-на-віч з дядьком. Королева нагадала йому про призначену трохи згодом нараду, і сер Кеван змучено кивнув і відкланявся. А от Лансель затримався; він був уособленням приказки про людину, що однією ногою стоїть у могилі. «От тільки спускається він у ту могилу чи вилазить з неї?»

Серсі вичавила посмішку.

— Ланселю, я тішуся, що ти так зміцнів. Мейстер Балабар розповідав нам такі страшні речі, що ми боялися за твоє життя. Але я гадала, ти вже поїхав у Дарі, приймати нові володіння.

Після битви на Чорноводді батько пожалував Ланселю титул лорда — зробив подачку своєму братові Кевану.

— Ще ні. У моєму замку засіли беззаконники,— голос у кузена був тоненький, як вусики над верхньою губою. Хоча чуприна в хлопця побіліла, вуса так і лишилися пісочними. Серсі часто задивлялася на них, коли хлопчина послужливо шургав у неї в лоні прутнем. «Мов чимось вимастився над губою». Колись вона жартома погрожувала стерти ті вуса, послинивши їх.— Батько каже, приріччю потрібна сильна рука.

«Але віддали його, на жаль, у твої руки»,— кортіло сказати Серсі. Натомість вона посміхнулася.

— І ти ж одружуєшся.

Спустошеним обличчям юного лицаря пробіг похмурий вираз.

— З дівчиною з Фреїв, і не я її обирав, І це навіть не панна, а вдова, з роду Дарі. Батько каже, так мені буде легше порозумітися з селянами, але ж селяни всі вже загинули,— він потягнувся до її руки.— Це жорстоко, Серсі. Ваша світлість знає, як я люблю...

— ...дім Ланістерів,— закінчила Серсі за нього.— Ніхто не ставить цього під сумнів, Ланселю. Нехай дружина подарує тобі міцних синів...— («Тільки весілля не влаштовуйте у її лорда-дідуся»).— Впевнена, ти ще зробиш багато гідних справ у Дарі.

Лансель жалюгідно кивнув.

— Коли здавалося, що я помру, батько запросив верховного септона помолитися за мене. Він добра людина,— очі в кузена були вологі та блискучі — дитячі очі на старечому обличчя.— Він сказав, що Мати вберегла мене для священної мети, щоб я спокутував свої гріхи.

Цікаво, думала Серсі, а як він спокутуватиме гріх, якого припустився з нею? Висвячувати його в лицарі було помилкою, а спати з ним — ще більшою. Лансель — слабак, і його новоспечене благочестя їй геть не подобалося: коли він старався мавпувати Джеймі, з ним було набагато цікавіше. «І що цей скімливий дурень розповів верховному септонові? І що він розповідатиме своїй маленькій Фреївні, лежачи з нею в темряві?» Якщо він вибовкав, що спав з королевою, це ще можна пережити. Чоловіки повсякчас брешуть про своїх жінок; Серсі скаже, що це хвастощі зеленого хлопчака, закоханого в її красу. «Та якщо він заспіває про Роберта й міцновино...»

— Спокута найкраще дається через молитву,— сказала йому Серсі.— Безмовну молитву.

Залишивши його міркувати над цими словами, вона приготувалася постати перед військом Тайрелів.

Марджері обійняла її, як сестра; королева сприйняла це як безцеремонність, але тут не місце шпетити дівчину. Леді Алері з кузинами задовольнилися, поцілувавши Серсі пальці. Леді Грейсфорд, яка була в тяжі, попросила дозволу назвати немовля Тайвіном, якщо народиться хлопчик, або Даною, якщо буде дівчинка. «Ще одна? — мало не застогнала Серсі.— Королівство потоне в Тайвінах». Вдаючи захват, вона ґречно — наскільки могла — дала згоду.

А от леді Мерівезер потішила.

— Ваша світлосте,— заговорила вона зі своїми хтивими мирськими інтонаціями,— я розіслала листи своїм друзям за вузьке море, попросивши їх схопити Куця, якщо він поткне свою бридку пику у вільні міста.

— А у вас за морем багато друзів?

— У Мирі багато. У Лісі теж чимало, і в Тайроші є. Це можновладці.

Серсі цілком могла в таке повірити. Мирсянка була неймовірно вродлива: довгонога й пишногруда, з гладенькою оливковою шкірою, повними вустами, величезними темними очима й густим чорним волоссям, у якого завжди був такий вигляд, наче жінка щойно вилізла з ліжка. «Від неї навіть пахне гріхом, як від якогось екзотичного лотоса».

— Ми з лордом Мерівезером хочемо лише одного: прислужитися вашій світлості й маленькому королю,— провуркотіла жінка багатообіцяюче.

«А жіночка амбіційна, тільки лорд у неї хоч і гоноровий, а бідний».

— Ми ще поговоримо, міледі. Тейна, так? Ви дуже ласкаві. Певна, ми дуже тісно потоваришуємо.

А тоді на королеву обрушився лорд Небосаду.

Мейс Тайрел був щонайбільше на десять років старший за Серсі, але вона сприймала його не своїм ровесником, а батьковим. На зріст він був не такий високий, як лорд Тайвін, але кремезніший: широкий у грудях і ще ширший у поясі. Чуприну мав каштанову, але і в ній, і в бороді вже майнула сивина. Обличчя дуже часто бувало червоне.

— Лорд Тайвін був великою людиною, видатною,— оголосив Тайрел вагомо, розцілувавши Серсі в обидві щоки.— Такого як він, боюся, нам більше не бачити.

«Ти просто зараз дивишся на таку людину, дурню,— подумала Серсі.— Перед тобою стоїть його дочка». Але їй були потрібні Тайрели й уся міць Небосаду, щоб утримати Томена на престолі, тож вона мовила:

— Нам усім його бракуватиме.

Тайрел поклав їй руку на плече.

— Ніхто з живих не гідний вдягнути лати лорда Тайвіна, це очевидно. Але королівство нікуди не поділося, і ним треба правити. Якщо в цю темну годину я можу щось зробити, вашій світлості достатньо тільки попросити.

«Якщо хочете стати королівським правицею, мілорде, наберіться мужності й так і скажіть». Королева посміхнулася. Нехай витлумачує це, як хоче.

— Мілорд, певно, зараз дуже потрібен у Розлогах...

— Мій син Віллас — кмітливий парубок,— озвався Тайрел, ігноруючи її прозорий натяк.— Нога в нього, може, і крива, але голова світла. Та й Гарлан скоро візьме Ясноводу Фортецю. З ними двома Розлоги опиняться в надійних руках, а я потрібен деінде. Державне управління — на першому місці, часто казав лорд Тайвін. І тут я радий повідомити вашій світлості гарні новини. Мій дядько Гарт погодився служити скарбничим, як і хотів ваш лорд-батько. Він уже прямує в Старгород, щоб там сісти на корабель. З ним їдуть його сини. Лорд Тайвін якось обмовився, що і для них двох знайдуться посади. Може, в міській варті?

Усмішка примерзла до вуст королеви, аж здалося, що зараз зуби потріскаються. «Гарт Грубий у малій раді, а двоє його байстрюків — у золотих плащах... Тайрели гадають, що я їм королівство на золотому тарелі піднесу?» Від такої самовпевненості в Серсі аж подих перехопило.

— Гарт вірно служив мені як лорд-сенешаль, а перед тим — моєму батькові,— провадив Тайрел.— У Мізинчика нюх на золотого, цього не заперечиш, але Гарт...

— Мілорде,— урвала його Серсі,— боюся, тут виникло непорозуміння. Я вже запросила лорда Гайлза Розбі на посаду скарбничого, й він зробив мені честь, прийнявши пропозицію.

Мейс аж рота роззявив.

— Розбі? Цей... кашлюк? Але... справа вже була залагоджена, ваша світлосте. Гарт виїхав у Старгород...

— То чимшвидше пошліть крука лорду Гайтаверу — нехай попередить вашого дядька, щоб не сідав на корабель. Не хотілось би, щоб Гарт марно ризикував, перетинаючи море восени,— вона люб'язно посміхнулася.

Дебелою шиєю Тайрела поповз рум'янець.

— Це... Ваш лорд-батько запевняв мене...— залопотав, бризкаючи слиною, Тайрел.

Аж тут з'явилася його мати, взяла його під руку.

— Схоже, лорд Тайвін не поділився своїми планами з нашою регентшею, навіть не уявляю чому. Хай там як, але це факт, і нема сенсу тиснути на її світлість. Вона має рацію: тобі слід написати лорду Лейтону, поки Гарт не сів на корабель. Ти ж розумієш, на кораблі він зразу заслабне на морську хворобу й пердітиме ще більше,— леді Оленна беззубо посміхнулася до Серсі.— Від лорда Гайлза у вашій нарадчій залі пахнутиме краще, але, даруйте за нахабство, мені особисто той кашель не давав би працювати... Ми всі обожнюємо старого любого дядька Гарта, проте чого вже заперечувати: його повсякчас пучить. А я смороду терпіти не можу,— її зморшкувате обличчя наморщилося ще більше.— Якщо по правді, у святійшому септі я щось занюхала. А ви ні?

— Ні,— холодно озвалася Серсі.— Якийсь запах, ви кажете?

— Радше сопух.

— Мабуть, ви просто скучили за своїми осінніми трояндами. Занадто довго ми вас тут протримали.

Що швидше Серсі позбудеться леді Оленни, то краще. Лорд Тайрел, без сумніву, відішле чимало своїх лицарів проводжати матір, а що менше тайрелівських мечів у місті, то міцніше спатиме королева.

— Так, зізнаюся, я справді скучила за ароматами Небосаду,— мовила літня леді,— але ж не можу я поїхати, поки не побачу весілля моєї любої Марджері з вашим дорогоцінним маленьким Томеном.

— Я теж нетерпляче очікую на цей день,— втулив Тайрел.— Ми з лордом Тайвіном, до речі, саме збиралися призначити дату. Мабуть, тепер слід обговорити це ми з вами, ваша світлосте.

— Найближчим часом.

— Найближчим часом — це чудово,— сказала леді Оленна.— А тепер ходімо, Мейсе, дозволь її світлості... погорювати.

«Я ще в тебе на похороні погорюю, стара»,— пообіцяла собі Серсі, коли королева колючок подріботіла геть між двох височенних вартових, яких вона для власної розваги називала Лівим і Правим. «Побачимо, який з тебе вийде гарненький трупик». Але стара вдвічі розумніша за свого лорда-сина, це ясно.

Врятувавши Томена від Марджері та її кузин, королева рушила до дверей. Надворі нарешті припинився дощ. Осіннє повітря було свіже й солодке. Томен скинув корону.

— Вдягни назад,— звеліла Серсі.

— У мене від неї шия болить,— сказав хлопчик, але послухався.— А я скоро одружуся? Марджері каже, щойно ми поберемося, то зможемо поїхати в Небосад.

— У Небосад ти не поїдеш, але можеш повернутися в замок верхи,— мовила Серсі й жестом підкликала сера Мірина Транта.— Приведіть його світлості коня й запитайте в лорда Гайлза, чи не вшанує він мене, проїхавшись зі мною у паланкіні.

Все закрутилося швидше, ніж очікувала Серсі; тепер не можна гаяти часу.

Томен був щасливий проїхатися верхи, а лорд Гайлз, певна річ, сприйняв за честь її запрошення... та коли Серсі запропонувала йому посаду скарбничого, він так шалено закашлявся, аж вона злякалася: грець його хопить просто тут і зараз. Але Мати милосердна, й лорд Гайлз потроху заспокоївся, так що вже зміг прийняти пропозицію, а згодом навіть почав викашлювати імена людей, яких він би хотів замінити,— митників і факторів, призначених Мізинчиком, і навіть одного ключника.

— Байдуже, як звати корову, поки вона доїться. І, до речі, якщо вас питатимуть, то ви вступили на посаду вчора.

— Вчо...— від нападу кашлю він аж зігнувся.— Вчора. Певна річ.

Лорд Гайлз кашляв у червону шовкову хусточку, мов хотів приховати викашляну кров. Серсі вдавала, що не помічає цього.

«Коли помре, я когось нового знайду». Мабуть, викличе назад Мізинчика. Королева не вірила, що по смерті Лайси Арин Пітиру Бейлішу дозволять довго лишатися хранителем Сходу. Якщо вірити Пайселу, лорди Видолу вже заворушилися. «Коли в лорда Пітира заберуть того нещасного малого, він приповзе назад».

— Ваша світлосте,— кашлянув лорд Гайлз і витер рота.— Можна вас...— (він знов кашлянув),— запитати, хто...— (його струснув новий напад кашлю),— хто стане королівським правицею?

— Мій дядько,— неуважно відповіла Серсі.

З полегшенням вона побачила попереду високу браму Червоної фортеці. Передавши Томена під опіку зброєносців, вона пішла до себе в покої відпочивати.

Та не встигла навіть черевики скинути, як до неї боязко зайшла Джоселін повідомити, що з'явився Кайберн і просить аудієнції.

— Нехай заходить,— звеліла королева. «Володар не має спочинку».

Кайберн був старий уже, проте волосся досі мав радше сиве, ніж біле, а смішливі зморшки навколо рота надавали йому вигляду онуччиного любого дідуся. Тільки дуже вже обшарпаного дідуся. Комір на мантії в нього був геть потертий, а один рукав — розірваний і невміло зашитий.

— Ваша світлосте, перепрошую за візит,— мовив Кайберн.— Я ходив у підземелля й розпитував про обставини втечі Куця, як ви наказували.

— І що ви дізналися?

— Тої ночі, коли зникли лорд Вейрис і ваш брат, щез іще один чоловік.

— Так, наглядач. Що з ним?

— Звали його Рюген. Тюремник, відповідальний за чорні камери. Старший тюремник описав його як дебелого, неголеного, грубуватого. Його призначив ще старий король Ейрис, і він мав право вільно заходити й виходити. Останнім часом чорні камери рідко бували заповнені. Решта ключарів, схоже, боялися Рюгена, але ніхто про нього майже нічого не знає. Не було в нього ані друзів, ані родичів. Він не пив і не вчащав у борделі. Кімната, де він спав, сира й сумна, а солом'яник — весь у цвілі. Нічний горщик аж переливався.

— Я все це знаю.

Джеймі оглянув Рюгенову спальню, а після нього її ще раз оглянули золоті плащі сера Адама.

— Так, ваша світлосте,— сказав Кайберн,— та чи знаєте ви, що під його смердючим горщиком виймався камінь і відкривався невеличкий сховок? Так щоб ховати різні цінності, аби їх не знайшли?

— Цінності? — (Це було щось новеньке).— Гроші, ви маєте на увазі?

Серсі зразу підозрювала, що Тиріону якимось чином вдалося підкупити тюремника.

— Понад усякий сумнів. Певна річ, коли я знайшов діру, вона була вже порожня. Тікаючи, Рюген, звісно, забрав усі свої нечесно зароблені скарби. Та коли я нахилився над сховком зі смолоскипом, щось блиснуло, тож я поколупався в землі, поки дещо не відкопав,— Кайберн розтулив долоню.— Це золотий.

Це і справді було золото, але щойно Серсі взяла монету в руку, миттю побачила, що та якась не така. «Надто вже маленька,— подумала королева,— надто вже тоненька». Золотий був старий і потертий. З одного боку виднівся королівський профіль, а з другого — відбиток руки.

— Це не дракон,— зронила Серсі.

— Ні,— підтвердив Кайберн. Це монета ще з часів до Завоювання, ваша світлосте. Король — Гарт Дванадцятий, а рука — герб дому Гарденерів.

Небосад. Серсі стиснула монету в кулаці. «Знову зрада?» Мейс Тайрел був одним із суддів у процесі над Тиріоном, він найгучніше вимагав Тиріонової смерті. Це якась змова? Може, він від самого початку змовився з Куцем, який замислив убити батька? Тайвін Ланістер у могилі — і лорд Тайрел стає першим претендентом на посаду королівського правиці, але якщо так...

— Нікому про це не кажіть,— звеліла Серсі.

— Ваша світлість може мені довіритися. Людина, яка трохи помандрувала в товаристві перекупних мечів, швидко навчається тримати язика за зубами, щоб його не вкоротили.

— І в моєму товаристві теж,— королева сховала монету. Про неї вона подумає згодом.— А як щодо другої справи?

— Сер Грегор,— Кайберн знизав плечима.— Я його оглянув, як ви й наказували. Отрута на списі Червоного Гада була від мантикори, такі водяться на сході, можу життя на це поставити.

— А Пайсел каже — ні. Він розповідав батькові, що отрута мантикори, досягнувши серця, вбиває миттєво.

— Щира правда. Але цю отруту згустили, щоб відстрочити смерть Гори-на-коні.

— Згустили? Як? З чимось змішали?

— Це можливо, ваша світлосте, хоча в більшості випадків змішування отрут знижує їхню дієвість. Може виявитися, що наш випадок... не зовсім природний, скажімо так. Я думаю, це чари.

«Цей що — такий самий дурень, як і Пайсел?»

— Ви хочете мені сказати, що Гора-на-коні помирає від якоїсь чорної магії?

Кайберн не звернув уваги на її глузливий тон.

— Він помирає від отрути, але повільно та страшенно болісно. Усі мої зусилля полегшити його страждання такі самі марні, як і Пайселові. Боюся, у сера Грегора виробилося звикання до макового молочка. Його зброєносець розповів мені, що він страждав на жахливі мігрені й кружеляв макове молочко, як інші люди — ель. Та хай там як, а вени в нього почорніли з голови до п'ят, у сечі повно гною, а в боці отрута проїла діру завбільшки з кулак. Якщо по правді, це диво, що сер Грегор досі живий.

— Це завдяки його розмірам,— припустила королева, нахмурившись.— Грегор величезний. І страшенно дурний. Настільки дурний, що не розуміє навіть, коли вже час померти,— вона простягнула кубок, і Сенель знову його наповнила.— Його зойки лякають Томена. І мене ночами будять. Давно вже час закликати Іліна Пейна.

— Ваша світлосте,— мовив Кайберн,— може, я переведу сера Грегора в підземелля? Там його зойки вас не турбуватимуть, а мені легше буде ним займатися.

— Займатися? — розсміялася вона.— Нехай ним ліпше займеться сер Ілін.

— Як зволить ваша світлість,— сказав Кайберн,— але ця отрута... корисно було б дізнатися про неї побільше, хіба ні? Щоб убити лицаря, потрібен лицар, а стрільця — стрілець, каже простолюд. А щоб здолати чорну магію...— він не закінчив своєї думки, тільки посміхнувся до Серсі.

«Він не Пайсел, оце точно». Королева зміряла його оцінювальним поглядом.

— Чому Цитадель позбавила вас ланцюга?

— Архімейстри в душі боягузи. Сірі вівці, кличе їх Марвин. Я був не гіршим цілителем за Еброза, але хотів його перевершити. Сотні років мейстри Цитаделі розтинають трупи, щоб зрозуміти природу життя. Але я хотів зрозуміти природу смерті, тому розтинав живих. За цей злочин сірі вівці засудили мене до вигнання... але я розуміюся на природі життя і смерті краще за будь-кого в Старгороді.

— Справді? — Серсі була заінтригована.— Дуже добре. Беріть собі Гору-на-коні. Робіть з ним що заманеться, але досліди свої обмежте чорними камерами. А коли він помре, принесете мені його голову. Батько обіцяв її Дорну. Князь Доран, без сумніву, волів би вбити Грегора власноруч, але в житті нас усіх підстерігають розчарування.

— От і добре, ваша світлосте...— Кайберн прочистив горло.— От тільки я не так добре забезпечений, як Пайсел. Мені треба буде озброїтися деякими...

— Я звелю лорду Гайлзу надати вам кошти. І купіть собі мантію. Таке враження, що ви сюди примандрували з Блошиного Дна,— вона поглянула йому в очі, не певна, наскільки йому можна довіряти.— Чи треба вас попереджати, що вам просто так не минеться, якщо бодай слово про вашу... роботу... вийде за ці стіни?

— Ні, ваша світлосте,— Кайберн заспокійливо посміхнувся.— Зі мною ваші таємниці в безпеці.

Коли він пішов, Серсі налила собі кубок міцновина й біля вікна випила його, спостерігаючи, як видовжуються тіні у дворі, й міркуючи про монету. «Золото з Розлогів. Звідки воно в тюремника на Королівському Причалі, якщо тільки це не плата за допомогу звести нашого батька в могилу?»

Як не намагалася, вона не могла уявити батькового обличчя, щоб перед очима одразу не поставала ота дурна посмішечка й щоб не пригадувався сморід від його тіла. Цікаво, думала Серсі, чи за цим теж не стоїть Тиріон. «Посмішка — жарт дрібний і жорстокий, як він сам». Чи не міг Тиріон завербувати Пайсела? Він колись посадив старого в чорну камеру, а Рюген пильнував саме чорні камери, пригадалося їй. «І верховний септон — теж Тиріонова креатура,— зненацька спам'ятала Серсі,— а батькове тіло було в його руках всю ніч до самого ранку».

Дядько прийшов точно на заході сонця, вдягнений у стьобаний камзол з вугільно-чорної вовни, і такий самий темний з обличчя. Як усі Ланістери, сер Кеван був білошкірий і білявий, от тільки в свої п'ятдесят два роки втратив уже більшість волосся. Гарним його б ніхто не назвав. Череватий, з круглими плечима, з випнутим квадратним підборіддям, якого не могла приховати коротенька рудувата борідка, він нагадував старого пса... але вірний старий пес — саме те, що потрібно Серсі.

Вечеря була проста: буряк, хліб і яловичина з кров'ю під карафу дорнського червоного. Сер Кеван говорив мало й майже не торкався вина. «Забагато він думає,— вирішила Серсі.— Щоб він забув про горе, йому слід дати роботу».

І коли слуги, прибравши зі столу, пішли, вона так і сказала.

— Я знаю, як батько покладався на тебе, дядьку. А тепер маю покладатися я.

— Тобі потрібен правиця,— сказав Кеван,— а Джеймі відмовився.

«Який він прямий. Ну що ж, добре».

— Джеймі... я так розгубилася через батькову смерть... до пуття й не пам'ятаю, що я тоді говорила. Джеймі доблесний, але, будьмо відверті, трохи недалекий. Томену потрібна людина досвідченіша. Старша...

— Мейс Тайрел старший.

У неї аж ніздрі роздулися.

— Ніколи,— Серсі відкинула кучерик з чола.— Тайрели виходять за межі.

— Так, дурна будеш, якщо призначиш Мейса Тайрела правицею,— погодився сер Кеван,— та ще дурніша — якщо наживеш собі такого ворога. Я чув усе, що сталося в залі світильників. Мейсові не варто було починати таку розмову в людному місці, та все одно: немудро з твого боку було ганьбити його перед половиною двору.

— Мудріше, ніж терпіти в раді ще одного Тайрела,— сказала Серсі; дядьків закид роздратував її.— З Розбі буде компетентний скарбничий. Бачив його паланкін? Різьблений, з шовковими фіранками... Коні в нього краще вичищені, ніж у більшості лицарів. Людина таких статків легко дістане скільки треба золота. Що ж до посади правиці... хто краще зможе закінчити батькову роботу, ніж його брат, який був присутній на всіх його нарадах?

— Всі ми хочемо комусь довіряти. У Тайвіна був я, а до мене — твоя мати.

— Він дуже її любив...— Серсі відмовлялася навіть згадувати оту мертву повію у нього в ліжку.— Певна, тепер вони разом.

— Молюся за це,— сер Кеван, перш ніж відповісти, довгу мить дивився їй в обличчя.— Ти багато від мене хочеш, Серсі.

— Не більше, ніж батько.

— Я втомився,— дядько потягнувся до кубка з вином, зробив ковток.— У мене дружина, якої я вже два роки не бачив, і син, якого я ще не оплакав, і другий син, який збирається одружуватися та вступати у володіння новими маєтностями. Замок Дарі має знову стати міцним, його землі потребують захисту, а спалені ниви слід зорати й наново засіяти. Ланселю потрібна моя допомога.

— І Томену теж...— Серсі не очікувала, що Кевана доведеться вмовляти. З батьком він ніколи не комизився.— Ти потрібен королівству.

— Королівству. Ага. І дому Ланістерів,— він знову ковтнув вина.— Гаразд. Я залишуся й послужу його світлості...

— От і добре,— почала була Серсі, але сер Кеван підвищив голос, заглушуючи її слова.

— ...у тому разі, якщо ти призначиш мене не тільки правицею, а й регентом, а сама заберешся назад у Кичеру Кастерлі.

Якусь мить Серсі просто витріщалася на нього.

— Регентша — я,— нарешті нагадала вона.

— Була. Тайвін не мав наміру довго тримати тебе в цій ролі. Він розповідав мені про свої плани відіслати тебе назад у Кичеру Кастерлі й підшукати тобі нового чоловіка.

Серсі відчула, як у нутрі збурюється гнів.

— Так, він про таке обмовлявся. А я йому сказала, що заміж більше не піду.

Дядька це не зворушило.

— Якщо ти твердо заперечуєш проти нового заміжжя, я тебе не силуватиму. Що ж до всього іншого... ти тепер леді Кичери Кастерлі. Твоє місце там.

«Та як ти смієш?» — кортіло їй заверещати. Натомість вона мовила:

— А ще я королева-регентша. І моє місце — з сином.

— А батько твій так не думав.

— Батько помер.

— Це горе і для мене, і для всього королівства. Розплющ очі й роззирнися, Серсі. Королівство в руїнах. Тайвінові, може, і вдалося б усе владнати, але...

— Я сама все владнаю! — крикнула Серсі, а тоді пом'якшила тон.— З твоєю допомогою, дядьку. Якщо служитимеш мені вірно, як служив моєму батькові...

— Ти не твій батько. І Тайвін завжди вважав своїм законним спадкоємцем Джеймі.

— Джеймі... Джеймі дав обітницю. Джеймі ніколи не думає, тільки сміється з усього й усіх і бовкає, що на гадку спаде. Джеймі — вродливий дурень.

— А все-таки він був у твоєму переліку першим претендентом на правицю. То хто ж тоді ти, Серсі?

— Кажу ж тобі, я від горя нетямилася, я не думала...

— Ні,— погодився сер Кеван.— Саме тому тобі й слід повертатися в Кичеру Кастерлі, а короля залишити з тими, хто думає.

— Король — мій син! — Серсі скочила на ноги.

— Ага,— мовив дядько,— та якщо судити з Джофрі, матір з тебе така сама погана, як і правителька.

Серсі плеснула йому в обличчя вином з кубка.

Сер Кеван підвівся з незграбною гідністю.

— Ваша світлосте,— зронив він; вино стікало по щоках і скрапувало з коротенької борідки.— Дозвольте відкланятися.

— З якого права ти висуваєш мені умови? Ти був у батька простим придворним лицарем!

— Так, земель я не маю, це правда. Але я отримую деякі прибутки й відклав собі дещо в скриню. Твій дідусь, помираючи, не забув нікого зі своїх дітей, а Тайвін завжди добре винагороджував за гарну службу. Я утримую дві сотні лицарів і за потреби можу це число подвоїти. Під мій прапор стануть вільні вершники, я маю золото, щоб найняти перекупних мечів. Тож з вашого боку мудро буде не ставитися до мене так зневажливо, ваша світлосте... і ще мудріше — не робити з мене ворога.

— Ти мені погрожуєш?

— Даю пораду. Якщо не хочеш передавати мені регентство, признач мене каштеляном Кичери Кастерлі, а королівським правицею — або Матиса Рована, або Рендила Тарлі.

«Це Тайрелові прапороносці, обидва». Від такої пропозиції вона мову втратила. «Його підкупили? — думала королева.— Він узяв золото Тайрела і зрадив дім Ланістерів?»

— Матис Рован — розсудливий, обачливий, до нього добре ставляться,— провадив дядько, нічого не помічаючи.— Рейндил Тарлі — найкращий воїн у цілому королівстві. Для мирного часу такий правиця негодящий, але по смерті Тайвіна не знайти кращої людини, щоб закінчити війну. Лорд Тайрел не образиться, якщо ти за правицю обереш когось із його прапороносців. І Тарлі, і Рован обидва компетентні... і віддані. Признач будь-якого з них — і він стане твоїм. Таким чином ти посилиш свою позицію, ослабивши Небосад, однак Мейс тобі за це навіть подякує,— він стенув плечима.— Ось моя порада, приймай її чи ні. Як на мене, хоч Сновиду правицею зроби. Мій брат мертвий, жінко. І я везу його додому.

«Зрадник,— подумала Серсі.— Перекинчик». Цікаво, скільки йому заплатив Мейс Тайрел?

— Ти покинеш свого короля, коли найбільше йому потрібен,— сказала вона дядькові.— Ти покинеш Томена.

— У Томена є мати,— зелені очі сера Кевана незмигно втупилися в очі Серсі. Під підборіддям у нього затремтіла остання крапля вина, блискуча й червона, і нарешті впала.— А,— по паузі додав дядько стиха,— і батько теж є, здається.