Бенкет круків

Кет з каналів

Прокинулася вона ще до сходу сонця, в маленькій кімнатці під дахом, в якій мешкала разом з доньками Браско.

Кет завжди прокидалася перша. Спати разом з Талеєю і Бреєю під ковдрами було тепленько й затишно. Долинало тихеньке їхнє сопіння. Коли Арія, пробудившись, сіла й почала шукати під ногами капці, Брея сонно забуркотіла й перекотилася на другий бік. Від холоду сірих кам'яних стін у Кет шкіра сиротами взялася. Дівчинка швидко вдягнулася в темряві. Коли натягала через голову сорочку, розплющила очі Талея і попросила:

— Кет, будь ласочка, принеси мій одяг.

Вона була маленька незграба: обтягнені шкірою кістки й гострі лікті, ще й постійно нарікала, що мерзне.

Кет принесла їй одяг, і Талея нап'яла його під ковдрою. Удвох дівчатка витягнули з ліжка Талеїну старшу сестру Брею під її сонні погрози.

Заки всі троє нарешті спустилися драбиною з горищної кімнатки, Браско з синами вже сиділи в човні в маленькому каналі на задвірках. Браско гиркнув до дівчат, щоб поквапилися: він так щоранку гиркав. Його сини допомогли Талеї і Бреї залізти в човен. Завданням Кет було відв'язати човна від палі, кинути кінець Бреї і чоботом відштовхнути човна від причалу. Браскові сини налягли на жердини. Кет, розігнавшись, перестрибнула з причалу на палубу, яка швидко віддалялася.

Потому лишалося тільки сидіти й позіхати, поки Браско з синами вів човен крізь передранкові мороки плутаниною маленьких каналів. День заповідався гарний, що траплялося рідко: свіжий, ясний і сонячний. У Браавосі погода була трьох типів: туман — малоприємний, дощ — іще гірший, а крижаний дощ — жахливий. Але час до часу траплявся ранок, коли на світанку блакитне небо рожевіло, а в свіжому повітрі пахло сіллю. Такі дні Кет любила найбільше.

Досягнувши прямого відтинку широкої води, тобто Довгого Каналу, повернули праворуч на рибний базар. Кет сиділа, схрестивши ноги, придушуючи позіхання й намагаючись пригадати подробиці зі сну. «Знов мені наснилося, що я — вовчиця». Найкраще запам'яталися аромати: дерев і землі, братів по зграї, запахи коня, оленя й людини, усі такі різні, а ще терпкий і гострий — завжди однаковий — душок страху. Іноді вовчі сни бували настільки яскравими, що у вухах Кет виття братів дзвеніло ще й по тому, як вона прокинеться, а одного разу Брея заявила, що уві сні Кет гарчала й шарпалася під ковдрою. Кет подумала: яка дурнувата брехня! — поки Талея теж це не підтвердила.

«Мені тепер не можна бачити вовчі сни,— сказала собі дівчинка.— Я ж нині кицька, а не вовчиця. Кицька з каналів, яка зветься Кет». А вовчі сни снилися Арії Старк. Та хай як вона старалася, а не могла звільнитися від Арії. Чи вона спала в підвалі храму, чи в маленькій горищний кімнатці разом з доньками Браско — все одно ночами її переслідували вовчі сни... а іноді й не тільки.

Вовчі сни були приємні. У вовчих снах вона була прудка і сильна — ганяла за дичиною на чолі своєї зграї. А от інші сни вона терпіти не могла — ті, в яких у неї було не чотири лапи, а дві ноги. У них вона постійно шукала маму, блукаючи спустошеним краєм, серед болота, крові та вогню. У цих снах завжди дощило, й чулися мамині зойки, але чудовисько з собачою головою не пускало її врятувати маму. У цих снах вона завжди плакала, як маленька перелякана дівчинка. «Коти не плачуть,— сказала собі Кет,— так само як і вовки. Це просто дурнуватий сон».

Довгий канал вів Брасків човен мимо позеленілих мідних склепінь Палацу правди і високих квадратних веж Престейнів і Антаріонів, попід велетенськими сірими арками солодкої ріки у квартал, відомий як Мулисте місто,— будинки тут були менші й не такі пишні. Пізніше канал переповниться гондолами й барками, але в передсвітанковій темряві весь він належав тільки їм — належав Кет і її супутникам. Браско любив припливати на рибний базар, коли Титан щойно оголошував схід сонця. Ревіння котилося над лагуною, віддаляючись і слабшаючи, але і цього було досить, щоб розбуркати сонне місто.

Заки Браско з синами припнули човна біля рибного базару, тут уже мурашилося від торгівців оселедцем і продавчинь тріски, збирачів устриць і молюсків, від стюардів, кухарів, молодиць і матросів з галер — вони голосно торгувалися, роздивляючись ранішній улов. Браско ходив від човна до човна, оглядаючи морепродукти й час до часу постукуючи по діжці а чи ящику своєю ковінькою.

— Оце візьму,— казав він.— Так.

Грюк-грюк.

— Оцього мені.

Грюк-грюк.

— Ні, не цього. Отого.

Грюк.

Неговіркий він був. Талея казала, батько такий самий скупий на слова, як і на гроші. Устриці, молюски, краби, мідії, серцівки, іноді креветки... Браско купував усе — залежно від того, що сьогодні мало кращий вигляд. А діти носили ящики й діжки, які він обрав, назад на човен. Браско мав хвору спину, тож і не міг підняти нічого, важчого за кухоль темного елю.

Заки відчалювали додому, Кет уже смерділа ропою і рибою. Але вона вже так до цього звикла, що й не відчувала. Робота її не дратувала. Коли натягається важкого й починають боліти м'язи і спина, вона казала собі, що так набирається сили.

Коли всі ящики нарешті було повантажено, Браско відштовхувався від причалу, й сини на жердинах поверталися Довгим Каналом назад. Брея з Талеєю сиділи на носі, перешіптуючись. Кет знала, що шепочуться вони про Бреїного хлопця, на здибанки до якого вона лазить на дах, коли засне батько.

«Перш ніж повернешся, маєш дізнатися три нові речі»,— наказував Кет добрий чоловік, відсилаючи дівчинку в місто. І вона вчилася нового. Іноді просто трьох нових слів браавоською мовою. Іноді приносила додому моряцькі оповідки про великий всесвіт водяний поза островами Браавоса, про його дива і чуда, про війни, і дощі з ропух, і вилуплення драконів. А іноді вона дізнавалася три нові жарти, три нові загадки або ж секрети того чи того ремесла. А іноді, й доволі часто, відкривала таємниці.

Браавос весь був містом таємниць — містом туманів, машкар і шепотів. Саме його існування ціле століття лишалося таємницею, як дізналася дівчинка, а про його розташування ніхто не відав утричі довше. «Дев'ять вільних міст — діти колишньої Валірії,— учив її добрий чоловік,— а Браавос — байстрюк, який утік з дому. Ми — напівкровки, сини рабів, повій і злодіїв. Пращури наші з півсотні різних країв знайшли собі тут притулок, тікаючи від повелителів драконів, які хотіли їх поневолити. Вони принесли з собою півсотні різних богів, та був один бог, спільний для них усіх».

«Багатоликий».

«І багатойменний,— казав добрий чоловік.— У Когорі його називають Чорним Цапом, у Ї-Ті — Левом Ночі, у Вестеросі — Невідомцем. Урешті-решт йому поклоняться всі люди — моляться вони Сімом, чи Царю світла, чи Місячній Матері, чи затонулому богу, чи Великому Вівчарю. Йому належить усе людство... або на землі десь би мешкали люди, які живуть вічно. Знаєш людей, які живуть вічно?»

«Ні,— відповідала вона.— Всі люди помруть».

Добрий чоловік завжди чекав на Кет, коли вона безмісячної ночі, на молодик, прокрадалася назад у храм на пагорбі. «Що ти дізналася такого, чого не знала, коли йшла від нас?» — завжди питав він її.

«Тепер я знаю, що саме кладе Безокий Беко у свій гострий соус до устриць,— розповідала вона.— Знаю, що лицедії у „Синьому ліхтарі“ гратимуть „Лорда сумного образу“, а лицедії в „Кораблі“ збираються їм відповісти виставою „Сім п'яних веслярів“. Знаю, що книгар Лото Лорнел ночує вдома у шкіпера Моредо Престейна щоразу, коли шановний шкіпер виходить у море, а як „Лисиця“ повертається додому, зразу ж виселяється».

«Такі речі корисно знати. А ти хто?»

«Ніхто».

«Брешеш. Ти Кет з каналів, я тебе добре знаю. Іди спи, дитинко. Завтра ще послужиш».

«Всі люди послужать». І вона служила — три дні з кожних тридцятьох. На молодик вона ставала ніким — служницею багатоликого бога в чорно-білій мантії. Ішла поруч з добрим чоловіком крізь духмяну ніч, несучи залізний ліхтар. Обмивала померлих, перебирала їхній одяг, рахувала їхні монети. Іноді й далі допомагала Умі куховарити — різала великі білі гриби та знімала з кісток рибу. Та це було тільки в безмісячні ночі, на молодик. Решту часу була вона сиріткою в обдертих і завеликих на неї чоботах, у брунатному плащі з обтріпаним подолом, яка тягає свій візок по Лахмітниковій гавані, викрикуючи: «Молюски, мідії, креветки!»

Сьогодні ніч буде безмісячна, знала Кет: учора залишався заледве серпик. «Що ти дізналася такого, чого не знала, коли йшла від нас?» — запитає її добрий чоловік, щойно угледівши. «Тепер я знаю, що Браскова дочка, коли батько засне, зустрічається на даху з хлопцем,— думала вона.— Талея каже, Брея дозволяє йому себе торкатися, хоча він звичайнісінький горищний щур, а всі щури злодії». Але це тільки одна річ, а Кет слід дізнатися ще дві. Вона не хвилювалася. На пристані завжди можна взнати багато нового.

Коли човен повернувся додому, Кет допомогла Брасковим синам його розвантажити. Сам Браско з доньками розділив морепродукти на три візки, розклавши їх шарами на водоростях.

— Повернетеся, коли все продасте,— мовив Браско до дівчат, як і щоранку, й вони рушили розпродувати улов. Брея покотить візок у Фіолетову гавань — продаватиме браавоським морякам, які стоять там на якорі. Талея гулятиме провулками навколо Місячного ставка або ж піде торгувати серед храмів на острові Богів. Кет рушила до Лахмітникової гавані, як робила це дев'ять днів з десятьох.

Лише браавосянам дозволялося користуватися Фіолетовою гаванню — від Затонулого Міста до Палацу володаря моря, а кораблі з інших вільних міст і з усього світу мали користуватися Лахмітниковою гаванню — портом біднішим, гіршим і бруднішим, ніж Фіолетовий. Тут і галасу було більше: на причалах і у провулках купчилися моряки й купці з півсотні різних країв, змішуючись із місцевими, які їх обслуговували і облигували. Кет тут подобалося більше, ніж будь-де у Браавосі. Подобався гомін і дивні запахи, і як з вечірнім припливом причалювали кораблі, і як інші кораблі відпливали. Подобалися їй і моряки: галасливі тайросяни з гучними голосами й пофарбованими бакенбардами; біляві лісянці, які завжди намагалися збити ціну; кремезні волохаті матроси з Порт-Ібена, які лаялися низькими хрипкими голосами. А понад усіх вона любила приїжджих з Літніх островів з їхньою гладенькою шкірою, темною як тикове дерево. Вбиралися вони в плащі з пір'я — червоного, зеленого і жовтого, а високі щогли й білі вітрила їхніх лебідок були просто розкішні.

А іноді сюди припливали й вестеросці — гребці й матроси караків зі Старгороду, торгових галер із Сутінь-долу, Королівського Причалу й Мартингорода, череваті коги-виновози з Арбору. Кет добре вивчила, як браавоською називаються молюски, серцівки й мідії, однак у Лахмітниковій гавані вона розхвалювала свій товар мовою торгівлі, якою розмовляли на причалі, в доках і тавернах,— грубою сумішшю слів і фраз із дюжини різних мов, присмаченою жестами — переважно образливими. Оце Кет і любила тут. Якщо до неї хтось чіплявся, отримував дулю або ж яскраву характеристику — «віслючий прутень» або «верблюжа срака». «Може, верблюда я й не бачила ніколи,— казала Кет,— але за смородом верблюжу сраку впізнати неважко».

Іноді — дуже рідко — хтось міг і розсердитися, але для таких випадків вона мала складаного ножика. Тримала його вона добре нагостреним і користуватися вміла. Їй показав це Рудий Роґо одного разу у «Веселому порту», поки вона чекала, коли звільниться Лана. Навчив її ховати ножика в рукаві й за потреби непомітно витягати, а ще — як розітнути гаманець так м'яко й швидко, що всі монетки висиплються, а власник того й не помітить. Це було корисне вміння, навіть добрий чоловік з цим погодився,— особливо поночі, коли виходили брави й горищні щури.

Кет багато з ким заприятелювала на причалі: з линварями й лицедіями, вантажниками й вітрильщиками, шинкарями, броварями й пекарями, прошаками й повіями. Вони купували в неї молюски й мідії, розповідали придибашки про Браавос і побрехеньки про своє життя, сміялися з її вимови, коли вона заговорювала браавоською. Але Кет цим не переймалася. Крутила їм дулі, обзивала верблюжими сраками — на що вони тільки громовито реготали. Джайлоро Дотар навчив її непристойних пісеньок, а його брат Джайліно розповів, де найкраще ловити вугрів. Лицедії з «Корабля» показали їй сценічні пози й навчили монологів з «Ройнарської балади», «Двох жінок Завойовника» і «Гулящої гамазейниці». Дрібний сумноокий чоловік на прізвисько Письмак, який писав для корабля усі сороміцькі комедії, хотів навчити Кет цілуватися, але Таґанаро швидко поклав навчанню край, тріснувши його тріскою. Косомо Комедіянт навчив її штукарства. Він ковтав мишку й потім витягав її у Кет з вуха. «Це чари»,— запевняв він. «Аж ніяк,— відповідала Кет.— Миша весь цей час була у вас у рукаві — я бачила, як вона ворушиться».

«Устриці, молюски, мідії» — ось три чарівні слова, які вивчила Кет, і як будь-які три чарівні слова, вони відкривали їй дорогу майже всюди. Вона піднімалася на облавок кораблів з Ліса, Старгорода й Порт-Ібена і продавала своїх устриць просто на палубі. Іноді котила свій візочок попри вежі можновладців, пропонуючи печених молюсків чатовим при брамах. Одного разу навіть торгувала на сходах Палацу правди. А коли інший рибник хотів її нагнати, вона перекинула йому візок, розсипавши устриці по всій бруківці. У Кет купували митники з Митного порту та гребці з Затонулого Міста, де над зеленою лагуною стирчали затоплені водою бані й вежі. Одного разу, коли Брея злягла в ліжко через місячне, Кет з її візком поїхала у Фіолетову гавань — продавати крабів і креветок веслярам з прогулянкової барки володаря моря, з прови до правилки розмальованої веселими обличчями. В інші дні вона вздовж солодкої ріки йшла до Місячного ставка. Продавала і пиндючним бравам у смугастих атласах, і ключникам та юстиціаріям у блякло-коричневих і сірих плащах. Але завжди поверталася в Лахмітникову гавань.

— Устриці, молюски, мідії,— кричала дівчинка, штовхаючи візок уздовж пристані.— Черепашки, креветки, серцівки!

Її крики привернули увагу брудного рудого кота, який прилаштувався за нею. Незабаром з'явився ще один — сумний сірий замазура з обрубком хвоста. Котам подобався запах Кет. Бувало, до заходу сонця вона збирала коло себе з дюжину котів. Час до часу кидала їм устрицю — подивитися, хто вхопить. Як вона зауважила, великі котяри перемагали в цьому змаганні рідко: здебільшого трофей діставався маленьким спритникам — худим, злим і голодним. «Як от я»,— думала Кет. Більше за всіх вона любила старого кощавого кота з обгризеним вухом: він нагадував їй отого, за яким вона колись ганялася по всій Червоній фортеці. «Ні, то була не я, а якась інша дівчинка».

З тих кораблів, що тут учора стояли, два вже пішли, побачила Кет, зате причалило п'ять нових: маленька карака під назвою «Мідяна мавпа»; величезний ібенський китобій, просмерділий смолою і китовим лоєм; два побиті коги з Пентоса та струнка зелена галера зі Старого Волантиса. Кет зупинялася перед кожним трапом, розхвалюючи свої скойки й устриці — раз торговою мовою, а раз загальною мовою Вестероса. Один з членів команди на китобої почав так голосно на неї сваритися, що розігнав усіх її котів, а один з веслярів-пентосян спитав, скільки вона хоче за скойку в неї між ніг, зате біля інших кораблів їй пощастило більше. Помічник капітана на зеленій галері проковтнув з дюжину устриць і заодно розповів, що капітана вбили лісянські пірати, які біля Східців намагалися взяти судно на абордаж.

— Це був той виродок Саан на «Мамусиному сині» та на своїй великій «Валірійці». Ми ледве вирвалися.

Маленька «Мідяна мавпа» виявилася з Мартингорода, й вестероська команда зраділа, що хтось тут розмовляє загальною мовою.

Один з матросів поцікавився, як так сталося, що дівчинка з Королівського Причалу торгує мідіями в доках Браавоса, отож Кет довелося розповідати свою легенду.

— Ми тут стоятимемо чотири дні й чотири довгі ночі,— мовив до неї інший матрос.— Куди тут можна чоловікові піти розважитися?

— Лицедії в «Кораблі» грають виставу «Семеро п'яних веслярів»,— сказала Кет,— а в «Плямованій пивниці», це коло брами Затонулого Міста, проводять бої вугрів. А якщо хочете, можете сходити на Місячний ставок — там поночі проводять дуелі брави.

— Це все добре,— мовив інший матрос,— але Вот мав на увазі жінок.

— Найкращі повії у «Веселому порту», це там, де на мертвому якорі стоїть лицедійський «Корабель»,— тицьнула вона пальцем. У доках повії трапляються лихі, а новачки щойно з моря звідки знатимуть, кого обминати? Найгірша була Саврона. Усі казали, що вона пограбувала й убила з дюжину чоловіків, а тіла зіштовхнула в канали на поживу вуграм. П'яничка, коли твереза, бувала мила, та як лигне вина!.. А Болячка Джейн — то взагалі чоловік.— Спитайте Мері. Повне її ім'я — Мералін, але всі кличуть її Мері,— сказала Кет, у якої Мері щоразу купувала дюжину устриць і ділилася з усіма дівчатами в борделі. Добре в неї серце, згоджувалися всі. «А ще — найбільші цицьки в Браавосі»,— хвалилася сама Мері.

Дівчата в неї теж були гарні: Соромлива Бетані й Морячка; одноока Іна, яка на краплі крові ворожила на майбутнє; гарненька маленька Лана; ба навіть Асадора — вусата ібенка. Може, вони й не красуні, але завжди були добрі до Кет.

— У «Веселий порт» ходять усі вантажники,— запевнила Кет матросів з «Мідяної мавпи».— «Хлопці знетяжують кораблі,— каже Мері,— а мої дівчата — хлопців».

— А оті шикарні повії, про яких співці співають,— запитав наймолодший — рудий і веснянкуватий хлопчина, щонайбільше шістнадцятирічний,— вони такі вродливі, як усі торочать? І де їх шукати?

Товариші, поглянувши на нього, розреготалися.

— Сьоме пекло, хлопче,— мовив один.— Може, капітан і міг би собі дозволити куртизанку, та тільки корабля продавши. Такі розкішниці для лордів, а не для таких, як ото ми.

Куртизанки Браавоса славилися на весь світ. Їх оспівували співці, золотарі та ювеліри осипали їх дарунками, ремісники благали честі виконати для них замовлення, купецькі королі платили справді королівські гроші, щоб на балах, бенкетах і виставах узяти їх під ручку, а брави заради них ладні були одне одного зарізати. Котячи візок уздовж каналів, Кет іноді бачила кого-небудь з них: пропливали мимо, поспішаючи ввечері до коханця. Кожна куртизанка мала свою барку і своїх слуг, які штовхали її на жердинах, доправляючи хазяйку на побачення. Поетка в руці завжди тримала книжку, Місячна Тінь вбиралася лише у біле і сріблясте, а Цариця-Моряниця ходила тільки в оточенні своїх русалок — чотирьох щойно розквітлих дівчат, які робили їй зачіски й носили шлейф її сукні. Навіть Пані-під-вуаллю була прегарна, однак обличчя її бачили тільки ті, кого вона обирала собі в коханці.

— Якось я продала одній куртизанці три креветки,— сказала Кет до моряків.— Вона саме виходила з барки й покликала мене.

Браско чітко їй пояснив: говорити до куртизанок забороняється, хіба що як вони самі до тебе заговорять, але та жінка усміхнулася до Кет і заплатила сріблом — удесятеро більше, ніж ті креветки були варті.

— І хто ж вона була така? Королева Креветок?

— Чорна Перлина,— озвалася Кет.

Мері казала, що Чорна Перлина — то найславетніша куртизанка. «Вона з роду драконів,— розповідала жінка.— Перша Чорна Перлина була піратською королевою. Її узяв за коханку вестероський королевич, і вона від нього народила дочку, яка, коли виросла, стала куртизанкою. Потім уже її донька пішла за її прикладом, а затим і її донька — аж до сьогодні. Що вона тобі сказала, Кет?»

«Сказала: „Я візьму три креветки“ і „В тебе є гострий соус, маленька?“»,— відповіла дівчинка.

«А що ти відповіла?»

«Я сказала: „Ні, міледі“ та „Не називайте мене маленькою. Мене звати Кет“... Мені треба ще возити з собою гострий соус. Беко має соус і продає утричі більше устриць, ніж Браско».

Кет розповіла про Чорну Перлину і доброму чоловікові. «Насправді її звати Беллегера Отерис»,— повідомила вона. Це була одна з тих трьох речей, які вона того разу дізналася.

«Щира правда,— м'яко мовив жрець.— Мати її звали Беллонарою, але найперша Чорна Перлина теж була Беллегерою».

Кет розуміла, що морякам з «Мідяної мавпи» байдуже, як там звали матір куртизанки. Отож вона змінила тему й поцікавилася в них новинами про Сім Королівств і про війну.

— Війну? — засміявся один з них.— Яку війну? Нема там ніякої війни.

— Принаймні не в Мартингороді,— сказав інший.— І не у Видолі. Маленький лорд не втручається в бої, так само як і його матір не втручалася.

«Так само як і його матір не втручалася...» Леді Видолу — мамина рідна сестра!

— Леді Лайса,— промовила Кет,— вона що...

— ...померла? — закінчив за неї веснянкуватий хлопчак, який забивав собі голову куртизанками.— Ага. Її убив придворний співець.

— О!

«Мене це не обходить. У Кет з каналів ніколи не було тітки. Ніколи не було». Кет підняла ручки візка й покотила його геть від «Мідяної мавпи», підстрибуючи на бруківці.

— Устриці, мідії, молюски! — гукала вона.— Устриці, мідії, молюски!

Більшість товару вона продала вантажникам, які знетяжували великий ког з Арбору, а решту — робітникам, що лагодили мирську торгову галеру, яку побило штормом.

Трохи далі вона побачила Таґанаро, який сидів, прихилившись до палі, а поряд лежав Касо — цар тюленів. Таґанаро купив трохи мідій, а Касо загарчав і дозволив поторсати себе за ласти.

— Переходь працювати до мене, Кет,— запросив Таґанаро, висмоктуючи мідію зі скойки. Відтоді як П'яничка проштрикнула ножем руку Малому Нарбо, він шукав собі нового напарника.— Я тобі платитиму більше, ніж Браско, та й рибою від тебе не тхнутиме.

— А Касо подобається мій запах,— озвалася вона. Цар тюленів гавкнув на згоду.— Як там рука Нарбо — ліпше?

— Три пальці не згинаються,— поскаржився Таґанаро, закінчуючи з однією мідією і переходячи до наступної.— Яка користь із гаманника, якщо в нього пальці не слухаються? По кишенях Нарбо лазив вправно, а от до повій підлазити не навчився.

— І Мері так каже,— мовила Кет, засмутившись. Їй подобався Малий Нарбо, хай він і злодюжка.— І що ж він робитиме?

— Піде в гребці, каже. Для цього і двох пальців вистане, він вважає, а володар моря завжди шукає собі гребців. А я йому кажу: «Ні, Нарбо, ні! Море холодніше за цнотливицю й жорстокіше за повію. Ти вже тоді ліпше всю руку відітни собі та йди старцювати». Он Касо знає, що я правий. Так, Касо?

Тюлень гавкнув, і Кет не стримала посмішки. Перш ніж іти геть, вона жбурнула йому серцівку.

Коли Кет нарешті досягла «Щасливого порту», через дорогу від якого стояв на якорі «Корабель», день уже хилився до вечора. Кількоро лицедіїв сиділи на борту свого перехнябленого блокшива, передаючи з рук у руки бурдюк вина, але, побачивши Кет з візком, спустилися купити собі трохи устриць. Вона поцікавилася, як ідуть «Семеро п'яних веслярів». Джос Понура похитав головою.

— Квенс нарешті заскочив Алакво в ліжку зі Слоєю. Накинулися один на одного з балаганними мечами, а тоді обидва звільнилися. Схоже, сьогодні в нас буде тільки п'ятеро п'яних веслярів.

— Мало веслярів — компенсуємо пиятикою,— заявив Мирмело.— Принаймні я з таким завданням точно впораюся.

— Малий Нарбо хоче стати веслярем,— сказала Кет.— Візьмете його до себе — матимете шістьох.

— Ти йди ліпше до Мері,— мовив до неї Джос.— У неї без устриць настрій псується.

Та коли Кет прослизнула в бордель, Мері сиділа у вітальні, заплющивши очі та слухаючи Дареона, який награвав на лірі. Іна теж була тут — заплітала в косу Ланине прегарне довге золоте волосся. «Знов дурнуваті пісні про кохання!» Лана завжди просила співця заграти яку-небудь дурнувату пісню про кохання. Серед повій вона була наймолодша — їй допіру виповнилося чотирнадцять. За неї Мері просить утричі більше, ніж за інших дівчат, знала Кет.

Кет аж розлютилася, побачивши, що Дареон сидить отут нахабно, пускаючи бісики Лані, а його пальці танцюють по струнах ліри. Повії називали його «чорним співцем», та нині чорним його назвати було важко. Своїм співом він підзаробив грошенят — і ворон перетворився на павича. Сьогодні він був у пурпуровому плюшевому плащі, облямованому горностаєм, у смугастій біло-бузковій сорочці та строкатих бриджах брава, однак був у нього і шовковий плащ, і навіть кармазиновий оксамитовий плащ зі злототканою підбивкою. Чорними на ньому лишалися тільки чоботи. Кет чула, як він казав Лані, що решту викинув у канал. «Досить з мене темряви»,— заявив він.

«Він же вояк Нічної варти,— подумала Кет, а Дареон співав про якусь дурнувату леді, що викинулася з якоїсь дурнуватої вежі, бо загинув її дурнуватий королевич.— Тій леді треба було повбивати всіх, хто винен у його смерті. А співцю треба було сидіти на Стіні». Коли Дареон уперше з'явився у «Веселому порту», Арія мало не запитала в нього, чи не забере він її з собою назад у Східну варту, аж тут почула, як він каже Бетані, що повертатися не збирається. «Тверді ліжка, солона тріска й нескінченні чати — ось що таке Стіна,— сказав він.— Крім того, на Стіні й близько немає таких гарненьких лялечок, як ти. Як я можу від тебе поїхати?» Те саме він казав і Лані, чула Кет, і одній повії в «Котерії», і навіть Солов'їсі того вечора, коли грав у «Сімох ліхтарях».

«Шкода, що мене тут не було тоді, коли товстун його побив». Повії Мері й досі реготали, згадуючи. Іна казала, товстун червонів як буряк щоразу, як вона його торкалася, та коли улаштував бучу, Мері звеліла витягнути його надвір і кинути в канал.

Кет саме думала про товстуна, пригадуючи, як урятувала його від Теро й Орбело, аж тут до неї підійшла Морячка.

— Гарні він пісні співає,— промурмотіла вона стиха загальною мовою Вестеросу.— Возлюбили його боги, певно, коли нагородили таким голосом, ще й таким гарненьким личком.

«Личко в нього гарненьке, а душа гидка»,— подумала Арія, але вголос цього не сказала. Дареон одного разу пошлюбив Морячку, яка в ліжко лягала тільки з тими, хто з нею одружиться. У «Веселому порту» бувало по три-чотири весілля за ніч. Іноді ритуал справляв пропитий червоний жрець Езеліно. Але частіше — Юстас, колишній септон із Заморського септу. Якщо ж під рукою не було ні жерця, ні септона, хтось із повій мусив збігати на «Корабель» і привести лицедія. Мері завжди казала, що лицедії — ще кращі жерці, ніж самі жерці, особливо Мирмело.

Весілля завжди були бучні й веселі, з пиятикою. Якщо нагодиться Кет зі своїм візком, Морячка вимагала, щоб черговий чоловік купував устриць — дуже помічних при консумації. Вона була добряга й реготуха, однак була в ній і потаємна печаль, бачила Кет.

Інші повії розповідали, що Морячка, коли в неї місячне, плаває на острів Богів, тож знає всіх богів, які там мешкають,— навіть і давно забутих у Браавосі. Розповідали, що вона там молиться за свого першого чоловіка — законного чоловіка, який пропав безвісти на морі, коли сама вона була зовсім дівчинкою, не старшою за Лану. «Вона гадає, що як помолиться правильному богу, може, той пошле вітер, який поверне до неї давнього коханого,— казала одноока Іна, яка була найдовше знайома з Морячкою,— та я молюся, щоб цього не сталося. Її коханий мертвий, я відчула це зі смаку її крові. Якщо він і повернеться колись до неї, це буде ходячий труп».

Дареонова пісня нарешті добігала кінця. Коли затихли останні ноти, Лана зітхнула, а співець, відклавши ліру, потягнув її до себе на коліна. Тільки-но він почав її лоскотати, як Кет голосно мовила:

— Є устриці, якщо хтось хоче.

Мері розплющила очі.

— От добре,— сказала жінка.— Неси сюди, дитино. Іно, принеси хліба й оцту.

Велике червоне сонце котилося по небу за шерегу щогл, коли Кет нарешті вийшла з «Веселого порту» з тугим гаманцем і порожнім візком — лишилися тільки сіль і водорості. Дареон теж уже йшов геть. Сьогодні ввечері він пообіцяв поспівати в «Зеленому вугрі», розповідав він, ідучи поряд з Кет.

— З «Вугра» я без срібла ніколи не виходжу,— похвалявся він,— а іноді туди приходять навіть капітани й власники суден.

Перейшли місточок і рушили кривою вуличкою на задвірках, а вечірні тіні все видовжувалися.

— Скоро я вже співатиму у Фіолетовій гавані, а там і в Палаці володаря моря,— провадив Дареон. Порожній возик Кет гуркотів по бруківці, виспівуючи власну торохку мелодію.— Вчора я ще їв оселедця з повіями, та за рік я їстиму імператорських крабів з куртизанками.

— А як там твій брат? — поцікавилася Кет.— Отой товстун. Він знайшов собі корабель у Старгород? Він казав, що мав відплисти ще на «Леді Ушанорі».

— Ми всі мали. За наказом лорда Сноу. Я говорив Сему: покинь старого, але гладкий дурень і чути не хотів,— пояснив Дареон, а в його волоссі сяяло останнє проміння призахідного сонця.— Що ж, тепер уже запізно.

— Атож,— сказала Кет, звертаючи в темряву маленького крученого провулку.

Заки Кет повернулася додому до Браско, над маленьким каналом уже збирався туман. Поставивши візка, вона пішла до Браско в рахункову кімнату й кинула перед ним на стіл гаманця. Чоботи поклала поряд.

— Добре,— погладив гаманця Браско.— А це що?

— Чоботи.

— Гарні чоботи на дорозі не валяються,— мовив Браско,— але ці на мене замалі.

Піднявши один, він оглянув його примруженим оком.

— Сьогодні молодик,— нагадала йому Кет.

— То йди молися,— Браско відсунув чоботи вбік і висипав з гаманця монети, щоб перерахувати.— Валар догейрис.

«Валар моргуліс»,— подумки відповіла Кет.

Коли вона простувала вулицями Браавоса, повсюди здіймалися тумани. Кет уже й тремтіти почала, коли нарешті штовхнула двері з віродерева, які вели в Чорно-білий палац. Сьогодні ввечері горіло всього декілька свічок — мерехтіли, як опалі зірки. У темряві всі боги здавалися якимись невідомцями.

У підземеллі вона зняла з себе благенький плащ Кет, стягнула через голову її пропахлу рибою брунатну сорочку, скинула чоботи в соляних плямах, які теж належали Кет, зняла білизну Кет — і викупалася у лимонній воді, щоб змити з себе навіть запах Кет з каналів. Коли ж випірнула з купелі, рожева після мила і щітки, з прилиплим до щік каштановим волоссям, Кет як і не було. Вона вбралася в чисте, взула м'які полотняні капці й рушила на кухню попросити в Уми поїсти. Жерці й послушники вже повечеряли, але кухарка приберегла для неї гарний шматок смаженої тріски та трохи товченої жовтої ріпи. Дівчинка проковтнула вечерю, вимила тарілку, а тоді пішла допомагати приблуді варити зілля.

Її завданням було переважно подати-принести — вона лазила по драбинах, вишукуючи трави й листочки, які потрібні приблуді.

— Солод-сон — найлагідніша з отрут,— говорила приблуда, розтираючи щось товкачем у ступці.— Кілька зерняток стишать калатання серця, вгамують тремтіння рук, допоможуть людині почуватися спокійною і сильною. Щіпка забезпечить на цілу ніч глибокий сон без сновидінь. Три щіпки принесуть сон нескінченний. Смак у зілля солодкий, тож його краще підмішувати в пироги, тістечка й вино з медом. Ось, понюхай, яке солодке,— приблуда дала їй понюхати, а тоді відіслала на пошуки пляшки з червоного скла.— А це отрута підступніша, зате без смаку й запаху, тож її легше приховати. Це сльози Ліса, ось як її назвали люди. Розчинена у воді чи вині, вона починає роз'їдати шлунок і кишки, і зрештою людина вмирає від хвороби живота. Понюхай.

Арія понюхала, але нічого не відчула. Приблуда відставила сльози, а натомість відкрила череватий кам'яний горщик.

— Ця паста присмачена кров'ю василіска. Вона додасть смаженині смачного запаху, зате викличе напади божевілля — і в звірів, і в людей. Скуштувавши крові василіска, й миша на лева нападе.

Арія закусила губу.

— А з собаками таке спрацює?

— З будь-якою теплокровною твариною,— сказала приблуда й раптом дала їй ляпаса.

Дівчинка притиснула руку до щоки — не так від болю, як від подиву.

— За що?

— Це Арія з дому Старків закушує губу, коли міркує. Ти — Арія з дому Старків?

— Я — ніхто,— розсердилася дівчинка.— А ти хто?

Вона не очікувала, що приблуда відповість, але та відповіла.

— З народження я була єдиною дитиною старовинної родини, спадкоємицею мого батька-шляхтича,— озвалася приблуда.— Мама померла, коли я ще була зовсім маленька, я її і не пам'ятаю. Як мені було шість років, батько одружився вдруге. Спершу нова дружина добре до мене ставилася — поки не народила власну доньку. Відтоді вона хотіла, щоб я померла: тоді її кровиночка успадкує всі батькові статки. Їй варто було звернутися до багатоликого бога, от тільки вона боялася тієї жертви, яку він може попросити. Натомість вона надумала власноруч мене отруїти. Після того я більше не росла, але й не померла. Коли цілителі в Палаці червоноруких сказали батькові, що саме накоїла його дружина, він прийшов сюди і приніс у жертву все, що мав, і мене також. Багатоликий почув його молитви. Мене забрали в храм на службу, а батькова дружина отримала дарунок.

Арія сторожко дивилася на приблуду.

— Це правда?

— Є тут і правда.

— Але й брехня теж?

— Є трохи неправди і трохи перебільшення.

Арія спостерігала за приблудиним обличчям увесь час, поки та вела розповідь, але приблуда не подала жодного знаку.

— Багатоликий забрав у твого батька не все, а дві третини.

— Атож. Це було перебільшення.

Арія посміхнулася, збагнула, що посміхається, і вщипнула себе за щоку. «Стеж за обличчям,— звеліла вона собі.— Усмішка — служниця, яка з'являється на виклик».

— А в чому брехня?

— Ні в чому. Я збрехала про брехню.

— Справді? Чи зараз брешеш?

Та не встигла приблуда відповісти, як у кімнату зайшов добрий чоловік з усмішкою на вустах.

— Ти повернулася до нас!

— Бо ж молодик.

— Так і є. То які три речі дізналася ти, яких не знала, коли йшла від нас?

«Я тридцять речей дізналася!» — мало не бовкнула вона.

— У Малого Нарбо не згинаються три пальці, тож він збирається стати гребцем.

— Це корисно знати. Що ще?

Арія пригадала сьогоднішній день.

— Квенс і Алакво побилися й звільнилися з «Корабля», але, гадаю, вони повернуться.

— Гадаєш чи знаєш напевне?

— Тільки гадаю,— змушена вона була сказати, хоча насправді мала певність. Лицедіям треба їсти так само, як і всім людям, а Квенс і Алакво не такі добрі актори, щоб їх узяли в «Синій ліхтар».

— Атож,— мовив добрий чоловік.— А третя річ?

Цього разу вона не завагалася.

— Дареон мертвий. Чорний співець, який приходив ночувати у «Веселий порт». Насправді він був дезертиром з Нічної варти. Хтось перерізав йому горлянку й зіштовхнув його в канал, але забрав собі його чоботи.

— Добрі чоботи на дорозі не валяються.

— Атож,— вона постаралася зберегти байдужий вираз на обличчі.

— Цікаво, хто міг таке зробити?

— Арія з дому Старків.

Вона стежила за його очима, вустами, жовнами.

— Вона? А я гадав, її вже нема у Браавосі. А ти хто?

— Ніхто.

— Брешеш,— сказав він і обернувся до приблуди.— У мене в роті пересохло. Зроби ласку, принеси вина мені й теплого молока нашій подрузі Арії, яка так неочікувано повернулася.

Перетинаючи місто, Арія міркувала на тим, що скаже добрий чоловік, коли вона розповість йому про Дареона. Може, розсердиться на неї, а може, зрадіє, що вона зробила співцю дарунок багатоликого бога. Вона півсотні разів програвала цю розмову в голові, наче виставу. Але тепле молоко їй на думку не спало.

Коли принесли молоко, Арія випила все до денця. Пахло воно трішки підгорілим і зоставляло гіркий присмак у роті.

Вночі їй знову наснилося, що вона — вовчиця, але цей сон відрізнявся від попередніх. У цьому сні в неї не було зграї. Вона блукала сама — стрибала по дахах, безшумно бігала набережними каналів, переслідувала в тумані невідомі тіні.

Прокинувшись уранці, вона виявила, що осліпла.