Бенкет круків

Cepci

Скільки Cepci його знала, великий мейстер Пайсел завжди був старий, але за три останні ночі він, здавалося, постарів ще на сто років. Цілу вічність він опускався перед нею на рипуче своє коліно, а коли таки опустився, то не міг підвестися, поки сер Озмунд не поставив його ривком на ноги.

Cepci невдоволено роздивлялася його.

— Лорд Кайберн повідомив, що лорд Гайлз своє відкашляв.

— Так, ваша світлосте. Я зробив, що міг, щоб полегшити йому відхід.

— Справді? — зронила королева й обернулася до леді Мерівезер.— Я ж казала, що Розбі мені потрібен живий, хіба ні?

— Так, ваша світлосте, казали.

— Пане Озмунде, а ви цю розмову пригадуєте?

— Так, ви звеліли великому мейстру Пайселу врятувати пана, ваша світлосте. Ми всі це чули.

Пайсел роззявив рота — і зразу стулив.

— Ваша світлість повинна розуміти: я зробив для бідолахи все, що міг.

— Як-от для Джофрі? І його батька, мого коханого чоловіка? Роберт був здоровіший за всіх у Сімох Королівствах, а ви його від вепра не врятували. А, і ще не варто забувати про Джона Арина. Понад сумнів, ви б і Неда Старка вбили, якби я дозволила потримати його трохи довше. Скажіть-но, мейстре, це в Цитаделі ви навчилися заламувати руки й вигадувати виправдання?

Від її тону старий аж скулився.

— Ніхто б не зміг зробити більше, ваша світлосте. Я... завжди служив віддано.

— Коли ви давали пораду королю Ейрису відчинити браму, побачивши, як наближається військо мого батька, це входило у ваше поняття про віддану службу?

— Ну... я недооцінив...

— Добра це була порада?

— Ваша світлість, певно, знає...

— Одне я точно знаю: коли отруїли мого сина, з вас користі було — як зі Сновиди. А ще я знаю, що короні конче потрібне золото, а наш лорд-підскарбій помер.

— Я,— ухопився за це старий дурень,— я складу вам перелік людей, які гідні посісти місце лорда Гайлза у раді.

— Перелік,— Серсі просто не могла повірити в таке нахабство.— Можу уявити, який то буде перелік. Сиві старигані, ненажерливі недоумки й Гарт Грубий,— вона скривила вуста.— Останнім часом ви частенько буваєте в товаристві леді Марджері.

— Так. Так, я... Королева Марджері страшенно тужить через сера Лораса. Я даю її світлості снодійні настоянки та... та інше зілля.

— Понад усякий сумнів. Скажіть-но, це маленька королева наказала вам вбити лорда Гайлза?

— В-вбити? — очі великого мейстра Пайсела стали завбільшки з варені яйця.— Ваша світлість не може вважати... боги праведні, це все його кашель, я... Її світлість ніколи б... вона не зичила лорду Гайлзу зла, навіщо королеві Марджері хотіти його...

— ...смерті? Як навіщо: а щоб підсадити Томену в раду ще одну ружу. Ви підсліпуватий чи підкуплений? Розбі стояв у неї на дорозі, от вона і звела його в могилу. За вашого потурання.

— Ваша світлосте, присягаюся вам, лорд Гайлз помер через кашель,— у мейстра затремтіли вуста.— Я завжди віддано служив короні, служив державі... д-дому Ланістерів.

«Оце в такому порядку?» Страх Пайсела відчувався фізично. «Ну, він уже готовий. Час його дотиснути».

— Якщо ви такий відданий, як запевняєте, то чого ж брешете мені? І навіть не намагайтеся заперечувати. Ви почали витанцьовувати перед панною Марджері ще до того, як сер Лорас поплив на Драконстон, тож не треба мені казочок про те, як ви просто хотіли втішити нашу добру невістку в її горі. Навіщо ви так часто навідуєтесь у Дівосклеп? Залицяєтеся до її рябої септи? Граєтеся з маленькою леді Булвер? Чи шпигуєте за мною, щоб Марджері могла плести свої інтриги?

— Я... я мушу підкорятися. Мейстер дає обітницю служити...

— Великий мейстер дає обітницю служити королівству.

— Ваша світлосте, вона... вона — королева...

— Це я — королева.

— Я хотів сказати... вона — дружина короля, і...

— Я добре знаю, хто вона така. Мені б дізнатися, навіщо їй потрібні ви. Моя невістка нездужає?

— Нездужає? — старий посмикав свою так звану бороду — оті кущики тоненького білого волоссячка, що стирчали з його обвислого рожевого подвійного підборіддя.— Ні, ваша світлосте, не так щоб нездужає. Обітниця не дає мені права розголошувати...

— Обітниця навряд чи допоможе вам у чорній камері,— застерегла його Серсі.— Або я почую правду, або вас закують у ланцюги.

Пайсел упав навколішки.

— Благаю... Я ж служив вашому лорду-батькові, я був вам другом у справі з Джоном Арином. Я не витримаю підземелля, цього разу вже точно...

— Навіщо Марджері посилає по вас?

— Вона просила... вона... вона...

— Кажіть!

Він скулився.

— Місячний узвар,— прошепотів він.— Місячний узвар, щоб...

— Я добре знаю, навіщо вживають місячний узвар...— («Ось воно!») — Чудово. Підводьтеся зі своїх немічних колін і постарайтеся згадати, що ви чоловік.

Пайсел спробував устати, але вовтузився так довго, що Серсі звеліла Озмунду Кетлблеку знов його смикнути.

— Що ж до лорда Гайлза, то най Отець небесний судить його справедливо. Дітей він не залишив?

— Рідних дітей — ні, але є годованець...

— ...не кревний,— роздратовано відмахнулася Серсі.— Гайлз добре знав, як нам потрібне золото. Без сумніву, він казав вам, що воліє всі свої землі й статки залишити Томену.

Золото Розбі допоможе трохи наповнити скарбницю, а землі й замок Розбі можна дарувати комусь зі своїх у винагороду за віддану службу. Лорду Вотерзу, наприклад. Оран уже натякав, що йому потрібен престол: без нього титул лорда — порожня відзнака. Він поклав оком на Драконстон, знала Серсі, але тут він цілить зависоко. Розбі для його походження й положення пасує більше.

— Лорд Гайлз усім серцем любив його світлість,— казав Пайсел,— але... його годованець...

— ...безперечно, все зрозуміє, коли ви озвучите передсмертну волю лорда Гайлза. Ідіть і виконуйте.

— Як накаже ваша світлість,— великий мейстер Пайсел поквапився геть, мало не зашпортавшись у власній мантії.

Леді Мерівезер зачинила по ньому двері.

— Місячний узвар,— промовила вона, повертаючись назад до королеви.— Ну й дурепа! Навіщо їй було так ризикувати?

— У маленької королеви є бажання, які Томен ще замалий вдовольняти.

Така небезпека існувала завжди, коли доросла жінка брала шлюб з маленьким хлопчиком. «Особливо якщо це вдовиця. Вона може запевняти, що Ренлі її не торкався, але я в це не вірю». Жінки п'ють місячний узвар лише з однією метою, і дівицям він просто не може бути потрібен.

— Мого сина зраджено. У Марджері є коханець. Це державна зрада, що карається на горло.

Серсі дуже сподівалася, що ота побабчена стара гаргара, мати Мейса Тайрела, доживе до суду. Наполягаючи, щоб Томен і Марджері побралися негайно, леді Оленна тільки прирекла свою дорогоцінну ружу на меч ката.

— Джеймі поїхав разом з сером Іліном Пейном. Гадаю, доведеться нам підшукати нового виконавця королівського правосуддя, щоб відрубати їй голову.

— Я можу,— запропонував Озмунд Кетлблек з безтурботною посмішкою.— У Марджері гарненька тоненька шийка. Добрий гострий меч легко її розрубає.

— Розрубати розрубає,— мовила Тейна,— але у Штормокраї стоїть військо Тайрелів, а ще одне — в Дівоставі. У них теж гострі мечі.

«Зусібіч ружі». Це страшенно дратувало. На відміну від його дочки, сам Мейс Тайрел ще був потрібен Серсі. «Принаймні поки не переможений Станіс. Тоді вже ніхто з них мені не знадобиться». Але як позбутися дочки, при цьому не втративши батька?

— Зрада є зрада,— сказала вона,— однак слід мати докази — щось вагоміше за місячний узвар. Якщо її невірність підтвердиться, навіть власний батько змушений буде її засудити, бо в іншому разі її ганьба впаде на нього.

Кетлблек пожував кінчик вуса.

— Слід заскочити їх за справою.

— Як? Кайберн влаштував за нею цілодобове стеження. Її слуги гроші в мене беруть, а повідомляють лише якісь дрібнички. Ніхто її коханця не бачив. Вуха, що підслуховують у неї під дверима, чують тільки співи, сміх і плітки — нічого корисного.

— Марджері занадто хитра, щоб так легко пійматися,— мовила леді Мерівезер.— Вона за своїми фрейлінами як за мурами. Вони сплять разом з нею, вдягають її, моляться разом з нею, читають і шиють. Вона ж, коли не їздить полювати з соколом чи кататися верхи, грається з маленькою Алісанною Булвер. Коли поруч з нею чоловіки, то неподалік завжди септа або кузини.

— Колись же вона має відпочивати від своїх квочок,— не здавалася королева. І тут у неї майнула думка.— Хіба що леді теж беруть у цьому участь... не всі, мабуть, але дехто.

— Кузини? — з сумнівом перепитала Тейна.— Всі троє молодші за маленьку королеву й зовсім невинні.

— Розпусниці, вбрані в білий колір дівоцтва. В такому разі їхні гріхи ще більш кричущі. Вони зганьблять свої прізвища,— сказала королева, передчуваючи, як це буде.— Тейно, ваш лорд-чоловік — мій юстиціарій. Ви вдвох сьогодні маєте повечеряти зі мною.

Вона хотіла провернути справу швидко, поки в маленькій голівці Марджері не зринула думка повернутися в Небосад чи відплисти на Драконстон до свого пораненого брата, що стоїть на порозі смерті.

— Звелю кухарям засмажити нам вепра. І треба організувати музику — вона поліпшує травлення.

— Музику! — миттю все збагнула Тейна.— Атож.

— Ідіть запросіть свого лорда-чоловіка, а потім організуйте нам співця,— попросила Серсі.— Пане Озмунде, прошу вас лишитися. Нам багато чого слід обговорити. І Кайберн мені також знадобиться.

На жаль, дикого вепра на кухні не виявилося, а посилати мисливців часу не було. Натомість кухарі зарізали свиню й подали на стіл окіст, приправлений гвоздикою і политий медом із сушеними вишнями. Не так, як планувала Серсі, але теж вийшло добре. Потому подали печені яблука з гострим білим сиром. Леді Тейна смакувала кожним шматочком. А от Ортон Мерівезер — ні: його кругле бліде обличчя як покрилося плямами, так і лишалося таким від юшки й до сиру. Пив Ортон багато й час до часу кидав скрадливі погляди на співця.

— Смерть лорда Гайлза — таке горе! — нарешті заговорила Серсі.— Але мушу визнати, що навряд чи хтось із нас сумуватиме за його кашлем.

— Так-так, навряд чи.

— Нам потрібен буде новий лорд-підскарбій. Якби не заворушення у Видолі, я б запросила назад Пітира Бейліша, але... Хочу спробувати взяти на цю посаду сера Гариса. Впорається він незгірше за Гайлза, та ще й не кашляє.

— Але сер Гарис — правиця короля,— мовила Тейна.

«Сер Гарис — заручник, і навіть заручник з нього такий собі».

— Прийшов час підшукати Томену сильнішого правицю.

Лорд Ортон відірвав очі від келиха з вином.

— Сильнішого. Певна річ...— він повагався.— І кого?..

— Вас, мілорде. У вас це в крові. Після мого батька правицею Ейриса став саме ваш дідусь.

Поміняти Тайвіна Ланістера на Оуена Мерівезера, як виявилося, це все одно що поміняти вороного на віслюка, але ж Оуен на той час був старим і немічним, і якщо й бездіяльним, то принаймні приязним. Його онук молодший і... «Ну, в нього дружина — сильна жінка». Шкода, що не можна призначити правицею Тейну. Вона втричі мужніша за свого чоловіка, і з нею цікаво. От тільки вона мирсянка, ще й жінка, тож доведеться вдовольнитися Ортоном.

— Не маю сумнівів, що ви компетентніші за сера Гариса...— («Та вміст мого нічного горщика компетентніший за сера Гариса»).— То ви згодні на цю посаду?

— Я... так, звісно. Ваша світлість робить мені велику честь.

«Більшу, ніж ви заслуговуєте».

— Ви чудово служили юстиціарієм, мілорде. І так і буде надалі, бо попереду нас чекають... важкі часи.

Побачивши, що Мерівезер усе правильно зрозумів, королева з усмішкою обернулася до співця.

— І ви теж заслуговуєте на винагороду за ці солодкі пісні, що ви нам заспівали за столом. Боги щедро вас обдарували.

— Ваша світлість вельми люб'язна,— вклонився співець.

— Це не люб'язність,— озвалася Серсі,— це щира правда. Тейна казала, ваше ім'я — Блакитний Бард...

— Так, ваша світлосте.

М'які опойкові чоботи на ньому були сині, й тонкі вовняні бриджі — теж. Сорочка — з блакитного шовку з ясно-синіми атласними вставками в прорізах. Співець навіть волосся в блакитний колір пофарбував — на тайроський манір. Довге й кучеряве, воно спадало на плечі й пахло так, наче він його помив трояндовою водою. «Троянди теж були блакитні, без сумніву. Ну, хоч зуби в нього білі». Зуби були і справді добрі, рівнесенькі.

— А іншого імені ви не маєте?

Щоки в нього легенько порожевіли.

— В дитинстві я називався Вот. Гарис ім'я для плугатаря, а от для співця — не дуже.

Очі у Блакитного Барда були такого самого кольору, як і в Роберта. Вже за це одне Серсі його зненавиділа.

— Не дивно, що леді Марджері так вас полюбила.

— Її світлість дуже добра. Каже, що я дарую їй задоволення.

— О, навіть сумнівів не маю. Можна мені поглянути на вашу лютню?

— Як зволить ваша світлість.

У цій люб'язній ввічливості вчувалася якась непевність, але співець усе одно вручив королеві свою лютню. Не можна ж відмовляти королеві.

Серсі, щипнувши струну, всміхнулася на звук.

— Солодкий і сумний, як і кохання. Скажи-но мені, Боте... коли ти ліг з Марджері в ліжко вперше — до чи після весілля з моїм сином?

Якусь мить здавалося, що він не зрозумів. А коли зрозумів, вибалушив очі.

— Вашу світлість обманули. Присягаюся, я зроду...

— Брехун! — Серсі з такою силою вдарила співця лютнею по обличчю, що розмальоване дерево вибухнуло трісками.— Лорде Ортоне, закличте вартових і заберіть цю істоту в підземелля.

Обличчя Ортона Мерівезера від страху зросилося потом.

— Це... яка ганьба!.. він насмілився спокусити королеву?

— Боюся, все було навпаки, та все одно він лишається зрадником. Хай поспіває лорду Кайберну.

— Ні! — побілів Блакитний Бард. З губи, куди поцілила лютня, скрапувала кров.— Я ніколи...

Тут Мерівезер схопив його за руку, і співець заверещав:

— Мати милосердна, ні!

— Я тобі не мати,— відповіла Серсі.

Але і в чорній камері від нього чути було тільки заперечення, молитви й благання про помилування. За деякий час по підборіддю в нього вже цебеніла кров з вибитого зуба, співець тричі обмочив сині бриджі, але вперто наполягав на своїй брехні.

— Можливо, це не той співець? — запитала нарешті Серсі.

— Усе можливо, ваша світлосте. Але не хвилюйтеся. Ще до ранку він у всьому зізнається,— мовив Кайберн; тут, у підземеллі, він на домоткану вовну вдягнув шкіряний ковальський фартух.— Перепрошую, що вартові так грубо з вами обійшлися,— обернувся Кайберн до співця.— Гарних манер їх, на жаль, не вчили,— провадив він лагідним і турботливим голосом.— Ми ж тільки хочемо почути від вас правду.

— Я і сказав правду,— схлипував співець. Залізні кайдани міцно припнули його до холодної мурованої стіни.

— Але ж ми знаємо, що це не так,— Кайберн стиснув у руці лезо, і його край легенько зблиснув у світлі смолоскипа. Розрізавши на Блакитному Барді одяг, Кайберн лишив співця голяка, якщо не рахувати синіх чобіт. З подивом Серсі зауважила, що волоссячко в нього між ніг каштанове.

— Розповідайте, як ви дарували задоволення маленькій королеві,— зажадала вона.

— Та я ніколи... Я просто співав, це все, співав і грав для неї. Її фрейліни вам підтвердять. Вони ж завжди були з нами. Її кузини.

— Кого з них ти спокусив?

— Нікого. Я простий співець. Будь ласка!

— Ваша світлосте,— мовив Кайберн,— може, цей бідолаха і справді просто співав для Марджері, поки вона розважала інших коханців?

— Ні. Прошу вас! Вона ніколи... Я співав, я просто співав.

Лорд Кайберн провів рукою по грудях Блакитного Співця.

— А вона під час любовних ігор брала ваші пипки вустами? — він стиснув одну пипку великим і вказівним пальцем і покрутив.— Чоловіки часом люблять таке. Пипки в них такі самі чутливі, як і в жінок.

Зблиснуло лезо, співець вереснув. На грудях його заплакало кров'ю червоне око. Серсі стало зле. Їй закортіло заплющити повіки, відвернутися, припинити все. Але ж вона — королева, а тут — державна зрада. «Лорд Тайвін би не відвертався».

Зрештою Блакитний Бард оповів історію всього свого життя, від самого дня народження. Батько в нього був бондар і сина теж учив на це ремесло, однак у хлопчика краще виходили лютні, аніж діжки. У дванадцять років Вот утік з дому і приєднався до трупи мандрівних музик, яких почув на ярмарку. Обійшов з ними половину Розлогів, заки прибився на Королівський Причал, сподіваючись заслужити ласку при дворі.

— Ласку? — хихикнув Кайберн.— Це так жінки тепер це називають? Боюся, ви її таки заслужили, друже мій... але не в тої королеви. Бо справжня королева стоїть перед вами.

Так. У тому, що відбувалося, винна Марджері Тайрел, вважала Серсі. Якби не вона, Вот міг би прожити довге і плідне життя, співаючи пісеньки і зваблюючи свинарок і селючок. «Це її інтриги примушують мене йти на таке. Вона зганьбила і мене своєю зрадою».

До світанку високі чоботи співця вже були повні крові, а сам він розповів, як Марджері пестила себе, спостерігаючи, як її кузини задовольняють його вустами. А бувало, вона під його співи любилася з іншими коханцями.

— З ким саме? — поцікавилася королева, й жалюгідний Вот почав називати Толада Довганя, Ламберта Тернбері, Джалабара Ксо, близнюків Редвинів, Озні Кетлблека, Г'ю Кліфтона й Лицаря Квітів.

Це королеві не сподобалося. Вона не наважувалася заплямувати ім'я героя Драконстону. Крім того, хто знає сера Лораса особисто, ніколи в таке не повірить. Редвинів теж чіпати не можна. Без Арбора і його флоту корона не має шансів позбутися отого Воронячого Ока з його клятими залізними.

— Ти зараз просто називаєш імена чоловіків, яких бачив у її покоях. А нам потрібна правда!

— Правда,— Вот подивився на неї одним блакитним оком, яке йому залишив Кайберн. На місці передніх зубів у нього пузирилася кров.— Можливо, я... призабув.

— Горас і Гобер тут ні до чого, так?

— Авжеж,— згодився співець,— вони ні до чого.

— Що ж до сера Лораса, я певна, що Марджері робила все можливе, аби приховати свої гріхи від брата.

— Так. Тепер я пригадав. Одного разу мені довелося ховатися під ліжком, коли сер Лорас зайшов її провідати. Вона сказала, що він не повинен ні про що дізнатися.

— Оце вже мені більше подобається.

Можних лордів краще не вплутувати. Що ж до інших... Сер Толад був колись лицарем-бурлакою, Джалабар Ксо — вигнанець і жебрак, Кліфтон — простий гвардієць у варті маленької королеви. «А Озні — наша родзинка».

— Певна, тобі стало легше, коли ти розповів правду. Прошу не забувати про це, коли прийде суд над Марджері. Якщо знову почнеш брехати...

— Не почну. Скажу всю правду. А відтак...

— ...тобі дозволять убратися в чорне. Даю слово,— сказала Серсі й обернулася до Кайберна.— Промийте й перев'яжіть йому рани і дайте макового молочка від болю.

— Ваша світлість дуже добра,— Кайберн опустив скривавлене лезо в цебро з оцтом.— Марджері, певно, здивується, куди подівся її співець.

— Співці з'являються і зникають, цим і сумнозвісні.

Піднімаючись темними камінними сходами нагору з чорних камер, Серсі засапалася. «Слід відпочити». Домагатися правди — тяжка праця, а далі буде ще гірше. «Маю бути сильна. Все це я роблю заради Томена й королівства». Шкода, що Магі Ропуха вже померла. «Чхала я на твої пророцтва, стара. Маленька королева, може, і молодша за мене, але вже точно не вродливіша, а зовсім скоро буде ще й мертва».

У спальні на Серсі чекала леді Мерівезер. Стояла глупа ніч, від сутінок спливло часу вже більше, ніж лишалося до світанку. Джоселін і Доркас обидві спали, а от Тейна — ні.

— Жахливо було? — запитала вона.

— Ви не уявляєте. Мені слід поспати, але боюся кошмарів.

— Це все заради Томена,— погладила її по волоссю Тейна.

— Так. Так, я знаю,— Серсі затремтіла.— У мене в горлі пересохло. Люба, налийте мені вина.

— Залюбки. Моє єдине бажання — потішити вас.

«Брехуха». Серсі добре знала справжнє бажання Тейни. Ну й нехай. Якщо мирсянка так закохалася в королеву, це гарантує, що і вона, і її чоловік зберігатимуть відданість. У світі, повному зради, це варте кількох цілунків. «Вона не гірша за більшість чоловіків. Принаймні вона вже точно не зробить мені дитину».

Вино допомогло, але не дуже.

— Я мов у болоті вимастилася,— поскаржилася королева, стоячи біля вікна з келихом у руці.

— Купіль допоможе, люба.

Леді Мерівезер збудила Доркас і Джоселін і відіслала їх по гарячу воду. Коли купіль нарешті наповнили, вона допомогла королеві роздягнутися, спритними пальцями розшнурувавши сукню і стягнувши з плечей. А тоді вислизнула з власної сукні, й та калюжею розлилася на підлозі.

В купіль залізли разом, і Серсі спиною лягла Тейні в обійми.

— Томена слід захистити від найгіршого,— мовила вона до мирсянки.— Марджері й досі щодня водить його в септ, щоб молити разом богів зцілити її брата...— (Сер Лорас, чорт забирай, і досі чіплявся за життя).— А ще Томен полюбив її кузин. Йому важко буде втратити їх усіх.

— Може, всі троє і не винні,— підказала леді Мерівезер.— Може, одна з них до цього стосунку не має. Якщо все те, що вона бачила, викликає в неї сором і обурення...

— ...її можна буде переконати дати свідчення проти решти. Так, дуже добре, але котра ж із них не винна?

— Алла.

— Скромниця?

— Вона такою може видатися, але вона не так скромненька, як хитренька. Її я беру на себе, люба.

— Чудово.

Самого зізнання Блакитного Барда недосить. Зрештою, співці живуть з того, що складають небилиці. Якби Тейні вдалося намовити Аллу Тайрел, вона б дуже допомогла.

— Сер Озні теж зізнається. А решта повинні зрозуміти, що без зізнання не отримають ні королівського прощення, ні можливості виїхати на Стіну.

Джалабар Ксо залюбки скаже правду. Щодо решти королева певності не мала, але ж Кайберн уміє переконувати...

Коли нарешті вилізли з купелі, над Королівським Причалом уже розвиднювалося. Після довгого сидіння у воді шкіра в королеви побіліла й побабчилася.

— Лишіться,— попросила Серсі Тейну.— Не хочу спати самотою.

Перш ніж залізти під покривало, вона прочитала навіть молитву — попросила в Матері солодких снів.

Але це не допомогло: як завше, боги були глухі до молитов. Серсі наснилося, що вона знову в чорних камерах, тільки цього разу це вона замість співця прикута до стіни. Була вона гола, а з кінчиків грудей цебеніла кров: це Куць зубами відгриз їй пипки. «Будь ласка,— благала вона,— будь ласка, тільки не дітей, не кривди моїх дітей». Тиріон лише зизив оком. Він теж був голий, весь порослий жорстким волоссям, яке робило його схожим більше на мавпу, ніж на людину. «В тебе на очах їх коронують,— сказав він,— в тебе на очах вони й помруть». А тоді він уп'явся вустами в її скривавлене персо й почав смоктати, і Серсі, мов ножем, пронизав біль.

Прокинулася вона в обіймах Тейни, вся тремтячи.

— Лихий сон,— слабко мовила вона.— Я кричала? Перепрошую.

— За білого дня сни розсипаються на порох. Знову наснився карлик? Чого він так вас лякає, цей дурнуватий коротун?

— Він мене вб'є. Так мені напророкували в десять років. Я хотіла знати, за кого вийду заміж, а вона сказала...

— Хто?

— Мейгі,— вихопилося в неї це нове слово. У вухах і досі лунав голос Мелари Гезерспун: якщо мовчати про пророцтво, воно й не справдиться. Але в криниці Мелара не мовчала, а верещала й волала.— Тиріон — валонкар,— мовила Серсі.— Ви в Мирі вживаєте це слово? Це валірійською, означає «менший брат».

Потому як потонула Мелара, Серсі спитала значення слова у септи Саранелли.

Тейна узяла її за руку, погладила.

— То була жахлива жінка, стара, слаба й потворна. А ви — юна і вродлива, повна життя й гонору. Ви казали, вона мешкала в Ланіспорту, тож напевно знала і про карлика, і як його народження вбило вашу леді-матір. Скривдити вас фізично ця жінка не могла через ваш статус, то й розпустила свого зміїного язика.

Невже? Серсі хотілося в це вірити.

— Але, як вона й наворожила, Мелара померла. Я не вийшла за королевича Рейгара. А Джофрі... карлик просто в мене на очах убив мого сина.

— Одного сина,— мовила леді Мерівезер,— та у вас є ще один, славний і сильний, і з ним нічого не станеться.

— Не станеться, поки я жива.

Кажучи це, вона врешті повірила, що так і є. За білого дня сни розсипаються на порох, так. А за вікном уже крізь хмари просвічувало сонце. Серсі випірнула з-під покривала.

— Сьогодні я снідатиму з королем. Хочу побачити сина.

«Все, що роблю, я роблю для нього».

Томен допоміг їй оговтатися. Ніколи так він не потрібен був їй, як сьогодні: наливаючи меду на скибку чорного хліба, ще гарячого з печі, він торохтів про своїх кошенят.

— Сер Пазур зловив мишку,— розповідав він,— а леді Вусаня її у нього поцупила.

«Ніколи не була я такою славною і невинною,— подумала королева.— Як він правитиме цим жорстоким королівством?» Матір у ній хотіла одного: захистити його, але королева усвідомлювала, що як він не загартується, Залізний трон його розчавить.

— Сер Пазур має навчитися захищати свої права,— сказала Серсі.— На цьому світі слабкі завжди стають жертвами сильних.

Король, облизуючи мед з пальців, поміркував над її словами.

— Коли повернеться сер Лорас, я навчуся битися списом, мечем і моргенштерном, як він.

— Битися ти навчишся,— пообіцяла королева,— але не від нього. Він не повернеться, Томене.

— А Марджері каже, що повернеться. Ми за нього молимося. Благаємо Матір змилостивитися, а Воїна — дати йому сили. Елінор каже, це найважчий бій сера Лораса.

Серсі відкинула йому з чола волоссячко — м'які золоті кучері, які так нагадували їй Джофа.

— Ти сьогодні по обіді знову будеш із дружиною та її кузинами?

— Сьогодні — ні. Вона казала, що сьогодні час для посту й очищення.

«Посту й очищення? А, перед Днем Діви». Вже багато років Серсі не потрібно дотримуватися цього особливо чистого свята. «Тричі заміжня, а хоче нас переконати, що вона дівиця». Скромниця в білому, маленька королева поведе своїх квочок у септ Бейлора, щоб запалити білі високі свічки у Діви під ногами й повісити їй на шию змайстровані з пергаменту гірлянди. «Ну, принаймні кількох своїх квочок». На День Діви ні вдови, ні матері, ні повії в септи не допускаються, так само як чоловіки, щоб не поганити священних пісень невинності. Лише цнотливиці можуть...

— Мамо! Я щось не так сказав?

Серсі поцілувала сина в чоло.

— Навпаки, одну дуже мудру річ сказав, любий. А тепер біжи гратися зі своїми кошенятами.

По сніданку королева викликала до себе в світлицю сера Озні Кетлблека. Він з'явився пітний після тренування, перевальцем, а опускаючись на одне коліно перед королевою, як завжди, так і роздягав її очима.

— Підведіться, сер, і сядьте отут, біля мене. Одного разу ви добре мені послужили, але нині у мене для вас нове завдання, яке потребує ще більшої твердості.

— Твердості мені не бракує.

— Це почекає,— сказала вона і пучками пальців легенько провела по його шрамах.— Пригадуєте повію, яка лишила вам ці мітки? Я віддам її вам, коли повернетеся зі Стіни. Як вам це?

— Я хочу вас.

Відповідь правильна.

— Спершу маєте зізнатися у зраді. Неспокутувані гріхи отруюють душу. Знаю, вам важко жити з усвідомленням того, що ви зробили. Давно вже час вам звільнитися від ганебного тягаря.

— Ганебного тягаря? — в голосі Озні бриніло розчарування.— Я казав Озмунду, Марджері тільки дражниться. Дозволяє лише...

— Ви справжній лицар, що так її захищаєте,— урвала його Серсі,— але, як справжній лицар, ви не зможете жити зі своїм злочином. Ні, просто сьогодні ввечері йдіть у Великий септ Бейлора й висповідайтеся верховному септону. Коли гріхи в людини такі чорні, лише його святість може врятувати її від пекельних мук. Розкажіть йому, як спали з Марджері та її кузинами.

— Що,— закліпав Озні,— з кузинами також?

— З Меґою та Елінор,— вирішила королева,— але не з Аллою...— (Ця маленька деталь додасть усій історії вірогідності).— Алла плакала й просила решту припинити й більше не грішити.

— Тільки з Меґою та Елінор? Чи з Марджері також?

— Певна річ, із Марджері також. За цим усім стоїть вона.

І королева розповіла йому все, що мала на думці. Озні слухав, і з обличчя видно було, що ним помалу заволоділи погані передчуття. Щойно вона договорила, він мовив:

— Коли їй відрубають голову, хочу отримати нарешті цілунок, якого так і не отримав від неї.

— Отримаєте стільки цілунків, скільки схочете.

— А тоді на Стіну?

— Ненадовго. Томен — король великодушний і легко пробачає.

Озні почухав пошрамовану щоку.

— Зазвичай, коли я і брешу щодо жінок, то це що я їх не чіпав, а вони наполягають, що чіпав. А тут... і я ніколи ніяким верховним септонам не брехав. Боюся, за це можна в пекло провалитися. В одне з найгірших.

Королева була просто вражена. Останнє, чого можна було очікувати від Кетлблека, то це побожності.

— Ви відмовляєтеся підкорятися мені?

— Ні,— торкнувся він її золотих кіс.— Справа в тому, що гарна брехня повинна нести часточку правди... щоб, так би мовити, присмачити її. А ви хочете, щоб я пішов зізнався, як порав королеву...

Вона мало не дала йому лапаса. Однак ні, вона зайшла вже задалеко і забагато поставила на кін. «Все, що роблю, я роблю для Томена». Обернувшись до сера Озні, вона схопила його за руку й поцілувала йому пальці. Були вони шорсткі й тверді, загрубілі від меча. «У Роберта були такі руки»,— подумала вона.

Серсі пригорнула Озні за шию.

— Не хочу примушувати вас брехати,— прошепотіла вона хрипко.— Дайте мені годину й приходьте до мене в спальню.

— Ми чекали надто довго,— озвався він і, запустивши пальці за корсаж її сукні, рвонув; шовк луснув з таким гучним тріском, аж Серсі перелякалася, що його чути на всю Червону фортецю.

— Знімайте решту, поки я все не подер,— мовив Озні.— Корону лишіть. Вам гарно в короні.